[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2130-2146.]

Попередня     Головна     Наступна

Поділ, півн. частина м. Києва, розташована на низькій Дніпровій терасі між гирлом Почайни і схилами Київ. гір: Старокиїв., Замкової і Щекавиці (див. карти Києва на стор. 1 003, 1 005, 1 009 і плян). У княжу добу П. був торг.-ремісничим центром Києва. Після зруйнування гор. міста у 1240 р. П. став центром Києва (тут містився також його маґістрат). З 1793 р. на П. відбувалися Київські Контрактові ярмарки. Після пожежі 1811 р. П. відбудовано й уреґульовано; у 19 і на поч. 20 вв. П. був гол. осередком торгівлі у Києві, нині (див. стор. 1014 — 15 і світлина) має пром. характер. Див. також Київ.

Поділля. Положення, границі. П. — це іст.-геогр. край, положений у зах. частині Лісостепу, між Передкарпаттям і Покутсько-Басарабською височиною на півд. і півд. зах. (межу становить р. Дністер) і Малим Поліссям на півн., Надсянською низовиною (межа — р. Верешиця) на зах. і Придніпровською височиною (межу становить частково р. Бог) на сх. та Причорноморською низовиною (межа — річки Ягорлик і Кодима) на півд. Це — межі П. як природної одиниці Подільської височини. Ці межі є на сх. і півд. сх. (тут вони приблизно збігаються з межею Лісостепу і Степу) невиразні. Територія Подільської височини охоплює бл. 60 000 км².

Назва П. відома з пол. 14 в. і не стосувалася до точно визначеної території, бо П. не являло собою ніколи однієї адміністративно-територіяльної одиниці. Найчастіше під П. розумілося край між притоками Дністра — Стрипою на зах. і Мурафою на півд. сх. та Богом на сх. (бл. 40 000 км²). Постале на поч. 15 в. Подільське воєводство займало лише сер. частину П. За Речі Посполитої під П. розумілося звич. також Брацлавське воєводство та півн.-сх. частину Руського (див. карту на отар. 2137); але великі простори півд., зокрема півд.-сх. П. були не заселені, і поль.-тур. кордон здовж р. Кодими і Синюхи мав тільки конвенційне значення. У 19 в. під сх. П. часто розумілася Подільська губ., територія якої була подібна до території кол. Подільського і Брацлавського воєводств; під зах. П. — сх. частина Галичини. У 19 — 20 в. почала поширюватися назва П. і на територію по р. Золоту Липу на зах. Тепер територія П. охоплює всю Тернопільську (хоч Крем’янеччина належала історично до Волині), майже всю Хмельницьку і Вінницьку, невеликі частини Львівської й Івано-Франківської обл. (див. карту на стор. 2139).

На минуле П. великий вплив мало його сусідство з Степом — Півд. Україною, звідки впродовж віків на П. наскакували кочовики. Більша частина П. довгий час перебувала під владою печенігів, половців та татар. З пол. 15 в. на П. тат. наскоки були значно більші, ніж на ін. укр. землі. Урожайні землі П. і легке сполучення з поль. етнічною територією полегшували наступ поль. колонізації, почавши з 15 в.; це було також причиною чималого відсотка поль. населення на П.

Природа. П. структурально пов’язане з тектонічними районами — зах. схилами Укр. кристалічного масиву, Волинсько-Подільським плято і Гал.-Волинською синеклізою. Кристалічний фундамент П. виходить на поверхню на сх. П. над р. Богом, де він прикритий лише тонкою плівкою третинних відкладів; у півд.-зах. напрямі він глибоко (аж до 6 000 м) западає під молодші осадові шари. Це палеозойські-силюрські (вапняки і пісковики) і девонські (червоний теребовельський пісковик, рухляки, доломіти тощо) шари, що становлять основу властивого П. між Золотою Липою і Мурахвою, яке тому інколи називають палеозійським П. Юрські відклади виступають на поверхню тільки на зах. П. над Дністром. На всьому П. поширені потужні шари крейди та мерґелі крейдового в. (вони виступають на поверхню на зах. П. та в ярах) і сер. міоцену (піски, пісковики, мерґелі, вапняки), Все це вкрите грубими шарами четвертинного періоду — суглинками, глинами і зокрема лесом (до 20 м товщини).

Осадові шари залягають на П. поземно, але крейдове підложжя не є цілком рівне. Натиск Карпат на Подільську плиту довів не лише до витиснення з П. останнього — сарматського м., але спричинив і деякі, хоч невеликі тектонічні рухи — западини і піднесення. Як Передкарпаття, так і П. являло собою в кін. пліоцену майже рівнину, вкриту на півдні рінню, винесеною карп. ріками, яка є тепер високо над рівнем Дністра під вкриттям лесу. Дністер, Бог, а також більшість їх приток повільно плили тоді в напрямі заг. нахилу терену на півд. сх. у широких долинах і творили меандри. В наслідок піднесення в кін. пліоцену й поч. плейстоцену (на палеозойському П. двічі) відбулося пожвавлення ерозії Дністра і його приток, вони врізалися у підложжя і утворили глибокі яри (кеньйони), але не встигли ще досі, за винятком зах. П., розчленувати міжрічні смуги. Цей процес відмолодження краєвиду охопив покищо півд. частину П. — Придністров’я. Про різні фази геол. розвитку в льодовикову добу свідчить низка терас в ярах П. та кілька поземів лесу.

Найбільша частина П. лежить на висоті 300 — 400 м і являє собою плитовий краєвид, характеристичний розлогими майже рівнинами, розчленованими долинами. У зв’язку з різним геол. підложжям, висотою, віддаленням від ерозійної бази, яку для більшости П. становить Дністер, врешті, тектоніки, на П. можна виділити ряд різновидних краєвидів. Найвищою є півн. частина П. на 350 — 470 м висоти (найвищий пункт — Камула — 473 м), що становить одночасно півн. берег П., який спадає стрімким уступом (150 — 200 м) до Малого Полісся. Цей Гологірсько-Крем’янецький східець (він ділиться на Гологори, Вороняки і Крем’янецькі гори) є частково тектонічного походження і під впливом ерозійної діяльности, яку полегшують м’які крейдяні шари, що на них залягають твердіші міоценські породи, перетворився на мальовниче низькогір’я. Стрімкий берег півн. П. простягається по р. Горинь на сх.; далі на сх. півн. межа її. не є вже такою виразною.

Зах. частина П., положена на зах. від гор. течії Золотої Липи, Коропця і гирла Стрипи — т. зв. Опілля (висота 350 — 400 м, найвища — 470), збудоване з м’якого сірого крейдяного рухляка, в який ріки врізалися не тільки в глибину, але і в ширину і створили горбкуватий краєвид.

На сх. від Опілля простягається властиве П., яке ділить пасмо Товтрів (вони тягнуться від Підкаменя на півн. зах. через Збараж — Скалат — Крутилів — Кам’янець Подільський аж до Стефанівців над Прутом) на зах. і сх. Знову ж зах. П. поділяється на півн. (Тернопільська рівнина) і півд., або ярове. Тернопільська рівнина характеризується рівнинними межиріччями і широкими, часто забагненими (в них утворено багато штучних ставів) долинами рік, які пливуть по м’якому крейдяному підложжі. На півд. від лінії Ковалівка-Смиківці ріки врізуються у тверді девонські пісковики, а далі на півд. у силюрські лупаки; схили долин стають крутішими, спад рік зростає, профіль їх стає вигнутий — вони набирають вигляду ярів.

