Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2300-2311.]

Попередня     Головна     Наступна





Право, сукупність обов’язкових норм суспільного життя (правопорядок). П. реґулює взаємини між чл. організованого суспільства, між ними і держ. органами, як також визначає функціонування останніх. Гол. джерелом П. в наш час є правотворча діяльність держави; у давнину було визнаване звичаєве П., як наслідок довгої практики. Правні норми, які діють з волі держави, відомі також як позитивне П., що не є тотожним з концепцією П. як нормального ідеалу справедливости. Проте, моральні, рел. і світоглядові вартості впливають на правотворчий процес та на правосвідомість і поведінку громадян. Клясифікація П. залежить від сфери правовідносин, які воно реґулює, а також від його функції, джерел та форми оголошення правних норм. П. однієї країни, народу чи культ. циклу становить систему П. даного народу або держави (напр., рим., германське, англо-саксонське П. тощо).

П., будучи частиною нац. культури у широкому розумінні, відбиває елементи нац. світогляду та віддзеркалює суцільний розвиток суспільного, політ. і екон. життя народу. Термін «П.» нині спільний для усіх слов. народів; іст. укр. терміни — правда, закон, устав, обичай, пошлина, старина. Первісний термін П. означав суд, суд. процес.

П. на Україні існувало як П. звичаєве ще до виникнення держ. орг-ції. Історія укр. П. ділиться на періоди, пов’язані з існуванням держ. і правних систем на території України.

П. княжої Руси-України (9 — 14 вв.) мало за свої гол. джерела, крім давньо-укр. звичаєвого П., княжі договори — міжінар., між самими кн. та між ними і народом, т. зв. «ряди» (див. Княжі договори), княжі установи, постанови віча та рецепцію візант. П. Найориґінальнішою пам’яткою П. цієї доби, що охоплює гол. і найважливіші діючі норми як матаріяльного, так і формального (процесуального) П., була «Руська Правда». П. тієї доби, як і сама пам’ятка не знає ще розподілу на публічне і приватне, цивільне й карне П. тощо. Поряд діяло санкціоноване державою церк. П. з своїми власними судами, гол. джерелом якого були церк. устави грец. походження.

З занепадом княжої держави давньоукр. П. не припиняло цілком своєї дії: на землях під поль. володінням його визнавано як руське П. у 14 — 15 вв. Згодом і поступово впроваджено на зайнятих Польщею землях інституції не лише публічного, але й приватного польського П.

На укр. землях В. Князівства Лит. розвинулося на давній основі Лит.-руське П. (14 — 17 вв.), називане також в літературі зах.-руським П. Його гол. офіц. зб. (Лит. метрика, Лит. Статут) були збережені в силі й після Люблінської унії під Польщею та на Гетьманщині.

На Україні під лит. і поль. владою на персональній або територіяльно-місц. основі діяли соц.-культ. відміни чужого П.: поряд з селами на руському П., були засновані й внутр. рядилися села за волоським та нім. П. Вірменським колоніям дозволено самоврядування і суди за їхнім П. Жид. громади користувалися внутр. автономією, в якій застосовувалися традиційна жид. рел.-гром. орг-ція та їхнє П. (див. Жиди). Укр. м. з 13 в. в Гал.-Волинській державі, у В. Князівстві Лит. та пізніше на Гетьманщині одержували привілей самоуправління та рядилися маґдебурзьким П., яке в окремих фраґментах по деяких м. проіснувало до 19 в.

П. коз. України в основному мало свої джерела в актах гетьманського уряду (міжнар. і законодавчих), Лит. Статуті, компіляціях нім. права, звичаєвому П. та у суд. практиці. Поряд на персональній чи територіяльній основі існували часткові П. (міське самоврядування, церк. П. тощо). У 18 в. складність суспільного й госп. життя Гетьманщини вимагала упорядкування укр. П., і тому приступлено до його кодифікації. Результатом кільканадцятирічних заходів і праць був у 1743 р. зб. «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ», найповніша і найцінніша пам’ятка укр. коз. П., яка кодифікувала діюче П. на Україні та доповнила наявні в ньому прогалини з різних джерел — нім., рос. та ін. Кодекс з 1743 р. не був затверджений рос. владою; в автономній коз. державі діяло далі місц. П., гол. Лит. Статут, що проіснував на Правобережжі до 1840 p., а деякі його інститути збереглися у Чернігівській і Полтавській губ. до 1920 р. (напр., спадкове П., деякі норми П. зобов’язань).

Від кін. 18 в. З ліквідацією автономії України поступово вводилося рос. П., спочатку гол. публічне, а згодом і цивільне («Свод законов» М. Сперанського, цивільний кодекс з 1864 та ін.).

На укр. землях під Австрією діяло з 1772 — 75 pp. австр. П., у 1919 — 40 pp. — поль. і рум., а на Закарпатті — угор. і чес. На всіх укр. землях діючі там режими аж до сов. окупації толерували як допоміжне джерело норми укр. звичаєвого П. Правні системи Австрії, Угорщини, Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини мали в собі елементи правової держави. В цьому розумінні П. у принципі не виключало свободи, а обумовлювало її гол. тим, що правні норми мали бути не виявам необмеженої волі володаря, а заг. і заг.-обов’язковими. Також і держ. влада підлягала законам, тобто була можливість закласти позов на держ. установу або її урядовця, якщо вони порушили закон. Хоч царська Росія до 1917 р. залишалася абсолютною монархією, однак і тут поступово почали закорінюватися деякі принципи правової держави, хоч до справжньої правовости було дуже далеко.

За короткий період укр. нац. державности 1917 — 20 pp., за винятком П. у сфері держ. і політ. відносин, залишалося в силі П. попередніх систем. Ані укр. законодавець, ані укр. правники не могли покласти основи під власну систему П.

В УССР й СССР, режим яких докорінно зривав з попередньою соц.-екон. системою, виникло П. нового («соціялістичного», «рев.», «сов.») типу, спершу ламанням попередніх правних систем й інститутів та введенням довільної рев. законности («диктатура пролетаріяту»), а пізніше шляхом кодифікації сов. П.

Сов. теорія розглядає П. як частину надбудови, яку обумовлюють виробничі відносини, як клясову функцію структури суспільства. Сов. П. згідно з цією ж теорією, перейшло фазу клясового П. (знаряддя в руках пролетаріяту) і стало нині у «безклясовому» сов. суспільстві «заг.-нар. П.». З відмиранням держави у майбутньому, сов. соц. П. мало б також відмерти; його заступлять «правила соц. співжиття», які будуть нормами нової сов. моралі, а їх санкції здійснюватиме не держ. примус, а суспільні впливи. Сов. політ. і правна дійсність далекі від цих доктринальних візій і спекуляцій.

У дійсності сов. держава і П. стали потужним знаряддям примусу панівної партії й керівної еліти. З матеріяльного боку сов. П. повністю орієнтується на держ. (колективну) рацію, якій підпорядковано індивідуальні та групові інтереси громадян; з формального боку сов. законодавець намагається зробити П. гнучким і податливим на кожночасні зміни, диктовані волею політ. влади, а одночасно — суворо уніформованим.

Джерелами сов. П. є, крім конституції, законів і указів та ін. актів держ. влади, партійна програма, постанови керівних органів КПСС і кожночасна політ. настанова держ.-партійного керівництва. У такій ситуації П. підпорядковане політиці; сов. держава не може уважатися правовою державою, а скоріше вона є поліційною і бюрократичною, в якій П. відограє лише допоміжну функцію. У ній відсутні конституційні ґарантії прав одиниці, як також тверді, незмінні принципи правопорядку, яким мали б бути підпорядковані самі носії влади. Сов. громадянин не має права притягати до суду держ. установи. Держава є джерелом закону, але сама стоїть поза законом.

