[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2122-2130.]

Попередня     Головна     Наступна

Погар (I — 14), м. на півн. Чернігівщині, над р. Судостю (притока Десни), р. ц. Брянської обл. РСФСР; 6 200 меш. (1959); сиґаретно-сиґарний комбінат. За гетьманщини П. був сотенним м. Стародубського полку, за Рос. Імперії заштатне м. Чернігівської губ. За переписом 1926 р. українці становили в П. 5,7%; у Погарському р-ні 41,2% всього населення.

Поголовщина, прямий грошовий податок у 15 — 17 вв. на укр. землях В. Лит. Князівства та під Польщею; платився від площі землі, кількости рогатої худоби (від «голів») та ін. майна. П. оплачували селяни державі, а з 16 в. П. почали збирати на свою користь і магнати. Після Волочного переміру основою визначення П., як й ін. повинностей грошима або натурою стали волоки. За Б. Хмельницького П. була скасована.

Погонич (Porzana), рід птахів ряду пастушкоподібних. Приблизно 12 видів, поширених майже повсюдно, крім полярних країн. На Україні 3 види: П. звичайний (P. porzana L.), П. малий (P. parva Scop.) і П. крихітка (P. pusilla Pall.). Довж. тіла 16-25 см, вага 60-130 гр; живляться комахами, молюсками й іншими безхребетними та різними частинами рослин. Малоцінні мисливські птахи.

Погорецький Михайло (1899 — 1964), гром. діяч і журналіст родом з Галичини, з 1926 р. у Канаді; ред. «Нового Шляху» (1930 — 54 і 1960 — 64), співзасновник Укр. Нац. Об’єднання і довголітній чл. президії Комітету Українців Канади.

[Погорецький Михайло (* Гадинківці, Копичинецький пов. — † Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]

Погорецький Петро (1740 — 80), лікар родом з Київщини; після закінчення Киево-Могилянської Академії вивчав медицину в Петербурзі і Лейдені, де захистив докторську дисертацію, в якій подав методи нар. лікування виразок ніклем. Згодом у Москві, викладав у Медико — Хірургічній Школі; брав активну участь у боротьбі з епідемією чуми (1771), опрацьовував питання рос. мед. термінології.

[Погорецький Петро (1734, Чорногородка — 1780, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Погорєлов Олексій (* 1919), математик родом з м. Корочі (півн. Слобожанщина), д. чл. АН УРСР (з 1961), чл.-кор. АН СССР (з 1960). З 1947 р. працює у Харківському Ун-ті (проф. з 1950), з 1960 р. — також у Фізико-Техн. Ін-ті низьких температур АН УРСР (Харків). Основні праці стосуються теорії згинань опуклих поверхень та ін. питань геометрії.

[Погорєлов Олексій (* Короча, Курська губ., Росія). — Виправлення. Т. 11.]

Погорина, Погориння, княжа волость, положена над сер. течією р. Горині, правої притоки Прип’яті. За княжої доби П. була об’єктом суперечок між київ. і волинськими князями. Вперше зустрічаємо її в літописі під 1084 p., коли Всеволод Ярославич, київ. В. кн., надав її Давидові Ігоревичеві, який по своєму батькові мав претенсії до Волині. Але незабаром П. була приєднана до Києва. Під час війни за Київ між старшою лінією Мономаховичів і молодшою (Ростово-Суздальські Мономаховичі) Юрієві Долгорукому вдалося посадити в П. своїх синів Гліба й Андрія (1149). Потім довгий час (20 pp.) П. володів Володимир Андрійович, внук Мономаха. Під його пануванням П. жила самостійним політ. життям, хоч вела однакову політику з Волинню. По смерті Володимира (1170) П. перейшла під владу синів Ярослава Мстиславича, при чому один з них — Інгвар одержав Дорогобуж, а другий, Мстислав Німий — Пересопницю. Врешті П. увійшла до складу Луцького князівства.

Погорілівка, с. Кролевецького р-ну Сумської обл., б. якого є одна з найцікавіших риболовсько-мисливських стоянок пізньої неолітичної доби (бл. 2 500 — 2 000 до Хр.) на Лівобережжі з ямково-гребінцевою керамікою та численними кістяними виробами (М. Рудинський «Погорілівка», 1956).

Погост, територіяльна одиниця у Київ. державі, найчастіше сіль. громада. П. довше зберігся в Новгороді та ін. рос. землях на означення окремої оселі або церк. одиниці (парафія). П. — також рід данини, що її збирали начальники П. з мешканців. На території Стародубського полку на Гетьманщині П. називалися деякі рос. поселення розкольників.

Погребецький Михайло (1892 — 1956), альпініст родом з Зах. Сибіру, з 1921 р. жив на Україні. У 1926 — 36 pp. керував рядом укр. експедицій у гори Тянь-Шаню (м. ін. перехід через центр. Тянь-Шань), при чому здобув вперше низку верхів і відкрив Досі незнані частини гір. 1938 р. П. організував укр. альпініяду (масові комплексні змагання з альпіністики) у Кавказьких горах (у Кабардино-Балкарії). Ім’ям П. названо дві вершини в Тянь-Шані й одну на Памірі; заслужений майстер спорту СССР (з 1939).

Погребище (IV — 10), с. м. т. на Придніпровській височині над р. Россю, р. ц. Вінницької обл.; 10 600 меш. (1965); цукровий зав., збудований 1900 р. (продукція цукру в тис. т: 1912 — 13 р. — 5,3, 1961 — 62 — 25,0), дві цегельні, харчокомбінат. 1919 р. бої УГА й Армії УНР з большевиками (у серпні) і денікінцями (в листопаді).