У бічних долинах і в їх верхів’ях появляються шипоти й водоспади: вони ще не встигли зрівняти своє дно з рівнем дна гол. ріки. Найглибшим (100 — 150 м) і найкращим є яр Дністро. На деяких відтинках він пливе простолінійно, на інших творить меандри, вигнуті береги яких — круті, вгнуті — творять положисті остроги.

Територія між ярами являє собою рівнинно-хвилясте плято. Так само, як на сусідньому Покутті, на Подністров’ї витворилися там, де близько поверхні залягають гіпси, карстові явища: печери (найкращі в Золотому Більчі й Кривчі), лійкуваті заглибини, виповнені постійно або тимчасово водою (т. зв. вертепи або вікна).

Рівнину властивого П. урізноманітнюють вузькі (до 5 км ширини) скелясті вапнякові кряжі, які простягаються від півн. — півн. зах. на півд. — півд. сх. довж. бл. 250 км. Це Медобори або Товтри, залишки вапнякових рифів міоценського (сарматського) м. Їх висота до 435 м, вони підносяться над довкіллям на 50 — 65 м; їх зах. узбіччя стрімкі, сх — лагідні. Досить знищені денудацією скелі білого або сірого кольору контрастують з проломовими долинами, які їх перерізують на ряд пасм. Докладніше див. Товтри.

На сх. від пасма Товтрів положене сх. П., яке також ділиться на 2 частини — півн. і півд. Півн. частина, яка охоплює верхів’я приток Прип’яті і Дністра та сточище гор. Бога, має такий самий краєвид, як і Тернопільське плято: невеликі різниці в рельєфі (висота до 360 м), широкі міждолинні гряди і мало порізані широкі, часто забагнені і вкриті ставками долини. Найвищі висоти виступають тут на широких, майже рівних вододілах між притоками Прип’яті, з одного боку, і Дністра та гор. Бога — з другого (т. зв. Авратинське узгір’я), та вододілі між Богом і Дністром (т. зв. Кучманський діл).

Півд. частина сх. П. — Подністров’я — це ярове П., з тим самим краєвидом, що й зах., хоч воно займає дещо менший простір. Б. Ямполя у яру Дністра виходить вже на верх ґранітове підложжя. Смуга між Подністров’ям і Кучманським ділом виявляє переходові форми.

Найбільше на сх. висунена частина П., яку називають часто подільським Побожжям, являє собою перехід між П. і Придніпровською височиною та між плитовим і ґранітовим краєвидами. Висота до 300 м, сильне розчленування долинами рік і балками, зокрема на півдні.

Клімат П. — помірковано-континентальний; уже на високому березі півн. П. припиняються частково впливи атлантійського клімату на користь чорноморського. Пересічна температура року вагається між 6,7 і 7,8° Ц. Континентальність клімату збільшується в напрямі з півн. зах. на півд. сх.: річна амплітуда зростає з 23° (на Опіллі) до 25,5° на сх. Зими найтепліші на Опіллі (сер. січня —4,5° Ц.) та в Дністровому яру, найхолодніші — на півн. сх. П. (—6° Ц.). Більші різниці в розміщенні температур улітку: у липні від +18° Ц. на зах. до +21° Ц. на пограниччі з Степом; разом з тим збільшується ч. днів з температурою понад 15° Ц. — з 100 до 120. Річне ч. атмосферичних опадів найбільше на Опіллі і високому півн. березі П. (понад 700 мм), далі в пасмі Товтрів, найменше на півд. сх. — 475 мм; найбільше опадів улітку, часті зливи. У кліматі властивого П. виявляється різниця між «зимним» П. на півн. і «теплим» на півдні. Так, коли в Тернополі сер. температура січня —5,5°Ц., то в Заліщиках — 4,7° Ц., липня +18,3 і + 19,4° Ц., тривалість вегетаційного періоду 203 дні з сумами температур 2 800° Ц. і 215 днів з сумами температур 3 000° Ц. Зокрема теплі — низько і затишно від вітрів положені яри, насамперед узбіччя Дністра і його приток, спрямовані на півд.

Річкова мережа на П. досить густа. Найкраще вона розвинена в сточищі Дністра, до якого належить 3/4 П. Його притоки пливуть з півн. на півд. майже паралельно (див. Дністер). Про різний характер долин на Опіллі, півн. П. і Придністров’я була вже згадка (стор. 2132). Півн.-сх. П. належить до сточища р. Бога; його річкова система слабше розвинена порівняно з Дністром. Невелика частина П. — на півн. сх. відводнена до Прип’яті (верхів’я Ікви, Горині, Случі й ін.). Деяке транспортове значення з рік П. має лише Дністер: енерґетичні ресурси рік використані незадовільно. На півд. ріки П. мають значення для зрошування.

Найбільше на П. поширені три роди ґрунтів: сірі й світлосірі опідзолені ґрунти на лесі (піскувато-глинясті) — лише сер. врожайні, значно більше врожайні опідзолені чорноземи і темносірі опідзолені ґрунти на лесі (сер. і важкосуглинисті) та — гол. в півн.-сх. частині П. — малогумусні типові чорноземи на лесах. Менше поширені типові середньогумусні й звичайні середньогумусні чорноземи (гол. на півд.). Ґрунти П. часто змішано розміщені — одні поряд одних, гол. на Подністров’ї.

На рослинність П. впливає його переходове положення між Карпатами і Передкарпаттям, Поліссям і Степом та своєрідність морфології й ґрунтів. П. належить до смуги лісостепу та сер.-евр. ліс. смуги. Зах. частини П. — Опілля, а також Гологори і Вороняки належать до сер.-евр. ліс. смуги. Основними деревами є широколистяні породи: бук, дуб, граб з домішкою клена гостролистого, явора, липи й ін.; підлісок слабо розвинений. Ліси становлять у цій частині П. бл. 25% всієї площі. Решта П. входить до смуги лісостепу — його зах. відміни. Ліси становлять тут тепер ледве 10%; більші суцільні масиви вони творять тільки в Товтрах, у ярах Дністра і його приток та над Богом, а втім лише малі острови (див. карту на 1 321 стор.). Через П. проходять межі обсягу ряду рослин як східні, так і зах. На зах. П. проходять сх. межі обсягу бука, тиса, смереки й ялини. Найпоширенішими деревами центр. і сх. П. є дуб і граб з домішкою ясена, клена гостролистого і польового, береста, черешні; в наслідок діяльности людини коштом дібров поширюються чисто грабові ліси. У підліску переважають ліщина, калина, крушина, брусниця та ін. Із сх. заходять чорноклен, чипуха корчувата, протачник білоповстий, коситень солонцевий, які далі на зах. не переходять. Особлива рослинність розвинулася у подільських ярах і вапняковому та ґранітовому (на Побожжі) підложжі. Степ на П. цілком заораний (ще з кін. 19 в. його залишки були між Серетом і Стрипою — степ Панталиха), він являє собою трав’яний барвисто-широколистий степ з такими лучно-степовими видами, як тонконіг ліс, зірочник ланцетолистий, копитник, медунка лікарська, жовта глуха кропива, маренка запашна та ін.