Кодифікація сов. П. у 1920-их pp. була спробою вийти з рев. хаосу, утвореного на руїнах зламаного попереднього правного ладу та з концепційного експериментування з ідеєю «відмирання держави». Її диктував також перехід до НЕП з толеруванням ринку. Нові сов. кодекси залишилися значною мірою, за своєю клясифікацією, інститутами та принципами формального (процесуального) П., як і своєю термінологією, в принципі зах.-евр. Пропонована деким ідея єдиного сов. госп. Л. (як найбільше відповідного марксизмові) поступилася традиційній концепції правовідносин, які існують у «буржуазних» суспільствах.

Уніфікація правної системи в усьому СССР відбулася при одночасній формальній концепції — творенню окремих респ. кодексів, які різнилися між собою лише незначними відхиленнями. Так само праці над новою кодифікацією кін. 1950-их і 1960-х pp. зберегли цей принцип. Метою нової кодифікації (розпочатої в УССР постановою Президії Верховної Ради з 14. 5. 1956) було впорядкування різних ділянок сов. П., яке знову опинилося у хаотичному стані; нові законодавчі акти, кілька разів змінювані, робили кодекси 1920-их pp. майже зайвими. Бажання правової стабілізації, ясности, послідовности й спрощення норм було великою мірою досягнуте. Поряд з тим різні групи в СССР, у тому ч. і самі правники, намагалися внести деякі ліберальніші норми в ім’я «соціялістичної законности», проти сваволі «культу особи». Це лише частково вдалося здійснити.

Нова кодифікація сов. П. відбувалася приблизно за таким пляном: заг.-сов. органи приймали центр. опрацьовані «основи законодавства» (напр., «Основи кримінального законодавства Союзу ССР і союзних республік», схвалені сесією Верховної Ради СССР у грудні 1958) різних галузів П., попереджені «всенар. обговоренням» проєктів. Після цього респ. юридичної комісії, створені урядом, розробляли в рамках заг.-обов’язкових основ респ. кодекси; їх затверджували Верховні ради республік. До кін. 1970 р. кодифікаційні праці у гол. ділянках сов. П. майже закінчено.

Сов. теорія П. не знає традиційного на Зах. поділу на публічне і приватне П. Сов. (соціялістичне) П. базується на соц. власності на засоби виробництва й центр. пляновому госп-ві. Держава визначає й контролює також суто приватну сферу життя громадян, реґулюючи виробництво і споживання. У цьому розумінні навіть такі правовідносини, як родинні, шлюбні, спадкові не є виключно приватно-правними.

Проте, заг. приймається галузевий поділ П., відомий у зах. правній системі. У рамках держ. П., гол. джерелом якого є конституції, деякі автори ще окремо відрізняють конституційне П. Останнє визначає і сам правотворчий процес (див. Законодавство). Дальшими галузями держ. П. є такі ділянки: адміністративне П. (яке має свій застарілий «Адміністративний кодекс УСРР»), фінансове П., що в свою чергу ділиться на бюджетове П. (гол. джерело — закон СССР 1959 р. «Про бюджетові права Союзу ССР і союзних республік»), податкове П. (див. Додатки), П. кредиту, страхування, фінансового контролю тощо. Норми держ. П. фіксують так само такі ділянки правовідносин як виборче П. (див. Вибори), вживання мови (див. Мовне законодавство), а також норми, які визначають осв. справи громадян (короткий час в УССР існував «Кодекс законів про нар. освіту УСРР» з 1922, замінений пізніше ін. законами).

Підкреслено публічно-правний характер мають галузі П., які реґулюють госп. діяльність: водне госп-во (див. Водне П.), правовідносини транспорту, зокрема морського і повітряного. В УССР ці обидві галузі — морське і повітряне П. мають свої джерела у заг.-союзних актах «Кодекс торг. мореплавства СССР» 1929 р. та «Повітряний кодекс СССР» 1962 р. Сюди належать також норми, які реґулюють значну частину держ. власности і госп. діяльности у галузі ліс. госп-ва та зем. відносин (Ліс. законодавство, Зем. законодавство). У 1970 р. в УССР прийнято новий Зем. кодекс. Окремою галуззю госп. П. є колгоспне П., найновішим джерелом якого є «Зразковий колгоспний статут» 1969 р.

Відносини між робітниками, службовцями та працедавцем-державою й підприємствами так само реґулюються публічно-правними (адміністративними), а не приватними нормами П. (див. Трудове П.); наново скодифікований у 1970 р. «Кодекс законів про працю» є його гол. джерелом. Деякий час був у силі окремий «Кодекс законів про працю малолітніх і підлітків» в УССР; тепер його зміст включено у заг. кодекс про працю. Кодекси про працю в УССР включають ряд норм з законодавства про соц. забезпечення, що на Зах. відоме як соц. П.

Основною частиною традиційно приватного П. в УССР є цивільне Я. — сукупність норм, які реґулюють становище одиниці, родини, майна та різних маєткових чинностей, а також договірні взаємини. Гол. джерелом діючого сов. цивільного П. в УССР є «Основи цивільного законодавства СССР і союзних республік» 1961 p., на яких опрацьовано «Цивільний кодекс УРСР» у 1963 р. Частинами цивільного П., уважаються: речове П. (про власність і володіння та користування майном), родинне П. в УССР виділене в окремий «Кодекс законів про родину, опіку, шлюб і про акти громадянського стану УРСР» замінений в 1969 р. на «Кодекс про шлюб та сім’ю Укр. РСР», спадкове П. та П. зобов’язань (див. Договір). Окремою частиною останнього є авторське П. Так само до цивільного П. належать норми, які реґулюють власність, користування та надання житлових приміщень (див. Житлове П.).

Правосуддя, тобто суд. чинність у цивільних справах здійснюється згідно з цивільно-процесуальним П. (див. Цивільний процес), що ґарантує порядок справ, які випливають з цивільних, торг., трудових та деяких адміністративних правопорушень. Гол. джерелом сов. цивільно-процесуального П. є заг.-союзні «Основи цивільного судочинства» 1961 p., на підставі яких прийнято діючий тепер «Цивільно-процесуальний кодекс УРСР» 1963 р.

Карне П. (також кримінальне) визначає злочини проти суспільного ладу й одиниці за такі, що їх карає сама держава. Закон СССР «Основи кримінального законодавства СССР і союзних республік» 1958 р. розпочав ревізію сов. кодексів; на його підставі розроблено «Кримінальний кодекс УРСР» у 1960 р. Зокрема суворі санкції визначено за злочини проти держ. ладу (див. Політичні злочини). Окремою галуззю карного П. є карне військ. П., яке частково кодифіковане у «Кримінальному кодексі УРСР», а також у заг.-союзних актах. Воно визначає правопорушення, пов’язані з військ. службою, і здійснюється через військ. суди.

Правосуддя у ділянці карного П., як також в ряді ін. галузів П., належить до карного судочинства (див. Карний процес). Закон СССР 1958 р. «Основи кримінального судочинства СССР і союзних республік» став основою розробленого і прийнятого у 1960 р. «Кримінально-процесуального кодексу УРСР».

Судоустрій та суд. діяльність в УССР нині реґулюють заг.-союзний закон «Основи законодавства СССР, союзних та автономних республік» 1958 р. та прийнятий на його основі у 1960 р. закон про судоустрій УССР (див. Судівництво).

