Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2021-2031.]

Попередня     Головна     Наступна





Перша Бриґада УГА, див. Українські Січові Стрільці.


Перша Запорізька Стрілецька Дивізія, див. Запорізький корпус.


Перша Кінна Бриґада УГА, пізніше у Червоній УГА — 3 Гал. кінний полк, в Армії УНР — 5 Херсонський кінний полк, зформована влітку 1919 р. у складі З кінних полків (дивізіонів) стрілецького пластунського куреня, булавної сотні та запасного коша. Особовий стан коливався між 400 — 1000 вояків. П. К. Б. УГА брала визначну участь у боях з червоною армією і денікінцями. Командир — отаман Е. Шепарович.


Перша Козацька Синьожупанна Дивізія, див. Сипьожупанники.


Перша світова війна, див. Світові війни.


Перша Українська Дивізія Української Національної Армії, див. Дивізія «Галичина».


Перша Українська Радянська Дивізія, ефемерна назва 44 стрілецької дивізії рос. червоної армії у війні з УНР. Мала різнорідний нац. особовий склад з перевагою росіян.


«Перший Вінок», жін. альманах, виданий у Львові (1887), заходами й коштом Н. Кобринської й О. Пчілки, з активною допомогою І. Франка. В альманасі надруковано оп. і ст. на жін. теми Кобринської, оп. і вірші О. Бажанської, Г. Барвінок, О. Грицай, Дніпрової Чайки, У. Кравченко, О. Левицької, С. Навроцької, А. Павлик, О. Пчілки, М. Рошкевич, Лесі Українки; етногр. матеріяли С. Окуневської, К. Павлик, О. Франко.


Перший Кінний Полк УГА, зформований під час походу на Київ у 1919 р. з кінних відділів, які були при бриґадах Першого Корпусу УГА. Полк мав 5 кінних сотень (бл. 400 вершників); командир полку — сотн. Едвард Геніґ. П. К. П. УГА брав участь у боях з червоною армією і денікінцями.


Перший Корпус УГА, зформований у січні 1919 р. з т. зв. «Групи Північ» (р-ни: Сокаль, Камінка Струмилова, Рава Руська, Белз, Яворів); до нього належали 4 бриґади: 5 Сокальська, 6 Равська, 9 Белзька, 10 Янівська й Перший Кінний Полк. У 1919 р. у боях з поляками П. К. УГА боровся в півн.-зах. секторі фронту, на лінії: Краківець — Немирів — Рава Руська — Белз — Сокаль; під час походу укр. армій на Київ творив центр. ударну групу. Командувачами корпусу були: ген. В. Курманович, ген. О. Микитка й полк. А. Шаманек; під час примусового союзу з червоними корпус був переформований на 2 Бриґаду ЧУТА, командирами якої були: отаман О. Лисняк і сотн. Ю. Головінський. Начальники штабу отамани: Вурмбрандт, Г. Куніш, А. Ерле. Бойовий стан П. К. УГА — 7 000 багнетів і шабель.


Перший Український Корпус, постав у серпні 1917 р. у дводивізійному складі з зукраїнізованого рос. 34 корпусу, яким командував ген. П. Скоропадський, а з січня 1918 р. — ген. Я. Гандзюк. У листопаді 1917 p., коли владу в Петрограді захопили большевики, П. У. К. обороняв Київ від збольшевизованого 2 ґвардійського корпусу, роззброїв ешельони ґвардійців та відправив їх у глибину Росії. Однак, у січні 1918 р. під впливом заг. розкладу зменшувалася чисельність і боєздатність корпусу, що й спричинило його демобілізацію.


Перший Український Полк, див. Полк ім. Б. Хмельницького.


Першин Павло (* 1890), економіст-аґрарник рос. походження, д. чл. АН УРСР (з 1948; 1957 — 66 чл. її Президії), проф. високих шкіл у Ленінграді, Москві, Воронежі та Харкові, у 1948 — 50 pp. дир. Ін-ту Економіки АН УРСР, 1949 — 55 провадив досліди над госп-вом колгоспів Степу, 1957 — 64 — керував Радою вивчення продуктивних сил України. Понад 200 праць з питань соціялізації сіль. госп-ва, землеустрою, с.-г. плянування колгоспного госп-ва; гол.: «Нариси аґрарної революції в Росії» (1959) та «Аграрні перетворення Великої Жовтневої Соц. Революції» (1962), в яких м. ін. П. аналізує зем. питання на Україні у 1917 — 19 pp.

[Першин Павло (1891, Бубинське, Пермська губ., Росія — 1970, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Першодруки, інкунабули (з латинської incunabulum — колиска), перші друковані з допомогою складених літер (черенок) книги після винаходу книгодрукування (у Зах. Европі з сер. 15 в. до 1500 p.); усіх П. нараховують 40 000 — найбільше в Німеччині. Першими укр. П. були друковані кирилицею з укр. ініціятиви і для укр. та білор. населення вид. Швайпольта Фіоля у Кракові. На Україні багато цінних П. зберігалося в бібліотеці Києво-Могилянської Академії і в церк. та приватних колекціях. Один з найраніших П. „Provinciale Romanum“ Ґутенберґа, друкований до 1457 p., був виявлений 1938 р. Б. Зданевичем у Всенар. Бібліотеці України. До війни 1939 р. найбільше П. було у Львові — бл. 1 200; після війни, зокрема після перенесення Оссолінеуму з його 317 П. до Вроцлава. Їх залишилося 82 (у тому ч. 48 в бібліотеці Львівського Ун-ту). Приготований для вид. 1940 р. Б. Зданевичем каталог П. Всенар. Бібліотеки України не появився; тепер у цій бібліотеці, перейменованій на Центр. Наук. Бібліотеку АН УРСР, переховується 522 П. (стан на 1959). Каталог П., що зберігалися в Одеській Центр. Наук. Бібліотеці був виданий 1927 p.; нині їх там — 35. У Центр. Наук. Бібліотеці Харківського Ун-ту переховується 18 П., в Ужгородському — 5.

Про П. на Україні писали: П. Попов («Друкарство, його поч. і поширення в Европі. XV — XVI. вв.», 1925), І. Фаас («Інкунабули Центр. Наук. Бібліотеки м. Одеси», 1927), Б. Зданевич („Provinciale Romanum“. Невідоме вид. Йоганна Ґутенберґа, 1941), Ф. Максименко («Першодруки [інкунабули] Наук. Бібліотеки Львівського Ун-ту», 1958), Е. Александрович («Инкунабулы Центральной Научной Библиотеки Харьковского Университета», 1962) та ін.

