[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 3076-3088.]

Попередня     Головна     Наступна

Стубазка, р. на зах. Поліссі, ліва притока Горині; довж. 86 км, сточище — 1 350 км², пересічна шир. річища у сер. течії 5 м, долини — 4 км. З приток найбільша Путилівка (57 км).

Стубла, Стубл, р. на зах. Поліссі, права притока Стиру, довж. 62 км, сточище — 593 км².

Стугна, р. на Придніпровській височині, права притока Дніпра; довж. 68 км, сточище — 785 км². Пересічна шир. річища у сер. течії 10 м, долини — 2,5 км. На С. — м. Васильків.

Студениця, р. на сх. Поділлі, ліва притока Дністра; довж. 85 км, сточище — 477 км², пересічна шир. річища в сер. течії 5 — 10 м. Творить яр до 80 м глибини.

«Студент Революції», виходив у Харкові від 1922 рос., від 1924 укр. й рос. мовами; спершу як місячник, потім двотижневик (1930), а у 1931 — 32 щодекади. Видавець — Центр. і Харківське Бюро Пролет. Студентства України, від лютого 1931 — Всеукр. Рада Профспілок, наклад бл. 5 000. Ліквідований на 7 — 8 ч. 1933.

Студентство, молодь, що студіює у високих школах і становить базу кваліфікованих кадрів країни. Укр. С. було співтворцем політ. формацій і речником передових ідей (просв. культурництво, боротьба проти москвофільства, радикалізм і соціялізм, «молодоукраїнство», самостійність, націоналізм, рух опору 1960 — 70-их pp. в УССР, збереження укр. ідентичности на еміґрації тощо).

14 — 18 вв. Укр. студенти (с.) з кін. 14 в. вчилися в ун-тах Центр. і Зах. Европи, гол. у Кракові і Празі (тут було засновано для лит. і «руської» молоді спеціяльну бурсу). З 16 в. укр. с. відвідували ун-ти Німеччини (у Гайдельберзі, Ляйпціґу, Кеніґсберзі, Ґеттінґені, Кельні, Віттемберзі), а також у Парижі, Страсбурзі, Базелі, Лейдені, Римі (зокрема богословські схудії), Больоньї.

Першою вищою школою на Україні була Києво-Могилянська Академія (до кін. 17 в. Колеґія), заснована 1632. Тих, що навчалися в старших клясах, називали с. або спудеями. Їхнє ч. коливалося від 200 до 300, з поч. 18 в. доходило до 1 000 (1744 — 1 100). Соц. склад с. був різнорідний: сини шляхти й коз. старшини, духовенства, козаків, міщан, селян; з кін. 18 в. переважали с. духовного походження.

Побутово-матеріяльний стан с. був тяжкий. Більшість їх походила з-поза Києва (у другій пол. 18 в. перев. з Гетьманщини). Тільки діти багатих жили приватно, ін. — в бурсі (на поч. 18 в. 200 с., у новозбудованій 1765 — бл. 400), де й харчувалися; частина с.-бурсаків мусіла випрошувати милостиню, заробляти співом, дякуванням по церквах, театральними виставами, прислугою у багатих тощо. С. носили спеціяльний одяг, т. зв. кирею. С. Київ. Академії користувалися чималою свободою. Частина їх була організована в Молодому братстві, згодом у студ. конґреґації (її чл. називали «содалістами»), що мали завдання виховувати своїх чл. у непохитній правос. вірі, допомагати потребуючим тощо.

У другій пол. 18 в. укр. С. вчилося також у новозаснованих рос. високих школах; а з зах. земель — в ун-тах Кракова, Будині тощо.

На Наддніпрянщині у 1805 — 1917. З відкриттям ун-тів у Харкові (1805), Києві (1834), Одесі (1865) та Безбородьківського Ліцею у Ніжені (з 1820) загал укр. с. здобував вищу освіту на Україні. У другій пол. 19 в. — на поч. 20 в. відкрито на Україні ряд високих фахових ін-тів: ветер., комерційні, с.-г., політехн., технологічний, гірничий, консерваторії, а з 1905 — 06 низку високих проф. жін. шкіл (див. Високі школи). У 1914 — 16 на Наддніпрянщині було 24 вищі школи з 26 700 с. (у тому ч. в ун-тах бл. 10 000, на вищих жін. курсах бл. 4 000 і в 17 проф. ін-тах бл. 13 000).

