Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2322-2337.]
Попередня
Головна
Наступна
Пресвітеріянство, одне з протестантських церк. об’єднань з понад 11 млн чл. П. відзначається широкою самоуправою окремих громад (керівництво у них мають світські старші — пресвітери), об’єднаних у синодах і Гол. Раді, з однаковим ч. старших і духовних. П. здобуло в 16 в. панівний вплив у Шотландії і незабаром поширилося між шляхетськими родами на Україні, але лише на недовгий час. П. відновилося на Україні тільки по першій світовій війні, переплітаючися з рухом євангелистів-баптистів. Назагал перебуваючи під рос. впливом, П. на Україні намагалося у 1920-их pp. націоналізуватися, що позначилося серед ін. виданням у Києві зб. рел. пісень І. Кмети-Єфимовича: «Арфа» (1925) і «Рідні мелодії» (1926) та низкою вид. на Зах. Україні до 1939 р.
Пресимволізм, термін на означення першої фази символізму, поетика якого в укр. літературі ще мала досить сильні народницькі залишки. До П. зараховують наддніпрянських модерністів (О. Олесь, М. Вороний, Г. Чупринка), і гал. «Молоду музу» (П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, О. Луцький та ін.). Прикметною рисою укр. П. було те, що його представники не могли культивувати тільки «чисту красу», бо одночасно були також співцями недолі свого народу, виступаючи й на полі гром. поезії. Саме з уваги на все це символізм укр. модерністів і «Молодої Музи» був недокрівний порівняно з символізмом рос. і поль. У повній силі укр. символізм виявився аж у другій фазі, в творчості П. Тичини, Д. Загула та Я. Савченка. Заслуга пресимволістів в укр. поезії є гол. в усвідомленні, що поет — вільний творчий індивідуум, а його творчість — насамперед мист. самовиявлення.
Преслав, Великий Преслав, м. в півн.-сх, Болгарії, з кін. 9 в. столиця першого болг. царства; зайнятий 969 — 71 pp. кн. Святославом Ігоревичем під час його другого походу на Болгарію. П. вів жваву торгівлю з Київ. Руссю.
Пресова Квартира Начальної Команди Української Галицької Армії, діяла від січня 1919 до січня 1920; мала 7 відділів: орг., вид., вічовий (начальник А. Озарків), іст. (начальник М. ФедюшкаЄвшан, згодом І. Кревецький), інформаційний (начальник Ткачівський), бібліотечний (начальник П. Івасевич), театрально-муз. (референт П. Артемович), якому підлягав кол. Львівський Театр (тепер п. н. Новий Львівський Театр). Шефами П. К. Н. К. УГА були: І. Ерденберґер, І. Герасимович, з листопада 1919 — О. Левицький. По корпусах працювали залежні від П. К. Н. К. УГА бюра пропаґанди (начальники: О. Гачкевич, В. Баб’як, М. Щуровський, В. Чайковський), по бриґадах — осв. старшини. Пресові органи: «Стрілець» (січень — листопад 1919), гол. ред. Г. Микитей, І. Ерденберґер та О. Назарук; «Коз. Голос» (березень 1919 — січень 1920), гол. ред. М. Старосольський († 1920).
Пресова Квартира УСС, постала восени 1914 р. з ініціятиви І. Іванця, І. Буцманюка, М. Угрина-Безгрішного й ін. Спершу П. К. УСС очолювали Т. Мелень і О. Назарук, від весни 1916 до 1918 на фронті — І. Іванець, в Коші — М. Угрин-Безгрішний. У П. К. УСС працювали: Л. Лепкий, Р. Купчинський, І. Іванець, М. Гайворонський, А. Бабюк, Т. Мойсеович, Г. Трух, В. Дзіковський, А. Лотоцький, Л. Луців, О. Курилас, М. Гаврилко, Л. Ґец, В. Бобинський, М. Голубець та ін. У цьому колі постав жанр стрілецької пісні, поезії і преси. («Вісник Пресової Квартири», ж. «Червона Калина», Календар-альманах на 1917 р. «Тим, що впали» 1916, 35 чч. гумористичного ж. «Самохотник» і 10 чч. ж. «Самопал»). П. К. вела «Хроніку Січового Коша», влаштовувала осв. курси для стрілецтва тощо.
Претвич Бернат (Bretficz Bernard, † 1561), староста Барського замка (1540 — 51), з 1530-их pp. відомий з успішної боротьби з татарами на півд. укр. пограниччі; уславився серед ін. здобуттям Очакова 1541 і 1542 р.
[Претвич Бернат (Pretficz, Pretwicz Bernard) (бл. 1500 — 1561 [за ін. даними бл. 1563]). — Виправлення. Т. 11.]
Префікс, див. Приросток.
Прехтль (Prechtl) Йозеф (1737 — 99), віденський маляр-монументаліст, працював на Україні, виконав фрески у стилі пізнього барокко у костьолах у Берестечку, Браїлові, Кам’янці Подільському, Луцькому, Станиславові, у палаті Чацьких у с. Боремлі та ін.
[Прехтль (Prechtl) Йозеф (* Відень — † Браїлів, Вінницький пов., Подільська губ.). — Виправлення. Т. 11.]
Прєсняков Олександер (1870 — 1929), рос. історик родом з Одеси, проф. Петербурзького Ун-ту, чл.-кор. Рос. АН. Автор праць з іст. Київ. держави (зокрема «Княжое право в древней Руси», 1909), та історії Росії (гол. праці: «Образование Великорусского Государства», 1918; «Московское царство», 1918; «14 декабря 1825 г.», 1926; «Лекции по русской истории», І — II, 1938 — 39). П. був одним з небагатьох рос. істориків, які визнавали за наук. правильну критику М. Грушевського т. зв. «звичайної схеми руської історії», що заперечувала самостійність укр. іст. процесу. Див. В. Новицький «Іст. праця проф. О. Є. Прєснякова і розмежування великоруської та укр. історіографії», ж. «Україна», кн. 40, 1930.
[Прєсняков Олександер († Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]
Прибережний краєвид, один з основних краєвидів України, виниклий в наслідок дії різних сил на межі моря й суходолу (див. ЕУ I, стор. 77-79). Відмінами П. к. є Дельта Дунаю, лимановий берег (див. Лимани), Кримський південний берег і Кавказький берег.
Прибилович Степан († бл. 1726), богослов і філософ поч. 18 в. родом з Ярослава (Галичина). Бл. 1693 р. П. прибув до Києво-Печерської Лаври, а звідти до Москви, де був проповідником і викладачем у Духовній Академії. З 1711 р. знову жив у Києво-Печерській Лаврі (у 1713 — 16 pp. ігумен Києво-Печерсько-Зміївського манастиря); обвинувачений ченцями у розбіжних з вченням Сх. Церкви і близьких до протестантизму поглядах, П. у 1717 — 18 pp. був суджений і ув’язнений у Петербурзі, а згодом засланий на деякий час у манастир. Помер в Александро-Невській Лаврі у Петербурзі. Автор неопублікованих праць: „Summulae logicales“ (1708), „Tractatus phisicus“ (1710), полемічного антиуніятського трактату «Росписаніе на книгу папежскую» (1720) та ін.
Прибік (Přibik) Йосиф (1855 — 1937), органіст-віртуоз, дириґент, композитор і педагог, родом чех. З 1879 р. оперовий дириґент на Україні (Харків, Львів, Київ), у Тбілісі й Москві; з 1894 р. гол. дириґент оперного театру і симфонічних концертів та проф. консерваторії (з 1919) в Одесі. Опери-мініятюри, оркестрові твори, праці з теорії музики та ін.