В. Кубійович

Переходове положення П. відбилося і на складі тваринного світу П. Ліс. тварини виступають на зах. П. частіше, ніж на півд.-сх., де переважає степ. фавна, впливи якої сягають далеко на зах. П. (ще у 19 в. полювали на сайгака і дрохву в степу Панталиха). З характеристичних представників поліського зоогеогр. р-ну на зах. П. поширені: лис, заєць, куниця кам’яна та ліс., білка, менше вовк, дикий кабан. У річках водяться цінні хутрові тварини — норка та видра. З птахів у глухих закутинах виступають гоголь, крохаль, а на луках — куріпка, перепел. У прилеглій до Прикарпаття частині П. зустрічається горностай, ласка, дикий кіт, дикий кабан, водяний щур, з копитних зрідка сарна чи олень, у вологих місцях саламандра, з птахів — снігур, кедрівка, побіч інших всюди поширених птахів.

Межове положення зах. П. сприяє поширенню зах.-евр. фавни (деяких видів кажанів чи полівок, як і комах) та глибокому вклиненню на зах. степ. видів: сліпця звич., степ. тхора, степ. полівки, ховраха крапчастого, степ. жайворонка, чорноголової вівсянки, хохітви (рідко), степ. гадюки, ящірки зеленої, полоза, низки різних молюсок та комах (жуки — кравчик, усач хлібний та шовковий, деякі павуки). На П. над сер. Дністром зустрічається ховрах евр.

На півд.-сх. П. має перевагу степ. фавна, пристосована до життя у відкритих просторах в умовах більше чи менше посушливого клімату. Тут водиться серед ін. сліпак понтичний (не переходить на сх. Бога).

Розораність П. сприяє масовому поширенню різних мишей, полівок, та ін. дрібних гризунів, як також різних комах, шкідників с.-г. культур.

У ріках багато різновидної риби; з характерних: вирозуб у Дністрі та його притоках — Сереті й Збручі, чечуга, деякі бички, бабець.

Е. Жарський

Археологія і рання доба. На П. і в Криму натрапляємо на найдавніші сліди людини на Україні. На П. вони походять з раннього палеоліту (шельська стоянка в с. Луко Врублівська на сер. Подністров’ї). Відтоді П. завжди вже було заселене людиною, чому сприяло й корисне підсоння. Тут — гол. на сер. Подністров’ї, були стоянки: ашельської і мустьєрської культур раннього палеоліту, носіями яких була людина неандертальського типу; оріньяксько-солютрейська і мадленська молодшого палеоліту, коли вже жила кроманьонська раса людини, яка антропологічними прикметами більше наближена до сучасної людини; врешті, кампінська з мезоліту.

У неоліті (5 000 до 1 800 до Хр.) за сприятливих кліматичних умов мисливсько-кочові племена перейшли на хліборобський спосіб життя та розвинули високу т. зв. трипільську культуру. П. було тоді густо заселеною країною. Трипільці заселювали П. і в бронзову добу (1 800 — 800 до Хр.), але тоді почався занепад трипільської культури, що сталося під натиском нової хвилі іміґрантів, носіїв т. зв. шнурової кераміки, що прийшли в сер. Україну з центр. Европи. Однак місц. населення, нащадки трипільців, залишилося на своїх місцях, асимілюючи поступово нападників. У той же час на П. була поширена й комарівська культура.

У ранню іст. добу населення П. мусіло боронитися перед наскоками кочовиків іранського походження — скитів. У той час населення П. підтримувало жваві торг. зв’язки з грец. колоніями над Чорним м., зокрема з Ольвією. Від другого ст. до Хр. на місце скитів прийшли сармати, з якими доводилося населенню П. часто воювати. На зламі старої і нової ери через П. пересунулися зах. племена венетів і кельтів, але вони не залишили великих слідів у культурі місц. населення. Воно далі вирощувало збіжжя, надвишки якого купували грец. колонії над Чорним м. та купці з рим. провінцій у Семигороді. Від 1 до 4 вв. по Хр. розквітала черняхівська культура, яку деякі дослідники приписують слов’янським племенам, у тому ч. антам. Велика мандрівка народів: зах. ґотів (3 в.) та сх. гунів (5 в.) не залишила значних слідів на П. Натомість наїзд аварів спричинив розпад політ. об’єднання антів (7 в. по Хр.), що були й на П.

У ранню іст. добу сучасне П. заселювали укр. племена уличів і тиверців, а на зах. — хорватів і дулібів. За київ. кн. Олега і Ігоря П. перейшло під владу Києва. Тоді ж територію півд. П. опанували печеніги й відсунули уличів і тиверців на північ.

Княжа доба. Коли Галичина на підставі постанов Любецького з’їзду (1097) припала правнукам Ярослава Мудрого, Ростиславичам, увійшло до неї також зах. П. Під час поділу Галичини зах. П. з Теребовлею, як столицею, дісталося Василькові й творило окреме, короткотривале князівство; після смерти Василька (1124), приєднане до Гал. князівства, воно зазнало тих самих політ. змін, що й Галичина. Сх. ж П., зване торі Пониззям, залишилося в досить ілюзорній залежності від Києва. Склад сх.-подільського населення під наскоками кочовиків постійно мінявся: хлібороби здебільша переміщувалися на півн. під охорону лісів, а їх місце займали кочовики — половці. З часом Київ, втративши силу, перестав цікавитися Сх. П. Ці зацікавлення перейшли на Галичину. Ярослав Осмомисл забезпечив собі дністровий водний шлях для торгівлі з Візантією і стримував напади кочовиків на П. Ще більше для втихомирення життя на П. зробив Роман Мстиславич, який, розгромивши половців і зайнявши Київ, пов’язав сх. П. з Галичиною. Кн. Данило Романович після тат. навали (1239 — 41) успішно воював з тат. воєводою Куремсою (здобуття Бакоти), який намагався підбити сх. П. під тат. владу. Тільки після нападу тат. воєводи Бурундая на Галичину (1259) доля П. була вирішена на довгий час. Зах. П. (приблизно на зах. від Збруча) разом з Галичиною залишилося під пануванням кн. Романовичів, сх. ж і сер. П. перебувало у безпосередній залежності від татар.