Права й обов’язки с. в Рос. Імперії визначав заг. університетський статут, який мінявся залежно від політики уряду. Статут 1804 формально забезпечував ун-там самоуправу, а с. — акад. свободу; 1835 він був замінений реакційним статутом, який ставив ун-ти під нагляд кураторів, а догляд за політ. благонадійністю с. передавав університетській інспектурі. 1845, з метою утруднити доступ до ун-ту молоді з бідніших верств, підвищено оплати за навчання. 1847 скасовано право відвідувати виклади вільним студентам. Університетську автономію відновив статут 1863, за яким с. судив університетський суд. Спроби Мін-ва Освіти 1872 завести суворішу дисципліну для с. у зв’язку з студентськими заворушеннями у Петербурзі й Москві не були ухвалені професорськими радами поодиноких ун-тів. Чергові виступи с., які почалися маніфестацією 14. 3. 1878 в Київ. Ун-ті (коли виключено з нього бл. 100 с.) й поширилися по всіх ун-тах, довели до гостріших урядових заходів. Закон 1884 скасував удруге автономію ун-тів, 1887 підвищено оплату за навчання з 5 до 25 карб., за семестр. У відповідь на повторні заворушення с. уряд видав 1899 розпорядження про віддання в солдати учасників студентських розрухів. Реакцією на ці заходи було вбивство мін. освіти Н. Боголєпова (14. 2. 1901) студентом П. Карповичем.

Кількість с. зростала з заснуванням нових ун-тів та високих шкіл, з допущенням (з 1855) на студії всіх соц. верств (з 3141 у 1855 до 38 853 у 1916). Разом з тим ч. дітей дворян і «чиновників» зменшилося з 65% всіх с. у 1855 до 36% у 1914. 1894 на 4 016 с. у трьох ун-тах Наддніпрянщини припадало на правос. 59,4% (серед них бл. пол., тобто 1 200 українців — приблизні числа), 25,5% на жидів, 12,8% на римо-кат. (поляків, гол. в Київ. Ун-ті), 2% на євангеликів. Побутові умови с. були досить. важкі. У 1880 — 90-их pp. ледве 15% с. були звільнені від оплати за навчання; держ. стипендій було дуже мало. С. високих шкіл були зобов’язані носити приписаний одяг, т. зв. форму.

Укр. с. навчалися також за межами України, гол. в Москві й Петербурзі, а з 1896 також у Варшаві, Дорпаті і Томську, коли Мін-во Освіти дало дозвіл випускникам духовних семінарій вступати до цих ун-тів.

На поч. укр. С. не було організоване і гром. працю провадило у різних заг. орг-ціях: у Кирило-Методіївському Братстві (1846 — 47), у Громадах, зокрема в Київ., у братстві Тарасівців. Згодом укр. С. належало до заг. студентських орг-цій, що постали з кін. 19 в. по всіх високих школах Рос. Імперії. С. домагалося акад. автономії, корпоративного студ. права (скликання зборів, студ. суду, каси взаємодопомоги тощо), а також брало участь у політ. рухах.

Орг-ція укр. С. почалася у другій пол. 19 в. створенням «земляцтв» — територіяльних гуртків для самодопомоги й культ. праці (полтавське, чернігівське, київ., волинське, катеринославське, «малорос.» тощо), які гуртували с. усіх високих шкіл того чи того м. Земляцтва обирали делеґатів до «виконавчого комітету» ун-ту чи ін-ту, згодом прийшло об’єднання студ. орг-цій усіх навчальних закладів даного м. Усе це відбувалося напівлеґально. З кін. 19 в. С. організувалося за нац. принципом в укр. студ. громади (УСГ), що діяли нелеґально. Перша УСГ постала 1893 у Києві, згодом у Харкові (1897), Москві (1898), Петербурзі (1898), Дорпаті (1898), Варшаві (1901), Одесі (1902). УСГ об’єднували на поч. 20 в. тільки бл. 260 чл. За того часу чл. УСГ були політ. активні серед соц.-дем. гуртків, РУП, УПСР. По революції 1905 — 06 УСГ намагалися унезалежнитися від політ. орг-цій і свою діяльність зосереджували в проф.-студ. площині; вони стали леґальними орг-ціями, і ч. їх чл. значно збільшилося. 1908 всього було бл. 1 000 чл. УСГ, з чого на окремі осередки припадало (в дужках ч. чл. на поч. 20 в.): Москва — 250 (22), Харків — 150 (50), Київ — 130 (68), Варшава — 120 (ч. приблизне), Петербурґ — 100 (ч. приблизне), Дорпат — 98 (20), Одеса — 64 (30), Київ. Жін. Курси — 40, Томськ — 40. Показником участи укр. С. у заг. всерос. студ. центр. орг-ціях є ч. укр. делеґатів — 23 на 93 всіх.