Погребняк Петро (* 1900), лісівник і ґрунтознавець, д. чл. АН УРСР (з 1948), родом з Харківщини. Працював у Київ. Лісотехн. Ін-ті (1933 — 50), Київ. Держ. Ун-ті (1944 — 55) і в АН УРСР (у 1945 — 56 pp. дир. Ін-ту Лісу, 1948 — 52 віцепрез. АН УРСР і гол. Ради по вивченню продуктивних сил УССР); 1950 — 63 pp. — гол. Укр. Т-ва охорони природи. П. один з основоположників порівняльної фітоекології, автор т. зв. едафічної сітки (1928); достежив ролю кореневих систем деревних рослин у ґрунтотворенні, розробив ряд способів ліс. культур тощо. Бл. 125 праць, серед ін.: «Роль лісу в природі і сіль. госп-ві» (1948), «Основы лесной типологии» (1955), «Новые способы обнесення бугристых песков» (1961; у співавторстві), «Общее лесоводство» (1963).

[Погребняк Петро (1900, Волохів Яр, Чугуївський пов. — 1976, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Погребняк (Погрібняк) Яким, нар. майстер-будівничий у 18 в., з с. Нової Водолаги на Харківщині. Будував дерев’яні, хрещаті в пляні церкви з пірамідального типу прикриттям: п’ятибанні у Мерефі і Артемівці (1761, знищена большевиками) та дев’ятикамерний і дев’ятибанний Троїцький собор у Новомосковському (1773 — 78) — найбільша дерев’яна будова на Україні у 18 в. (заввишки бл. 65 м). 1888 р. церкви у Мерефі й Новомосковському перебудовано, що неґативно відбилося на їх архітектурі.

Погрібняк Микола (1885 — 1965), маляр і графік родом з Черкащини, учився в Миргородській мист.-пром. школі у О. Сластіона; жанрові картини, книжкова ґрафіка.

[Погрібняк Микола (* Козацьке, Звенигородський пов., Київ. губ. — † Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]

[Погроми. — Доповнення. Т. 11.]

[Погружальського процес. — Доповнення. Т. 11.]

Поґодін Михайло (1800 — 75), рос. історик, письм. і журналіст, проф. Моск. Ун-ту (з 1826), д. чл. Рос. АН (з 1841). Теоретик й оборонець рос. «офіц. народности». У своїх іст. працях П. був прихильником норманської теорії. У ст. «Записка о древнем языке русском» (в «Известиях Императорской Академии Наук», 1856) доводив, що до тат. навали Подніпров’я було заселене великоросами, а українці (вихідні з-під Карпат) почали поселюватися на вилюднілій території над Дніпром тільки з 16 в., що козаки були окремим слов.-тюркським племенем і т. ін. У дискусії, яка розгорнулася навколо поглядів П. (їх пізніше підхопив філолог О. Соболевський), видатні історики (М. Максимович, В. Антонович, М. Владимирський-Буданов, М. Дашкевич, М. Грушевський) і філологи (П. Житецький, І. Яґіч, А. Кримський) довели їх безпідставність і ненауковість. Як ідеолог рос. панславізму (могутнього моск. царства, яке об’єднувало б усіх слов’ян), П. був також духовим батьком гал. москвофільства. Після його відвідин Львова 1835 і 1839 — 40 pp. під його ідейним впливом і фінансовою допомогою там постав гурток прихильників етнічної і мовної єдности «Гал. Руси з Великоросією», відомий п. н. «Погодинская колония».

[Поґодін Михайло (* Москва — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Податки, грошові й натуральні зобов’язання, що їх накладає на меш. своєї території центр. УРЯД, а також місц. влада на покриття своїх потреб. П. поділяються на прямі, що їх безпосередньо вплачують оподатковані від свого нерухомого майна, заробітків, спадщини, дарунків, цінних паперів, патентів тощо (давні полюддя, подимне, подушне; пізніше П.: поземельний, подомовий, пром., заг.-прибутковий й ін.), та посер. П., накладені гол. на предмети споживання, що їх платять продуценти й посередники та перекидають на споживачів, підвищуючи ними ціну товару при закупі (оборотний, акцизи та ін.).

До сер. 16 в. Середньовічна, февдально-децентралізована податкова система проіснувала на Україні до сер. 17 в., а пережитки її — до 19 в. Прикметами її з екон. погляду були: невреґульованість розмірів та періодичности збору більшости П., їх величезна кількість і різнорідність, випадковість і свавільність поборів, непропорційність до доходів та багатства, соц., рел. і нац. дискримінація, збирання особами, що були особисто зацікавлені в максимальному доході. За Київ. Руси та В. Князівства Лит. державні й приватні доходи кн. витрачалися без різниці на держ. потреби чи на свої власні. Так само й на зах.-укр. землях під Польщею єдиний королівський скарб проіснував до поч. 16 в. Приватні доходи кн. і короля надходили з їх «волостей», «вітчин» та «королівщин» (з маєтків, сіл та міст).

Найдавнішою системою прямих П. у давній Русі-Україні були данини (данъ) на утримання княжого двора й дружини. Їх збирали безпосередньо, виїжджаючи на т. зв. полюддя, у вигляді різних дарів кн. чи представникам його адміністрації («поклон», «почесть», «стан»), обов’язку давати транспорт («повоз»), зобов’язанням виконувати деяку працю (при будові укріплень — «рубити город», шляхів, мостів, гребель, криниць) та постачання матеріялів для цієї мети. Підставою виміру П. бували «дворища», цілі громади, які часто відповідали спільно за розклад і збір П. з «димів» («подимне»), від сохи («посопше»), від рала («поплужне»), П. платилися натурою (збіжжям, худобою, медом, воском, шкірами, хутрами тощо), пізніше й грішми. Для збирання данини були окремі «становища», «погости» та різні категорії княжих збирачів-урядовців.

Татари встановили у другій половині 13 і на поч. 14 вв. у деяких частинах зайнятої ними Руси-України свою податкову систему і з цією метою періодично робили переписи людности, госп-в та майна. Територію під своєю зверхністю вони ділили на округи — «тьми» (приблизно по 10 000 зобов’язаних платників). Їхні збирачі — «баскаки» стягували натуральну і грошову, також людську (малих хлопців, рекрутів, робітничий і жін. ясир) данину, визначували примусові роботи тощо.

