[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2109-2122.]

Попередня     Головна     Наступна

Пліоцен, див. Геологія України.

Пліснесько, літописний город Пліснеськ, згаданий у літописі вперше під 1118 р. та в «Слові о полку Ігореві»; його велике городище і могильник є б. с. Підгірців Золочівського р-ну (Галичина). Розкопами Т. Зємєнцького (1880 — 83), Я. Пастернака (1940), І. Старчука (1947 — 49) та М. Кучери (1954) встановлено, що П. виник у 7-8 вв., був укріпленим городом і входив до складу Гал.-Волинського князівства; зруйнований татарами 1241, згодом проіснував як м-ко до 14 в. П. був укріплений земляними валами й ровами, населення жило в хатах та півземлянках, займалося ганчарством, ювелірством, ткацтвом й ін. Б. городу розкопано курганний могильник, у ньому виявлено парні поховання з варязькою зброєю та золотими бляшками в роті; на городищі була найдена частина нагрудного кістяного триптиха з унікальною різьбою руського лицаря у повній зброї за мурами замка (Я. Пастернак «Літописний город Пліснеськ», 1948; І. Отарчук, «Розкопки на городищі Пліснесько», 1955; М. Кучера, «Раскопки городища Плиснеск», 1955).

Я. П.

Плітка, плотиця (Rutilus rutilus Linne), риба родини коропових, довж. до 25 см, вага 100-200 г, іноді до 1 кг; живиться водоростями, дрібними безхребетними. Поширена по всіх р. України, зокрема в гирлах великих р. — Дунаю, Дніпра, Кубані. Пром. риба.

Плодівництво, див. Садівництво.

Плодо-городинна промисловість (плодо-овочева пром-сть), галузь харч. пром-cти, що займається переробкою і зберіганням городини, плодів і ягід (сушення, маринування, консервування). На Україні високо розвинена з уваги на наявність сировини, якої особливо багато в Півд. Україні й на Кубані, тому П.-г. п. в цих р-нах найбільше розвинена. Здебільша переважають дрібні форми виробництва; більші підприємства є у Херсоні, Мелітополі, Одесі, Ізмаїлі, Симферополі, Черкасах, Жданові, Джанкої, Бердянському, Ніжені, Ромні; на Кубані у Кримській, Армавірі, Темрюку, Слов’янській. 1963 р. в УССР було 1 411 плодо-городинних консервних підприємств з 50 480 працівниками. Вони виробляли 1960 р. 777,6, 1966 — 1 171,8 (31 % виробництва всього СССР) млн умовних банок, у тому ч. 602,3 городинних, 320,1 томатних, 249,4 овочевих. Див. також Консервна пром-сть.

Плодозмінна система, див. Сівозмінна система.

Плоскорізьба, див. Рельєф.

Плоскуха (Echinochloa P. B.), рід рослин з родини злакових; однорічні трави з волотюватим суцвіттям. На Україні 3 види. Найпоширеніша П. звичайна, просо куряче [E. crus galli (L.) Roem. et Schult.], росте по всій Україні як бур’ян, добра кормова рослина. На Україні сіють як кормову рослину П. хлібну, або пайзу, родом з Китаю та Кореї [E. frumentacea (Roxb.) Link.].

Плоткін Григорій (* 1917), поет, драматург і журналіст жидівського походження, родом з Одеси; друкується з 1931 р. Автор зб. публіцистичних віршів з життя комсомолу і сов. армії: «Свіжий вітер» (1934), «Народження весни» (1936), «Лінія вогню» (1948), «Слово солдата» (1958) та ін., віршованої повісти про декабристів «Вісники свободи» (1955) і тенденційно-аґітаційних віршів та репортажів з подорожей до Індії й Ізраїлю, антисіоністичної п’єси «Земля обітована» (1960) тощо. Пише також п’єси, лібретта до опер («Честь», «Кармалюк») й оперет, фільмові сценарії.

[Плоткін Григорій (1917 — 1986, Київ). Зб. поезій „Каштани Києва“ (1972), „Небезпечна любов“ (1980). — Виправлення. Т. 11.]

Плотников Володимир (1873 — 1947), фізико-хемік родом з Орла, д. чл. АН УРСР (з 1920), чл.-кор. АН СССР (з 1931). З 1899 р. працював у Київ. Політехн. Ін-ті (проф. — з 1910), дир. Ін-ту Хемії АН УРСР (1931 — 41). Основні наук. дослідження П. присвячені хемії неводних розчинів. Він довів існування щільного зв’язку між електролітичною дисоціяцією і комплексо-утворенням у розчинах, експериментально підтвердив хем. теорію розчинів Д. Менделєєва, розробив хемію комплексних сполук алюмінію, вперше здобув металевий алюміній електролізом неводних розчинів при звичайній температурі тощо. Автор бл. 250 наук. праць.

[Плотников Володимир († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Плохинський Михайло (1864 — 1906), історик і архівіст, вихованець Харківського Ун-ту, архівар Харківського Іст.-Філол. Т-ва, дослідник соц.-еком. історії Лівобережної України 17 — 18 вв. Головніші праці: «Материалы для истории внутренней жизни Левобережной Украины» («Сборник Харьковского Историко-Филологического Общества», III), «Архивы Черниговской губернии» (1899), «Иноземцы в Старой Малороссии», ч. І («Греки, цыгане, грузины», 1905).

[Плохинський Михайло (* Курська губ. — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Плошевський Володислав (1853 — 92), актор і театральний декоратор родом з Нижанковичів (Галичина). Дебютував на поль. сцені у Львові, з 1874 р. в театрі «Руської Бесіди». Кращі ролі: Франц Моор («Розбійники» Й.-Ф. Шіллера), кн. Валянов («Данишеви» О. Дюма-сина і П. Невського), Лука Лукич («Ревізор» М. Гоголя). Виступав також у комедіях М. Балуцького (Дурницький — «Гуси-гусоньки» і Фуяркевич «Відкритий дім») та в опереті (Ґаспар «Корневільські дзвони» Р. Плянкета).

[Плошевський Володислав (Владислав) († Львів), в театрі „Руської Бесіди“ (1874 — 80, 1882 — 83 і 1886 — 92). — Виправлення. Т. 11.]

Площанський Венедикт (1834 — 1902), історик і публіцист москвофільського напрямку, ред. львівської газ. «Слово» (1871 — 1887); один з гол. обвинувачених у процесі О. Грабар (1881); 1887 р. еміґрував до Росії, де був співр. Віленської Комісії «для разбора древних актов» і цензором. Праці з історії Холмщини («Прошлое Холмской Руси по архивным документам и другим источникам», І — II, 1899, 1901; «Акты Холмских судов XVI — XVII ст. ...», в «Трудах IX Археологического Съезда» та ін.), численні статті про гал. місцевості (про Буськ й ін.; «Некоторые села Галицкой Руси», 1872).

«Плуг», спілка сел. письм. у Харкові з філіями по багатьох м. України, заснована 1922 р. Організаторами «П.» були: С. Пилипенко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Коляда, І. Шевченко. Крім названих, до «П.» входили також С. Божко, A. Головко, Д. Гуменна, Г. Епік, Н. Забіла, І. Кириленко, О. Копиленко, B. Минко, П. Панч, П. Усенко та багато ін. «П.» ставив своєю метою «виховання як своїх членів, так і широких сел. мас у дусі пролет. революції, притягнення їх до активної творчости в цьому напрямі». З цією метою ідеолог «П.» С. Пилипенко ставив гол. метою плужанського руху його масовість, що викликало гостру полеміку між С. Пилипенком і М. Хвильовим, які обидва стали опонентами в т. зв. літ. дискусії 1925 — 27 pp.: Хвильовий гостро обвинувачував «П.» у провінційності й «просвітянщині». На час дискусії припадає відхід частини плужан від орг-ції. П. Усенко з частиною комсомольських письм. відокремився, заснувавши окрему орг-цію «Молодняк»; І. Кириленко, А. Дикий, Н. Забіла й ін. відійшли до ВУСПП. У 1931 p., у зв’язку з колективізацією, «П.» змінив назву на «Спілку пролет.-колгоспних письм.», а рік пізніше, за постановою ЦК ВКП(б) від 23. 4. 1932 був ліквідований. Керівні діячі його були розстріляні або заслані (С. Пилипенко, А. Панів, С. Божко, Г. Епік, В. Ґжицький та ін.). Літ. орган спілки — «Плужанин», з 1928 р. — «Плуг».

І. К.

«Плуг», літ.-мист. та критичний місячник Всеукр. спілки сел. письм. тієї самої назви. Виходив у Харкові за ред. С. Пилипенка, І. Сенченка, А. Головка, І. Кириленка, Д. Загула та ін. У 1925 — 27 pp. п. н. «Плужанин»; 1928 — 32 — «П.»; у 1933 р. — останні двоє чисел п. н. «Колгоспна Україна». Крім того, п. н. «П.» вийшов один зб. 1922 р. (ред. С. Пилипенко), у якому вміщено статут Спілки сел. письм., і 3 кн. альманаха цієї ж спілки (1924 — 27, ред. С. Пилипенко) з бібліографічним показником літ. дискусії 1925 — 27 М. Яшека і бібліографічним показником «Плужанська творчість».

