[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2386-2396.]

Попередня     Головна     Наступна

Прудентополіс (Prudentópolis), муніципальне (пав.) м. в естаді (стейті) Парана у Бразілії, 6 600 меш., у тому ч. бл. 60% українців. П. виник 1896 р. в період першого масового укр. поселення і є одним з гол. осередків укр. церк. життя в Бразілії. Осідок найбільшої парохії укр.-кат. екзархату св. Йосафата і оо. Василіян (манастир, семінарія св. Йосипа з 130 учнями, в-во з тижневиком «Праця» і місячником «Укр. Місіонар у Бразілії»). Обл. дім сс. Служебниць з новіціятом, початковою і сер. школами, шпиталем, ювенатом; центр. дім Катехиток Серця Ісусового з колеґією св. Ольги, інтернатом, курсами та проф. школою хатнього госп-ва. Прудентопільський пов. має 35 000 меш. (у тому ч. бл. 80% українців) на площі 2 402 км². У пов. до 40 укр. громад (кожна має каплицю). Гол. галузі продукції: парагвайський чай, фасоля, цибуля, картопля, кукурудза і збіжжя (жито, пшениця); ліс. госп-во (див. також Парана).

Прудкий Никон (* 1890), бандурист і майстер бандур родом з Канева, учень Т. Пархоменка. У репертуарі П. кілька дум і понад 100 нар. пісень різних жанрів, зокрема присвячених Т. Шевченкові («Похорон Шевченка», «На пошану Тарасові» власної композиції), які П. часто виконував на могилі Шевченка. З 1932 р. працює в Черкасах у майстерні муз. інструментів і керує гуртками бандуристів.

[Прудкий Никон (1890 — 1982, Черкаси). — Виправлення. Т. 11.]

Прудянка (кол. Пруди; III — 17), с. м. т. Деркачівського р-ну Харківської обл., положене над р. Лопанню на півн. від Харкова; 4 000 меш. (1965). Заснована на поч. 17 в.

Пружани (I — 5), м. на зах. Поліссі над р. Мухавцем, на укр.-білор. пограниччі, р. ц. Берестейської обл. БССР; 7 100 меш. (1959). Харч. пром-сть.

[Пруссія. — Доповнення. Т. 11.]

Прут, p., ліва притока Дунаю; довж. — 910 км (в тому ч. на Україні бл. 240 км), сточище — 27 500 км². П. бере свій початок з верху Говерлі в Чорногорі, перепливає Карпати, Підкарпаття та Покутсько-Басарабську і Молд. височини. Нині тільки гор. частина сточища П. лежить на укр. етногр. території в УССР (у Галичині й на Буковині; разом бл. 8 000 км²), решта на рум. (в Румунії й Молд. ССР). Нижче м. Новоселиці П. аж до гирла є держ. кордоном між СССР (УССР та Молд. ССР) і Румунією. До Делятина П. тече вузькою, гірською долиною з порогами й водоспадами (б. Яремча), далі аж до Чернівців — широкою асиметричною долиною (високий правий берег), однак має ще досить сильний спад. Живлення снігове й дощове. Замерзає від січня до березня, але льодостан — нестійкий. П. використовується для сплаву лісу. Гол. притоки: Пістинка (56 км), Рибниця (54) і Черемош (80) — всі з правого боку. Над П. розташовані м.: Делятин, Коломия, Снятин, Чернівці та ін.

[Прутський похід. — Доповнення. Т. 11.]

Прхала (Prchala) Лев (1892 — 1966), ген. чехо-словацької армії, чес. політ. діяч. У 1939 р. през. Чехо-Словаччини призначив його чл. уряду Карп. України, проти чого протестувало населення. 14. 3. 1939 керував нападом чехо-словацького війська на Карп. Січ у Хусті, при якому загинуло кількадесят українців. На еміґрації у Лондоні П. був одним з небагатьох чехо-словацьких політиків, які не співпрацювали з през. Е. Бенешем з уваги на його просов. політику після 1943 р. У 1950 — 60-их pp. був у тісних зв’язках з укр. колами АБН.

Пршібрам (Příbram), м. в зах. Чехо-Словаччині (в сер. Чехії), 28 300 меш. (1964). У 1848 — 1940 pp. у П. діяла Гірнича Академія, в якій навчалося деяке ч. українців. У 1898 — 1912 pp. вони мали т-во «Ватра». У 1920-их pp. це були кол. вояки укр. армій з таборів інтернованих у Чехо-Словаччині. Заг. ч. укр. студентів у 1919 — 31 pp. — 95, з цього ч. 58 здобули дипломи інженерів. З 1920 р. укр. студенти мали гурток «Каменярі» (1925 р. — 63 чл.).

Прядивні рослини, рослини з яких одержують волокно для текстильно-джутової пром-сти. У світовому виробництві найбільше вирощуються бавовник, джут, льон-довгунець і коноплі. На Україні поширені льон-довгунець і коноплі; у 1930 — 40-их pp. чимале значення мав бавовник і деяке кенаф, але з 1950-их pp. їх не культивують.

Пряма мова, мова особи, про яку йде розповідь, передавана без узгодження особи і інтонаційного підпорядкування мові розповідача. П. м. створює ілюзію точного відтворення чиєїсь мови і дозволяє впровадження відповідних лексичних, граматичних і стилістичних особливостей. П. м. може вводитися в текст словами оповідача, що вказують на самий факт уведення П. м.: називають особу, якій вона належить, та факт її говорення (Брат сказав: «Я йду до міста, а ти залишайся вдома»). При зміні П. м. на непряму мову наступає, крім реченнево-інтонаційної зміни, ще зміна займенників і осіб та способів у присудкових дієсловах і впроваджується сполучник, найчастіше що, щоб. Давня мова і сучасна нар. поєднують інтонацією (без павзи) і сполучником упровідно-розповідний текст з П. м. без узгодження осіб. (Брат сказав, що я йду до міста, а ти залишайся вдома). Співрядне уживання обох систем могло доводити до непорозумінь, тому шкільна граматика під впливом латинської таке поєднування П. м. з непрямою в літ. мові викоренила.

