[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2430-2442.]

Попередня     Головна     Наступна





Р


Рабій Франц (1860 — 1933), свящ. і гром. діяч у Самборі (співзасновник філії «Просвіти», «Укр. Бесіди», «Укр. Захоронки») родом з Рудників (Мостиського пов.); автор брошури про чудотворну ікону Діви Марії в парафіяльній церкві у Самборі.


Рабій Юліян (* 1894), син Франца P., адвокат і гром. діяч у Самборі, оборонець у політ. процесах, організатор і засновник руханкових гнізд т-ва «Сокіл» на Самбірщині, муз. т-ва «Бандурист»; автор монографії «Самбірська Богородиця» (1970) і спогадів з війни та політ. процесів ОУН. Живе в ЗДА.

[Рабій Юліян (1894, Самбір — 1982, Ютіка, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Рабій-Карпінська Софія (* 1908), мовознавець-діялектолог родом з Самбора (Галичина), дочка о. Франца P., учениця І. Зілинського, дослідниця бойківських говірок, тепер у ЗДА. «Dialekt Bojków» (Sprawozdania Komisiji Językowej Polskiej Akademiji Umiejętnosci. T. XXXVII — XXXVIII, 1932 — 33).


Рабство, див. Невільництво на Україні.


Рабухін Олександер (* 1899), фтизіятр, у 1924 — 40 pp. наук. співр. Харківського Н.-Д. Ін-ту Туберкульози, з 1940 у Москві. Р. автор 150 наук. праць в галузі туберкульози, у тому ч. 11 монографій.

[Рабухін Олександер (1899, Вітебськ, Росія — 1979). — Виправлення. Т. 11.]


Рава-Руська (III — 4), м. Нестеровського р-ну Львівської обл.; положене на сх. узбіччях Розточчя (у місці вигідного через нього переходу) над р. Ратою, зал. вузол; 7 400 меш. (1971; 1931 — 11000, у тому ч. пол. жидів). Невелика пром-сть: шпалопросочувальний і маслоробний зав., консервно-спирто-крохмальний комбінат; кахельно-керамічне виробництво. Р.-Р. вперше згадується у документах 15 в.; у 19 і 20 в. (до 1939) пов. м. (екон. характер: торг.-адміністративно-ремісничий). 17-21. 2. 1919 завзяті бої I Корпусу Укр. Гал. Армії з поль. військом.


Раввін Вульф (* 1888), гістолог, проф. Донецького Мед. Ін-ту; праці у галузі пневмоконіози та ін. Вперше описав морфологічну картину антракози.


Равицький Микола (* 1921), театральний режисер родом з Кіровоградщини. З 1945 режисер Івано-Франківського Театру, з 1958 — гол. режисер Херсонського Укр. Муз.-Драматичного Театру, з 1970 — Запорізького Театру ім. М. Щорса; ставив серед ін. «Потомки запорожців» (О. Довженка), «Кассандру» (Лесі Українки).


Равич Дмитро (1900 — 42), студентський діяч родом з Наддніпрянщини, інженер і музиколог. Асистент Укр. Високого Пед. Ін-ту в Празі, довголітній гол. Укр. Акад. Громади у Празі, з 1939 гол. ЦЕСУС. З 1934 жив у Відні, де й помер.

[Равич Дмитро (1901, Срібне, Прилуцький пов., Полтавська губ. — 1942). — Виправлення. Т. 11.]


Равич Іван (1677 — 1762), видатний майстер-золотар доби барокко, лавник і райця (радник) київ. маґістрату, родом з Києва, де жив і працював на Подолі. 1740 перебував у Німеччині, 1745 — у Москві. Виконував предмети церк. утварі (чаші, кивоти, оправи євангелій тощо) на замовлення манастирів, гетьманів, коз. старшини і рос. вельмож. У музеях України і Росії зберігається понад 50 творів P., найбільше в Київ. Держ. Іст. Музеї.


Равич-Черкаський Мойсей (псевд. Рабінович), укр. ком. діяч жид. походження родом з Єлисаветградщини. Чл. «Бунду», 1917 перейшов до большевиків і був одним з засновників КП(б)У, в якій належав до крила шумськістів. Р.-Ч. перший офіц. історик КП(б)У («История Коммунистической Партии (б.) Украины», 1923), автор теорії про т. зв. «подвійне походження» КП(б)У з рос. соц.-дем. та з укр. соц.-дем. й соц.-революціонерів, що визнавалася офіц. до 1932. Ред. важливих зб. документів з історії роб., соц. й ком. руху на Україні, зокрема: «Первый съезд КП(б)У» (1923), «Марксизм и национальный вопрос» (1923), «Ленин и национальный вопрос» (1924), «Южно-русские рабочие союзы» (1925), «Революция и КП(б)У в материалах и документах» (1926), «Ленінізм у нац. і колоніяльному питанні» (1930); ст. та спогади в ж. «Червоний Шлях», «Літопис Революції» й ін. 1932 виключений з партії і оголошений контрреволюціонером, дальша доля невідома.

[Равич-Черкаський Мойсей (псевд. Рабіновича). — Виправлення. Т. 11.]


Равіта Францішек, див. Ґавронський Францішек.


Равлюк Василь (1872 — 1955), педагог і гром. осв. діяч з Снятинщини, нар. учитель, під час ЗУНР — шкільний комісар; співзасновник філій т-ва «Просвіта» (з 1927 почесний чл.) і спілки Взаємна Поміч Українського Вчительства. Публіцистичні ст. та ст. на пед. теми.


Равлюк Микола (1881 — 1933), мовознавець, педагог і методист, родом з Городенківщини (Галичина); закінчив Чернівецький Ун-т (учень С. Смаль-Стоцького), учитель укр. і клясичних мов у Кіцманській і Чернівецькій (з 1920) гімназіях. Праця «Про дієприкметники й дієприслівники у творах Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича й В. Стефаника» (Звідомлення гімназії в Кіцмані за 1911-12); «Укр. читанка» для І і II кляс гімназії (1924).

[Равлюк Микола (* Орелець, Снятинський пов. — † Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


Равська (6) бриґада УГА, зформована у лютому 1919 з групи «Рава Руська» і частково з групи «Яворів», належала до Першого Корпусу УГА. На поль. фронті обороняла р-н: Рава-Руська — Немирів — Маґерів — Яворів; під час чортківської офензиви брала участь у боях під Бережанами і Золочевом. Після переходу УГА за Збруч до складу Р. б. входило бл. 2 800 осіб: 3 курені піхоти, гарматний полк з 4 батерій (командир сотн. Р. Фріш) і кінна сотня. Командир Р. б. — сотн. Ю. Головінський. У наступі на Київ Р. б. визначилася у боях з Червоною армією при здобутті Браїлова, Вінниці, Козятина, Бердичева, Ігнатівки, Святошина і 31. 8. 1919 увійшла до Києва. Восени 1919, знищена тифом, стримала під Дашевом і Романовим Хутором наступ армії Денікіна.


Рагоза Михайло (нар. після 1540 — 99), київ. митр. родом з Волині, вчився, можливо, в єзуїтській колеґії у Вільні, був писарем віленського воєводи, далі вступив до манастиря у Мєнську й у 1579 став його архимандритом. 1588 поль. король Жигмонт НІ іменував Р. митр., а царгородський патріярх Єремія II висвятив його. Р. розпочав оновлення ванепалого церк. життя, зокрема на єпископських синодах від 1590 і згодом очолив унійні переговори з Римом: 1595 спільно з єп. склав умови і заяву до папи Климента VIII про об’єднання з апостольською столицею і вислав делеґацію до Риму та 1596 відбув собор у Бересті, на якому воно було проголошене. З цього часу проти Р. витворилася гостра правос. опозиція, що знайшла свій вияв зокрема у діяльності правос. братств і в полемічній літературі.

[Рагоза (Рогоза) Михайло (1540 — 99). — Виправлення. Т. 11.]


Рагузинський (справжнє прізвище Владиславич) Сава (1670 — 1738), ілірійський граф (1711), родом з Боснії, неґоціянт і дипломат, провадив торг. й фінансові операції в країнах Бл. Сходу, Італії, на Україні і в Росії, як аґент укр. і рос. урядів, і виконував політ. доручення останнього на Балканах. Згодом був рос. надзвичайним і повноважним мін. у Китаї (1725 — 28), з яким підписав Буринський і Кяхтинський договори 1727 про кордони й торгівлю. Тримав на оренді укр. індукту за Мазепи, експортував поташ з гетьманських буд тощо. 1710 одержав великі маєтності на Гетьманщині, сконфісковані у мазепинських еміґрантів, зокрема м. Велику Топаль, Стародубського полку, де заснував першу на Лівобережній Україні парусно-полотняну фабрику (між 1718-20). Спадкоємці його володінь на Україні племінники Р. — Гаврило і Мойсей Владиславичі, посвоячені з укр.-коз. старшиною, продовжували його торг.-пром. й фінансові підприємства на Україні до 1770-их pp., коли маєтки бездітних Р. перейшли до графа П. Рум’янцева, а титул графів Владиславичів був переданий родичам Р. — Папреницям, нащадки яких існували на Україні ще у другій пол. 19 в.