[Прибік (Přibik) Йосиф (1855 [за ін. даними 1853], Приабрам, Чехія — 1937, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]
Приватна власність в УССР. П. в. це майно, що належить комусь (індивідуумові, родині чи юридичній особі, але не державі чи місц. урядові), що має право ним вільно володіти й диспонувати: продавати, купувати, обмінювати, ставити в заклад, передавати у спадщину, орендувати, дарувати тощо.
На Україні перед революцією 1917 р. існували такі форми П. в.: індивідуальна й пайова, що переважала кількістю власників; акціонерна, що переважала кількістю капіталу та інституційна — церкви, кооперації тощо, яка була незначна. Крім того, існувала ще власність: муніципальна (міст), общинна (сіл) та держ. (напір., бл. 70% залізниць належали державі). З великої концентрації П. в. у невеликій розміром вищої кляси на Україні випливала значна нерівність у доходах і багатстві вищих і нижчих кляс населення; безвласницька ж кляса була значно більшою, ніж у Зах. Европі. Це й було однією з гол. причин революції 1917 р.
На Україні П. в. була законами Центр. Ради і Директорії (1917 — 18) частково обмежена й соціялізована, зокрема на землю (див. 1 721 стор.). Після короткотривалої, майже цілковитої націоналізації за воєнного комунізму і часткового повернення П. в. у добу НЕП витворилися у 1929 — 32 pp. в УССР (і всьому СССР) такі форми власности, які відтоді залишилися назагал без змін.
У сов. літературі заперечується, що в СССР існує будь-яка П. в. Є, мовляв, т. зв. «особиста власність» (О. в.) осіб та родин на засоби споживання та особистого користування (напр., одяг, дім, меблі, худоба, мотоциклет, гроші, авторський чи винахідницький гонорар тощо), і вся ця О. в. зароблена власною працею. О. в. дозволяється Конституцією СССР і УССР (ст. 10) та охороняється законом: Карний кодекс УССР передбачає за крадіж і грабунок О. в. від 1 до 6 pp. ув’язнення (ст. 140 — 141), за розбій — від 3 до 12 pp. (ст. 142), за самовільне захоплення чи купівлю й продаж землі — від півроку до 1 (ст. 199).
Однак, жадної принципової різниці між О. в. і П. в. у дійсності немає, бо О. в. закон дозволяє купувати й продавати ін. особам, можна передати її у спадщину, в оренду тощо. У м. і с. існує вільний ринок, на якому можна набути й збути найрізноманітніші речі, включно з засобами виробництва. Офіц. визнаний т. зв. «колгоспний ринок», на якому продаються продукти з присадибного гос-ва, є лише частиною вільного ринку. Дозволена також у кожному більшому м. т. зв. «товкучка», що на ній продаються нібито старі речі (одяг, взуття, меблі тощо). Але є ще й напівлеґальний «чорний» ринок, на якому продається все: будів. матеріяли, паливо, інструменти, валюта, товарні й касові чеки підприємств, різні дефіцитні матеріяли і т. д.; на с. також існує сіль. ринок, на якому продається худоба, зерно і т. п. Держ. статистикою, і то тільки вибірковою методою, охоплений лише колгоспний ринок; про розміри ж всього вільного ринку ніяких даних нема.
Існує чимало законів, що намагаються забороняти або реґулювати цей вільний ринок, але на практиці це не здійсниме.
Сов. законодавство дозволяє П. в. у певних межах. Колгоспи виділяють колгоспникам присадибні ділянки землі, що їх вони не можуть продати, натомість мають право продати хату й ін. рухоме майно, бо все воно є П. в. У м. міськ. уряд виділяє землю під будівництво нових приватних будинків, при чому закон обмежує розміри такого будинку до 5 кімнат (або до 60 м²), незалежно від ч. родини; одна родина може мати тільки один приватний будинок (плюс дачу). Коли такий будинок продається, земля і все, що на ній, переходить у нову П. в. автоматично.
Міськ. житловий фонд, що є у П. в. населення, становить (1969) 43,2% від усього житлового фонду (49,6% у 1940 р., 50,0% у 1960). На с. майже всі будинки є у П. в. На нове будівництво приватних помешкань у м. населення України тепер витрачає ібл. 450 млн карб. капіталовкладень на рік, що становить бл. 5% усіх капіталовкладень у нар. госп-во. Дозволено також тримати худобу у П. в. на с. та у м. (крім великих міст). Докладніше див. Присадибне госп-во.
Важливу категорію П. в. становлять гроші. Лишки їх можна вкладати до ощадкас чи банків або у держ. обліґації; вони дають 2-3% на рік.
Право спадщини на П. в., згідно з марксизмом, спершу було скасоване цілком (в УССР декретом з 21. 3. 1919), однак уже у 1922 р. його відновлено, хоч з умовою, щоб розмір її не перевищував 10 000 карб., при чому на спадщину накладається великий податок. 1926 р. ліміт на 10 000 карб. скасовано, а всесоюзний закон 14. 3. 1945 взагалі скасував усі обмеження спадщини.
Із зростанням життєвого рівня населення зростають і розміри П. в. Сов. держава ставить їй різні перешкоди та обмеження, але зрештою іде на поступки, бо сама не в стані задовольнити усі потреби суспільства.
Література: Антимонов Б., Граве К. Советское наследственное право. М. 1955; Шамков В. Спекуляція — злочин перед народом. К. 1959; Халфина Р. Право личной собственности. М. 1964; Вільнянський С. Радянське цивільне право, ч. І. Х. 1966; Гордон М. Радянське цивільне право, ч. II. Х. 1966; Сдобнов С. Собственность и коммунизм. М. 1968.
В. Голубничий
Привілля (V — 19), м. в Донбасі над р. Дінцем, підпорядковане Лисичанській міськраді Луганської обл.; 12 000 меш. (1966). Кам’яновугільні шахти. Засноване 1695 р.
Привільне, с. Червоноармійського р-ну Запор. обл., поблизу якого 1929 р. виявлено залишки неолітичної стоянки (дрібні крем’яні знаряддя, шліфовані долотця тощо) та поселень і могильник ранньослов. черняхівської культури (3 — 5 вв. по Хр.) з залишками підземлянкових жител з глиняними печами, уламками ліпного й кружального посуду тощо. В могильнику — тілопальні (здебільша) та кістякові поховання, б. них кераміка, бронзові й залізні фібули, пряжки, намиста та ін. прикраси.
Приворотень, манжетка (Alchemilla L.), рід багаторічних зіллястих рослин з родини розоцвітих. На Україні понад 20 видів, ростуть по луках, узліссях, гірських схилах. Найпоширеніші: П. пастуший (A. pastoralis Bus.), П. гострокутний (A. acutangula Bus.). П. блискучий (A. micans Bus.). Деякі види містять чинбарні та барвникові речовини. Рослини раніш уживали в медицині, їм надавали чудодійної сили й використовували у альхемії. Добра кормова (в сіні) рослина.
Пригара Андрій (1836 — 74), правник, проф. держ. права Одеського Ун-ту; прихильник децентралізації й автономії народів Рос. Імперії.
[Пригара Андрій (1836, Кобеляцький пов., Полтавська губ. — 1875, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Пригара Марія (* 1908), письм., нар. в Москві, у 1927 — 30 pp. училася в Київ. Ін-ті Нар. Освіти. Друкується з 1924 p., з 1928 — пише для дітей. Перші кн. дитячих віршів «Весна на селі» й «Дитячий садок» вийшли 1929 р. За наступні десятиліття творчої праці П., ставши одним з провідних дитячих письм., видала кількадесят кн., серед них: «Школярі» (1951), «Казки» (1956), «Ростемо завзяті» (1959), «Ми любимо сонце і весну» (1960) і багато ін. Крім того, П. працювала на ред. роботі (у 1945 — 50 pp. заступник ред. дитячого ж. «Барвінок»), укладала читанки для початкових кляс сер. школи, багато працює в галузі перекладу з поль. мови (романи Б. Пруса «Фараон», В. Реймонта «Селяни», С. Жеромського «Бездомні», Е. Ожешкової «Хам», низка творів В. Васілевської та ін.).
