Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2814-2826.]

Попередня     Головна     Наступна





Синайський Василь, правник-цивіліст, проф. Київ. Ун-ту (до 1920). 1921 — 23 керівник комісії для вивчення звичаєвого права УАН і семінару цивільного і нар. права, заступник пол. Т-ва Пращників при УАН. 1924 виїхав до Латвії й був проф. Ризького Ун-ту, з 1944 у Бельгії, де й помер у 1950-их pp. Автор праць з аґрарної історії Риму, 2-томного підручника з рос. цивільного права тощо. У праці «Древнеримская община в сравнении с казачьей общиной» (1915) вказав на цікаві аналогії між аґрарними відносинами у давньому Римі й на Запоріжжі, хоч занадто перебільшував значення цих аналогій.


Сингаївський Микола (* 1936), поет родом з Житомирщини; навчався у Київ. та Львівському ун-тах. Зб. поезій: «Земле, чую тебе» (1961), «Моя радіостанція» (1964), «Метелик у портфелі» (1967), «Поступ» (1969); для дітей: «Жива криничка» (1958), «Зоряна доріжка» (1972), «Добросвіт» (1974) та ін. Переклади з рос., поль. та ін. мов.


Сингалевич-Мазепа Наталія (1882 — 1945), гром. діячка і лікар-бактеріолог, родом з Кам’янця Подільського, дружина Ісаака Мазепи (див.). За студентських часів активний чл. Петербурзької групи РУП-УСДРП; як бактеріолог працювала в Катеринославі, на Волині і (з 1923) у Празі. Праці у чес. фахових журн., укр. мовою підручник соц. гігієни.


Синди, союз племен, які у 1 тисячолітті до Хр. жили на Таманському піво. та прилеглому до нього узберіжжі Чорного м. і в пониззі Кубані. Основні зайняття: хліборобство, рибальство, ремесло й торгівля (гол. з греками). У 5 в. виникла синдська держава, у 4 в. вони увійшли до складу Боспорського царства і зазнали значної гелленізації. У 1 — 2 вв. по Хр. С. асимілювалися з сарматами. Археологічна пам’ятка по С. — група могил «Сім братів».


Синдикати, одна з форм капіталістичної монополії, договірне об’єднання підприємців окремої галузі виробництва, що створювалося з метою захоплення ринку шляхом спільного збуту товарів за спільними цінами. Звич. організувалися у формі акційних спілок фірм-учасників С., з спільним статутовим капіталом та єдиним репрезентативним органом (управою), що приймав спільні замовлення від споживачів і розподіляв їх за квотами між членами С. У Рос. Імперії С. виникли при кін. 19 в. Перед революцією 1917 їх нараховувалося від 100 до 140. Гол. з них були розташовані на Україні, такі як «Продамет», «Продвугілля», «Продаруд», «Русское общество пароходства и торговли — РОПИТ», «Союз рельсовых фабрикантов», «Союз фабрикантов рельсовых скреплений», «Урожай» (С. продуцентів с.-г. машин на Україні), «Синдикат южнорусских крахмальных фабрик» і т. д. У більшості ці С. були під контролем закордонного капіталу (франц.) або найбільших банків імперії, які також були під чужоземним контролем. С. будувалися за франц. зразком (звідси й їх назва; по-нім. — картель). Існувало чимало окремих угод між підприємцями, що встановлювали лише ціни товарів (т. зв. «пули» та ринґи»). У найвищу форму приватної монополії — трести — С. в Рос. Імперії не переросли (спроби перетворити «Продамет» на сталевий трест за нім.-амер. зразком не вдалися). Рос. уряд намагався протиставитися зростанню С. лише у тих випадках, коли С. заторкували держ. інтереси. Так уряд поборював, напр., «Продвугілля», коли цей С. підвищував ціни для держ. залізниць, інколи Синдикат цукрозаводчиків (див.) і соляний С. на Україні (він існував таємно і знижував ціни в боротьбі проти уральських солеварень, що зменшувало прибутки держави з акцизу). У більшості випадків рос. уряд дозволяв утворення С. Антимонопольне законодавство обмежувалося лише ст. 913 і 1180 «Свода законов Российской Империи», які передбачували кари за штучне підвищення цін на «товари першої необхідности», але ці закони застосовувалися рідко, зокрема з уваги на дуже поширену корупцію в урядових та суд. колах.

С. на Україні часто конкурували з С., що існували на території Росії й Польщі, при чому явно оформлювалися територіяльні інтереси укр. буржуазії. Рос. уряд намагався боронити рос. С. шляхом маніпуляцій провізних тарифів на держ. залізницях та шляхом переважних урядових замовлень на продукцію рос. С., але ця боротьба була безуспішна, бо С. з України поширювали свої впливи на всеімперські ринки, напр., С. «Урожай» (після впертої боротьби він захопив ринки аж у Сибіру) і «Продамет».

Під час революції С. були націоналізовані. За НЕП-у існували держ. С., що здебільша також були територіяльні. Їх ліквідовано у 1929 — 30.

В. Голубничий


Синдикат цукрозаводчиків, перший на Україні синдикат, утворений 1887 як С. продуцентів цукру-піску на з’їзді цукрозаводчиків у Києві за активною підтримкою рос. уряду. Провідну ролю в ньому відогравали поль., жид., рос. та укр. цукрозаводчики; впливів закордонного капіталу в ньому не було. С. ц. охоплював під час розквіту 92% цукрових зав. Рос. Імперії. Він діяв на підставі трьох багаторічних угод між цукрозаводчиками, мав постійне бюро в Києві й філію у Варшаві, номінальні членські внески, але не мав своїх акцій, ні спільного капіталу. Т. ч. орг. його форми були проміжними поміж пулом й картелем.

Гол. завданням С. ц. було не допускати до зниження цін на цукор на внутр. ринку Рос. Імперії, що й було в інтересах рос. уряду, який збирав з цукру великий акциз. З уваги на бідність населення й малий попит, з одного боку, і постійно зростаючу модернізацію цукрових зав. — з другого, весь час існувала перепродукція цукру. Щоб зберегти ціни на високому рівні, С. ц. ухвалив експортувати за кордон до 25% продукції цукру за цінами, нижчими за ціни внутр. ринку (демпінґ), при чому уряд погодився не обкладати експорт акцизом і навіть виплачував премії за експорт. Чл. С. ц. погоджувалися дотримуватися встановлених С. ц. цін, але розподілу ринку на квоти не було і панувала сильна конкуренція. За час існування С. ц. внутр. ціна за пуд цукру-піску коливалася між 4,18 і 4,50 карб. (акциз зріс з 85 коп. до 1,75 карб.), за кордоном — 2,50 — 3 карб. Тому що чл. С. ц. перестали дотримуватися дисципліни цін, рос. уряд вдався у 1895 до законодавчого обмеження виробництва цукру та встановлював обсяг продажу цукру для кожної цукроварні зокрема; виробництво цукру понад норму оподатковувалося у штрафному порядку.

Протягом 1895 — 1917 в Києві існував під контролем рос. уряду також Комітет рафінадних цукрозаводчиків, що обирався на періодичних з’їздах продуцентів рафінаду. Хоч цей комітет провадив політику, подібну до свого попередника, орг. він був ще менше досконалий, ніж С. продуцентів цукру-піску.

В. Голубничий


Синевир, див. Синьовирське озеро.


Синевідсько Вижне (IV — 4), з 1946 Верхнє Синьовидне, с. м. т. Сколівського р-ну Львівської обл., положене у Високому Бескиді б. впадіння р. Опору в р. Стрий; 4 900 меш. (1965). Деревообробні підприємства. Збереглися залишки слов. городища 8 — 9 вв. У літописах С. В. відоме з 1241 п. н. Синоводсько.