Для координації праці УСГ нелеґально відбувалися з’їзди делеґатів поодиноких студентських орг-цій (у 1898, 1899 і 1908 у Києві, 1901 у Полтаві, 1904 у Петербурзі). У 1913 створено Гол. Раду Укр. С., яка координувала працю УСГ і видавала у Петербурзі неперіодичний зб. «Укр. Студент» (1913 — 14). У кін. 19 — на поч. 20 в. зміцнилися зв’язки між УСГ і С. на Зах. Україні: на з’їзді у Києві 1898 брали участь делеґати віденської «Січі» і львівської Акад. Громади; УСГ висилали с. до Галичини і Буковини та брали участь у високошкільних літніх курсах у Львові й Чернівцях, у спільних студ. екскурсіях тощо.

Зах. Укр. Землі у 1772 — 1914. Студ. життя на укр. землях під Австрією пов’язане з заснуванням Львівського Ун-ту (1784). Ще перед тим укр. богослови вчилися у гр.-кат. семінарії у Відні — Барбареумі (1774 — 84) і в Студіюм Рутенум (1787 — 1809) при Львівському Ун-ті. З часом постали у Львові нові високі школи: Політехніка (1844), Рільнича (1855) і Ветер. академії (1881); у Чернівцях — ун-т (1875). У цих високих школах українці становили 10 — 25% загалу с. Невелике ч. українців студіювало у Віденському, Краківському, Будапештському й ін. ун-тах. Ці високі школи, згідно з акад. традицією Центр. і Зах. Европи, мали внутр. автономію, а с. користувалися «акад. свободами». Проте за доби абсолютизму в Австрії (до 1860) с. часто підпадали під контроль місц. адміністрації, а богослови — церк. влади.

Поч. організації укр. С. датується заснуванням у Львові студ. «Січі» (1861 — 63), продовженням якої були Акад. Бесіда (1870 — 71) та допомогове т-во «Дружний Лихвар» (1872 — 82). В опозиції до цих студ. т-в народовецького напряму був москвофільський Акад. Кружок (1870). Аналогічною була доля акад. т-ва «Союз» (1875 — 1922) при Чернівецькому Ун-ті, яке з москвофільського стало народовецьким. Ще 1868 засновано у Відні т-во «Січ» (проіснувало до 1947).

1882 «Дружний Лихвар» перейменувався на Акад. Братство соціялістичного напряму, яке 1896 об’єдналося з народовецькою «Ватрою» у заг. студ. Акад. Громаду (1898 — 150 чл.), яка проіснувала до 1921. 1897 укр. С. Львівської Політехніки заснувало т-во «Основа» (пересічно 50 чл.). Ін. укр. студ. громади: «Громада» у Кракові (1888 — 95), «Русь» (згодом «Січ») у Ґраці (1895), «Укр. Громада» в Празі (1902).

Для координації діяльности існуючих укр. студ. орг-цій 1881 і 1884 відбуто з’їзди в Коломиї. З 1899 львівські с. разом з усім громадянством висунули домагання про заснування укр. ун-ту у Львові. Відтоді С., а також гімназіяльна молодь організувалися в таємні гуртки п. н. «Молода Україна» і видавали ж. тієї ж назви (1900 — 02), у якому ставлено вимоги політ. самостійности України. Важливу ролю відограли зв’язки С. зах. земель з укр. С. під рос. займанщиною, особливо з представниками РУП. Боротьба за укр. ун-т довела до сецесії (3. 12. 1901) — бойкоту 440 с. Львівського Ун-ту та виїзду їх на студії до Відня, Праги, Ґрацу. По поверненні укр. с. до Львівського Ун-ту боротьба між укр. і поль. с. не припинялася: створено таємний Комітет Укр. Молоді (КУМ), чл. якого А. Коцко загинув 1. 7. 1910 від поль. кулі. На 1 Всеукр. З’їзді у Львові (за участю наддніпрянців) засновано леґальну централю С. Укр. Студ. Союз (УСС), який 1913 — 14 нараховував 38 філій у Галичині і видавав ж. «Шляхи».