«Плужанин», див. «Плуг».

Плужник Євген (1898 — 1936), поет, нар. на Вороніжчині, в сел. родині. Вчився в Київ. Ветер.-Зоотехн. Ін-ті, потім у Театральному Ін-ті ім. М. Лисенка і, не закінчивши навчання, вчителював на Полтавщині. З першими віршами виступив 1923 р. в ж. «Глобус», пізніше друкувався в журн. «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція» та ін. У 1923 — 28 pp. належав до літ. угрупувань «Легше», «Ланка» й «Марс». Автор зб. поезій «Дні» (1926), «Рання осінь» (1927) і виданої посмертно в Авґсбурзі на еміґрації «Рівновага» (1948), як також роману «Недуга» (1928). Поезію П., глибоко інтимну і контемплятивну, з нотками песимізму і скепсису, офіц. літ. критика сприйняла вороже, визнаючи її як «лірику болю й безсилої віри» (Ю. Савченко), «ліричні приморозки» (Ф. Якубовський). Зокрема гострого засудження зазнав роман П. «Недуга», що в ньому офіц. критика знаходила «розгубленість», «занепадницькі мотиви й настрої». Дві п’єси П. «Професор Сухораб» (1928) й «У дворі на передмісті» (1929) були друковані тільки в журн.; третя написана 1931 — 33 pp. під неустійненою назвою («Шкідники», «Змова в Києві», «Брати») не була друкована. Імпресіоністичній творчості П. притаманний щирий ліризм, майстерна поетична мова й досконала форма, що поставило дорібок П. на рівень кращих досягнень укр. поезії 1920-30-их pp. Заарештований разом з ін. укр. письм. у 1934, П. був засуджений 25. 3. 1935 до розстрілу, з заміною вироку на 10 літ ув’язнення на Соловках, де помер 2. 2. 1936. 1966 р. П. реабілітовано й видано його «Вибрані поезії» (1966).

[Плужник Євген (26.12.1898, Кантемирівка, Богучарський пов. — 2.2.1936). — Виправлення. Т. 11.]

Б. К.

Плющ, прочитан (Hedera L.), рід повзучих здерев’янілих кущів-ліян з вічнозеленим листям з родини аралієвих (прочитануватих). На Україні росте один вид — П. звич., прочитан (H. helix L.), кущ-ліяна з вічнозеленими, шкірястими листками, з повзучими стеблами, що звич. стеляться по землі й рідко підіймаються на дерева (до 12 м). Росте в лісах, на вологих місцях у Зах. Україні; медонос, вживають у нар. медицині. Культивується також як декоративна рослина.

Плющ Василь (* 1902), вчений медик та гром. діяч. Нар. у м. Варшаві. У 1931 — 43 pp. працював в Укр. Н.-Д. Ін-ті Туберкольози у Києві (у 1941 — 43 pp. проф., наук. керівник та його дир.), одночасно викладач Ін-ту Вдосконалення Лікарів; у 1941 — 43 проф. Київ. Мед. Ін-ту один з засновників та перший вчений секретар Укр. Наук. Т-ва Фтизіятрів, чл. Тубсекції Вченої Ради Нар. Комісаріяту Охорони Здоров’я, д. чл. НТШ. З 1944 p. на еміґрації у Німеччині. П. автор бл. 100 наук. праць з фтизіятрії (про ранню діягностику, методи лікування туберкульози, її клінічні форми та штучний пневмоторакс, функціональну діягностику серцевої та легеневої систем, експертизи працездатности та про туберкульозу старечого віку); більші монографії: «Клиника гематогенно-диссеминированного туберкулеза легких» (1939), «Гематогенно-дисемінована туберкульоза-патогенеза, патанатомія, патфізіологія, перебіг та лікування» (1941), розділ з підручника «Руководство по санаторному лечению туберкулеза», тт. 1 — 2 (1938), соц. гігієни та історії медицини: «Охорона здоров’я в Україні» (1955), «Нариси з історії укр. мед. освіти та науки» (1970) й ін. На еміґрації діяч ЦПУЕН (у 1947 — 53 pp. гол. Головної Ради та Гол. Управи), засновник і гол. Союзу Визволення України на чужині.

[Плющ Василь (1903 — 1976, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Плющ Єфрем (1872 — ? ), інж., фахівець по будові мостів і зал. шляхів. 1918 р. за гетьмана П. Скоропадського інспектор Мін-ва Шляхів, за Директорії 1919 — дир. залізниць УНР. На еміґрації в Польщі працював на будові зал. шляхів (застосовуючи вироблену ним методу будови зал. насипів на глибоких болотах), зал. мостів, тунелів тощо. П. — автор ряду праць і винаходів з ділянки зал. будівництва (бетонування у воді, устаткування проти зсування вагонів з рейок на мостах, водопостачання на малих станціях тощо).

Плющ Олексій (псевд. Дафненко, Дафне-Героденко О.; 1887 — 1907), письм. родом з Чернігівщини; автор друкованих з 1903 р. в альманахах і газ. віршів, п’єс й оп. у народницькому дусі: «Плач шаленого», «Сповідь», «Записки недужої людини», «Страшна помилка», «В пивниці» та ін., зібраних у посмертному вид. «Твори» (у 2 тт., 1911 — 12) і повісти «Великий в малім і малий у великім» (видана 1930). Кінчив життя самогубством.

[Плющ Олексій (* Оленівка, Борзенський пов.). — Виправлення. Т. 11.]

Плющ Павло (* 1896), мовознавець родом з Чернігівщини, проф. Київ. Ун-ту, автор праць з історії укр. літ. мови («Нариси з історії укр. літ. мови», 1958), зокрема її періодизації в офіц. дусі, про мову «Енеїди» І. Котляревського, поезій Т. Шевченка, п’єс І. Тобілевича тощо.

[Плющ Павло (1896, Володькова Дівиця, Ніженський пов. — 1975, Київ). Праці „Укр. літ. мова другої пол. 19 поч. 20 ст., шляхи її розвитку і специфіка її“ (1958), „Історія укр. літ. мови“ (1971), статті про мову М. Коцюбинського, В. Стефаника, про мовні особливості Пересопницького Євангелія, про іст. розвиток стилів укр. мови. — Виправлення. Т. 11.]

Плякат (оголошення, рекляма), рід ужиткового мистецтва, в якому гасло (політ., суспільне, торг.-реклямне, мист. та ін.) відтворене в графічній або малярській формі, помножується й помішується у прилюдних місцях. П. виконується за проєктами мистців, перев. в техніці дереворізу, літографії, офсету, топографії і ротоґравюри. На Україні, близькими до П. можна вважати «тези» Києво-Могилянської Академії, в яких ґравіровані ілюстрації вияснювали богословські й філос. тексти. Реклямні П. появилися на Україні у другій пол. 19 в. Масового поширення політ. П. набув на Україні під час революції 1917 р. Політ.-аґітаційними і пропаґандивними П. користувалися комуністи, вважаючи його одним з гол. жанрів образотворчого мистецтва. Спочатку авторами політ. П. на Україні були рос. мистці. У 1919 р. відкрито у Києві, Харкові й Одесі держ. плякатні майстерні для випуску трафаретним способом «аґітвікон», взорованих на нар. лубку і П. Вони були перев. карикатурного типу, часто спрямовані проти укр. самостійницьких змагань. Темою П. 1920 — 30-их pp. була відбудова сіль. госп-ва, колективізація й індустріялізація. Під час другої світової війни була відновлена традиція сатиричних «аґітвікон» з часів революції 1917 p., гол. об’єктом критики яких стала нім. вояччина. До війні набули поширення реклямні та кіноплякати. З відомих мистців авторами П. у різні часи були: О. Хвостенко-Хвостов, А. Страхов, В. Касіян, О. Козюренко, О. Довгаль, В. Литвиненко, М. Дерегус та ін. На Зах. Укр. Землях і на еміґрації над П., перев. мист. і культ.-пропаґандивного типу, працювали П. Ковжун, В. Баляс, М. Левицький, В. Цимбал, П. Холодний молодший та ін.

Плянк (Planck) Макс Карл Ернст (1858 — 1947), визначний нім. фізик, творець квантової теорії; нагороджений Нобелівською премією (1918); д. чл. НТШ (з 1923).