Режим тюрем і ін. пенітенціярних закладів визначався «Виправно-трудовим кодексом УССР» 1925 p.; але його норми незабаром перестали діяти й уся галузь виправно-трудового П. реґулювалася внутр. актами виконавчих органів, а також радикально зміненим у 1933 р. кодексом РСФСР, який фактично застосовувався на території всього СССР. У 1958 р. уряд СССР прийняв нове «Положення про виправно-трудові колонії і тюрми». Більшість цих нормативних та розпорядчих актів трималися в таємниці і порушувалися систематично самим управлінням цих закладів та владою. У 1969 р. прийнято «Основи виправно-трудового законодавства СССР і союзних республік», на підставі яких опрацьовано у 1971 р. відповідний кодекс УССР (див. Концентраційні табори, Пенітенціярна система, Примусова праця, Тюрми).

Розглянені тут частини і галузі П. творять т. зв. внутр. П. держави, яке визначає і реґулює правопорядок і правовідносини в рамках однієї держави. Існує ще П., яке реґулює відносини між суверенними державами та ними і міжнар. орг-ціями. Це є міжнар. П., гол. джерелами якого є договори, міжнар. правні звичаї, заг. принципи П., як також суд. практика та доктрина. Сов. теорія міжнар. П. обстоює принцип виключного суверенітету й невизнання надрядности міжнар.-правних норм над нац. законодавством. Виступаючи проти міжнар. юрисдикції стосовно будь-яких справ всередині СССР, його уряд одночасно висуває претенсії на право втручання у внутр. справи країн сов. бльоку («доктрина Брежнєва»).

Не бувши повноцінним і тривалим підметом міжнар. П., статус і роля України у його формуванні навіть у стосунку до укр. території та народу незначні, хоч у міру участи УССР у міжнар. конференціях та її приєднання до ряду багатосторонніх правотворчих конвенцій формально і Україна є співтворцем норм міжнар. П. (Міжнар. договори, Міжнар. орг-ції, Міжнар. правний статус України).

У противагу до міжнар. публічного П. (яке реґулює взаємини між державами), міжнар. приватне П. є властиво П. окремих держав, яке застосовується до правовідносин між громадянами і юридичними особами різних країн.

Поза держ. орг-цією і тепер назагал без санкції держави діє канонічне П., яке реґулює внутр. церк. життя Кат. Церкви; воно існує в правос. церквах, але його норми не є так широко і детально розроблені, як у кат. Канонічне П. є частиною заг. церк. П., яке включає і держ. норми, що реґулюють правний статус церк. орг-цій у державі.

Різні галузі П., як і заг. його теорія належать до традиційних і встановлених ділянок науки та знання. Укр. правознавство має свою історію та представлене рядом видатних прізвищ (див. Правнича наука). Як акад. дисципліна П. викладалося у різних вищих осв. установах України (див. Правнича освіта). З метою популяризації правничих відомостей, фіксування дослідів, як і публікації й інтерпретації правних актів існує правнича преса.

В укр. суспільстві існувала та існує низка правничих професій, з яких суспільно і політ. найважливіші адвокатура, працівники держ. арбітражу, суд. установ та ін. Держ. адміністрація часто добирається з осіб, які мають правничу освіту.

У різні часи укр. правники намагалися творити свої орг-ції: Т-во Укр.-Руських Правників у Львові, Укр. Правниче Т-во у Києві, Т-во Укр. Адвокатів і Т-во Укр. Правників у Львові, Укр. Правниче Т-во в Чехо-Словаччині, Т-во Укр. Правників у ЗДА й ін.

Заг. огляд історії укр. П. подано в ЕУ 1 (стор. 630 — 93), в якому доведено розвиток П. на Україні до кін. 1940-их pp. та в АЕУ, т. II (стор. 3 — 119) до кін. 1960-их pp. Там також подана докладна література.

В. Маркусь


Правобережна (Правобічна) Україна, Правобережжя, територія на правому березі Дніпра, яка дістала цю назву з пол. 17 в. і охоплювала Київщину, Брацлавшину, а подекуди і Волинь та Поділля і становила частину Коз.-Гетьманської держави за Б. Хмельницького. Після Андрусівського договору (1667) П. У. (за винятком Києва та його околиці) була підпорядкована Польщі; після Бучацького миру (1672) її поділено на 3 частини: Брацлавщина і півд. Київщина перейшли під владу гетьмана П. Дорошенка, васаля Туреччини, Поділля — під безпосередню владу Туреччини, решта П. У. залишилася за Польщею. За Бахчесарайським договором (1681) між Москвою і Туреччиною П. У. між Дніпром і Богом мала бути незаселеною; 1699 р. Туреччина втратила Поділля, а за Вічним миром (1686) П. У. остаточно припала Польщі. 1699 р. на П. У. формально скасовано козацтво, але воно ще проіснувало до 1714 р. 1793 р. (другий розбір Польщі) П. У. припала Рос. Імперії. У 19 в. П. У. (п. н. «Юго-Западный Край») становила Київ. Ґен.-Губернаторство у складі Київ., Волинської і Подільської губ.

Терміни «Правобережна Україна» і «Правобережжя» стосуються також як геогр. поняття Центр. України між Дніпром по сов.-поль. кордон (з 1920 — 30-их pp.) на зах. або центр. частини Лісостепу. Див також: Київщина, Волинь, Поділля.


Право звичаєве, також «неписане П.». норми поведінки, які діють у громаді в наслідок довготривалого застосування й переконання, що вони обов’язкові. П. з. є найстарішим правним ладом, окремі норми й інститути якого існували ще до писаного закону. З розвитком законодавчої діяльности держави роля і засяг П. з. зменшується, але воно існує далі поряд з писаним її. як допоміжне джерело правного ладу; П. з., своєю чергою, мало вплив на кодифікацію П. Тільки у країнах з англосакською системою «заг. П.» (common law) є обов’язкове П., базоване первісно на звичаєвих нормах, висловлених у вироках судів. Як частина нац. культури, П. з. пройняте світоглядом того чи того народу і є продуктом його безпосередньої правотворчости.

Укр. П. з. існувало з передіст. часів. У княжий період правовідносини рядилися нормами П. з., основна частина якого була згодом записана у «Руській Правді», також княжі устави скорше вияснювали звичаєві норми, ніж творили нові. Після упадку княжої держави укр. П. з. продовжувало діяти і під тат. владою, яка не втручалася у внутр. взаємини зайнятих територій, та згодом і під поль. зверхністю. Польща якийсь час визнавала укр. П. з. як руське П.

Норми укр. П. з. збереглися і під Литвою і були кодифіковані у Лит. Статуті, який значною мірою, гол. у цивільних, карних і процесуальних нормах, базувався на давньому укр. П. з. Засадою законодавця у В. Князівстві Лит. було «старини не рухати, а новини не вводити». Лит. земські устави та охоронні грамоти ґарантували давнє П. з. у стосунку до окремих укр. земель чи груп населення, у той час як привілейні грамоти від нього звільняли. Незалежно від досить детального реґляментування різних правовідносин Лит. Статутом, останній визнавав допоміжну функцію за П. з.; якщо нема окремого закону — слід судити за давнім звичаєм. Суд. установою виключно П. з. за лит.-руської доби були копні суди, які діяли і в коз. добу, хоч їх значення впало.

Діюче на Гетьманщині П. визнавало правні звичаї, як і за попереднього періоду. Кодекс з 1734 р. «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ», включив багато норм П. з. та ввів принцип його допоміжности: коли у писаному П. бракує нових постанов, належить судити «по древнему доброму обыкновенію».