На поч. 20 в. під впливом нім. «буршеншафтів» постали укр. студ. корпорації: чернівецькі «Запороже» (1906 — 40) і «Чоркожоре» (1913 — 40) та львівська «Роксолянія».

Укр. С. належало до різних соц. станів: духовенства (бл. 40% у 1880-их pp.), службовців, селян, робітників. Для подолання побутово-фінансових труднощів були засновані допомогові т-ва («Лихвар» й ін.); важливим гуртожитком і осередком для укр. с. у Львові був Акад. Дім, уфундований укр. громадянством при щедрій допомозі Є. Чикаленка.

У 1912 — 13 у вищих школах в Австрії навчалося 1 868 укр. с., у тому ч. у Львові 1287 (бл. 17% всіх с. Львова), Чернівцях 187 (16%; 1914 вже 300, або 25%), Відні 166, Кракові 55, ін. м. — 48; крім того, 97 богословів у Станиславові і 28 у Перемишлі. За фахом 843 укр. с. вивчало право, 430 — теологію, 271 — філософію, 129 — медицину і фармацію, 85 — техн. науки, 45 — аґрономію, 32 — ветеринарію, 17 — торг. науки, 5 — мистецтво.

1914 — 20 pp. Під час першої світової війни більшість укр. С. була забрана до війська; чимало с. Галичини і Буковини служило у формації Укр. Січ. Стрільців. По революції в Рос. Імперії 1917 укр. с. включилися в нац. рух: взяли участь у творенні Укр. Центр. Ради (її чл. були: Ю. Охримович, О. Севрюк, М. Салтан, М. Чечель, М. Єреміїв), були активні в поодиноких укр. політ. партіях, зокрема в УПСР, керівництво якої складалося перев. з с., у дипломатичній службі (у делеґації на Берестейський мир брали участь також а), в Армії УНР, у держ. службі; с. Київ. Ун-ту у складі Студ. Куреня ім. Укр. Січ. Стрільців брали участь у боях під Кругами (29. 1. 1918).

У березні 1917 постав координаційний осередок укр. С. — Гол. Укр. Студ. Рада, яка організувала три Всеукр. студ. конференції і видавала ж. «Стерно».

С. на Зах. Укр. Землях й еміґрації в 1920 — 39. Між двома світовими війнами поза межами СССР укр. С. перебувало на зах. укр. землях під Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною та на еміґрації. Орг-ціями С. були триступневі студ. громади в університетських м. з пов. секціями (в Галичині), крайові об’єднання і студ. централя — ЦЕСУС.

По окупації Галичини Польщею укр. с. зустрілися з труднощами вступу до високих шкіл, бо поль. влада допускала до них лише тих, що служили в поль. армії і були поль. громадянами (розпорядок від 14. 8. 1919). Українці пробували оминути ці перешкоди заснуванням Львівського (таємного) Укр. Ун-ту (понад 1 500 с.) та Львівської Високої Політехн. Школи (64 с.) — у 1921 — 25, а також виїздом на студії за кордони Польщі (про студії богословів див. стор. 611 — 12). Укр. с. в Галичині відновили свої передвоєнні орг-ції, а 1921 створили Укр. Крайову Студ. Орг-цію, перейменовану згодом на Проф. Орг-цію Укр. Студентства (ПРОФОРУС), що проіснувала до 1925. У другій пол. 1920-их pp. укр. студ. життя в Галичині зосереджувалося при новоствореній Студ. Громаді та в Акад. Домі; це був період боротьби поміж націоналістичними і комунофільськими тенденціями (останні занепали у 1926 — 27) серед с. Пожвавлення студ. руху почалося заснуванням 1931 Союзу Студ. Орг-цій під Польщею (СУСОП), який об’єднував 27 студ. т-в і 65 пов. секцій та бл. 2 500 с. Крім Львова, укр. с. навчалися у високих школах корінної Польщі (у яких не натрапляли на труднощі з боку університетської адміністрації): у Кракові (бл. 500), Варшаві, Познані, а також Вільні й Любліні. На підставі віроісповідних даних, у Польщі укр. с. за різних pp. було: 3 000 (1927 — 28), 2 800 (1933 — 34), 2 500 (1936 — 37).