Плянування, опрацювання програм розвитку нар. госп-ва, культури, освіти, науки й техніки. За допомогою плянів (П.) вищі органи вказують нижчим, що, скільки, коли, де та як продукувати, розподіляти і споживати в держ. і кооп. секторах. У специфічних умовах сучасної України П. є також одним з найважливіших засобів політики КПСС у її керівництві усім життям УССР. П. здійснюється системою органів П. — Держпляном СССР і УССР, облплянами та міськими й районовими пляновими комісіями, а також мін-вами і держ. комітетами УССР і СССР та самими підприємствами. Держпляни УССР та СССР у найвищих інстанціях підпорядковуються Радам Мін. УССР і СССР та відділам торг.-фінансових і плянових органів ЦК КПУ і ЦК КПСС. За виконанням П. постійно наглядають, крім Держпляну, Центр. Статистичне Управління (воно збирає й публікує звіти), Держбанк, а також мін-ва й партія.

П. поділяються на три групи. Спочатку є т. зв. «ген. П.» або «прогнози», що охоплюють час на 10-15-20 pp.; числових показників (цілей) у цих П. дуже мало і вони не обов’язкові до виконання. На ген. плянах основані т. зв. «перспективні П.» на 5-7 pp., досить детальні, але й вони тепер не обов’язкові до виконання (обов’язковими були т. зв. «п’ятирічки» за Сталіна). Третя група П., т. зв. «щорічні нар. госп-ва П.», розробляються найбільш детально за рік наперед на підставі «контрольних цифр» та поточного виконання П. попередніх pp. Ці П. мають юридичну силу закону і є обов’язкові до виконання. Крім цих трьох груп П., існують ще різні окремі П., що будуються при потребі (напр., 12-річний П. житлового будівництва, 3-річний П. піднесення тваринництва тощо) та різні відомчі (міністерські й заводські) перев. короткотермінові П.

Процес опрацювання П. починається з того, що відділи ЦК КПСС розробляють і подають до Політбюра проєкт директив, що включає гол. спрямування поточної політики та яких 100-200 заплянованих статистичних показників (цілей). Ці т. зв. «основні ланки» майбутнього П. охоплюють найголовніші продукти, розподіл капіталовкладів, робочої сили, темпи зростання окремих галузів та р-нів, місце і реченець будови найважливіших нових підприємств. Їх затверджує Політбюро з урахуванням становища світової політики, потреб оборони і т. п. Ген. та перспективні П., затверджені Політбюром як «Директиви ЦК КПСС», публікуються у скороченій формі, а далі обговорюються і схвалюються на черговому з’їзді КПСС, після чого їх публікують як резолюції з’їзду. Щорічні директиви Політбюро затверджує самостійно, і вони не публікуються. Затверджені директиви й резолюції передаються далі до Ради Мін. СССР та Держпляну СССР, де методою побудови балянсів (див. нижче) вони розробляються на детальні «контрольні цифри», спрямовані на здійснення «основних ланок» П., і надсилаються нижчим інстанціям: органам П. та мін-вам. Рада Мін. і Держплян УССР одержують ту частину контрольних цифр, що стосується України, деталізують їх, розподіляючи їх по мін-вах, областях та окремих підприємствах і надсилають далі нижчим інстанціям. Ці останні відправляють назад до Держпляну УССР та до союзних мін-в свої зауваження, пропозиції й т. зв. «заявки», що стосуються їхніх частин контрольних цифр. У Держпляні й Раді Мін. УССР всі ці зауваження й побажання знову об’єднуються в проєкт П. для всієї УССР, і його надсилають до Москви. Держплян УССР бере участь у П. підприємств та установ, що безпосередньо чи посередньо підлягають мін-вам УССР (включно з союзно-респ.) у таких галузях, як вугільна, нафтова, електрична, метал., хем., легка й харч. пром-сть, будівництво, сіль. й ліс. госп-во, автотранспорт, культура, освіта й наука. Підприємства союзної підлеглости у цих галузях, а також цілком всесоюзні галузі (машинобудування, оборонна пром-сть, зал. і морський транспорт, зовн. торгівля й банківництво) плянуються безпосередньо союзними мін-вами й Держпляном СССР, а Держплян УССР може тільки вносити щодо них свої пропозиції.

Проєкти П., що надійшли з нижчих інстанцій, об’єднуються в Держпляні СССР і в Раді Мін. СССР і тут остаточно схвалюються. Після цього Верховна Рада СССР проголошує остаточний проєкт П. законом. Це саме робить з своєю частиною П. Верховна Рада УССР. Далі П. надсилаються виконавцям.

Майже у всіх П., що охоплюють весь СССР, Україна та її екон. р-ни виділяється як окрема територіяльна одиниця. Цим самим з Москви керується все екон., соц. й культ. життя України. У щорічних П. є такі гол. розділи: пром. виробництво; сіль. госп-во; транспорт і зв’язок (включаючи показники товарообміну між УССР й ін. респ.); територіяльне розміщення виробництва; капіталовклади й нове будівництво (також культ. об’єктів); техн. проґрес, норми постачання й споживання; робоча сила, кадри, оплата праці; життєвий рівень населення; внутр. торгівля; соц.-культ. міроприємства; прибутки й кошти виробництва і розподілу; ціни й тарифи; заг. балянс нар. госп-ва (в тому ч. нац. дохід та суспільний продукт). З’єднаний фінансовий П. (включаючи бюджети) розробляє й виконує Мін-во Фінансів. Окремий П. має також Мін-во Зовн. Торгівлі СССР.

Усі П. будуються за методою балянсів у фізичних вимірах (у натурі). Балянс будь-якого продукту складається з заплянованих поставок окремих продуцентів, імпорту й запасів, з одного боку, та розподілу цього продукту поміж окремими споживачами, експорту й поповнення запасів — з другого. Якщо запляноване споживання перевищує можливості продукції, будуються нові підприємства чи побільшується потужність існуючих. Розподіл ведеться за принципом пріоритету, що його визначає поточна політика КПСС;.на першому місці стоять завжди «основні ланки» П. Досі настанови були такі: пром-сть повинна розвиватися швидше за сіль. госп-во, важка промсть — швидше за легку, а в ній — найшвидше машинобудування й хем. промсть, себто оборонні галузі; т. зв. сх. р-ни СССР (Урал, Сибір) повинні розвиватися скорішим темпом, ніж зах. Галузі, що мають пріоритет, одержують капіталовклади, робочу силу й ін. ресурси у першу чергу, а що лишиться — одержує решта; у них заробітна платня вища., ніж у ін. У постачанні споживчих товарів і в житловому будівництві великі м. мають пріоритет перед малими м. й с. Методою балянсів свідомо обмежується нар. споживання (все, що таким ч. заощаджується на споживанні, скеровується на прискорений розвиток неспоживчих галузів) і централізовано плянується розподіл 10 — 15 000 найголовніших видів сировини, машин та готових товарів (т. зв. «фондовані товари»), а також фахової робочої сили й усіх фінансів. Розподіл «нефондованих товарів» плянується децентралізовано місц. органами П. Найважливішою рисою балянсової методи П. є те, що вона накладає на все тверді обмеження: поза П. ніякої важливої продукції ніде леґально дістати не можна, вона не продається, а чорний ринок карається законом. Грошовий попит споживачів береться до уваги при розподілі тільки у межах, визначених балянсами в натурі. Метода балянсів застосовується також і в П. культури; напр., папір є «фондованим» товаром, і його одержують насамперед ті в-ва, що мають пріоритет.

Баланси майже ніколи не публікуються, а тексти П., що оголошуються в пресі, дуже скорочені й суворо цензуровані. Детальні статистичні дані існують тільки у таємних «додатках» до законів про П., але й у них подаються не всі гол. балянси. Навіть чл. Верховної Ради не знають усіх деталів П. Тому існує підозра, що методою балянсів плянується екон. експлуатація та дискримінація окремих респ., секторів і національностей. З офіц. преси відомо, напр., що з 1960 р. у з’єднаному фінансовому П. визначається розмір фондів, які одні респ. передають безкоштовно ін. через союзний бюджет; з 1962 р. в П. навчання й розподілу фахових кадрів визначається кількість фахівців, що скеровуються на працю з однієї респ. до ін. В П. нар. освіти і культури фінансові, матеріяльні й людські ресурси розміщуються й розподіляються за нац. ознакою шкіл, бібліотек, клюбів, театрів, програм телебачення тощо. Нац. «квоти», «проценти» й т. ін. є пляновані згори.

Методика й теорія П. в СССР ще не є досконалі, міжгалузеві й міжрайонні балянси тільки тепер починають вперше розроблятися, а математичні моделі П. ще тільки дискусійно обговорюються. У рішеннях партії є ще багато сваволі, а в Держпляні СССР постійно точиться боротьба поміж різними групами, що представляють різні відомчі й місц. інтереси. Сов. П. сильно відрізняється від П. в ін. країнах, як сод, (напр., Юґославія чи Китай), так і капіталістичних (напр., Франція чи Японія).