[Рагузинський (Раґузінський) (справжнє прізвище Владиславич) Сава (бл. 1660 — 1670, Дубровнік, Далматія або Герцеґнові, Чорногорія — 1738, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.


Рада, укр. термін на визначення держ.-політ., репрезентативного чи керівного органу, також керівний орган партії, орг-ції чи установи. Термін Р. вживається з княжих часів: Боярська P., за Лит.-Руської держави була Р. В. Князівства Лит. (Пани-Р.). Назву Р. мали також органи коз. військ.-держ. устрою: Січова P., Ген. P., P. Старшини, і т. д.

Репрезентативний всенар. збір укр. населення Галичини у 1848 мав назву Гол. Руської P., політ. представництво українців Австрії у 1914 називалося Гол. Укр. Р. Держ.-політ. представництва і найвищі органи влади на укр. землях після 1917 прийняли назву Укр. Центр. P., Укр. Нац. Р.

Представництво певних груп населення у 1917 в Києві оформилося як Всеукр. Р. (сел., роб., військ. депутатів), що у грудні 1917 відбули Всеукр. з’їзд P., підтримавши політику Укр. Центр. Р. Укр. Сел. Спілка партії укр. есерів творила свої Р. у волостях, повітах і на селах у 1918 — 19, як органи місц. влади.

В укр, суспільній і юридичній термінології й далі Р. має значення репрезентативного органу, напр., Нац. Р. Укр. Жінок, Укр. Нац. Р. (екзильний політ. центр), Укр. Гол. Визвольна Р. і т. д.

На Закарпатті у 1918 — 19 для вирішення долі цього краю творилися місц. нар. Р. з центр. Руською Нар. Р. на чолі в Ужгороді. Подібні органи існували серед еміґрації в ЗДА, напр., Амер. Руська Нар. Р. (1918). Держ. Нар. Р. і Р. Республіки були передбачені у 1920 — 21 як дорадчі органи влади УНР, виконавчий орган якої звався Р. Нар. Міністрів.

Скорочену назву «Рада» большевики вживали у 1917 — 18 в офіц. документах і публіцистиці на визначення Укр. Центр. Ради. Свою ж владу називали на поч. виключно як сов. і її органи — «совєты». Щойно від 1919 укр. термін Р. прийнято для визначення сов. органів влади, як також прикметник «радянський», на відміну від «радівський», «радівці», який пов’язувався з Центр. Радою.

З 1920 заг. прищепився укр. термін Р. на визначення совєтів усіх ступенів, а укр. сов. державі надано назву з 6. 1. 1919 — Укр. Соц. Радянська Республіка. Проте чужими мовами цей термін перекладається рос. словом: Soviet Ukraine, L’Ukraine soviétique і т. д. На Зах. Укр. Землях (до 1945) і на еміґрації на означення больш. органів влади на Україні прищепилися більше терміни Совєт, совєтський, ніж Рада, радянський.


«Рада», «український альманах» у двох випусках (1883, 1884), упорядкований і виданий М. Старицьким у Києві. Гол. твори: поезії і драма «Не судилося» М. Старицького, поезії Б. Грінченка, Ц. Куліша, Я. Щоголева, О. Пчілки, М. Садовського, оп. І. Тобілевича («Новобранець»), і Ганни Барвінок, повість І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», роман П. Мирного «Повія», наук.-публіцистична ст. В. Василенка «Про хліборобські спілки». Особливо цінний « Бібліографічний покажчик нової укр. літератури 1798 — 1883» М. Комарова.


«Рада», єдина щоденна газ. укр. мовою на підрос. Україні, що постала як безпосереднє продовження «Громадської Думки», забороненої рос. урядом. Виходила в Києві від 15. 9. 1906 до 2. 8. 1914; видавав і фінансував її Є. Чикаленко, при деякій матеріяльній підтримці від В. Симиренка і Л. Жебуньова. «Р.» була непартійна газ., хоч заг. лінію її визначало ТУП, чл. якого був Є. Чикаленко і дехто з співр. Маючи ряд відділів з постійними ред., «Р.» висвітлювала укр. життя з усіх укр. земель і відгукувалася на всі його гром.-політ. і культ. вияви, чим видатно спричинилася до формування укр. свідомости передвоєнного часу. Гол. ред. «Р.» були Ф. Матушевський, М. Павловський (1907 — 13), А. Ніковський (1913 — 14); секретарями ред. — С. Петлюра, В. Королів, П. Сабалдир (Майорський). Окремими відділами керували: Д. Дорошенко (огляди по Україні), М. Лозинський (закордонний відділ), Л. Старицька-Черняхівська (огляди по Росії), Г. Шерстюк (школа, виховання), М. Гехтер (соц.-екон. справи), Б. Ярошевський, деколи В. Липинський (поль. справи). Ближчими співр. «Р.» були О. Хотовицький, С. Черкасенко, П. Гай, О. Кузьминський, О. Панасенко, М. Понятенко, Л. Пахаревський, М. Синицький. Крім названих, у «Р.» співробітничали: М. Груішевський, І. Франко, М. Вороний, О. Олесь, В. Винниченко, П. Капельгородський, М. Левицький, В. Дурдуківський та ін. Взагалі навколо «Р.» гуртувалися визначні діячі майбутньої Укр. Нар. Республіки. Однак, попри таке важливе значення «P.», з причини постійних переслідувань рос. адміністрації, частих конфіскат і грошевих кар, наклад її ледве досягав 3 — 5 тис. примірників (ч. передплатників — 1 — 3 тис), і хронічні дефіцити покривав Є. Чикаленко. Не зважаючи на вислови льояльности ред., на третій день по вступі Росії у першу світову війну рос. уряд закрив «P.», і вона відновилася щойно по лютневій революції 1917 п. н. «Нова Рада».

В. Павловський


«Рада», тижневик у Львові у 1925 — 34 pp., орган діячів ікол. Незалежної Групи Укр. Нар. Трудової Партії, а з жовтня 1926 їхньої окремої фракції у складі УНДО; з 1927 «політ. орган незалежної думки» Укр. Партії Праці. Підтримуючи політику Є. Петрушевича, «Р.» орієнтувалася на УССР і була активним пропаґатором совєтофільства в Галичині. Ред. до 1930 — В. Будзиновський і Г. Микетей, з 1930 — Л. Петрушевич; заборонена поль. адміністрацією.


«Рада», політ.-інформаційний тижневик, виходив у Чернівцях 1934 — 38 pp., «P.» стояла на плятформі Укр. Нац. Партії в Румунії і була речником реальної політики укр. спільноти на Буковині; ред. Ю. Сербинюк.


Рада Військова Генеральна, див. Генеральна Військова Рада.


Рада Державних Секретарів ЗУНР, див. Державний Секретаріят ЗУНР.