На Буковині діяли спершу передвоєнні т-ва, після їх заборони (1922) корпорації «Запороже» і «Чорноморе» та конфесійна «Правос. Академія»; крім того, у Букарешті т-ва «Зоря» (1921 — 26) і «Буковина» (1926 — 44), в Ясах — «Громада». Їхню працю координував Комітет Укр. С. Буковини, а з 1929 — Союз Укр. Студ. Орг-цій у Румунії (СУССР); 1920 у Чернівецькому Ун-ті було 239 укр. с. (на всіх 1 671), 1939 у всій Румунії — ледве 80.

С. Закарпаття вчилося через брак високих шкіл в краю у Празі, Брні і Братіславі, а дехто в укр. високих школах — УВУ і Укр. Госп. Академії в Подєбрадах. Ч. с. постійно зростало, доходячи в кін. 1930-их pp. 350. Народовецьке С. було організоване в Союзі Підкарп. Укр. (руських) Студентів з осідком у Празі (164 чл. в 1931), русофільське — у Центр. Союзе Подкарпатских Русских Студентов («Возрождение»).

Укр. С. було активне в гром. і осв. праці на Закарпатті: орг-ції молоді, студ. мандрівний ансамбль «Верховина», націоналістичний місячник у Празі «Пробоєм» тощо.

У 1920-их pp. багато укр. с. (кол. вояки укр. армій та с. з Галичини) студіювало за кордоном. Найбільше їх скупчення було в Чехо-Словаччині, уряд якої давав укр. с. стипендії і на її території діяли укр. високі школи. 1924 у Чехо-Словаччині навчалося 1 900 укр. с. (1255 у Празі, 380 у Подєбрадах, 170 у Брні, 80 у Пршібрамі). Найбільшою укр. студ. орг-цією в Чехо-Словаччині була Укр. Акад. Громада (УАГ) в Празі (1920 бл. 1000, 1923 — 321 чл.); 1923 виникли ін. орг-ції — Громада Студентів з Великої України (249 чл.), Укр. Студ. Т-во «Громада» у Празі (290 чл.).

На поч. 1920-их pp. чималим скупченням укр. С. була Австрія, гол. Відень (т-во «Січ» з 327 чл. у 1922, 71 чл. у 1926), меншими — Ґрац й Інсбрук; більшість їх незабаром перенеслася до Чехо-Словаччини.

У Німеччині гол. осередком укр. С. був Берлін (бл. 200 с.; т-ва — Спілка Укр. Студентів у Німеччині й Акад. Громада), меншими — Кеніґсберґ, Кіль, Ґеттінґен, Бресляв тощо. Бл. 200 укр. с. (1925 — 27) вчилося у Данціґу; найчисленнішою їхньою орг-цією була «Основа» — 120 чл. (1923). Для координації цих т-в створено Союз Укр. Студ. Орг-цій у Німеччині та в Данціґу (СУСОНД), перейменований по приєднанні Австрії до Німеччини на Націоналістичний Союз Укр. Студ. Орг-цій у Німеччині (НаСУСОН). Менші скупчення укр. С. існували в Загребі, Любляні, Парижі, Лювені, Софії тощо. До 1931 в Чехо-Словаччині отримали дипломи 1 666 укр. с., але через брак припливу число їх 3 сер. 1920-их pp. раптово зменшилося (200 — 300 у 1930-их pp.).

З 1920-их рр. починається орг-ція укр. С. за океаном: Укр. Акад. Громада у Філядельфії (1923), Т-во Укр. Молодіжи в Нью-Йорку (1924), Укр. Студ. Громада в Чікаґо; з 1930-их pp. — студ. клюби в Детройті, Пітсбурґу, Клівленді й ін.