Пряслень (прясличка), маленьке глиняне чи кам’яне кружальце на веретено, вживане укр. прялями у княжу добу. Масовий виріб П. з рожевого волинського лупаку-шиферу був у околицях Овруча, звідки вони розходилися по всій Україні та були експортовані на Московщину, надволжанську Болгарію і Польщу. На них трапляються написи («Потворин пряслень», Київ), «Невесточ» (Вишгород), «Гй помози рабе своєй и дай» (Городно), окремі знаки та схематичні рисунки — три воли (Полтавщина; Б. Рыбаков, «Ремесло древней Руси», 1948).

Пряшів (Prešov), м. у сх. Словаччині, засноване у 12 в.; 37 000 меш., у тому ч. бл. 1 200 українців. Від середньовіччя важливий транзитний торг. осередок між Угорщиною й Галичиною, осідок Шариської жупи. П. не лежить на укр. етногр. території, але є її природним центром. З 1816 р. гол. м. гр.-кат. Пряшівської єпархії. П. став осередком укр. культури аж на поч. 1850-их pp., коли заходами О. Духновича було засноване «Літературноє заведеніє пряшевськоє», яке мало 72 чл., проіснувало з 1850 до 1853 р. і видало 9 кн., зокрема підручники та три альманахи «Поздравленіє русинов» (1850 — 52). 1862 p. засновано ін. орг-цію з харитативно-культ. метою — Общество Івана Христителя. Несприятливі обставини й реакційно-москвофільська орієнтація місц. інтеліґенції, перев. духовної, загальмувала в наступні десятиліття культ. роботу. Вона знову ожила після приєднання Пряшівщини до Чехо-Словаччини у 1919 р. Але й тоді у П. й на укр. Пряшівщині, яку адміністративно не об’єднано з Закарп. Україною («Підкарпатською Руссю»), культ. життя розвивалося слабо, при виразній перевазі консервативної й москвофільської орієнтації. У м. існувало кілька москвофільських орг-цій (Русский народный совЂт, Русский народний дом, Русский клуб, Русский музей, з 1933 р. самостійне Общество ім. Духновича, Союз русских женщин, Союз русских Учителей), що не виявляли ширшої діяльности. Виходили газ.: «Русское Славо» (з 1924, церк.), москвофільська «Народная газета» (з 1924), «Рус. нар. газета» (1937 — 38) і укр. «Слово народа» (в 1931 — 32 p., ред. І. Невицька). З ж. виходили: «Церковь и школа» (з 1919, язичієм), «Русская школа» (з 1926). Діяли гр.-кат. духовна (з 1880) і учительська семінарії (з 1895), гр.-кат. гімназія (з 1936; викладовою мовою було «язичіє» і рос. мова).

У 1945 р. П. став офіц. визнаним центром укр. населення у Чехо-Словаччині. Була заснована Укр. Нар. Рада Пряшівщини; тут появлялися газ. «Пряшевщина», «Звезда-Зоря» і ж. «Колокольчик-Дзвіночок» та діє Укр. нар. театр, що дав за перші 25 pp. понад 160 прем’єр укр. і рос. мовами. З 1951 р. в П. діє Культ. спілка укр. трудящих. Замість «Пряшевщини» засновано 1951 тижневик «Нове життя», ілюстрований місячник «Дружно вперед» та літ.-суспільний квартальник (тепер двомісячник) «Дукля» (всі виходять укр. мовою). З 1962 р. у П. постала укр. філія Спілки словацьких письм. У м. є укр. радіомовлення, катедри укр. мови й літератури на двох фак. ун-ту ім. Шафарика, Правос. Богословський фак., укр. сер. і основна школи, Піддуклянський Укр. нар. ансамбль. У в-ві «Дукля» виходить щороку 10 — 15 книжок. Кадри укр. інтеліґенції у П. за останні pp. помітно зросли. З 1950 П. осідок правос. єп. та з 1969 ординаріяту відновленої Гр.-Кат. Церкви. Див. також Пряшівщина.

О. Краснянський

Пряшівська епархія, епархія на Зах. Закарпатті, тепер у сх. частині Чехо-Словаччини з осідком у Пряшеві. П. е. була створена 1816 р. цісарем Францом I, угор. королем, 1818 р. підтверджена папою Пієм VII: виділенням з Мукачівської епархії 194 парохій з бл. 150 000 вірних, які від 1787 р. творили т. зв. Кошицький Гр.-Кат. Вікаріят (з осідком у Кошицях, з 1792 — у Пряшеві). Пряшвськими єп. були: Григорій Таркович (1818 — 41), Йосиф Гаганець (1843 — 75), Николай Товт (1876 — 82), Іван Валій (1883 — 1911), Стефан Новак (1913 — 20), Діонисій Нярадій (як апостольський адміністратор, 1922 — 27), Павло П. Ґойдич (1927 — 60), помічник-єп. Василь Голко (з 1947).

1880 р. відкрито епархіяльну семінарію, 1895 р. дяківсько-учительську семінарію, 1936 р. гр.-кат. гімназію у Пряшеві; єп. Ґойдич спровадив чернечі чини і згромадження (Редемптористів, Василіян та сестер Служебниць; сс. Василіянки діяли в єпархії від 1922 p.). У 1920-их pp. у наслідок рел. боротьби невелике ч. гр.-католиків перейшло на православіє (1930 р. — 6 парохій з 7 000 вірних).