Б. К.


Першотравенське (III — 8; до 1934 р. — Токарівка), с. м. т. на Волині, Новгород-Волинського р-ну Житомирської обл.; 3 700 меш. (1965). Зав. електротехн. порцеляни.


Першотравневе (II — 9), с м. т. на Київ. Поліссі Овруцького р-ну Житомирської обл.; 2 500 меш, (1965). Кар’єри по розробці кварциту та щебеню, дробильна фабрика, щебінковий зав.


Першотравневе (V — 17; до 1960 р. — Шахтарське), с. м. т. Петропавлівського р-ну Дніпропетровської обл.; 5 000 меш. (1962). Кам’яновугільні шахти; засноване 1954 р.


Першотравневе (VI — 18; до 1946 р. — Мангуш), с. на Приозівській низовині, р. ц. Донецької обл.; 5 500 меш. (1966); харч. пром-сть. В р-ні більшість населення становлять греки.


Пестель Павло (1793 — 1826), лідер декабристів на Україні, рос. полк. з нім. зрусифікованого роду. З 1818 р. служив на Україні (1818 — 21 — адьютант головнокомандувача 2 армією в Тульчині, з 1821 — командир Вятського полку в Линцях, Тульчинського пов.). Чл. заснованих у Петербурзі рос. ґвардійськими офіцерами ліберально-респ. т-в «Союз Спасения» (1816) та «Союз Благоденствия» (1818) і керівник філії останнього, т. зв. Тульчинської управи, що була реорганізована П. 1821 р. у Півд. Т-во (Декабристів). Як гол. й ідеолог Півд. Т-ва, П. був автором його програми «Русская Правда», прихильником повалення царату, скасування кріпацтва і встановлення респ. ладу за зразком ЗДА. Одночасно з цим П. не визнавав права нерос. народів Рос. Імперії на самовизначення і був противником перебудови її на федерацію. До очолюваного В. Лукашевичем Малорос. Таємного Т-ва і його плянів відокремлення України від Росії і її незалежности П. ставився неґативно, натомість погоджувався на самостійність Польщі. Заарештований 25. 12. 1825, напередодні повстання декабристів у Петербурзі, П. був суджений разом з ін. декабристами і страчений 25. 7. 1826 у Петропавлівській фортеці.

[Пестель Павло (* Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Пестливі форми, утворені суфіксами здрібнілости форми слів на вираз чуттєвого ставлення мовця до понять (козаченько), прикмет (маціцький) і дій (спат(онь)ки), вживані у нар. піснях, а звідти і в поезії доби сантименталізму й романтизму, зокрема у Г. Квітки, П. Куліша, менше Т. Шевченка, М. Шашкевича, з сучасних поетів особливо у В. Барки. Різновидність П. ф., т. зв. «дитяча мова», витворила окрему систему дитячомовного словотвору й лексем (руця, моня, льоля, киця, цьомати) у виразах на поняття й дії, зв’язані з світосприйманням дитини. Вжиті іронічно (літотесно) у невластивій стилістичній функції П. ф. заступають згрубілу форму (ручечка — про велике ручище).


Петербурґ, до 1914 р. — Санкт-Петербурґ, скор. СПб, популарна назва Пітер, до 1924 — Петроград, з січня 1924 — Ленінград, друге за величиною і значенням м. в СССР, важливий пром., транспортовий (великий порт і зал. вузол), наук. і культ. центр. у 1712 — 1918 pp. столиця Рос. Імперії. П. розташований у гирлі р. Неви і на островах Невської дельти. Населення: 1750 р. — бл. 95 000, 1800 — 220 000, 1869 — 668 000, 1897 — 1 333 000, 1920 — 706 000, 1939 — 3 385 000, 1959 — 3 321 000, 1970 — 3 950 000.

За наказом Петра I заснування П. почалося збудуванням Петропавлівської фортеці 1703 р. та Адміралтійської корабельні з 1704. Ширші будів. роботи розгорнулися тільки після Полтавського бою й Півн. війни, які забезпечили П. від нападу з боку Швеції. В осушуванні боліт й копанні каналів, якими мали проходити кораблі до П., брали участь укр. коз. полки, що ними командували у 1710-их pp. полк.: П. Полуботок, А. Маркович, І. Чарниш. Заснування П. відбувалося з великими людськими втратами через важку працю, вогкість і холод, що й збереглося в нар. пам’яті, що «П. побудований на коз. кістках». До дальших масових робіт над побудовою П., крім військ. частин, надсилалися військовополонені шведи і козаки, засуджені на каторгу, «робітні люди», набирані примусово з усіх губ. для відбування «трудової повинности» (тільки з самої Київ. губ. у 1710 р. — 2 125 чоловіків, у 1712 — 1 365, у 1713 — 1 790, в 1714 — 15 по 1436), як також вільно наймані ремісники й робітники. Пізніше примусовий набір робочої сили замінено стягуванням грошових данин на будівництво П. з окремих губ., в тому ч. також й укр.

Проголошений 1712 р. столицею Рос. Імперії, П. незабаром став визначним культ.-наук., осв. та мист. центром, не тільки рос., а й подеколи укр. У будівництві й розвитку політ. й культ. життя П. і всієї Рос. Імперії відогравали видатну, часто й керівну ролю укр. діячі, викликувані до П. Петром I і його наслідниками, або як добровільні співр. різних центр. держ. установ. Культ. укр. діячів П. притягав також своїм більш західнім характером; як «вікно в Европу, він давав змогу перебувати у безпосередніх зв’язках з Зах., виїжджати за кордон, вчитися там й залишатися жити. У пізніші часи у П. були вільніші умови для культ., а також і політ. праці, ніж на Україні.

Кількість українців у П. в окремі періоди його історії невідома. Крім держ. службовців й інтеліґенції, це були дрібні чиновники, звич. робітники, кріпаки, домашня прислуга тощо. Десятки тис. українців перебували у П. і в околицях у складі стаціонованих там військ. частин. У переписі 1897 як українців записано 1 500 осіб, хоч одночасно становий поділ меш. П. показував понад 11 000 селян і понад 3 000 міщан з укр. губ. Перепис 1926 р. подавав кількість українців у Ленінграді — 10 781, у тому ч. 7 392 чоловіків; з 1959 р. — 68 308, тобто 2% всіх меш. (у дійсності більше), у тому ч. 20 642 (або 30,2% всіх) вживало укр. мови.