[Пригара Марія (1908 — 1983, Київ). Зб. поезій „Тече Дніпро в синє море“ (1964), „Козак Голота“ (1966); іст. повість „Михайлик — джура козацький“ (1969), казка „Калиточка“ (1974). Вибрані твори у 2 тт. (1978). — Виправлення. Т. 11.]
Приголосні (консонанти), звуки мови, утворювані тертям (перев.) видихового струму повітря об окремі органи мови (голосниці гортані, рухомі й нерухомі частини усної порожнини, носову порожнину, губи) при утворюваних цими органами щілинах і зімкненнях. Залежно від ступеня розкриття органів артикуляції (завжди меншого, ніж при голосних) П. укр. мови поділяються на сонорні (р, л, м, н, й) та шумні, при чому серед шумних у протисних ступінь розкриття більший, ніж у проривних. Шумні П. поділяються на дзвінкі — з участю вібрувальної артикуляції гортанних голосниць (б, в, д, з, ж, дж, дз, ґ, г, разом з їхніми паляталізованими допарками) та глухі — без цієї участи (п, ф, т, с, ш, ч, ц, к, х з паляталізованими допарками). За способом артикулювання П. поділяються на протисні (щілинні, спіранти), проривні (змичні, експльозивні) і африкати (злиті проривно-протисні з зімкненням, що переходить у щілину на тому ж місці: ц, дз, ч, дж, ц’, дз’). Крім того, укр. мова має вібрантний П. (р) з вібруванням кінчика язика проти горішніх ясен і білятеральний л. За місцем артикулювання П. поділяються на гортанні (г), задньоязичні (або задньопіднебінні: к, ґ, х), палятальні (ж, ш, ч, дж, й), передньоязичні (зубно-передньопіднебінні, паляталізовані т’, д’, с’, з’, ц’, дз’, л’), зубні (дентальні т, д, н, с, з, ц, дз, л), губно-зубні (в, ф) й губно-губні (білябіяльні б, п, м, в).
О. Г.
Придаткевич Роман (* 1895), скрипаль, композитор і педагог, д. чл. НТШ; учився в Муз. Ін-ті ім. М. Лисенка у Львові (у Є. Перфецького), Віденській Академії Музики (у Шевчіка), в Берліні (у Флеша) і в Нью-Йорку (у Ґалліко). Концертує з 1930 р. у ЗДА і Канаді, перев. з укр. програмою; організатор і чл. Укр. Тріо, Т-ва прихильників укр. музики (разом з Г. Павловським), чл. і концертмайстер ряду оркестр у Нью-Йорку; співзасновник (разом з М. Гайворонським) і керівник Укр. Консерваторії в Нью-Йорку (1924 — 29); з 1946 p. проф. ун-ту в Муррей. Твори П. перев. оркестрові і скрипкові: чотири симфонії, «Укр. сюїта» для малої оркестри; твори для скрипки з фортепіяном: «Гуцульська сюїта», дві рапсодії, соната та ін. виконувалися амер. оркестрами в Денвері, Рочестері, Детройті та ін. Стиль муз. мови П. романтично-поступовий, часто пов’язаний з укр. фолкльором. П. — автор численних студій і ст. на муз. теми.
[Придаткевич Роман (1895, Живєц бл. Кракова — 1980, Овенсборо, Кентакі, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]
А. Р.
Придніпровська височина, центр. частина смуги укр. височин, положена між сер. Богом і Дніпром; простягається з півн. зах. на півд. сх. і відповідає придніпровській частині Укр. кристалічного масиву. На півн. П. в. межує з Поліською низовиною (див. Полісся; її межу становить невисокий уступ), на півд. — з Причорноморською низовиною, на зах. — з Подільською (уздовж Богу) і Волинською (уздовж Тетерева) височинами (ці межі є скорше умовні), на сх. (уздовж Дніпра) з Придніпровською низовиною. Продовженням П. в. на півд. сх. є т. зв. Запорізька гряда (інколи назва — Запорізька внутрішня рівнина), найбільше обнижена частина Укр. кристалічного масиву, положена обабіч порожистого відтинку Дніпра, яка сполучає П. в. з Приозівською височиною. Назагал територія П. в. (бл. 80 000 км²) збігається з центр. частиною Лісостепу і прилеглої до неї смуги Степу.
Природа. Кристалічні породи П. в. вкриті відносно тонкими шарами осадових маловідпорних відкладів палеогену і неогену (гол. на півд. й півд. зах.) — пісків, пісковиків, глин та м’яких вапняків. Під час Дніпровського зледеніння півн.-сх. частина П. в. була вкрита язиком льодовика, який сягав на півд. по лінію Погребище — Кам’янка — Верхньодніпровське. Льодовикові шари, які він залишив, прикрили — як і всю П. в., лес і лесовидні суглинки грубиною від кількох до 20 м. Лише річкові дена і їхні молодші тераси вкриті алювіяльними шарами.
Тому що осадові шари (зокрема на півн.-зах.) є тонкі, поверхня П. в. у значній мірі збігається з рельєфом кристалічних порід, хоч вона більше вирівняна. Назагал абсолютна висота П. в. коливається між 180 до 300 м; вона найвища (до 322 м) у півн.-зах. частині, найнижча на півд.-сх; це обниження — нерівномірне: чергуються вищі й нижчі смуги.
П. в., як й ін. височини України, зазнала піднесення у кін. пліоцену і під час плейстоцену, хоч воно не було тут таке велике, як на сусідньому Поділлі (див. стор. 2 131). Завдяки піднесенню майжерівня, якою була П. в. у кін. пліоцену зазнала відмолодження: ріки, зокрема великі, та їх притоки у своїх дол. частинах врізаються в підложжя. Усе ж більшість П. в., особливо вищу зах. частину становлять рівнини або хвилясті рівнини, слабо розчленовані широкими долинами і рідкими балками. З наближенням до Богу і Дніпра вододіли звужуються, долини поглиблюються, а ч. балок і яруг збільшується. Притоки Богу й Дніпра врізані тут до 100 м; у кристалічному підложжі вони набирають вигляду вузьких ущелин, часто на річках зустрічаються перекати й невеликі пороги. Т. ч. створюється контраст між монотонним рівнинним краєвидом межиріч і мальовничим — долин (ґранітовий краєвид); він найбільше помітний у переломовій долині Дніпра (див. Дніпрові пороги). Багато долин на П. в. має добре виявлену систему терас — звич. 3 або 4. На території, яку колись займав Дніпровський льодовик, і на півд. від нього поширені т. зв. перехідні (або мертві) долини, якими спливали талі води Дніпровського льодовика; глибина їх сягає 15 — 40 м, і вони прорізують вододіли між верхів’ями річок, які пливуть у протилежних напрямах і колись становили суцільні долини. Перехідних долин найбільше на Пороссі й у верхів’ях Тясмину й Інгульця. Невелику різноманітність на міждолинних рівнинах становлять невисокі горби, які відповідають піднесенням кристалічних порід (вони на півн.-зах. виходять подекуди на поверхню), а на півд. — поди.
Наймальовничішу частину П. в. являє собою високий стрімкий правий берег Дніпра, який підноситься майже на довж. 500 км (від Києва до Дніпропетровського) на 80 — 150 м над річищем Дніпра та Придніпровською низовиною. Цей крутий схил розритий ерозією, розчленований долинами і балками, на ньому відслонюються різного віку шари, тут розвинені зсувні процеси. Мальовничість цього низькогір’я збільшують ліси й чагарники. На генезу високого берега Дніпра вплинули тектонічні процеси: це сх. розлам Укр. кристалічного масиву. Складною є тектонічна будова в р-ні Канева. Наймальовничішими частинами дніпрового берега є Київські (найвищий верх 174 м) і Канівські (243 м) горм.