Через воєнні події та зміни держ. кордонів 1939 р. у межах тодішньої Словацької Респ. опинилося бл. 80 парохій Мукачівської єпархії, що їх Ватикан зформував в окрему Апостольську адміністрацію та підпорядкував юрисдикції Пряшівського єп. Знову після 1945 p., по відновленні Чехо-Словаччини, гр.-католики в Чехії і Моравії були підпорядковані Пряшівському єп. Т. ч. 1948 р. під юрисдикцією пряшівського єп. перебували: Пряшівська єпархія (143 700 вірних), Мукачівська адміністратура (80 600) та адміністратура Чехії і Моравії, очолена празьким парохом (68 400; Празька і Брненська парохії та 15 — 18 місійних станиць), разом 292 600 (дані за «Шематизмом Пряшівської єпархії» на 1948).

28. 4. 1950 на т. зв. Пряшівському синоді, під тиском ком. влади, Гр.-Кат. Церква в Чехо-Словаччині була примусово скасована, манастирі ліквідовані, обидва єп. ув’язнені, духовенство здебільша вивезене до концентраційних таборів, а вірних оголошено правос. Тоді моск. патріярх на території Чехо-Словаччини заснував 4 правос. єпархії: Празьку архиепархію, Брненсько-Оломоуцську, Михайлівецьку (з парохом кол. Мукачівської адміністратури) та Пряшівську (в іст. її кордонах); з 23. 11. 1951 вони творять т. зв. Автокефальну Правос. Церкву ЧССР, що її очолив росіянин Елевферій Воронцов, призначений моск. патріярхом; нині — митр. Доротей Филип (з 1964), уродженець Закарпаття.

Під час чехо-словацької лібералізації 13. 6. 1968 уряд дозволив на відновлення Гр.-Кат. Церкви у ЧССР. Тоді впродовж року з 246 правос. парохій на Пряшівщині до неї повернулося 204 парохії та 69 свящ. Єп. Гопко, якому єп. Ґойдич (помер 1960 р. у в’язниці) передав керівництво П. е., повернувся до Пряшева, однак група словацьких гр.-кат. свящ., що згуртувалася у т. зв. Дійовому Комітеті Гр.-Кат. Церкви (Akčný výbor), з осідком у Кошицях (його очолив свящ. І. Мурин), усунула єп. Голка від адміністрування єпархією і виклопотала в Римі словацького «ординарія» в особі одного з своїх чл. — о. І. Гірки, який перебрав управління П. е. 2. 4. 1969. Згадана група далі повела сильну кампанію за словакізацію Гр.-Кат. Церкви й обряду, висунувши гасло: «Всі греко-католики словаки». В наслідок цього багато гр.-католиків і навіть деякі словацькі села повернулися до Правос. Церкви, де зберігають ц.-слов. мову й сх. обряд. Теперішня чехо-словацька влада відкладає призначення гр.-кат. єп., не дозволяє відкрити епархіяльну семінарію і не повертає гр.-кат. епархіяльних установ.

Література: Духнович А. История Пряшевской Епархии, рос. переклад Кустодієва, перевидана у творах О. Духновича, т. 2. Пряшів 1967; Пекар А. Нариси історії церкви Закарпаття. Рим 1967; Hopko V. Greko-Katoličeskaja Cerkov 1846 — 1946. Пряшів 1946; Pekar A. Historic Background of the Eparchy of Prjashev. Пітебурґ 1968; Kubinyi J. The History of Prjašiv Eparchy. Рим 1970; The Tragedy of Gr. Cath. Church in Czechoslovakia. Нью-Йорк 1971.

о. А. Пекар

Пряшівська Літературна Спілка («Литературноє заведеніє в Пряшеві»), вид.-осв. т-во, засноване О. Духновичем, існувало напівлеґально у 1850 — 53 pp. з метою видавати кн. та піднести освіту закарп. укр. населення. Спілка мала кількадесят чл. з-поміж духовної і світської інтеліґенції, у тому ч. кількох словаків. Було видано 12 кн., зокрема шкільних підручників і календарів. При Спілці Духнович збирав краєзнавчі матеріяли для майбутнього музею та організував записи фолкльору. «П. Л. С.» не дістала дозволу від уряду на діяльність і припинила існування.

Пряшівські гори, див. Солоні гори.

Пряшівщина, зах. частина укр. Закарпаття, що входить до складу Чехо-Словаччини, найдалі на зах. висунена частина укр. етнічної території на півд. схилах Карпат. Назва П. виникла від м. Пряшева, за складом населення перев. словацького і положеного на словацькій етнічній території, яке, як найбільше м. цієї обл. і адміністративний центр кол. Шариської жупи та осідок гр.-кат. єпархії, стало від поч. 19 в. також укр. рел.-культ. центром. Популяризація цієї назви (як і назви Пряшівська Русь) була пов’язана з створенням Пряшівської епархії (1816), а ще більше з відокремленням цієї укр. території в 1919 р. від решти Закарпаття (т. зв. Підкарпатської Руси) та адміністративним приєднанням її до Словаччини. (Давніші назви П.: Горішня земля, Руська Крайна, Підбескидський край та ін.).

Положення, межі. П. обіймає півн. частину трьох кап. угор. жуп: Списької, Шариської і Земплинської та Собранецький пов. Ужанської. Укр. етнічні острови були ще в Абовській (Абауй-Торнянській) і Ґемерській жупах. По другій світовій війні П. входила до складу Пряшівської і (мала частина) Кошицької обл., з 1960 р. — до складу Сх.-Словацького краю (частини округ: Попрадської, Пряшівської, Бардіївської, Гуменської та кілька сіл Списько-Ново-Веської і Михайлівецької) з центром у Кошицях. Між Підкарп. Руссю і Словаччиною 1919 р. проведено межу («тимчасову») кілька км на зах. від р. Ужу, без уваги на етнічні відносини, так що до складу Словаччини входило бл. 3 500 км² укр. суцільної етнічної території та бл. 100 — 120 000 укр. населення. У 1939 — 44 pp. держ. кордон між Словацькою респ. і Угорщиною (з боку Закарпаття) проходив на зах. від згаданої межі, бо угорці домоглися силою пересунення кордону, мотивуючи це етнічним складом укр. населення; до Угорщини приєднано 1700 км² території з 70 000 населення, у тому ч. 38 000 українців. У 1945 р. між Чехо-Словаччиною і УССР відновлено давній кордон з 1919.