Найбільшим досягненням організованости укр. С. було створення 1922 Центр. Союзу Укр. Студентства (ЦЕСУС), який координував студ. працю в усьому світі поза обсягом СССР. ЦЕСУС об’єднував у 1924 18 студ. орг-цій з 3 324 чл.: 1 324 у Польщі, 1442 в Чехо-Словаччині, 160 у Румунії, 237 у Німеччині і 201 в Австрії. 1924 з ЦЕСУС-у вийшли комунізуючі с. і заснували Ділове Об’єднання Поступового Студентства (ДОПС), яке в кінці 1920-их pp. ліквідувалося. У ЦЕСУС-і були репрезентовані різні ідеологічно-політ. течії, але з поч. 1930-их pp. перемогла націоналістична. Важливішою функцією ЦЕСУС-у було втримання контактів між крайовим і еміґраційним С.

На Зах. Укр. Землях витворився тип укр. С. — суспільно-політ. діяча; деякі брали участь у підпільній діяльності. Суспільно та світоглядово С. цього періоду створило т. зв. рух і атмосферу «тридцятих років».

1940 — 45 pp. Приєднання Зах. Укр. Земель до УССР (1939 — 40) призвело до ліквідації попередніх форм студ. життя. На еміґрації німці обмежили діяльність ЦЕСУС-у; НаСУСОН реорганізовано на Націоналістичну Орг-цію Укр. Студентства Німеччини (НОУС — 1941 — 45), яка координувала діяльність своїх філій; ними були (дані за 1942 — 43): «Січ» у Відні (200 чл.) і в Ґраці (50), УАГ в Празі (164), «Мазепинець» у Берліні (91), «Чорноморе» в Бресляві (27), «Основа» в Данціґу (20), «Батурин» у Мюнхені (10); ін. осередки: Дрезден, Ляйпціґ, Фрайбурґ, Ґеттінґен, Іннсбрук; разом бл. 600 чл. У 1944 — 45 у нім. ун-тах вчилося бл. 660 укр. є.

Спроба відновити студ. життя в Галичині восени 1941 зустріла труднощі з нім. боку. З відкриттям у Львові високошкільних фахових курсів (1942) дозволено створити при УЦК Об’єднання Праці Укр. Студентів (ОПУС), яке у 1943 мало 2 477 чл. (1 355 — с. медицини, 441 — техніки, 121 — аґрономії, 192 — ветеринарії, 182 — фармації, 184 — ліс. інженерії, 93 вчилося у Гр.-Кат. Богословській Академії. ОПУС видавав ж. «Студ. Прапор».

Допомогою С. на території Ген. Губернії і Німеччини займався КоДУС, організований при УЦК; 1943 — 44 він призначив 530 стипендій с. у Галичині і 213 у Німеччині. У Німеччині частина укр. с. отримувала стипендії від «Гумбольд-Штіфтунґ».

У Райхскомісаріяті України німці заборонили всі високі школи і більшість с. була вислана на примусові роботи до Німеччини. Румуни заборонили українцям студіювати в Чернівецькому Ун-ті, а в Одеському Ун-ті проведено румунізацію. С. Закарпаття (бл. 300) студіювало в угор. ун-тах, гол. в Будапешті і Дебрецені, де діяло Т-во руських с. Підкарпаття.

Студентство в УССР опинилося з поч. 1920-их pp. у зовсім новій шкільній системі: високі школи реорганізовано на низку спеціялізованих ін-тів, скасовано їх автономію і самоврядування С; доступ до вузів припинено для осіб «нетрудового походження», для вступу потрібно було мати «командировку» від партійної, комсомольської чи проф. орг-ції. Восени 1924 проведено «чистку» серед С.: виключено тих, що приховували своє «соц. походження» чи не мали «трудового стажу», з родин репресованих, «розкуркулених», духовного стану тощо, наслідком чого ч. С. в УССР зменшилося з 37 538 у 1923 до 27 205 у 1925 (1935 — 58 000).

Для збільшення ч. С. з-поміж робітництва і незаможного селянства були створені 1921 при вузах робітничі факультети (робітфаки) — підготовні навчальні заклади для студій, які мали давати прискореним порядком сер. освіту (1940 їх ліквідовано). Разом з тим значно змінився соц. склад С: збільшилося ч. с. робітничого і сел. походження, чималий відсоток припадав на службовців. У 1924 — 25 серед с., прийнятих до вузів УССР, було 22,5% робітників і 20,5% селян, ч. на 1926 — 27: 28,5% і 42,0%. 1936 склад С. вузів був такий (у %, за соц. групами, в дужках відсотки для ун-тів): робітники — 44,4 (39,7), фахівці — 9,5 (16,3), ін. службовці — 24,0 (28,0), колгоспники 19,6 (12,9), селяни-одноосібники — 2,8 (2,3), ін. — 0,7 (0,8).