Податкова система княжої Руси-України збереглася в основі на Зах. Укр. Землях, які увійшли до складу Польщі до пол. 15 в., на Центр. і Сх. Укр. Землях у межах В. Лит. Князівства до другої пол. 16 в: Значно змінилася лише децентралізація й февдалізація зобов’язань-«служб» та збільшилися спеціялізовані категорії військ., службових, «данних», робітних і грошових зобов’язань. З розбудовою міст перевагу мали грошові П.

Від другої пол. 16 в. на укр. землях введена була поль. податкова система за якою шляхта (з 1374) і маєтки латинської церкви (з 1381) були звільнені від П. Королі зреклися права накладати П. й обмежили свою скарбницю і потреби коронного скарбу до прибутків з зобов’язань сіль. і міськ. населення, королівщин та з самоуправних міст, яким було надано маґдебурзьке право. Найширші маси сіль. і частково міськ. населення були зобов’язані до панщини, натуральної данини і грошових чиншів та ін. оплат на безпосередню користь своїх панів-шляхти.

Заг. П. для коронної скарбниці могла схвалювати лише шляхта на соймах на надзвичайні, гол. воєнні потреби. Їх розкладали на поодинокі стани одноразово чи на точно визначений час, визначаючи також характер і підстави збору П. — з лану, диму, заг.-поголовне (напр., 1629), міський «шос», «чопове» (посередній П. від пива, меду, горілки), «гіберну» (на зимування війська) й ін. Напр., прямі П., ухвалені на соймі 1534 p., становили з сіл 61%, з міст 14%, з чопового 25%. З прямих П. на ланове припадало 90,5%, від пром.-торг. зайнять 6,7%, від духовенства сх. обряду 2,7%. У другій пол. 16 в. надзвичайні сойми давали П. коронній скарбниці понад 600 000 золотих. Ланове пани збирали часто лише з тих земель, якими користувалися піддані, звільняючи ґрунти, приналежні до фільварків. Міський П. «шос» був спершу заг. майновим прибутковим П., пізніше перетворився на П. від нерухомого майна у м. (звич. 4,16% від оціненої вартости). Жид. населення платило, крім поголовного П., подвійний «шос»; за розклад П. на родини і за збір відповідав кагал — жид. громада. Міське населення, крім «шосу» та ін. видів надзвичайних сеймових П. та ін. повинностей, що їх накладали пани-власники, м. платило до міської каси численні оплати від поодиноких родів заробітку і на різні цілі: штукове, віконне, за постій, складове, від ваги, міри, на міську сторожу, на ремонт міських укріплень, шляхів, гребель, мостів, санітарних влаштувань й ін.

Рел.-нац. дискримінація при розкладі П. й зловживання при їх стягуванні загострювали соц. і нац. боротьбу у м.: напр., руське міщанство було примушене платити П. на утримування латинського духовенства; міський патриціят часто намагався перекинути зобов’язання на міський плебс.

Намагання провести реформу податкової системи і більш тривало обтяжити найбагатщі стани в інтересі держ. скарбниці не вдалися аж до самого упадку Речі Посполитої. Податкові нерівності й зловживання при розкладі надзвичайних і міських П. збільшував звичай віддавати збір П. в оренду.

У Коз.-Гетьманській державі. Після коз. революції 1648 р. королівщини й ін. звільнені великі зем. маєтки та прибутки з них мали йти до коз. військ. скарбниці, якою спершу завідував сам гетьман, далі окремий ген. підскарбій. Велика частина королівщин була розподілена на рангові маєтки коз. старшині. Козаки та їх старшини за військ. службу відстоювали свій привілей звільнення від П. Розвиток міщанства зупиняла госп. конкуренція коз. верстви. Кількість госп-в вільних посполитих селян щораз зменшувалася. Коз. скарбниця у дуже незначній частині могла розраховувати на прямі П. Гол. значення мали прибутки з привізних і вивізних мит (т. зв. індукта й евекта) та посередні П.: оплати з млинів, гут, рудень, з тютюну, дьогтю, селітри. Ці П. були організовані в свого роду держ. монополії, т. зв. оренди. Власники цих підприємств не могли продавати своїх виробів вроздріб, а доставляли їх по твердих цінах орендарям, які платили державі визначений П. У м. виникали часті конфлікти між міськ. властями й коз. адміністрацією за збирання внутр. П.: з ремісників, заїжджих домів, лазень, ринкових оплат тощо.

Після Переяславської угоди 1654 р. царські висланники з військ. залогами на Україні вводили нелад в адміністрацію фінансів коз. держави. Нагоду до того подекуди давали самі гетьмани, представники коз. старшини й міст; гетьман Брюховецький погодився, щоб усі прямі П., які платили посполиті і міщани, йшли до царської скарбниці. Завести лад у податковій системі намагалися гетьмани: Б. Хмельницький, П. Дорошенко, І. Самойлович, І. Мазепа. Але після Полтавської поразки 1709 р. і особливо з 1722 р. Малорос. Колеґія накладала щораз нові П. — грішми і натурою. Рос. уряд і його військ. начальники на Гетьманщині стягали П. для утримання війська (т. зв. порції), робили реквізиції хліба, худоби, коней, набирали людей у підводи до будови оборонних «ліній», каналів і т. п. Проти цих надуживань виступали гетьмани П. Полуботок (1722 — 24) і Д. Апостол (1727 — 34).