Синельников Кирило (1901 — 66), фізик родом з Павлограду (нині Дніпропетровська обл.), д. чл. АН УРСР (з 1948). До закінченні ун-ту в Симферополі (1923) викладав фізику в Баку, працював у лябораторіях А. Йоффе у Ленінграді (1924 — 28) та Е. Резерфорда в Англії (1928 — 30). З 1930 — керівник відділу фізики атомного ядра у Фізико-Техн. Ін-ті у Харкові (з 1944 — його дир.). Бл. 200 наук. праць та винаходів, що стосуються фізики діелектриків, напівпровідників, фізики і техніки високих напруг, ядерної фізики, фізики та техніки вакууму. С. високоталановитий експериментатор і винахідник, досконалий знавець ядерних дослідів та організатор досл. праці, творець школи фізиків-ядерників.

[Синельников Кирило († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Синельникове (V — 16), м. положене на території Запор. гряди, р. ц. Дніпропетровської обл.; 32 700 меш. (1975); зал. вузол. Зав.: мех., залізо-бетонних конструкцій, металогосп. товарів, порцеляновий, будів. матеріялів, консервний; швейна фабрика, підприємства для обслуговування зал. транспорту. С. виникло на поч. 19 в. Зростання ч. меш.: 1897 — 2 900, 1926 — 12 600, 1939 — 23 000, 1959 — 28 000.


Синельніков Іван († 1789), виходень з коз. старшини Острогозького полку (1732 — сотник того полку), ген.-майор, будівничий м. Катеринослава (1783), один з найближчих помічників кн. Потьомкіна; 1776 — 78 воєвода Слов’янської і Херсонської провінцій; правитель Катеринославського намісництва (1783 — 88). Дістав великі маєтки на Півд. Україні. Небіж рос. поета Г. Державша й приятель В. Капніста, С. та його нащадки були посвоячені з кількома старшинськими родами кол. Гетьманщини, зокрема з Селецькими і Вишневськими.


Синенька-Іваницька Іванна (* 1901), співачка, лірико-драматичне сопрано, родом з гал. Поділля, закінчила Празьку Консерваторію (1927), спеціялізувалася у Міляні (у Келлінс де Рівальта-Ріпа). Концертувала у Празі, Відні, Берліні, у м. Галичини і Буковини. Солістка укр. театру в Ужгороді.

[Синенька-Іваницька Іванна (1897, Чорнокінці, Гусятинський пов., Галичина — 1988, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Синець (Abramis ballerus), риба родини коропових. Довж. до 30 см (іноді більше), вага до 1 кг (найчастіше 200 — 300 г). Поширений у річках і великих оз. басейнів Балтицького, Каспійського, Чорного й Озівського морів. Об’єкт промислу. На Україні малочисельний.


Синиця (Parus), рід птахів ряду горобиних. Довж. тіла 10 — 17 см, вага 8,5 — 22 г. На Україні 7 осілих видів. З них найпоширеніші: С. велика (P. major L.), С. блакитна, або лазурівка (P. coeruleus L.), С. чубата (P. cristatus L.), гаїчка болотяна (P. palustris L.). Живляться комахами, корисні.


Синиця, р. на Придніпровській височині, ліва притока Бога; довж. 79 км, сточище — 765 км².


Синицький Володимир (* 1896), маляр-пейзажист з Одещини; закінчив Одеський Художній Ін-т (1928); пейзажі «Біля вікна» (1926), «Рання весна» (1929), «Одеса. Міський сад» (1947), «Рідні береги. Околиці Одеси» (1956), «Зима» (1962), «Пейзаж» (1971) та ін.

[Синицький Володимир (1896, Покровка — 1986, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Синицький Максим (1882 — 1922), гром. і культ.-осв. діяч, за фахом правник. Засновник і гол. Укр. Клюбу і «Просвіти» в Києві (1905 — 06), адміністратор і співр. газ. «Рада», засновник (разом з В. Королевим-Старим і М. Левицьким) і гол. керівник в-ва «Час» у Києві з 1908.

[Синицький Максим († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Синод (з грец. сінодос — зустріч, зібрання, нарада), вища колеґіяльна церк. установа для вирішення важливіших справ під головуванням ієрарха. На Україні з давніх-давен С. прийнято називати собором, і тільки в Укр. Кат. Церкві останніми часами деякі автори назву собор прикладають лише до Вселенського Собору (див. Собор), а для ін. (вужчих) церк. зібрань вживається назва С., напр., Берестейський С. (1596), Замойський С. (1720), Львівський С. (1891) тощо. С. укр. мовою прийнято називати діючі у Сх. Церквах т. зв. постійні С., які є або виконавчим органом правління помісної Церкви, або тільки дорадчим, залежно від правопорядку тієї чи тієї Церкви. Вони звич. складаються з кількох обраних чи призначених єп., що збираються під головуванням свого найвищого ієрарха (патріярха, верховного архиєп. чи католікоса). У Рос. Імперії у 1721 — 1917 діяв як найвищий орган управління Рос. Правос. Церкви, замість патріярха, — т. зв. Святіший Правительствуючий С.; з відновленням Моск. Патріярхату Святіший С., як і в ін. правос. Церквах, став допоміжним виконавчим органом патріярха. В Укр. Правос. Церкві були намагання мати свої постійні С., напр., у Польщі (1922 — 39), на Україні (під час війни 1941 — 44) і на еміґрації в УАПЦ (1946 — 49). Тепер справами УАПЦ керує т. зв. Вище Церк. Управління чи церк. Рада.

В Укр. Кат. Церкві постійні С. стали актуальними тільки по проголошенні Сх. Церк. Права про Особи (1957), після чого постійні С. помісної Церкви складаються з голови тієї Церкви та 4 єпископів, з яких два входять за правом старшинства, одного обирає єпископат, а одного призначає патріярх чи верховний архиєп. Подібний до них постійний С. обрано 1972 в Укр. Кат. Церкві з осідком у Римі.

У прот. Церквах С. звич. є єдиним керівним органом.

о. І. П.


Синодальна Церква, одна з назв реформаторського руху в Рос. Правос. Церкві у 1920-их pp. з відповідником на Україні — Укр. Правос. (Синодальна) Церква (відома п. н. «Живої Церкви»). Ближче див. Обновленці.


Синодик, звич. список померлих для поминання за богослужбами в церкві (також поминальник) і в окремому значенні, список єретиків, яких виклинали у «Чині неділі православія» у першу неділю В. посту.


«Синоніма Славеноросская», анонімний рукописний; словник з другої пол. 17 в. (понад 5 000 слів) ділової укр. мови (з латинізмами, ц.-слов’янізмами й численними польонізмами та кальками з них), з помилками переписаний з невідомого ориґіналу й оправлений з «Граматикою» М. Смотрицького (1619) кол. бібліотеки Києво-Печерської Лаври, виданий П. Житецьким у додатку до «Очерк литературной истории малорусского наречия в 17 в.» (1889); і в укр. перекладі «Нарис літ. історії укр. мови в 17 в.», 1941) та окремо В. Німчуком («Лексис Л. Зизанія. С. С», 1964). Автор, що походив, мабуть, з півн. Лівобережжя, спирався на «Лексикон...» П. Беринди (його півд.-зах. лексику здебільше оминав) та словник укр.-латинський А. Корецького-Сатановського й Є. Славинецького. Мову досліджували Я. Янув і В. Німчук.


Синоніми, слова й фразеологізми, різні звуковою формою, але близькі або тотожні значенням: 1) з незначною зміїною значеннєвого обсягу й словосполучної комбінаторики (пóле — рілля́ — ни́ва: заóране пóле, — на ріллí, ни́ва, але лиш пóле пóпису, на нарóдній ни́ві); 2) з різним емоційним забарвленням (закýтина — закапéлок — дірá ’глухе село’); 3) контекстові С., що тільки в певному контексті є С. (ішов і враз простягнýвся як дóвгий ’упав’) і легко переходять в емоційні С.; 4) абсолютні або дублети з тотожним значенням (гідрогéн — вóдень, шофéр — водíй, — зокрема у випадках професіоналізмів і термінологізмів), що виникають здебільша в наслідок нашарування різнодіялектних чи різномовних слів (госпóдар — хазя́їн; рискáль — зáступ — горóдник — лопáтка), поки мововжиток їх не розділить у 1 групі. Синоніміку вивчають семантика й лексикологія. «Короткий словник синонімів укр. мови» склав Пилип Деркач (4 279 синонімічних рядів, частково зі стилістичними позначками, К. 1960). «Матеріяли до синонімічного словника укр. мови», зібрані Андрієм Багметом, друкувалися в ж. «Вітчизна» (1959, ч. 2 — 1962, ч. 7). Синоніміку Т. Шевченка досліджував В. Ільїн, М. Коцюбинського — Л. Паламарчук, І. Франка — І. Ощипко, Л. Українки — І. Олійник, М. Рильського — Ґ. Колесник.