Рада для вивчення продуктивних сил УРСР (РПС), створена у 1934 при През. Всеукр. АН п. н. Рада для вивчення виробничих сил України. Першим гол. РПС був О. Шліхтер, заступник М. Світальський, чл. Є. Оппоків, Є. Патон, С. Семковський та О. Фомін; серед співр. були: К. Воблий, М. Птуха, Я. Фейгін, Ю. Кривченко та ін. Завданням РПС було включення наук. сил ВУАН у систему плянування нар. госп-ва, плянування науки в ВУАН й координація праці ін. н.-д. установ для виявлення природних багатств України, дослідів комплексних проблем «Великого Донбасу», «Великого Дніпра», рудень Криворіжжя й Никополя. У 1937-38 РПС пережила велику чистку і багатьох її чл. було репресовано. РПС відновлено щойно 1947; її очолювали П. Погребняк, П. Перший і (з 1967) М. Паламарчук. Завданням відновленої РПС було плянування комплексних проблем розвитку й використання природних ресурсів окремих р-нів УССР місц. значення, зокрема використання малих p., місц. джерел палива, місц. будів. матеріялів, хем. добрив, боротьба з посухою на півд. України, розвиток госп-ва Полісся та Зах. України, легкої, цукрової, скляної й порцеляно-фаянсової пром-сти тощо. РПС координувала роботу в цих ділянках різних ін-тів АН УРСР, н.-д. ін-тів мін-в та ун-тів. У 1959 РПС перетворено на н.-д. установу з правами ін-ту АН УРСР. У 1961-62 РПС розробила комплекс питань розвитку газової пром-сти України. 1963 її виділено з системи АН і передано Держпляновх УРСР з завданням бути гол. н.-д. й координаційною установою та методологічним центром з проблем екон. районування і розміщення продуктивних сил України. 1966 РПС повернуто у підпорядкування Президії АН УРСР і додано завдання — передбачати розвиток та районування економіки УССР на майбутнє. У 1960-их pp. РПС розробила ряд схем розвитку й розміщення провідних галузів пром-сти і сіль. госп-ва України на 1970 — 80, які були використані при складанні плянів у держплянах СССР і УССР. З 1970 РПС опрацьовує методику перспективного плянування, комплексні моделі розвитку економіки України та її окремих р-нів до 1990 і 2000. За останній час пожвавилася і покращала якісно видавнича діяльність РПС. З’явилися друком праці керівних працівників РПС: Г. Якуші, І. Мукомеля, М. Семененка, І. Кугукала, С. Бухала, П. Волобоя, О. Храмова, І. Романенка, Ф. Хилюка, В. Кальченка, Г. Доленка, І. Лукінова, Г. Градова, Л. Корецького, В. Білозерова, В. Поповкіна, Г. Доброва, М. Шрага та ін. Протягом 1965 — 70 РПС видала 13 випусків зб. «Розміщення продуктивних сил Укр. РСР». РПС має (1971) 15 наук. відділів (1962 — 9), у яких працює бл. 100 науковців.

В. Голубничий


Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), міжнар. орг-ція соц. країн, створена 1949 з метою екон. співпраці, розвитку інтеґрації та спільного зовн.-торг. ринку. До РЕВ належить СССР, Сх. Німеччину, Чехо-Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, Монголія (з 1962) та Куба (з 1972), частково співпрацює Юґославія, фактично вийшла з чл. Албанія. За статутом кожний чл. має право не погоджуватися з ухвалами решти чл. Торгівля поміж чл. реґулюється двосторонніми договорами, бо РЕВ ще не має спільної валюти й однакових цін. Внутр. екон. пляни чл. РЕВ координуються, існує обмін наук.-техн. інформації, від 1971 — спільний інвестиційний банк. Бл. третини всієї зовн. торгівлі України, включаючи й торгівлю з рештою СССР, припадає на країни РЕВ поза СССР, при чому експорт України до цих країн (гол. ч. до Сх. Німеччини, Чехо-Словаччини й Польщі) перевищував імпорт у 1965 на 42,5%. Україна також є гол. ринком збуту експорту країн РЕВ до СССР. За останній час Чехо-Словаччина вкладає свої капітали у розбудову Криворізьких рудень, а Болгарія робитиме інвестиції для розбудови зав. «Озівсталь». Не зважаючи на значну інтеґрацію економіки України з економікою сх.-евр. чл. РЕВ, УССР чл. РЕВ не є.

В. Г.


Рада з’їздів гірничопромисловців півдня Росії (офіц. назва «Совет Съездов горнопромышленников Юга России»), постійний виконавчий орган представницьких орг-цій, синдикатів та установ вугільної й металюрґійної пром-сти України. Створена на І з’їзді вуглепромисловців у Таганрозі 1874 з ініціятиви О. Ауербаха, О. Шеєрмана, П. Горлова, І. Іловайського та ін. власників великих донецьких копалень; далі мала осідок у Харкові. Активними її діячами були серед ін.: О. Алчевський, Ян Ясюкович, Ф. Єнакієв, Г. Кольберґ. За статутом, Рада мала гол. завданням допомагати й дораджувати рос. урядові у справах передбачень і плянування продукції й збуту вугілля і металу на наступні 1-3 pp. залізницям, воєнним зав., містам, на експорт і т. д. Тому у Раді і на з’їздах мали право брати участь, крім промисловців, також представники уряду, залізниць, земств, вчених та техн. т-в і взагалі «споживачі» вугілля й металу. З часом, під впливом закордонного (франц., бельг. й цім.) капіталу, Рада перетворилася на представництво укр. територіяльних монополій, її представники відстоювали перед урядом інтереси великого чужого й укр. капіталу. Протягом 1870 — 80-их pp. Рада виступала за встановлення протекційних мит на імпорт вугілля і металу, проти чого було, зокрема, Моск. Т-во заводчиків і фабрикантів, яке воліло безмитно імпортувати через Балтику англ. вугілля. Переміг «Харківський парлямент», як звала Раду реакційна моск. преса, бо уряд хотів розвивати власну індустрію в імперії. На поч. 1900-их pp. Рада сприяла утворенню укр. територіяльних синдикатів «Продвугілля» і «Продамет» та під керівництвом цих останніх розпочала боротьбу за впливи в уряді й на ринках проти йому подібного «Совета съездов горнопромышленников Урала», який також з часом був переможений. З Радою тісно співпрацював Харківський Комітет для залізничих перевозок гірничозаводських вантажів, який зокрема боровся за вигідні для України зал. тарифи. У всеімперському «Совете съездов представителей промышленности и торговли», що створився 1906 у Москві та об’єднував понад сто різних синдикатів і картелів, Рада здобула майже вирішальний вплив, коли її гол. Н. Авдаков очолив моск. «Совет». Під час найгостріших конфліктів з рос. урядом у 1903-12 у Раді й на з’їздах її чл. виникла ідея відокремлення від Росії й створення «Чорноморської республіки» з столицею у Харкові або в Одесі. У 1917 Рада критикувала Тимчасовий уряд за його поступки роб. і соц. рухові, а у 1918 співпрацювала через «Протофіс» з гетьманським урядом України. Формально Рада ліквідована большевикаїми у січні 1918, але у перші pp. НЕП на базі її адміністративно-техн. апарату постала Рада з’їздів пром-сти, торгівлі й транспорту України, хоч незабаром і вона була ліквідована.

Впродовж 1900 — 05 Раду очолював Н. Авдаков, 1905 — 18 — Н. фон Дітмар. Від 1897 при Раді існувало Статистичне Бюро, що публікувало велику кількість кн. та ін. матеріялів наук. характеру про важку пром-сть та ринки України. Періодичними органами Ради були газ. «Горнозаводской листок» (1888 — 1909), ж. «Горнозаводское дело» (з 1910) та щорічні «Труды» з’їздів гірничопромисловців, у яких є багато першоджерельних матеріялів до історії капіталізму на Україні. Архів Ради не зберігся.

В. Голубничий


Радакова Олена († 1910), історик та етнограф, автор праць з історії України першої пол. 18 в. Гол. праці: «Гетьман Даниил Апостол в роли колонизатора» (КСт., 1891), «Укр. козаки на Ладозькім каналі» (ЗНТШ, XII. 1896), «Золотарство у Старобільському пов. у Харківщині» («Матеріяли до укр.-руської етнології», т. VI, 1905) та ін.


Рада Козацька, див. Генеральна Військова Рада.


Рада колгоспів УРСР, виборний респ. гром. орган колгоспів, створений 1971 за ухвалою III всесоюзного з’їзду колгоспників 1969. Репрезентує обл. і районові Р. к. та ради міжколгоспних об’єднань. Обирається на 5 pp. (обл. і районові Р. к. — на 2 — 3 pp.) на з’їздах колгоспників або зборах їх представників; між засіданнями Р. к. УРСР діє її президія. Р. к. керується нормами колгоспного права з дотриманням Примірного статуту колгоспу. Р. к. має право обговорювати і подавати рекомендації з різних питань колгоспного життя, зокрема з питань оплати праці, соц. забезпечення, економіки й орг-ції виробництва, міжколгоспних зв’язків, розподілу і плянування колгоспних доходів та витрат, механізації й електрифікації колгоспної пром-сти тощо. Рекомендації Р. к. не є обов’язкові ні для нижчих Р. к., ні для держави, але мають вагу гром. думки. До Р. к. УРСР обрано 115 чл., до обл. та районових Р. к. — 19 200. Чл. є всі гол. колгоспів, фахівці сіль. госп-ва, керівники міжколгоспних орг-цій, деякі заслужені колгоспники.