У Рос. Імперії. Після скасування Гетьманщини (1764), ген.-губернатор П. Румянцев провів у 1765 — 69 pp. опис («ревізію») Лівобережної України з метою її оподаткування у царську скарбницю. Натуральні П. було замінено єдиним грошовим П. від двору, т. зв. «подвірним», яке 1783 р. було замінене т. зв. «подушним» П., що був гол. П. всієї імперії від часів Петра І. Тоді ж було й закріпачено укр. селян. На Правобережжі подушне запроваджено 1795 р. Подушне мали платити чоловіки, що потрапили до перепису (т. зв. «ревізські душі»). Поміщицькі селяни спочатку платили 70 коп., з 1863 р. — 3 карб. 30 коп.; козаки, держ. селяни й міщани (лише до 1863 р.) по 1 карб. 20 коп., а потім по 10 карб. й більше. Спочатку подушне обраховувалося як сума, потрібна на утримання армії. Ця сума ділилася на ч. «ревізських душ» в усій імперії. Пізніше різні частини імперії стали платити не однакове подушне; на Україні воно було вище, ніж у Росії, на яких 40 — 50%. Подушне накладалося на ціле село, громаду чи общину, меш. були зобов’язані до його сплати круговою порукою (якщо хтось не сплатить, то мусять за нього платити ін.). У селі П. розкладав поміж «душами» поміщик або сіль. гол. чи ін. урядник. За недоплати — недоїмки були великі кари; м. ін. продаж майна «з молотка». Проте недоїмки весь час зростали (особливо, коли після скасування кріпацтва 1861 р. до подушного додалися ще й викупні платежі), і уряд час від часу мусів їх касувати. Спочатку подушне давало бл. 50% доходів рос. скарбниці, а при кін. — менше 10%. Його скасовано у 1887 р.

Перед скасуванням кріпацтва у 1861 р. перше місце в бюджеті Рос. Імперії мав т. зв. «пітєйний доход» з торгівлі алькогольними напоями, гол. ч. — горілкою. Упродовж 1819 — 27 pp. ця торгівля була виключно держ., а далі відновлено систему відкупів (оренди). Ціна горілки бувала у 5 — 10 разів вищою, ніж кошти її виробництва, і відкупщики мали величезні зиски (на Україні ними були майже виключно моск. купці). 1863 р. відкупну систему замінено реґулярним акцизом, який нас від часу підвищувано, так що у 1913 р. в остаточній ціні горілки він складав 88%. У 1848 — 52 pp. введено акциз на цукор (1913 р. — 39% ціни), згодом на сіль, гас, сірники, тютюн та цигарковий папір; Акцизи в бюджет сплачували продуценти або гуртівники, а тому що цукор, тютюн та горілка вироблялися гол. ч. на Україні, з України надходило до імперського бюджету 30 — 40% усіх акцизів. Проте, тягар акцизів в остаточній ціні лежав на споживачах, себто гол. на селянстві. Акцизи були гол. джерелом доходів бюджету Рос. Імперії під кін. її існування.

Прямі П. за царату не мали великого значення у бюджеті. У 1875 р. введено поземельний П. на всі землі, крім держ. Проте сел. землі обкладалися значно вище, ніж землі поміщиків. У 1899 p., напр., цей П. становив пересічно з однієї десятини на Лівобережжі від селян 1,80 карб., від поміщиків — 0,70 карб.; на Правобережжі — 1,06 і 0,18 карб.; на Півд. Україні — 1,70 і 0,29 карб. Селяни повинні були платити ще й т. зв. земські збори, різні місц. П., примусове забезпечення від пожежі тощо. Всі прямі П. забирали у селян до 40% чистого прибутку, а обтяження малоземельних часто перевищувало рентабельність їхніх госп-в. У м. міщани після 1863 р. платили П. за нерухоме майно. Купці платили 10% від оголошеного капіталу і згідно цього поділялися на три ґільдії. 1894 р. запроваджено П. на мешкання, 1885 р. — т. зв. рентний П. (5% від чистих доходів з грошового капіталу та вартісних паперів), 1899 р. — пром. П. Акційні спілки платили П. з капіталу (0,15% від суми основних фондів), а підприємства, що одержували зиски вищі за 3%, також невеликий П. з зисків. Не зважаючи на існування такої кількости різних П., буржуазія не була надто обтяжена. Зокрема, не зважаючи на різні спроби, П. від доходів не було введено аж до 1917 р.

За допомогою П. царат тяжко визискував Україну. Він стягав значно більшу суму П., ніж робив витрат на території укр. губерній. За обрахунками бюджетних балянсів на Україні зібрано впродовж 13 pp. (1888 — 81) П. на суму 2 899,2 млн карб., а витрачено — на 1 749 млн карб. (дані М. Яснопольського); за 15 pp. (1895 — 1910) відповідно 3 289,6 і 2 605,2 млн карб. (за М. Поршем), 1903 — 4 р. — 519,6 і 279,5 млн карб. (за Н. Соколовим), 1912 р. — 683 і 377 млн карб. (за П. Мальцевим), 1913 р. — 629 і 556 млн карб. (Держплян УССР за М. Шафіром). Перевищеннями П. над витратами царський уряд забирав у скарбницю надвишку торг. балянсу укр. губ. та знижував життєвий стандарт на Україні, де він був вищий, ніж у Росії; П. витрачувано поза Україною, зокрема на фінансування воєн на Сх., а також на оплати процентів на царські боргові облігації (див. Позики держ.). Царат використовував П. також і для акумуляції капіталу; з П. субсидіювався розвиток пром-сти й транспорту. Крім того, ті П., що витрачалися на території України, українцям приносили мало користи, бо вони витрачалися у великій мірі на утримання чужої бюрократії, поліції й війська, на школи й установи, що здійснювали русифікацію.