Сучасні методи П. виникли за Сталіна. Клясичний марксизм вважав, що П. потрібне для того, щоб уникати криз перепродукції, що властиві вільноринковій економіці, і тому П. за соціялізму мало б не форсувати продукцію, а, навпаки, розподіляти її між споживачами. П. ж в СССР мають за мету максимальне зростання продукції коштом споживання, бо СССР все ще є порівняно відсталою країною.

Серед укр. соціялістів Ідея П. ніколи не була популярна, бо між ними переважав кооп. напрям (М. Туган-Барановський та ін.), тобто — соціялізм ринковий. Натомість у Росії П. було популярне не тільки серед большевиків, а й серед меншовиків (П. Маслов, С. Струмілін, Ю. Ларін й Ін.) і навіть серед видатних буржуазних економістів (М. Боґолєпов, І. Озеров). З-поміж небагатьох українців у Держпляні СССР працював Г. Гринько, який був одним з чотирьох авторів першої п’ятирічки СССР; його кн. про першу п’ятирічку вийшла у перекладі на ряд евр. мов.

На Україні серед перших пляновиків відзначалися: В. Акуленко, видатний максималіст, теоретик екон. зростання, автор концепції «Основних ланок»; Я. Діманштейн, оборонець розвитку укр. металюрґії на противагу рос. Кузнецькому басейнові; І. Дашковський, опонент рентабельности, лівий екстреміст (троцькіст) у Держпляні УССР; бухарінець С. Ратнер, економіст-теоретик, що обстоював процент на капіталовклади як засіб раціоналізації; П. Фомін, який ще у 1927 р. закликав до створення нової науки «екон. інженерії», тобто сталінського П.

Укрдержплян до 1932 р. публікував важливі наук.-статистичні дослідження різних аспектів укр. нар. госп-ва, які потім ставали основою побудови різних П. М. ін. М. Шафір провів тут і опублікував (1925) обчислення бюджетно-фінансових стосунків поміж УССР і СССР, встановивши, що існує дефіцит на користь СССР; на цій підставі М. Волобуєв обвинувачував Москву в екон. колоніялізмі на Україні. Г. Бурштейн вперше зробив оцінку основного капіталу за 1925 — 27 pp. У 1926 — 28 pp. Укрдержплян розробив кілька варіянтів першої п’ятирічки для УССР, які Держплян СССР потім відкинув, як такі, що нібито суперечили інтересам всього СССР. У 1933 р. наук. публікації в Держпляні УССР було припинено аж до 1962 p., коли було створено Н.-Д. Екон. Ін-т Держпляну УРСР. Відтоді наук. діяльність Держпляну УССР позначається деяким пожвавленням дискусій і критики.

Література: Курский А. Материальные балансы. М. 1940; Брагинский В., Коваль Н. Организация планирования народного хозяйства СССР. М. 1954; Колдомасов Ю. Метод материальных балансов в планировании народного хозяйства. М. 1959; Гурович М. Планування нар. госп-ва СССР на сучасному етапі. К. 1960; Колодний М., Степанов А. Планирование народного хозяйства СССР. К. 1963 1 1968; Уринсон М. Планирование народного хозяйства в союзных республиках. М. 1963; Oxenfeldt A., Holubnychy V. Economic Systems in Action. Нью-Йорк 1965; Хилюк Ф. Наукові основи народногосподарського планування. К. 1966; UNESCO — IIEP, Education Planning in the USSR. Париж 1968; Госплан СССР. Методические указания к составлению государственного плана развития народного хозяйства СССР. М. 1969.

В. Голубничий

Плятан (Platanus L.), єдиний рід родини плятануватих. Однодомні дерева з блідуватою корою, яка відпадає широкими платівками; квітки одностатеві, зібрані в кулясті, голівчасті суцвіття, плід — горішок. На Україні як декоративні дерева вирощуються зрідка, бо П. вразливі на морози. П. кленолистий (P. acerifolia Willd.), до 20 м заввишки, П. зах. (P. occidentalis L.) до 40 м, П. сх. (P. orientalis L.) до 30 м заввишки.

По Ліна, псевд. Горенштейн Поліни (1899 — 1948), балерина і скульптор, родом з Катеринослава, училася в студії Б. Блох у Харкові, на скульптурному відділі Вищої Художньої Техн. Майстерні та у Вищих хореографічних майстернях у Москві. З 1924 р. — балерина у київ. театрі. 1934 р. втратила зір і відтоді працювала як скульптор; її роботи перев. присвячені танцю («Танцювальна сюїта», «Танок з покривалом», «Танці народів СССР») і портретові.

[По Ліна († Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Побережник (Calidris), рід птахів ряду куликоподібних; довж. тіла 14-24 см, вага 20-120 г. На Україні на перельотах зустрічається 5 видів: П. червоногрудий (C. testacea Pall.), П. чорногрудий (C. alpina L.), П. малий, кулик-горобець (C. minuta Leisl.), П. білохвостий (C. temminckii Leisl.) і П. ісляндський або великий (C. canutus L.). П. — об’єкт опортового полювання.

Побір, див. Данина.

Пободайло Степан († 1654), військ. діяч Хмельниччини родом з Чернігівщини. До 1648 був на військ. службі у А. Киселя, 1648 р. перейшов на бік Хмельницького й брав участь у багатьох битвах. Сотник Чернігівського полку (1651), полк. чернігівський і наказний гетьман сіверський (1651) та всього Лівобережжя (1652). Противник Білоцерківської угоди (1651), чинив опір поль.-лит. військові на Чернігівщині в 1652; знову полк. чернігівський (1652 — 54). Брав участь у переговорах з Москвою в Переяславі 1654 й у війні за Білорусь 1654 p., де й загинув під Старим Биховом. На власні кошти відбудував Чернігівський Троїцько-Іллінський манастир і був там похований.

Побузьке (V — 10), с. м. т. Голованівського р-ну Кіровоградської обл. над р. Богом; 3 600 меш. (1965); нікльовий комбінат, харч. пром-сть. Засноване 1959 р.

«Побут», ж., періодичний орган Всеукр. Етногр. Т-ва у Києві. Виходив у 1928 — 30 pp.; в складі ред. колеґії були: О. Малинка, А. Онищук, Н. Малеча; вийшло 7 чч.

Побутовий жанр, див. Жанрове малярство.

Поваженко Іван (* 1901), ветер. хірург родом з Черкащини; з 1939 р. проф. Укр. С.-Г. Академії. Праці присвячені питанням військ.-польової ветер. хірургії, захворювань суглобів, методам операцій у тварин, удосконаленню знеболювання тощо. Підручники: «Основные вопросы ветеринарной военно-полевой хирургии» (1944), «Общая ветеринарная хирургия» (1961; укр. мовою — 1962).

[Поваженко Іван (* Боярка, Звенигородський пов., Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Поварницин Володимир (1899 — 1962), ботанік родом з Вятки, чл.-кор. АН УРСР; з 1945 р. проф. Київ. Лісогосп. Ін-ту, з 1951 — Укр. С.-Г. Академії. Праці присвячені типології лісів, принципам клясифікації і четвертинній історії лісів, геоботанічному районуванню, акліматизації деревних порід. Серед ін.: «Ліси Укр. Полісся» (1959), праці про ліси Закарпаття, соснові й вільхові ліси УССР та ін.

[Поварницин Володимир († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Повитиця (Cuscuta L.), рід паразитних рослин з родини берізкуватих. На Україні росте 11 видів. Найпоширеніші: П. евр. (C. europaea L.), паразитує на дикоростучих зіллястих рослинах (кропиві, хмелі), іноді на кущах і деревах; П. льонова (C. epilinum Weiche.) — на посівному льону, відома з ліс. і лісостеп. р-нів; П. конюшинна (C. trifolii Babingt.) — на бобових рослинах, часто на посівній конюшині, відома з ліс. р-нів і Лісостепу.

Повій (Lycium L.), рід багаторічних рослин з родини пасльонуватих. На Україні росте один вид — П. звичайний (L. barbarium L.), в культурі або здичавілий, кущ до 3 м заввишки. Іноді використовується для живоплотів; медонос.

Повір’я, рел. у своїй основі прояви нар. світогляду, відповідно до яких простолюддя, а то й освічені люди нормували або ще й досі нормують свою поведінку чи ставлення до різних явищ космічного й земного життя в переконанні, що вони мають вплив на долю людини. П. передаються або нар. традицією, або витворюються на основі анімізування явищ природи й духового життя (напр., душ померлих людей), а то й речей, як також в наслідок психічних переживань, ілюзій, галюцинацій, снів. В укр. нар. духовості П. охоплюють майже всі явища і предмети навколишнього світу й життя. Широко розвинуті П., пов’язані з Сонцем, Місяцем, зорями. Існують багата й різнородні П. про атмосферичні явища (хмари, бурю, грім, вітер, веселку), численні з них стосуються дій і впливу вогню, води, землі, каміння, рослин, тварин і птахів, як також різних речей, зроблених людиною. Окремий цикл П. пов’язаний з виглядом людини (її зором, словом, віддихом) і з важливішими подіями в її житті — народженням, одруженням, похороном. Укр. нар. П., між ними такі, як про блудні вогні, цвіт папороті, вовкулаків, чарівників, відьом, уроки і багато ін., стали мотивами багатьох творів укр. й ін. слов. літератур. П. тісно пов’язані з нар. мітологією і демонологією.