Лит.-поль. доба. Корінна зміна відносин наступила на П. з пол. 14 в. Користаючися з ослаблення Золотої Орди, лит. В. кн. Ольґерд у 1362 р. розбив тат. війська над Синіми Водами, зайняв сер. П. і віддав його в удільне володіння своїм племінникам Юрієві, Олександрові й Константанові Коріятовичам. Коріятовичі в здобутій частині П. розбудували городи Смотрич, Бакоту, Кам’янець й ін. Цей останній одержав у 1374 р. маґдебурзьке право, що притягнуло до м. багато поль., руських і вірменських переселенців. Після смерти останнього гал. кн. Юрія II, поль. король Казімір захопив Галичину (1349) і зах. Л. (разом з м. Теребовлею й ін., 1366); остаточно воно було приєднане до Польщі 1387 р. вже у зв’язку з поль.-лит. унією. На П. поль. влада стала насаджувати свою адміністрацію, роздавати землю поль. маґнатам і колонізувати П. За сер. Л. з м. Кам’янцем почалася довголітня суперечка між Польщею і новим В. кн. лит. Витовтом, який 1393 р. вигнав останнього Коріятовича, кн. Федора, з П. Витовт залишив собі сх. П. (Брацлавщину і Вінниччину; він його збільшив після перемог над татарами 1397 — 98), а сер. його частину віддав Яґайлові; останній заклав її за позичені гроші краківському воєводі Спиткові з Мельштину (1395), який намагався зміцнити там поль. стан посідання. Після смерти Спитка сер. П. спершу дістав молодший брат Яґайла, Свидриґайло, а 1411 р. воно знову повернулося до Витовта, який володів ним аж до самої смерти (1430). До його смерті прополь. верхівка cap. П. (Бучацькі, Кирдеєвичі та ін.) визнала зверхність Польщі. Щоправда, по боці Литви став Свидриґайло, підтриманий укр. елементом, але у війні, яка виникла з цього приводу, зазнав поразки. З сер. Л. створено Подільське воєводство, і для цієї частини П. саме затрималася назва П. (зах. входило до складу Руського воєводства — Львівської і Гал. земель; див. карту).

З приєднанням зах. і сер. П. до Польщі там посилилася польонізація. Її носієм була не тільки поль. адміністрація, але й латинська церква, для якої засновано у Кам’янці окрему дієцезію з єп. на чолі (правос. людність підлягала гал. єпископії). Гол. ролю в екон. і політ. житті сер. П. почала відогравати спольщена верства місц. шляхти (Кирдеї, Чурили, Струсі й ін.) та новоприбулі з зах. поляки (Одровонжі, Бучацькі, Гербурти, Язловецькі, Конецпольські, Лотоцькі та ін.). Укр. шляхта, що трималася своєї народности й віри (Берлинські, Володовські, Карачевські, Козловські, Волковинські й ін.), опинилася у меншості і мала щораз менше значення, тим більше, що від 1434 р. її підпорядковано поль. адміністрації й суд. законам; згодом українцями залишилася лише шляхта з неповними правами, яка виконувала перев. військ. службу в пограничних замках. Тим часом людність П. постійно зростала, бо багата земля й легка ще панщина притягала селян. Там були, крім українців, також нечисленні поляки, які однак зазнавали українізації. Натомість у м. зростало ч. поляків і жидів, у деякій мірі — німців і вірменів.

Після 1430 р. тільки сх. частина П. з м. Брацлавом і Вінницею залишилася за Литвою. Але поляки постійно намагалися приєднати й цю решту П. до Польщі. Врешті це сталося на підставі Люблінської унії у 1569 р. Відтоді почали напливати поль. маґнати (Сєнявські, Замойські, Яблоновські й ін.) і на сх. П. Вони захоплювали керівні пости з пов’язаними з ними лятифундіями. Сх. П. становило тоді Брацлавське воєводство з гол. м. Брацлавом, а з 1589 р. — Вінницею.

Великої шкоди розвиткові П. завдавали наскоки татар, що розпочалися у другій пол. 15 в. П. було не тільки метою нападів крим. орд, але й помостом (Кучманський шлях), яким вони пересувалися, щоб грабувати суміжні волинсько-гал., холмські й поль. землі.

Деяку охорону під час тат. нападів давали населенню подільські оборонні заліки (Бар, Меджибіж, Хмільник, Жванець, Вінниця, Пилява, Брацлав, Зіньків, Летичів, Ямпіль, Сутківці та ін.), осідки адміністративної влади або більших магнатів, але вони не могли стримати татар. На зламі 15 і 16 вв. півд.-сх. П. перетворилося на напівпустелю; здобутки укр. колонізації з 15 в. були втрачені (див. карту на 2057 стор.). Через безпорадність лит. урядів старости пограничних замків (барський Б. Претвич, Хмельницький П. Лянцкоронський та ін.) і сама людність змушена була організовувати самооборону, яка сприяла створенню козаччини. З пол. 16 в. відновилася колонізація півд.-сх. П. Одночасно, у зв’язку з великим попитом на збіжжя у зах. Европі, власники лятифундій на П. почали зміцнювати розбудову фільваркового госп-ва, а разом з тим збільшувалися панщина селян і обмеження їхньої свободи. На оборону селянства стало козацтво, до якого приєдналося і упосліджене укр. міщанство. С. Наливайко, за допомогою брацлавського міщанства, у 1594 — 95 pp. опанував Брацлав з околицями, розгромивши військ. відділи старости Калиновського. Під час Хмельниччини на П. відбувалися важливі бої з поляками (походи М. Кривоноса, битва під Пилявцями тощо). Але, на підставі Зборівського договору 1649 p., до складу коз. держави увійшла тільки Брацлавщина (полки Кальницький і пізніше Вінницький та Брацлавський). Поділ України у 1660-их pp. на право- і лівобережні гетьманати пов’язав долю П. з Правобережжям. Цей поділ, стверджений Андрусівським договором (1667), спричинився до союзу гетьмана П. Дорошенка з Туреччиною.

 Війна Польщі з Туреччиною, за допомогою Дорошунка, закінчилася Бучацьким миром (1672), на підставі якого Подільське воєводство перейшло під безпосередню владу Туреччини, а Брацлавщина (з Південною Київщиною) залишилася за Дорошенком. Тривалі війни на території П. і Брацлавщини, безнастанні тат. наскоки і тур. утиски як на екон., так і рел. полі призвели до масового переселення на Лівобережну Україну.

Після Карловицького миру (1699) П. повернулося до Польщі, а разом з цим знову посунули сюди поль. шляхта і магнати. Того ж р. поль. сойм ухвалив ліквідувати козаччину на Правобережжі, що спричинило 1702 — 04 pp. повстання під керівництвом С. Палія, яке захопило й частину П.; у цьому повстанні відзначився серед ін. брацлавський полк. А. Абазин. Остаточно коз. полки на П. ліквідовано у 1712 p., а козаків переселено на Лівобережжя. Перша пол. 18 в. — це доба надзвичайно інтенсивної колонізації обезлюдненого П., що її запровадили насамперед власники лятифундій: Потоцькі, Чорторийські, Любомирські, Вишневецькі, Синявські, Замойські, Ржевуські, Санґушки, Яблоновські та ін. На П. напливали гол. селяни з Руського воєводства і Волині, навіть з Лівобережжя, Молдавії та з корінної Польщі. Це були частково втікачі, що їх притягали тимчасові полегші, які давали власники лятифундій, частково переселені ними з зах. їхні піддані. Про інтенсивність колонізації свідчить факт, що в пол. 18 в. Подільське воєводство було найгустіше заселене в усій Речі Посполитій. На це вплинуло й те, що П. вперше від довшого часу жило мирним життям — не було тат. наскоків. Сіль. госп-во мало характер фільварково-панщинний. Збільшення панщини і утиски селян, а також нац.-рел. гніт викликали протишляхетські й протиполь. повстання — гайдамаччину. Її осередком була. півд. Київщина і півд.-сх. Брацлавщина, але вони охоплювали й решту сх. П. Більші з цих повстань: Верлана (1734), розрухи 1750 р. і гол. Коліївщина 1768 р.