Рада Міністрів СССР, найвищий орган, що очолює апарат держ. управління СССР і має за завдання організувати все держ. управління. Р. М. СССР твориться Верховною Радою СССР і їй підзвітна. В період між сесіями Верховної Ради СССР вона підзвітна Президії цієї Ради, яка може робити зміни у складі Р. М. До складу Р. М. СССР входять гол. Р. М., його перші заступники і заступники, мін. СССР, керівники низки ін. центр. органів, а також (з 10. 5. 1957) гол. Р. М. союзних респ. Згідно з ст. 69 конституції СССР, Р. М. СССР має право припиняти постанови й розпорядження Р. М. союзних респ. з тих галузів держ. управління, що віднесені до компетенції СССР. Для оперативного вирішування окремих питань існує внутр. президія Р. М. СССР, до складу якої входять гол., перші заступники та мін., що їх особисто призначено партією. Р. М. СССР об’єднує та унапрямлює роботу заг.-союзних і союзно-респ. мін-в і ін. підвідомчих їй установ. Для виконування своїх функцій Р. М. СССР має апарат, а саме управління справами Р. М. СССР з відповідними відділами (правничий відділ, референтура, секретаріят, урядовий архів, галузеві групи та відділи, колеґії мін-в тощо). Використовуючи свої широкі повноваження, Р. М. СССР централізує в маштабі усього СССР працю органів держ. управління. Згідно з больш. концепцією держ. управління, Р. М. СССР є виконавцем політики партії: «Всю свою діяльність Р. М. проводить під безпосереднім керівництвом ЦК КПРС». У 1971 чл. Р. М. СССР було 102, у тому ч.: керівників заг.-союзних мін-в 26, союзно-респ. 32, різних держ. комітетів і управлінь — 21, 15 голів Р. М. респ. та заступників гол. Р. М. Гол. Р. М. СССР були: Й. Сталін (1946 — 53), Г. Малєнков (1953 — 55), М. Булганін (1955 — 58), М. Хрущов (1958 — 64), О. Косиґін (з 1964). До складу Р. М. СССР входили деякі українці, за останні роки найпомітніші: Д. Полянський, Р. Малиновський, А. Гречко, І. Казанець, В. Мацкевич, Л. Корнієць, П. Непорожній, П. Шелест та ін.

А. Б.


Рада Міністрів УРСР, найвищий орган держ. управління в УРСР, наступник Ради Нар. Комісарів (з 1946). Р. М. твориться формально Верховною Радою в складі гол., перших заступників і заступників голови, мін. та керівників ін. союзно-респ. органів. У дійсності ж усі персональні справи Р. М. ухвалює ЦК КПСС у погодженні з ЦК КДУ. Теоретично Р. М. є колеґіяльним органом; основні справи вирішуються більшістю голосів чл. уряду. Для оперативного вирішення поточних справ у Р. М. існує внутр. президія Р. М. УРСР (раніше бюро), складена з гол., його заступників, гол. Держпляну та кількох мін. Матеріяли про внутр. діяльність Р. М. не публікуються.

У рамках компетенцій УРСР, як союзної респ., Р. М. організує роботу респ. апарату управління і очолює його. Згідно з ст. 43 конституції УРСР Р. М. УРСР: а) координує й унапрямлює роботу мін-в та ін. підпорядкованих їй установ; б) ухвалює заходи для здійснення нар. госп. пляну; в) ухвалює заходи для здійснення респ. і місц. бюджету; г) ухвалює заходи для забезпечення гром. ладу, захисту інтересів держави й охорони прав громадян; ґ) керує й перевіряє роботу виконкомів обл. рад; д) творить у разі потреби спеціяльні комітети й гол. управління при Р. М. УРСР у справах госп. і культ. будівництва; е) керує орг-цією військ. формувань УРСР; є) здійснює керівництво в галузі зносин з чужоземними державами, виходячи з встановленого в СССР заг. порядку у взаєминах союзних респ. з чужоземними державами.

Заг.-союзні мін-ва й відомства мали до 1965 в УРСР своїх уповноважених, які входили до складу Р. М. і діяльність яких на території УРСР координувала Р. М. УРСР. Своєю чергою Р. М. УРСР має Постійне представництво УРСР при Р. М. СССР для постійного зв’язку поміж держ. апаратами СССР і республіки.

Формально P. M. УРСР підзвітна й відповідальна тільки перед Верховною Радою УРСР, а в період між її сесіями перед Президією Верховної Ради УРСР. А тому що ці останні органи теоретично є найвищим представницьким органом УРСР і не підзвітні відповідним союзним органам створюється враження, що УРСР є справді суверенною респ., а Р. М. — її найвищим адміністративним органом, незалежним від Р. М. СССР. Однак такий погляд не відповідає дійсності з таких причин:

а) Р. М. УРСР діє на основі заг.-союзних законів. Вона видає постанови й розпорядження на основі й на виконання законів СССР і УРСР, постанов і розпоряджень Р. М. СССР, отже не є суверенним органам УРСР, а залежним від Москви виконавчим органом.

б) Р. М. СССР має право «в межах своїх компетенцій» (практично необмежених) касувати постанови й розпорядження Р. М. УРСР.

в) Гол. Р. М. УРСР входить з уряду до складу Р. М. СССР, отже всі акти Р. М. СССР для нього безпосередньо обов’язкові.

г) Крім гол., чл. Р. М. є мін. та керівники відомств, комітетів тощо. Ці органи мають перев. союзно-респ. характер і підпорядковані відповідному союзно-респ. органові в Москва. Тільки дуже нечисленні респ. мін-ва (5 — 7) підпорядковані безпосередньо Р. М. УРСР.

ґ) Р. М. УРСР має свої компетенції, себто вона уповноважена заг.-союзними законами й органами до виконування певних конкретних завдань чи функцій на території УРСР. Радянська теорія і практика називає ці повноваження «правами» Р. М. УРСР. Насправді, це не права, а обов’язки супроти відповідних заг.-союзних органів.

д) Призначення осіб на посади чл. Р. М. УРСР, мін.-рів, їх заступників та ін. чл. урядового апарату де факто належить до компетенції союзної номенклатури ЦК КПСС.

Обсяг «прав» Р. М. УРСР мінявся разом з політикою уряду СССР. Найширший він був у 1957 — 62, після чого почала відновлюватися централізація з обмеженням прав Р. М. УРСР. Тепер він такий: у галузі плянування нар. госп-ва Держплян УРСР, що, крім підпорядкування Держплянові СССР, підпорядкований також Р. М. УРСР, виробляє проєкти плянів розвитку нар. госп-ва респ. з усіх галузів союзно-респ. та респ. пром-сти, а щодо заг.-союзної пром-сти може робити свої пропозиції. Р. М. УРСР має право затверджувати для йому підлеглих підприємств респ. пляни продукції пром. виробів, що виробляються і повністю споживаються в респ., а також пляни розподілу тих виробів за номенклятурою та в об’ємі, узгідненому з Держлляном СССР. Р. М. УРСР має деякі права у галузі інвестування, фінансування праці та заробітної платні. Дуже обмежені права Р. М. має у бюджетовій ділянці. Бюджет УРСР базується на затвердженому сесією Верховної Ради СССР Держ. бюджеті, СССР на кожний рік. Уряд СССР є відповідальний лише за виконання бюджету через, мін-во фінансів СССР, мін-ва СССР, а також через Ради Мін. союзних республік. Рада Мін. УРСР зосереджується перед усім на проблеми реалізації бюджету держ. органами, підприємствами та орг-ціями. В рамах такої дуже обмеженої бюджетної політики Р. М. УРСР може лише до певної міри стимулювати госп. та культ. розвиток на місцях.

Конкретний зміст і обсяг компетенцій Р. М. УРСР кожночасно визначаються законними актами й директивами відповідних центр. органів у Москві. Керування, напр., орг-цією військ. формувань обмежується перев. обліком військовозобов’язаних.

Відповідно до змін політики центру змінюються і «права» та склад Р. М. УРСР: ліквідація респ. й союзно-респ. мін-в на користь заг.-союзних чи відновлення попередніх. 1968 до складу Р. М. УРСР входили 44 чл.: 19 союзно-респ. мін., 14 керівників держ. комітетів, комітетів і управлінь (також союзно-респ. категорій) та 5 респ. мін-в.

Гол. Р. М. УРСР від 1946 р. були: М. Хрущов (1946 — 47), Д. Коротченко (1947 — 54), Н. Кальченко (1954 — 61), В. Щербицький (1961 — 63 і 1965 — 72), І. Казанець (1963 — 65), О. Ляшко (з 1972).