Синопсис, огляд укр. і сх.-евр. історії, скомпонований у другій пол. 17 в. С. починається від давніх слов’ян і сягає другої пол. 17 в., присвячуючи особливу увагу Київ. Русі. У додатку до С. вміщено перелік (розпис) князів, гетьманів і митр. Автор С. докладно невідомий, хоч здебільша приписують його архимандритові Інокентієві Ґізелеві. С. вживано було як підручник історії не тільки у сх., але й у півд. слов’ян. Почавши від першодруку (1674), С. перевидано бл. 30 раз.


Синтакса (також синтаксис, складня), ділянка граматики, що вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи й об’єднання в надфразні одиниці, ролю й значення частин мови та граматичних форм у реченні в синхронному й діяхронному (іст.) перекрої.

Середньовічна схоластика й просвітницькі ідеї універсальної граматики, спільної всім мовам, тісно зв’язували С. з логікою й філософією. З греко-латинських граматик перебрала в нас цю науку граматика ц.-слов. мови М. Смотрицького (1619), а через поль., нім. й оперті на них рос. граматики Н. Ґреча (1829), А. Востокова (1831) та ін. і перші гал. граматики 19 в. На противагу цьому, почасти під впливом романтизму, зверталася до фактів живих мов порівняльна С. слов. мов словінця Ф. Міклошіча (1868 — 74), що однак обмежилася наукою про. частини мови („кляси слів“) та про форми слів. З школи Міклошіча вийшли його гал.-бук. учні М. Осадка (1862), О. Огоновський (1889), С. Смаль-Стоцький (1893, 1913) та ін., що були одначе не вільні від впливів логістичної С. (зокрема росіянина Ф. Буслаєва).

Нове слово в С. сказав О. Потебня («Из записок по русской грамматике», 1 вид. в 4 ч. 1874 — 1941, перевидано 3 ч. 1958 — 68), що сполучив ідеї нац. романтизму (В. Гумбольдт) з суворою методою позитивістичного характеру і поклав своїм вченням про частини мови, дієприслівник, складений присудок і «другі відмінки» в реченні основи під іст. С. слов., а передусім сх.-слов. мов з великою увагою до укр. мови. Його учнем був Д. Овсянико-Куликовський і ін. Нац.-романтична настанова позначилася на дослідах С. окремих відмінків Є. Тимченка (1913 — 28). Подібного підходу дотримувалися В. Сімович (у «Граматиці», 1918), І. Огієнко («Складня укр. мови», 1936) й ін. О. Курило («Уваги до сучасної укр. літ. мови», вид. 1923, особливо вид. 1925), М. Сулима («Укр. фраза», 1926), М. Гладкий («Наша газетна мова», 1928), С. Смеречинський («Нариси з укр. синтакси», 1932) сполучили опис з нормуванням; протидіючи механічному переношенню традиційних і рос. та поль. конструкцій, виниклих на ц.-слов., латинських і нім.-франц. зразках, гол. в публіцистично-діловому й наук. стилях, вони ставили ідеалом нар.-фолкльорні відповідники таких конструкцій. Компромісове становище зайняв О. Синявський («Норми укр. літ. мови», 1931). Зах.-евр. методи К. Фослера й структуралізм Ф. де Соссюра, К. Бюлера та ін., а також психологізм В. Вундта — О. Шахматова позначилися на концепції деяких учнів Л: Булаховського (М. Перегінець у «Підвищеному курсі укр. мови» 1930, й ін.).

Від репресій 1930-их pp. урятувалося, крім Булаховського, лише кілька осіб з наймолодшого покоління мовознавців; по шкільних підручниках почали реалізувати і в С. наближення до рос. мови та логістичну концепцію рос. підручників (В. Ващенко, А. Загродський та ін.). Синтаксичну концепцію Л. Булаховського (підготовлюваний від 1940, а виданий 1951 у 2 тт. акад. «Курс сучасної укр. літ. мови» з С. простого речення Ю. Шевельова, підписаною ред., і С. складного речення О. Вержбицького) характеризує розробка питань речення, його членів, зв’язків у ньому та його еквівалентів (згодом і словосполучень) у дусі О. Шахматова й О. Пєшковського. Вона відображена й у високошкільних підручниках Б. Кулика (1961, «С. складного речення», 1963), М. Івченка («Сучасна укр. літ. мова», 1960) та ін. Збірний акад. (за ред. І. Білодіда) курс «Сучасна укр. літ. мова» («Синтаксис», 1972, за ред. О. Мельничука) в куди більшій мірі спирається на О. Пєшковського, Л. Щербу й зокрема В. Виноградова (в розробці науки про синтагми). Щоб викликати враження об’єктивности, застосовано тут статистичні обрахунки, при зовсім суб’єктивному й офіц.-нормативістичному доборі аналізованих текстів, без уваги на часове й територіяльне розшарування мови; до стилістики віднесено С. т. зв. „усного мовлення“ (провінційна мова, звана «побутове усне мовлення»), а мову укр.-рос. білінґвів подано як «літ. усне мовлення»; тим обійдено синтетичний опис. С. говірок (також передміських) і нар. творчости. Настанова на русифікаційну нормативність дозволила редакторам і авторам цього курсу зовсім промовчати небажаних авторів і небажані в С. конструкції як «діялектні» чи «архаїчні». Свої погляди на синтагми й словолад у них застосував О. Мельничук у кн. «Розвиток структури слов. речення» (1966).

Література: Delbrück B. Vergleichende Syntax der indogermanischen Sprachen. Страсбурґ 1893; Грунский Н. Очерки по истории разработки синтаксиса славянских языков. 3 чч. Юр’єв-П. 1910 — 11; Виноградов В. Из истории изучения русского синтаксиса. М. 1958; Шевельов Ю. Покоління 20-их pp. в укр. мовознавстві. ЗНТШ, 173. Париж-Чікаґо 1962; Бутрин М. Мова і стиль укр. письменників. Бібліографічний покажчик літератури за 1953 — 64 pp. Л. 1966; Зб. Мовознавство на Україні за 50 pp. K 1967. Див ще бібліографію при ст. Славістика на Україні, Укр. мова.


[Синтетичних матеріялів промисловість. — Доповнення. Т. 11.]


Синтетичних Надтвердих Матеріялів та Інструменту Український Науково-Дослідчий Конструкторсько-Технологічний Інститут Держпляну, н.-д. установа у Києві. Створений 1961 на основі кал. Укр.-Крим. відділу Всесоюзного тресту «Союзтвердосплав», який існував з 1932, пізніше у Києві. З 1963 діє як гол. ін-т в СССР у ділянці створювання нових надтвердих матеріялів. 1933 — 34 ін-т розробив нові інструменти для ударно-пневматичного буріння і впровадив їх у вжиток. 1961 розробив вперше в СССР технологію пром. виробництва синтетичних алмазів і з 1963 ввів їх у продукцію; 1966 вони вживались у понад 3 600 різних ін-тах та фабриках СССР.


«Син України», інформативний тижневик для кол. вояків УНР, вид. Укр. Військ. Місії у Варшаві 1920 — 21; ред. М. Вороний, співр. А. Коршнівський і М. Букшований.