Існуючі на укр. землях у 19 — 20 вв. модерні правні системи до сов. періоду визнавали допоміжну ролю П. з. Рос. цивільний кодекс з 1864 р. допускав чинність П. з. у спадкових, родинних і зем. правовідносинах, коли кодекс не мав відповідної норми. Але більше, ніж у держ. судах, норми П. з. виявлялися у правосвідомості укр. народу та у типових інститутах і правовідносинах, які рядилися традиційними звичаєвими нормами (комунальне користування пасовищем, лісами, деякі взаємини праці, певні спадкові, шлюбні правовідносини тощо). Санкція цих норм належала гром. думці — її схваленню або осудженню.

Сов. законодавство не визнає П. з. навіть як допоміжного чинника; ідейні основи укр. П. з. виявляються у нар. правосвідомості, як також окремі правні звичаї ще стосуються у деяких взаєминах, правда, не санкціоновані владою. На поч. сов. періоду була спроба допустити допоміжну ролю П. з. у деяких цивільно-маєткових стосунках. Нині П. з. на Україні скорше іст. категорія.

Укр. П. з. яскраво відбилося у фолкльорі й нар. побуті, гол. у приповідках. Здійснювання норм П. з. пов’язане, більше ніж у випадку закону, з виконуванням певних символічних актів та обрядів («садження на стіл» обраного князя, посипання попелом обраного кошового отамана, перебивання рук при укладенні угоди тощо).

П. з. у деяких обл. України мало свої реґіональні відмінності, проте основні вартості й ті самі правні принципи просякають усю систему укр. П. з. Його вивчення розпочато у 19 в. З укр. дослідників П. з. присвятили увагу П. Чубинський («Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии»), П. Єфименко, О. Левицький, О. Єфименко, Ф. Щербина та ін.

У 1920-их pp. при ВУАН у Києві діяла Комісія для виучування звичаєвого П., яка випускала «Праці Комісії» (3 випуски: 1925, 1928, 1928) за ред. А. Кристера, згодом Й. Малиновського. Між дослідниками П. з. були: С. Борисенок, О. Добров, Є. Єзерський, В. Камінський, М. Товстоліс, І. Черкаський, Б. Язловський та ін. Й. Малиновський ставив питання про творення і дослідження «рев. рад.» П. з.

На Зах. Україні й на еміґрації відносно менше уваги присвячено дослідженню П. з. (В. Охримович, Р. Лащенко, А. Яковлів, О. Мицюк). Багато цінного матеріялу з укр. П. з. розкинено в заг. етногр. зб. Сов. наука з 1930-их pp. виключила як предмет дослідження П. з., цю найсамобутнішу галузь світогляду і життя укр. народу.

В. Маркусь


«Право на вихід з СССР», див. Сецесія.


Право націй на самовизначення, див. Самовизначення.


Правопис (ортографія), система правил, що визначають спосіб передачі мови письмом, незалежно від особливостей індивідуальної вимови. В основу П. кладуться принципи: фонематичний (з передачею фонематично значущих рис вимови: с-хопити — з-бирати), морфологічний (з однаковим написанням морфеми незалежно від її вимови в слові: просьба) або етимологічно-іст. (із збереженням давніших традиційних написань без уваги на фонетично-морфологічні зміни: дЂдъ, дôмъ). Основа сучасного укр. П. фонематично-морфологічна з дрібними відхиленнями на користь іст. принципу. Іст. укр. П. виводиться з кириличного староц.-слов., що став на Україні іст.-етимологічним з часу його адаптації до укр. мови (написання з юсами на ознаку носових голосних, що їх в укр. мові вже не було тощо) і все більше різнився від вимови в міру розвитку укр. мови. Правописні нормативні питання ставали центр. проблемою окремих рукописних граматичних трактатів (див. Мовознавство). Окремі школи переписувачів дбали про дотримування його традиційних норм, що порушувалися, зокрема у невправних копіювальників і в періоди культ.-іст. зламів. Було кілька спроб поза Україною і на Україні ці норми стабілізувати: далекосяжну реформу П. болгарина Тирновського патріярха Євтимія кін. 14 в. поширювали вихідні з Болгарії, Атосу, Студіону б. Константинополя і з Сербії, а також манастирі на Буковині й в Молдавії, на Україні зокрема митр. Кипріян у церк. рукописах. Гол. риси цього архаїзаційного П. (т. зв. пам’яток юсового письма): відновлені написання з юсами (ѫ, ѧ замість у, я), написання без міжвокальної йотації (добраа, -рое, -руу), етимологічні написання грец. слів (агглъ — янгол) та, під серб. впливом, написання з -ь замість -ъ (вЂкь, аминь). Свої правописні звички витворили окремі канцелярії 14 — 18 вв. Для друку, насамперед церк. книг, вирішальне значення мали норми П., зібрані М. Смотрицьким у граматиці 1618 р. (правила про написання з е-є, о-ω, и-і, кг/ґ тощо), утримувані з певними модифікаціями у моск. вид. цієї граматики 1648 й 1721 pp. (чи, жы, шы, цы) у церк. книгах і донині. Скріплений у 18 в. рос. етимологічною нормалізацією на базі гражданки — від 1710-их pp. цей іст. П. впливав на практичні застосування й теоретичні обґрунтування системи етимологічного П. на Україні (див. Максимовичівка, Панькевичівка). Невигоди етимологічного П. (нечітке розрізнювання нар. мови від ц.-слов., староукр. та рос. назверх; труднощі з опануванням його тонкощів), а згодом і приклад фонетичного П. у сербів привели до кількох спроб фонематичного П. (див. Павловський, Кулішівка, Драгоманівка, Желехівка). Боротьба за «фонетичний» П. проти етимологічного (одночасно й за нар. чи книжну основу літ. мови) часто набирала політ. забарвлення, тим більше, що на підрос. Україні адміністративні розпорядження накидали українцям ярижку, систему рос. П., пристосовуваного ще у 18 — 19 вв. до потреб укр. мови. 1921 р. УАН виробила перші обов’язкові «Найголовніші правила укр. правопису». Виниклі поміж підавстр. і підрос. Україною розходження в подробицях П. (напір., написання чужих слів, імен, прізвищ і геогр. назв з г-ґ, л-л’, ю-і тощо) усунула харківська правописна конференція 1927 p., склавши компромісовий правопис (апостроф після губних приголосних перед йотованими голосними, г, л в словах грец. походження, ґ, лю, ля, льо в усіх інших), прийнятий НТШ у Львові 1929 p., а згодом і на еміґрації. Його однак змінили держ. органи в УССР уже 1930 р. (обмеживши вживання ґ, л’) і ще більше 1933 — 34 р. (усунувши взагалі ґ, льо, ля, лю, в чужих словах і запозичених, увівши етимологічні написання там таки з -іа- замість -ія- тощо — в напрямі наближення до рос. П.). Цей П. не був прийнятий загалом укр. еміґрації, що далі дотримується «харківського» правопису 1927 — 29 pp. На Україні П. 1933 — 34 р. був змінений у деяких деталях 1945 і знов 1960 р. На оформлення П. мали вплив, крім граматичних праць (і авторитетних журн., зокрема в 1861 — 62 «Основи»), гол. ще лексикографічні кодифікації (П. Беринди, пізніше Є. Желехівського, Б. Грінченка). Написання окремих слів нормовані словниками правописними й чужих слів (Г. Голоскевича, О. Ізюмова, І. Бойкова, О. Панейка, А. Орла, І. Кириченка, Д. Нитченка й ін.).

