[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2678-2692.]

Попередня     Головна     Наступна

С

Сабадиш Петро (* 1908), маляр-пейзажист, родом з м. Олександрівського на Запоріжжі. Закінчив Київ. Художній Ін-т (1932), учень В. Пальмова, М. Бойчука. Виставляв з 1929, персональна виставка 1955. «Збирання яблук» (1929), «Ставок» (1939), «Вулиця у старому місті» (1944), «Дніпрові далі» (1953), «Соняшники» (1960), «Канівські далі» (1964), «На Полтавщині» (1967) та ін.

[Сабадиш Петро (* 1909, Олександрівське [тепер Запоріжжя]). — Виправлення. Т. 11.]

Сабалдир Григорій (1883 — 193?), укр. мовознавець-нормативіст і лексикограф родом з Полтавщини; склав (у співавторстві з М. Грунським) «Правила укр. правопису» (практичний порадник). «Словник найнеобхідніших в діловодстві слів та виразів» (1925), повторені в збірному «Правописному рос.-укр. словнику ділової мови (конторської та рахівничої)» (1926), як і граматику («Укр. мова», 1926); окремо видав «Практичний рос.-укр. словник» бл. 30 000 слів (1926), а в співавторстві з О. Коломацькою «Правописний словник та правила правопису й розділових знаків» бл. 25 000 слів (1930). 1934 в «Мовознавстві» з’явилися за його підписом цькувальні рецензії на «Історію форм укр. мови» М. Грунського й П. Ковальова та на «Нариси з укр. синтакси» С. Смеречинського. Дальша доля невідома.

[Сабалдир Григорій (1883, Покровська Багачка, Хорольський пов. — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Сабалдир Павло, аґроном і лексикограф; склав «Практичний словник с.-г. термінології» (1931), бл. 9 000 рос. термінів з укр. (а при морфологічних назвах і з латинськими) відповідниками, «Словник с.-г. термінології». Х.-К. 1933; після ліквідації Ін-ту Укр. Наук. Мови подавав у співавторстві з Д. Дріновим зросійщену матем. термінологію в «Матем. термінологічному бюлетені» («Проти націоналізму в матем. термінології», 1934). Дальша доля невідома.

Сабанєєв Іван (1856 — 1928), хірург родом з Москви. У 1882 закінчив мед., фак. Київ. Ун-ту, з 1887 працював в Одесі, у 1904-08 — приват-доц. Новоросійського Ун-ту; під час громадянської війни виїхав ло Туреччини. Праці С. присвячені перев. питанням пластичної хірургії; запропонував операцію (названа його ім’ям) вилущення голінки; розробляв питання лікування туберкульози, зшивання кровоносних судин, перший опрацював методику накладання шлункової нориці.

[Сабанєєв Іван (1856 — 1937, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Сабанеєва Людмила (* 1922), скульптор родом з м. Коростеня на Житомирщині. Закінчила Київ. Художній Ін-т (1954), працює в монументальній і станковій скульптурі. «Півники» (1957), «На фронтових дорогах» (1958), «Металюрґи» (1960), «Мати», «Тарасик» (1964), «Батько» (1967), пам’ятник Пирогову у Вінниці (1971, ґраніт, у співавторстві з Н. Дерегус).

Сабат Микола (1867 — 1930), педагог, клясичний філолог, родом з Обертина, гімназіяльний учитель (з 1894), дир. Укр. гімназії у Станиславові (1905 — 19 і 1923 — 27) та у Львові (1927 — 30). За ЗУНР шеф. Секції сер. шкільництва в Держ. Секретаріяті Освіти; проф. грец. філології та античної археології УВУ (1920 — 23) і таємного Львівського Укр. Ун-ту (1924 — 25). Праці з іст. грец. літератури та античного мистецтва (фрески в Помпеях). Видав «Кобзаря» Т. Шевченка для шкільної молоді (у 2 частинах, 1929 — 30).

Сабат-Свірська Марія (* 1895), оперова і камерна співачка, ліричне сопрано, вчилася у Муз. Ін-ті ім. Лисенка у Львові й у Львівській Консерваторії (у С. Козловської). 1926 — 49 у Польщі в Торунській опері і Варшавській опереті.

[Сабат-Свірська Марія (1895, Помонятина, Рогатинський пов., Галичина — 1983, Рівне), 1926 — 30 у Польщі, з 1930 у Львові, з 1950 у Рівному. — Виправлення. Т. 11.]

Сабатинівська культура, культура пізнього періоду бронзової доби, поширена в Півд. Україні, носіями якої були м. ін. племена зрубної культури; вперше досліджена поблизу с. Сабатинівки Ульяновського р-ну Кіровоградської обл. Для С. к. характеристичні наземні і напівземлянкові житла, часто |з кам’яними основами стін. Серед ліпного посуду переважають банкоподібні горщики, орнаментовані пружком під вінцями; характеристичні є тонкостінні підлощені кубки, черпаки, чаші з двома ручками. Поховання — курганні та ґрунтові могильники. Племена С. к. жили з хліборобства і скотарства. Було розвинене бронзоливарне ремесло (знайдено різноманітні серпи, сокири-кельти, наконечники списів, кинджали, з прикрас — шпильки, підвіски, браслети) і торгівля.

Саббатай Цеві (або Шабатай Цві; 1626 — 76), провідник жид. месіяністичного руху 17 в., родом з м. Смірни (в Малій Азії), який проголосив себе месією — визволителем жид. народу. Хоч тур. влада заарештувала С. й він перейшов на мохаммеданство, проте його науку визнавали численні жид. громади в розсіянні, у тому ч. й на Україні, зокрема по війнах Б. Хмельницького, в яких вони вбачали передмесіяністичні страждання, що з появою месії перетворяться на радість. Проти саббатаїзіму виступали рабини (жид. традиціоналісти), ізокрема на соборі у Львові, 1722, та духовенство христ. церков (І. Ґалятовський у творі «Месія правдивий», 1669). З часом, коли надії покладені на С. не здійснилися, його рух занепав і залишився тільки у невеликих групах (у Буську, Ґлинянах, Жовкві, Надвірній, Підгайцях, Рогатині) та став базою на укр. землях для хаситів і франкістів.

Сабин-Гус (Сабінін) Юрій (1882 — 1958), оперовий співак-бас, нар. в Тбілісі, соліст Луганської та Дніпропетровської опер (1933 — 40). Виконував партії: Виборного («Наталка-Полтавка» М. Лисенка), Вакуленчука («Броненосець Потьомкін» О. Чишка), Кочубея («Мазепа» П. Чайковського), Мефістофеля («Фавст» Ш. Ф. Ґуно) та ін.

Сабінін Лев (справжнє прізвище Теплинський; 1874 — 1955), антрепренер, режисер і драматичний актор, родом з Полтави. З 1890 на сцені, спершу в трупах К. Мирославського, А. Соколова, Г. Деркача, В. Захаренка, О. Суходольського; 1907 — 20 очолював власну трупу з добрим хором і танцюристами (ввів евр. репертуар), згодом — до 1941 у різних трупах України та РСФСР (серед ін. у Москві в Укр. муз.-драматичному театрі 1930 — 32 і у Держ. Укр. Театрі РСФСР 1932 — 34). Кращі ролі: Юрко Довбиш, Урієль Акоста (в одноіменних п’єсах М. Старицького, К. Ґуцкова), Іван («Суєта» І. Карпенка-Карого), Бережний («Сольо на флейті» І. Микитенка). Автор спогадів «45 років на сцені» (1937).

[Сабінін Лев († Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Саблучок (Саблуков) Іван (1735 — 77), маляр-портретист і педагог. Вивезений хлопцем з України до Петербурґу, був співаком придворної капелі. З 1753 учився малярства у І. Арґунова, згодом закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв (учень Д. Левицького), її проф. (з 1761) і д. чл. (з 1765). Повернувшися на Україну, керував рисувальними клясами Харківської Колеґїї (з 1767) і вищою клясою малювання (з 1770). Єдина збережена картина С. — портрет С. Юр’єва у Третьяковській ґалерії в Москві.

Сабов Євменій (1859 — 1934), гр.-кат. свящ. і русофільський діяч на Закарпатті, учитель руської мови в гімназії в Ужгороді (1887 — 99), пізніше парох у Севлюші (тепер Виноградів) та архидиякон угорчанський; автор підручників: «Русская грамматика й читанка к изучению литературного языка угрорусских» (1890), «Церковно-славянская грамматика» (1894; по-угорськи), «Хрестоматия церковно-славянских и угрорусских литературных памятников...» (1893) та «Грамматика русского языка» (1924). «Очерки литературной деятельности и образования карпаторуссов» (1925). Відстоював лінію відрубного місц. варіянту літ. мови, спертого на язичіє, рос. мову і закарп. говірки. Граматика і правопис (рос. етимологічний) С. були ухвалені угор. урядом для шкіл, вона теж була урядовим підручником руської мови в усіх укр. школах Пряшівщини. Як культ. діяч, С. брав участь в осв.-вид. т-ві «Уніо», був співзасновником газ. «Наука», а по першій світовій війні — Общества ім. О. Духновича (від 1923 його досмертний гол.); ред. ж. «Карпатскій СвЂтъ» та ін. У міжвоєнні pp. С. був найвпливовішою особою русофільського табору на Закарпатті.