Синцов Дмитро (1867 — 1946), математик родом з Вятки, д. чл. АН УРСР (з 1939); 1899 — 1903 — проф. Вищої Гірничої Школи в Катеринославі, з 1903 — Харківського Ун-ту і (з 1929) дир; його Ін-ту Математики і Механіки. С. автор понад 250 праць (у тому ч. 60 монографій і посібників); основні праці стосуються геометричної теорії диференціяльних рівнянь (теорії конексів), а також диференціяльної геометрії (інтеґральні криві рівнянь Пфаффа і Монжа); довголітній (з 1906) гол. Харківського Матем. Т-ва. С. мав чималий вплив на виховання і математиків Харківщини (очолював Харківську школу І геометрів), ставився прихильно до укр. культури і спричинився до опрацювання укр. матем. термінології і фразеології.

[Синцов Дмитро († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Наумов И. Дмитрий Матвеевич Синцов. Біо-бібліографія, стор. 57 — 71, Х. 1955.


Синцов Іван (1845 — 1914), геолог, у 1871 — 1900 проф. Одеського Ун-ту; праці присвячені стратиграфії та палеонтології мезозойських і кайнозойських відкладів Півд. України, Молдавії і Поволжя.

[Синцов Іван (* Засілля, Смоленщина). — Виправлення. Т. 11.]


Синюк Іван (1866 — 1953), письм. родом з Буковини, там таки працював учителем нар. шкіл; у творах змалював життя бук. селян. Зб. новель і нарисів: «Образки з природи» (1897), «Образки з життя і природи» (1899); п’єси «Мужики» (1901), «Чесна Вероня» (1933) та ін. Співр. «Крейцарової Бібліотеки» (1902 — 08).


Синюха, р. на Придніпровській височині, ліва притока Бога. Утворюється від злиття р. В. Висі та Тікича; довж. 111 км, сточите — 16 725 км². Ширина річища у верхній течії 45 — 50 м, у нижній — до 90 м. Місцями утворює пороги й перекати. На С. збудовано кілька ГЕС. Гол. притоки: права — Ятрань, ліві — Сухий Ташлик, Чорний Ташлик.


Синюха блакитна (Polemonium coeruleum L.), багаторічна рослина з родини синюхуватих. Росте на вологих луках, по чагарниках, на ліс. галявинах. Містить сапоніни; С. застосовують як (Відхаркувальний засіб при гострих хронічних бронхітах, має також болетамувальні й заспокійні властивості.


Синявський Антін (1866 — бл. 1949), історик й економіст, педагог і гром. діяч, родом з Київщини. По закінченні Київ. Ун-ту (працював під проводом В. Антоновича), продовжував студії в Одеському Ун-ті і за кордоном (Німеччина). Чл. Одеської Громади, мав зв’язки з Галичиною (зокрема з І. Франком) і під різними псевд. (Катран А., Скраглюк Х. та ін.) друкував ст. в гал. періодичних вид. 1890-их pp. («Народ», «Зоря» тощо). З поч. 1900-их pp., у Катеринославі — дир. Комерційної школи й заступник гол. Катеринославської Вченої Архівної Комісії та ред. її «Летописи» (I — X, 1904 — 15), у якій містив свої праці з історії та археології Пі;вд. України; 1918 — 19 — дир. Департаменту сер. шкіл Мін-ва Нар. Освіти України; у 1920-их pp. проф. високих шкіл у Києві — Ін-ту Нар. Освіти, Ін-ту Нар. Госп-ва та ін. (викладав екон. географію, статистику й ін. предмети), наук. співр. УАН (працював в Іст. Секції, Комісії Сходознавства і Комісії Дніпрельстану — був її керівником); у 1930-их pp. провадив пед. роботу на Дал. Сході та в ін. місцевостях. Помер у Симферополі. Праці з ділянки економіки й екон. географії України («Екон. р-н та екон. ляндшафт», «Близький Схід і Україна», «Украинская спиртовая промышленность и восточные рынки» й ін.), досліди й спогади про В. Антоновича, П. Тутківського, Л. Добровольського, Д. Сигаревича та ін.; ст. і рецензії в екон. й ін. журн. — укр., рос. та (до 1917) закордонних (зокрема поль. і нім.).

[Синявський Антін (1866, Біла Церква — 1951). — Виправлення. Т. 11.]

О. Оглоблин


Синявський Володимир (* 1932), спортсмен-борець (вільного стилю, легкої ваги), заслужений майстер спорту СССР (з 1960), родом з Харківщини. 1962 закінчив Київ. Ін-т Фізичної Культури, з 1955 був п’ять разів чемпіоном УССР, з 1957 — 4 рази чемпіоном СССР. Здобув золоті медалі у змаганнях за кубок світу (1958) і першість світу (1959, 1961) та срібні медалі на XVII Олімпійських іграх (1960).


Синявський Олекса (1887 — 1937), визначний укр. мовознавець, провідний діяч у нормуванні укр. літ. мови 1917 — 31, фактичний ред. остаточного тексту «Укр. правопису» 1927. Закінчив Харківський Ун-т як учень С. Кульбакіна, 1920 — 27 викладав у Харківському Ін-ті Нар. Освіти, з 1928 — керівник діялектологічної комісії УАН і проф. Київ. Ун-ту та Пед. Ін-ту. Заарештований 1934, загинув на засланні. У діялектології виступив за елементи фонологічного принципу проти суб’єктивізму епігонів молодограматизму (Брок, Йогансен та ін.): «Діялектологічний порадник» (1924), «З укр. діялектології» (1929), «Замітка про мову с. Любеча» (1934). З історії літ. мови присвятив праці мові Сковороди (1924), Котляревського (1929), а надто, ґрунтовні розвідки мові Шевченка за його автографами (1925, 1931), а також історії укр. правопису (1931). Синтезою праці С. над унормуванням укр. літ. мови в дусі поєднання нар. основ і европеїзму були його «Норми укр. літ. мови» (1931). Кн. була підготована працею С. над підручниками для дорослих («Украинский язык» 1918, б видань) і для школярів, що максимально прислужилися популяризації норм новітньої літ. мови, а також його розвідкою «Спроба звукової характеристики укр. мови» (1929).

[Синявський Олекса (17.10.1887, Андріївка, Бердянський пов., Таврійська губ. — 1937). — Виправлення. Т. 11.]

Ю. Ш.


Синяк (V — 5), верх у сх. Ґорґанах у сточищі Прута, висота — 1 664 м.


Синяк, бальнеологічний курорт б. Чинадієва Закарп. обл.; сірко-водневі сульфатно-кальцієво-натрієві мінеральні води.


Синяк (Echium L.), рід дворічних жорстоколистих рослин з родини шорстколистих. На Україні 4 види; найпоширеніші: С. звичайний (E. vulgare L.) на кам’янистих схилах, у степах, на сухих луках і як бур’ян б. доріг і жител, у посівах на полях. Звич. по всій Україні. Листя має вітамін C; насіння містить 27,9% олії і являє собою цінну сировину для лако-фарбної пром-сти. Квітки можна використовувати для вироблення червоної фарби; С. червоний (E. rubrum Jack), по степових схилах, кам’янистих місцях, ліс. галявинах і в соснових лісах. Кору його коренів можна використовувати для фарбування тканин в карміново-червоний колір. Обидва види — цінні медоноси.


Синькевич Юлій (* 1938), скульптор родом з Києва; закінчив Київ. Художній Ін-т (1962; учень М. Лисенка); станкова (композиції, портрети) і монументальна скульптура; співавтор пам’ятника Т. Шевченкові в. Москві (ґраніт; 1964), меморіяльного комплексу «Героям Мелітополя» (1967) та ін.


Синьовирське озеро, Синевир, оз. в півд. частині Ґорґанів, в сточищі р. Тереблі; площа 0,07 км², глибина до 20 м. С. о. утворилось в наслідок загачування річкової долини гірськими породами. С. о. та його околиці — осередок туризму.