Клімат П. в. помірковано-континентальний з переходом до степ. на півд. Континентальність зростає у напрямі з півн. зах. на півд. сх. Пересічна температура року збільшується у напрямі з півн. на півд. від 7 до 8° Ц., липня від 18,5 до 21° Ц.; температура січня майже однакова від — 5 до — 6° Ц. Ч. днів з пересічною температурою року понад 0° зростає від 245 на півн.-зах. до 255 на півд., з температурою понад 10° Ц. від 155 до 170. Річне ч. атмосферичних опадів збільшується від 400 на півд. до 600 мм на півн. (найчастіше 450 — 550 мм), у тому ч. 300 — 450 у теплий період.
П. в. перетинають дві могучі ріки — Дніпро й Бог та їх притоки: Дніпра — Тетерів, Ірпінь, Рось, Тясмин, Інгулець; Бога — Дохна, Соб, Сониця, Синюха з Гнилим і Гірським Тікичем, Інгул. Крім великих штучних водосховищ на Дніпрі, на П. в. поширені невеликі, перев. штучні ставки. Про підземні води див. стор. 2 080.
Основні ґрунти П. в. — чорноземи: типові малогумусні, типові середньогумусні й звич. середньогумусні; частина чорноземів перетворилася під впливом лісу на деґрадовані — опідзолені та вилуговані чорноземи і спопільнені ґрунти. У сер. частині П. в. (на півд. від Росі) розміщення ґрунтів мозаїчне.
Вл. 80% П. в. становив колись Лісостеп з дубовими й грабовими лісами, півд. частину — різнотравний (барвистий) типчиново-ковиловий степ. Нині ліс становить бл. 10%, орна земля 70%, сіножаті, вигони і пасовища 10%, ін. землі бл. 10% (числа приблизні).
Людність і нар. госп-во. П. в. займає частини таких іст.-геогр. країв: Київщини, Поділля (сх. частина кол. Брацлавщини), Волині (півд.-сх. частина) і Півд. України (лише сучасна Кіровоградщина та частина Дніпропетровщини). Тепер П. в. простягається у межах Житомирської (півд. частина), Київської (півд.-зах.), Вінницької (півд.-сx.), Черкаської, Кіровоградської й Дніпропетровської (півн.-зах.) обл.
Завдяки корисним природним умовам П. в. до поч. 1930-их pp. належала до найгустіше — побіч Галичини і Поділля — заселених країв України (1932 р. в лісостеп. частині П. в. жило бл. 90 осіб на 1 км²). Тепер (1970) густота всього населення (без Дніпровського пром. р-ну) разом з Києвом (він лежить лише частково на П. в.) — 91 особа на 1 км², без Києва — 70; сіль. — 46 (числа приблизні). Густота сіль. людности в поодиноких р-нах Лісостепу П. в. найчастіше 40 — 60, у степ. зоні — 20 — 40 (для порівняння: у лісостеп. Черкаській обл. — 47, у сусідній степ. Кіровоградській — 29; див. також карту на 2 067 стор.). У м. (без Києва) живе — 34% всього населення (з Києвом — 53%). Розміщення міст (див. карту на 1 606 стор.) назагал рівномірне. На території П. в. (без Дніпровського пром. р-ну) 1970 р. було бл. 70 м. і с. м. т., серед них 10 з населенням понад 50 000: Київ — 1632 тис, Дніпродзержинське — 227, Кіровоград — 189, Житомир — 161, Черкаси — 159, Кременчук — 148, Біла Церква — 109, Бердичів — 71, Умань — 63, Сміла — 55.
За переписом 1970 р. розподіл населення за національністю (без Києва): українці — 91%, росіяни — 5%, ін. — 4%.
Майже пол. населення зайнята у сіль. госп-ві. П. в. входить до складу смуги зернового госп-ва в поєднанні з буряківництвом (у Лісостепу) і виробництвом соняшника (гол. на півд.). Структура посівної площі: на зернові культури припадає 48% (у тому ч. 24% на пшеницю, 8% на кукурудзу, 7% на зерново-бобові), на техн. 15% (у тому ч. на цукровий буряк 10%, на соняшник 3%), на картоплю та городньо-баштанні 8%, на кормові — 29%.
Основною галуззю пром-сти (без частини Дніпровського пром. р-ну і Києва) є харч. (бл. 50% у заг. обсязі валової продукції пром. виробництва; гол. цукр.), далі машинобудів. й металюрґійна (15%; гол. виробництво с.-г. машин і устаткування), легка (10%), будів. матеріялів (5%). На Кіровоградщині є найбільші на Україні родовища бурого вугілля, разом з цим розвинена паливна пром-сть. Енерґетичне госп-во базується на привізному кам’яному і місц. бурому вугіллі та привізному природному газі; електроенерґія постачається з Кременчуцької і Канівської та ін. менших ГЕС і Кіровоградської й ін. менших ТЕЦ (на бурому вугіллі).
Література: Бондарчук В. Геоморфологія УРСР. К. 1949; Чижов М. Український Лісостеп. К. 1961; Цись П. Геоморфологія УРСР. Л. 1962; Ланько А., Маринич О., Щербань М. Фізична географія Укр. РСР. К. 1969.
В. Кубійович
Придніпровські ДРЕС, найбільша на Україні та одна з найбільших в СССР і в світі теплових електростанцій. Розташована на лівому березі Дніпра, поблизу м. Придніпровського. Будівництво розпочато у жовтні 1951 p., перший аґреґат введено в дію 1954 p., останній 1966. Потужність — 2,4 млн квт.
Придніпровська низовина, розлога рівнина, яка займає більшість Лівобережної України, положена між Дніпром на зах. і півд. зах. та Сер. височиною на півн. сх.; на півд. сх. її замикає Укр. кристалічний масив (Запор. гряда, ін. назва — Запор. внутр. рівнина) приблизно по лінії р. Самари і Донецький кряж, далі на півн. вона переходить у Донецьку низовину. Межі П. н. з Сер. височиною (на півд. від Харкова-Сум — Путивля — Глухова — Сер. Буди) є скорше умовні. Виразною (на півд.-зах.) є межа з Придніпровською височиною, умовною (на півн.-зах.) з Поліською низовиною. Тепер звич. півн. частину П. н., яка лежить у ліс. смузі (на півн. від лінії Київ — Ніжен — Глухів), зараховують до Сх. або Чернігівського (інколи назва Чернігівське й Новгород-Сіверське) Полісся і обмежують П. н. її півд. частиною, положеною в смузі Лісостепу. П. н. простягається з півн. зах. на півд. сх. на довж. бл. 600 км, її ширина звужується з 250 км на півн. до 150 км на півдні. Територія П. н. охоплює два іст.-геогр. краї — Полтавщину й Чернігівщину; нині до її складу входять Чернігівська і Полтавська обл. та частини Київської, Сумської, Харківської, Черкаської і Дніпропетровської — разом (лише у межах УССР) понад 100 000 км²; територія П. н. без поліської частини понад 75 000 км².
П. н. лежить у межах Півн.-Укр. (Дніпровсько-Донецької) западини, що й визначає її орографічні особливості. Докембрійська основа западини занурена на 8 — 10 км і виповнена потужними осадовими шарами від палеозою до кейнозою. З них виходять на території П. н. на поверхню у долинах рік крейдові (лише на півн. й півд. сх.; потужність 600 м) і палеогенові (це гол. піски і глини; 250 — 300 м) шари. Сучасна П. н. стала суходолом з кін. палеогену. Тоді вже існувала долина Дніпра і його лівобережні притоки, які спливали до нього у півд.-зах. напрямі, згідно з нахилом суходолу. Ерозія створила далеко посунений у своєму розвитку рельєф. Тепер він вкритий покровом антропогенових осадів, які лежать незгідно на нерівно порозмиваних шарах палеогену.