Спроби подільсько-волинських польонофільських кіл 19 в. прищепити укр. мові правопис на основі поль. латинки не прийнялися, як і такі ж заходи австр.-поль. урядових кіл у Галичині в другій пол. 19 в. (див. «Азбучна війна», Їречек); нею користувалися лише малограмотні селяни в Галичині й на Холмщині-Підляшші (та популярні вид. для них), як системою рум. П. на Буковині, в Басарабії й Добруджі, угор. П. окремі вид. на Закарпатті у 19 — 20 вв. та словацького П. церк. вид. на Пряшівщині від 1920-их pp., на еміґрації в ЗДА, а частково й тепер на Пряшівщині.

Література: Кримський А. Нарис історії укр. правопису до 1927 р. ЗІФВ УАН, ч. 25. К. 1929; Синявський О. Коротка історія укр. правопису. Культура укр. слова. К. 1931; Жовтобрюх М. До історії укр. правопису. Мовознавство, чч. 11 — 12. К. 1937; Кисілевський К. Історія укр. правописного питання. Спроба синтези. ЗНТШ, т. 165. Нью-Йорк — Париж 1957; ЕУ 1, стор. 366.

О. Горбач


«Православна Академія», акад. т-во, яке об’єднувало студентів богословського фак. Чернівецького Ун-ту в. 1907 — 23 pp. Видавало виклади-скрипти «Пастирське Богослов’я» Д. Єремійчука, альманах «Назустріч волі» (1922). Гол. «П. А.» були: П. Катеринюк, М. Копачук, Г. Ревуцький, І. Винницький, І. Цуркан. В кін. 1923 р. заборонене рум. владою.


«Православна Волинь», двотижневий орган Волинської єпархії, виходив у Житомирі з 1917 p., замість дорев. «Волынских Епархиальных Ведомостей» (рос. мовою — «Православная Волынь», але з ст. укр. змісту та з додатком укр. проповідей), у 1921 — 22 pp. — у Крем’янці, укр. мовою як орган Волинського Епархіяльного Управління, за ред. В. Відмова.


«Православна Буковина», двотижневик москвофільського напряму, виходив у Відні, пізніше у Чернівцях (на зміну «Рускій Правді») у 1893 — 1904 pp.; ред. В. Козарищук.


«Православная Русь», тижневик, орган москвофільського т-ва «Народная Рада»; виходив у Чернівцях 1909 — 1910 pp.


«Православний Вісник», місячник, орган Укр. Гр.-Правос. Церкви в Канаді, виходив у Вінніпеґу 1924 — 27; з 1928 р. п. н. «Вісник».


«Православний Вісник», церк. місячник, орган Рос. Правос. Церкви, єдиний укр. мовою, виходив у Львові у 1946 — 48 pp. п. н. «Епархіяльний Вісник», видаваний групою о. Г. Костельника; у 1948 — 63 pp. «П. В.» був призначений тільки для Зах. України. Відновлений у 1968 виходив у Львові, а з 1971 р. у Києві, як видання Київ. і Гал. митр., призначений для Екзархату всієї України. «П. В.» редаґований за зразком «Журнала Московской Патриархии».


«Православний Руський Календар», щорічне вид. т-ва «Руська Бесіда» у Чернівцях у 1874 — 1918 pp.; ред. С. і Г. Воробкевичі, Є. Калитовський, О. Попович. «П. Р. К.» містив літ. твори та матеріяли з іст. Буковини.


«Православний Українець», неперіодичний орган Укр. Правос. Церк. Ради (Соборноправної), виходить у Чікаґо (ЗДА) з 1952 p.; містить серед ін. матеріяли, важливі для історії УАПЦ 1920-их pp.


Прага (Praha), столиця і найбільше м. Чехо-Словаччини (нині понад 1 млн меш.; у тому ч. бл. 2 000 українців), положена над р. Влтавою; важливий центр міжслов. взаємин. Вже з 10 в. існували торг. зв’язки П. з укр. землями. У гуситські часи (1422 — 27) в дружині претендента на чес. престол кн. Жигмонта Корибутовича у П. побували воїни з укр. земель; студенти з України вчилися у Празькому Ун-ті, заснованому 1348 р. Біблія Скорини, видана у П. у 1517 — 19 pp., мала вплив на культ. життя на Україні.

В часи чес. нац. відродження (у першій пол. 19 в.) у П. жили й працювали письм. й вчені, що цікавилися Україною (Й. Добровський, П. Й. Шафарик, Ф. Л. Челяковський, Я. П. Коубек, К. В. Зап, К. Гавлічек-Боровський). У празьких літ. і наук. органах друкувалися переклади з укр. літератури й ст. про укр. культуру і побут, серед ін. ст. Я. Головацького та І. Вагилевича. Зростанню зацікавлення Україною дуже сприяло перебування у П. О. Бодянського (1837 — 38), І. Срезневського (1839 — 41) та участь укр. делеґації з Галичини на Слов. з’їзді 1848 p., де вперше визнано право укр. народу на самобутнє існування. Мабуть, у 1858 чи 1859 р. хтось з відвідувачів з Росії передав Шафарикові в П. автограф Шевченкового «Єретика». У 1850 — 60-их pp. П. відвідав ряд укр. культ. діячів (О. Бодянський, В. Бернатович, О. Потебня, М. Костомаров, П. Куліш, І. Білозерський, М. Лисенко та ін.). Їхні дарунки та присилки книжок з України за попередні десятиліття стали основою багатого фонду укр. літератури у празьких бібліотеках. У 1876 р. тут заходами О. Русова вийшло двотомове вид. творів Т. Шевченка, яке охоплювало також доти невідомі нецензуровані твори. Укр. делеґати й представники брали участь у святах покладення наріжного каменя (1868) і відкриття (1883) празького Нац. театру, у ювілейній крайовій виставці (1891; львівський хор «Боян») та етногр. виставці 1895 р. (І. Франко). Чимале значення мали виступи І. Франка на першому з’їзді слов. поступової молоді у травні 1891 р. Від 1891 р. у П. жив Ф. Ржегорж, що подарував празьким музеям багату зб. укр. книг і пам’яток укр. нар. мистецтва. У празьких вищих школах викладали визначні укр. вчені І. Горбачевський та І. Пулюй.

На поч. 20 в. у П. виникла укр. студентська колонія (1902 р. була створена Укр. Громада), яка розвинула значну діяльність (О. Бочковський, І. Брик, Л. Ганкевич й ін.). У новопосталій Чехословацькій Республіці була дипломатична місія УНР, керована М. Славінським (пізніше представництво УНР), згодом посольство УССР (гол. М. Левицький). У травні-червні 1919 р. в П. з великим успіхом концертувала Укр. респ. капеля.

У 1920 — 21 pp. почався великий наплив укр. еміґрації. П. стала в період між двома світовими війнами найбільшим центром укр. культ. й політ. життя на еміґрації, хоч у другій пол. 1930-их pp. частина укр. еміґрантів, зокрема більшість студентів, виїхала з П. (див. ЕУ 1, стор. 575). Тут жили деякі чл. уряду УНР, був центр УСДРП і важлива група партії есерів. П. була місцем народження націоналістичного руху (Леґія укр. націоналістів, заснована 1925 р. у Подєбрадах); тут відбулася Друга конференція укр. націоналістів (1928). Радянофільські елементи гуртувала у 1920-их pp. Читальня ім. Т. Шевченка, Т-во громадян УРСР, літ. об’єднання «Жовтневе коло».