[Сабов Євменій (* Вербяж, Березький комітат, Закарпаття), архидиякон уґочанський. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Научный Сборник в память Е. Сабова. Ужгород 1935.

Сабов Кирило (1838 — ?), закарп. культ. діяч, нар. у с. Отавнім (Ужгородська жупа), свящ. (студії в Барбареум); учитель укр. мови в гімназії в Ужгороді, за свої слов’янофільські переконання перенесений до Сеґедина і Кошиць. Автор шкільних підручників: граматики (1865), читанки (1868), ред. газ. «СвЂтъ» (1867 — 69), дописував до газ. «Слово» у Львові.

[Сабов Кирило (1838 — 1914, Кошиці, Словаччина). — Виправлення. Т. 11.]

Сабол Степан, див. Зореслав.

Саварин Ніль Николай (* 1905) укр.-кат. єп., народився у Старому Самборі (Галичина), василіянин, д. чл. НТШ (з 1954). Вчився у манастирських школах у Галичині, свячений на свящ. 1931. У 1932 переїхав до Канади, де, був ігуменом манастиря у Мондері. З 1943 призначений єп.-помічником апостольського екзарха Канади В. Ладики у Вінніпеґу. З 1948 — апостольський екзарх Зах. Канади з осідком в Едмонтоні, з 1956 — едмонтонський єп. Розбудував епархію (вона нараховує нині бл. 64 свящ., 85 церков, 40 парохій і бл. 100 місійних станиць), заснував епархіяльну бібліотеку і музей. Праці з історії укр. поселення в Канаді й ін., ред. «Пам’ятної кн. у 50 річницю поселення українців у Канаді» (1941).

[Саварин Ніль Николай (1905 — 1986, Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]

Саварин Петро (* 1926), гром. і політ. діяч родом з с. Зубреця Бучацького пов. (Галичина), з 1956 у Канаді; адвокат в Едмонтоні. Діяльний в гром. і політ. орг-ціях: КУК, Пласт (разом з своєю дружиною Ольгою). Клюбі професіоналістів і підприємців, Консервативній Партії (заступник її през. на Альберту) тощо; один з організаторів двомовного шкільництва в Альберті, чл. Сенату і Ради Альбертинського Ун-ту, королівський радник, почесний громадянин м. Вінніпеґу. От. в журн. і газ.

[Саварин Петро. У 1983 — 88 рр. през. СКВУ. — Виправлення. Т. 11.]

Саватій (у світі Врабец; * 1880), чес. правос. архиєп., панславіст. З 1900 учився і став монахом в Уфі, в 1902 — 07 закінчив Київ. Духовну Академію. По висвяченні до 1921 серед чехів на Волині, згодом у Празі, з 1923 єп. Очолював Правос. Церкву на Закарпатті, поки чес. уряд не визнав там юрисдикції Сербської Правос. Церкви. У 1939 як архиєп. візитував парафії Карп. України. Брав участь у висвяченні проф. І. Огієнка в Холмі (1940). В’язень гітлерівських концентраційних таборів (1942 — 44), по війні в Празі.

Савенко Петро (1795 — 1843), вчений медик родом з України, закінчив Петербурзьку Медико-Хірургічну Академію (1813), з 1829 її проф. Праці С. присвячені вивченню кавказьких мінеральних вод, офтальмології, хірургічній техніці (зокрема при операціях сечового міхура), питанням лікування опіків та відморожень; разом з Х. Саломоном видав «Анатомо-патологические таблицы грыж» (1835).

Савенко Сергій (* 1901), невролог родом з Полтавщини. 1927 закінчив Київ. Мед. Ін-т, до 1944 працював у Київ. н.-д. Психо-неврологічному Ін-ті; з 1945 проф. Чернівецького Мед. Ін-ту. Бл. 100 друкованих праць з питань пістряка мозку, бластоматози нервової системи, енцефальомієліту, судинних захворювань, нейроінфекцій та ін.

[Савенко Сергій (1901 — 1976). — Виправлення. Т. 11.]

Савенков Віктор (1919 — 71), маляр родом з Орловщини. Закінчив Харківський Художній Ін-т (1948) у клясі С. Прохорова. Тематичні картини («Посли Яна Казіміра на прийомі у Богдана Хмельницького», 1954; триптих «Тарасові думи», 1961), портрети (І. Мар’яненка 1952 й ін.), монументально-декоративні пано (в ресторані «Джерело» у Харкові, 1967; мозаїчне пано «Політ», 1971) тощо.

Савин Віктор (1907 — 71), маляр і графік родом з с. Заводівки на Одещині, учився в Харківському Художньому Ін-ті (1924 — 27), з 1946 працював у Львові. Картини з сов. тематикою, портрети (серед ін. І. Франка, Т. Шевченка, М. Скрипника); книжкова ілюстрація, пропаґандивні плякати. Ретроспективна виставка 1959.

[Савин (Савін) Віктор (* Завадівка, Єлисаветградський пов., Херсонська губ. — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Савинці (I — V), с. м. т. Балаклійського р-ну Харківської обл. над р. Дінцем, 8 300 меш. (1970). Цукроварня, заснована 1962, одна з більших на Україні, переробляє 20 000 центнерів цукрового буряка на добу. С. засновані у другій пол. 19 в.

Савицька Іванна (* 1914), дитяча письм. родом з Галичини, дружина Романа С; співр. зах.-укр. й еміґраційних жін. і дитячих журн. Авторка зб. віршів «Серце» (1953), «Укр. молоді пісні» (1957), «Незабудьки» (1959), оп. і казок «Наша хатка» (1957), «Золоті дзвіночки» (1958), «Три казочки» (1961, «Денник Ромця» (1963); п’єса «Гість із неба» (1955), зб. фейлетонів «З пташиного лету» (1974). З 1949 у ЗДА.

[Савицька Іванна (уроджена Трашневська) (* Опарівка, Коросненський пов.). — Виправлення. Т. 11.]

Савицька Олена (* 1901), уроджена Харечко, генетик-ембріолог, працювала на Білоцерківській селекційній станції та в Ін-ті Цукрової Пром-сти (Київ); з 1944 у Німеччині, потім у ЗДА, де працювала в The West Sugar Development Foundation і департаменті хліборобства ЗДА. Праці з цитогенетики та ембріології цукрового буряка, серед ін.: «Цитология и ембриология сахарной свеклы» (1940), низка праць і ст. в амер. і кан. фахових журн. Разом з своїм чоловіком Вячеславом С. вивела однонасінньовий цукровий буряк; вивчала явище поліплоїдії цукрового буряка, розробила методу одержання тетраплоїдних рас буряка.

[Савицька Олена (* Полтава). — Виправлення. Т. 11.]

Савицька Стефанія (* 1891), гром. діячка, дружина М. Матчака. Співзасновниця кооперативи «Укр. Нар. Мистецтво» (1923) і ж. «Нова Хата» (1925) у Львові. По другій світовій війні живе у Торонто.

[Савицька Стефанія (1891, Перемишль, Галичина — 1977, Торонто, Канада). — Виправлення. Т. 11.]

Савицький Вячеслав (1902 — 1965), генетик і селекціонер родом з Кубанщини, проф. Київ. та Білоцерківського с.-г. ін-тів. На еміґрації в Німеччині й ЗДА; де працював у The Beet-Sugar Development Foundation і департаменті хліборобства ЗДА; учасник численних міжнар. конференцій генетиків, д. чл. УВАН в ЗДА. С. вивів і ввів у цукробурякове виробництво ЗДА однонасінньові сорти цукрового буряка, що мало велике значення для цукрової пром-сти ЗДА. Понад 60 наук. праць, серед ін. «Генетика сахарной свеклы» (1940) і численні праці з генетики і селекції цукрового буряка гол. в «Proceedings of American Society of Sugar Beet Technologists».

[Савицький Вячеслав († Салінас, Каліфорнія). — Виправлення. Т. 11.]

Савицький Микола (1867 — 194?), поміщик Кролевецького пов. на Чернігівщині, гол. Чернігівського губ. земської управи (1906 — 14), за гетьманату губ. староста Чернігівщини, товариш мін. внутр. справ. Помер на еміґрації.

Савицький Омелян (1845 — 1921), педагог родом з Калущини (Галичина), учитель Акад. Гімназії у Львові (1871 — 1907) і дир. гімназії в Тернополі (1907 — 12). Перші в Галичині підручники з математики і фізики для гімназій (переклади з поль. і нім.), написані укр. нар. мовою; ст. з ділянки фізики і природознавства.

[Савицький Омелян (* Грабівка — † Болехів, Івано-Франківська обл.). — Виправлення. Т. 11.]