Зах. Україна у 1772 — 1939 рр. Після приєднання в кін. 18 в. Зах. Укр. Земель до Австрії австр. уряд ввів на них поступово свою податкову систему. Щоб підвищити податкову спроможність селян на користь держави, зменшено їх підданські зобов’язання і відділено сел. землі від панських. Ґрунтовий П. на цих останніх становив бл. 6% чистого прибутку, на сел. — дещо менше. 1785 р. весь ґрунтовий П. з усієї Галичини становив 1,3 млн золотих. За весь час австр. панування великий прибуток держава мала з монополій: соляної, тютюнової і держ. льотерії. Після аґрарної реформи 1848 р. найбільше сплачували селяни як «додаток до П.» т. зв. індемнізацію (відшкодування шляхті за скасування панщини) та викуп права пропінації (монополії великої зем. власности на продукцію і продаж спиртних напоїв).

1910 р. Галичина платила 34,3 млн корон прямих держ. П., що становило 58,5% її П. до держ. бюджету. Ці прямі П. становили 8,85% всієї Австрії (на 28,1% всієї людности). Серед них найбільше давав ґрунтовий П. (8,9 млн, або 14,3% всієї Австрії), далі мешканевий; вони разом давали в сер. 58,8% усіх держ. П. Крім держ. П., Галичина платила 21,9 млн корон (1911) додатків до прямих П. на крайові цілі (консумпційні П. становили 21 млн корон, або 33,7% усіх прибутків крайового бюджету). Врешті, людність платила додаткові П. на пов. і комунальні цілі. Всі прибутки Галичини до австр. держ. бюджету становили 1913 р. — 195,9 млн корон. За підрахунками гал. дослідників (серед них також укр.: В. Навроцького, І. Франка), з Галичини Австрія затримувала для власного вжитку 16 — 20 млн корон щороку.

На Зах. Укр. Землях, які перебували в період між двома світовими війнами під Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною панували податкові системи держав, до яких вони належали. Для укр. людности найбільше значення мав ґрунтовий П. та численні посередні П. й оплати, які обтяжували найширші кола споживачів (у Польщі, крім монополій соляної, спиртової, сірникової, тютюнової, П. були обкладені: цукор, дріжджі, чай, кава та ін.). Польща й Румунія вважали укр. землі які входили до їхнього складу, за обл. «другої кляси» і з держ. бюджетів майже нічого не повертали на їх екон. розбудову; гол. видатки на укр. землях ішли на утримування адміністрації. Інакше на Закарпатті, в яке Чехо-Словаччина з надвишкою з заг. бюджетів вкладала гроші в екон. і культ. життя.

В Укр. Державі 1917 — 20 pp. реґулярну податкову систему встановити не було змоги. Гол. доходом бюджету був акциз на цукор, поки тривали його запаси. П. накладався також на млини з меленням борошна. Бюджетові дефіцити покривалися друком грошей. І в УНР, і в ЗУНР обговорювалися проєкти запровадження проґресивного П. від доходів людности.

Укр. ССР та СССР. Не зважаючи на висловлювання Маркса й Леніна та постанови XI з’їзду РКП(б) (1922) про потребу скасувати акцизи й ін. посередні П. й замінити їх справедливішими прямими й проґресивними П. на доходи населення, посередні П. є далі в СССР основними П. Співвідношення між посередніми П. й прямими на Україні таке: 1913 р. — 63%:37%, 1940 — 68%:32%, 1950 — 73% : 27%, 1956 — 63% : 37%, 1967 — 50% : 50%. (в ЗДА тепер — 17% : 83%). Вже у 1921 — 22 pp. кількість акцизів помітно зросла, вони стали гол. джерелом доходів бюджету СССР і такими залишилися донині; у 1930 р. їх було об’єднано в один універсальний акциз, т. зв. П. з обороту (або з обігу). Його поширювано і нині ним обкладаються майже всі споживчі товари. Приклади ставок цього П. в УССР у кінцевій ціні у 1960-их pp. такі: 95-99% ціни — горілка, пиво, косметика, цигарки; 85-90% — сіль, вина; від 50 до 75% — соняшникова олія, шкіряні черевики, сукно на костюми, вельосипеди, авта, бензина, патефонні платівки; 50-65% — борошно, цукор, сірники, електрика, газ; 33-65% — ложки, миски, цвяхи, машини до шиття, телевізори, радіоприймачі, папір до писання; 20-40% — сало, масло, яйця, чай, горох і т. д.

Такого універсального акцизу як П. з обороту не існує в ін. країнах світу. У сов. екон. системі цей П. є найголовнішим знаряддям акумуляції капіталу коштом обмеження нар. споживання. Він є таємний і пересічний споживач не знає, який великий П. він сплачує державі. П. з обороту включений в остаточну роздрібну ціну товару і в кінцевому рахунку його платить споживач. Збирачем П. для держави є однак не роздрібна торг. мережа, а пром-сть (52%) і гуртова торгівля (48%). П. з обороту у 1960-их pp. розподілявся так: легка й харч. пром-сть давали 70-75% надходжень, заготівлі с.-г. продуктів — 10-11% (30-40% у 1930-их і 1940-их pp.), важка пром-сть — 10%, решту реалізувала кооп. торгівля, ресторани, їдальні тощо. Отже, не менше 90% П. лягало на засоби споживання. Якщо співставити збір П. з обороту в УССР з товарооборотом торгівлі (роздрібної й гром. харчування), то тягар П. на споживанні населення виглядатиме так (у цінах 1961 p.):

Тепер П. з обороту і далі зменшує купівельну спроможність населення більше ніж на 1/3. Як частка нац. доходу України, П. з обороту становив 18,6% у 1960 р. й 17,9% у 1965 р. (у 1930 — 40-их pp., мабуть, 23 — 25%). Настільки ж в нац. доході зменшувалося споживання й збільшувалася частка капіталотворення.