А. Білинський

Стан Р. М. УРСР на 1. 4. 1973: 28 союзно-респ. і тільки 6 респ. мін. та 17 державних комітетів і гол. управлінь. Гол. Р. М. УРСР — Ляшко Олекcандер (До 26. 5. 1972 — Щербицький Володимир); перші заступники гол. Р. М. УРСР: Кальченко Никифор і Ващенко Григорій, заступники гол. Р. М. УРСР: Андріянов Сергій, Бурмистров Олександер, Розенко Петро (він же гол. Держпляну УРСР), Семичастний Володимир, Степаненко Ігор, Тронько Петро і Шевчук Григорій. Союзно-респ. мін.: будівництва підприємств важкої індустрії УРСР — Лубенець Григорій, вищої і сер. спеціяльної освіти — Даденков Юрій, внутр. справ — Головченко Іван, вугільної пром-сти — Худосовцев Микола, геології — Шпак Петро, енерґетики і електрифікації — Макухін Олексій, заготівель — Стафійчук Іван, закордонних справ — Шевель Юрій, зв’язку — Сінченко Юрій, культури — Єльченко Юрій, «легкої пром-сти — Касьяненко Олег, ліс. госп-ва — Лук’янов Борис, ліс. і деревообробної пром-сти — Грунянський Іван, меліорації і водного госп-ва — Гаркуша Микола, монтажних і спеціяльних будів. робіт — Багратуні Георгій, м’ясної і молочної пром-сти — Сенніков Анатолій, освіти — Маринич, Олександер, охорони здоров’я — Братусь Василь, пром. будівництва — Арешкевич Василь, пром-сти будів. матеріялів — Бакланов Григорій, сіль. будівництва — Михайлов Микола, сіль. госп-ва — Погребняк Петро, торгівлі — Старунський Володимир, фінансів — Барановський Анатолій, харч. пром-сти — Санов Микола, чорної металюрґії — Куликов Яків, юстиції — Зайчук Володимир, радгоспів — Попльовкін Трохим. Респ. мін.: автомобільного транспорту — Головченко Федір, будівництва і експлуатації автомобільних шляхів — Шульгин Микола, комунального госп-ва — Площенко Володимир, місц. пром-сти — Гаєвський Юрій, побутового обслуговування населення — Шпаковський Лев, соц. забезпечення — Федоров Олексій; гол. держ. комітетів Р. М. УРСР: у справах будівництва — Бурка Михайло, цін — Вінюков Іван, по проф.-техн. освіті — Іщенко Дмитро, по використанню трудових ресурсів — Денисенко Олексій, по телебаченню і радіомовленню — Скачко Микола, у справах в-в, поліграфії і книжкової продукції — Білогуров Микола, по кінематографії (Держкіно УРСР) — Большак Василь, по охороні природи — Вольтовський Борис, по нагляду за безпечним веденням робіт у пром-сті й гірничому нагляду — Нирцев Михайло. Гол. Комітету нар. контролю УРСР — Маленкін Андрій, гол. Комітету держ. безпеки при Р. М. УРСР — Федорчук Віталій, гол. Укр. об’єднання Р. М. УРСР «Укрсільгосптехніка» — Момотенко Микола; начальники: гол. управління Р. М. УРСР по садівництву, виноградництву й виноробній пром-сті — Мельніков Олег, по матеріяльно-техн. постачанню — Тичинів Віктор, по нафтопереробній і нафтохем. пром-сті — Лісничий Григорій, Центр. Статистичного Управління при Р. М. УРСР — Вертіков Дмитро.

Б. Л.

Література: АН УРСР. Історія держави і права Укр. РСР (1917 — 1960). К. 1961; Барабашев Г., Шеремет К. Советское строительство. М. 1955; ред. Кравчук С. Государственное право СССР. М. 1967; АН УРСР; ред. Козлов Ю. Історія держави і права Укр. РСР (1917 — 37), т. I, (1937 — 67), т. II. К. 1967.


Рада Народних Комісарів (раднарком, совнарком), найвищий виконавчо-розпорядчий орган сов. держ. влади в СССР та УССР до 1946. Був створений вперше як уряд РСФСР на чолі з В. Леніном на 2 Всерос. з’їзді совєтів у листопаді 1917. 1923 утворено РНК СССР як союзний уряд, підзвітний Центр. Виконавчому Комітетові і його президії, у складі т. зв. злитих (союзних) та об’єднаних (існували одночасно і в РНК республік) наркоматів. Структура РНК СССР постійно змінювалася з централізацією управління, гол. після 1934, коли ухвалено визначення заг.-союзних і союзно-респ. наркоматів. Гол. РНК були: Ленін (1917 — 24), О. Риков (1924 — 30), В. Молотов (1930 — 41), Й. Сталін (1941 — 46).

У 1946 змінено назву на Раду Мін. СССР.

На Україні перший сов. уряд (на подобу уряду УНР) називався Нар. Секретаріятом, а другий створений 30. 11. 1918 п. н. «Тимчасовий Роб.-Сел. Уряд України». З цією назвою він діяв до січня 1919, коли його перейменовано на «Раду Нар. Комісарів України», за рос. зразком — РНК. Недовгий час у 1919 — 20 РНК УССР була ліквідована, а її обов’язки виконував Всеукр. Рев. Комітет. Згідно з ст. 16 конституції УССР 1919 раднарком УССР міг розглядати всі справи законодавства й управління країною, але вирішувати тільки ті з них, що були передані йому ВУЦВК на основі заг. або спеціяльного уповноваження. Конституція УССР 1919 не називала кількости нар. комісарів і не визначала їх функцій. Ряд галузів управління в УССР керувався відповідними наркоматами РСФСР (військ. справи, зовн. торгівля, пошта і телеграф, транспорт тощо), що мали при наркоматі УССР представників. Ці справи передано у відання наркоматів РСФСР спеціяльними угодами 1919 — 21 поміж УССР і РСФСР.

Після утворення СССР, у 1923 компетенції центр. органів СССР були дещо обмежені: раднарком СССР отримував від ЦВК СССР законодавчі повноваження тільки у важливіших справах СССР. Раднарком УССР складався з нар. комісарів, уповноважених нар. комісарів СССР при уряді УССР, уповноваженого ДПУ СССР та ін. осіб, включених в його чл. на основі постанови ЦВК. Згідно з конституцією СССР 1924, УССР мала 11 нар. комісаріятів, у тому ч. 5 одноіменних з союзними нар. комісаріятами (т. зв. об’єднані наркомати): фінансів, праці, робітничо-сел. інспекції, продовольства (пізніше перейменований на внутр. торгівлі) і Вищої Ради Нар. Госп-ва та 6 самостійних (юстиції, внутр. справ, освіти, соц. забезпечення, зем. справ й охорони здоров’я). Крім того, до складу РНК УССР входило 5 уповноважених, т. зв. зшитих, себто заг.-союзних нар. комісаріятів СССР з правом дорадчого або вирішального голосу за вирішенням ЦВК СССР (закордонних справ, військ. і морських справ, зовн. торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфу).

Конституція 1936 в принципі зберегла цей поділ, увівши нові назви для наркоматів: а) заг.-союзні, що керували дорученою їм галуззю держ. адміністрації на всій території СССР безпосередньо або через підлеглі їм органи; б) союзно-респ., що керували відповідною галуззю за списком підприємств чи установ через однойменні наркомати в респ.; в) респ., підпорядковані тільки РНК респ. Крім наркоматів, до РНК УССР належали держ. комітети і центр. управління (Держплян, Гол. управління організованого набору робітників і переселення та ін.). По реформі управління госп-вом у 1932 — 34 кількість нар. комісаріятів СССР збільшилася. Згідно з офіц. теорією РНК стала найвищим адміністративним органом, який під керівництвом партії у межах своїх компетенцій мав виконувати обов’язки уряду сов. держави з метою побудови соц. суспільства.

Гол. і чл. РНК УССР формально призначав ВУЦВК, з 1937 Верховна Рада УССР, яким РНК була підзвітна; на ділі ж вирішальний вплив мало моск. керівництво ВКП(б) та ЦК КПУ і під їх контролем РНК УССР здійснювала доручені їй законодавчі й виконавчі обов’язки. Нормативні акти РНК за конституцією СССР 1924 мали форму декретів і постанов, а за конституцією 1936 — постанов і розпоряджень.

Гол. РНК у 1919 — 46 були: Х. Раковський (1919 — 23), В. Чубар (1923 — 34), П. Любченко (1934 — 37), М. Бондаренко (1937), Д. Коротченко (1938 — 39), Л. Корнієць (1939 — 44), М. Хрущов (1944 — 46).

У 1946 РНК перейменовано на Раду Міністрів УССР, а наркомати — на мін-ва.