Савицький Роман (1907 — 60), піяніст, педагог і муз. критик, нар. у Сокалі (Галичина). Закінчив Муз. Ін-т ім. Лисенка у Львові (кляса В. Барвінського) і Празьку Консерваторію у В. Курца (1932); концертував у Галичині, Києві, Дніпропетровському, Німеччині, ЗДА; виступав у радіо і телебаченні. Доц. Львівської Консерваторії і декан фортепіянового фак. (1939 — 41); муз. редактор львівського радіо (1941 — 44). Засновник і дир. Муз. Школи в Берхтесґадені (Німеччина 1946 — 49) та Укр. Муз. Ін-ту ЗДА (1952 — 59). Фортепіянові обробки нар. мелодій для молоді, ст., рецензії, праця «Основні засади фортепіянової педагогіки». Перший виконавець фортепіянового концерту В. Барвінського.

[Савицький Роман († Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Савицький Степан (бл. 1684 — 1751), з священичого роду на Лубенщині, військ. канцелярист (1712), лубенський полковий писар (1714 — 39). Був чл. кодифікаційної комісії, що опрацювала «Права, по которым судится малороссійскій народ» (1743). 1718 С. виконав укр. переклад першої частини твору С. Твардовського «Woyna Domowa» (1681), надрукований пізніше у додатках до Літопису С. Величка (вид. Київ. Археографічної Комісії, т. IV, 1864). Нащадки С. були дідичами й гром. діячами на Полтавщина й Чернігівщині до 20 в. З них Андрій С. (1811 — 84), кролевецький дідич і діяч сел. реформи 1861, економіст і філософ; його небіж Микола С. (* 1867), кролєвецький маршал дворянства (1896 — 99) і гол. Чернігівської Губ. Земської Управи (з 1906), був Чернігівським губ. старостою 1918 й помер на еміґрації; син Миколи Петро С. (* 1895), історик і соціолог, засновник т. зв. евразійської теорії, перебував на еміґрації у Празі; 1945 заарештований сов. владою й депортований до СССР, 1956 звільнений, але 1961 вдруге заарештований у Празі; дальша доля невідома.

О. О.

Савич, (справжнє прізвище Лук’яненко) Іван (* 1914), поет і журналіст родом з Чернігівщини, по війні працює учителем укр. літератури на Донбасі. Зб. поезій «З вічних джерел» (1957), «Позивні з майбутнього» (1959), «Щасливая та доріженька» (1961), «Тяжіння земне», «Роси на травах» (1964), «Зоретворці» (1967), «І серце одпочине» (1970), поема «Марія Заньковецька» (1961).

[Савич (справжнє прізвище Лук’яненко) Іван (* Савинки, Сосницький пов.). — Виправлення. Т. 11.]

Савич Микола (1808 — 92), хемік, економіст і гром.-політ. діяч родом з Полтавщини. Закінчив філол. фак. Харківського Ун-ту, 1827 — 31 — на військ. службі, 1831 — 34 вчився в Парижі; потім жив у своєму маєтку на Полтавщині. У сер. 1840-их pp. познайомився з Т. Шевченком і з 1846 став чл. Кирило-Методіївського Братства. За участь у ньому і за опозиційні до самодержавства погляди 1847 відкликаний з-за кордону, заарештований і відданий під нагляд поліції. З 1850 жив в Одесі, був чл. міської ради, виступав з ст. на екон. теми.

[Савич Микола (* Гадяцький пов. — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Савич (псевд. Іван Тарасенко) Олександер (1846 — 1902), письм., правник, чл. Лубенського окружного суду. Автор зб. віршів «На Україні» (1889) поеми «Ганнуся» (1891), «Кирило. Світова поема» (1896) й віршів та оп., друкованих в альманахах «Перша Ластівка» (1905) й «Арґо» (1914).

Савич Олексій (1810 — 83), астроном і математик з старшинського роду на Сумщині. Вчився в Харківському, Моск. і Дорпатському (тепер Тартуському) ун-тах. Дослідник у Дорпатсыкій Обсерваторії (1833 — 39), проф. Петербурзького Ун-ту (1839 — 80), д. чл. Петербурзької АН (з 1862). Автор понад 100 праць, у тому ч. посібників з астрономії і математики. Наук. праці присвячені визначенню орбіт комет, плянет і їх супутників, астрономічній рефракції, барометричному нівелюванню та і:н. Провів у 1836 — 38 нівелювання між Чорним і Каспійським м. і остаточно довіз різницю їхнього рівня.

[Савич Олексій (1811, Пушкарівка, Сумський пов., Слоб. Україна — 1883, Тульська губ., Росія). — Виправлення. Т. 11.]

Савичі, коз.-старшинський рід на Чернігівщині, одна галузь якого ще в першій пол. 18 в. переселилася на Слобожанщину, походив від Сави Прокоповича († 1701), сотника воронізького (1669), писаря Ген. Військ. Суду (до 1672), ген. писаря (1672 — 87) й ген. судді (1687 — 1700), учасника чигиринських і крим. походів, посланця до Москви (1677). Син його Семен С. († 1725) був писарем Ген. Військ. Суду (1701 — 06) і ген. писарем (1709 — 23). 1723-25 був ув’язнений у Петропавлівській фортеці в Петербурзі, у зв’язку зі справою гетьмана П. Полуботка, його шваґра, й помер в ув’язненні. До цього роду належали, серед ін., Данило С. († 1763), вихованець Київ. Академії і Моск. та закордонних (Вюртемберґ) ун-тів, що був проф. географії й фізики Моск. Ун-ту; й Олексій С. (1810 — 83), астроном і математик (див.). До ін., згаслого у 18 в. роду С. належали Сава С., лубенський полковий сотник (1671 — 72, 1695), суддя й обозний (1672, 1675), і син його, Василь С. († 1714), лубенський полковий сотник з перервами (1695 — 1702) і осавул (1698-1700), полк. лубенський (1709 — 14).

О. О.

Савін Гурій (* 1907), інж.-гірник і механік родом з Калінінградської обл.; 1932 закінчив Дніпропетровський Ун-т; з 1932 викладав у Дніпропетровському Інженерно-Будів. Ін-ті, з 1941 — його проф. З 1945 чл.-кор., з 1948 — д. чл. АН УРСР. 1940 — 45 дир. Ін-ту Гірничої Механіки АН УРСР; 1945 — 48 очолював н.-д. установи АН УРСР у Львові, 1945 — 52 — проф. (1948-52 ректор) Львівського Ун-ту. 1952-57 — віцепрез. АН УРСР і проф. Київ. Ун-ту; з 1957 завідувач відділу теорії пружности в Ін-ті Механіки АН УРСР (1958 — 59 дир.). З 1955 відповідальний ред. ж. «Прикладна Механіка». Понад 180 друкованих праць, гол. з теорії пружности та з ділянки гірничих підйомних пристроїв.

[Савін Гурій (1907, Весьєґонськ, Тверська губ., Росія — 1975, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Савіна Марія (псевд. Подраменцевої-Славич; 1854 — 1915), видатна рос. акторка родом з Кам’янця Подільського. Сценічну діяльність почала з 1869, з 1874 в Александринському театрі у Петербурзі. Гол. Ради «Русского театрального общества» (1883 — 84) та ініціятор Першого Всерос. з’їзду сценічних діячів (1897). С. була у дружніх стосунках з корифеями укр. сцени, відстоювала права укр. акторів і домагання скасувати цензуру на укр. п’єси.

Савінов Борис (* 1903), інж.-хемік родом з Сибіру; 1925 закінчив Київ. Політехн. Ін-т, з 1925 працює у різних наук. ін-тах Києва; з 1959 завідує катедрою в Київ. Ін-ті Нар. Госп-ва. Понад 100 друкованих праць з ділянок кристалізації у цукр. пром-сті, хемії харч. виробництв та каротину.

Савйолов Йоаким. див. Йоаким Савйолов.

Савка (Oxyura leucophala Scop.), птах родини качкуватих. Довж. тіла бл. 55 см, вага 720 — 900 г. С. поширена в степ. зоні Европи й Азії. На Україні — залітний птах. Живиться рослинами, комахами тощо. Пром. значення невелике.

Савка-Качмар Марія (* 1933), керамістка родом з Львівщини. Закінчила Львівський Ін-т прикладного та декоративного мистецтва. З 1967 вчить у Львівській дитячій мист. школі. Декоративні настінні вази та рельєфи («Коваль», «Ганчар», «Колядники»), тематичні композиції («Яворівське весілля», «Лемківське весілля», «Сум трембіти», «Енеїда», «Бабуся і онука») та ін.

Савойка Теодор (1866 — 1942), гр.-кат. свящ. і гром. діяч, довголітній організатор Посяння (Березівщина), чл.-засновник Нац.-Дем. Партії. Автор «Проповідей на неділі» (1900), «Проповідей на свята» (1910), «Гомілійних наук» (1924).

[Савойка Теодор (1866, Любича Князє, Рава-Руський пов., Галичина — 1943, Вірча, Добромильський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Савранка, Саврань, р. в півд.-сх. частині Подільської височини, права притока Бога; довж. 98 км, сточище — 1 767 км².

Саврань (V — 10), с. м. т. на півд.-сх. Поділлі, при злитті Савранки з Богом, р. ц. Одеської обл.; місц. пром-сть; 9 000 меш. (1966). У 17 в. тут засновано фортецю проти тат.-тур. наскоків; за часів Рос. Імперії м-ко Балтського пав. Подільської губ. Поблизу С. стоянка буго-дністровської культури (5 — поч. 4 тисячоліття до Хр.).