П. з обороту був введений в час, коли Сталінові не вистачало фондів, щоб виконати першу п’ятирічку. На квітневому пленумі ЦК 1929 р. він оголосив, що селянство мусить платити «дань», або «сверхналог», у вигляді недоплачених і занадто низьких цін на держ. заготівлі с.-г. продуктів у колгоспах. Після 1930 р. цю «дань», названу П. з обороту, поширено і на робітництво шляхом різкого підвищення цін на споживчі товари, що включали П. з обороту. Реальна заробітна платня й життєвий стандарт населення були т. ч. знижені і створено ресурси, що вкладалися у прискорений розвиток важкої й воєнної пром-сти. Хоч після смерти Сталіна тягар П. з обороту на заготівлях та споживчих товарах було помітно зменшено й життєвий стандарт став поступово зростати, все таки він і далі залишається гол. джерелом творення капіталу.

П. з обороту вживається як знаряддя дискримінаційної сов. політики. Від цього П. цілком звільнені «закриті» крамниці, ресторани й ін. підприємства мін-ва оборони, шляхів сполучення, зв’язку, Комітету Держ. Безпеки, міліції, спілок письм., журналістів, діячів науки і культури. П. з обороту не накладається також на товари, що йдуть на експорт та в держ. резервні фонди, на пальне та будів. матеріяли, що купують у держави радгоспи (натомість колгоспи мусять платити П.). Від 1959 р. ставки П. з обороту встановлюються союзним мін-вом фінансів для кожної респ. зокрема, а з 1964 р. і для окремих підприємств.

Інші посередні П. (на квитки до кіна, на стадіонах, імпортні мита тощо) великого значення в бюджеті не мають. Відрахування на соц. забезпечення працюючих дають біля 6% держ. доходів.

Другим за розміром джерелом доходів бюджету СССР та капіталотворення є прямий П. на чисті прибутки підприємств, що до 1966 р. звався «відрахуванням від прибутків». Від 1931 р. він накладався щороку в індивідуальному порядку на кожне держ. підприємство в розмірі від 10 до 99% зиску та включався до пляну підприємства, як обов’язковий до виконання показник. В УССР 1958 р. було забрано цим П. до бюджету СССР 64% усіх зисків, 1967 — 71% (у ЗДА максимальний П. на зиски підприємств 52%). Від 1966 р. відрахування від зисків поділено на три групи: плата за фонди (процент на капітал), фіксовані платежі (рента) та решта зисків, що переводяться до бюджету.

На третьому місці стоїть доходовий П. з населення, що дає 7,5’% держ. доходів СССР. В усіх екон.-розвинутих країнах доходовий П. вживається як знаряддя вирівнювання різниць у доходах різних кляс населення: багатші кляси платять значно вищі ставки П., ніж бідніші. В СССР же доходовий П. не є проґресивного типу і більше сприятливий для бюрократії. Так, у 1970 р. заробітна платня в розмірі 100 карб. на місяць і вище обкладалася П. розміром 8,20 карб., плюс 13% із суми, що перевищувала 100 карб. без уваги на її розміри. Від доходового П. звільнені ті, чия заробітна платня нижча 60 карб. на місяць, й усі військові термінової служби та Комітету Держ. Безпеки. Натомість одні кляси населення обкладаються вищим П., ніж ін. Так, напр., у 1970 р. на дохід 1 500 карб. на рік П. був такий: для робітників і службовців, літераторів та мистців — 9,16%; для кустарів, лікарів та адвокатів, що мали приватну практику, — 21,46%; для свящ. і домовласників, що здають приміщення в найми, — 28,44%; за пониженими ставками П. обкладаються винахідники, шукачі корисних копалин, а також багатодітні. Натомість не обкладаються П. відсотки на заощадження в банку, відсотки й виграші на держ. обліґації й льотерії, держ. премії, пенсії тощо. До 1934 р. доходовий П. був більше диференційований і проґресивний, ніж пізніше. Крім доходового II., протягом 1931 — 41 pp. на населення накладався ще т. зв. збір на потреби мешканевого та культ.-побутового будівництва, що в сер. становив 7% заробітної платні і був часто вищий, ніж доходовий П.

До прямих П. з населення належить також П. на неодружених та бездітних, що діє від 1944 р. (0,4% до 6% заробітної платні). При видачі нотаріяльного свідоцтва на право спадщини береться мито: 5% від вартости спадщини розміром до 1 000 карб. і 10% — понад 1 000 карб.

Доходовий П. з прибутків підприємств кооперації та гром. орг-цій дає менше 1% держ. доходів СССР. Підприємства кооперації платять П. розміром на 35% від своїх зисків, незалежно від їх розміру; гром. орг-ції, профспілки, спортові клюби — 25%; натомість усі підприємства КПСС і комсомолу від П. звільнені.

До прямих П. також належать доходовий П. з колгоспів та с.-г. П. з колгоспників (приблизно 2% й 1% у бюджеті СССР, за Сталіна — більший). Доходовий П. з колгоспів обраховується як 12% від чистих доходів, плюс 8% від суми оплати праці колгоспників. Колгоспи, прибутковість яких є менша, ніж 15%, і оплата праці менша, ніж 60 карб. на місяць, від П. звільняються. Форму додаткового прямого П. має також примусове забезпечення будівель, худоби й деяких посівів від стихійного лиха й пожеж (радгоспи не платять таких П.). Характер прямого, натурального П. мають також заготівлі с.-г. продуктів у колгоспах (тепер п. н. закупки), хоч держава й платить за них певну ціну. С.-г. П. накладається на присадибні ділянки колгоспників та ін. сіль. меш. у розмірі від 0,50 до 1,20 карб. з 0,01 га у сх. обл. УССР і від 0,20 до 0,60 карб. у зах.; якщо колгоспник не виробляє в колгоспі призначеного мінімуму трудоднів, П. подвоюється. Характер прямого натурального П. мають з 1933 р. обов’язкові високі поставки продукції державі з присадибних ділянок: м’яса, молока, яєць, картоплі, вовни, і то незалежно від того, чи оподаткований двір мав худобу, чи ні. У 1951 р. ці норми від двору були такі: м’яса — 45 кг, молока — 160 л, яєць — 130 штук, вовни — 1 кг. У 1958 р. ці поставки були формально скасовані, але й досі існують обов’язкові закупки державою «лишків» продукції з присадибних ділянок.