До 1800 р. В часи існування Гетьманської Держави до П. прибували для розмов з царями чи представниками царського уряду укр. гетьмани, їхні уповноважені, укр. депутації. Як один з перших, з відвідинами у П. був гетьман І. Скоропадський. Викликаний Петром I 1723 р. до П. у зв’язку з укр. петицією за повернення старих прав наказний гетьман П. Полуботок, разом з писарем С. Савичем, гол. суддею І. Чарнишем, М. Ханенком та ін., був заарештований і посаджений з усіма чл. укр. депутації, як також з заарештованими на Україні його однодумцями, у Петропавлівську фортецю, де і помер. Дехто, між ними — полк. Д. Апостол, ген. бунчужний Я. Лизогуб, ген. осавул В. Жураковський, були звільнені на поч. 1725 після смерти Петра I й інтерновані у П., де вони пробули по кілька pp., працюючи у різних держ. установах; якщо ж їх відпущено було на Україну, то в П. залишалися заручниками їхні сини. З П. пов’язані життя і діяльність останнього гетьмана України К. Розумовського, який часто бував у П.; тут 1764 р. очолював його похідну ген. канцелярію О. Туманський і жив (уже після скасування гетьманства) його кабінет-секретар І. Мартос, пізніше дир. департаменту Мін-ва Юстиції. Син М. Ханенка Василь і С. Карнович були фліґель-адьютантами В. кн. Петра Федоровича (згодом Петра III), а А. Гудович був його ген.-адьютантом.

У 1770 — 90-их pp. в П. проходила держ. діяльність О. Безбородька, секретаря Катерини II з 1775 p., пізніше кн. і канцлера Рос. Імперії. До його друзів і співр. належали, перебуваючи у П.: П. Завадовський — секретар Катерини II, згодом сенатор і мін. освіти у 1802 — 10; П. Трощинський, статс-секретар Катерини II і Павла I, пізніше мін. уділів і мін, юстиції; С. Ширай — ген., пізніше чернігівський губ. маршалок; М. Миклашевський, потім губернатор волинський, малоросійський та новоросійський; О. Судієнко, граф. О. Розумовський — сенатор, мін. нар. освіти. В Колеґії Закордонних Справ чи в ін. держ. установах наприкін. 18 в. служили: Я. Маркович (історик), О. Котлубицький, О. Ханенко, згодом секретар рос. посольства в Англії, І. Туманський — обер-секретар Сенату. На дипломатичній службі були: В. Томара, А. Італинський, пізніше П. Полетика. Високі пости в армії посідали: І. Гудович — ген. фельдмаршал, П. Капцевич — ген. та ін.

Видатну ролю у розвитку рос. науки й освіти і в зародженні окремих ділянок українознавства відограли тогочасні укр. вчені й педагоги, здебільша проф. або вихованці Києво-Могилянської Академії. Викликаний Петром I 1716 до П. укр. письм. та церк. діяч Т. Прокопович, прихильник і пропаґандист «петровських реформ», очолював гурток «Ученая дружина» і був засновником та викладачем т. зв. Карповської семінарії, у якій викладали також В. Стефанович, В. Дмитрашко-Райча, І. Обидовський й ін. українці. З тієї школи вийшли співр. заснованої у 1724 Петербурзької Академії Наук і викладачі створених при ній ун-ту й Акад. гімназії, між ними філологи Г. Козицький та М. Мотонис. Студентами цих шкіл були брати П. і Я. Мировичі, філософ Я. Козельський, письм. О. Лобисевич, правник І. Туманський, історик С. Дівович. През. Петербурзької АН був у 1746 — 96 pp. K. Розумовський, перекладачем при ній Г. Полетика. Засновником Невської семінарії (1721) у П. був архиєп. новгородський Теодосій Янковський. У ній викладали також українці: А. Зертис-Каменський, О. Калиновський, Г. Кременецький та ін. Крім Т. Прокоповича, провідними діячами рос. Правос. Церкви були архиєп. заснованої 1742 р. Петербурзької єпархії: Никодим Стебяицький (1742 — 45), Теодосій Янковський (1745 — 50), Сильвестр Кулябка (1750 — 61), Веніямин Пуцек-Григорович (1761 — 62). Основоположниками й організаторами мед. освіти й науки у П. і далі в усій Росії були укр. вчені: І. Полетика, Н. Максимович-Амбодик (в ділянці акушерства й мед. термінології), М. Тереховський (в анатомії й хем. фармакології); Н. Карпинський (склав рос. фармакопею), Х. Тихорський, С. Андрієвський, Я. Саполович, Й. Каменецький та ін. Першими проф. створеної 1799 р. у П. Мед.-Хірургічної Академії були: І. Смілівський, Т. Смілівський, П. Загорський. Першим клінічним проф. у Рос. Імперії був Г. Базилевич, секретар Мед. Колеґії. На всіх 85 студентів і викладачів Києво-Могилянської Академії, які у 1748 — 1820 pp. вчилися в рос. мед. школах, 57 стали лікарями після закінчення мед. шкіл у П. і 44 здобули ступінь д-ра медицини. Лікарем у П. працював також виходець з Закарпаття І. Орлай.

Українці викладали також у ін. навчальних закладах П., зокрема у Сухопутньому Шляхетському Корпусі, інспектором якого був Г. Полетика й одним з викладачів філолог Л. Січкарев. У П. працювали філософ і правник І. Хмельницький та правник В. Золотницький.

Українці у П. чимало спричинилися також до розвитку рос. журналістики. Активну участь в одній з перших рос. газ. «Санкт-Петербургские Ведомости» брав Т. Прокопович. Пізніше ред. цієї газ. був П. Богданович, видавець журн. «Невинное Упражнение» (1763) та «Собрание Новостей» (1775). Видавцями й ред. ж. у П. були: В. Рубак («Ни то, ни се» 1769, «Трудолюбивый Муравей» 1771, «Старина и новизна» 1772 — 73); Г. Козицький («Барышек Всякия Всячины», 1777); Ф. Туманський (місячник «Зеркало Света» — разом з П. Богдановичем та тижневик «Лекарство от скуки и забот», 1786 — 87 і місячник «Российский Магазин», 1792-94); М. Антоновський («Беседующий Гражданин», 1789). У своїх журн. вони присвячували чимало місця питанням історії України, над якими працювали в той час також філолог Г. Полетика, О. Безбородько, С. Дівович, Я. Маркович, О. Ріїельман. У П. була видана 1777 р. перша праця з укр. етнографії «Описание украинских свадебных простонародных обрядов...», що її автором був Г. Калиновський.