А. Білинський


Рада Народних Міністрів УНР, виконавчий орган влади в УНР, попередня назва Ген. Секретаріят Укр. Центр. Ради. Існувала від 22. 1. 1918 (запроваджена IV Універсалом) до гетьманського перевороту (29. 4. 1918, див. Гетьманський уряд) та під час Директорії Укр. Нар. Республіки. Р. Н. М. творилася на основі домовлення гол. партій про склад кабінету й затверджувалася Центр. Радою. Склад Р. Н. М. пропонував гол. Укр. Центр. Ради, забезпечивши для неї підтримку більшости чл. УЦР.

Перший склад Р. Н. М. у січні 1918 був такий: гол. і мін. внутр. справ В. Винниченко (УСДРП), товариші мін. І. Красковський (УПСФ), О. Карпинський і Л. Абрамович; міністри: закордонних справ — О. Шульгин (УПСФ), військ. і праці — М. Порш (УСДРП), тов. мін. — о. Жуковський (УПСР), суд. справ — М. Ткаченко (УСДРП), продовольчих — М. Ковалевський (УПСР), шляхів В. Єщенко, пошти і телеграфу — М. Шаповал (УПСР), морських справ Д. Антонович (УСДРП), заступник мін. фінансів — В. Мазуренко (УСДРП), освіти — І. Стешенко (незалежний соціял-демократ), товариш мін. — П. Холодний (УПСФ), торгу і пром-сти — В. Голубович (УПСР), великоруських справ — Д. Одинець (рос. нар.-соц. партія), жид. справ М. Зільберфарб (жид. об’єднання соц. партій), поль. справ — М. Міцкєвіч (поль. дем. центр.), держ. контролер — О. Золотарьов (жид. «Бунд»), держ. писар — І. Мірний.

Цей кабінет був коаліцією УСДРП, УПСР, УПСФ і нац. меншостей. У наслідок внутр. кризи в УСДРП і УПСР щодо довір’я до кабінету Винниченка, останній 30. 1. 1918 подався на димісію, і була утворена нова Р. Н. М. у поміркованому складі з опозиційних елементів тих же партій. Її склад: гол. і мін. закордонних справ В. Голубович; міністри: військ. — А. Немоловський (УПСР), внутр. — П. Христюк (УПСР), фінансів — С. Перепелиця (близький до УПСР), шляхів — Є. Сокович (близький до УПСР), продовольчих справ — М. Ковалевський, освіти — Н. Григоріїв (УПСР), хліборобства — А. Терниченко (близький до УПСР), суд. справ — М. Ткаченко, морських — Д. Антонович, пошти і телеграфу — Г. Сидоренко (позапартійний).

У лютому 1918, у зв’язку з подіями (Берестейський мир, тимчасова окупація Києва) перетворено кабінет під проводом В. Голубовича. До складу Р. Н. М. входили: закордонні справи — М. Любинський (УПСР), військ. — О. Жуковський, внутр. — М. Ткаченко, зем. справи — М. Ковалевський (УСДРП), юстиція — С. Шелухин (УПСФ), фінанси — П. Климович (позапартійний), пошта і телеграф — Г. Сидоренко, освіта — В. Прокопович (УПСФ), шляхи — Є. Сокович, праця Л. Михайлів (УСДРП), торгівля і промисел — І. Фещенко-Чопівський (УПСФ), харч. справи — С. Коліух (позапартійний), держ. контролер — О. Лотоцький (УПСФ), держ. секретар — П. Христюк. Безпосередньо перед гетьманським переворотом чл. УПСФ вийшли з Р. Н. М.

Згідно з конституцією УНР, ухваленою 29. 4. 1918, Р. Н. М. була «вищою виконавчою владою» в УНР; її мав творити гол. Всенар. Зборів у порозумінні з Радою Старшин, а затверджувати Збори. Р. Н. М. була індивідуально і колективно відповідальна перед Зборами, які могли висловити Р. Н. М. і окремим чл. вотум недовір’я. Чл. Всенар. Зборів під час перебування в Р. Н. М. мали тільки дорадчий голос на сесіях Зборів.

Утворений виконавчий орган влади за гетьмана П. Скоропадського мав назву Ради Мін. (див. Гетьманський уряд).

За Директорії УНР була відновлена Р. Н. М., яка в принципі мала творитися і діяти у дусі конституційних засад Укр. Центр. Ради.

Трудовий Конґрес оформив тимчасовий конституційний статус Р. Н. М., визначаючи її як «виконавчу владу УНР», яка запрошується Директорією і в час між сесіями Конґресу є відповідальна перед нею. Директорія була наглядовим і вищим законодавчим органом щодо Р. Н. М.; остання мала завдання опрацьовувати законопроєкти. Але в практиці були часті розходження щодо компетенцій між Директорією і Р. Н. М., бо перша втручалася у практичну політику і навіть в адміністрацію.

26. 12. 1918 створено уряд — Р. Н. М. у складі: гол. і мін. закордонних справ — В. Чехівський (УСДРП), внутр. — О. Мицюк (УПСР), зем. — М. Шаповал, пошти і телеграфу — І. Штефан (УПСР), фінансів — В. Мазуренко, торту й пром-сти — С. Остапенко (УПСР), продовольчих — Б. Мартос (УСДРП), військ. — О. Осецький, згодом О. Греков, морських — М. Білинський, шляхів — П. Пилипчук (Нар. Реал. Партія), освіти — П. Холодний, невдовзі — І. Огієнко (УПСФ), керуючий управлінням культів — І. Липа (соціял-самостійник), юстиції — С. Шелухин, мистецтва — Д. Антонович, нар. здоров’я — Б. Матюшенко (УСДРП), праці — Л. Михайлів, жид. справ — А. Ревуцький (Поалей-Ціон), виконуючий обов’язки держ. секретаря — І. Сніжко, згодом М. Корчинський (УПСФ), держ. контролер — Л. Симонів (соціял-самостійник), мін. керівник преси і пропаґанди — О. Назарук (УСРП). Це була широка коаліція нац. партій, які згуртувалися за гетьманату в Укр. Нац. Союзі і підтримали повстання. В уряді переважали соц. партії. Щоб створити можливість для переговорів між Директорією і Антантою про допомогу у війні проти большевиків, 13. 2. 1919 у Вінниці зформовано Р. Н. М. без чл. УСДРП та УПСР у складі: гол. С. Остапенко (вийшов із УПСР), закордонні справи — К. Мацієвич (УПСФ), внутр. — Г. Чижевський (Нар. Респ. Партія), військ. — О. Шаповал (соціял-самостійник), морські — М. Білинський, госп-во — І. Фещенко-Чопівський, фінанси — М. Кривецький (соціял-самостійник), зем. справи — Є. Архипенко (Нар. Респ. Партія), освіта — І. Огієнко, віровизнання — І. Липа, юстиція — Д. Маркович, нар. здоров’я — О. Корчак-Чепурківський, шляхи — П. Пилипчук, преса й інформація — О. Назарук (гал. радикал), держ. секретар — М. Корчинський, дарж. контролер — Л. Симонів. Це був уряд з більш правих та позапартійних елементів — фахівців. Одночасно з Директорії вийшов В. Винниченко, а її гол. став С. Петлюра, який залитий УСДРП.

Після невдалих переговорів з Антантою, які викликали недовір’я серед ліво настроєної більшости до уряду Остапенка, 9. 4. 1919 у Різному була зформована нова Р. Н. М. із чл. УСДРП, УПСР та зах.-укр. соціяліотів у складі: гол. і мін. фінансів — Б. Мартос, заступник гол. і юстиції — А. Лівицький (УСДРП), закордонні справи — В. Темницький (гал. УСДП), внутр. — І. Мазепа (УСДРП), військ. — Г. Сиротенко (УПСР), з липня — В. Петрів, шляхи — М. Шадлун (УСДРП), праці — О. Безпалко (бук. УСДП), нар. здоров’я — М. Білоус (УС ДРП і гал. УСДП), пізніше Д. Одрина (УПСР), зем. справи — М. Ковалевський, згодом мін. нар. госп-ва став Т. Черкаський (УПСР), пошта і телеграф — І. Паливода (УПСР), освіта — А. Крушельницький (гал. радикал), пізніше Н. Григоріїв, віровизнання — М. Мировим, жид. справ — П. Красний (Поалей-Ціон), держ. секретар — І. Лизанівський (УПСР).

У кін. серпня 1919 Р. Н. М. була переформована під головуванням І. Мазепи; ін. зміни в складі уряду: нар. госп-во — М. Шадлун, преса і пропаґанда — Т. Черкаський, шляхи — С. Тимошенко (УСДРП), віровизнання — І. Огієнко, військ. — з листопада 1919 — В. Сальський.