П. за сов. влади помітно зросли: у 1913 р. (за обрахунками Держпляну УССР) всіх П. на території теперішньої УССР припадало в сер. по 3,74 золотих карб. на душу населення (на 3% більше, ніж на душу населення в решті Рос. Імперії), у 1924 — 25 р. — 7,03 золотих карб. (на 28,4% більше, ніж в решті СССР). Зокрема с.-г. П. у той час на Україні був аж на 70% вищий на одного меш., ніж в решті СССР; на цю дискримінацію й експлуатацію укр. селянства вказували укр. економісти (В. Доброгаєв та ін.). Після колективізації тягар П. зріс значно більше. Всі грошові П. на душу всього населення УССР (у маштабі цін 1961 р.) зростали так: 1940 р. — 43 карб., 1950 — 107, 1960 — 144, 1965 — 193; більшість їх платило звич. міське населення, але їхня заробітна платня тим часом також зростала. Тягар П. на заробітній платні зростав у 1930-их і 1940-их pp.; у 1950-их pp. в наслідок зниження цін на споживчі товари зменшувався П. з обороту, а тягар П. переміщувався з міста на село. У 1970 p., за приблизними підрахунками, укр. робітник в сер. працює 3 — 3½ місяці на рік на П. державі (амер. — 2 місяці). В РСФСР П. на робітника чи на душу населення на яких 10 — 15% вищі, ніж на Україні, але й доходи населення там також вищі.

Зростання тягару П. на всьому нар. госп-ві можна помітити і з зіставлення всіх П. з нац. доходом в УССР:

* У червінцях

У всьому СССР у 1965 р. П. забирали аж 43,3% нац. доходу (в ЗДА — 36,1%, у Зах. Европі в сер. яких 30%), і саме тому розвиток нар. госп-ва помітно сповільнився за останні 20 pp.

Як і за царату, моск. уряд продовжував фінансово визискувати Україну за допомогою П.; він стягав значно більші суми П., ніж робив витрат на території УССР. Підрахунки бюджетних балянсів УССР доводять, що впродовж 4 pp. 1923-24 — 1926-27 у моск. скарбницю з України надійшло доходів на суму 2 378,8 млн карб., а витрат на території УССР було зроблено лише на суму 1 906,8 млн карб. (розрахунки В. Доброгаєва з Нар. Комісаріяту фінансів УССР); в pp. першої п’ятирічки (1928-29 — 1932) — 16 789 і 11 790 млн карб. (обчислення З. Мельника); за три pp. — 1959-61 — 15 015 і 3 287 млн карб. (розрахунки Ін-ту Економіки АН УРСР). Перевищеннями П. над витратами уряд СССР відбирав в УССР позитивний торг. балянс, що виникав з торг. зв’язків УССР з рештою СССР і відносно обнижував життєвий стандарт на Україні, який у сер. 1950-их pp. вже став нижчим, ніж в РСФСР. У ст. 28 бюджетного закону від 30. 10. 1959, якою узаконено перерозподіл П. поміж республіками через союзний бюджет, не сказано нічого про потребу вирівнювання тягарів П. поміж (республіками і тим самим узаконено експлуатацію однієї республіки іншою.

Хоч СССР і вважається федеративною державою, проте право накладати й розподіляти П. зосереджено виключно в руках Москви. Бюджет УССР одержує щороку визначену Москвою відсоткову частку в П., що збираються на території УССР (напр., 29,5% П. з обороту). У свою чергу уряд УССР таким самим чином визначає відсоткову частку обл. бюджетів у П., що збираються на їх території в бюджет республіки. Лише деякі незначні П. (напр., доходовий П. з колгоспів та кооперації) закріплені Москвою за респ. бюджетом. За установами міст і сіл закріплені т. зв. місц. П.: на приватні будівлі (0,5 — 1,0% оціночної вартости), власників автомобілів, мотоциклів, за місце «а базарі тощо. Цих П. місц. установам як правило не вистачає, і в них завжди бракує коштів на ремонт будинків і вулиць, на обслугу (лазень, перукарень) тощо. Тільки села мають право на суворо обмежене самооподаткування для будівництва шкіл, шляхів, мостів, колодязів і т. д.

Література: Журавский Д. Статистическое описание Киевской губернии. К. 1852; Свод заколов Российской империи. т. 5 — Устав о податях, П. 1857; Алексеенко М. О подушной подати в России. Х. 1870; Pawiński A. Skarbowość w Polsce i jej dzieje za Stefana Batorego. B. 1881; Яснопольский M. О географическом распределении государственных доходов... и расходов России. К. 1890 і 1897; Грушевський М. Історія України-Руси, т. III — VIII. Л-К. 1898 — 1913; Гехтер М. Значення України в екон. житті Росії. ЛНВ. 1901 — 02; Боголепов Р. Государственные и местные налоги. Х. 1902; Соколов Н. Украина в государственном бюджете. Украинский Вестник, ч. 2. П. 1906; Порш М. Україна в держ. бюджеті Росії. ЛНВ, липень-серпень, К. 1912; Франко І. Галичина в держ. бюджеті по р. 1890, зб. В наймах У сусідів, стор. 250 — 53. Л. 1914; Мальців П. Україна у держ. бюджеті Росії. Лубні. 1917; Крип’якевич І. Укр. держ. скарб за В. Хмельницького. ЗНТШ, т. 130, Л. 1920; Слабченко М. Организация хозяйства Украины от Хмельницкого до мировой войны. О. 1922; Гуревич М. Прямое обложение сельского хозяйства Украины. Х. 1923; Укргосплан. Материалы для определения роли Украины в общегосударственном бюджете СССР. Х. 1925; Бюллетень финансового и хозяйственного законодательства. М. 1925 — 36; Доброгаев В. Проблема финансового баланса Украины. Хозяйство Украины, ч. 2. Х. 1927; Сборник постановлений, приказов и инструкций по финансово-хозяйственным вопросам. М. 1940 — 62; Rutkowski J. Historia gospodarcza Polski. 3 вид., Познань 1947; Погребинский А. Очерки истории финансов дореволюционной России, М. 1954; Бачурин А. Прибыль и налог с оборота в СССР. М. 1955; Сучков A. Государственные доходы СССР. М. 1955; Rozdolski R. Die grosse Steuer- und Agrarreform Josefs II. Відень 1961; Государственный бюджет СССР и бюджеты союзных республик. Статистический сборник. М. 1962, 1966; Ковылин В. Налог с оборота по промышленным товарам. М. 1963; Нац. доход Укр. РСР. К. 1963; Смирнов А. Экономическое содержание налога с оборота. М. 1963; Марьяхин Г. Очерки истории налогов с населення в СССР. М. 1964; Melnyk Z. Soviet Capital Formation: Ukraine, 1928 — 29 — 1932. Мюнхен 1965; Zientara B. et al. Dzieje gospodarcze Polski do 1939 r. В. 1965; Справочник по налогам и сборам с населення. М. 1968.