1798 р. появилася у П. перша книжка укр. нар. мовою «Енеїда» І. Котляревського. Видавцями «Енеїди» були лікарі М. Парпура та Й. Каменецький.

У П. вчилися і працювали такі укр. мистці: архітект і різьбар І. Зарудний, малярі й проф. заснованої 1757 р. Петербурзької Академії Мистецтв: О. Антропов, К. Головачевський, Д. Левицький, А. Лосенко, В. Боровиковський, ґравери на міді — І. Любецький, Г. Сребреницький, як також скульптор М. Козловський, різьби якого прикрашують Ермітаж, палаци Потьомкіна, Мармуровий та бульвари П.

Високо славилося у П. мистецтво укр. співу й музика. Музиками й дириґентами створеної 1763 р. і складеної перев. з українців Імператорської Придворної Співацької Капелі були: М. Полторацький у 1763 — 96 pp. та Д. Бортнянський у 1796 — 1825. Між великою кількістю співаків і бандуристів видатнішими були: Т. Білоградський, О. Розумовський (пізніше граф і фельдмаршал, чоловік цариці Єлисавети), згодом композитор М. Березовський, С. Писаренко, Г. Покас.

У 1800 — 80 pp. Після ліквідації Гетьманщини і послаблення укр. автономістичних змагань почало занепадати значення П. як укр. політ. осередку. Українці далі брали участь у загальнорос. держ. житті: кн. В. Кочубей (див. Кочубеї) — віцеканцлер Рос. Імперії, мін. внутр. справ (1802 — 07 та 1819 — 35), гол. Держ. Ради і Комітету Міністрів; граф М. Милорадович (див. Милорадовичі) — ген. губернатор П. (1818 — 25).

У створеному в П. майбутніми декабристами Півн. Т-ві були також українці: О. Миклашевський (див. Миклашевські), Д. Іскрицький та ін. Після придушення повстання декабристів у П. відбувалося слідство в справі Малорос. Таємного Т-ва і його керівника та ідеолога В. Лукашевича, який був ув’язнений годі у Петропавлівській фортеці.

Видатну ролю українці відогравали й далі в осв. і наук. житті П. й Рос. Імперії. Першим ректором заснованого 1819 р. Петербурзького Ун-ту, автором його статуту й організатором був українець з Закарпаття М. Балудянський (Балуг’янський). Проф. Пед. Ін-ту і згодом ун-ту були філософ і правник П. Лодій і природознавець та правник В. Кукольник. Визначними вченими лікарями й організаторами мед. освіти були: анатом і фізіолог Д. Велланський (Кавунник), терапіолог і ветер. фармаколог Я. Кайданов, хірург і анатом І. Буяльський, офталмолог і терапевт Й. Калинський-Галита, засновник Т-ва Рос. Лікарів у П. Проф. Мед. Хірургічної Академії були ще: Ю. Андрієвський, П. Наранович, П. Пелехін. Гол. лікарем Адміралтійського Госпіталю у П. в 1813 — 21 pp. був Ф. Яворський. Проф. високих шкіл у П. були видатні укр. математики М. Остроградський (з 1850), основоположник петербурзької матем. школи, та В. Буняковський. Проф. слов. філології у Петербурзькому Ун-ті в 1847 — 80 pp. був І. Срезневський, міжнар. права М. Лазаревський (див. Лазаревські), дир. Гірничого Кадетського Корпусу Є. Ковалевський (рос. мін. освіти у 1858 — 61 pp., який дав дозвіл на друк Шевченкового «Кобзаря»). Деякий час у П. працювали: філософ В. Лесевич, етнограф і книгар В. Менчин, економісти: І. Вернадський та брати А. й М. Заблоцькі-Десятовські.

У 1800 — 60-их pp. П. і далі був осередком українознавчих студій: 1818 р. тут вийшла «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського; 1819 p. M. Цертелев видав перший зб. укр. фолкльору «Опыт собрания старинных малороссийских песен». Заснована 1836 р. при Мін-ві Нар. Освіти Археографічна Комісія розпочала видавати документи і матеріяли з історії України (див. Археографія). Першим укр. за назвою і частково за мовою в Рос. Імперії наук. осередком став журн. «Основа» (1861 — 62) при співучасті В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова, О. Марковича й ін.

Одночасно з цим П. був одним з гол. центрів укр. літ. життя. У 1831 — 45 і згодом після звільнення з заслання у 1858 — 61 pp. у П. жив і творив Т. Шевченко. Тут були видані його «Кобзар» (1840), «Гайдамаки» (1841) і пізніше ін. твори. У П. вчився поет й історик М. Маркевич. З 1834 р. у П. жив, викладаючи у військ. школах, письм. Є. Гребінка. У П. проходила літ., наук. й вид. діяльність П. Куліш, який заснував у П. першу укр. друкарню, що в ній під керівництвом Д. Каменецького друкувалися твори укр. письм., в тому ч. «Нар. оповідання» (1857) Марка Вовчка. У П. жили і працювали укр. письм. і публіцисти: В. Маслович, Б. Маркович, В. Лазаревський, М. Макаров. У П. вийшли альманах «Молодик» (другий за 1844), «Хата» (1860). З П. пов’язане життя і літ. діяльність великого рос. письм., українця родом, М. Гоголя (у 1828 — 36).

З укр. мистців вчилися або працювали у П. в той час: І. Мартос, скульптор, проф. Петербурзької Академії Мистецтв з 1794 р. та її ректор з 1814; малярі: Д. Безперчий, І. Бугаєвський-Благородний, І. Сошенко, А. Мокрицький, Г. Честаховський (три останні друзі Т. Шевченка), Г. Ладиженський, О. Литовченко та ін. У П. вчився співу і з 1842 р. був провідним співаком у Маріїнському Театрі та в Італ. опері С. Гулак-Артемовський. Солістом оперного театру був Й. Петров.