Про інтереси укр. еміґрантів дбав Укр. Громадський Комітет (1921 — 25), а після його скасування ін. подібні орг-ції. Працювало багато наук. т-в (Укр. Акад. Комітет, Укр. Наук. Асоціяція, Укр. Іст.-Філол. Т-во, Укр. Т-во Прихильників Книги та ін.), музеї і архіви (Музей Визвольної Боротьби України 1925 — 45 pp., відтоді до 1948 р. п. н. Укр. Музей; Укр. Іст. Кабінет), високі й сер. школи (Укр. Вільний Ун-т 1921 — 45, Укр. Високий Пед. Ін-т ім. М. Драгоманова 1923 — 33, Укр. Студія Пластичного Мистецтва 1923 — 45, Укр. Реальна Гімназія (1925 — 27, пізніше в Ржевніцах і в Модржанах; діяла орг-ція молоді «Пласт» і централя Союзу Укр. Пластунів Еміґрантів. Студенти були організовані в Укр. Акад. Громаді (заснована 1919, у березні 1924 р. — 1 255 чл.); крім того, існував ряд ін. проф. і політ. студентських орг-цій. З 1922 до 1935 р. П. була осідком Центр. Союзу Укр. Студентства, тут відбулися деякі його з’їзди, а також два укр. наук. з’їзди (1926 і 1932). У П. жило й працювало багато укр. письм.: О. Олесь, Є. Маланюк, Ю. Дараган, О. Стефанович, О. Бабій, О. Лятуринська, І. Наріжна, А. Павлюк, В. Хмелюк, І. Крушельницький, М. Ірчан, О. Ольжич, О. Теліга, І. Ірлявський, М. Чирський, У. Самчук та ін.; мистців: М. Бринський, М. Бутович, В. Касіян, І. Кулець, Р. Лісовський, Г. Мазепа, В. Січинський та ін.; учених: Д. Антонович, Л. Білецький, С. Дністрянський, Д. Дорошенко, О. Колесса, С. Рудницький, С. Сірополко, С. Смаль-Стоцький, Д. Чижевський, А. Яковлів, С. Русова та ін. Діяли в-ва: «Сіяч» (1924 — 33), «Пробоєм» (1939 — 43), «Колос», в-во Ю. Тищенка (у воєнні роки), Є. Вороного. Виходило багато часописів; головніші журн.: літ.-суспільний «Нова Україна» (1922 — 28), «Студентський Вісник» (1923 — 31), «Розбудова Нації» (націоналістичний, 1928 — 34), «Пробоєм» (1934 — 43), газ.: «Наступ» (двічі на тиждень 1939 — 43), «Укр. дійсність» (двотижневик, 1940 — 45). Визначною укр. пам’яткою П. є гр.-кат. дерев’яна церковця з 17 в., привезена з с. Медвідівці на Закарпатті 1927 р. і поставлена на узбіччі Петржіна.

Укр. еміґрація, зокрема в ділянці науки, підтримувала жваві зв’язки з чехами. У Празькому Ун-ті від 1926 р. було введено навчання укр. мови й літератури. Укр. наук. матеріяли друкувалися у чес. наук. журн. На літ.-мист. полі чимале значення мали відвідини кількох груп укр. письм. і мистців у 1920-их pp. з України: П. Тичина, О. Досвітній, В. Поліщук (1925); М. Бойчук, В. Седляр, Л. Курбас (1927), А. Любченко, В. Підмогильний, О. Копиленко, О. Кобилянська (1928). О. Довженко (1930).

Під час другої світової війни ч. українців збільшилося еміґрантами з Карп. України, а ще більше студентами з Зах. України, які вчилися у високих школах П. У 1944 р. до П. приїхав ряд учених з Наддніпрянщини.

По другій світовій війні ч. українців у П. різко зменшилося (з приходом сов. військ на весні 1945 р. велика частина еміґрантів виїхала до Німеччини), хоч наплинули нові елементи (оптанти з Закарпаття, вояки чехо-словацьких частин у СССР). Укр. орг-ції були ліквідовані (останній — Укр. Музей у 1948 p.). Тепер існує тільки гурток мист. самодіяльности та хор. У 1968 р. відновлено гр.-кат. парафію св. Климентія. П. є осідком митрополії Правос. Автокефальної Церкви в Чехо-Словаччині. Зате широко розвинулася праця над перекладами з укр. літератури (за повоєнні pp. видано бл. 170 книжок) та наук. українознавча праця (на філос. фак. працюють 4, у системі Чехо-Словацької АН — 6 україністів). Важливим центром інформації про укр. культуру є Слов. Бібліотека, у якій зберігається до 30 000 укр. книжок, між ними цінні стародруки («Апостол» І. Федорова, Острозька Біблія) та ін. рідкісні матеріяли. Багатий українознавчий матеріял є і в празьких архівах. З дій ширшого значення треба відзначити шевченківські святкування й виставки 1951 та 1961 pp. і франківські святкування 1956 р. з відкриттям пам’ятної таблиці.

Література: Наріжний С. Українська Еміґрація. Прага 1942; Sto padesat let česko-ukrajinských literarnich styků. Прага 1968.

О. Краснянський


«Prager Presse», щоденник нім. мовою, орган чехо-словацького мін-ва закордонних справ, виходив у Празі 1921 — 38 pp. з метою інформувати чужі країни про Чехо-Словаччину. У «P. P.» містилося чимало ст. про Україну, гол. про укр. культуру, зокрема М. Гехтера.


Пранці, див. Сифіліс.


Прапор, щодо форми, графічного і хромічного погляду це — сукно, вживане як символ або засіб сиґналізації, що виникло з античних польово-бойових пластичних знаків і поширилося в Европі, включно з укр. землями, за раннього середньовіччя. Щодо своєї приналежности П. поділяються на держ., міжнар., територіяльні (провінцій, міст і т. д.), військ., цивільних орг-цій, церк., родові тощо. Укр. термін «П.» — генетичний і охоплює всі прапорні відміни і підвідміни (як, напр., крім вищезгаданих, майвець, значок і т. д.). Термін «прапорництво» охоплює три поняття: прапорознавство (спеціяльна іст. дисципліна, т. зв. вексилологія), прапорне мистецтво (творення і виготовлення П.) і прапорне право (правні основи вжитку П.).

Княжа доба. Прапорництво княжої доби можна уявити собі на основі писемних і мист. творів: літописів, біографій («Життя Бориса і Гліба») й поетичних творів («Слово о полку Ігореві»), чужинецьких, зокрема візант. і болг. («Хроніка Манасії» й ін.), килима королеви Ґертруди, печатки короля Юрія Львовича, новгородських й моск. мініятюр тощо. Найдавніші прапорні полотнища були трикутно-клинові, прикріплені до держака або безпосередньо бічним кінцем чи прямокутно на перекладині держака. На зламі 13 і 14 вв. з’явилися чотирикутні П. з клиновими полотнищами на вільному кінці. Здебільша вживаним кольором був червоний, далі білий і блакитний, рідко жовтий, а існували також кольорові сполучення. Найчастішими прапорними зображеннями були хрести, небесні світила та княжо родові тризуби-двозуби. Держаки були завершені наконечниками: хрестами, волосяними «чілками», описовими вістрями й ін. знаками. З погляду приналежности староукр стяги і корогви ділилися на княжо-родові й заг. військ., які були суцільно червоні. Стяг, що його зберігав «стяговик» — був один для кількох полків а корогви — при кожній військ. частині. Найвищу гідність мали великокняжі й королівські П., вигляд яких, як це було у середньовічних зах.-евр. державах, не був усталений. Стяг Руської Землі (київ. доби) був перев. червоний з золотим тризубом-двозубом того чи того великого кн., а пізніша корогва Руського Королівства (гал.-волинської доби) — блакитна з золотим левом.