П., за винятком найбільше на сх. висуненої прилеглої до УССР частини, являє собою піво. до 150 км довж., ширини всього на 10 — 40 км. До 1945 р. півн. частина П. межувала з гал. Лемківщиною в складі Польщі (див. Лемки і карта на стор. 1 276); після виселення лемків укр. частина П. — це вузький клин між словацькою і поль. етнічною територіями.

Укр.-словацька етнічна межа творить багато етнічних півостровів та островів. Назагал у горах вона висувається на півд., у широких долинах і улоговинах Попраду, Ториси, Топлі й Цірохи відступає перед словацькою колонізацією з півд., і тут укр. територія звужується до 10 — 15 км (див. карту на 723 стор.). Поза укр. суцільною територією існує ще ряд укр. островів, часто на великій відстані від неї. Вони поширені перев. у менше приступних місцях, високо у горах або у вузьких долинах. Як ці острови, так і ще більше поширення греко-католиків словаків (див. далі) свідчать, що колись укр. етнічна територія займала значно більші простори.

О. Краснянський, В. Кубійович, В. Маркусь

Природа. П. охоплює низку геогр. р-нів: зах. частину Сх. Карпат, частини Низького й Зах. Бескиду, Потиської низовини і Центр. Словацьких Карпат. Сх. частина П. — на сх. від р. Цірохи має типову для Сх. Карпат смугову будову, що полягає в чергуванні повздовжніх гірських високих смуг з нижчими заглибинами. Тут у напрямі з півд. на півн. виступають: вулканічний Вигорлят (найвищий верх — 1076 м) з підгір’ям, відділений Внутр. Карп. долиною (вздовж Цірохи й Ублі від Сер. Бескиду (найвищий верх 1 221 м). Найбільшу частину П. займає Низький Бескид (найвищий верх — 1 002 м), найнижча частина Карпат (зокрема Ондавське низькогір’я).

На зах. від широкої долини Топлі й Бардіївської котловини простягаються частини Зах. Бескиду — Чергівські гори (1 157 м), відокремлені широкою й лагідною скалицевою смугою від Списької Маґури (1 259 м) і Левоцьких гір (1 290 м), збудованих з легко зфалдованого флішу. Півд.-зах. П. займають Солоні (або Пряшівські) вулканічні гори (1 092 м), широка Кошицько-Пряшівська улоговина (вздовж Горнаду й Ториси), а далі на зах. масиви (Словацькі Рудні гори — 1 246 м, ґранітовий Бранисько — 1 172) і котловини (Списька) Центр. Словацьких Карпат, у яких ще зустрічаються укр. етнічні острови. Півд.-сх. П. займає зах. частина Потиської (сх.-словацької) низовини. Низка вигідних перевалів — уздовж Ториси-Попраду, Тилицький (688 м), Дуклянський (502), Лупківський (651) й ін. полегшують сполучення між П. і півн. узбіччям Карпат. Назагал на П. можна вирізнити такі краєвиди: середньогірський (висота хребтів до 1 000, винятково до 1 300 м), низькогірський (зокрема Ондавське низькогір’я, також Бардіївське, Зборівське та ін.; висота до 600 м), Потиську низовину, Кошицько-Пряшівську майже рівну улоговину та середгірську Спиську котловину. Укр. населення живе майже виключно в р-нах двох перших краєвидів.

Клімат П. помірковано континентальний, менш континентальний 1 тепліший порівняно з сх. Закарпаттям. Він міняється залежно від висоти. Сер. річна температура від 3° у найвищих гірських масивах до 10° на Потиській низовині; температура липня від 14 до 21° Ц., січня від — 8 до — 3° Ц.; ч. атмосферичних опадів 580 — 1100 мм. У р-нах, заселених українцями (без незаселених верхів), дані такі: сер. річна температура 5 — 7° Ц., липня 16 — 18° Ц., січня — 6 до — 5° Ц.; ч. атмосферичних опадів 650 — 900 мм на рік. Ч. для м, Пряшева (висота 257 м): 8,3, 19,1 і — 3,9° Ц.; 631 мм.

Урожайніші ґрунти на П. поширені лише на Потиській низовині й Кошицько-Пряшівській улоговині; це дерново-підзолисті глеюваті та глейові ґрунти і — найурожайніші — буроземи. У горах основними ґрунтами є маловрожайні опідзолені ліс. ґрунти.

Рослинність П. розподіляється залежно від висоти на ряд природних біогеноценоз: лісостеп. рослинність з дубовими лісами і заплавними луками на Потиській низовині й Кошицькій улоговині; в горах до висоти 400 м поширені дубові ліси, найбільшу площу займають букові ліси (у нижчих висотах з домішкою дуба, вищих — ялини і смереки); у гірських масивах Зах. Бескиду переважають ялиново-букові й смерекові ліси (див. також стор. 968 — 969). Тепер ліс займає у горах бл. 40% всієї площі.

В. Кубійович

Історія. Про етнічний склад первісного населення та генезу українців П. в науці нема одностайної думки. За чес. ученим Л. Нідерле, межею між зах. і сх. слов. колонізацією була у ранні іст. часи долина р. Топлі. Новіші топономічні дослідження (Кнєжа) доводять тільки, що населення тут було слов’янське, але його племінну приналежність важко визначити. У грамотах 12 — 14 вв. з р-ну Михайлівець І. Панькевич знайшов сх.-слов. топонімічні риси. Територія сучасної укр. П., розташована далі на півн., у ті часи була рідко заселеною попраничною смугою між Угорщиною, Польщею та Руссю і аж до кін. 12 в. лежала за угор. прикордонними межами, що тільки на зламі 13 — 14 вв. наблизилися до гол. карп. пасма.