У 1880 — 1917 pp. П. став знову одним з осередків укр. гром. і згодом політ. життя. Продовжуючи діяльність першої укр. Громади (див. «Громада») 1860-их рр. і гуртка поч. 1880-их pp., що скупчився навколо М. Костомарова (Ю. Цвітковський, В. Беренштам, І. Житецький, В. Горленко), у П. з ініціятиви київ. Т-ва Укр. Поступовців (ТУП) розгорнула з 1896 р. діяльність нелеґальна громада ТУП, створена здебільша з-поміж службовців у держ. установах; вона керувала укр. життям П. до пол. 1917 р. Провідними діячами у цій громаді були: О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Славинський, М. Могилянський. П. Саладилов, М. Беренштам-Кістяківська, Ю. Грибінюк й ін. У 1900 — 10-их pp. поряд цієї старої Громади діяла молода Громада ТУП, гол. якої був М. Корчинський. З ініціятиви Громади, зокрема ген. М. Федоровського, було створене у П. 1898 р. Благодійне Т-во видання загальнокорисних і дешевих книг, гол. якого до 1905 р. був Д. Мордовець; воно виконувало ролю укр. «Просвіти» на півн. Рос. Імперії. У 1899 р. засноване Т-во ім. Т. Г. Шевченка в П. для допомоги уродженцям України, які вчилися у вищих навчальних закладах П., спершу під проводом сенатора А. Марковича; 1905 з-поміж його чл. постав леґальний Укр. Клюб «Громада» (гол. О. Лотоцький). 1889 р. була заснована нелеґальна Укр. Студентська Громада в П. (гол.: С. Шемет, В. Мазуренко, Д. Дорошенко та ін.; активні діячі: О. Назаріїв, М. Маслов, С. Тимошенко, Д. Донцов, Б. Іваницький, М. Скрипник, Є. Неронович й ін.), що нараховувала до 1905 р. яких 50-60, у 1914 — понад 300 чл.; її органом був «Укр. Студент» (1913 — 14). У 1903 р. в П. постав нелеґальний Півн. Комітет РУП, до складу якого входили м. ін.: С. Тимошенко, Д. Дорошенко, П. Дятлів, Н. Шликевич. У 1904 р. з частини його чл. створилася група соціял-демократів, до якої входили Д. Донцов, О. Назаріїв, М. Стасюк, Л. Бич, І. Мазепа, Л. Мацієвич. У 1905 р. у П. виникла гол. з чл. ТУП Радикально-Демократична Партія.

У Держ. Думі (першій і другій, 1906 — 07) діяли організовані з допомогою старшої Громади ТУП укр. фракції, пресовими органами яких були «Украинский Вестник» та «Рідна Справа — Думські Вісті».

У цей час у П. розгорнулося також укр. літ. життя. З письм. тут жили: І. Рудченко, А. Кащенко, Т. Зінківський, С. Опатович, Д. Мордовець, О. Досвітній та ін. Завдяки слабшій, ніж на Україні, цензурі П. був важливим укр. вид. осередком (понад 700 назв), м. ін. були видані альманахи «Складка» (1897), «З неволі» (1908), «Шевченківський Збірник» (1914), твори укр. клясиків (І. Нечуя-Левицького і В. Стефаника), повне вид. Шевченкового «Кобзаря» (за ред. В. Доманицького; 1907, 1908, 1910 — останнє сконфісковане рос. цензурою), хрестоматія для дітей «Вінок», упорядкована О. Лотоцьким (1911), серія «Мальовані казочки». У 1914 — 15 pp. вийшло два тт. енциклопедичного вид. «Украинский народ в его прошлом и настоящем».

З пресових вид. виходив ще ж. «Укр. Бджільництво» (1906 — 09) за ред. Є. Архипенка і орган Петроградського Комітету УСДРП «Наше Життя» (1915 — 17). На поч. 1910-их pp. у П. була заснована П. Балицьким укр. книгарня. У 1917 р. постало в-во «Друкар» (після перенесення до Києва, у П. залишилася його філія),

З укр. Громадою співдіяли на різних відтинках гром. і культ. життя укр. науковці, які працювали у П.: правник, історик і соціолог М. Ковалевський, гол. Т-ва ім. Т. Г. Шевченка; антрополог Ф. Вовк, доц. і проф. ун-ту, кустос укр. частини Етногр. Відділу Музею Олександра III; статистик О. Русов і його дружина — педагог С. Русова; історик О. Єфименко, викладач на Вищих Жін. (Бестужевських) Курсах у П.; історик Г. й етнограф І. Житецькі, проф. хірургії Мед. Академії П. Пелехин, історик укр. літератури О. Грушевський, мистецтвознавець К. Широцький, економіст В. Тимошенко, театрознавець О. Кисіль; шевченкознавець П. Зайцев та ін. Укр. Громаді у П. в її наук. і вид. справах допомагали видатні рос. філологи і славісти: О. Пипін, Ф. Корш, О. Шахматов, які підписали меморіял Рос. АН в обороні прав укр. мови «Об отмене стеснений малорусского печатного слова». Заходами і з участю декого з укр. і рос. вчених та ряду молодших (Г. Голоскевич, В. Ярошенко, В. Ганцов, Л. Чикаленко, О. Алешо) діяв з 1906 р. при Петербурзькому Ун-ті «Студенческий Кружок Украиноведения», в якому за 5 pp. було прочитано 50 доповідей. На Бестужевських Курсах заходами студентської громади у 1910-их рр. велися виклади з українознавства — історії укр. літератури (О. Грушевський) та історії України (О. Єфименко). У 1914 — 17 pp. діяв нелеґальний укр. ун-т під назвою курсів, організований Укр. Клюбом «Громада» та Гол. Студентською Радою.

Проф. Петербурзького Ун-ту були учені укр. роду: філолог Д. Овсянико-Куликовський, правники С. Бершадський та І. Андрієвський (син Юхима; у 1883 — 87 pp. ректор ун-ту), історик О. Лаппо-Данилевський, економіст М. Туган-Барановський, ботанік і фізіолог В. Любименко, економіст П. Лященко. Ін. укр. учені у П.: правник і етнограф А. Маркович, фізико-хемік В. Кістяковський (проф. Петербурзького Політехн. Ін-ту), економіст і фінансист В. Ковалевський, гідролог і гідротехнік М. Максимович, метеоролог Б. Срезневський, зоолог О. Никольський, фінансист А. Маршинський і багато ін. З П. була пов’язана також діяльність видатних рос. учених, які досліджували різні ділянки знання про Україну: історик В. Іконніков, історик літератури В. Перетц, згадані вже філологи Пипін, Корш, Шахматов та ін.