П. н. була вкрита льодовиком під час дніпровського (або рісського) зледеніння, коли його язик висунувся далеко вперед аж по гирло р. Орелі; на сх. він сягав приблизно по лінію на сх. від р. Псла та (далі на півн.) по вододіл Псла і Сули (див. карту). Однак уже доба перед дніпровським зледенінням, поступ й відступ дніпровського льодовика та часи після його остаточного відступу і разом з цим кількакратні зміни клімату вплинули на краєвид всієї П. н.: льодовики залишили багато донних і кінцевих морен з ератичними наметнями, поля пісків і ріні, що їх приносили талі води льодовика, які лише з трудом відпливали, бо Дніпро мусів пробиватися крізь Кристалічний масив, який зазнав піднесення; витворювалися прадолини, якими плила вода вздовж краю льодовика; в час перед-, між- і післяльодовиковий творився лес. Через зміни клімату та чергування акумуляції й ерозії лес становить кілька поверхів, між якими розташовані викопні (поховані) чорноземні ґрунти; створилася низка терас. В усій півд. частині П. н. льодовикові форми прикрив лес, і вона має лесовий ерозійний ярово-балковий характер; півн., не вкрита лесом — льодовиковий. Однак межа цих двох краєвидів не є на П. н. така виразна, як на Придніпровській височині: з одного боку, в поліській смузі П. н. є низка лесових островів з ерозійним характером, з другого — в долині Дніпра поширений далеко на півд. поліський тип краєвиду.
Хоч товщина четвертинних шарів на П. н. має до 50, а подекуди до 100 м, дольодовикові риси рельєфу залишилися в основному без змін.
Поверхня П. н. похилена в напрямі осьової частини Дніпровсько-Донецької западини з сх. на зах. і на півд. Її найбільші висоти (понад 200 м) поширені на півн. сх. на пограниччі з Сер. височиною та на півд. сх. на пограниччі з Запор. грядою й Донецьким кряжем; найнижчі над Дніпром — від 109 м при гирлі Сожі до 40 м при гирлі Самари. У цьому ж (півд.-зах.) напрямі пливуть притоки Дніпра: Десна з Сеймом, Сула, Псьол, Ворскло, Орель, Самара та ін. менші. Лише найбільше на півд.-сх. висунена частина П. н. похилена й відводнена до р. Дінця.
У лісостеп. частині П. н. вирізняються два основні р-ни: нижчий на півд. зах. — дніпровська терасова рівнина, і виший на півн. сх. — Полтавська рівнина.
Дніпровська терасова рівнина — це широка долина Дніпра, що сягає на півн. сх. по лінію Глухів-Прилука-Пирятин-Хорол-гирло Самари, тобто на широчінь від 130 км на півн., до 20 на півд. Дніпровська терасова рівнина — майже безлісна і складається з кількох широких терас: заплавної, борової і лесових.
Заплавна тераса добре виявлена і простягається здовж всієї течії Дніпра; вона висока на 4 — 5 м, шир. на кілька км, товщина алювіяльних шарів 15 — 20 м. Цією заплавиною пливе Дніпро з своїми бічними рукавами, притоками, охабами і островами: тут багато озер і стариць. Тераса покрита болотами, луками, чагарниками, рідко лісами; під час повеней вона залита Дніпром. Після побудови водосховищ заплавна тераса здебільша залита.
Друга (перша понадзаплавна) тераса — борова, підноситься до 10 — 15 м над рівнем річища Дніпра, вона шир. до 10 км (винятково, напр., проти Чигирина, й більше). Збудована з пісків, колись була покрита сосновими лісами, тепер перев. обезліснена і частково вкрита сипким піском і надмами. Товщина алювіяльних шарів поблизу Києва доходить до 40 м.
Вища частина терасової рівнини (2 — 4 тераси) підноситься над низовинними терасами високим уступом на 20 — 25 м. Їх поверхня вкрита лесом, вони шир. на 90 км на півн., на 20 — на півд. Лесові тераси становлять собою акумуляційну рівнину, дуже слабо розчленовану широкими забагненими притоками Дніпра. Широку западину в рельєфі утворює долина р. Трубежу (туди у рісський час перепливав Дніпро); підняття становлять ізольовані горби: Хоцький горб (151 м), Пивиха (169), Калитва (145; залишки кінцевої морени дніпровського льодовика) та ін.
Полтавська рівнина підноситься виразним ступенем над дніпровською терасовою рівниною на лінії Ічня — Пирятин — Хорол — Новомосковське: над придеснянську терасову рівнину підноситься на лінії Ічні та вододілом між р. Сулою й Сеймом (див. карту). Вона повільно підноситься в півн.-сх. напрямі, де на висоті 200 — 220 м переходить у Сер. височину. Вся Полтавська рівнина вкрита грубими шарами лесу (у кількох поверхах), які на зах. прикривають льодовикове підложжя, на сх. лежить безпосередньо на відкладах третьоряду, які відслонюються лише у долинах рік (у басейні Дінця також крейдові шари). Поверхню Полтавської рівнини перетинають лівобічні притоки Дніпра і ділять її на низку міждолинних гряд, між якими простягаються глибокі долини на 70 — 80 м, шир. на 10-12 км. Вони — асиметричні: їх правобічні схили високі й круті, розриті короткими, але глибокими ярами, ускладнені зсувами, часто вкриті чагарниками й лісами; лівобічні схили пологі, звич. з 3 — 4 терасами — заплавною (2 — 5 м н. р. ріки), надзаплавною (до 15 м; звич. вкриту пісками) й вищі (понад 20 м), вкриті лесом. Балки на лівих схилах долин розгалужуються на поверхні вододілів і сильно їх розорюють, але швидко і кінчаються; на правих схилах вони неглибокі й заходять далеко на вододіли, надаючи їм хвилястого характеру.
Т. ч. на Полтавській рівнині розвинений типовий балково-яровий краєвид, гол. завдяки м’якому лесовому підложжю (див. ЕУ 1, стор. 68 і карту). Розчленування Полтавської рівнини нерівномірне: найсильніше розорані праві схили долин Сули, Хоролу, Ворскла і сер. частини Псла. На вододільних рівнинах деяку різноманітність становлять (як на Придніпровській височині; див. стор. 2 327) водно-льодовикові прохідні (мертві) долини, які перетинають вододіли і зв’язують долини гол. річок Полтавської рівнини; їх найбільше між долинами Удаю, Сули, Хоролу, Псла і Ворскла. У півд. частині поширені поди і степ. блюдця, у центр. — є горби, пов’язані з переміщенням соляних мас, напр., б. Ромна (гора Золотуха), с. Висачок (Висачківський горб) та ін. Пам’яткою, залишеною людиною, є могили, які тягнуться часто цілими рядами (здебільша висотою 6 — 8 м).