Савромати, кочові племена, які жили в 7 — 4 ви. до Хр. в задонських і поволзько-уральських степах, близькі походженням, культурою й мовою до скитів і саків. Грец. автори підкреслюють окрему ролю жінки в суспільному житті С; пережитки матріярхату в С. засвідчені також археологічними даними. Об’єднані з прибулими зі Сходу племенами в нові племінні союзи, С. виступають з 3 в. до Хр. під заг. назвою Сармати.

Савчак Дем’ян (1847 — 1912), гром. діяч, за фахом суддя, родом з Нової Веси на зах. Лемківщині, заслужений діяч Бережанщини. Посол до гал. сойму і чл. Крайового Виділу 1889 — 1901, чл. Нар. Комітету Нац.-Дем. Партії; піонер райфайзенівського типу кооператив у Галичині.

[Савчак Дем’ян († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Савченко Володимир (1882 — 1957), військ. діяч, ген-штабу полк. Армії УНР, у 1911 закінчив рос. академію Ген. Штабу, у 1919 начальник штабу Катеринославського Респ. Коша, згодом начальник штабу 8 Запор. Дивізії, 1920 — перший ген.-квартирмайстер Ген. Штабу. Ст. й розвідки на військ. теми у журн. «Табор», у зб. «За Державність», у щорічних календарях-альманахах «Дніпро» і газ.: «Діло», «Краківські Вісті», «Львівські Вістрі», амер. «Свобода», кан. «Новий Шлях». Помер у ЗДА.

Савченко Іван (1862 — 1932), патолог, мікробіолог та імунолог родом з Полтавщини. Вчився і до 1895 прац. у Київ. Ун-ті. 1896 — 1919 проф. Казанського Ун-ту, з 1920 — Кубанського Ун-ту в Краснодарі (з 1922 — Мед. Ін-ту). Був засновником та дир. Кубанського Хеміко-бактеріологічного Ін-ту. Опублікував понад 100 наук. праць, які були присвячені інфекційній патології, імунітету, фагоцитозі, онкології, патологічній гістології, дослідженню прокази, холери, сибірки, поворотного тифу, ревматизму, пневмонії та ін. 1893 разом з Д. Заболотним зробив на собі небезпечний дослід: випив живу холерну культуру, після попередньої пробної імунізації, щоб довести ефективність імунізації через рот (цим досвідом покладено було поч. методам ентеровакцинації). 1905 виготував протишкарлятинну сироватку. У галузі теоретичної імунології велике значення для науки) має цикл праць: С. та його співр. з фагоцитози. С. працював також над орг-цією протиепідемічної служби на Кубані (боротьба з малярією, черевним тифом, шкарлятиною).

[Савченко Іван (* Роменський пов.). — Виправлення. Т. 11.]

Савченко Ігор (1906 — 50), кінорежисер родом з Вінниці, тут учився в театральній школі Орди-Свєтлової та виступав у театрі. У 1925 організував молодіжний аґіттеатр «Червоний галстук» і з ним ґастролював по Україні. З 1926 учився в Ленінградському Ін-ті сценічних мистецтв. З 1929 гол режисер театрів роб. молоді в Баку (з 1932) у Москві. Перший свій фільм С. здійснив 1931 на Бакинській кіностудії («Люди без рук»); на Моск. кіностудії поставив звук. фільм «Гармонь» (1934), два молодіжні фільми «Випадкова зустріч» (1936) і «Дума про козака Голоту» (1937). У 1939 — 41 і з 1947 С. пов’язаний з Київ. кіностудією; 1944 — 46 С. — мист. керівник кіностудії ім. М. Ґорького в Москві. На Київ. кіностудії поставив фільми: «Вершники» Ю. Яновського (1939), «Богдан Хмельницький» (1941; за О. Корнійчуком), «Третій удар» і «Тарас Шевченко» (закінчений учнями С. 1951, премійований на міжнар. фестивалі в Чехо-Словаччині, 1952); «Партизани в степах України» (1942; за О. Корнійчуком) та ін.

[Савченко Ігор († Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Савченко Михайло (* 1914), актор і драматург родом з Полтавщини. З 1938 до війни актор у Харківському театрі ім. Шевченка, по війні — в Київ. театрі ім. І. Франка. З 1951 пише інсценівки, а пізніше й п’єси. Серед ін. зб. «Розплата за довір’я» (1959), «Ластівка» (1961), «Прогнози», «Шляхи до щастя» (1962), «Честь» (1963), «П’єси» (1967), драма «Мій син» (1969) та ін.

[Савченко Михайло (1914, Глобине, Кременчуцький пов. — 1982). — Виправлення. Т. 11.]

Савченко Павло (1887 — 1920), поет-символіст родом з Полтавщини, брат Якова С. Автор зб. поезій «Мій сміх, моя задума» й «Епілоги» (1913), співр. «Літ.-Критичного Альманаху» (1918). Перебуваючи спершу під впливом народницької поетики, пізніше, які символіст, був прихильником «чистого мистецтва».

[Савченко Павло (* Жабки [тепер Луценки], Лохвицький пов. — † Ромен [Ромни]). — Виправлення. Т. 11.]

Савченко Степан (1889 — 1942), літературознавець і етнограф родом з Чернігівщини. Закінчив Київ. Ун-т (1913), з 1917 його викладач, з 1925 проф. романської філології, з 1933 керівник катедри. Праці: «Русская народная сказка» (1914), «Происхождение романских языков» (1916), «Шевченко і світова література» (1939); ст. і передмови до вид. творів А. Франса, Ж. Бедьє, Р. Ролляна, Бляско Ібаньєса та ін.; ред. 10-томового вид. творів Ґі де Мопасана укр. мовою (1927 — 30), зб. перекладав «Франц. клясики XVII ст.» (1931). Помер у Ташкенті.

[Савченко Степан (* Синявка, Сосницький пов.). — Виправлення. Т. 11.]

Савченко Федір (* 1892), історик і публіцист родом з Полтавщини, д. чл. НТШ (з 1927). Вчився в Ніженському Іст.-Філол. Ін-ті ім. кн. Безбородька, з 1914 продовжував студії в Парижі. 1918 заснував франц.-укр. т-во Cercle d’etudes franco-ukrainiennes і був ред. видаваного цим т-вом тижневика «La France et l’Ucraine». Перебуваючи на еміґрації, зблизився з закордонною УПСР і з М. Грушевським, за допомогою якого 1925 повернувся на Україну. У Києві включився в працю Іст. Секції ВУАН, був керівником Комісії Заходознавства й Американознавства й Комісії Зах. України. Автор понад 50 праць і статтей, друкованих перев. у вид. ВУАН, зокрема в ж. «Україна» і зб. «За сто літ», та монографії «Заборона українства 1876» (1930, перевидана 1970 у «Harvard Series in Ukrainian Studies»). 1931 був заарештований і засланий. Дальша доля невідома.

[Савченко Федір (1892 — ?). Засуджений 7.2.1932 до 5 р. позбавлення волі. — Виправлення. Т. 11.]

Савченко Юрій (* 1908), літературознавець і критик родом з Полтавщини, наук. співр. Ін-ту Шевченка в Харкові. Ст. про сучасних письм., «Дещо з історії могили Т. Шевченка» (1929), ред. творів Квітки-Основ’яненка. 1934 заарештований і засланий; дальша доля невідома.

Савченко Яків (1890 — 1937), поет і літ. критик. Нар. на Лохвиччині в сел. родині. Вчився в Київ. Ун-ті, потім учителював на Сумщині. Перший вірш був надрукований у львівській «Ілюстрованій Україні» (1913). У 1917 — 26 друкувався в ж. «Шляхи», «ЛНВ», «Універсальний Журнал», «Мистецтво», «Глобус», «Життя й Революція», «Гарт». Автор зб. «Поезії, кн. 1» (1918), «Земля» (1921). З пол. 1920-их pp. перейшов на літ. критику: зб. ст. «Поети й белетристи» (1927), «Доба й письменник» (1930) та публіцистику — зб. от. «Азіятський Апокаліпсіс» (1926), «Проти реставрації греко-римського мистецтва» (1927), спрямовані з тогочасних режимних позицій проти ідей і поглядів М. Хвильового й М. Зерова. Був також автором кн. про О. Довженка «Народження укр. радянського кіно» (1930). У поезії розпочав від оспівування нац.-визвольної революції, перебував якийсь час під впливом франц. (С. Маллярме) і рос. символізму (Ф. Сологуб) і став символістом тичинівського типу з його неоромантикою і рев. патетикою. Як ред. «Літ.-Критичного Альманаха» (1918) й один із засновників «Музагету», С. належав до основоположників укр. символізму. Якийсь час співпрацював з панфутуристами. Перейшовши на літ. публіцистику і ставши провідним чл. літ. орг-цій «Жовтень» та ВУСПП, дотримувався у своїй діяльності офіц. позицій і настанов, виступаючи проти неоклясиків і ваплітян. Заарештований у сер. 1930-их рр. і згодом розстріляний. Про творчість С. писали: А. Ніковський (у зб. «Vita Nova», 1920), М. Зеров, Ю. Меженко, Д. Загул, О. Дорошкевич й ін.