З мистців укр. роду або нар. на Україні у цей період стали д. чл. Академії Мистецтв у П.: А. Куїнджі, І. Рєпін, М. Пимоненко, К. Костанді, М. Бодаревський. Закінчили академію й деякі були в ній викладачами: М. Мурашко, С. Васильківський, П. Левченко, В. Беклемішев, М. Самокиш, І. Їжакевич, Ю. Бершадський, Ф. Красицький, О. Мурашко, О. Шовкуненко, Ю. Лукомський, О. Грищенко, С. Жук, К. Трохименко, І. Мозалевський, М. Андрієнко-Нечитайло та багато ін. З графіків у П. працювали: О. Кравченко, В. Конашевич, О. Литвиненко, В. Масютин. У 1907 — 08 та 1910 — 17 pp. у П. працював видатний укр. графік Ю. Нарбут.

У муз. житті П., зокрема в діяльності Держ. Акад. Капелі та консерваторії брали також активну участь українці: композитори М. Леонтович, Я. Степовий. М. Лисенко. Артистом Імператорської Петербурзької Опери був (з 1901) І. Алчевський, гол. дириґентом цієї ж опери до 1914 р. — М. Малько. Дир. Муз. Ін-ту у П. в 1913 — 18 pp. і ред. ж. «В мире искусства» був музикознавець Й. Миклашевський.

Під час першої світової війни укр. діячі мистецтва частково гуртувалися в заснованому С. Жуком Укр. Літ.-Художньому Т-ві у П., яке проіснувало до пол. 1913 р.

У П. часто ґастролювали укр. театральні трупи, вперше 1886 р. М. Кропивницького з участю М. Заньковецької, Г. Затиркевич-Карпинської, М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого, пізніше трупи М. Заньковецької і після 1900 p. M. Старицького, О. Суслова, А. Волика.

Виявами діяльности укр. колонії були також укр. концерти й урочисті академії, влаштовувані гол. у річниці Т. Шевченка, в яких брали участь укр. музики, співаки й актори. Найбільш величними були урочисті Шевченківські святкування у березні 1911 p., з панахидою у Казанському соборі та з вид. альбому «Малюнки Т. Шевченка», впорядкованого В. Мате.

З 1917 р. З березневою революцією 1917 р. Гол. Студентська Рада перетворилася на Тимчасовий Укр. Рев. Комітет м. Петрограду, проголосивши 2 березня відозву «До укр. громадянства, студентства, робітництва, солдатів й офіцерів у Детрограді». 9 березня проголосив свою деклярацію Петроградський Відділ Т-ва Укр. Поступовців, перейменований з Громади ТУП. За ініціятивою цих орг-цій 12 березня відбулася велика укр. маніфестація з участю понад 30 000 українців, гол. військ. Окрема укр. делеґація передала гол. Тимчасового Уряду кн. Г. Львову меморандум у справах укр. мови, шкільництва і церкви. 19 березня у П. заснувалася Укр. Нац. Рада, до складу якої увійшли представники діючих у П. 16 орг-цій. До Виконавчого Комітету Ради були обрані: О. Лотоцький, М. Корчинський, П. Стебницький, І. Голоскевич, М. Славинський, Ф. Слюсаренко, П. Зайцев. Рада діяла до травня 1917 p., пізніше її функції перебрав укр. комісар при Тимчасовому Уряді П. Стебницький. З представників існуючих далі у П. укр. орг-цій, гол. партійних “і військ., створилася Рада Укр. Орг-цій у П., яка проіснувала до пол. 1918 р.

У зв’язку з відродженням укр. державности укр. діячі, військовики, учені й мистці масово виїхали з П. на Україну і т. ч. укр. орг. життя в П. припинилося. В умовах сов. влади всі укр. орг-ції були заборонені або самоліквідувалися. Деяку н.-д. українознавчу діяльність у 1920-их pp. розгорнуло Ленінградське Т-во Дослідників Укр. Історії, Письменства та Мови, але й воно було 1933 р. у зв’язку з розгромом укр. науки ліквідоване. Пізніше у Ленінграді знайшли пристановище і працю деякі укр. науковці: бібліограф і літературознавець Ю. Меженко, шевченкознавець І. Айзеншток, етнограф й історик літератури К. Копержинський, історик давньої укр. і рос. літератури В. Адріянова-Перетц, історик В. Пархоменко, Ф. Прийма, М. Моренець, П. Жур, Ю. Марґоліс й ін.

У 1920 р. в П. діяв Петроградський Укр. Театр ім. Шевченка, у 1930 — 32 укр. драматичний театр «Жовтень», до складу якого входили О. Загаров, Є. Коханенко, Ф. Левицький. Тепер укр. театру нема. Ленінградські театри тільки час від часу ставлять у рос. перекладах п’єси укр. дорев. й особливо сучасних укр. драматургів.

Не зважаючи на велике збільшення кількости українців нині у Ленінграді, це м. перестало бути осередком укр. культ. чи наук. життя. Про будь-які вияви укр. організованости у Ленінграді в 1940 — 60-их pp. немає даних.

Укр. П. знайшов частково своє відображення в сучасній укр. літературі: повість О. Ільченка про Т. Шевченка у П. «Петербурзька осінь» (1941), також його одноіменна п’єса, повість Л. Смілянського «Поетова молодість» (1960 — 62), біографічний роман О. Полторацького «Гоголь у Петербурзі» (1941), поема П. Тичини «Шевченко й Чернишевський» (1954).

Література: Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань 1914; Укр. Наук. Т-во в Петербурзі. ЛНВ. III — IV. Л. 1924; Боцяновський В. До історії укр. театру в Петербурзі за 90-их pp. XIX в. Наук. Зб. Ленінградського Т-ва Дослідників Укр. Історії, Письменства та Мови. І. К. 1928; Лотоцький О. Сторінки минулого. I — III. В. 1932 — 34; Дорошкевич О. Укр. культура в двох столицях Росії. К. 1945; Луппов С. История строительства Петербурга в первой четверти XVIII века. М.-Л. 1957; Жук С. Укр. Петербург і його роля в будуванні Укр. Держави. Шлях Перемоги, Мюнхен, 7 січня — 2 лютого 1958; Бернштейн М. Журн. Основа 1 укр. літ. процес кін. 50 — 60 pp. XIX ст. К. 1959; Оглоблин О. Люди старої України. Мюнхен 1959; Моренец Н. Шевченко в Петербурге. П. 1960; Кравців Б. Українознавство в Ленінграді. Сучасність, кн. 10. Мюнхен 1961; Очерки по истории Ленинградского университета. I — II. П. 1962 — 68; Князев Г., Кольцов А. Краткий очерк истории Академии Наук СССР. М.-П 1964; Корчмарик Б. Духові впливи Києва на Московщину в добу Гетьманської України. Нью-Йорк 1964; Оглоблин О. Опанас Лобисевич Мюнхен — Нью-Йорк 1966; Ступак Ю. Сторінка з історії укр. літературознавства. Укр. Літературознавство. IV. Л. 1968.