Синьожупанники, сині дивізії (назва від кольору уніформи), дві укр. дивізії, зформовані після Берестейського миру на підставі договору укр. мирової делеґації з Німеччиною (заходами Союзу Визволення України) з укр. полонених з таборів у Німеччині: Раштат, Вецляр, Зальцведель. Кожна С. д. мала 4 піхотні полки (по 1 200 старшин і вояків) і 1 гарматний. Командиром 1 С. д. був ген. В. Зелінський; остаточне її зформування відбулося у м. Ковелі (Волинь) і в сер. березня 1918 вона переїхала до Києва. Наказом військ. мін. УНР О. Жуковського вона мала бути розформована, але ще перед тим її роззброїли німці напередодні гетьманського перевороту 29. 4. 1918. Також була розпущена 2 С. д., зформована у с. Голобах на Волині, перед її переїздом на Україну. Чимало синьожупанників відограло позитивну ролю у держ. житті України і увійшов до ін. військ. формацій. Спроби відновлення С. за Директорії довели лише до створення 7 Синього полку в складі Третьої Залізної стрілецької дивізії.


Сип білоголовий (Gyps fulvus Habl.), птах родини яструбових, голова і шия вкриті пухом, а не перами. Довж. до 1,28 м, розмах крил до 2,9 м, вага до 12 кг. С. б. поширений у Півн. Африці, Півд. Европі, у Центр. і Зах. Азії. На Україні осілий гніздовий птах у Крим. горах, випадково залітає в ін. обл.; недавно гніздився в Карпатах і на Дністрі. Рідкісний птах; охороняється законам.


Сиповський Василь (1872 — 1930), рос. історик літератури, чл.-кор. АН СССР, родом з Києва. Праці про повість 17 — 18 вв. та про письм. 19 в.; укр. мовою «Україна в рос. письменстві 1801 — 50» (1928).


Сипуха (Tyto alba Scop.), птах родини сипухових, ряду совоподібних. Довж. 33 — 39 см, вага 241 — 355 г. На Україні, гніздовий птах Закарпаття і зах. та центр. частини Лісостепу. Корисний птах (живиться мишовидними гризунами).


Сиракюзи (Syracuse), м. в ЗДА у центр. частині стейту Нью-Йорк, 197 000 (з передмістями 637 000) меш. (1970), у тому ч. бл. 15 000 (у 1930-их pp. 4 000) українців. Перші українці прибули до С. з сх. Лемківщини у 1880-их pp. Укр. кат. парафія заснована 1900, укр. правос. — 1950. При парафіях існують цілоденні або доповнювальні укр. школи; низка укр. орг-цій; ори Сиракюзькому Ун-ті є укр. студентська громада.


Сиркін Михайло (* 1922), архітект нар. у Харкові: закінчив Київ. Інженерно-будівельний Ін-т, працює в проєктних установах Києва. Співавтор споруд Будинку техніки (1950 — 53) і адміністративного будинку (1957) у Ворошиловграді, обчислювального центру та Ін-ту економіки Держпляну УРСР (1968), комплексу будівель Ін-ту надтвердих матеріялів (1969) — у Києві, станцій Київ. метрополітену: «Університет», «Політехн. Ін-т» і «Святошине».


Сирник Іван (1904 — 72), укр. гром. діяч у Канаді родом з Етелберту (Манітоба); учитель нар. шкіл, ректор Ін-ту ім. П. Могили в Саскатуні (1943 — 47); провідний діяч Союзу Українців Самостійників (1950 — 52 — його гол.) і багаторічний ред. його органу «Укр. Голос» (з 1947) у Вінніпезі, ген. секретар Комітету Українців Канади (з 1948) і секретар Президії ПАУК (з 1955), чл. Секретаріяту Світового Конґресу Вільних Українців; чл. консисторії Укр. Греко-Правос. Церкви в Канаді (з 1951).

[Сирник Іван († Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Сиров Пилип (* 1905), економіст родом з Харківщини; у 1952 — 67 працював у Харківському С.-Г. Ін-ті ім. В. Докучаєва, згодом проф. Одеського Ін-ту Нар. Госп-ва. Праці С. присвячені питанням госп. розрахунку і рентабельності виробництва у колгоспах.


Сироїжка (Russula Pers.), рід шапинкових грибів порядку пластинчастих (Agaricalis). Шапинка їх опукло-плеската або ввігнуто-розпроста, яскраво забарвлена, м’якуш крихкий, солодкий або пекучоїдкий. На Україні — бл. 50 видів, більшість з них їстівні. Ростуть у мішаних, рідше в шпилькових лісах. Найпоширеніші: С. біла (R. delica Fr.) і С. їстівна (R. vesca L.). С. становлять не менш однієї третини врожаю всіх їстівних грибів. Назва С., мабуть, від того, що засолені С. швидко стають придатними до їдження.


Сирокомля Владислав, див. Кондратовіч Людвік.


Сиротенко Григорій (1884 — 1925), політ. діяч, адвокат; чл. УСДРП, 1914 — 17 співр. Союзу Визволення України в таборі полонених у Раштаті, 1919 товариш мін. військ. справ в кабінеті С. Остапенка та виконуючий обов’язки мін. військ. справ в кабінеті Б. Мартоса.


Сиротенко Олександер (* 1897), маляр родом з с. Ворожби (тепер Сумської обл.); закінчив Київ. Художній Ін-т (1927; учень Ф. Кричевського) і в ньому ж викладач (з 1934) і проф. (1947 — 69); чл. АХЧУ (1928 — 29) і УМО (1929 — 31). Твори: «Відпочинок» (1927), «Родина робітника» (1929), «Устим Кармелюк» (1938), «Поле» (1949), «Біля могили Т. Шевченка» (1960), «Над Дніпром» (1970) та ін.

[Сиротенко Олександер (1897 — 1975, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Сиротинін Микола (* 1896), патофізіолог родом з м. Саратова; чл.-кор. АН УРСР (з 1939), д. чл. Академії Мед. Наук СССР (з 1957). Працював у Саратові, Москві, Казані; з 1934 у Києва на керівних постах у ряді ін-тів АН УРСР, зокрема 1934 — 53 очолював відділ Ін-ту Експериментальної Біології та Патології ім. акад. О. Богомольця, як також відділ імунології Укр. Н.-Д. Ін-ту Туберкульози, з 1946 — відділ Ін-ту Клінічної Фізіології АН УРСР. У 1955 — 61 проф. патофізіології Київ. Мед. Ін-ту. Праці С. (понад 200) присвячені питанням імунології, алергії, реактивности, висотної фізіології, гіпоксемії, порівняльній патології запалень, методології та історії медицини (з них низка монографій); укр. мовою «Життя на висотах і хвороба висоти» (1939).

[Сиротинін Микола (1896 — 1977, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


[Сиротинці. — Доповнення. Т. 11.]


Сиротюк Микола (* 1915), літературознавець і письм. родом з Вінниччини. Закінчив Одеський Ун-т; працював в Ін-ті Літератури АН УРСР, з 1966 — проф. Театрального Ін-ту й Ін-ту Іноземних Мов у Києві. Основні праці присвячені укр. літературі сов. доби: «Укр. іст. проза за 40 pp.» (1958), «Іван Микитенко» (1959), «Укр. радянський іст. роман» (1962), «Зінаїда Тулуб» (1968) та ін. Зб. оп.: «На дорогах тернистих» (1961), романи «Побратався сокіл» (1964), «Забіліли сніги» (1975); повість «Серце кликало» (1971) й ін.

[Сиротюк Микола (1915, Теклівка, тепер Крижопільський р-н — 1984, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Сироцинський Костянтин (1902 — 62), економіст-аґрарник родом з Ковеля (Волинь); проф. Київ. С.-Г. Ін-ту. Публікації з питань спеціялізації сіль.-госп-ва, зокрема зах. обл. України, у тому ч. Полісся (1954 — 58).