Повість, жанр прози, відомий лише у слов. народів, бо зах. евр. поетика не знає ні цього терміну, ні відповідного йому ін., поділяючи всю прозу на романи, новелі й оп. На Україні у старокиїв. часи П. називали кожен повістувальний твір від оп. до літопису («Повість временних літ»). У першій пол. минулого в. П. називали звич. оп. (оп. Г. Квітки-Основ’яненка).

У сучасному розумінні П., що стоїть між оп. і романом і часто може постати з розгорнутого оп. («Босяк» В. Винниченка) або з недорозвиненого роману, — це епічний твір, більший від оп., але менший від роману, з невеликим числом персонажів і однією сюжетною лінією, що змальовує один бік життя. Найчистішими зразками П. як жанру вважаються «Тарас Бульба» М. Гоголя і «Fata morgana» M. Коцюбинського. За тематикою розрізняють П. іст. («Чорна Рада» П. Куліша), іст.-пригодницьку («Захар Беркут» І. Франка), пригодницьку, біографічну й автобіографічну («Зачарована Десна» О. Довженка), побутову (майже всі П. укр. прозаїків минулого в.), соц. («Голодна воля» П. Мирного) й соц.-психологічну, сатиричну («Катастрофа» В. Дрозда), екзотичну, любовну, еротичну і т. д. За сов. часу найбільшого поширення набрав жанр виробничої П., гол. дія якої зосереджується на виробництві — на фабриці, зав., шахті, в колгоспі. У повоєнні pp. О. Довженко став творцем специфічно укр. жанру — кіноповісти («Україна в огні», «Повість полум’яних літ» та ін.).

І. Качуровський

Повість Временних Літ, див. Літописи.

Повість про Акіра Премудрого, повчальна повість з авантурницьким казковим сюжетом, що містить багато дотепних висловів і прислів’їв, які почасти увійшли в укр. фолкльор. В укр. перекладі не пізніше 12 в. (з грец. або сирійської мови).

Повіт, адміністративно-територіяльна одиниця, яка на укр. землях існувала з другої пол. 14 в. — спершу в Польщі, пізніше у В. Князівстві Лит. З другої пол. 16 в. поділ на П. став підставою адміністративно-територіяльного поділу на всіх укр. землях в Речі Посполитій; П. був як адміністративною, так і судовою територіяльною одиницею. На чолі П. стояв пов. старосто. 1772 р. на укр. землях, які входили до складу Речі Посполитої, було 27 П. і земель.

На Гетьманщині поділ на П. (при збереженні полкового й сотенного устрою) був введений у 1760-их pp., у зв’язку з суд. реформою гетьмана К. Розумовського. З 1782 р. П. стали тут також адміністративними й фінансовими одиницями. Дещо раніше (після 1775 р.) пов. система була заведена на Слобожанщині й на Півд. Україні, а в 1790-их pp. поширена також на Правобережжя. Адміністративну і поліційну владу в П. здійснював пов. ісправник (справник); органами станового самоврядування були пов. дворянські зібрання й вибрані ними пов. «предводителі» дворянства (маршалки), земського самоврядування (з 1860-их pp.) — пов. земські зібрання та пов. земські управи (див. Земства). На укр. землях в Рос. Імперії 1913 р. було 126 П. («уєздов»), у тому ч. на території, яка згодом увійшла до складу УССР — 99.

У Галичині й на Буковині за австр. часів на чолі П. стояли старости, органами пов. самоврядування були пов. ради і пов. виділи, очолювані пов. маршалками (див. ЕУ 1, стор. 497). У 1914 р. у Галичині було 59, на Закарпатті — 34, на Буковині — 10 П.

Поділ на П. залишився й в Укр. Державі; на Зах. Укр. Землях до 1939 р. (у складі Польщі, Чехо-Словаччини й Румунії). Натомість на укр. землях в СССР у 1924-25 pp. (на Вороніжчині й Курщині 1929) поділ на губ. і пов. замінено поділом на округи (згодом обл.) і р-ни (див. Адміністративно-територіяльний поділ укр. земель).

Повітова Військова Команда ЗУНР, тилова військ. установа, підпорядкована Окружній Військ. Команді, на терені пов. мала такі самі завдання, як ця остання.

Повітові Союзи Кооператив, див. Ревізійний Союз Укр. Кооператив.

Повітові школи (П. училища), початкові школи підвищеного типу в пов. і губ. м. Рос. Імперії (в тому ч. і на Україні), засновані 1804 р. з метою готувати учнів різних станів до вступу в гімназії; у дворічний курс навчання входило багато предметів; П. ш. підлягали директорам гімназій. За статутом з 1828 р. зв’язок П. ш. з гімназіями перервано, їх перетворено на триклясні, призначені в основному для дітей купців, ремісників й ін. меш. м.; при П. ш. створювалися курси, які давали початкову проф. освіту. З 1872 р. П. ш. реорганізовано на міські школи.

Повітряний транспорт, див. Авіяція і Доповнення.

[Повітряний транспорт. — Доповнення. Т. 11.]

Повне Зібрання Руських Літописів (Полное Собрание Русских Летописей — ПСРЛ), багатотомова серія з публікаціями укр. і рос. літописів. Публікування літописних списків і зводів розпочато із створенням у Петербурзі 1834 р. Імператорської Археографічної Комісії, заходами якої видано до 1922 р. 24 тт.; з 1923 р. П. З. Р. Л. виходить у вид. АН СССР. У заг. за 1841 — 1968 pp. видано 31 том. Як перший т. П. З. Р. Л. вийшов Лаврентіївський літопис (1846), у другий т. увійшов Іпатський літопис (1843); обидва перевидані востаннє 1962 р. У 16 т. видано було «Летопись Авраамки» (1889), а у 17 т. — «Западно-Русские летописи» (1907).

Повноголос, умовний термін, запроваджений М. Максимовичем на означення укр. і сх.-слов. звукосполучень оро, ере, оло, еле між приголосними, що розвинулися в сер. 9 в. з первісних спільнослов. сполучень ор, ер, ол, ел між приголосними, при чому ел дало еле під т. зв. циркумфлексною інтонацією, а оло під акутовою: корова, берег, болото, вéлетень, молóти. У півд.-слов. мовах, чес. і словацькій П. відповідають звукосполучення ра, рЂ, ла, рЂ, у решті зах.-слов. мов ро, ре, ло, ле. В укр. мові о та е повноголосних груп не переходять в і в закритому складі за винятком тих випадків, коли вони мали т. зв. новоакутову інтонацію (мороз, берег, але бородá — родовий множини борíд).

Повоз, держ. повинність на Русі-Україні, що її населення відбувало кн.; у вужчому розумінні — обов’язок постачати підводи для держ. потреб. П. існував також у Галичині під Польщею у 14 — 15 вв.; з кін. 15 в., замість підвод, з селян стягали «повозні гроші».

Поворозник Гнат (* 1895), гром. діяч у Канаді, куди прибув 1927 р. з Галичини, підприємець; діяч Укр. Стрілецької Громади й Укр. Нац. Об’єднання, през. в-ва «Новий Шлях», засновник та довголітній през. м’ясної фірми «Essex Packers» у Гамілтоні.

[Поворозник Гнат (1895, Жовтанці, Жовківський пов., Галичина — 1979, Гамілтон, Онтаріо). — Виправлення. Т. 11.]

Поворотний тиф, див. Тиф.

Повстанський рух на Україні 1918 — 22 і пізніших pp., масовий збройний рух укр. селянства і частково робітництва, спрямований на захист соц. здобутків революції, зокрема права на вільне володіння землею й засобами виробництва, проти реставраторів старого ладу і чужих окупаційних режимів на Україні, за нар. владу і далі за нац. і соц. самовизначення укр. народу. Спершу обмежений своїм соц. спрямуванням й анархістський своїм характером, П. р. на У. набирав поступово все більше нац. змісту й оформився у виразну політ. визвольну боротьбу укр. народу.

Стихійний у своїй основі П. р. на У. не був об’єднаний в ініціятиві й виявах, не мав одного керівного центру і одностайного пляну дій. Неустійнені були також його ідеологічні й програмові засади і спрямування. Тільки в окремі періоди боротьби виявилася перевага певних ідеологічних настроїв, базованих на принципах самовизначення і незалежности укр. нації. Ідеологія і мета П. р. на У. з’ясовувалися спорадично у заявах керівників-отаманів, у їх відозвах, наказах, маніфестах, зверненнях чи листах до населення України, окремих пов. чи округ, до уряду УНР, окупаційної влади й ін. повстанських груп чи з’єднань.