14 — 18 вв. З 13 в. є дані про словацьку колонізацію бардіївської котловини; одночасно від Спиша на сх. просувалася нім. саксонська колонізація. Перші іст. згадки про руські села на сучасному прикарпт. прикордонні походять з по“. 14 в., коли на цій території пожвавилася хвиля волосько-руської колонізації, підтримуваної роздаванням пограничних земель першими угор. королями з династії Анжу (від 1301 p.; визначення «волоський» має соц.-екон., а не етнічний характер; волохи — пастухи, русини — хлібороби). Назагал ця колонізація, що закінчилася в пол. 16 — на поч. 17 в., мала укр. етнічний характер.

Новий наплив укр. населення з півн. (поль.) боку припав на злам 17 — 18 вв. Від пол. 16 аж до 18 в. укр.-словацька мовна межа зазнала тільки незначних змін. У другій пол. 18 в. на території на півд. від Гуменного — Вранова, заселеній до того часу українцями, розгорнулася сильна словацька колонізація, що поступово змінила етнічний характер цього р-ну. Тоді ж частина укр. населення з півд. П. переселилася на звільнені від турків землі теперішньої Бачки, де вони зберегли овій нац. характер донині, тоді як корінне укр. населення саме в цих р-нах пословачилося або й зугорщилося.

Крім гірських р-нів, П. вже від ранніх часів жила інтенсивним екон. і культ. життям. Через Пряшів, Сабинів і Бардіїв проходили важливі торг. шляхи з Угорщини до Польщі і на Русь. Культура заможних спиських і шариських міст впливала до певної міри на формування типу нар. культури місц. укр. населення (одяг, ремесло); ін. зовн. ознаками збагатило цей своєрідний тип багатовікове культ. співжиття з словаками і концентрація вартостей угор. февдальної культури на цій території після опанування Угорщини турками. З пол. 15 в. різні осередки П. були у руках чеських братів-гуситів (недалеко П. працював пізніше видатний чес. педагог Ян Коменський). Після тур. окупації нижньої і сер. Угорщини вся П. залишилася в складі Габсбурзької імперії, але згодом на поч. 17 в. півд. частина Земплинської жупи відійшла на півсторіччя до турків.

У 16 в. на території П. потворилися міцні февдальні домінії (Маковиця к. Зборова, Стропків, Чічава б. Бранова, Гуменне), що охоплювали більшість укр. сіл. Основним джерелом прожитку сіль. населення стало, замість годівлі худоби, хліборобство й дрібне виробництво. Засновувалися фільварки, будувалися замки й кастелі, збільшувалися міри підданських оплат і повинностей, які на П. були вищі, ніж у сх. частині Закарпаття. У зв’язку з цим уже у кін. 15 в. почало виникати розбійництво, набувши особливої сили у першій пол. 17 в. Життя й економіку краю значно порушила австро-угор. боротьба (війна «лабанців» і «куруців»), а особливо невдале протигабсбурзьке повстання Франца II Ракоція (1703 — 11), в якому брало участь багато укр. селян.

Укр. населення П. було правос. і залежало від мукачівських єп. Проте у 16 — 17 вв. існували тісні зв’язки з Перемишлем і Львовом, звідки привозили церк. книги та приїздили окремі свящ. Осередком церк. життя на поч. 17 в. став Святодухівський манастир у Красному Броді, звідки перемиський єп. А. Крупецький намагався у 1614 p., за допомогою впливового маґнатського роду Друґетів, власників більшости укр. сіл на Земплинщині, ввести унію; але лише у 1646 р. на т. зв. Ужгородській унії більшість правос. священства зах. Закарпаття, у т. ч. й П. перейшла на католицизм сх. обряду.

Унія відкрила деякі нові можливості культ. розвитку та рел. діяльности. Не зважаючи на февдальні утиски, побутово-екон. і культ. рівень укр. населення П. був у 18 в. порівняно вищий, ніж у ін. р-нах укр. Карпат. На території П. діяла з 1613 р. єзуїтська колеґія у Гуменному, перенесена згодом до Ужгороду. Існували церк. школи — приходські й манастирські, для яких виходили перші книжки («Буквар», «Катехизис», та ін.), особливо в Трнаві на Словаччині. При манастирі у Красному Броді діяла школа філософії, заснована протоігуменом М. Шугайдою, де викладав м. ін. автор першої граматики на Закарпатті А. Коцак. З 17 — 18 вв. на П. виходить низка творів повчально-проповідницької літератури, як також зб. віршів і пісень. Свящ. і світські вчилися у високих школах Трнави, Кошиць, Еґеру (Угорщина), у віденському «Барбареумі», а також у Львівському «Студіюм Рутенум» та в Київ. Академії. З середовища пряшівських українців вийшов у ті часи ряд визначних церк. і культ. діячів, вчених та мистців. Дехто з них в кін. 18 і поч. 19 вв., не маючи змоги виявитися на батьківщині, переїжджали на працю до Австрії. Галичини, на Україну і в Росію, де займали визначні позиції, гол. в акад. світі: теолог М. Щавницький, філософи П. Лодій і А. Лудрович, правники М. Балудянський і В. Кукольник, економіст М. Білевич, природознавець І. Земанчик та ін.

Зважаючи на те. що Мукачівсько епархія була територіяльно розкинена, для П. спочатку утворено вікаріят у Колінцях (1787), а пізніше окрему Пряшівську епархію (1818).

Таким чином, виникли два центри рел.-культ. життя на Закарпатті з тим, що Пряшів і П. деякий час вели перед.