У півн., поліській смузі П. н. можна вирізнити три основні форми рельєфу: алювіяльні рівнини і терасові долини, мореново-зандрові й зандрові рівнини та лесові розчленовані рівнини. Півд. частина поліської смуги приблизно по лінію на півн. від гирла Прип’яті по Десну нижче Чернігова і р. Сейму є продовженням Дніпровської терасової рівнини (тому деколи назва Дніпровсько-Деснянська терасова рівнина); тут, крім низької заплавної тераси, великі простори займають дві надзаплавні тераси, вкриті перев. пісками (лесу тут нема). Далі на півн. поряд один одного поширені згадані вище три основні типи рельєфу. Алювіяльні рівнини й терасові рівнини простягаються здовж рік: Дніпра, Десни, Снову й ін.; мореново-зандрові й зандрові рівнини на вододілах; на них поширені також лесові острови, порізані балками: Любецько-Чернігівський, Березнянсько-Сосницький, Новгород-Сіверський та ін. Значну участь у будові сучасної поверхні відограють давні залишкові (прохідні) долини. Найбільшою з них є долина Замглай, по якій довгий час протікали води Дніпра. Тепер вона становить собою великий заболочений масив (8 330 га; ін.: Остерське — 10 560 га, Сновське — 9 400 га, та менші болота). Півн.-сх. частина П. н., що її часом називають Новгород-Сіверським Поліссям, являє собою перехід до Сер. височини. Тут виступають вже к. поверхні крейдові шари, прикриті малопотужними третинними і антропогеновими шарами. Річки врізаються в крейдові шари, розвинені яри и балки, карстові форми рельєфу. Мальовничим є правий, високий (85 м) берег Десни б. Новгорода-Сіверського.
Клімат, ґрунти, рослинність. Клімат П. н. помірковано континентальний з посиленням континентальности у сх.-півд. напрямі й вищою температурою літа і року на півдні. Сер. річна температура від 6 до 7,5° Ц.; січня від — 6 до —7,5, липня від 18,5 до 21° Ц.; різниця між найтеплішим і найзимнішим місяцями зростає з 25° на півн.-зах. до 28° Ц. на півд.-сх. Ч. атмосферичних опадів у році зменшується з 600 мм на півн. до 450 мм на півд.-сх.; понад 75% їх припадає на літнє півріччя.
У лісостеп. частиш П. н. найбільше поширені чорноземні ґрунти; поширені також — глибокі, малогумусні та чорноземно-лучні; здовж крутих правих берегів річок — опідзолені чорноземи і сірі ліс. ґрунти. В півн. частині П. н. переважають дерново-підзолисті ґрунти; поширені також сірі і світло-сірі опідзолені (гол. на лесовому підкладі) та торфяно-болотні ґрунти.
2/3 П. н. лежить у смузі Лісостепу. Основний тип лісу (він становить ледве 6% всієї площі) це діброви з домішкою липи, а на піщаних терасах бори та субори. Степ у смузі Лісостепу цілком розораний; він має обличчя трав’яного барвисто-широколистного степу. Найбільше на півд. висунена частина П. н. входить у смугу Степу — барвистого типчиноковилового. У поліській частині П. н. ліс займає тепер ледве 17%. Це частково листяні (дуб, береза, осика, вільха тощо), частково шпилькові (соснові) ліси. Значну площу становлять суходільні й заплавні луки. По болотах поширені гол. осока, очерет, рогоза, ситник.
Див. також Лісова смуга, Лісостеп.
Про людність і нар. госп-во П. н. див. гасла: Переяславщина, Чернігівщина.
Література: Бондарчук В. Геоморфологія УРСР. К. 1949; Геология СССР. т. V. Укр. ССР. М. 1958; Заморій П. Четвертинні відклади Укр. РСР., ч. І. К. 1961; Чижов М. Український лісостеп. К. 1961; Цись П. Геоморфологія УРСР. Л. 1962; Маринич О. Укр. Полісся. К. 1962; Бондарчук В. Геол. будова Укр. РСР. К. 1963; Ланько А., Маринич О., Щербань М. Фізична географія Укр. РСР. К. 1969.
В. Кубійович
Придніпровське (V — 16), м. на о. Чаплі на Дніпрі, підпорядковане Дніпропетровській міськраді; 19 700 меш. (1965). Річкова пристань, Придніпровська ДРЕС (держ. районна електрична станція); зав. будів. матеріялів. Засноване 1952 р. у зв’язку з будівництвом ДРЕС.
Прижов Іван (1827 — 85), рос. історик-етнограф і рев. діяч, автор численних праць, гол. з іст. рос. побуту. Росіянин родом, став прихильником укр. народу, його нац. змагань та укр. літератури. 1869 р. П. надрукував у воронізьких «Филологических Записках» (1 — 3) працю «Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII в.» (повний текст опубліковано 1958 p.). Опублікував рев. проклямацію укр. мовою «Лист до громади». За участь у рев. русі 1870 р. був засланий до Сибіру, де й помер.
[Прижов Іван (* Москва — † Петровський Завод [тепер Петровськ-Забайкальський]). — Виправлення. Т. 11.]
Призант Лев (* 1930), ґравер на лінолеумі, працює в Києві у галузі станкової графіки; ліноґравюри: «Видубецький манастир у Києві», «Мати» (1961); аквареля «Кабарда» (1957).
Прийма Іван (1864 — 1921), педагог і гром. діяч, гімназійний учитель у Перемишлі, Кіцмані й Чернівцях, з 1911 р. дир. укр. гімназії в Яворові. Під час першої світової війни вивезений росіянами. За укр. державности дир. укр. гімназії у Полтаві. Заарештований большевиками, помер у харківській в’язниці.
[Прийма Іван (1867, Селиська, Бібрський пов., Галичина — 1921). — Виправлення. Т. 11.]
Прийма Федір (* 1909), рос. літературознавець, співр. Ін-ту Літератури АН СССР у Ленінграді, дослідник укр. літератури: «Т. Г. Шевченко и русская литература» (1954), «Иван Франко» (1956), «Из забытых отзывов русских писателей о Т. Г. Шевченко» (1958), «Шевченко и русская литература XIX века» (1961) та ін.
Прийма-Богачевська Рома (* 1928), балерина і хореограф модерного мист. танцю, нар. у Перемишлі, дочка І. Прийми-Шмериковської. Пройшла школу евритмії за системою Ж. Далькроза у Львові, училася на танковому відділі Муз. Академії і в студії Г. Кройцберґа у Відні. Виступала в балетному ансамблі Львівського оперового театру (1939 — 44), солісткою у Крайовому театрі Інсбруку (1947 — 49), у групі Р. Сорель у Монтреалі (Канада) і з власними танковими креаціями в Европі, Канаді й ЗДА. Характеристичні танки укладу П.-В. («Мамона», «Страхіття війни», «Святий танець», «Ікона») позначені драматичною експресією і поєднанням клясичної техніки з модерною. П.-Б. багато уваги присвячує укр. тематиці, базуючи свої композиції на стилізованому фолкльорі («Відьма», «Чайка», «Русалка», «Верховина», «Сваха», «Обливаний понеділок», «Жниця»). З 1964 р. П.-Б. керує балетною школою в Нью-Йорку. Великий успіх мали її дитячі балети-казки «Попелюшка» (1967), «Квіт папороті» (1971) та ін. Її ж укладу танки в опері «Анна Ярославна» А. Рудницького (1969).
[Прийма-Богачевська Рома (* 1927). — Виправлення. Т. 11.]
М. П.
Прийма-Шмериковська Іванна (* 1893), піяністка, співачка (меццо-сопрано) і педагог родом з Надвірної (Галичина). Закінчила Львівську Консерваторію (1920), пізніше вчилася в Парижі. Самостійні концерти у Львові, Варшаві, Кракові. Концерт-майстер у Львівському Оперному Театрі (1942 — 43) і учитель співу в Львівській Консерваторії (з 1937), в Монтреалі (Канада — 1949 — 51), Укр. Муз. Ін-ті у Нью-Йорку (1951 — 59); з 1959 р. керівник фортепіянового відділу в школі Палм Біч на Фльоріді. П.-Ш. також працює в малярстві (абстрактні композиції).