[Савченко Яків (* Жабки [тепер Луценки]). Заарештований 17.9.1937 і 2.11. того ж р. розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]

М. К.

Савченко-Більський Володимир (1868 — 1955), військ. діяч, ген.-хорунжий Фльоти УНР, з старого коз. роду на Чернігівщині; 1919 — 20 начальник Гол. Воєнно-Морської Управи Військ. Мін-ва. Співр. військ. ж. «Табор», «Укр. Інвалід», «За Державність». На еміґрації жив у Польщі, помер у Франції.

[Савченко-Більський Володимир (1867, Олишівка, Чернігівський пов. — 1955, Абондан, Франція). — Виправлення. Т. 11.]

Савченко-Вільський Михайло, політ. діяч, чл. УСРП, ген. секретар хліборобства в другому уряді В. Винниченка (3. 9. — 20. 11. 1917), за гетьманату 1918 чл. президії Всеукр. Земського Союзу.

Савченко-Більський Олександер (* 1900), маляр і графік, родом з Чернігова; з 1922 — в Парижі, працює перев. в прикладній торг. графіці. Автор іконостасу для укр.-кат. церкви св. Володимира у Парижі (1972 перенесений до церкви св. Сергія і Вакха в Римі); краєвиди, портрети у постімпресіоністичному стилі.

[Савченко-Більський Олександер (1900 — 1991, Париж). — Виправлення. Т. 11.]

Савчинський Григорій (1804 — 88), гром. діяч, гр.-кат. свящ. Вірші, оп., повісті і дописи в гал. газ. 1860-их — 80-их pp. («Слово», «НедЂля», «Ластôвка», «Читанка», «Вечерниці», «Домъ и Школа») й вид. Общества ім. М. Качковського.

[Савчинський Григорій († Звенигород, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Савчинський Микола, гром. діяч, співред. (з 1854) і гол. ред. 1857 «Зорі Галицької» і додатку до неї «Поученія Церковныя» (1854). За його ред. «З. Г.» виходила укр. нар. мовою.

Савчук Микола (* 1899), зоолог родом з сх. Поділля, чл.-кор. АН УРСР (з 1948). З 1930 викладач високих шкіл в Одесі, в тому ч. Одеського Ун-ту (завідувач катедри зоології безхребетних; 1939-48 ректор). Праці присвячені питанням експериментальної біології, зокрема реґенерації та експериментальної гельмінтології; бл. 150 праць і ст., найважливіша праця «Зоологія безхребетних» (1954).

[Савчук Микола (1899, Зубівщина, Із’яславський пов., Волинська губ. — 1976, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Савчук Олекса (* 1912), журналіст і прозаїк родом з Черкащини. Автор зб. нарисів і оп. «Людина перемагає» (1947), «Перші зерна» (1948), «Щедрість» (1960), критико-біографічна кн. «Олександр Бойченко» (1957), повісті «Зелене сонце» (1962) і «Григорій Іванович» (1967).

[Савчук Олекса (Олексій) (* Федюківка, Звенигородківський пов., Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Савчук Семен Володимир (* 1895), церк. і гром. діяч у Канаді, родом з с. Волківців Борщівського пов. в Галичині, в Канаді з 1899. Митрофорний протоієрей, гол. Президії Консисторії Укр. Гр.-Правос. Церкви у Канаді. Один з основоположників правос. церк. життя в Канаді, засновник Колеґії св. Андрія в Вінніпеґу і її ректор (з 1952), ред. «Вісника» (1924 — 51), організатор і діяч багатьох гром. об’єднань у Канаді (Союз Укр. Самостійників, Союз Укр. Молоді в Канаді й ін.); заступник през. КУК. Праці: «Як постала Укр. Гр.-Правос. Церква в Канаді» (1924), «Оп. з життя Ісуса Христа» (1930), «Десять біблійних оповідань» (1930), «Азор» (1930), «Церк. канони в теорії і практиці» (1955), ст. в пресі (також під псевд. Т. Єсгик, С. Матеїв).

[Савчук Семен Володимир (1895 — 1983, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]

Савчук Стефанія (* 1899), уроджена Ґерицька, гром. діячка й педагог, родом з Золочева (Галичина), з 1924 у Канаді. Співзасновниця Орг-ції Українок Канади ім. Ольги Басараб, довголітній чл. її управи (1954 — 72 гол.) і репрезентантка в Нац. Раді Жінок Канади; співзасновниця СФУЖО, 1956 — 72 заступниця гол., з 1972 гол.; чл. Президії Укр. Нац. Об’єднання Канади (1956 — 72), чл. управ низки укр. орг-цій і т-в у Канаді, з 1973 заступниця гол. СКВУ; бере участь у різних міжнар. жін. конґресах: у Вашінґтоні (1963), Міннеаполісі (1974) та ін.

[Савчук Стефанія (1899 — 1988, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]

Савчук Юрій (1865 — ?), бук. укр. журналіст, видавець і ред. місячника «Селянинъ» (1895 — 96) і «Народный ВЂстникъ» (1899 — 1900) у Нових Мамаївцях, співр. тижневиків «Буковински ВЂдомости» (1895) у Чернівцях і віденської «Русскої Правди» (1892).

Сагайдачний Євген (1886 — 1961), маляр, декоратор і педагог, родом з Херсону, учився у Петербурзі. 1911 — 18 декоратор у театрах Петербурґу й Києва. З 1917 в Укр. Держ. Академії Мистецтв у Києві, з 1922 викладач Київ. Художнього Ін-ту, Межигірського керамічного технікуму, художньо-пром. школи у Миргороді, Луганського художнього робфаку (з 1932), Дніпропетровського Художнього Технікуму (з 1936) і з 1947 училища прикладного мистецтва в Косові. Декоративні розписи «Весілля» (1911), картини «Вулички в Туреччині», «Коні» (1920), «Краєвид з деревом»; з 1930-их pp. — «Яри біля Луганського», «Квітучий кущ глоду», з 1940-их pp. численні акварелі з гуцульського життя. С. залишив велику колекцію нар., зокрема гуцульського, мистецтва.

[Сагайдачний Євген († Косів, Івано-Франківська обл.). — Виправлення. Т. 11.]

Сагайдачний Конашевич Петро, Кононович († 1622), укр. гетьман, здібний організатор коз. війська, видатний політ. і культ. діяч. Походив з правос. шляхти з Галичини (імовірно нар. 1570 у с. Кульчицях на Самбірщині); вихованець Острозької Академії. З поч. 17 в. перебував на Січі і брав активну участь у коз. протитат. і протитур. боротьбі; перетворив коз. військо на реґулярну військ. формацію. Під проводом С. козаки зруйнували м.: Очаків і Перекоп (1607), Синоп і Каффу (1616), при тому знищили понад 10 000 тур. війська і визволили багато невільників. Вдалі походи козаків звернули на них увагу евр. держав і зміцнили коз. орг-цію. У 1618 С. приєднався до антитур. Ліґи Міліції Християнства; того ж р. на чолі 20 000 коз. війська брав участь у поході поль. королевича Володислава на Москву і кілька разів розгромив моск. війська. Як гетьман (1614 — 22) С. належав до консервативної частини коз. старшини і надав коз. боротьбі держ. характеру. Одночасно боровся за рел. і культ. права укр. народу. За допомогою С. 1620 відновлено правос. ієрархію в Речі Посполитій (висвячено митр. Й. Борецького і трьох єп.) всупереч поль. держ. політиці; разом з усім коз. військом записався до Київ. Братства. С. спричинився до створення укр. культ. центру в Києві та пов’язання коз. військ. сили з укр. духовенством і міщанством.

Поміркована політика С. супроти Польщі викликала незадоволення коз. кіл, і на короткий час 1620 коз. гетьманом обрано Яцка Бородавку. 1621 С. на чолі 40 000 коз. війська брав участь разом з поль. військом у битві під Хотином, в якій змушено тур. військо до відступу. Поранений у цих боях, С. помер 20. 4. 1622 у Києві і похований у Києво-Братському манастирі. Своє майно С. записав на культ. і церк. цілі. На похоронах ректор Київ. Братської школи Касіян Сакович виголосив панегірик «Вірші на жалостний погреб зацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного», у якому є важливі дані до біографії С. На думку деяких дослідників, С. був автором трактату «Пояснення про унію».

Література: Максимович М. Исследование о гетмане Петре Конашевиче-Сагайдачном. Собрание сочинений, т. І. К. 1876; Каманин И. Очерк гетманства П. Сагайдачного. К. 1901; Барвінський Б. Конашевичі в Перемиській землі в XV і XVI ст., ЗНТШ, т. 100. Л. 1930; Гуслистий К. Петро Конашевич Сагайдачний. Укр. Іст. Ж. ч. 4. К. 1972.

Л. Винар

Сагайдачний Петро (1898 — 1975), журналіст родом з Бережавщини (Галичина), співред. газ. «Новий Час» й ін. вид. концерну «Укр. Преса» у Львові (1934 — 39), «Краківських Вістей» у Кракові (1939 — 41), співр. в-ва «Нові Дні» у Зальцбурзі (Австрія, 1945 — 48); рад. щоденника «Нова Україна» у Харкові (кін. 1941 -- 42), і ж. «Новий Світ» (1950 — 59) у Нью-Йорку (ЗДА).