Системи хліборобства, сукупність аґротехн. і орг.-госп. заходів для підтримання й підвищення родючости ґрунту з метою збільшення урожайности с.-г. культур і зменшення коштів продукції. С. х. постійно змінюються відповідно до змін в аґротехніці, введення нових родів с.-г. рослин, а також залежно від природних умов і сусп.-госп. перетворень. С. х. можна поділити на примітивні, екстенсивні та інтенсивні. До примітивних С. х. належать залежна, вирубно-вогнева й перелогова; при них використовується під посів ледве до 25% землі, а родючість ґрунту відновляється за рахунок природних процесів; вони можливі у країнах з великими запасами вільних земель і рідким заселенням. Залежна С. полягала в тому, що рослини вирощувалися на одному місці до повного виснаження ґрунту, після чого поле залишали й бралися за обробіток незайманих ділянок. У ліс. і лісо-степ. р-нах розвивалася вирубно-вогнева С., при якій нові ділянки під с.-госп. культури освоювалися після вирубання чи спалювання лісу. Обидві ці системи переважали на укр. землях за ранньої доби. За княжої доби панівною стала перелогова С., у якій цю саму ділянку оброблювано вдруге після відпочинку впродавж 10 — 15 pp. Але вже за Київ. Руси-України в міру згущення населення переліг поступово скорочувався до 3 — 4 pp., а далі перелогову С. замінила екстенсивна парова С. — дво-, а згодом трипільна (чистий пар, озимина, ярина), яка краще забезпечувала прохарчування населення порівняно з попередніми. Ця С. х. протрималася на Центр. і Сх. Землях до 1920-их pp. Поодинокі С. х. засвоювалаися повільно, і на Україні деколи діяли в той самий час різні С. х. (напр., у другій пол. 19 в. переважала трипільна С., на півд. сх. панівною була переліжна, у Галичині — сівозмінна; винятково на Поліссі залишилися рештки вирубновогневої). Тепер панівною на Україні є сівозмінна. С., при якій майже вся рілля є під засівами, а с.-г. культури на тій самій зем. площі чергуються протягом ряду років (т. зв. ротація) за заздалегідь визначеним пляном.

Р. М.


Сисуненко Віра (* 1910), майстер декоративного мистецтва, родом з с. Дігтярів на Чернігівщині; інструктор ткацького цеху на фабриці мист. виробів того ж с. За її проєктами, у дусі нар. традиції виробляються плахтові килимки і тканини та експонуються на виставках СССР і за кордоном.

[Сисуненко Віра (1910 — 1978, Луцьке). — Виправлення. Т. 11.]


Сисуненко Параска (* 1915), майстер декоративного ткацтва, родом з с. Дігтярів на Чернігівщині. Плахтові килимки і тканини її роботи експонуються в СССР і за кордоном.


Ситенко Михайло (1885 — 1940), хірург-ортопед, травматолот, нар. в с. Рябушках нині Сумської обл.; чл.-кор. АН УРСР (з 1934). По закінченні мед. фак. Харківського Ун-ту працював у Харківському Жін. Мед. Ін-ті; 1914 — 18 на військ. службі, з 1921 — гол. лікар Харківського Медико-Мех. Ін-ту, з 1926 — дир. Харківського н.-д. ін-ту ортопедії та травматології і керівник першої на Україні катедри ортопедії при Харківському ін-ті вдосконалення лікарів; засновник і ред. журн. «Ортопедия и травматология» (1927 — 41). С. створив нові форми травматологічних лікувальних установ на Україні, працював у галузі воєнно-польової хірургії, кісткової пластики, травматології, опрацював низку ориґінальних операцій. Ім’я С. 1940 надано Укр. Н.-Д. Ін-ту ортопедії та травматології у Харкові.

[Ситенко Михайло († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Ситенко Олексій (* 1927), фізик родом з Чернігівщини, чл.-кор. АН УРСР (з 1967). По закінченні Харківського Ун-ту (1949) працював у ньому асистентом, доц. і проф. теоретичної фізики. З 1965 очолює катедру теорії ядра та елементарних частинок у Київ. Ун-ті; тепер завідує відділом Ін-ту теоретичної фізики АН УРСР. Досліди з ділянок ядерної взаємодії та процесів у плазмі. Понад 100 друкованих праць.

[Ситенко Олексій (* Нові Млини, Батуринський р-н), д. чл. АН УРСР (з 1982). — Виправлення. Т. 11.]


Ситківці (V — 9), с. м. т. на сх. Поділлі Немирівського р-ну Вінницької обл., 4 600 меш. (1966); цукроварня (заснована 1866). С. відомі з 1629. У С. 6. 11. 1919 укладена умова про перехід Укр. Гал. Армії до Добрармії. Залишки фортечних земляних валів 17 в.


Ситник (Juncus L.), рід рослин з родини ситникуватих, однорічних або багаторічних, у останніх кореневище коротке або подовжене, що утворює дернинки, або повзуче з циліндричними стеблами і піхвяними листками. Суцвіття розгалужене, рідше головчасте. На Україні 29 видів. Ростуть на вогких місцях, луках, по берегах водойм. Найпоширеніші: С. розлогий (J. effusus F.); С. пониклий (J. inflexus L. = J. glaucus Ehrn); С. Леєрса (J. Leersii Marss. = J. conglomeratus L. p. p.).


Ситник Євгенія (1895 — 1975), уроджена Онуферко родом з Тернополя, з 1927 у Канаді; гром. діячка, за фахом учителька. Співзасновниця Орг-ції Українок Канади ім. О. Басараб (1930), Комітету Українок Канади (1944) та ін.; ред. стор. ОУК у газ. «Новий Шлях» (до 1950), почесний чл. СФУЖО (з 1973).

[Ситник Євгенія (1900 — 1975, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Ситник Костянтин (* 1926), фізіолог рослин родом з Луганського, д. чл. АН УРСР 1973; з 1974 її віцепрез.), дир. Ін-ту Ботаніки ім. М. Холодного АН УРСР, гол. ред. «Укр. Ботан. ж.». Понад 120 праць з фізіології та біохемії росту рослин, енвайронменталістики, реґуляторних механізмів ростучої клітини й ін. «Взаємодія органів у рослин», монографія «Физиология корня» (співавтори Людмила Мусатенко і М. Книга) та ін.


Ситник Михайло (1920 — 59), поет родом з Київщини. 1941 співробітничав у київ. ж. «Літаври», з 1943 на еміґрації. Зб. поезій «Від серця» і «Нові обрії» (1942), «Відлітають птиці» (1946), віршована повість «Залізничий сторож» (1946), зб. «Цвіт папороті» (1975); поезії, фейлетони й гуморески у періодичній пресі. Помер у Чікаґо.

[Ситник Михайло (1919, Васильків 1959), співр. празького ж. „Пробоєм(1942); „Залізничий сторож“ (1947). — Виправлення. Т. 11.]


Ситник Олександер (* 1920), скульптор з Батурина на Чернігівщині; закінчив Ін-т ім. І. Рєпіна Академії Мистецтв СССР (1950); станкова («Смольний», 1950; «Захисники Брестської фортеці», 1958) і монументальна (пам’ятники в Дніпропетровському студентам, що загинули на війні, 1967; М. Ломоносову, 1970, обидва з ґраніту) скульптура.


Ситник Петро (* 1939), графік родом з Криворіжжя; ліноґравюри: «Промисел» (1965), «Рибачки», «Шахтарський край», «Простір» (всі 1968); серії «Біля самого синього моря» (1965 — 66), «Індустріяльний Кривбас» (1967 — 69), «Криворіжсталь» (1970 — 71) та ін.


Сифіліс, хронічна інфекційна венерична хвороба, що вражає всі органи і тканини людського тіла; збудник С. — бліда спірохета. відкрита 1905 нім. ученими Ф. Шавдіном і Гофманом.

С. відомий вже з неолітичного періоду, епідемії С. у Европі — з кін. 15 і поч. 16 вв. На Україні відомий з кін. 15 в. До 1914 показник захворювання на С. коливався між 40 — 150 на 10 000 людности (особливо ним були уражені Гуцульщина і приморські м.), під час першої світової та громадянської воєн він підвищився по деяких м. до 300. У наслідок активної боротьби з венеричними хворобами, відкриття мережі противенеричних диспансерів, запровадження лікування антибіотиками та обов’язкового його лікування цей показник зменшився: у 1924 — 25 до 46 — 87, у 1960-их рр. до 1,21.5 (лише нові хворі). Докладніше див. Венеричні хвороби.