Однією з характеристичних ознак П. р. на У. була його нескоординованість, недостатній зв’язок окремих повстанських з’єднань і загонів з тодішніми укр. політ. і військ. центрами та поміж собою, особисті амбіції й дії на власну руку окремих отаманів, що дістало назву т. зв. отаманії (отаманщини) і виявлялося інколи у творенні місц. (волосних або сіль.) «республік», як, напр., Пашківська волость, махнівське Гуляй-Поле тощо, які боролися проти кожної влади і не визнавали нікого й нічого. Дії окремих повстанських загонів супроводилися деколи виявами бандитизму, погромництва тощо.

Основною орг. формою П. р. на У. були місц. (сіль., волосні) й пов. повстанські відділи, групи, загони, які обороняли здебільша своє село чи найближчі околиці, спираючися на прихильне до них населення. У разі потреби координували (або й об’єднували) свої дії з сусідніми групами або загонами для спільних бойових дій, проводячи мобілізацію у своїх р-нах для поповнення основних відділів. Не мавши постійного і одного провідного центру, повстанські орг-ції створювалися і діяли з власної ініціятиви. Тому у політ. тактиці повстанців (П.) були чималі розбіжності. Вирішальну ролю відогравала особа керівника відділу — загону, що ним ставали не тільки військовики, але часто й учителі, кооператори, службовці, селяни, студенти, інколи й свящ. Отаман був вождем, організатором, політиком і адміністратором, представником нац. і соц. інтересів певної місцевости чи округи. Його помічником був начальник штабу, здебільша військ. фахівець. Стратегія й тактика повстанських загонів й успішність їх дій залежали від кваліфікації їхніх отаманів і начальників штабів, їх енерґії й ініціятиви. Багато з-поміж них було політ. зрілими, досвідченими у гром. житті людьми. Дехто, ставши керівником П., організовував військ. операції ширшого маштабу, не раз з участю багатьох тис. П., здобуваючи своїми перемогами й успіхами широку популярність серед населення (М. Григоріїв, М. Шинкар, Д. Зелений (Терпило), Ю. Божко, Маруся Соколовська, Ю. Мордалевич, Ю. Тютюнник, А. Гулий-Гуленко, Я. Шепель, Ангел, Сагайдачний, Залізняк та ін.). Дехто з повстанських отаманів намагався відродити у військ. побуті, одязі, озброєнні й тактиці традиції укр. козацтва.

Базою П. р. на У. було село, яке підтримувало П. морально, постачало їх харчами, частково одягом, взуттям і приміщеннями. Зброю, військ. виряд і одяг П. здобували самі під час боїв з ворогом чи з запасів по містах, найчастіше при відступі окупаційних військ. П. одержували також зброю та стріливо і від місц. населення, що здобувало їх під час розвалу рос. армії.

П. р. на У. почав діяти ще в добу Центр. Ради. Його зародками стали організовані з 1917 р. здебільша з селян добровільні збройні формації для самооборони й охорони ладу та спокою перед збольшевізованими військ. частинами та демобілізованими вояками, які поверталися з фронтів, відомі п. н. Вільного Козацтва. Творені гол. на Київщині з ініціятиви і з лав цих формацій, сел. загони Таращанського і Звенигородського та також Уманського пов. брали участь у боротьбі проти моск. військ М. Муравйова під час їх походу на Київ у січні-лютому 1918 р. Вони між ін. ліквідували больш. адміністрацію у Звенигородському пов. Підтримуючи зв’язок з військ. з’єднаннями Центр. Ради і допомагаючи їм, ці сел. загони діяли в больш. тилу до квітня 1918 р.

Натомість намагання больш. елементів викликати за прикладом Петрограду, з допомогою збольшевізованих здебільша не укр. військ. відділів, больш. повстання в Києві 11 — 13 листопада 1917 р. не вдалося. Також невдачею закінчилося розпочате з доручення сов. уряду больш. повстання в Києві 29 — 30 січня 1918 p., центром якого був Арсенал. Воно було ліквідоване військами Центр. Ради під проводом С. Петлюри ще перед підходом до Києва больш. військ. з’єднань, висланих з Москви і Петрограду.

Численні сел. заворушення й повстання на Україні почалися в добу Гетьманщини, гол. через намагання нім. і австро-угор. військ та гетьманського уряду відродити подекуди дорев. порядки (зокрема наказ фельдмаршала Г. Айхгорна повертати поміщикам відібрані у них селянами маєтки, платити їм відшкодування, скасування зем. комітетів, стягнення з сіл великих контрибуцій, каральні експедиції й репресії). У відповідь на це уже з травня 1918 р. на Україні почали вибухати сел. повстання — найсильніше на півд. Київщині (Таращанський, Звенигородський, Уманський, Сквирський і Канівський пов.), якими керував есер-боротьбіст М. Шинкар, за Центр. Ради начальник Київ. Військ. Округи. Окремі повстанські загони нараховували по кілька тис. На Таращанщині й в сусідніх пов. повстало майже все чоловіче населення; після ліквідації нім.-гетьманських каральних експедицій там була тимчасово встановлена укр. адміністрація, яка посилалася на Центр. Раду. Придушити цей сел. збройний рух німцям вдалося тільки в кін. серпня 1918 р. після боїв, що в них брав участь з нім. боку корпус війська.

У заг. повстанні, яке відбулося з ініціятиви Укр. Нац. Союзу і під проводом Директорії у листопаді 1918 р. брали участь маси сел. П. Крім соц. мотивів, зокрема зем. питання, гол. приводом до цього повстання було створення рос. по суті уряду С. Гербеля та проголошення гетьманом П. Скоропадським декрету про федерацію з Росією. Організована з участю понад 100 000 П. облога Києва (15. 11. — 14. 12. 1918) закінчилася перемогою і здобуттям столиці України. Після об’єднання України під владою Директорії УНР з повстанських мас організовано більші й менші військ. відділи, які в силі бл. 40 000 вояків становили основу новоствореної реґулярної Армії УНР.

Одночасно з укр. повстанням проти німців і гетьмана П. Скоропадського у деяких р-нах України, напр., на Звенигородщині, Таращанщині, у Ніжені, спалахнули організовані больш. елементами партизанські збройні виступи. Ширшого значення й засягу вони не мали і по двох місяцях спорадичних боїв вже у липні-серпні 1918 р. ці больш. партизанські загони перейшли на територію Росії (РСФСР) та влилися у формовані там сов. дивізії. У заг. листопадовому повстанні вони участи не брали.

У різні періоди укр. революції большевики намагалися використовувати інколи підступом чи й провокацією П. р. на У. для своїх, зокрема пропаґандивних цілей.

У пол. січня 1919 р. деякі з більших повстанських груп, які брали участь у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського й німців, між ними загони отаманів Д. Зеленого й М. Григор’єва, перейшли — частково під впливом боротьбістів (див. Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів Комуністів-Боротьбістів) — на бік большевиків і разом з ними або й самі вели бойові операції проти військ УНР. У квітні-травні 1919 р. обидва отамани зірвали з большевиками і, очолюючи великі групи П., повели боротьбу проти окупаційного рос.-больш. режиму. Одну з найбільших повстанських груп тоді й пізніше до 1921 р. очолював Н. Махно, керівник анархістського П. p., відомого п. н. махнівщина (див. Махно і Махнівщина). Теренам його дій була гол. Катеринославщина. Об’єднуючися з ін. повстанськими групами, то з большевиками, то з УГА, Махно вів бої й проти німців та гетьмана, і проти Директорії, і проти Денікіна, а, порвавши з большевиками, також і проти них. Цей рух визначався безоглядністю і спеціяльною партизанською тактикою та технікою бойових операцій. Подекуди він виливався в погроми, грабіжництво й ін. вияви бандитизму.

Після поновного больш. наступу на Україну у березні-червні 1919 p. розгорнулася широка хвиля протибольш. повстань. Вона була спричинена грабіжницькою екон. політикою моск. большевиків, спрямованою на знищення незалежности й добробуту укр. селянства, терором ВЧК, примусовими реквізиціями й вивозом хліба, цукру, м’яса в Росію. Цей рух оформлювався й поширювався під нац.-політ. гаслами: проти чужинецької влади, проти моск. комісарів і їх терору, за справжню нар. владу, за дійсні ради працюючих, проти диктатури рос. компартії. Керівники цього руху належали здебільша до УПСР і партії незалежних соціял-демократів, які стояли на позиціях рад. форми влади в незалежній Укр. Рад. Республіці.