19 — поч. 20 вв. Від кін. 18 в. через П. тричі (1799 — 1800, 1805 — 06, 1849) переходили рос. війська, збуджуючи у середовищі місц. інтеліґенції надії на можливість культ. відродження та самовизначення Закарпаття за підтримкою слов. Сходу, тобто царської Росії. Але уклад місц. сил (брак укр. елементів серед шляхти та міщан, мала кількість світської інтеліґенції) не створювали сприятливих умов для нац. відродження; до того ж, рос. впливи ставали підозрілими для влади.

Початки нац. відродження пряшівських і взагалі закарп. українців припадають на роки діяльности невтомного свящ. «будителя» О. Духновича (вид. діяльність, «Литературное заведете Пряшевское», шкільництво, Общество св. Івана Христителя тощо). Події в Австро-Угорщині 1848 — 49 pp. висунули видатного діяча А. Добрянського, який, бувши чл. Гол. Руської Ради у Львові та австр. комісаром при рос. армії, що придушувала угор. повстання, намагався відірвати Закарпаття від Угорщини і розробив проєкт утворення окремого Руського краю в Австрії. Короткий час після поразки угор. революції П. і Закарпаття користувалися нац.-культ. самоуправлінням («руський дистрикт», див. стор. 719).

У другій пол. 19 в. на П., особливо після перетворення Австр. Цісарства на федеративну Австро-Угорщину, відбулися два некорисні для укр. населення процеси: з одного боку, посилився угор. тиск на церк. і осв. життя (ряд заходів угорщення шкільництва й слідом за тим місц. інтеліґенції та священства), а з другого — динаміка словацького нац. відродження охопила й деякі укр. елементи, які воліли словакізуватися, ніж втрачати слов. характер під угор. тиском. У 1870-1900-их pp. мовно пословачився ряд укр. сіл; цьому сприяла і введена під урядовим тиском латинська абетка, замість кирилиці, у «руських» вид., що полегшувало укр. населенню користування словацькою книжкою і пресою. Гр.-кат. духівництво і пряшівські єп., залежні від угор. уряду, не зуміли протиставитися цим двом денаціоналізаційним натискам сильніших нац. культур і політ. систем; більшість інтеліґенції і духовенства відчужилися від нар. мас. Культ. відродження, розпочате Духновичем, почало занепадати; центр нац. життя перенісся до Ужгороду. На П. діяли ще останні культ. діячі, здебільша, під впливом русофільської ідеології, співпрацюючи з культ. осередками (преса, в-ва) в Ужгороді й Львова: письм. і поети А. Кралицький, О. Павлович, Ю. Ставровський-Попрадов, педагоги І. Поливка, А. Ріпай та ін.

Початкові школи на П. в пол. 19 в. були назагал «руськими», але в 1880-их pp. стали двомовними (з перевагою угор.), а в 1907 (закон Аппоньї) припинилося навчання руською мовою; заснована 1895 р. учительська семінарія в Пряшеві втратила нац. характер. За угрофільського єп. С. Новака (1913 — 30) тенденція зугорщення опанувала життя Гр.-Кат. Церкви; 1915 р. епархія ввела латинську абетку до церк. книг.

На зменшення укр. стану посідання на П. вплинула також масова еміґрація гол. до ЗДА, почавши з 1870-их pp. Вона була в українців дещо більша, ніж у словаків. Тому ч. українців, попри високий природний приріст, майже не зростало: ч. гр.-католиків 1869 р. — 180 000, 1914 — 190 000 (ч. приблизні). Причиною цього пропорційно найбільшого з усіх укр. земель відпливу населення було аґрарне перенаселення і брак заробітків. 1/4 закарп. еміґрації в ЗДА походить з П. (див. ЗДА, стор. 810 — 13 і далі).

1919 — 1945 pp. Програна Австро-Угорщиною світова війна відкрила нові можливості для українців П. З ініціятиви свящ. О. Невицького скликано в листопаді 1918 р. віче до Старої Любовні, яке утворило Руську Нар. Раду та висловилося за приєднання П. до України. Ін. пряшівські діячі під проводом А. Бескида утворили «Карпаторусскій Народный СовЂтъ» у Кошицях та схвалили приєднати все Закарпаття разом з гал. Лемківщиною до Чехо-Словацької респ. Чес. орієнтація перемогла і в ін. радах (див. стор. 720), гол. через важку ситуацію на Україні.

Чехо-словацька держава не виконала зобов’язань про пізнішу зміну тимчасового кордону між т. зв. Підкарп. Руссю і Словаччиною за нац. принципом; т. ч. Зах. Закарпаття — П. опинилася в складі Словаччини без забезпечення укр. населенню культ. і політ. прав. Його екон. становище не покращало, бо адміністрація мало дбала за індустріялізацію; хоч у 1920-их pp. деяке ч. селян скористалося з зем. реформи, аґрарне перенаселення збільшилося, бо еміґрація за океан сильно зменшилася, а сіль. населення зростало. Соц. неспокій серед селян виявився у березні 1935 р. заворушеннями у Чертіжному й Габурі проти примусового стягання податків (екзекуції).

Характер культ. й політ. життя визначала заг. інерція, посилена розпорошенням інтеліґенції на три напрями: москвофільський, карпаторуський (русинський) і укр; У політ. житті діяли: народовецька Ліґа русинів, заснована О. Новицьким (до 1920), «Рус. нар. партія», що підтримувала русофільство і православіє (А. Бескид, І. Жидовський, К. Мачик), і Автономный земледЂльческий союзъ, підтримуваний більшістю свящ., що виступав з програмою окремої реґіональної культури (І. Кизак, С. Ґойдич). Крім того, на П., як і на сх. Закарпатті, діяли експозитури різних чес. партій, м. ін. ком. Українці П. мали звич. 2 — 3 представники у празькому парляменті. Укр. культ. напрям, підтримуваний у 1922-27 pp. єп. Д. Нярадієм, під тиском місц. консервативних традицій не набув більшого поширення. «Просвіта», заснована в Пряшеві у 1930 p., не поширила своєї діяльности на села. Діячами укр. напрямку були І. Невицька, М. Мацієвич, о. Д. Зубрицький, о. Е. Бігарій, о. І. Дюлай та ін.