У лікувальниках (зельниках) 16 — 17 вв., якими користувалися на Україні, є вже посади щодо лікування С. С. Венечанський у 1776 видав один з перших підручників про попередження та лікування С.; про С. писали з кін. 18 і на поч. 19 в. Г. Узоголенко, Х. Березинський, І. Орлай, Виражевич, Опроткович, М. еллінський, М. Петровський. П. Заблоцький-Десятковський видав у 1857 підручник «Руководство к изучению и лечению сифилитической болезни».

Вивчення збудника С., його діягностики, перебігу, профілактики, лікування провадили у 19 — 20 вв. укр. вчені: Д. Заболотний (який ще до Шавдіна і Гофмана спостерігав збудника С.), І. Мечников, В. Високович, Є. Главче, О. Тижненко, О. Каришева, О. Кричевський, Л. Соболев, О. Федоровський та ін. З 1901 до 1918 у Харкові за ред. проф. І. Зеленєва виходив «Русский журнал кожных и венерических болезней», у якому висвітлювалися питання С.

Література: Плющ В. Нариси з історії укр. мед. науки та освіти. Мюнхен 1970.

В. П.


Сицянко Йосип (? — 1886), лікар та гром. діяч, шляхетського роду. По закінченні мед. фак. Моск. Ун-ту (1851) приват-доц. Харківського Ун-ту. Працював над питаннями електротерапії; належав до харківської групи «Нар. Воля» (див. Народництво).


Сич, сич хатній (Athene noctua Scop.), птах родини сови справжні. Довж. тіла 23 — 27,5 ом, вага 150 — 190 г. На Україні осілий птах усіх зон. Корисний (живиться перев. мишами). На Україні зустрічається ще С. волохатий (Aegolius funereus L.), рідкісний залітний птах восени і взимку.


Сичевський Василь (* 1923), прозаїк родом з м. Фастова (Київ. обл.), закінчив Київ. Ін-т Театрального Мистецтва, ред. ж. «Новини кіноекрана». Повісті: «Чаклунка Синього виру» (1962), «Вернись, Ружено» (1965); роман «Чорний лябіринт» (1963).


«Сівач», місячник, присвячений проповідництву й катехизису, виходив у Львові 1936 — 39 при співучасті оо. Г. Кубая, О. Ґорчинського, В. Рабія, П. Дзедзика, В. Попадюка, І. Миронюка, М. Мосори.


Сівашська затока, Гниле море (VIII — 15, 16), система мілководних заток на зах. Озівського м., від якого відокремлюється Арабатською косою і сполучається з ним Генічеською протокою. Складається з 11 солоних та гірко-солоних заток; довж. бл. 200 км, шир. 2 — 35 км, глибина перев. до 3,5 м, пересічна площа 2 500 км², з яких бл. 100 км² припадає на острови і 560 км² на ділянки, які лише періодично є вкриті водою; живиться водами Озівського м. Береги С. з. перев. низькі, пологі, багнисті, влітку покриваються шаром солей. Дно С. з. вкрите шаром мулу завтовшки до 5 м і, більше. Солоність вад 2 — 4% на півн., до 27% на півд. У розсолах С. з. є хлористі сполуки натрію, калію та магнію, бромистий магній, сульфат магнію та ін. солі. Заг. кількість солей С. з. бл. 200 млн т, вони невичерпчі. На базі мінеральних багатств С. з. споруджено зав.: Перекопський бромний, Крим. двоокису титану з виробництвом фосфорних добрив та Крим. содовий.


Сівашське, Сиваське (до 1935 — Різдвянка; VII — 15), с. м. т. Новотроїцького р-ну Херсонської обл. 5 600 меш. (1970). Харч. пром-сть.


Сіверне, Сєверне (V — 19), с. м. т. Донецької обл., підпорядковане Сніжнянській міськраді; 16 600 меш. (1966). Видобуток кам’яного вугілля. Утворене 1938.


Сіверний, Северний (V — 20), с. м. т. в швд.-сх. частині Донбасу (Ворошиловградської обл.), підпорядковане Краснодонській міськраді; 3 900 меш. (1965). Кам’яновугільні шахти.


Сіверська, Сєверська (IX — 19), станиця на Кубані, р. ц. Катеринодарського краю РСФСР, положена над р. Убинкою. 1926 українці становили у Сіверському р-ні 63,5% всього населення.


Сіверське князівство, також Новгород-Сіверське князівство, одне з удільних князівств Чернігово-Сіверської землі з центром у Новгороді Сіверському постало 1097. Першим його кн. був Олег Святославич, внук Ярослава Мудрого, після нього — його нащадки Ольговичі. Їх панування позначене змаганнями за київ. престол, який часто їм вдавалося захопити (Всеволод II, Ігор II, Святослав III та Всеволод Чермний). С. к. займало спочатку територію по р. Снові і сер. течії Десни, а з сер. 1130-их pp. і по р. Сейму з м. Курськом. У кін. 12 в. на території С. к. виникло кілька менших князівств з центрами у Курську, Путивлі тощо. Сіверські кн. воювали, особливо v другій пол. 12 в. з половцями. Один з їх походів на половців — кн. Ігоря Святославича (1185) оспіваний у «Слові о полку Ігореві». Під час нападу Батия на Сх. Европу в 1240-их pp. C. к. було спустошене, але існувало й після тат. погрому, спочатку під тат. зверхністю потім, з сер. 14 в., під зверхністю Литви (першим лит. С. кн. був Дмитро Ольгердович). а з 1503 — Москви (під владою моск. Рюриковичів) яка ліквідувала С. к. у 1523.

М. Ж.


Сіверський Дінець, див. Дінець.


Сіверський Дінець-Донбас канал, див. Донецько-Донбаський канал.


Сіверськодонецьке, Сєверодонецьке, Північнодонецьке (V — 19), м. Ворошиловградської обл., положене в півн. частині Донецького басейну між. р. Дінцем та р. Боровою; 107 000 меш. (1975); важливий центр. хем. пром-сти, аеропорт. Засноване 1932 у межах м. Лисичанського у зв’язку з будівництвом Лисичанського хем. комбінату. У С. є хем. (Сіверодонецький «Ворошиловградмінстрой»), домобудів. і деревообробний комбінати; зав.: силікатної цегли, залізобетонних виробів, склопластики, хлібзав., молокозав. тощо; філія Харківського Політехн. Ін-ту. Населення С. швидко зростає: 1939 — 5 000, 1959 — 33 200, 1970 — 90 000.


Сіверяни, сх.-слов. плем’я, що жило в басейні р. Десни та над гор. течіями рік Сейму, Сули, Псла і Ворскла; гол. городи: Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Любеч. З зах. С. межували з полянами і дреговичами, з півн. з радимичами, кривичами і вятичами; територією їхньої колонізації були незаселені півд. степи, «кільки на те дозволяли кочовики. Гол. зайняттям С. було хліборобство, скотарство, мисливство і рибальство. У 8 — поч. 9 вв. С. платили данину хазарам, пізніше увійшли до складу Київ. держави. 907 С. брали участь у поході Олега на греків. Після 1024 назва С. зникає з іст. джерел; вони влилися до складу укр. народу, однак залишилася назва Сіверського князівства.


Сівозмінна система, сівозміна (С.), інтенсивна система хліборобства, наук. обґрунтоване чергування с.-г. культур яа тій самій зем. площі протягом кількох pp. (т. зв. ротація) за заздалегідь визначеним пляном; воно супроводжується відповідною системою обробки ґрунту та угноєння. Завдання С. с. — систематичне піднесення врожайности, забезпечення найбільшого виходу продукції з одиниці площі при найменших затратах праці і коштів.