На поч. квітня 1919 р. представники згаданих партій домовилися в Києві щодо орг-ції й керівництва заг. повстанням проти большевиків і створили: Всеукр. Рев. Комітет, Гол. Повстанську Раду і Гол. Повстанський Штаб під проводом незалежного соціял-демократа Ю. Мазуренка і соціял-революціонера О. Малолітка (отаман Сатана). У відозвах і наказах ці повстанські орг-ції закликали селян і робітників не підтримувати «окупантів та спекулянтів на комунізмі», усунути сов. уряд Х. Раковського та творити незалежну Укр. Соц. Республіку. Одночасно вони засуджували переговори Директорії з франц. й ін. «імперіялістами». Осідком Гол. Повстанського Штабу було м. Сквира. Теренам дій отамана Зеленого (Д. Терпила) після його розриву з большевиками стали Київщина і Полтавщина. Осідком його штабу — Холодний Яр. Визнавши Директорію, як верховну владу України, отаман Зелений у серпні 1919 р. співдіяв з частинами УГА у поході на Київ. Ще раніше на півдні України діяв отаман М. Григоріїв на чолі повстанських з’єднань в силі понад 10 000 (начальником його штабу був Ю. Тютюнник). У березні й квітні 1919 р. він відкинув антантські десанти з Херсону, Миколаєва й Одеси. Відмовившися від співдії з большевиками, М. Григоріїв в універсалі до укр. народу виступив за справжню нар. владу — проти диктатури сов. уряду Х. Раковського й оголосив війну большевикам. У листі до гол. уряду УНР з 28. 6. 1919 Григоріїв і його штаб заявили, що 90% населення України не визнає диктатури больш. партії й уряду і що для боротьби з ними він має 21 повстанський загін, 4 полки піхоти, 2 000 кінноти і до 300 кулеметів. У той же час, у червні 1919 p., Гол. Повстанський Штаб під проводом Ю. Мазуренка послав Х. Раковському ультиматум з вимогою передати владу повстанським рев. комітетам та вивести моск. військо з України. Силу П. р. у першій пол. 1919 р. встановили в цифрах самі ж сов. провідні діячі того часу. Х. Раковський у вид. «Борьба за освобождение деревни» (1920) подав, що між 1 квітня і 15 червня на Україні було 328 повстань проти сов. влади. Командувач сов. військ. В. Антонов-Овсеєнко ствердив у своїх «Записках...», що у квітні й травні 1919 p.: «Тільки в одній київ. губ. було зв’язано боротьбою з бандитизмом до 14 000 багнетів, у Чернігівській — до 2 500, у Подільській понад 3 000, у Волинській до 600. Всього 21 000. З того ч. фронтових до 7 500 багнетів при 20 гарматах, 140 кулеметах і 3 бронепоїздах»; вія писав про «поголовне повстання на Україні», про «великий підйом духа в сел. масах» та про те, що «селянство виступило суцільною масою».

Під час розгортання цього протисов. П. р. тодішній уряд Директорії УНР і керівники соц. партій розпочали об’єднувати й координувати П. р. на У. проти сов. окупантів, намагаючися м. ін. усунути ідеологічні різниці між П., що розбивали єдність цього руху. Уряд УНР в окремій деклярації з квітня 1919 р. вітав усі соц. партії й селян та робітників, що повстали по той бік фронту. Після розпочатих Армією УНР у травні 1919 р. воєнних операцій у напрямі на Проскурів і Кам’янець Подільський уряд УНР у зверненні до народу 18 травня підкреслював бажання з’єднати збройні сили УНР з силами повсталих селян та робітників. Під час зустрічі представників ЦК УСДРП й УПСР, прибулих з Києва до осідку уряду УНР в кін. травня 1919, як уповноважених Всеукр. Рев. Комітету, досягнено порозуміння в справі об’єднання сил Комітету й уряду УНР. На підставі угоди з 9 червня до уряду увійшли 2 представники ЦК УПСР — Д. Ордина і Т. Черкаський.

Поповнений представниками УПСР і Сел. Спілки й переформований в наслідок цього порозуміння Всеукр. Рев. Комітет розпочав в кін. червня бойові дії в напрямі на Кам’янець Подільський для зв’язку з військами Директорії. У пол. липня П. прорвали б. Жмеринки больш. фронт і 18 липня Гол. Повстанський Штаб прибув з військом до Кам’янця. Але у той же день партія незалежних соціял-демократів, що її ЦК перебував у денікінському запіллі, ухвалила припинити повстання проти большевиків з уваги на успішний наступ військ ген. А. Денікіна. В наслідок гострих тактичних і ідейно-політ. розходжень штаб Ю. Мазуренка був заарештований урядом УНР і керовані ним повстанські частини були включені в Армію УНР.

Не зважаючи на цей інцидент, більшість повстанських груп діяли далі у зв’язку з командуванням Армії УНР. У сер. липня 1919 до військ УНР в р-ні Копайгороду приєдналася частина П. отамана Григорієва, підступно вбитого на поч. липня Махном під час зустрічі на Херсонщині; вона у кількості бл. 3 600 П. пробилася з Херсонщини через больш. фронт під командуванням отамана Ю. Тютюнника і була зформована ним у зразкову Київ. групу (5 і 12 дивізії) військ УНР. У пол. вересня отаман Зелений разом з ін. повстанськими отаманами відбув у Кам’янці зустріч з урядом УНР у справі допомоги П. одягом і грішми. Після того старшини й козаки групи отамана Зеленого визнали за верховну владу Директорію з її тодішнім соц. урядом. За підтримку Директорії й її уряду та збройних змагань були восени 1919 р. навіть багато з тих П., які весь час ішгли під прапором ідеї сел. і роб. рад. З уваги на це на поч. вересня 1919 р. був створений у Кам’янці Подільському для координації дій повстанських орг-цій і їх об’єднання навколо уряду УНР Центр. Укр. Повстанський Комітет, до складу якого увійшли представники УПСР, УСДРП і Сел. Спілки; його очолив провідний діяч УПСР і повстанець Н. Петренко.

П. р. на У. проти Денікіна. Найвищого напруження П. р. на У. досягнув улітку і восени 1919 р. у боротьбі проти очолюваних ген. Денікіном рос. реакційних збройних сил. Пройшовши легко через звільнену П. від большевиків територію України, денікінці встановили, на окупованих ними землях, режим експлуатації й терору: грабування селян, переслідування й розстріл укр. діячів, нищення укр. культ. установ. Усе це викликало завзятий опір укр. населення, зокрема селян, проти встановлюваних денікінцями порядків. У заг., здебільша не об’єднану і не координовану одним центром боротьбу проти Денікіна включилися всі укр. П., які боролися досі проти большевиків. Протиденікінські повстання зручно використовували й большевики, перебираючи керівництво над повстанськими групами й організуючи подекуди, напр., у Ваштанці й у Висунському на Миколаївщині, больш. повстання з проголошенням окремих місц. сов. республік. Спрямований проти Денікіна масовий П. р. на У. 1919 р. збройні виступи й наскоки, підрив залізничих шляхів, ліквідація баз і засобів постачання — допоміг сов, армії припинити наступ Денікіна на Москву, а в кін. 1919 р. здобути над ним вирішальну перемогу.

Після відступу армій УНР і УГА з Києва широку активність у боротьбі проти Денікіна розвинув у другій пол. жовтня 1919 р. отаман Зелений у р-ні Умані, але вже в кін. того ж місяця він був застрілений денікінським офіцером. Визначну ролю у дезорганізації тилу армії Денікіна і в боях з нею відограли також отамани А. Гулий-Гуленко, а особливо Н. Махно.

Перший Зимовий похід Армії УНР (див. Зимові походи) у грудні 1919 травні 1920 pp. був м. ін. спробою Армії УНР зв’язатися з П., скоординувати їхню бойову діяльність та спрямувати П. р. в одне заг. річище. У цей період визвольних змагань справа боротьби за незалежність України перейшла фактично до П., які продовжували здебільша неокоординовано збройну боротьбу, що її не могла вести в той час реґулярна укр. армія. У зв’язку з пляном й діями першого Зимового походу було встановлено зв’язки з П. р. на Правобережжі й Полтавщині, з осередком П. р. в Холодному Яру, що його очолював тоді отаман Чучупака, з відділами отамана Заболотного у Балті. Великим досягненням Зимового походу було об’єднання Армії УНР з більшими, добре організованими повстанськими відділами отамана А. Гулого-Гуленка, які діяли весь час у больш. і денікінському тилу в р-ні Єлисаветград Знам’янка. Йому було доручено заг. керівництво всіма П. Херсонщини, Катеринославщини аж до Чигирина на півн. Згодом отаман Гулий-Гуленко (у 1920 р. ген.-хорунжий Армії УНР) перебрав командування Запор. Дивізії, до складу якої увійшли його повстанські відділи. На Звенигородщині діяв отаман А. Бондаренко, на Таращанщині — отаман Кузьменко-Титаренко. Більші протибольш. загони у 1918 — 20 pp. очолювали: А. Волинець, Д. Ромашко, П. Соколовський та багато ін.