У 1922 — 25 pp. політ. представники укр. населення розгорнули безуспішну акцію за створення з укр. території П. окремої адміністративної одиниці (жупи), що згодом приєдналася б до Закарпаття. Після невдачі цих заходів гром. життя почало активізуватися аж у 1930-их pp. у різних русофільських орг-ціях (Общество ім. О. Духновича, студентське т-во «Возрождение», т-ва учителів, жінок, молоді).

Провідну ролю в житті укр. населення далі відогравала Гр.-Кат. Церква. Вона не мала твердої нац. орієнтації, проте, під проводом єп. П. Ґойдича († 1960) була заборолом проти посиленої словакізації. Як вияв русофільських тенденцій у 1920-их pp. на П. почався рух за православіє, паралельний до того, який відбувався в сх. частині Закарпаття, хоч слабший (гол. діячі: сенатор І. Лажо, І. Ханат та ін.). Центром православія став манастир в Ладимировій б. Свидника; у цьому русі були активними рос. місіонери. У 1940 р. на П. було 19 правос. парафій та бл. 12 500 вірних, які підлягали правос. Мукачівсько-Пряшівській єпархії в юрисдикції сербського патріярха.

Міжвоєнний період позначився також змаганням за нац. школу, передусім за введення «руської» навчальної мови у держ. та церк. початкових школах, як також за заснування руської гімназії. На бл. 300 сіл з укр. населенням на П. діяло у 1933 — 34 р. лише 111 початкових і 2 горожанські (нижчі сер.) школи з «руською» (перев. «язичіє») мовою навчання: 1936 р. засновано першу рос. гімназію у Пряшеві. В освіті, як і в пресі, на П. завдяки традиційному москвофільству, консерватизму інтеліґенції та впливам рос. еміґрації, переважала пророс. тенденція. З газ. виходили: орган «Русской народной партии» — «Народная газета» (1924 — 36, ред. І. Жидовський), апархіяльний орган «Русское Слово» (1924 — 38; не зважаючи на назву відстоював «тутешняцький» напрям), укр. мовою «Слово народа» (1931 — 32). З журн. появлялися «Русская школа» (1926 — 31), «Православная Русь» (1930 — 39) та ін.

Не зважаючи на адміністративний кордон між П. і Підкарп. Руссю, поміж обома частинами Закарпаття існувала тісна культ. і вид. співпраця. Автономістичний рух мав прихильників і на П., хоч програма ревізії кордону уважалася чес. і словацькими чинниками за іреденту.

За Словацької респ. (1939 — 44) становище укр. населення П. погіршилося. Ліквідовано більшість політ. і гром. орг-цій (якийсь час діяло Общество ім. Духновича), посилено тиск на Гр.-Кат. Церкву (спроба усунути єп. Ґойдича), якій закинено, що веде «руську лінію», та посилено акцію словакізації окремих парафій і церк. осередків. Словацький уряд не толерував виявів укр. нац. руху (припинено укр.-мовну газ. у 1940 p.; не допускалися до діяльности на П. закарп. еміґранти тощо). Появлялася лише газ. карпаторуського напрямку «Новое время» (1940 — 44, ред. М. Бонько); у словацькому соймі були три пряшівські українці, прихильні до режиму (вибори до сойму на П. були назагал бойкотовані). На політику словакізації частина населення відповідала симпатіями до СССР і підтримкою партизанському рухові. У чехо-словацькій бриґаді, яка зформувалася в СССР у 1943, воювала деяка частина українців-пряшівчан.

Після 1945. Упадок Словацької респ. українці в більшості привітали. Після вступу сов. військ на П. була утворена 1. 3. 1945 Українська Народна Рада Пряшівщини (УНРП), яка перетривала як координаційний репрезентативний орган пряшівських українців до 1951 p., а формально була ліквідована на вимогу режиму 1952 р. Пряшівські керівники намагалися актуалізувати справу приєднання П. до Закарп. України, а тим самим і до СССР: саме в той час акція за приєднання інтенсивно велася на сх. Закарпатті (див. стор. 722 — 23). Але сов. кола таку можливість щодо укр. П. пригасили, не бажаючи ускладнень з празьким урядом та словацькими керівниками. Тоді УНРП стала домагатися автономії для укр. населення П. в рамках Чехо-Словаччини; вимога територіяльної автономії була відкинена, але УНРП була визнана як речник нац. життя укр населення. Вона визначила перших представників до тимчасового парляменту в Празі та до Словацької Нар. Ради (по п’ять до кожного); поряд з КП Словаччини на П. діяла укр.-руська секція Словацької Дем. Партії. До 1948 р. президія УНРП і парляментарна репрезентація українців складалася з комуністів (І. Рогаль-Ільків, П. Капішовський, П. Бабей, та ін.) і некомуністів (В. Караман, П. й І. Жидовські, І. Пєщак, Д. Ройкович, І. Бобак й ін.).

Основні зусилля місц. нар. руху були сконцентровані на розбудові культ.-осв. життя (див. далі). У 1946 — 47 pp. у гірських селах П. діяли відділи УПА та через Словаччину пробиралися підпільно на зах. Це дало привід підозрівати деякі місц. чинники у співпраці з «бандерівцями» та прихильності до «укр. буржуазного націоналізму». Після перебрання влади комуністами у Чехо-Словаччині на П. в 1949 — 52 pp. проведено примусову колективізацію, яка натрапила на опір селян, і в наслідку спричинилася до чергового відпливу укр. населення до міст поза укр. етнічною територією. У 1950 р. ліквідовано Гр.-Кат. Церкву й переведено її на правос. («православізація»), а у 1951 р. директивно введено укр. мову, замість існуючого рос. чи місц. язичія до шкіл (українізація). Усі ці заходи не були популярні серед населення. Щодо українізації освіти, то ця справа не була як слід підготована; місц. інтеліґенція, вихована в рос. дусі, не була ані свідомою, ані досить ознайомленою з літ. мовою та укр. культурою взагалі.