І. Витанович, В. Голубничий

[Податок з обігу. — Доповнення. Т. 11.]

Подвезько Михайло (* 1901), лексикограф, автор перших великих двомовних англо-укр. словників: «Англо-укр. словник» (при співробітництві К. Григоренка; 1948), бл. 50 000 слів (шкільний варіянт на бл. 25 000 слів, 1955) та «Укр.-англ. словник» (1952 і 1957), бл. 60 000 слів.

[Подвезько Михайло (* Рябушки, Лебединський пов., Харківська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Подвірний податок, прямий податок у Росії, при якому одиницею оподаткування був двір; введений 1679 р. замість посопшого (одиниця оподаткування соха, плуг); на Лівобережній Україні поширений з кін. 17 в. Уряд призначав заг. суму П. п., яку сіль. громада чи міське управління розкладали на окремі двори. На Україні зберігся до другої пол. 18 в.

Подворняк Михайло (* 1911), поет і письм. родом з Волині, пастор. Автор виданих у ЗДА й Канаді зб. оп. «На шляху життя» (I — II, 1951 — 53), «Зелений гай» (1959), «Божий спокій» (1966), повісти «Недоспівана пісня» (1967), зб. біографічних згадок «Небесний дім» (1965), спогадів «Далека дорога» (1963) та ін.; ред. баптистського ж. в Канаді «Христ. Вісник».

[Подворняк Михайло (* Хотовиця, Кременецький пов.). — Виправлення. Т. 11.]

Подгорне (III — 20) с. м. т. на півн. Слобожанщині, р. ц. Воронізької обл. РСФСР. За переписом 1926 р. українці становили у Подгорненському р-ні 97,6% усього населення.

Подерв’янський Сергій (* 1916), графік, працює у Києві перев. в галузі пляката і портрета (В. Касіяна, Д. Гнатюка, Ф. Надененка та ін.).

[Подерв’янський Сергій (* Київ). З 1952 проф. Київ. Художнього Ін-ту. — Виправлення. Т. 11.]

Подєбради, м. в півн. Чехії над р. Лабою; 12 600 меш. (1964). Осідок Укр. Госп. Академії (1922 — 35) і Укр. Техн.-Госп. Ін-ту (1932 — 45).

Поджіо Борис († 1920), ген.-хорунжий Армії УНР, ген.-майор і командир дивізії в рос. армії; у 1917 р. командир дивізії 2 Укр. Корпусу (кол. 6 корпус рос. армії), у 1918 — 19 pp. командир 3 Херсонського Корпусу і короткий час — Запор. Корпусу.

[Поджіо Борис (1875? — 1920). — Виправлення. Т. 11.]

Поджіо Олександер (1798 — 1873), декабрист, нар. на Чигиринщині в родині поміщика, вихідня з Італії; у 1823 — 25 pp. офіцер Дніпровського полку, пізніше у відставці. З 1821 р. чл. Півн., з 1823 — Півд. Т-ва Декабристів, прихильник респ. ідей П. Пестеля. Заарештований у своєму маєтку на Київщині, П. був засуджений на довічне заслання, на якому був до 1859 р. З 1863 жив за кордоном, повернувшись на Україну, помер на Чернігівщині.

[Поджіо Олександер († Вороньки, Козелецький пов.). — Виправлення. Т. 11.]

Поди (пади, западини, чаплі), пласкодонні замкнені западини округлої, овальної або видовженої форми, розміри 0,2-10 км у поперечнику, 0,5-17 м завглибшки. П. утворювалися впродовж усього четвертинного періоду в результаті осідання ґрунту при вимиванні нижче положених порід. П. поширені на рівнинах, складених лесом у смузі Лісостепу і Степу. На Україні їх найбільше на межиріччях між Дніпром і Молочною та Дніпром і Богом. На весні П. заповнюються водою і часто творять тимчасові озера. Завдяки більшій вологості вони використовуються як сіножаті, під городні культури і як пасовища. В одному з більших П. лежить заповідник Асканія Нова. (Чаплі).

З П. споріднені значно менші блюдця степові (розміри від кількох до сотень м у поперечнику, 0,5-4 м завглибшки), поширені майже в усьому Степу і Лісостепу України. Часто їх зараховують до П. і навпаки.

Подимне, подимщина, податок у Київ. державі та пізніше у В. Князівстві Лит. і в Речі Посполитій, для якого за одиницю оподаткування правив «дим» (двір, будинок). Його платили до княжої чи королівської (під Польщею) каси держ. селяни-данники, а також панські селяни. Поряд з «димом» основою оподаткування в Лит.-руській державі було також дворище, що до нього входило кілька «димів». П. платили грошима або натурою. У кін. 16 в. П. перетворилося на чинш.

Попередня     Головна     Наступна