[Сагайдачний Петро († Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Сагарда Микола (1870 — 1943), історик і бібліограф родом з Золотоноші. Закінчив Петербурзьку Богословську Академію, у якій пізніше був проф. У 1925 — 32 завідував Відділом Періодики Всенар. Бібліотеки України, співред. її органу «Журнал Бібліотекознавства та Бібліографії» (1927 — 30), секретар Бібліографічної Комісії ВУАН (з 1927). С. працював над перекладом Євангелії на укр. мову (1905 — 11), містив ст. й розвідки у «Полтавских Епархиальных Ведомостях» і «Книгарі» (1918 — 19), серед ін.: «Переклади Св. Письма на укр. мову від 16 — 20 ст.», «Поетичні переклади П. О. Кулішем Св. Письма», у бібліографічних журн. — про орг-цію бібліографії, каталогізацію і т. д. в бібліотеках України, у ж. «Україна» давав бібліографічні огляди україніки в рос. журн. У 1932 репресований; помер у Києві.

Сагатовський (Мавренко-Коток) Іван (1882 — 1951), актор і режисер родом з Києва. З 1898 на сцені рос. театру Соловцова у Києві, згодом у трупах М. Кропивницького, М. Старицького та ін. У 1902 — 17 очолював власну трупу; ставив серед ін. укр. мовою «Вільгельм Телль» (Ф. Шіллера, 1906), «Ревізор» (М. Гоголя), «Нора» (Г. Ібсена, 1909). За сов. влади у театрах Херсону, Києва, Одеси, Дніпропетровського, Стрия та ін. перев. на характерних ролях у побутовому репертуарі.

[Сагатовський (справжнє прізвище Мавренко-Коток) Іван († Стрий, Львівська обл). — Виправлення. Т. 11.]

Садаґура, Садгора, м. на Буковині, за 6 км на півн. від Чернівців, засноване 1770. До 1914 відоме ярмарками та синагогою. 1910 4 600 меш. (у тому ч. 73% жидів, 16% українців, 8% поляків), 1959 — 12 400. 1941 — 44 в С. існував рум. концентраційний табір. Тепер С. включена до м. Чернівців.

Саджа звичайна, копитка (Syrrhaptes paradoxus Pall.), птах ряду рябкоподібних; довж. до 45 см, вага бл. 250 г. Поширена в пустелях і напівпустелях Півд.-Сх. Европи та Сер. і Центр. Азії; зрідка залітає на Україну.

Садиба, невелика ділянка землі з житловим будинком, госп. будівлями, садом і городом, що перебувають в особистому користуванні колгоспника, робітника чи службовця (див. Присадибне госп-во).

Садиленко Юрій (1903 — 67), маляр родом з Житомира. Закінчив Київ. Художній Ін-т (1930), учень Л. Крамаренка, чл. АРМУ, з 1927 — ОСМУ; 1931 — 41 викладач Харківського, з 1944 — Київ. художніх ін-тів. Співавтор монументальних фрескових розписів конференц-залі АН УРСР у Києві (1930; в 1940 закриті шаром тинку), виконав пано «Могила Т. Г. Шевченка» (1940) в Канівському музеї-заповіднику; з індустріяльної тематики картини «Сталевари», «Будівництво», «Мартенщики»; портрети й ілюстрації (серед ін. до поеми «Катерина» Т. Шевченка, 1939) та ін.

[Садиленко Юрій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Садівництва Український Науково-Дослідний Інститут, н.-д. установа в системі Всесоюзної Академії с.-г. наук ім. В. Леніна (ВАСГНІЛ), підпорядкована Півд. відділові ВАСГНІЛ. Міститься у Китаєві (передмістя Києва). Організований 1956 на базі Укр. н.-д. ін-ту плодівництва, попередником якого був Всесоюзний дослідний ін-т півд. плодового і ягідного госп-ва (1930). Ін-т має 10 відділів та 3 експериментальні госп-ва. Ін-тові підпорядковані 8 дослідних станцій садівництва (Крим., Мелітопільська, Мліївська, Донецька, Львівська, Придністровська, Краснокутська. Подільська). Основне завдання ін-ту: розроблення питань вирощування високоінтенсивних садів у колгоспах і радгоспах УССР. Ін-т створив понад 500 нових форм плодових і ягідних рослин, а яких 50 районовано. При ін-ті є аспірантура; видасться наук. зб. «Садівництво».

Садівництво, інтенсивна галузь сіль. госп-ва, до якої належить вирощування овочевих (плодових) культур; самостійною галуззю С. є виноградництво. Наука про сорти овочевих і ягідних культур називається помологією. Овочі й ягоди є цінними харч. продуктами; вони містять у собі багато високоякісних мінеральних солей, органічних кислот і вітамінів; горіхи мають багато олії (до 77%) та білків (до 22%). З овочів і ягід виготовляють конфітури, компоти, соки, вина, повидло, сиропи та сушені овочі й ягоди. Споживання овочів і ягід постійно збільшується, зокрема у сирому вигляді. На овочі й ягоди є чималий попит, і вони дають додатковий прибуток для сел. госп-ва (тепер для колгоспів).

Клімат України сприятливий для культури різних овочевих і ягідних дерев і кущів. С. на Україні відоме з античних часів, його культивували греки на півн. Чорномор’ї, зокрема в Криму. З княжої доби відомі сади при манастирях (напр., з 11 в. в Києво-Печерському і княжих садибах); овочевими деревами є яблуні, груші, черешні, вишні, сливи, волоський горіх. Як тоді, так і пізніше (аж до 17 в.) більше значення для прохарчування населення мали дико ростучі овочеві дерева й ягоди. Чималого розвитку С. зазнало у 16 — 17 вв., а зокрема у 18, коли воно розвинулося у м., при манастирях, садибах шляхти та коз. старшини; садівниками були перев. чужинці. Пізніше розвиткові С. сприяли нім., болг. і чес. колоністи. З 18 в. С. поширилося й серед селян (лише для власного вжитку), з другої пол. 19 також на збут, хоч пром. значення мало гол. поміщицьке С.

1887 у 9 укр. губ. було 209 000, 1913 293 000 га садів (у тому ч. 60% сел.), тобто 44,5% у всій Рос. Імперії; їхня продукція — 577 000 т, 24,8 центнерів з 1 га; на дуту населення припадало 16 кг овочів й ягід. Розміри сел. садів були невеликі, асортимент овочевих дерев випадковий і дуже різноманітний, їх вирощування здебільша — примітивне. Гол. овочевими деревами були: яблуні, вишні, сливи й груші, поширені по всій Україні; далі черешні, а в півд. частиш абрикоси (морелі), горіхи. Пром. значення С. мало в Подільсько-Басарабському р-ні (вивіз яблук і чорносливу) і в Криму (високого ґатунку яблука, груші, сливи, морелі, броскви, абрикоси, які вивозилися на ринки гоя. м. Росії). Вивіз і довіз садовини на Україні рівноважився.

Після занепаду С. у 1918 — 22 і вдруге у першій пол. 1930-их pp. (колективізація) площа садів в УССР збільшилася до 612 000 га (34,2% заг. їх площі в СССР), у тому ч. у родючому віці лише 57% (1913 — 46%), вона зменшилася у 1941 — 45 і досягла довоєнного ріння щойно 1954. Відтоді площа С. постійно зростала і дійшла максимуму в 1965 (1 299 000 га), пізніше незначно зменшилася; сов. влада звергає тепер увагу на інтенсифікацію вже існуючих садів, (зокрема у спеціялізованих садівничих радгоспах і колгоспних бриґадах. 1972 сади і ягідники становили 1 210 000 га (34% садів у всьому СССР) і 2,9% с.-г. угідь в УССР. У родючому віці — 873 400 га (69%), заг. річний збір овочів і ягід у середньому за 1968 — 72 — 2 414 000 т (40% від всього СССР), урожайність — 28,7 центнерів з 1 га, на душу населення 51 кг. З усієї площі садів і ягідників 1970 було у колгоспах 453 300 га (37%), у радгоспах й ін. держ. госп-вах 248 000 га (20,2%), у садибах колгоспників, робітників, службовців — 523 900 (42,8%). На зерняткові (яблуні, груші) 1970 припадало — 847 800 га (69,2%), кісточкові (вишні, сливи тощо) — 320 400 га (26,1%), горіхоплідні — 36 200 га (3%), ягідники — 21 200 га (1,7%). У присадибному секторі вирощено аж 47,4% всіх овочів і ягід (кісточкових, горіхів і ягід — 61%).

Як і раніше, на першому місці серед овочевих дерев стоїть яблуня (1970 — 46,5% заг. кількости облікованих дерев), поширена по всій Україні з деяким зменшенням у півд. напрямі; далі вишня (20,4 %), слива (15,3%) і груша (8,2%) — розповсюджені по всій Україні, з деяким збільшенням у півд. напрямі; менші площі припадають на абрикосу (3,7%), черешню (2,7%); горіх (2,1%) — у Лісостепу і Степу; на ін. овочеві дерева припадає 0,9% (бросква, мигдаль, фундук і субтропічні — оливна культура, цитрусові тощо) — всі на Півд. Україні, гол. в Криму. Див. також Ягідні культури.