Після укладення Варшавського договору з Польщею уряд І. Мазепи димісіонував. 26. 5. 1920 зформавано нову Р. Н. М. у складі: гол. — В. Прокопович, заступник гол. і мін. юстиції — А. Лівицький, закордонні справи — А. Ніковський (УПСФ), внутр. — О. Саліковський (УПСФ), зем. справи — І. Мазепа, військ. — В. Сальський, нар. госп-во — Є. Архипенко, фінанси — Х. Барановський (позапартійний), шляхи — С. Тимошенко, освіта — П. Холодний, віровизнання — І. Огієнко, пошта і телеграф — І. Косенко (позапартійний), нар. здоров’я — С. Стемповський (поль. меншість), держ. секретар — В. Оніхімовський. Це був останній уряд, що ще діяв на частині укр. земель; за партійним складом був поміркований, складався в більшості з правих соціял-демократів, УПСФ і позапартійних.

З поч. 1921 уряд УНР став екзильним. Р. Н. М. очолювали В. Прокопович, П. Пилипчук, А. Лівицький. Після того, як обов’язки гол. Директорії перебрав А. Лівицький (1926), кабінет очолював з незначними змінами аж до 1939 В. Прокопович. Чл. уряду перебували в осередках найбільшого скупчення політ. еміґрації — у Варшаві, Празі й Парижі.

Р. М.


Рада Національностей, друга палата Верховної Ради СССР, що репрезентує федеральні й автономні складові частини Сов. Союзу; після довгої нац.-політ. боротьби, утворена 1924 як одна з двох палат Центр. Виконавчого Комітету СССР (друга — Рада Союзу). У Р. Н. представлені союзні республіки — кожна 32 депутатами (до 1966 — 25), автономні респ. — 11. автономні обл. — 5, нац. округи — 1, які обираються на 4 pp. P. Н. збирається двічі на рік на короткі сесії одночасно з Радою Союзу, з якою також відбуває спільні засідання. P. H. очолює гол., який має 4 заступників; існує кільканадцять постійних комісій. P. H. теоретично рівноправна палата з Радою Союзу і для схвалення законопроєкту потрібно її згоди. На випадок розходжень між палатами (що виключене, бо всі рішення наперед ухвалені в ЦК КПСС) для узгіднення мала б творитися паритетна міжпалатна комісія (досі її не було).

Рада Республіки, за законом УНР від 9. 1. 1921, представницький орган УНР, скликана у лютому 1921 у Тарнові (Польща), вважала себе за «тимчасовий зверхній орган нар. влади, якому належить повнота влади». До складу P. P. входило 67 депутатів; це були представники партій, проф. і культ. орг-цій та земського самоврядування. P. P. проіснувала від лютого до серпня 1921 і видала в кін. березня універсал до укр. народу. Гол. був І. Фещенко-Чопівський. P. P. припинила існування у зв’язку з виходом з неї представників ряду орг-цій.


Рада Союзу (Совет Союза), одна з палат Верховної Ради СССР, формально «найвищого органу держ. влади»; обирається на 4 pp. загалом виборців віком понад 18 pp. за принципом 1 депутат на 300 000 населення; з 1970 визначене ч. депутатів 767, і відповідно до цього змінюється ч. представництва на населення. P. C. збирається окремо або спільно з Радою Національностей, з якою творить Верховну Раду. Щороку відбуваються дві короткі сесії; має кільканадцять постійних комісій.


Рада старшини, один з органів центр. влади в гетьманській Україні 1648 — 1781 pp., що діяв поряд з владою гетьмана та Ген. Військ. Ради. Компетенція цих органів не була чітко розділеною поміж ними. Крім найважливіших питань законодавчого, адміністративного і судового порядку Р. с. спеціяльно розглядала проблеми упорядження держ. фінансів. Р. с. постійно збиралася як збори ген. старшини при гетьмані; часом на ці наради запрошувалися і полковники. Широкі з’їзди старшинських рад збиралися з гетьманській резиденції на Різдвяні й Великодні свята. У цих з’їздах брали участь полкові делеґації з полкової старшини, сотників і знатного військ. т-ва. Представники цього останнього не раз вибиралися для участи у з’їздах старшини.


[Рада у справах культів при Раді Міністрів УРСР. — Доповнення. Т. 11.]


Рада Фізичної Культури (РФК), укр. центр. фізкульт. руханково-спорт. установа на еміґрації — існувала у 1945 — 50 на території зах. Німеччини з осідком у Мюнхені-Карльсфельді. У РФК було зареєстровано: в амер. зоні 39 т-в з 2 873 чл., у бріт. — 12 з 829 чл. Праця РФК велася у 8 референтурах, які організували такі ланки спорту: копаний м’яч, легка атлетика, плавання, спорт. гри (відбиванка, кошиківка), мандрівництво-альпінізм, лещетарство, настільний теніс, бокс, важка атлетика, шахи. Випрацювано правила «Відзнаки фіз. вправности»; у 1947 її здобуло 1003 особи. При РФК було зареєстрованих 27 суддів з усіх ділянок спорту, організованих в об’єднанні спортивних суддів.

Заходами РФК організовано у 1948 Олімпіяду ДП у рамках Міжнар. Комітету Політ. Втікачів; на цій олімпіяді українці здобули перші місця у відбиванці, футболі, боксі й легкій атлетиці. РФК ініціювала міжнар. (екзильні) спорт, зустрічі та влаштовувала щорічно змагання за першість еміґрації у футболі, легкій атлетиці, лещетарстві, відбиванці й ін. РФК очолювали: А. Лукіяненко, В. Блавацький, І. Красник, С. Кікта.

З масовим виїздом спортовців та діячів фізкультури до ЗДА, РФК у 1950 припинила діяльність.

Література: Альманах Ради Фіз. Культури. — Almanac of Ukrainian Council for Physical Culture. Мюнхен 1951.


Радванка, околиця м. Ужгорода (Закарпаття), де 1950 відкрито поселення 8 — 9 вв. Виявлено напівземлянкові житла, уламки ліпного і кружального посуду. Вважають, що поселення належало слов. племені хорватів, яке жило на території Закарпаття. Розкопи 1964 у Р. дали знахідки, приналежні до мустьєрської культури (кін. старішого палеоліту).


Радванський Анатоль (* 1913), співак-баритон і актор, з 1931 на сцені гал. театрів: О. Карабіневича, О. Залеського, «Заграви» (1933 — 35), трупи Й. Бенцаля (1936 — 38), театрів Львова (з 1939); на еміґрації у театрі-студії Й. Гірняка (1945), Ансамблі Укр. Акторів В. Блавацького; з 1949 у ЗДА. Кращі ролі: Ґамід («Лев з Абесінії» М. Аркаса — М. Чирського), граф Яґужинський («Орленя» І. Зубенка), Михайло («Довбуш» Л. Первомайського) та ін.

[Радванський Анатоль (1913, Броди, Галичина — 1991, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Радванський Андрій (1711 — 62?), маляр-монументаліст; стінні розписи, фрески, ікони.


Радгосп (радянське господарство), держ. с.-г. підприємство. За сов. теорією найвища, «послідовно-соц.» форма сіль. госп-ва, с.-г. фабрика з націоналізованими засобами виробництва й найманою робочою силою, чим відрізняється від колгоспу, комуни та т-ва спільної обробки землі. У 1919 — 20, як частина системи воєнного комунізму, Р. запроваджувалися большевиками примусово шляхом відбирання від селян розділеної ними поміщицької землі та реманенту. На Україні до літа 1919 так було створено 1 256 P., що мали 1,2 млн десятин землі (більше, ніж у Росії); крім того, 1,2 млн десятин землі відібрано в укр. селян для цукрової й гуральняної пром-сти. Освоїти ж Р. спромоглися менше пол. цих земель. Запровадження Р. (разом з комунами) викликало сел. повстання, і тому VIII конференція РКП(б) у грудні 1919 ухвалила сповільнити утворення Р. на Україні. У 1920 їх залишилося лише 571 з 375 700 (перев. у Степу), 1923 — 423 з 221 980 десятин землі (0,65%) всієї). За НЕП Р. були об’єднані у різні трести, існувало також бл. 100 P., що належали окремим пром. зав. для прохарчування робітників. У 1925 Р. Укррадгосптресту здавали селянам в оренду понад 20% своїх земель за пол. врожаю, бо не могли самі їх обробити. У 1927 Р. мали лише 1,8% всіх основних фондів сіль. госп-ва, 0,9% худоби й 4,9% всього реманенту. Держава, субсидіюючи P., виділяла їм трактори і машини у першу чергу, намагаючися зробити їх зразковими госп-вами.