М. Ждан

З кін. 18 в. Під час першого розбору Польщі (1772) зах. П. припало по р. Збруч (частина Руського воєводства і Червоноградський пов. Подільського) Австрії, а під час другого — решта припала Росії (1793). Сх. П. входило у 1793 — 96 pp. до Подільського і Брацлавського намісництв, з 1796 р. до Подільської губ., яка охоплювала кол. поль. воєводства: Подільське (без положеної на зах. від Збруча частини) та Брацлавське (без півд.-сх. частини з м. Уманню). У 1809 — 15 pp. частина австр. П. (Тернопільська і Заліщицька округи) належала до Росії.

Наслідком приналежности П. до двох різних держ. формацій розвиток зах. і сх. П. був відмінний: зах. такий, як усієї Галичини (П. становило 1/3 її території), сх. П. — як ін. укр. земель під Росією. Відмінним був також розвиток етнічних відносин. На сх. зменшився вплив поль. елементу: частина земель поль. землевласників перейшла шляхом конфіскацій (по повстаннях 1830 — 31 і 1863 pp.) і примусового продажу рос. землевласникам, які сюди приплинули, або державі; частина поль. населення асимілювалася в укр. оточенні. Приплив рос. елементу (гол. чиновники) був незначний (за переписом 1897 р. росіяни становили 3,3% населення), назовні була поширена, як і скрізь на Україні, русифікація. На сх. П. посилено кріпацтво, що спричинило опір селян і повстання у 1820-30-их рр. У. Кармалюка. Адміністративним, церк. (1799 р. створено Подільську правос. єпархію) і певною мірою культ. центром сх. П. було м. Кам’янець Подільський. Укр. нац. і культ. рух розвивався повільно, гол. з кін. 19 в.; осередком його був Кам’янець Подільський (зокрема Духовна Семінарія), менше — Вінниця. Некорисно на розвиток суспільно-екон. і нац.-культ. відносин вплинуло те, що земство на П. введено було щойно 1911 р.

На зах. П., як і в усій Галичині, збільшився чисельно поль. елемент, у руках якого була адміністрація краю, але воно з рештою Галичини і Буковини стало базою укр. нац. і політ. відродження. З уваги на сусідство Львова міста гал. П. не розвинулися на значніші культ.-політ. осередки; гол. з них Тернопіль, Бережани, Бучач, Чортків.

З екон. погляду П. обабіч Збруча було — поряд Передкарпаття й Покуття найгустіше заселеною частиною України, з перевагою малозем. і беззем. селян. Пром-сть була незначна, майже виключно харч.; найважливіша її галузь — цукрова — була розвинена тільки на сх. П. Через аґрарне перенаселення відбувалася інтенсивна еміґрація — з зах. П. за океан, із сх. — менш інтенсивно на Сибір, Далекий Сх., Донбас та Криворіжжя.

У 1915 — 17 pp. гал. П. зазнало великих втрат, бо на його території переходили фронти австр.-угор. і рос. армій. 1919 — 20 pp. на всьому П. відбувалися бої укр., поль., больш. і дешкінських армій і знову спричинили значні людські і екон. втрати. 1919 р. Кам’янець Подільський був осідком обох укр. урядів, 1920 р. Вінниця — уряду УНР.

У 1920 — 39 pp. зах. П. входило до складу Польщі (майже все до Тернопільського воєводства), сх. — до складу УССР (1924 — 32 pp. округи: Вінницька, Кам’янець-Подільська, Проскурівська, Могилівська, Тульчинська; з 1932 р. Проскурівська обл., з якої 1937 р. виділено Кам’янець-Подільську). Деякий час чималими культ. осередками були Кам’янець Подільський і Вінниця. Після другої світової війни все П. увійшло до складу УССР. Екон. і політ. розвиток П. такий самий, як і в усій УССР. Треба підкреслити, що П. далі найменше індустіріялізоване в усій Україні і виявляє найбільшу густоту сіль. населення.

Людність. З пол. 18 в. П. було разом з Покуттям і Передкарпаттям найгустіше заселеною частиною України завдяки корисним для сіль. госп-ва умовам. І тепер ці краї виявляють найвищу густоту сіль. населення. У пол. 19 в. гал. П. було (1860 р. — 63 меш. на 1 км²) густіше заселене, ніж сх. (43), але з часом ці різниці вирівнялися (1897 p.: 96 і 75; 1932 — 99 і 98). При слабій урбанізації (ледве 10%) П., зокрема зах., належало до 1940 р. до найбільше перенаселених країв України. Проти цього селянин гал. П. боронився значною еміґрацією за океан (у 1890 — 1913 pp. понад 200 000 осіб) і зменшенням природного приросту; на сх. П. перенаселення не було таке велике, м. ін. і тому, що чимало населення знаходило працю у цукровій пром-сті. Великих втрат населення сх. П. зазнало під час колективізації, а всього П. — у 1940 — 46 pp. (серед ін. знищення жидів і виїзд поляків з зах. П.), так що 1959 р. воно було на 14,5% менше порівняно з 1926 р. Процес урбанізації його був слабший, ніж в ін. частинах України. Зміни складу людности П. у межах трьох обл.: Вінницької, Хмельницької й Тернопільської такі (у тис):

Разом з цим наступили такі зміни в ч. населення на 1 км² (у дужках лише сіль. людність): 1926 р. — 95,5 (81,3), 1959 — 78,8 (64,9), 1970 — 79,7 (59,5). Відсоток міськ. людности збільшився з 12,1 у 1926 р. до 17,5 у 1959 і 25,3 у 1970. Балянс мандрівок є далі виразно неґативний: за 6 pp. (1963 — 68) природний приріст населення П. виявляв 210 000, дійсний лише убуток 20 000.

Сучасне розміщення (густота) населення не виявляє великої різноманітности: воно вагається в поодиноких р-нах, якщо йдеться про сіль. населення, — від 50 — 90, найчастіше 60 — 80 осіб на 1 км².

Оселі П. скупчені назагал у ярах, де одна оселя лежить б. однієї, натомість міждолинні частини височини, зайняті с.-г. культурами, звич. осель не мають (див. карту).

Лише у нижчих, вузьких і глибоко врізаних ярах оселі не можуть розміститися і положені над берегом ярів на плято.

Міста П. до часу індустріялізації мали торг.-адміністративний (осередки пов.) і ремісничий характер, менші — торг.-рільничий. Вони поставали звич. там, де шляхи перетинали яри, часто в місцях з природи оборонних, напр., у меандрах рік. У зв’язку з змінами торг. шляхів у минулому і будовою залізниць у другій пол. 19 в. чимало з них втратило своє значення, і навіть перетворилося на села. Тепер всі важливіші м. П. мають пром. характер. Вони порівняно з ін. частинами України невеликі: тільки два мають понад 100 000 меш. (Вінниця, Хмельницький), ледве два від 50 до 100 тис. (Тернопіль, Кам’янець Подільський). На гал. П. важливіші м. такі: на Опіллі — Бібрка, Перемишляни, Бережани (13 000 меш.), Рогатин, Ходорів, Підгайці, Монастириська; на яровому П.: Бучач (10 000), Теребовля (10 000), Чортків (17 900), Копичинці, Борщів, Заліщики; на півн. П.: Зборів, Залізці, Збараж, Тернопіль (85 000); на півн. березі П.: Золочів (13 000), Броди (12 700), Крем’янець (22 200). Найбільше значення (також культ.-осв.) мали або й мають: Тернопіль, Бережани, Бучач, Чортків, Крем’янець.