Лит.-поль. доба. На лит.-руські й поль. часи припадає розвиток територіяльного прапорництва. Всі укр. землі — князівства-провінції В. Князівства Лит. й воєводства Корони з їхніми землями і пов. — мали свої корогви, які були перев. тотожні з їх гербами (напр., блакитна з золотим двоголовим орлом Перемиської землі), а іноді містили герб. землі у полотнищі ін. кольору (напр., Київ воєводства: зелений, срібний архистратиг Михаїл на червоному щиті на правій, а чорний ведмідь на срібному шиті на зворотній сторонах). Гідність територіяльних П. В. Князівства Лит. позначували клинові вирізи на вільному кін., як, напр., пов. корогва — одноріжкова, воєводства — дворіжкова і т. д. Одночасно розвивалося міське прапорництво: маґістратів (відома київ. «Золота Корогва»), цехів, військ. відділів і т. д. Ренесансовий стиль позначився багатством форм і кольорів на П. маґнатів-землевласників, як також держ. і церк. достойників, взорованих на їхніх родових або особистих гербах. На цю добу припадає також поч. самобутнього укр. коз. прапорництва.

П. В. Князівства Лит. у 15 в., що продовжував староукр. традиції, був червоний з золотим тризубоподібним родовим знаком Ґедиміновичів (т. зв. «колонами»), а від 15 в. — червоний з зображенням білого лицаря на такому ж коні з золотою упряжжю, з мечем у правій руці і з блакитним щитом з подвійним золотим хрестом на лівому плечі (т. зв. «погонь»). П. поль. короля від 15 в. був червоний з білим укоронованим орлом з піднятими крилами у золотому озброєнні (дзюб і кігті),

Коз.-Гетьманська доба. Відновлення укр. державности у 17 в. і постання нової провідної коз. верстви мали потрійний вплив на укр. прапорництво: збагачення щодо форм полотнищ, вживаних кольорів та емблематичної змістовности, зміцнення нац. прикмет щодо форми і змісту, включно з витворенням поняття нац. П. в його новітньому розумінні, як також встановлення нового порядку, що виявився насамперед у системі військ.-полкових, сотенних, морсько-похідних й ін. П.

Ця доба залишила значну кількість писемних і речевих пам’яток, вона позначена впливом бароккового мистецтва та введенням нового прапорного кольору, т. зв. «малинового». Найчастіше вживані полотнища були прямокутні або т. зв. «скошені» згори вниз або навпаки (у вигляді прямокутної трапеції); клинові значки залишилися на списах кінноти та в дрібніших військ. частинах. Найвищими держ. прапорними емблемами були дві гетьманські корогви: перша — червона з зображенням білого архистратига Михаїла і друга — з зображенням герба того чи того гетьмана. П. завідував ген. хорунжий. Гетьманщина користувалася у 17 в. різнокольоровими П., однак переважав червоний колір. Існували полкові, сотенні, курінні й ін. корогви (великий полковий П.), знамена й значки (малий полковий П.). Були також відповідні уряди полкового (старшого і молодшого) й сотенного хорунжого й ін, У 18 в. стали переважати блакитні полотнища з золотими чи жовтими зображеннями хрестів і частково ін. знаків, як небесні світила, зброя, постаті св. Михаїла, св. Юрія й ін. святих. Лицьова сторона полкових і сотенних корогов і знамен була нац. емблемою з зображенням лицаря-козака з самопалом у золотому чи жовтому щитовому полі на блакитному полотнищі, а зворотна — полковою чи сотенною емблемою відповідного кольору з встановленим зображенням. Запоріжжя мало своє власне прапорництво. Велика корогва Запор. Січі була червона; на лицьовій стороні був зображений білий архистратиг Михаїл, а на зворотній — білий грец. хрест оточений золотими небесними світилами: сонцем, півмісяцем і зірками. П. куренів і паланок були перев. малинові з зображеннями архистратига Михаїла або білого хреста. Запоріжжя дало також поч. укр. морському прапорництву. Корогва для морських походів була біла з зображенням св. Миколи. Збереглася також ін. морська корогва — червона з коз. кораблем. Крім військ. П. були впродовж 17 і 18 вв. гол. у т. зв. упривілейованих містах — маґістратські, цехові й ін. корогви.

19 — 20 вв. З упадком Гетьманщини та приєднання Центр. і Зах. України до Росії й Австрії зникають укр. П.: держ. територіяльні, військ. й ін.

На Укр. Землях у Рос. Імперії вживалися тільки трикольорові поздовжні біло-синьо-червоні П. імперії, як також основані на цих трьох кольорах держ. службові П. П. австр. цісарства був спершу жовтий з чорним двоголовим орлом, а пізніше двокольоровий поздовжній чорножовтий.

Традиції коз. прапорництва існували лише недовгий час і частково у залишків Запор. війська над Дунаєм, Богом, Дністром, Озівським м., найдовше на Кубані. Територіяльні П. в Рос. Імперії не існували. Під Австрією витворилися лише два П. для укр. земель; для коронних країв Королівства Галичини, який тричі змінявся (блакитно-червоно-жовтий, блакитночервоний та червоноблакитний), і Герцогства Буковини (блакитночервоний). Укр. патріоти користувалися подекуди малиновим П. або червоним з зображенням св. Михаїла. Гол. Руська Рада у Львові у жовтні 1848 р. ухвалила за остаточні укр. емблеми герб Романовичів — золотого лева на блакитному полі й похідне від нього жовтоблакитне сполучення кольорів, як нац. Появилися П. гал. самодіяльних військ. формацій і гром. т-в, що були або блакитні з золотим левом, або поперечно-двопільні: жовтоблакитні чи блакитножовті. Новітній укр. П. швидко поширився під австро-угор., а на поч. 20 в. — рос. займанщиною. Порядок кольорів не був відразу усталений, однак у прапорознавчих публікаціях поч. 20 в. утвердився жовтоблакитний П., його прийняли й Укр. Січ. Стрільці. На зламі 19 — 20 в. у Галичині й на Буковині помітний розвиток прапорництва укр. т-в, установ, військ. формацій і т. д., який позначився оновленням прапорних традицій коз. доби й намаганням виплекати нац. стиль (напр., гербова корогва УСС).

Нова доба. Укр. двокольоровість позначила держ. відродження 1917 р. П. першої Укр. Нар. Республіки був жовтоблакитний. 18 січня 1918 р. затверджено воєнно-морський П. (з тризубом), а 22. 3. 1918 був встановлений держ. П. За гетьмана Павла Скоропадського змінено порядок кольорів і на блакитножовтій основі опрацьовано 1918 р. новий і остаточний воєнно-морський П. і кілька десятків різних держ. службових П. Укр. Держави, які (з незначними змінами) залишилися також у другій Укр. Нар. Республіці. Корогви й ін. П. військ. відділів і повстанських частин були довільні — жовтоблакитні, блакитножовті, як також взоровані на давньому коз. прапорництві. 1920 р. Директорія УНР ухвалила курінні й бриґадні корогви й сотенні прапорці. 13. 11. 1918 був затверджений блакитножовтий П. Зах. Укр. Нар. Респ. і того ж року встановлено два ін. держ. П.: синьомалиново-зелений Кубанського Краю та Криму (блакитний з жовтою крим. тамгою). 20. 3. 1920 ухвалено крайовий блакитножовтий П. для Підкарп. Руси, як складової частини Чехо-Словаччини, який законом з 15. 3. 1939 був прийнятий як держ, П. Карп. України. Всеукр. Нац. Рада (у травні 1920) і Урядова конституційна Комісія Укр. Держави (1. 10. 1920) висловилися за блакитножовтий П. У Галичині між 1920 і 1939 pp. під впливом прапорознавчих дослідів і публікацій вживано виключно жовтоблакитний П., яким користувалися також важливіші центри укр. життя на еміґрації (напр., Пласт). Такий же П. був у вжитку укр. військ. формацій, які між 1941 і 1944 pp. боролися по нім. боці (Укр. Визвольне Військо і дивізія «Галичина»). Між 1945 і 1949 pp. на еміґрації виникли непорозуміння між прихильниками жовтоблакитного й блакитножовтого порядку кольорів, які закінчилися постановою Укр. Нац. Ради з 27. 6. 1949, що тим часом, аж до остаточного встановлення держ. емблем незалежною владою на Україні, — нац. П. є блакитножовтий.