Геогр. розміщення садів — див. карту. Порівняно з 1914 виникли нові пром. р-ни С., зокрема на Донбасі, у Дніпровському пром. р-ні та навколо великих м., тобто у р-нах найбільшого попиту на овочі. Ін. гол. пром. р-ни С: Подільсько-Покутський (сади займають бл. 5% с.-г. угідь; гол. овочеві дерева: яблуня, слива, груша, далі черешня й абрикоса); Крим, зокрема передгір’я (5% с.-г. площі; кращі сорти яблук, груш, черешень, абрикос, броскви, грец. горіх, оливкові дерева, мигдаль й ін. субтропічні); Закарпаття (сади займають 11% с.-г. угідь; яблуні, сливи, груші, абрикоси, грец. горіх); Кубань, зокрема на чорноморському березі і на Передкавказзі (яблуні, груші, вишні, черешні, абрикоси; на чорною морському березі також — айва, бросква, волоський горіх, фундук; на півд. від Туапсе оливкове дерево, цитрусові); менші: б. Черкас, Полтави, Мелітополя (особливо черешня).

Для поширення раціонального С. на Україні ще до революції існували різного типу школи (серед ін.: Уманська, Одеська, Никитівська) і курси С., дослідні станції, овочеві розсадники (перший у Млієві, що його створив 1888 Л. Симиренко); чимале значення мав Никитський Ботанічний Сад. Основні підстави культури і розвитку С. на Україні (а навіть у Сх. Европі) дала родина Симиренків; Платон (1821 — 63) й особливо його син Лев (1885 — 1920) та внук Володимир (1891 — 1943). Визначними помологами були: В. Кащенко (1855 — 1935), В. Пашкевич (1856 — 1939), А. Піонтковський (1881 — 1943) та ін. Н.-д. справа С. значно розвинулася за сов. часів. Тепер наук. питання С. розробляють Садівництва Укр. Н.-Д. Ін-т та його дослідні станції, відповідні катедри с.-г. вузів, відділи обл. с.-г. дослідних станцій. Див. також Аґрономія, С.-Г. Освіта.

Література: Щербина М. Садівництво плодове та ягідне. К. 1926; Шабловський Б. Провідні сорти плодових культур УРСР. Укр. Н.-д. Ін-т Плодівництва. Випуск 28. К. 1937; Садівництво і виноградництво. К. 1959; Кривда І., Токар Л. Садівництво. К. 1960; Чухно Д. Экономика садоводства. К. 1961; Юрчишин В. Екон. ефективність порід і сортів плодових культур. К. 1968; Виробнича енциклопедія садівництва. К. 1969.

М. Боровський

Садковський Віктор († 1803), правос. єп., церк. діяч, родом з Києва, вихованець Києво-Могилянської Академії, 1758 — учитель і префект Могилівської Духовної Семінарії, далі капелян Правос. Церкви у Варшаві та архимандрит Слуцького манастиря. З 1785 єдиний у Польщі правос. єп.; з Слуцьку, де заснував духовну семінарію, керував Переяславсько-Бориспільською епархією, визнавав зверхність Рос. Синоду і приєднував до православія уніятські парафії. 1789 ув’язнений поль. владою під закидом підбурювання селян до бунту та за зносини з Росією; звільнений 1792 на вимогу Росії, отримав титул архиєп. менського. Від 1796 був чернігівським архиєп.

[Садковський Віктор (? — 1803, Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]

Садовий жасмин (Philadelphus L.), рід кущів з родини ломиканевих. На Україні 4 види, усі культивують як декоративні: С. ж. широколистий (Ph. latifolius Schrad. = Ph. pubenses Lois.); C. ж. дрібнолистий (Ph. mierophylus Gray), з запашних квіток обох видів здобувають етерову олію для парфумерної пром-сти; С. ж. пухнатий (Ph. pubenses Lois. = Ph. coronarius L.); C. ж. непахучий (Ph. inodorus L.).

Садовська-Барілотті Марія (1885 — 91), співачка-сопрано і драматична акторка, сестра І. Тобілевича, М. Садовського і П. Саксаганського, родом з Херсонщини. Виступати почала з 1876. З 1883 у трупах М. Кропивницького, далі М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського. Кращі партії і ролі: Наталка («Наталка — Полтавка» І. Котляревського), Одарка («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Панночка («Утоплена» М. Лисенка), Маруся («Дай серцю волю...» М. Кропивницького), Софія та Варка («Безталанна» І. Тобілевича) та ін.

[Садовська-Барілотті Марія (1855, Кам’яно-Костувате, Єлисаветградський пов. — 1891, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Садовський Антін, переяславський золотар мін. 18 в. Виконав дарохранительницю для переяславської Успенської церкви (1786).

Садовський Валентин (1886 — 1947), економіст, гром. і політ. діяч з священичої родини на Волині, д. чл. НТШ (з 1935). Закінчив правничі студії в Київ. Ун-ті й екон. в Політехн. Ін-ті у Петербурзі, у яких був активним чл. укр. студентських громад; з 1904 чл. РУП УСДРП. 1917 чл. Центр. і Малої Ради від УСДРП, ген. секретар судівництва в Уряді В. Винниченка з 28. 6. 1917; 1918 разом з В. Винниченком представник УСДРП в Укр. Нац. Союзі. З 1920 на еміґрації в Польщі й Чехо-Словаччині, доц., згодом проф. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах, чл. Укр. Наук. Ін-ту в Вартаві. Численні праці й ст. з ділянки економії й демографії України; важливіші: «Нарис екон. географії України» (1920), «Проблеми індустріялізації в нар. госп-ві» (1929), «Районізація України» (1931), «Людність зах. укр. земель по поль. перепису 1921», «Праця в УССР» (1932), «Робоча сила в сіль. госп-ві України» (1935), «З підсумків колонізаційної політики в СССР» (1936), «Нац. політика Совєтів на Україні» (1937). та ін. Співр. низки журн. і газ.: «Рада», «Украинская Жизнь», «Роб. газета», «Літ.-Наук. Вісник», «Дзвони», «Тризуб» тощо. Заарештований большевиками в Празі 1945, помер у Лук’янівській в’язниці в Києві.

[Садовський Валентин (* Пліщин, Із’яславський пов., Волинська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Садовський Домет (1865 — 1940), гр.-кат. свящ. у Відні, Перемишлі й Львові, папський шамбелян; знавець літургічного життя Гр.-Кат. Церкви, викладач літургіки у Львівській Духовній Семінарії. С. наголошував потребу повернення до сх. обрядових форм в Укр. Кат. Церкві; автор ст. і рецензій на муз. теми.

[Садовський Домет, м. б. Володимир (псевд. Домет) (* Довжанка, Тернопільський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Садовський Іван (1855 — 1911), ветер. лікар, анатом, мікробіолог, один з організаторів ветер. справи на Україні, родом з Сумщини. 1879 закінчив Харківський Ветер. Ін-т, 1890 — 1904 його проф., 1904-07 — дир. Варшавського Ветер. Ін-ту; згодом завідував Ветер.-бактеріологічною лябораторією Мін-ва Внутр. Справ. Праці з питань ветер. анатомії, хірургії та епізоотології (сап, чума великої рогатої худоби та ін.). С. разом з Л. Ценковським один з перших виготував і застосував у життя вакцину проти сибірки, відому п. н. «Вакцина Ценковського».

[Садовський Іван (1855, Степанівка, Сумський пов., Харківська губ. — 1911, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Садовський Іван (1876 — 1948), актор родом з Житомира. 1896 хорист в італ. опері в Одесі, 1897 — 1900 — у трупі Т-ва Укр. Акторів під орудою братів Тобілевичів, пізніше (до 1918) у трупах О. Суслова, М. Ярошенка, Ф. Костенка, а далі у драматичних театрах Києва, Чернігова, Одеси, Харкова, Вінниці та ін. Перев. на характерних і комічних ролях: Солопій та Опанас («Сорочинський ярмарок», «Циганка Аза» М. Старицького), Писар («Бурлака» І. Тобілевича), Бублик («Платон Кречет» О. Корнійчука) та ін.

[Садовський Іван (1876 — 1948, Вінниця). — Виправлення. Т. 11.]

Садовський (справжнє прізвище Тобілевич) Микола (6. 3. 1856 — 7. 2. 1933), актор, режисер і гром. діяч, корифей укр. побутового театру; брат І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського й М. Садовської-Барілотті. Нар. у с. Костуватому на Херсонщині, вчився в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках, з 1881 в проф. театрі у трупі Г. Ашкаренка, М. Кропивницького, М. Старицького, а в 1888 організував власну трупу. У 1898 трупа С. об’єдналася з «Т-вом рос.-малорос. артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), а ще два роки пізніше (1900) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького. У 1905 на запрошення з Галичини С. очолював театр «Руської Бесіди» у Львові, чим (разом з М. Заньковецькою) сприяв значному піднесенню театральної культури на Зах. Укр. Землях. Повернувшися до Києва, С. заснував перший укр. стаціонарний театр, який розпочав свою працю 1906 в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 в Києві (див. Театр М. Садовського).