На сх. П. на Придністров’ї важливим м. був і є Кам’янець Подільський (56 000), ін.: Мотилів Подільський (25 000), Ямпіль, Рибниця. На півн.-сх. П. найважливішим м. є Хмельницький (113 000) і Старокостянтинів (21 000); на пограниччі з Волинню: Із’яслав (12 400), зал. вузол Шепетівка (36 000), Полонне (21 400). На Побожжі найбільше значення має Вінниця (211 000); ін.: Лятичів (7 400), Літин, Тульчин (15 000), Брацлав, Бар, Хмільник, Деражня, Меджибіж, важливий зал. вузол Жмеринка (29 000) і менший — Вапнярка. На півд.-сх. П. розташовані: Бершадь, Балта (20 000, в пол. 19 в. після Кам’янця Подільського найбільше м. П.), Котовське (33 000), Ананьїв.

На П. здавна припливало поль. (гол. у першій пол. 18 в.) і жид. населення. Жиди становили більшість у переважній частині міст і м-к, поляки жили найбільше у півн. частині П. обабіч р. Збруча. Частково це були суцільні поль. острови, мешканці яких зберегли поль. мову («мазури»; гол. у Тернопільському і Проскурівському пов.), частково розпорошені серед укр. населення; чимало поляків жило у м. В укр. оточенні частина поляків зазнавала мовної українізації і відрізнялася від українців лише своїм римо-кат. віровизнанням; це були т. зв. латинники. Але траплялося, що серед латинників було чимало українців, які під поль. тиском перейшли на римо-кат. віру.

Впродовж 19 і 20 вв. (до 1939) еволюція нац. відносин була цілком відмінна на гал. і сх. П. На сх. П. поль. і римо-кат. елемент, позбавлений опіки поль. влади й припливу нових поселенців з зах., підпадав українізації, а по м. також деякій русифікації. Більшість римо-католиків це були латинники (1926 — 50%, 1959 — аж 85%). Відсоток жидів збільшувався до кін. 19 в., далі зменшувався. Росіяни становили невеликий відсоток (7% у містах, 1% на селах); на півд. П. над Дністром (у межах Молд. ССР) жило суцільно бл. 50 000 молдаван. У наслідок другої світової війни сильно впав відсоток жидів; згодом збільшився відсоток росіян. Еволюцію нац. відносин на сх. П. видно з таблиці (у %):

На зах. (гал.) П. постійно, зокрема з пол. 19 в., збільшувався відсоток поляків коштом українців. Цей процес був спричинений постійним припливом поляків з зах. (поль.) частини Галичини як до м., опанованих поль. адміністрацією, так і до сіл на землі, розпарцельовані поль. землевласниками. Менше значення мала еміґрація за океан (вона була більша, ніж у поляків) і деяка польонізація українців (перехід з гр.-кат. віровизнання на римо-кат.), зокрема у 1920 — 30-их pp. Зміну віросповідних відносин у світлі урядових статистик на зах. П. видно з табл. (у %):

Найбільше втрат українці зазнали в смузі, що простягалася від Львова по Збруч, що в ній поляки і латинники вже становили великий відсоток.

Якщо розподілити римо-католиків на латинників і поль. колоністів, які попали на зах. П. у 1920 — 39 pp., участь поодиноких етнічних груп у складі всього населення (на 1. 1. 1939 у %; на підставі укр. дослідів і для дещо ін. території) була така: українці — 59,8, поляки — 11,4, поль. колоністи — 2,5, латинники — 18,7, жиди — 7,4, ін. — 0,2. Розміщення цих етнічних груп видно з карти.

М. на зах. П. мали перев. жид. більшість, на другому місці були поляки й українці. В м. сх. П. українці становили пол. населення, жиди — понад 1/3, незначний відсоток — росіяни і поляки.

Нац. відносини на зах. П. цілковито змінилися в наслідок подій у 1940 — 46 pp., і нині вони такі самі, як на сх. П. Так, за переписом населення 1959 р. українці в Тернопільській обл. становили 90,2%, росіяни — 2,5%, поляки — 2,2%, жиди й ін. — 5,1%.

Нар. госп-во. Підставою нар. госп-ва П. було здавен-давна і є ще донині сіль. госп-во; у 1920-их pp. у ньому було зайнято майже 80% усієї людности; у пром-сті й ремісництві не цілих 10%. Основою розвитку сіль. госп-ва були корисні природні умови: ґрунти й підсоння.

На слабий розвиток пром-сти впливала вбогість корисних копалин, майже відсутність джерел енерґії і віддаленість від них, як і від моря; корисними умовами для неї була багата база для харч. пром-сти і значні трудові резерви. Фактично до пол. 1930-их pp. пром-сть була дуже слабо розвинена, майже виключно харч.: цукрова — гол. на сх. П. (на гал. П. її розвиток був утруднений конкуренцією високорозвиненої чес., а у 1920 — 30-их pp. центр. і зах. поль. цукрової пром-сти) і спиртова. Сильніше розвинулася пром-сть на всьому П. щойно за сов. часів, але й тепер вона є найслабшою зо всіх частин України.

Сіль. госп-во. У заг. зем. фонді орна земля становить 72%, сіножаті, вигони й пасовища — 7%, сади і ягідники — 3%; на ліси припадає 13%. Заг. посівна площа дорівнювала (у трьох обл., 1968 p.; у тис. га) 4 235, у тому ч. під зерновими 1922 (45,3% всієї посівної площі), пром. 580 (13,6%), картоплею та городньо-баштанними 407 (9,7%), кормовими 1 320 (31,3%). Як в усій Україні, так і на П. порівняно з 1920-ми pp. зменшилася частка зернових (бл. 75%), збільшилася пром. (гол. на гал. П.) і кормових. Основні зернові культури: озима пшениця (821 тис. га або 41,4% усіх зернових); ячмінь (336 тис. га, 17,6%); зернобобові (341 тис. га, 17,7%; найбільший відсоток на всіх укр. землях); кукурудза на зерно (196 тис. га, 10,3%); другорядне значення мають жито (6% зернової площі), гречка (4%), просо (2%). Порівняно з 1920-ми pp. в структурі зернових відбулися великі зміни: величезне зменшення посівів жита (у 1930-их pp. бл. 1/4 зернових), велике збільшення зернобобових, кукурудзи (у 1930-их pp. — 8%) і озимої пшениці (бл. 25%). Цукровий буряк є провідним серед техн. культур (489 000 га, 12% усієї посівної площі і 23% площі цукрових буряків в усій УССР); їх посівна площа порівняно з 1940 р. збільшилася майже у 2½ рази (зокрема на зах. П.). З ін. техн. культур поширені соняшник (50 000 га, гол. у Вінницькій обл.), рапс, тютюн, коноплі, етеро-олійні та лікарські рослини.