Б. Кравців


Петіпа Віктор (1879 — 1932), драматичний актор, син франц. балетмайстра Маріюса П., нар. у Петербурзі; на сцені з кін. 1890-их pp. на ролях героїв-любовників. Працював у театрах Тифлісу, Києва, Одеси і найдовше у Харкові в трупі М. Синельникова та один сезон (1925 — 26) на укр. сцені в Театрі ім. І. Франка в ролях Хлестакова («Ревізор» М. Гоголя) і Дон Жуана («Кам’яний Господар» Лесі Українки).

[Петіпа Віктор (1879 — 1939). — Виправлення. Т. 11.]


Петличний Іван (* 1900), мовознавець родом з Полтавщини, доц. Львівського Ун-ту, дослідник мови І. Франка (зокрема в ділянці синтакси), М. Черемшини й «Літопису Самовидця».

[Петличний Іван (1900, Кобеляки — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Петлішенко Марко (1880 — 1938), драматичний актор, нар. на Кіровоградщині, брат І. Мар’яненка, небіж і учень М. Кропивницького. На сцені з 1895 р. у трупах М. Кропивницького, братів Тобілевичів (1900 — 07), М. Садовського (1907 — 15), у Т-ві Укр. Акторів під керівництвом І. Мар’яненка (1916), у Нац. і Держ. Драматичному Театрі (1917 — 18) у Києві, у Полтавському Театрі та Харківських — Червонозаводському і Ленінського Комсомолу (актор і режисер), перев. на характерних ролях у побутових п’єсах, психологічній евр. драмі та в сов. репертуарі. Кращі ролі: Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Бичок («Глитай, абож Павук» М. Кропивницького), Старий поміщик («Молода кров» В. Винниченка), Гуди-Муха («Рожеве павутиння» Я. Мамонтова), Чирва («Диктатура» І. Микитенка), лоцман Бухта («Загибель Ескадри» О. Корнійчука) та ін. Л. знімався також у фільмі («Злива» І. Кавалерідзе). Заарештований під час єжовщини, загинув на засланні.


Петлюра Ольга (1885 — 1959), уроджена Більська, родом з Прилуки на Полтавщині; вчителька і гром. діячка, дружина Симона Петлюри (з 1909), з яким ділила долю під час визвольних змагань на Україні (1917 — 20), на еміґрації у Варшаві (з 1920) і в Парижі (з 1924). Похована разом з Симоном П. і дочкою Лесею (1911 — 41) на цвинтарі Монпарнас у Парижі.


Петлюра Симон (10. 5. 1879 — 25. 5. 1926), держ.-політ. діяч, публіцист, організатор укр. збройних сил, Гол. Отаман Військ УНР, голова Директорії УНР. Нар. у Полтаві від батьків Василя й Ольги (уродженої Марченко), полтавських міщан коз. походження. Початкову освіту П. одержав у церк.-приходській школі, а з 1895 р. навчався у Полтавській Духовній Семінарії, в якій (з 1898) належав до таємної укр. громади, за що 1901 був виключений з семінарії. Як активний чл. громади, що стала ядром Рев. Укр. Партії (РУД) у Полтаві, П. був з 1900 р. її чл. З 1902 р. почав співробітничати в «ЛНВ» і восени того ж року, під загрозою арешту, виїхав на Кубань до Катеринодару, де спочатку вчителював, а потім під керівництвом Ф. Щербини працював над архівами Кубанського Війська. За діяльність у Чорноморській Вільній Громаді, що була філією РУП, і співробітництво у закордонних вид. останньої («Добра Новина», «Праця») у грудні 1903 р. був заарештований і, бувши випущений у березні 1904 р. «на поруки», виїхав до Києва, а звідти восени того ж р. до Львова для партійно-орг. праці й участи в редаґуванні органу РУП «Селянин». По амнестії повернувся в кін. 1905 р. до Києва, побувавши на поч. 1906 ще раз у Львові як делеґат утвореної з РУП УСДРП на з’їзді гал. УСДП, і в січні того ж р. виїхав до Петербурґу, щоб разом з П. Понятенком і М. Поршвм редаґувати місячник соц.-дем. напряму «Вільна Україна», але в липні 1906 повернувся до Києва, де спершу працював секретарем газ. «Рада», а в 1907 — 08 pp. співред. органу УСДРП «Слово», співробітничаючи одночасно в наук. ж. «Україна». З 1909 П. оселився в Москві, де для заробітку працював бухгальтером. Там таки одружився з Ольгою Більською. З 1912 П., спільно з О. Саліковським, редаґував ж. «Украинская Жизнь», що виходив до поч. 1917 р. З 1916 до березня 1917 П. працював у орг-ції на допомогу фронтові «Союз Земств», бувши заступником уповноваженого її на зах. фронті.