П. р. проти большевиків з 1920 р. Після розгрому військ Денікіна більшість П. поставилася до нового сов. нападу на Україну як до нової аґресії Москви й почала організовуватися самостійно у протибольш. загони. Велика частина П., у яких вже раніше були симпатії до рад. ідей і ладу, намагалися йти на компроміс, вимагаючи збереження суверенности України й створення нац. за командуванням і складом укр. армії. У багатьох р-нах України відбулися в той час з’їзди делеґатів від кол. протиденікінських повстанських орг-цій (напр., з’їзд Канівщини 7. 1, Черкащини 20. 1. 1920), на яких схвалювано постанови з вимогою власної укр. армії, укр. за нац. складом адміністрації і з визнанням системи рад з умовою, що вони будуть виявом бажань і волі укр. селянства. Після таких виразних політ. вимог з боку П. тодішній головнокомандувач сов. збройних сил Л. Троцький видав наказ (28. 2. 1920) про конечність поголовного «роззброєння кулацьких і взагалі бандитських елементів села й міста», щоб «Україна була очищена від бандитизму і хаосу». У боротьбі з П. сов. військ. сила була неефектовною. Ще у жовтні 1920 р. Ленін визнав, що П. є дійсною силою на Україні, а совєти існують там тільки по формі. Про стан сов. режиму на Україні 1920 р. писав Д. Мануїльський: «Сила нашого держ. апарату була обмежена границями провінціяльних центрів, поза якими існував вільний край отаманів. Наша соц. революція не простягалася поза кордони міста». Для ліквідації П. р. на У. вислано влітку 1920 р. з Москви гол. ВЧК Ф. Дзержинського з спеціяльними вишколеними загонами чекістів, т. зв. бриґад ВОХР (внутр. охорони) кількістю 6 000 для «зміцнення внутр. фронту». Тогочасні звідомлення ВЧК подають, що у червні 1920 р. тільки на Київщині було 11 сел. повстань, у липні — 51, у серпні — 106; відповідно на Полтавщині їх було 76, 99 і 98. Найактивнішими були повстанські орг-ції на Таращанщині (отаман Кузьменко-Титаренко), на Полтавщині (отаман Левченко); передовою була повстанська орг-ція в Холодному Яру під проводом отамана Чучупаки, який загинув у березні 1920 р. Отаман Звенигородщини Туз був розстріляний за вироком військ. трибуналу XII сов. армії у Вінниці. На Єлисаветградщині діяла повстанська орг-ція отамана Ф. Мелешка, на Черкащині — І. Сокола.

По замиренні з Польщею та знищенні армії ген. П. Вранґеля большевики кинули значні сили проти П. р. на У. Заступник гол. Совнаркому України і командувач півд. фронту М. Фрунзе опрацював у лютому 1921 р. спеціяльну тактику для боротьби з П. Сов. джерела подають, що в кін. 1920 й у 1921 pp. на Україні діяло яких 40 000 П., які боролися проти сов. влади. Тільки у квітні 1921 р. Червона армія провела 87 військ. операцій проти укр. П., що в них згинуло 5 016 П. і 4 242 були взяті в полон. Тоді ж ліквідовано 28 укр. повстанських орг-цій. Кількість здобутої Червоною армією зброї від П. становила: 43 гармати, 1 812 кулеметів, 31 788 рушниць та ін. У червні 1921 р. большевики розкрили багато повстанських орг-цій та розгромили Всеукр. Повстанський Комітет з осідком на Брацлавщині (на чолі з отаманом А. Бондаренком), який об’єднував повстанські загони (отаманів Заболотного, Вовка, Біди, Трейка, Богуна, Лиха, Орла-Гальчевського, Пугача, Хмари, Сірка, Черкаса, Дубчака, Могили, Волинця, Струка, Клепача, Наливайка, П’ятенка, Хрестового та ін.), що діяли під заг. керівництвом призначеного гол. отаманом С. Петлюрою полк. Карого-Яворського, гол. на Поділлі. В наслідок больш. терору і військ. операцій впродовж літа 1921 р. на Україні були ліквідовані гол. повстанські осередки, а більшість їх отаманів були вбиті у боях або розстріляні. У червні 1921 р. був викритий у Києві Укр. Центр. Повстанський Комітет, очолюваний кол. полк. Січ. Стрільців І. Андрухом. Він разом з ін. чл. Комітету, між ними поетом Г. Чупринкою і сотн. Січ. Стрільців Опокою, був розстріляний большевиками 28. 8. 1921.

Останньою спробою відновити ззовні П. р. на У. була збройна акція, заплянована і організована на території поль. держави, відома п. н. другого Зимового походу. Рейд Укр. Повстанської Армії у жовтні-листопаді 1921 р. в глибину Правобережної України, очолюваний отаманом Ю. Тютюнником, закінчітеся поразкою і розстрілом 359 вояків під Базаром. П. р. на У. тривав ще у 1922 р. і в наступні pp., подекуди до поч. 1930-их pp. Спорадично й нескоординовано виникали й далі численні повстанські орг-ції, що їх сов. влада ліквідувала терором, підступом й проголошенням амнестій.

Одна з таких амнестій була оголошена у березні 1921 р. 5 Всеукр. з’їздом рад. Згідно з даними ВЧК, на 1. 9. 1922 зареєстровано 10 000 П. і 200 отаманів; які здалися добровільно.

У сов. іст. працях і публікаціях укр. П. р. на У. замовчується абож знеславлюється перед населенням і чужим світом як «бандитизм», а учасники цього руху як «бандити», які ніби не мали будь-яких ідейних, соц. чи політ. мотивів.

Література: Христюк П. Замітки і матеріяли до історії укр. революції, тт. III — IV. Відень 1921 (2 вид. Нью-Йорк 1969); Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919 — 20 pp. Коломия 1923 (2 вид, 1966); Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. тт. II — IV. М. 1924; Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. Каліш 1934; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції, 1917 — 21, тт. І — II. Прага 1942, т. III. Новий Ульм 1951; Лихолат А. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917 — 1922 гг.). М. 1954 (укр. вид. К. 1955); Majstrenko I. Borotbism. Нью-Йорк 1954; Hryshko V. Experience with Russia. Нью-Йорк 1956; Borys I. The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine. Стокгольм 1960; Юрченко О. КПУ, її роль і завдання в боротьбі ком. диктатури за опанування України. Мюнхен 1962; Рибалка І. Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні. Х. 1962; Adams A. E. Bolsheviks in the Ukraine. New Haven — London 1963; Протибольш. повстання в Україні в 1921 p. Вісті Комбатанта, ч. 6. Торонто — Нью-Йорк 1969; див. також ст. про П. р. на У. в календарях-альманахах Червоної Калини. Л. 1922 — 39; у Літописі Червоної Калини. Л. 1929 — 39; у зб. За Державність, тт. 1 — 8. Каліш 1929 — 38.

С. Ріпецький

Повстенко Олекса (* 1902), архітект і мистецтвознавець родом з сх. Поділля; у 1929 — 34 pp. доц. Інженерно-Будів. Ін-ту у Харкові, з 1935 — архітект Наркомату Освіти УРСР, у 1941 — 43 pp. дир. Музею Софійського собору в Києві; на еміґрації — в Словаччині, Німеччині і (з 1950) у ЗДА, де працює в Архітектурному відділі Капітолю у Вашінґтоні. П. автор численних проєктів житлових і гром. будинків на Україні (серед ін. Н.-Д. Ін-ту Педагогіки у Харкові й Харківської астрономічної обсерваторії) і на еміґрації (катедра Пресв. Трійці у Вінніпеґу — разом з Ю. Корбіним, 1949, й ін.). П. автор монографії «Катедра св. Софії в Києві» (1954), альбомів «Київ» (архітектурні пам’ятки, 1946), «Іст. пляни Києва» (разом з П. Курінним, 1946), «Золотоверхий Київ» (1954) й ін., ст. з питань укр. архітектури й мистецтва; учасник мист. виставок на Україні (з 1937), в Німеччині й ЗДА.

[Повстенко Олекса (1902, Хащова, Гайсинський пов. — 1973, Вашінґтон). — Виправлення. Т. 11.]

Повх, повчок великий, вовчок великий, соня (Glis glis L.), гризун з родини вовчків (соневих), довж. тіла 16 — 20 см; поширений на Україні у листяних лісах Карпат, Полісся, Лісостепу й Кавказу. Живиться гол. ч. насінням і плодами дерев, тому шкідник. Хутро малоцінне.

Повх Іван (* 1909), вчений у галузі аерогазодинаміки родом з Сумщини, чл.-кор. АН УРСР з 1961). У 1940 — 61 pp. викладав у Ленінградському Політехн. Ін-ті (з 1954 — проф.), 1961 — 63 pp. заступник дир. Ін-ту Гірничої Оправи АН УРСР, з 1963 у Донецькому: співр. Ін-ту Чорних Металів, з 1965 р. проф. ун-ту. П. — автор 80 наук. праць з ділянки гідроаеродинаміки та історії техніки.

Попередня     Головна     Наступна