С. с. відома в Европі з 17 в., у 19 в. вона стала панівною в Зах. і Сер. Европі. На укр. землях до 1914 С. с. була лишена Зах. Україні (одночасно з поширенням кормових, картоплі і цукрового буряка); на Правобережжі почався перехід від трипілля до С. с. Тепер С. с. запроваджена на всіх укр. землях. Залежно від природних (ґрунтових, кліматичних тощо) та екон. умов впроваджують одну або кілька С. За призначенням С. поділяють на польові і спеціяльні (прифермські, баштанні, ґрунтозахисні та ін.). На Україні переважають 7-9-пільні С. Польові С. належать тут до просапних: у Степу вони в основному зерново-паропросапні та зерново-просапні, насичені зерновими культурами і займають 84%, кормові 12%, ґрунтозахисні — 2.3%, від площі земель, на яких впроваджено С.; у Лісостепу вони в основному зерно-бурякові і займають 85,5%, кормові — 7,5%. ґрунтозахисні — 3,2%, лукопасовищні — 1,2%, городинні — 1,1%, ін. спеціяльні — 1,5%; у ліс. смузі найчастіше зернокартопляні, зерно-льонарські з посівом жита, картоплі і люпіну, які займають 85,5%. кормові — 5,9%, лукопасовищні — 1,8%, ґрунтозахисні — 1,5%, городинні — 0,8%, ін. спеціяльні — 1,5%, С. с. в Карпатах різноманітна; вона залежна від роду ґрунту, висоти, а також ступеня похилости схилів.

Р. М.


Сігорський Віталій (* 1922), фізик-електронник (родом з Черкащини. Закінчив Львівський Політехн. Ін-т у 1949. 1953 — 59 — заступник дир. Ін-ту Машинознавства та Автоматики АН УРСР, 1959 — 64 — зав. відділом Ін-ту Автоматики, пізніше Ін-ту Математики Новосибірського наук. центру АН СССР, з 1964 проф. техн. електроніки Київ. Політехн. Ін-ту. Понад 150 друкованих праць (деякі у співавторстві) з техн. електроніки і обчислювальної техніки.

[Сігорський Віталій (* Бубнівська Слобідка, Золотоніський пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Сідач коноплевий (Eupatorium cannabinum L.), багаторічна зілляста рослина з родини кошичкоцвітих; росте по берегах річок, у вогких лісах і по чагарниках. З стебел і листків одержують синю фарбу, листя має гіркий глюкозид, евпаторин. У нар. медицині коріння та листя використовують для лікування водянки і пухлин.


Сідляр Сачко († бл. 1589), львівський друкар, учень, згодом співр. І. Федорова, якого разом з батьком Сеньком С. підтримував матеріяльно.

[Сідляр Сачко, Сідляр Сенько, за УРЕС (Сенько Каленикович)(? — 1580, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Сідней (Sydney), найбільше м. Австралії, гол. м. стейту Нова Півд. Валія, важливий екон. і культ. центр та порт; 3 млн (з передмістями; 1974) меш. С. — найбільше скупчення українців у Австралії: 6 — 8 000; вони почали напливати з 1948 і живуть гол. у зах. передмістях. Нац. і рел. життя концентрується в Лідкомбі (Lidkombe): укр. кат. церква св. Андрія, 3 правос. церкви, низка укр. гром. і культ. т-в і шкіл, тижневик «Вільна Україна» (з 1949).

[Сідней (Sydney), у 6 p. зн., м. б.: в Лідкомбі (Lidcombe). — Виправлення. Т. 11.]


Сікало Іван (1909 — 75), актор родом з Чернігівщини. 1935 — 41 в Донецькому драматичному театрі ім. Артема, 1945 — 48 в Ізмаїльському муз.-драматичному, з 1948 — актор і режисер Вінницького муз.-драматичного театру ім. М. Садовського. Зіграв понад 100 ролей, кращі з них — Пузир, Потоцький («Хазяїн», «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого). Самопал, Щупак («Веселка», «Мертвий бог» М. Зарудного) та ін.

[Сікало Іван (* Сосниця — † Вінниця). — Виправлення. Т. 11.]


Сікевич Володимир (1870 — 1952), військ. і політ. діяч; полк. ген. штабу рос. армії, тен.-хорунжий Армії УНР, гол. репатріяційної комісії при посольстві УНР в Угорщині й Австрії; з 1924 у Канаді (у Вінніпезі й Торонто), діяч укр. комбатантських орг-цій. Помер у Торонто. Спогади «Сторінки із записаної книжки» (1943 — 51).

[Сікевич Володимир (* Тараща, Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Сікорський (Sikorski) Владислав (1881 — 1943), поль. військ. і держ. діяч, перед першою світовою війною один з творців поль. парамілітарних орг-цій у Галичині, в укр.-поль. війні 1918 — 19 командир операційної групи, а потім дивізії (бої під Городком, Львовом і Чортковом), відзначився в поль.-сов. війні 1919 — 20, шеф ген. штабу 1921 — 22, прем’єр і мін. внутр. справ 1922 — 23, мін. військ. справ 1924 — 25, командувач львівської військ. округи 1925 — 28, з 1926 один з організаторів активної опозиції проти Ю. Пілсудського. Після поразки у вересні 1939 очолив екзильний поль. уряд, а згодом також начальний вождь і ген. (інспектор поль. армії. Після вибуху нім.-сов. війни підписав договір про співпрацю з СССР і домігся зформування на сов. території армії з поль. громадян, до складу якої входило чимало українців; пізніше вона воювала по боці зах. альянтів (корпус ген. В. Андерса). Загинув у літунській катастрофі в Ґібральтарі.

Б. Б.


Сікорський Іван (1842 — 1919), психіятр і психолог (зокрема визначний у галузі дитячої психології), нар. у с. Антонове, Сквирського пов. Київ. губ. у родині свящ. 1869 закінчив мед. фак. Київ. Ун-ту, з 1873 у Петербурзі, з 1881 доц., з 1885 — проф. психіятрії та нервових хвороб Київ. Ун-ту, ред. київ. мед. ж. «Вопросы нервно-психической медицины» (1896 — 1905), засновник і гол. низки наук., харитативних й ін. т-в; з його ініціятиви засновано у Києві Лікарсько-Пед. Ін-т для розумово-відсталих та нервових дітей. С. автор понад 100 наук. праць, багатьох монографій і посібників, у тому ч. бл. 50 з заг. психології (серед ін. довідник «Всеобщая психология с физиогномикой») і понад 20 — з дитячої. С. перший у світовій науці почав застосовувати експеримент у вивченні дитячої психології («Душа ребенка», 1901 та ін.). По жовтневій революції виїхав до ЗДА, де й помер.

[Сікорський Іван (* Антонів — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Сікорський Ігор (1889 — 1972), авіоконструктор родом з Києва, син Івана С. 1908 — 11 вчився у Київ. Політехн. Ін-ті, тоді ж спроєктував та побудував два вертольоти (гелікоптери), одні з перших у світі, а також ряд літаків-біплянів; 1912 — 17 гол. конструктор авіяційного відділу Рос.-Балтицького зав., на якому побудував перші в світі багатомоторові літаки. 1919 еміґрував до ЗДА, де організував низку власних авіяційних фірм; керував конструкцією літаків, літаючих човнів, а 1939 удосконалив перший у світі практичний вертольот. С. розвинув перші у світі цивільні та воєнні вертольоти, а також багатомоторні літаки і літаючі човни. Цікавився рел. питаннями, був активний у рос. громаді у ЗДА.

[Сікорський Ігор († Істон, Коннектікат). — Виправлення. Т. 11.]


Сікорський Полікарп, митр., див. Полікарп Сікорський.


Сікорський Яків (* 1904), письм. родом З Сх. Поділля; зб. оп. «Матросова тополя» (1956), «Штурм» (1958); повість «Не ходи манівцями» (1963), кн. повістей «Айстри» (1966), «Сувора пам’ять» (1973) та ін. Лише також рос. мовою.

[Сікорський Яків (1904, Джуринці, Брацлавський пов. — 1980). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.