Ставши гол. Укр. Військ. Комітету Зах. Фронту, П. був делеґований на перший Всеукр. Військ. З’їзд у Києві, що відбувся 18-21. 5. 1917, і був обраний гол. Укр. Ген. Військ. Комітету, а при утворенні Ген. Секретаріяту Центр. Ради (28. 6. 1917) став першим ген. секретарем військ. справ і всю енерґію спрямував на створення укр. збройних сил, змагаючись з неприхильним ставленням до них деяких чл. Центр. Ради й відкритим опором рос. кіл. У кін. 1917 p., не погоджуючися з політикою гол. Ген. Секретаріяту В. Винниченка, вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя, де зорганізував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918 р. відограв вирішальну ролю у боях за Київ і ліквідації больш. повстання, центром якого був Арсенал, взятий укр. військами під безпосереднім керівництвом П. Після гетьманського перевороту (28. 4. 1818) П. став на чолі Київ. Губ. Земства і Всеукр. Союзу Земств, був заарештований гетьманським урядом у липні 1918 і по 4-місячному ув’язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у протигетьманському повстанні, по якому увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Гол. Отаман. Після відходу Армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон П. став (11. 2. 1919) гол. Директорії, вийшовши одночасно з УСДРП. У важких внутр. і зовн. умовах протягом 10 місяців він очолював збройну боротьбу Армії УНР (згодам об’єднаних армій УНР і УГА) проти большевиків і Денікіна. Опинившися в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з П. 5. 12. 1919 виїхав за кордон, до Варшави, шукати підтримки й союзників, а Армія УНР за його наказом пішла у перший Зимовий похід (див. Зимові походи). Після укладення Варшавського договору й військ. конвенції з Польщею війська УНР під проводом П. спільно з поль. армією повели наступ проти большевиків і 7. 5. 1920 зайняли Київ. Коли в червні того ж року об’єднані армії відступили з Києва, П. продовжував боротьбу з большевиками власними силами, але після перемир’я між Польщею й сов. Росією в жовтні 1920 гол. з’єднання Армії УНР у листопаді перейшли Збруч і були інтерновані в Польщі. П. з урядом перебував якийсь час у Тарнові, пізніше під прибраним прізвищем у Варшаві. З уваги на больш. вимоги до Польщі видати П., у кін. 1923 р. він виїхав до Будапешту, потім до Відня й Женеви і врешті з кін. 1924 оселився в Парижі. Тут керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик «Тризуб». Взагалі П. активну публіцистичну діяльність розпочав замолоду (з 1902 р.) в «ЛНВ» і продовжував її в редаґованих ним періодичних вид. («Вільна Україна», «Слово», «Украинская Жизнь» та ряд ін.), ж. «Україна» й ін., опублікувавши велику кількість ст. гол. на теми гром.-політ. й культ. життя з наголосом на питаннях нац. визволення України, почасти й літ.-мист. змісту («До ювілею М. К. Заньковецької», «Пам’яті Коцюбинського», «І. Франко — поет нац. чести» та ін.). Його публіцистичні праці мали помітний вплив на формування укр. нац. свідомости у передрев. pp. Відновивши публіцистичну діяльність ще у Польщі (брошура «Сучасна укр. еміґрація та її завдання», 1923), у «Тризубі» П. писав гол. на теми недавніх укр. визвольних змагань, про завдання еміґрації і становище України під большевиками. Ст. й брошури П. підписував власним прізвищем і багатьма псевд. (В. Марченко, В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст та ін.) й криптонімами.

Загинув П. у Парижі на вулиці Расіна, 25. 5. 1926 від куль больш. аґента Шварцбарта (див. Шварцбарта процес), який стріляв нібито з помсти за жид. погроми, хоч П. був їх рішучим противником протягом усієї своєї діяльности; похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі. З іменем П. пов’язана збройна боротьба укр. народу за свою державність у 1917 — 21 pp. З безкомпромісових позицій укр. державности й незалежности П. не сходив ні як публіцист, ні як політик, ні як військовий. Бувши Гол. Отаманом військ УНР, П. виявив себе добрим організатором і командувачем, що зумів згуртувати під своїм проводом видатних і досвідчених військ. діячів. Як гол. Директорії, він був людиною глибоко ліберальною, гуманною, щирим демократом, прихильником народоправности і водночас політиком великого формату, що не вагався перед відповідальними рішеннями. Широкий погляд і передбачливість виявив він зокрема й у визначенні завдань політ. еміґрації й її ролі в боротьбі за укр. державність.

Не зважаючи на початково неприхильне, а то й вороже ставлення деяких, особливо зах.-укр., кіл до П. як ініціятора Варшавського договору й союзника Польщі, його постать стала вже з другої пол. 1920-их pp. для укр. народу символом боротьби за незалежність України. Серед ворожих до укр. справи сил, зокрема рос.-больш., поняття «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» стали синонімами «Мазепи», «мазепинства», «мазепинців», термінів, що ними окреслюється незалежницький рух, змагання укр. народу за звільнення з-під рос. панування.

[Петлюра Симон. У сучасній Україні, після 1991, ім’я і чин П. чим раз більше стає популярний. Видано його твори, появилися статті й монографії про нього, організовано наук. конференції, присвячені його діяльності Література: Білодід О. Не стримати моря руками. „Україна“, 1990; Він — з когорти вождів (Кращі конкурсні праці про дорев. діяльність Симона Петлюри). К. 1994; Петлюра С. Вибрані твори та документи. К. 1994. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. Х. 1924; Documents de Simon Petlura à Paris. Париж 1927; Лотоцький О. Симон Петлюра. В. 1936; Симон Петлюра в молодості. Зб. споминів під ред. А. Жука. Л. 1936; Зленко П. Симон Петлюра (Матеріяли для бібліографічного покажчика). Париж 1939; Іванис В. Симон Петлюра — президент України, 1879 — 1926. Торонто 1952; Петлюра С. Статті, листи, документи. Нью-Йорк 1956; Документ суд. помилки. Париж 1958; En notre âme et conscience — la verité sur Simon Petlura. Париж 1958; Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Le Feu et le Cendre. Париж 1962.

Т. Гунчак і Р. М.


Петляш-Барілотті Олена (* 1890), співачка-лірико-драматичне сопрано і драматична акторка, нар. у Харкові, дочка М. Садовської; вчилася у О. Муравйової в Києві (1910 — 13) та у Л. Котоні в Римі (1913 — 16). Виступала в Театрі М. Садовського (1907 — 12); з 1917 у оперових театрах Києва, Одеси, Саратова, Ерівану та ін.; виконувала провідні партії як в укр., так і в світовому репертуарі.

[Петляш-Барілотті Олена (1890 — 1971, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Петльований Виталій (* 1914), журналіст і письм. родом з Вінниці. Зб. нарисів і оп. «Двоє» (1947), «Бориславка» (1950), «Каховський репортаж» (1953) та ін.; повісті «Хотинці» (1949), «Дівчина з передмістя» (1955); романи «Сурми грають зорю» (1952), «Аміго» (1959), «Та це ж весна» (перша частина 1962, друга 1965), «Бакени на бистрині» (1967).

[Петльований Виталій (Віталій) (1914 — 90). Романи „Сирена з мечем“ (1972 — 75), „Вогонь для Прометея“ (1979). Вибрані твори у 2 тт. (1984). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.