Під час колективізації сіль. госп-ва P., з допомогою своїх політ. відділів, сприяли насильницькому утворенню колгоспів. Одночасно у КПСС виник рух перетворення колгоспів на P., а також ухвалено організувати у степ. р-нах нові величезні зернові Р.-фабрики (т. зв. гігантоманія, 1929 — 32 в УССР і Криму — 36). Деякі з них мали понад 100 000 га землі, а сер. — 53 175 га. Їм виділялися найкращі імпортні машини й великі капітали, проте вони були нерентабельні й малопродуктивні, і тому 1932 їх розукрупнено. Всіх трестованих Р. в УССР на поч. 1934 було 768. Крім того, було ще багато т. зв. приписних P., що належали окремим пром. підприємствам та установам. Всі Р. УССР мали 1934 З 404 000 га посівів, 11 828 тракторів, 309 000 гол. робочої худоби, 703 000 гол. великої рогатої худоби (у тому ч. 292 000 корів), 1 262 000 свиней та 631 000 овець і кіз. Пізніше почали створюватися спеціялізовані підміські Р. для постачання харчів населенню міст. Р. виникли також в системі НКВД, у яких працювали в’язні.


Характеристика сер. Р. в УССР (всіх систем)

У сер. на 1 Р. припадало

1940

1958

1969

Всього радгоспів

Працівників

Основних фондів (тис. карб.)

Землі (га)

Посівів (га)

Тракторів (штук)

Вантажних авт (штук)

Клектрики (тис. квт.-год.)

Всієї тяглової сили (кінської сили) 3

Великої рогатої худоби

у тому ч. корів

Свиней

Овець і кіз

Зерна, валовий збір (т)

М’яса й сала (т)

Молока (т)

929

326

274 1

4 240

2 485

15

4

56 2

489

448

174

576

587

1 665

57

381

816

578

1 206

6 537

4 229

27

18

290

3 410

1 165

407

2 012

1 356

3 352

157

976

1 543

635

2 991

6 061

3 746

40

26

882

6 858

1 833

685

1 277

1 058

3 932

194

1 612

1 За карб. 1961. За цінами 1940 — 1 624 тис. карб.

2 Приблизно.

3 Включає потужність моторів без навантаження, робочих волів та коней; підсумовано за коефіцієнтом мех. кінських сил.


У 1945 в УССР було 784 Р. всіх систем; вони мали 1 172 000 га посівів, 198 000 працівників і 6 400 тракторів. Дальше зростання Р. в УССР таке: 1958 — 816, 1960 — 902, 1965 — 1 343, 1970 — 1 605. На поч. 1960-их pp. в КПСС виник досить сильний напрям, що обстоює поступове перетворення усіх колгоспів на Р.

Розміри сер. Р. на Україні видно з табл. Її можна порівняти з табл. сер. розмірів колгоспу (див. стор. 1075). У 1969 на сер. колгосп припадало 553 двори, бл. 650 працездатних робітників, 2 600 га посіву, 1 360 гол. великої рогатої худоби (у тому ч. 441 корова), 1 025 свиней, 668 овець та кіз. Сер. P., отже, був приблизно на Vs більший, ніж сер. колгосп. Найбільші Р. є у Степу, сер. — на Лівоі Правобережжі, найменші на Поліссі й Зах. Україні.

1970 на Україні Р. належало 21,7% усіх с.-г. земель, колгоспам — 77,1%. Однак, Р. дали лише 14,9% всієї валової продукції сіль. госп-ва, колгоспи — 52,0%. Отже, продуктивність землі у Р. була дещо вища, ніж у колгоспах, але і в колгоспах і Р. значно нижча, ніж у присадибних госп-вах. Товарність Р. також дещо вища (1970 вони здали державі 38% свого валового збору зерна), ніж у колгоспів (33%).

Р. є вигідні для держави тим, що вони трохи продуктивніші і більш товарні, ніж колгоспи, і тим, що держава платить Р. на 1/3 нижчі заготівельні ціни, ніж колгоспам, а потім перепродує їхню продукцію пром-сті та міським споживачам з великим монополістичним зиском, що надходить до держ. бюджету як податок з обігу.

Нижчі ціни, що їх держава тепер платить Р. порівняно з колгоспами, пояснюються потребою підвищити життєвий стандарт та реальні доходи колгоспників. У Р. України фактична оплата 1 людино-дня у 1960 була 2,22 карб., у колгоспах — лише 1,19 карб., у 1964 відповідно 2,88 а 2,26 карб. При тому, колгоспник працює у колгоспі протягом доби більше, ніж робітник Р. (за даними з липня 1963 — 37% часу на добу, робітник Р. — 29,5%, пром-сти — 28,7%). Робочий день колгоспника не нормований, а робітник Р. працює лише 7 год., як у пром-сті. Крім того, заробітна платня робітників Р. постійна (від 1968 з 2,34 до 3,10 карб. на день на кінноручних і 2,63 до 6 карб. на механізованих роботах), у колгоспах ґарантована лише мінімальна платня, а кінцева залежить від врожаю та держ. заготівель.

Держ. ціни на машини, пальне, будів. матеріяли, хем. добрива тощо тепер однакові у Р. і колгоспах, але колгоспи мусять ще самі оплачувати перевіз цих вантажів залізницями. Не зважаючи на те, що у Р. зарплата вища й машин більше, ніж у колгоспах, собівартість більшости видів продукції у Р. дещо нижча або така сама, як і в колгоспах (дані 1970). Але тому що держава платить Р. нижчі заготівельні ціни, ніж колгоспам, собівартість у Р. часто не покривається, і вони мають значно більші збитки, ніж колгоспи. Так, 1970 продукція м’яса на Україні дала на кожному центнері колгоспам бл. 15% збитків, а Р. — бл. 28%; зерна 40% і 15% прибутку; молоко й яйця були однаково прибуткові. Раніше нерентабельність Р. була ще більша.

Економіку Р. дещо поліпшує за останній час спеціялізація. Протягом 1958 — 64 кількість спеціялізованих зернових Р. зменшилася з 16% до 1%, натомість значно зросла кількість ін. Так, 1969 18,1% Р. спеціялізувалися на овочах та городині, 22,0% на молоці й м’ясі, 13,1% на плодових і виноградництві, 10,2% на птахівництві, 8,4% на буряківництві.

В РСФСР питома вага Р. у сіль. госп-ві є значно більша, ніж на Україні. 1970 їм належало 53,5% всіх с.-г. земель, а колгоспам 45,6%. Р. в РСФСР упривілейовані тим, що держава платить їм за їх продукцію ціни на 15 — 100% вищі, ніж на Україні. Оплата праці в рос. Р. теж на 8,4% вища, ніж на Україні (дані 1965 — 67). Екон. виправдання така дискримінація укр. Р. не має.

Література: Совхозы к XV годовщине Октября. М. — Л. 1932; газ. Социалистическое Земледелие. М., 8. 2. 1932; Совхозы в 1934 г. Статистический справочник. М. 1936; Центральное Статистическое Управление СССР. Сельское хозяйство СССР. Статистический сборник. М. 1960 і 1971; Сборник решений по сельскому хозяйству. М. 1963; Питання політичної економії. К., випуск 20 (1966), 27 (1967), 45 (1968); Косауров С., Муравьев А., Олейник Г. Нормативный справочник по экономике и организации сельскохозяйственного производства. М. 1967; Мін-во Сіль. Госп-ва Укр. ССР, Укр. н.-д. Ін-т економіки і орг-ції сіль. госп-ва. Соц. перебудова і розвиток сіль. госп-ва Укр. РСР. 2 тт. К. 1968; Центр. Статистичне Управління УРСР. Сіль. госп-во УРСР. Статистичний зб. К. 1969; Решения Партии и Правительства по сельскому хозяйству (1965 — 1971 гг.). М. 1971.

В. Голубничий










Попередня     Головна     Наступна


Шевченківські читання в cпільноті ua_kobzar:

Спогади О. Афанасьєва-Чужбинського, 1840 р.:   Еще мальчики могли научиться по-украински, но девочкам предстояло много труда понимать «по-мужицки», хотя ничто не мешало сохранять родной акцент и до глубокой старости. В то время, кроме «Энеиды» Котляревского, которой девицам читать не давали, на украинском языке были уже: повести Квитки, Полтова и приказки Гребенки, имелись везде рукописные сочинения Гулака-Артемовского; но все это читалось как-то вяло высшим кругом. Появление «Кобзаря» мигом разбудило апатию и вызвало любовь к родному слову . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.