З 1951 р. на П. діє замість УНРП Культурна Спілка Українських Трудящих (КСУТ), заснована з ініціятиви партії й на базі індивідуального членства, як єдина укр. суспільно-культ. орг-ція. КСУТ є чл. Нац. Фронту (подібні орг-ції існують в Чехо-Словаччині для угор., поль. і нім. меншостей). У 1967 р. КСУТ мала 268 місц. орг-цій та бл. 7 500 чл. КСУТ координує й організує всю суспільно-культ. діяльність укр. населення Словаччини. Гол. ЦК КСУТ були: І. Гуменик, В. Копчак. М. Ричалка, В. Капішовський, М. Миндош, І. Прокіпчак. КСУТ зазнавав частих чисток; останню проведено у 1969-70, коли деякі діячі були усунені за симпатії демократизаційному процесові та за «буржуазний націоналізм». У 1968 р. була спроба відновити УНРП і підготовлювався всенар. з’їзд українців-русинів П. з виразним наполяганням на політ. права (автономія, виділення укр. округ в окрему одиницю). Партія припинила цей рух ще до сов. інвазії.

Крім КСУТ, на П. існували ще: Союз Молоді Карпат (1946 — 49), Общество ім. Духновича, студентське т-во тощо. Спроба відновити Союз Молоді у 1968 — 69 pp., як також оформити орг-ції укр. учителів, жінок, журналістів, наук. т-во була припинена. Проте далі існує секція укр. письм. при Словацькому Союзі Письменників.

Укр. життя П. включено в заг.-держ., а з 1968 р. (федеративна перебудова держави) і в словацькі рамки. Українці беруть участь через: компартію Словаччини у компартії Чехо-Словаччини (провідний чл. президії В. Біляк), профспілках, Соц. Союзі Молоді Словаччини тощо.

У 1969 р. до союзної палати були призначені 2 українці, до палати національностей — 3, до Словацької Нар. Ради — 6. Так само українці є в уряді Словацької респ. та обл. і «кругових органах влади і партійних керівництвах, в армії та дипломатичному корпусі (посол до Канади, згодом — ЗДА — І. Рогаль-Ільків).

О. Краснянський, В. Маркусь

Людність. На 1 км² на П. живе 60 меш., у тому ч. на укр. суцільній території — 38 (ч. приблизні). Населення розміщене нерівномірно: найгустіше заселені Поліська низовина (80) і Пряшівська улоговина (бл. 100), найслабше — гірські масиви Зах. Бескиду, Солоні гари, Вигорлят і Сер. Бескид. Ледве 1/4 населення живе в м.; на території, суцільно заселеній українцями, міст майже нема; найбільше їх на пограниччі гір і низовини. Найвизначнішим м. є Пряшів (37 000 меш.), від 10 — 25 000 мають: Михайлівці, Гуменне і Бардіїв; 5 — 10 000: Сабинів, Снина, Требішів і Сечівці; менше 5 000: Стара Любовня, Зборів, Свидник, Стропків, Межилаборці (всі положені на укр.-слов. пограниччі) й ін.

За винятком Пряшева і Михайлівців, м. П. мали до 1950 р. торг.-адміністративний характер, менші — с.-г.-торг.; тепер щораз більше значення має пром-сть.

У розвитку населення П., зокрема укр., за останні 100 р. можна вирізнити кілька періодів. У 1870 — 1914 pp. людність майже не приростала, попри сильний природний приріст, через велику еміґрацію до ЗДА, найбільшу з усіх укр. земель, зокрема на поч. 20 в. (про це свідчить факт, що ч. гр.-католиків на П. у 1900 — 1910-их pp. залишилося без змін, а населення понад сотні сіл зменшилося, подекуди на 25%); за 1870 — 1914 pp. з П. виеміґрувало бл. 150 000 українців і мовно пословачених гр.-католиків. Після невеликого спаду під час першої світової війни населення сильно приросло у 1920-30-их pp., гол. завдяки зменшенню еміґрації і значному природному приростові (у 1936 р. на всій Словаччині на 1000 меш.: українців — 14,2, словаків і чехів лише 10,0); тому за 1920 — 30-і pp. зросло ч. гр.-католиків і правос. на Словаччині з 197 000 до 222 800. Після нового загальмування приросту під час другої світової війни приріст населення П. у повоєнні часи був незначний, попри високий природний приріст, знову таки через значний відплив укр. населення: у другій пол. 1940-их pp. т. зв. оптантів до СССР (8-10 000; частина з них повернулася у 1960-их pp.) і Чехії на землі, заселені до 1947 р. німцями; у 1950 — 60-их pp. населення постійно відпливало з перенаселеного краю до пром. р-нів Чехії і Моравії (зокрема до Остравсько-Карвінського басейну) і до близьких Кошиць та ряду менших міст П., положених б. укр. етнічної території. Разом з цим спостерігається щораз більше розпорошення пряшівських українців — більшість їх живе тепер за межами П. — У ЗДА і також у пром. р-нах Чехії, Моравії, Словаччини.

Етнічні відносини П. досить складні й мінливі. Багаторічне культ. і побутове співжиття українців та сх. словаків і угорців, при перевазі чужого елементу, особливо у низинних р-нах П. (між Врановом, Гуменним, Михайлівцями і Собранцями, куди у 18 в. почала напливати сильна словацька колонізація), сприяли мовній словакізації українців; лише частково (у містах та етнічних островах на півд.) вони уторщилися.

(Продовження ст. у сьомому томі)

Попередня     Головна     Наступна