П. після Півд. України є другим укр. р-ном садівництва. Сади на П. займають понад 200 000 га, виноградники — 5 000 га. Вони розповсюджені гол. у ярах Придністров’я, завдяки сприятливим кліматичним (тепле, соняшне літо; захист перед вітрами) і ґрунтовим умовам, і мають пром. значення. З садових культур поширені: яблуні, сливи, груші, черешні, вишні, а також теплолюбні: абрикоси, броскви, горіх волоський, виноград.

У тваринництві провідне місце належить молочно-м’ясному скотарству. Поголів’я (на 1. 1. 1969) видно з табл.:

Виробництво продуктів тваринництва (у тис. т):

Основні породи великої рогатої худоби: симентальська, укр. білоголова, а також (на Тернопільщині) червона поль.; свиней — велика біла, овець — прекос.

Чимале значення має птахівництво, бджільництво і ставкове рибальство (гол. у Вінницькій обл. — 20 000 га ставків, зариблених здебільша коропом і карасем).

Сіль. госп-во П. виявляє надвишки цукрових буряків (їх переробляють на місці), овочів, продуктів тваринництва і птахівництва.

На П. можна відрізнити кілька с.-г. зон (див. карту).

Пром-сть П. значно відстає від ін. частин України. Її розвиток пов’язаний з переробкою с.-г. і, тільки частково, мінеральної сировини. Основну галузь пром-сти П. становить харч., на яку припадає у заг. обсязі валової продукції пром. виробництва бл. 55%; на ін. галузі: машинобудів. і металообробну — 15%, легку — 13%, виробництво будів. матеріялів — 7%.

У харч. пром-сті перше місце посідає цукрова. На П. працює бл. 60 цукроварень (у тому ч. у Вінницькій обл. 39), які у 1966 р. виробили 1,8 млн т цукру або 30% виробництва УССР. Найбільші зав. у Вінницькій обл.: Кирнасівський, Гніванський, Вищеочедаївський, Погребищенський; у Хмельницькій: у Хмельницькому, Кам’янці Подільському, Шепетівці; у Тернопільській: у Тернополі, Борщеві, Хоросткові. Ін. галузі харч. пром-сти: спиртова (бл. 30 підприємств), масло-сироробна, м’ясна (серед ін. м’ясокомбінати у Вінниці, Хмельницькому, Тернополі), овоче-консервна, олійна (великий олійно-товщевий комбінат у Вінниці), млинарська та ін.

Машинобудівництво, металообробна, електротехн., хем. пром-сть та приладобудівництво постали в основному у 1950 — 60-их pp. Важливими підприємствами з цієї ділянки є: аґреґатний, електротехн. і підшипниковий зав. у Вінниці й Калинівський машинобудів. (устаткування для цукроварень); зав. трансформаторних підстанцій, ковальсько-пресового устаткування і «Трактородеталь» — всі три у Хмельницькому, електроапаратури у Тернополі й ін. Хем. пром-сть представлена гол. Вінницьким хем. комбінатом (виробництво суперфосфату) та ін.

Галузі легкої пром-сти; текстильна (суконні фабрики у Дунаївцях і Славуті, бавовняна — у Кам’янці Подільському й ін.), трикотажна, швейна (у Хмельницькому, Тернополі, Чорткові тощо), взуттєва (Вінниця, Тульчин), виробництво вати (Крем’янець) та ін.

Пром-сть будів. матеріялів представлена видобутком і обробкою ґранітів, розробкою вапняків, крейди, виготовленням цегли і черепиці тощо. Важливіші зав. у Вінницькій обл.: каолінові комбінати у Глухівці й Турбові, Гніванський та Жежелівський ґранітові кар’єри; комбінат будів. індустрії і зав. залізобетонних виробів у Тернополі, зав. залізобетонних виробів у Хмельницькому, Кам’янці Подільському, Полонному й ін. Розвинута також порцеляново-фаянсова і склоробна пром-сть. Мебльові фабрики є у Вінниці, Хмельницькому, деревообробний комбінат у Вінниці, фабрики паперу в Росоші (Вінницька обл.) і Славуті, великий целюльозно-паперовий комбінат у Полінці (на півн. Хмельницької обл.), контейнерний зав. у Погребищі (Вінницької обл.).

На Подністров’ї залишилися ще нар. мист. промисли: вишивкарство, ганчарство, ткацтво і килимарство.

Енерґетичне госп-во П. базується на привізному вугіллі й нафтї, природному газі, що надходить газопроводом Дашава-Київ; у Тернопільську обл. електроенерґія постачається також з Добротівської ДРЕС (у Львівській обл.), у Вінницьку — від Ладожинської ГЕС (на р. Бозі) і Ладожинської ДРЕС та лінією електропередач Київ — Житомир — Вінниця.

Геогр. розміщення гол. видів пром-сти видно на карті.

Транспорт. Найбільше значення для П. має зал. транспорт, на який припадає 9/10 усіх перевезень. Довж. зал. ліній — 2 550 км; зал. вузли: Тернопіль, Жмеринка, Шепетівка, Вінниця, Козятин, Вапнярка, Чортків. Друге місце займає автомобільний транспорт, який здебільша обслуговує потреби цукрової пром-сти; довж. автошляхів з твердим покриттям — 12 800 км. Додаткове значення має авіяційний і трубопровідний транспорт; річковим транспортом користуються на Дністрі і — у малій мірі — Бозі.

В. Кубійович

Література: Marczyński W. Statystyczne, topograficzne i historyczne opisanie gubernii Podolskiej, 1 — 4. Вільна 1820 — 22; Antoni J. (Józef Rolle). Zameczki podolskie na kresach multańskich, 1 — 3. В. — Кр. 1880; Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. К. 1885; Pawiński A., Jabłoński A. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. т. VIII. Ziemie Ruskie — Wołyń i Podole. B. 1889; Батюшков П. Подолия. Историческое описание. П. 1891; Грушевский М. Барское староство. Исторические очерки (XV — XVIII в.). К. 1894; Prochaska A. Podole-lennem Korony. Кр. 1895; Грушевський М. Історія України-Руси, I — X. Л. — К. 1899 — 1936. Нью-Йорк 1954 — 58; Jabłonowski A. Wołyń, Podole i Ruś Czerwona pod koniec XVI w. Pisma Aleksandra Jabłonowskiego, IV. B. 1912; Рудницький С. Знадоби до морфології сточища Дністра. Зб. матем.-природописно-лікарської секції НТШ. Л. 1913; Janusz B. Zabytki przedhistoryczne Podola galicyjskiego, JI. 1918; Białkowski L. Podole w XVI wieku. B. 1920; Czołowski A., Janusz B. Przeszłość i zabytki Wojewódstwa Tarnopolskiego. Тернопіль 1926; Ґеринович В. Кам’янеччина. Записки Кам’янець Подільського Ін-ту Нар. Освіти, 3. К. 1927; Сіцінський Є. Нариси з історії Поділля, І. Вінниця 1927; Полянський Ю. Подільські етюди. Зб. матем.-природописно-лікарської секції НТШ, т. XX. Л. 1929; Wojewódstwo Tarnopolskie. Тернопіль 1931; Нариси екон. географії України, 2, вид. АН УРСР. К. 1949 — 52; Геренчук К. Геоморфология Подолии. Ученые. Записки Черновицкого университета, т. 8, вип. 2. Чернівці 1950; Чижов М. Природа Тернопольской области, 1, 2. Тернопіль 1956, 1957; Шовкопляс І. Археологічні дослідження на Україні (1927 — 57). К. 1957; Polska i jej dorobek dziejowy. Ziemie południowo-wschodnie Rzeczypospolitej, І. Лондон 1958. Волобой П. Тернопільська обл. К. 1959; Нариси стародавньої історії Укр. РСР. К. 1959; Верховий О. Хмельницька обл. К. 1960; Шляхами Золотого. Поділля, 1 — 2. Філядельфія 1960 — 69; Пастернак Я. Археологія України. Торонто 1961; Чижов М. Укр. Лісостеп. К. 1961; Геренчук К., Койнов М., Цись П. Природно-геогр. поділ Львівського та Подільського екон. р-нів. Л. 1964; Serczyk W. Gospodarstwo magnackie w wojewódstwie Podolskim w drugiej połowie XVIII wieku. Вроцлав — В. — Кр. 1965; Pamiętnik Kijowski, 3. Лондон 1966; Rolle A. (Antoni J.) Wybór pism 1 — 3. B. 1966; Бурцейний П., Рубін М. Вінницька обл. К. 1967; Теребовельська земля. Іст.-мемуарний збірник. Нью-Йорк 1968; Логвин Г. По Україні. К. 1968.