У pp. укр. державности С. працював як гол. уповноважений у справах нар. театрів; 1920 в Галичині, з 1921 — очолював театр «Просвіти» в Ужгороді, З 1923 жив у Празі. По поверненні до УССР (1926) С. у тодішній політ. ситуації вже не мав права на власний театр і виступав у своєму репертуарі в різних театрах, знімався у гол. ролі у фільмі «Вітер з порогів» (1929); залишив спогади «Мої театральні згадки», опубліковані посмертно (1956).

Як актор С. відзначався винятковою пластичністю, простотою, глибиною і щирістю почуттів, хоч і не позбавлених характером гри «нутром» (від великих емоцій до спаду). С. уславився в героїчно-іст. — Богдан Хмельницький (в одноіменній п’єсі М. Старицького), Сава Чалий (І. Карпенка-Карого), Гетьман Дорошенко (Л. Старицької-Черняхівської) і героїчно-побутовому репертуарі: Дмитро («Не судилося» М. Старицького), Опанас («Бурлака» І. Карпенка-Карого); був першим Командором («Камінний господар» Лесі Українки) і Городничим на укр. сцені («Ревізор» М. Гоголя); крім того, виступав у оперовому репертуарі й уславився як виконавець укр. нар. пісень. С. спричинився також до збагачення укр. репертуару перекладами («Ревізор» М. Гоголя, лібретта опер «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани та ін.). Як режисер С. виховав цілу плеяду укр. акторів (О. Петляш, О. Корольчук, Є. Хуторна, М. Малиш-Федорець, І. Ковалевський і багато ін.), даючи їм велику волю в творенні образу. Роля С. ик культ. і гром. діяча виходить далеко за межі театру. У товаристві ін. корифеїв і сучасних йому діячів у різних ділянках культури й мистецтва (М. Лисенко, Л. Старицька-Черняхівська, В. Кричевський і багато ін.) діяльність С. сприяла народженню нового покоління укр. інтеліґенції 20 в.

[Садовський (справжнє прізвище Тобілевич) Микола (13.12.1856, Кам’яно-Костувате, Єлисаветградський пов. — 7.2.1933, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Тобілевич С. Мої стежки й зустрічі. К. 1957; Василько В. Микола Садовський та його театр. К. 1962; Мар’яненко І. Сцена, актори, ролі. К. 1964; Укр. Драматичний театр, І. К. 1967.

В. Ревуцький

Садовський Михайло (1887 — 1967), військ. і гром. діяч, родом з Київщини, полк. Армії УНР, з 1912 кадровий старшина рос. армії; 1918 — 20 начальник похідної канцелярії Військ. Мін-ва при ставці Гол. Отамана; на еміґрації один з основоположників та заступник гол. Укр. Воєнно-Іст. Т-ва в Польщі, з 1939 його голова, з 1947 — дир. Укр. Воєнно-Іст. Ін-ту та Музею Укр. Війська при ньому (в Торонто), гол. Головної Ради Хреста ім. Петлюри; ред. ж. «Укр. Інвалід», зб. «За Державність» (11) і Бібліотеки Укр. Воєнно-Іст. Т-ва у Варшаві; уряд УНР надав С. ранґу ген.-хорунжого. Ст. в укр. пресі. Помер у Торонто (Канада).

[Садовський Михайло (* Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Садовський Никифор (1884 — 1935), математик і педагог, д. чл. НТШ (з 1922). Праці з теорії функцій («До теорії аналітичних функцій двох незалежних») та з теорії векторних полів («Діяда як споріднена трансформація») друковані у вид. НТШ.

Садовський Тодось (1891 — 1943), технолог, проф. Київ. Політехн. Ін-ту; працював у ділянці укр. технолог. термінології.

Садовяну (Sadoveanu) Мігаїл (1880 — 1961), визначний рум. письм., у романах якого «Соколи» (1904), «Весілля домніци Роксандри» (1932), «Нікоаре Поткоаве» (І. Підкова, 1952) заторкнуто й укр.-рум. зв’язки за коз. доби. Написав передмову до першого рум. вид. Шевченкового «Кобзаря» (1957).

[Садовяну (Sadoveanu) Мігаїл (* Пашкані, Румунія — † Букарешт). — Виправлення. Т. 11.]

Садуль (Sadoul) Жорж (1904 — 67), франц. історик кіна і критик, у газ. «Lettres Françaises» умістив «Interview de A. Dovjenko» (1956). C. автор чотиритомової «Histoire générate du Cinéma» (1945 — 54; рос. переклад «Всеобщая история кино», 1958 — 63) й однотомової історії кіномистецтва, в яких є огляди сов. кіна, зокрема характеристика творчости О. Довженка.

Саєвич Микола (1885 — 1944), інж.-лісівник, гром. і військ. діяч, з 1914 при УСС поручник, сотник Укр. Гал. Армії; 1916 — 18 очолював Комісаріят УСС у Володимирі Волинському, широко розгорнувши культ.-осв. діяльність, 1918 — 19 пов. комісар у Косові на Гуцульщині, пізніше командир Вартового Куреня в Кам’янці Подільському; діяч УВО. 1924 — 29 приват-доц. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах. Праці з лісової ентомології на Закарпатті, укр. лісівницької термінології тощо. Видатний лісівник-практик, м. ін. у ділянці лісоохорони.

Саєвич Омелян (1869 — 1944), кооператор, один з творців і перших організаторів кооп. руху в Галичині. Перший дир. і гол. ревізор Крайового Союзу Ревізійного (1904 — 21), довголітній дир. Центр. Кооп. Банку «Крайовий Союз Кредитовий» (пізніше «Центробанк») у Львові (до 1939).

Саєнко Олександер (* 1899), мистець-декоратор родом з Борзни на Чернігівщині; глухонімий. Закінчив Київ. Художній Ін-т (1928), учень В. Г. Кричевського; працює в техніці інкрустації соломою. 2 паню: «Козак Мамай» і «Бранці в тур. неводі» (1928) для приміщення Іст. Секції ВУАН у Києві; багатофігурні композиції «Тарас Шевченко під вартою» (1937), «Збирання яблук» (1940), пано «Птахи» у готелі «Дніпро» в Києві (1963) «Семен Палій» (1966) та ін.; проєкти інтер’єрів побутових і гром. приміщень, інкрустовані соломою меблі, майоліка, вибійки. Персональні виставки у Львові (1962), Борзні (1963) та Києві (1967).

[Саєнко Олександер (1899 — 1985, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Саєнко Олександер (* 1921), поет родом з Ізюму. Друкується з 1949 в газ. і журн. Зб. поезій: «Ой видно село» (1957), «Повісті для дітей», «Шукання криниці» (1958), «На чотири броди» (1968), «Стежечка-стьожка Котигорошка» (1972), зб. поезій для дітей «Грім-чередник» і «Червоне число» (1963), зб. віршів «Координати» (1965).

Сажень, одиниця довжини. Див. Міри.

Сажин Михайло († 1885), рос. маляр і графік. Навчався в Петербурзькій Академії Мистецтв (1834 — 40), з 1855 її акад. У 1840-их pp. перебував на Україні, гол. у Києві, де зустрічався й працював з Шевченком, з яким приятелював ще з академії. Виконав акварелею і сепією низку краєвидів і архітектурних споруд Києва, які С. Ляуфер використав в альбомі «Виды Києва» (1846). Кращі твори: «Руїни Золотих Воріт у Києві», «Краєвид з Подолу», «Рибальські халупи на березі Дніпра», «Видубецький манастир», «Щекавиця — місце поховання кн. Олега», «Андріївський собор у Києві»; олійні картини «Внутр. вигляд київ. Софійського собору», «Біля переправи через Дніпро» (1846) та ін. (Вони здебільша зберігаються в Київ. Музеї Укр. Мистецтва).

[Сажин Михайло (1814, Галич, Костромська губ., Росія — бл. 1885, Омськ, Росія). — Виправлення. Т. 11.]

Сайгак, сугак (Saiga tatarica L.), ссавець групи антилоп. Довж. тіла до 140 см, хвоста — до 12,5 см, висота у холці — до 79 см, вага до 50 кг; у самців — широко розставлені роги, самки. — безрогі. С. поширений у Сер. Азії, на пониззі Волги й Передкавказзі. У минулому заселяв степи України аж до Карпат (степ Пантелиха). Зник у 19 в.

Сайкевич Петро (* 1898), політ. і гром. діяч родом з Радехівщини (Галичина), лікар. Учасник визвольних змагань в УГА й Армії УНР, провідний діяч УВО (чл. Крайової Команди) і ОУН; в’язень поль. тюрем і концентраційного табору в Березі Каргузькій; з 1948 в Віндзорі (Канада).

Сайко Микола (1897 — 1949), літературознавець і поет родом з Київщини. Перед війною викладач історії укр. літератури в Ніженському Пед. Ін-ті. Друкуватися почав з 1925, належав до літ. орг-ції «Плуг», зб. поезій «Жайворонок в степу» (1930).

Попередня     Головна     Наступна