Перший П. УРСР (встановлений у березні 1919) був червоний з золотими ініціялами УСРР у гор. червоному накутнику з. золотим обрамуванням. По вході до складу СССР для респ. створено новий П.: червоний з золотими схрещеними молотом і серпом, супроводженими вгорі червоною й золотом обрамованою п’ятикутною зіркою, а внизу ініціялами УРСР. 21. 11. 1949 Президія Верховної Ради УРСР ухвалила новий П.: гор. смуга (на дві третини висоти П.) червона, а дол. (на одну третину) блакитна; на гор. смузі — золоті схрещені молот і серп, а над ними п’ятикутна червона зірка обрамована золотом. Воєнно-морського і торг. П. УССР не має; в укр. портах кораблі підіймають морські П. СССР.

Укр. територіяльні П. майже не існували на протязі нової доби, і тільки важливіші м. Зах. України (напр., Львів, Чернівці чи деякі закарп.) користувалися перед сов. окупацією своїми П. Натомість за останні десятиліття розвинулося укр. громадське прапорництво (комбатантських орг-цій, різних т-в, установ і т. д.).

Прапорні збірки. Численні й цінні пам’ятки укр. прапорництва коз. доби зберігалися до революції у держ. міськ. і приватних музеях Києва, Катеринослава, Полтави, Чернігова, Катеринодара й Кам’янця Подільського, як також у багатьох укр. церквах. Поза Україною найважливіші з цього погляду були петербурзький Ермітаж, моск. «Оружейная палата» та музеї у Кракові й Варшаві. Сучасний стан цих зб. докладно невідомий. Пам’ятки прапорництва визвольних змагань 20 в. переховувалися у Музеї Визвольної Боротьби і Укр. Іст. Кабінеті (при Мін-ві Закордонних Справ) у Празі, Укр. Нац. Музеї у Львові та в Бібліотеці ім. Симона Петлюри в Парижі, як також у деяких ін. евр. м. (напр., у Брюсселі). Майже всі ці зб. (за винятком празької) покищо втрачені. Давні П. Кубанського війська зберігає кубанська еміґрація в ЗДА. Вартісні зб. укр. прапорництва 20 в. постали в укр. музеях у ЗДА й Канаді.

Прапорознавство (вексилологія) — окрема іст. наука про постання, розвиток, оформлення та вжиток П., яка особливо розвинулася у 20 в. і близько споріднена з гербознавством (геральдикою). Староукр. стяги згадує найдавніший прапорознавчий твір світу — есп. «Книга знання» з 14 в. Багаті даними про староукр. територіяльне прапорництво твори поль. істориків і геральдиків, особливо Яна Длуґоша (15 в.) і Каспара Нєсєцького (18 в.). Цінна інформації є у староукр. і коз. літописах. Укр. прапорознавчі досліди, покищо у тісному зв’язку з іст., почалися на зламі 19 і 20 в. (Д. Яворницький, пізніше І. Крип’якевич та ін.). Державність 1917 — 20 pp. пожвавила їх, однак вони залишилися здебільша на наук.-популярному рівні. Нечисленні наук. праці, гол. про прапорництво козаччини, появилися в УССР. Важливі ст. С. Шрамченка про морське прапорництво 1917 — 20 pp. (суперечка про порядок кольорів нац. П. серед укр. еміґрації по другій світовій війні перев. не вийшла поза рамки журналістичної полеміки). Поч. наук. дослідам у царині прапорознавства на еміґрації дав М. Битинський і цю працю продовжують Р. Климкевич, В. Трембіцький та ін. Праця над індексуванням і публікацією укр. прапорознавчої бібліографії ведеться в Укр. Генеалогічному та Геральдичному Т-ві у ЗДА.

Література: Długosz J. Opera omnia (численні вид.); Niesiecki K. Korona Polska. Л. 1728 — 43; Эварницкий Д. История запорожских казаков. I — III. П. 1892, 1897, 1900; Скотинський Г. Укр. герб і прапор. Л. 1935; Витинський М. Держ. Інсиґнії України. Записки Укр. Н.-Д. Ін-ту Родознавства та Знаменознавства. Мюнхен 1949; Січинський В. Укр. тризуб і прапор. Вінніпеґ 1953; Климкевич Р. Найвищі відзнаки Зах.-Укр. Нар. Республіки, ж. Укр. Історик, ч. 3 — 4 (15 — 16) Нью-Йорк — Мюнхен 1967; Trembicky V. Flags of Non-Russian Peoples under Soviet Rule. The Flag Bulletin. т. VII., ч. 3. Лексінґтон 1969.

Р. Климкевич


«Прапоръ», місячник для гр.-кат. духовенства, виходив у Перемишлі 1897 — 1900 (останній рік фонетикою); ред. Т. Кормош. При «П.» виходила «Парохіяльна Бібліотека».


«Прапор», орган нар. вчительства Галичини, двотижневик, з 1910 р. декадник, виходив 1908 — 12 короткий час у Львові (ред. Л. Лотоцький), далі у Коломиї (ред. І. Петришин, П. Буцманюк).


«Прапор», двомісячник кат. напряму, виходив у Курітібі, згодом у Прудентополісі (Бразілія) 1910 — 11 pp.; ред. С. Петрицький і К. Ґутковський.


«Прапор», літ.-мист. та гром.-політ. місячник, орган Спілки Письм. України; виходить з 1956 р. в Харкові, замість альманаха «Харків» (що був органом харківської орг-ції письм.). У «П» друкуються перев. письм. Харківщини й Донеччини. У «П». друкувався впродовж 1959 — 71 pp. «Рос.-укр. фразеологічний словник» за ред. М. Наконечного, складений І. Вирганом і М. Пилинською.

[„Прапор“, літ.-мист. та гром.-політ. місячник. З 1991 виходить п. н. „Березіль“. — Виправлення. Т. 11.]


«Прапор Марксизму-Ленінізму», квартальник (в окремі роки двомісячник, часто з нереґулярною появою), орган Укр. Ін-ту Марксизму-Ленінізму (пізніше ВУАМЛІН), присвячений теоретичним питанням філософії, соціології, економіки, історії, нац. питання; виходив у Харкові 1927 — 33 (до 1930 р. п. н. «Прапор Марксизму»). Ред. колеґія: М. Скрипник, М. Попов, В. Юринець, М. Яворський, Г. Рохкин, О. Комишан, Ю. Мазуренко, Д. Наумов. «П. М.-Л.» був редаґований з тенденцією віддзеркалювати окремішній розвиток марксистської думки на Україні. По смерті М. Скрипника усіх ін. чл. ред. репресовано, а ж. був критикований за намагання творити «самостійний марксизм» і з 1934 p., по об’єднанні з ж. «Економіст-Марксист», став органом «офіц.» марксизму п. н. «Під Марксо-Ленінським Прапором» (1934 — 36). Вийшло 14 чч.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.