Подільська височина, див. Поділля.

«Подільська Воля», соц.-політ. і кооп.-екон. газ., виходила як тижневик, згодом 2 рази на тиждень у Вінниці 1917 — 18; ред. Д. Маркович.

«Подільське Слово», непартійний тижневик, виходив у Тернополі 1909 — 12 pp.; чл. ред. комітету П. Чубатий, Й. Ковальський та ін.

Подільське Церковне Історично-Археологічне Товариство, наук. т-во, створене 1903 р. у Кам’янці Подільському на базі Подільського Епархіяльного Іст.-Статистичного Комітету (з 1895), попередником якого був Комітет для іст.-статистичного опису Подільської єпархії (з 1865). Незмінним гол. П. Ц. І.-А. Т. був о. Є. Сіцінський (Ю. Січинський), органом т-ва (та його попередників) були «Труды» (12 тт., 1876 — 1916) з цінними матеріялами і працями про історію Поділля, зокрема Церкви. У 1919 р. П. Ц. І.-А. Т. об’єдналося з Подільським Т-вом, згодом Кам’янець-Подільським Комітетом охорони пам’яток старовини, мистецтва і природи, під керівництвом П. Клименка. Продовжувачем діяльности П. Ц. І.-А. Т. стало з 1925 р. Кам’янець-Подільське Наук. при ВУАН Т-во (бл. 70 чл. під проводом О. Полонського, Є. Сіцінського й В. Зборовця), яке було на поч. 1930-их pp. ліквідоване, а багато його чл. репресовано.

«Подільський Голос», двотижневик, з 1906 р. тижневик, орган Тернопільської Нар. Орг-ції, виходив у Тернополі 1904 — 08; ред. І. Голубович і О. Постригач.

«Подільський Голос», популярний політ., осв. і госп. двотижневик, виходив у Тернополі 1928 — 30; вид. і ред. С. Баран.

Подільські говірки, сх. група півд.-зах. говірок укр. мови, межують на півн. з півд.-волинськими, на сх. з степовими з-поміж півд.-східніх, а на зах. з наддністрянськими (на лінії Озерна — Кам’янець Подільський) та покутсько-бук. на півд. заході. Найближче споріднені з півд.-волинськими та наддністрянськими: спільності з першими переважають на сх., а з другими, зокрема в морфології, на заході. П. г. характеризує: тверда вимова приголосних перед і з *ō (крім сходу, де: стіл /с’т’іл/ с’ц’іл; також у давальному місц. однини жін. роду та в називному множини прикметників: чóрн’і корóві, чóрн’і кóн’і), підвищена до у, и, і вимова ненаголошених о, е, и, зокрема перед складом з (наголошеним) у, і (буйітéс’а — боїтеся, солóмуйу, ніс’ім, пішіт — пишіть, віс’íл’а — весілля), вимова типу мн’áсо, ри́бл’ачий, рíмний, пи́сан’а — писання, фіст — хвіст, лóшка — ложка, зорá — зоря, з приставним г- гинди́к — індик (крім заходу, де виступає й приставне в-: вóстрий — гострий, та частково сходу, де й и́скра — іскра), наголос зах.-укр. типу (хустини́, йами́, чи́тан’а хóджу / хóд’у, бирéм, пйем, бирéти, пйéти). В деклінації виразний вплив твердого типу на м’який (форми: кон’óві, пóл’ові, ножóм, пáл’ц’ом, пóл’ом, тил’óм — телям, на чóрнім/-ному пóл’і / кон’óві, зимл’í, ц’óйу зимл’óйу, мóйу т’ін’уйу — моєю тінню, пíчуйу — піччю; д’іти́й — дітей, подекуди на Вінніччині: на пáл’ц’ох / -ах, в ди́н’ох / -ах), збережені форми двоїни в жін. і сер. роді (типу: 2 с’ц’ін’í, йáблуц’і). Прикметники мають лише твердий тип (си́ний), крім сходу, де в накоріннонаголошених перемагає м’який тип (чóрн’ій, си́вій, л’ýц’к’ій — людський), суфікс ступенювання -ішчий (біл’íшчий). У відміні займенників форми: мóго, мóйі, -у — моєї, -єю, йаки́с’ — якийсь, тотá, -é — та, те, сис’á, -сé — ця, це. Дієслівні форми типу: пикти́, фали́тис’а (на сході: -тис’), хóджу (на сході й півд. сх.: хóд’у), хóдит / -ди, хóд’ат, нисéм, ход’íм -íт, ходжин’а, зрóбл’аний (на півд. сх.: кýпиний — куплений, ви́косиний — викошений), роби́уйем, -ес’ — я, ти робив, роби́лис’мо, -с’ти — ми, ви робили, бýду роби́ў (на сході: бýду роби́ти), йа с’а забýў — я забувся. На півд. зах. уздовж Дністра помітний вплив покутсько-наддністрянських говірок (форми займенників т’і/ т’а — тебе, часткове зберігання закінчень м’якого типу в іменників: хлóпец, хлóпцеви / -цови, -ца, на зимли́ / к’інц’í / пóл’у, в грýдех, тоў дорóгоў — тою дорогою — на півн. зах.: том дорóгом, земл’óм, кóс’т’ом — землею, кістю). Елементи (зокрема лексичні) П. г. виступають у творах А. Свидницького, С. Руданського, Г. Журби, М. Стельмаха, Є. Гуцала. П. г. досліджували: Г. Голоскевич, А. Сорочан, В. Отроковський, Б. Яцимірський, Є. Грицак, Є. Рибницький, О. Мельничук, І. Грицютенко, Т. Бабіна, А. Дердюк, В. Зборовець, А. Очеретний, Г. Пелих, Л. Терешко, М. Хращевський.

О. Горбач

Подільчак Михайло (* 1919), проф. хірургії Львівського Мед. Ін-ту (з 1961), родом з Любачівщини (Галичина). Працює в галузі патогенези пістряка та передпістрякового стану, вивчає обмінні процеси та ферменти при різних хірургічних захворюваннях.

Попередня     Головна     Наступна