[Прийма-Шмериковська Іванна (1898, Станиславів — 1982, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]
Приймак Борис (* 1909), архітект родом з Новочеркаського, д. чл. Академії Будівництва і Архітектури УРСР (з 1956), гол. архітект Києва (з 1955). П. закінчив архітектурний фак. Харківського Художнього Інституту (1930), до 1936 р. працював у Харкові під керівництвом П. Хаустова; з 1946 р. у Києві; співавтор пляну забудови Хрещатика та низки будинків (центр. поштамт, раднаргосп, готель «Москва» та ін.) у Києві.
Приймаченко Марія (* 1909), майстер нар. розпису родом з Київщини; настінні розписи, ілюстрації до віршів і казок (часто власного укладу), розпис кераміки. В будові орнаментальних композицій (перев. фантастичний світ тварин і рослин) П. бездоганно володіє ритмом і кольором; її творчість характеризує монументальність, узагальненість форм і декоративність. Малюнки П. експонуються на виставках нар. творчости («Звірі з Болотні» — 1935, «Соняшники» — 1962, цикл «Людям на радість» — 1966, жанрові картини), репродукуються на листівках. П. виконала бл. 500 мист. робіт. Див. монографію: В. Данилейко «Марія Приймаченко» К. 1971.
[Приймаченко (Примаченко) Марія (* Болотня, Радомиський пов.). — Виправлення. Т. 11.]
Прийменник, невідмінне службове слово, що окреслює стосунок керованого імени (іменника, займенника, прикметника, числівника) до керівного слова; окремо від імен не вживається (більшість П. з одним відмінком, напр., до хати, деякі з двома, напр., на хату, на хаті, чи трьома, напр., з метр, з метра, з метром). Первісні значення прийменникових сполучень просторові й часові, з них розвинулися ін. (напр., по хаті, по році, по-моєму). П. бувають прості (по, над) і складені з ін. П. (з-, по-: з-під, попід), Нові П. утворюються з прислівників (навколо нас: навколо стояли води), що з них та з відмінкових форм іменників, треба думати, постали й теперішні П. (перед хатою).
Приказ «Малые Росіи», одна з установ рос. держави 17 в., призначена для зносин з Україною. Ці зносини у 1648 — 54 pp. і після умови 1654 р. провадив Посольський Приказ, установа для зв’язків з закордонними державами.
У 1663 р. для зносин з укр. державою була організована установа П. «М. P.», що віддзеркалювала змінену на некористь України політ. ситуацію. Однак новий приказ залишався в основі установою для міждерж. зносин (на відміну «місц.» приказів рос. держави, як Сибірський, Смоленський тощо) і не мав характеру вищої для України урядової інстанції. П. «М. Р.» по суті, був свого роду моск. «мін-вом у справах України», мовляв, канцелярією моск. царя, як царя «Малые Росіи».
П. «М. Р.» вів переговори з укр. владою в особі гетьмана та його адміністрації, надсилав і інструктував рос. посланців до України, контролював рос. воєвод — командувачів рос. залог у деяких укр. містах, судив українців за правні порушення на території Рос. держави, закликав з України до Росії освічених фахівців, майстрів тощо.
За Петра I, у зв’язку з реформою рос. урядової системи, П. «М. Р.» втратив поступово своє значення і функціонував як архів рос.-укр. відносин. У 1720-их pp. його включено до заг. архіву Мін-ва Закордонних Справ, в якому його матеріяли зберігалися до нашого часу. Оскільки архіви центр. укр. установ не збереглися, діловодство і документальні матеріяли П. «М. Р.» є найбагатшим джерелом для укр. політ. історії 17 в.
Література: Окіншевич Л. Приказ «Малые Росіи» Моск. держави 17 ст. (Праці Комісії для виучування історії зах.-руського та укр. права, у І т.). К. 1925; Софроненко К. Малороссийский Приказ Русского государства второй половини 17 и начала 18 в. 1960.
Л. Окіншевич
Прикази, установи адміністративно-суд. управління в Рос. державі 16 — 17 вв.; спершу існували при центр. уряді, а деякі згодом і в провінційному (губ.) управлінні. П. творилися за функціональним принципом як відділи уряду (посольський П. — зовн. справи, стрілецький — військ. тощо). Ч. П. не було устійнене; іноді доходило до 80. На чолі П. стояли призначені царем урядовці, здебільша бояри, під наглядом яких працювали т. зв. дяки і піддячі (писарі). Окремі П., напр., Малоросійський П. займалися управлінням певної території. Петро I 1718 р. замінив систему П. на т. зв. колеґії.
Прикази громадського піклування («Приказы общественного призрения»), губ. адміністративні установи в Рос. Імперії, створені 1775 p., у зв’язку з поділом держави на губернії, з метою керувати нижчим шкільництвом і добродійними установами та нар. здоров’ям. На чолі П. г. п. стояв губернатор, шкільними оправами відав дир. нар. шкіл. П. г. п. ліквідовано у 1860-их pp. у більшості губ. Рос. Імперії, також і на Лівобережжі та Півд. Україні, і справи, якими вони відали, передано новоствореним земствам. На Правобережній Україні, у якій земства ще не були введені, П. г. п. проіснували до поч. 20 в. Див. також Приказна медицина.
Приказки, короткі афористичні нар. вислови для підтвердження якоїсь правди чи думки або характеристики якогось факту чи явища. На відміну від прислів’їв П. є одночленної побудови і без дидактичного спрямування. В оглядах нар. усної словесности П. розглядаються разом з прислів’ями, як твори одного жанру. На Зах.-Укр. Землях П. називали також короткі оп. Цим терміном С. Руданський визначав свої короткі віршовані оп., зокрема анекдоти, а Є. Гребінка — байки.
Приказна медицина, система мед. служби в Росії і на Україні у другій пол. 18 та у першій пол. 19 вв. (у Київ., Волинській і Подільській губ. до кін. 19 в.), запроваджена з 1775 р. у зв’язку з створенням у кожній губ. «приказів гром. піклування» (П. Г. П.), яким було доручено орг-цію та керівництво мед. і благодійними установами. «Прикази» закладали лікарні, аптеки, притулки для сиріт, психічних і невилікувальних хворих й давали амбуляторну безкоштовну мед. допомогу найбіднішим прошаркам людности. Рівень П. м., за браком коштів та кадрів, був невисокий, але створенням її було покладено базу систематичної мед. служби у Росії і на Україні. Одночасно були утворені посади пов. лікарів, а з 1797 лікарські губ. й пов. управи. У праці П. м. значну участь брали лікарі українці, серед них: Д. Самойлович, Д. Волчанецький, О. Масловський, С. Митрофанов, П. Малахов, Д. Писчеков, Д. Понирка, К. Рожалін, М. Трохимовський, І. Тишевський та ін.
В. П.
«Прикарпатская Русь», москвофільський щоденник рос. мовою, виходив у Львові 1909 — 15 pp. (ред. С. Лабенський), і з кін. 1918 до кін. 1920 р. як орган «Русского Исполнительного Комитета», (ред. К. Вальницький). «П. Р.» змінила «Воля Народу».
Прикарпаття, інколи вживана назва для Передкарпаття.
Прикладка (опозиція), іменник чи субстантивоване слово, що звич. зв’язане з пояснюваним ним іменником узгодженням, стоїть здебільша в постпозиції (поет-громадянин) і може мати пояснювальні слова. П. подібна до атрибута тим, що містить у собі якісно-оцінювальну характеристику предмета чи вказує на його зв’язки в навколишній дійсності (Петро, Іванів брат, виїхав). П. без пояснювальних слів часто зливається з означуваним словом в одне лексичне ціле (плащ-палатка). Такі словосполучення особливо характеристичні для мови укр. фолкльору і походять з того часу, коли іменник не різнився граматично від прикметника.
Прикметник, відмінна частина мови, що виражає ознаку предмета та зі своїм іменником узгоджується в роді (тепер тільки в однині), числі й відмінку. За значенням П. поділяються на якісні (глибокий), що вказують на ознаку предмета в собі, та відносні (дерев’яний), що на таку ознаку вказують пов’язано з ін. предметом; підгрупа відносних — присвійні П. (сестрин) вказують на приналежність предмета якійсь особі чи предметові. Межу поміж ними почасти затирає однак уживання у переносному значенні відносних П. (дерев’яний стиль, материнська любов). Якісні П. можуть ступенюватися (глибокий, глибший, найглибший) й утворювати пестливі форми суб’єктивної оцінки (малий, маціцький; також деякі відносні: золотесенький) та прислівники на -о, -е (гарно, більше). Відміна П. в сучасній укр. мові цілком уніфікована: всі П. мають однакові закінчення й зберігають наголос на тому ж складі. Від праслов. іменної відміни П. збереглося лише кілька форм, уживаних у називному відмінку одними чоловічого роду (винен, ладен і кілька ін.).
Приколотне (III — 18), с. м. т. Велико-бурлуцького р-ну Харківської обл.; 3 600 меш. (1965). Олійниця й цегельня.
Прикумськ (у 1935 — 57 pp. Буденівськ; IX — 25), м. на Терщині, над р. Кумою, р. ц. Ставропільського краю РСФСР, 27 900 меш. (1959). Харч. пром-сть, текстильно-ґалянтерійна фабрика. Заснований в кін. 18 в. За переписом 1926 р. П. мав 15 800 меш., в тому ч. 19,4% українців.
Прилука (також Прилуки, III — 13), м. обл. підпорядкування Чернігівської обл., положене над p. Удаєм на Придніпровській низовині, 57 300 меш. (1970). П. вперше згадується під 1092 р. в Іпатському літопису; входила до складу Переяславського і Чернігівського князівств; з поч. 14 в. — В. Лит. князівства. З 1648 р. центр Прилуцького полку в Коз.-Гетьманській державі; 1782-96 пов. м. Чернігівського намісництва, 1797 — 1808 — Малорос., згодом Полтавської губ. 1860 р. П. мала 10 тис. меш., 1897 — 19, 1926 — 27; госп. характер — ремісничо-пром.-торг.-сіль.-госп.; велике значення мала торгівля махоркою (перше місце в Рос. Імперії), яка вирощується на Прилуччині. У 1923 — 30 pp. П. була центром Прилуцької округи.
З 1930 р. почалося сильне зростання пром-сти, зокрема легкої і харч. Основні галузі пром-сти: текстильна (прядильна, панчішна), шкіряно-взуттєва і шкіряно-ґалянтерійна, швейна, пластмас, харч. (млини, птахокомбінат, виробництво олії з м’яти); зав.: машинобудів., чавуноливарний, металообробний, фабрики махорки, мебльовий комбінат, нафтопромисел. Гідромеліоративний технікум, мед. і пед. училища, училище механізації сіль. госп-ва, Укр. дослідна станція тютюну і махорки, дослідна станція Всесоюзного н.-д. ін-ту етероолійних культур; краєзнавчий музей. Архітектурні пам“ятки: Преображенський собор (1710 — 20 pp.). За переписом 1959 р. українці в П. становили 80% всього населення.
Прилягання, на погляд А. Пєшковського, широко прийнятий у сов. граматиці, форма підрядного зв’язку поміж словами в реченні, в якій синтаксична залежність від керівного слова виражена не словозміною (флексією) чи службовими словами, а тільки інтонацією й значенням. Прилягають, за цим поглядом, прислівник, дієприслівник, інфінітив та стійкі словосполучення прислівникового типу. В дійсності випадки П. можна розглядати як вияв нульового узгодження (говорить тихо) і нульового керування (почав читати).
Примак Федір (* 1899), лікар терапевт родом з Чернігівщини, проф. пропедевтики внутр. хвороб Київ. Мед. Ін-ту. Працює перев. над питаннями недостатности кровообігу, гіпертонії, гіпоксидозів, алергії, клініки та діягностики сепсису, ревматизму, ендемічного зобу і захворювань нирок. Бл. 140 праць.
[Примак Федір (1899, Татарівка [тепер Софіївка], Ніженський пов. — 1981, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Примаков Віталій (1897 — 1937), сов. військ. діяч родом з Чернігівщини, зять М. Коцюбинського. За рев. діяльність у гімназії засланий на Сибір. У 1917 р. чл. Київ. комітету большевиків, учасник жовтневої революції в Петрограді; чекіст. У січні 1918 організував при Харківському Раднаркомі УССР кінний полк Червоного Козацтва, що згодом перетворився на бриґаду, дивізію і врешті на І Кінний корпус ім. ВУЦВК та мав почасти укр. характер. Брав участь у боях проти німців, військ УНР, Денікіна, Вранґеля, поляків у Галичині, Махна тощо, вславився рейдами в запілля ворога. У 1925 — 26 pp. був таємним сов. дорадником при Нац. армії Китаю (Калганська група Фан Юй-сянґа) і створив першу модерну кінноту у китайській армії; з 1927 — 28 pp. сов. воєнний аташе в Афганістані (звідки організував сов. перемогу над повстанцями-басмачами у Сер. Азії), пізніше — в Японії, у 1931 р. вчився в Академії Ген. Штабу Німеччини, згодом заступник командувача військ. округ Півн. Кавказу та Ленінграду. У червні 1937 р. заарештований і розстріляний разом з Тухачевським. Залишив ряд ст. і спогадів про революцію на Україні, в Китаї, а також праці з воєнної теорії.
Примівка, примовка, коротке речення з побажанням добра, здоров’я тощо, висловлюване при випиванні, під час зустрічів чи при ін. нагодах. Давніше цим терміном визначувано одну з словесних формул замовляння (заклинання) — обрядової дії, пов’язаної з вірою у магічну силу слова (примовляння) з метою впливати у бажаному напрямі на людей, їх психічний, а то й фізичний стан і на оточення. Подекуди П. є те саме, що й приповідка, прислів’я.
Примітивізм, вихідна стадія усіх мистецтв, поняття, зв’язане з мист. творчістю первісної доби при порівняно мало розвинених зображувальних засобах. У 19 в. термін П. стосований на окреслення пізньоґотичного або ранньоренесансового італ., нідерляндського і франц. малярства. Нині цим терміном окреслюється творчість мистців без проф. освіти і не приналежних до певної соц. групи.
В укр. мистецтві впродовж усіх століть, поряд проф. майстрів, поважне місце посідали мистці-самоуки і деякі з них залишили (безіменно) значні твори, зокрема з іконопису, дерев’яної і кам’яної скульптури й портретного малярства. Здебільша їх творчість пов’язувалася з нар. мистецтвом.
Кращими зразками укр. примітиву 16 — 19 вв. можна вважати поширені на Лемківщині, Бойківщині і Гуцульщині намогильні пам’ятники і т. зв. придорожні фігури, численні зображення «Козака Мамая», ікони-офірки, гуцульські і лемківські малюнки на склі, дереворізи тощо.
Сучасні найвідоміші мистці-примітивісти на Україні: селянки К. Білокур, М. Приймаченко і Г. Собачко, що оперують традиційними формами, хоч часто їх модернізують у напрямі експресіонізму і надреалізму. Широко відомий у світі лемко Никифор (†). У ЗДА працює К. Трохименко.
С. Г.
Примович Михайло, церк. діяч 18 в., архипресвітер Львівської катедри і ген. вікарій київ. гр.-кат. митрополичої дієцезії; 1781 р. записав 200 000 злотих на влаштування у Житомирі гр.-кат. Духовної Семінарії для поліпшення духовної освіти на Україні.