На поч. 1930-их pp. проведено в УССР реорганізацію вузів і частково відновлено клясичну систему високого шкільництва. З 1936 почали менше звертати уваги на соц. походження, а успішність навчання стимульовано стипендіями. Набір С. устабілізувався в основному на підставі свідоцтв про закінчення десятирічки. Ін. засобом селекції С. було впровадження оплати за навчання, що надавало переваги дітям урядовців, фахівців та партійної бюрократії, у 1950-их pp. вони становили 42% усіх с.

За післясталінського періоду, особливо на підставі закону від 24. 12. 1958 «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи нар. освіти в СССР», доступ до вузів був обумовлений вимогою попереднього дворічного стажу на виробництві, а осв. програму підпорядковано вимогам виробництва. 1959 — 65 pp. були періодом найбільшого розвитку навчання «без відриву від виробництва» — вечірнього і заочного, яким у 1965 — 66 було охоплено 61% усіх с., у тому ч. вечірнє — 15%, заочне — 46% (у 1940 — 41 — 31%, 1960 — 52,4%). Після 1964 менше уваги надається виробничому стажеві, зросла питома вага стаціонарного навчання: 1976 — 77 — 54,8% (вечірнє — 13,1%, заочне — 32,1%). Помітно посилилася дискримінація сел. молоді: протеґування міськ. елементу довело до того, що в 1969 в СССР тільки 16% С. походило з колгоспів, а 39% з робітництва; це має вплив на нац. склад С. в УССР, бо майже пол. українців живе на селі. Дискримінацію України видно і з порівняння ч. с. на 10 000 меш. в УССР і в РСФСР: УССР — 1940 — 47, 1950 — 54, 1960 — 97, 1970 — 170, 1976 — 169; відповідно в РСФСР — 43; 77; 124; 204; 212.

Соц.-політ. дискримінацію видно й з розподілу держ. стипендій, які надаються упривілейованим прошаркам суспільства. У 1928 в УССР одержували Стипендію 48% усіх с., 1936 — 78,6%, 1958 — 59 — 80,5%, 1960 — 75,2%. З заг. ч. стипендій у всьому СССР на УССР припадало 17,7%, а на РСФСР — 60,7% (1960). Частина С. жила в гуртожитках (47% у 1935). Стипендії були недостатні й умови життя С. в УССР важкі, особливо у 1930-их pp.

Кількість С. УССР за останнє півстоліття зросла з 38 800 (1922 — 23) до 844 400 (1976 — 77). Це зростання відбувалося нерівномірно. Вперше значно зросла кількість С. у зв’язку з виконанням першої п’ятирічки і потребою збільшення фахових кадрів: з 29 000 у 1927 до 97 500 у 1933 — 34. Далі кількість С. постійно зростала (за винятком воєнних і повоєнних pp.), однак це зростання відбувається насамперед коштом розбудови заочного і вечірнього навчання. Щойно з 1960-их pp. зростає стаціонарне навчання, а заочне зменшується; за останні 10 pp. зростання ч. С. припинилося. Подробиці видно з табл.

За статтю приблизно пол. С. припадає на жінок: 1975 — 49,2% (1933 — 31,0%).

Нац. склад С. мав і має різні відхилення від нац. складу населення УССР: у 1920-30-их pp. було непропорційно велике ч. жидів, а по другій світовій війні — росіян. Подробиці видно з табл. (у %; у дужках національності порівняно зі всім населенням, за переписом 1926 і 1959):

Нац. дискримінацію в допущенні українців на студії в СССР (все плянування і керування освітою ведеться Мін-вом вищої і сер. спеціяльної освіти СССР) видно з чисел: на 10 000 населення в СССР українців було у 1965 127 с., серед росіян — 174. С. в УССР були упосліджені при прийомі до аспірантури; у 1965: на 10 000 населення було в УССР тільки 2 аспіранти, в РСФСР — 4. Укр. с. зазнають русифікації і тому, що вони мусять складати вступні іспити у вузах рос. мовою і навчання у вузах УССР ведеться перев. рос. мовою (див. стор. 2 646). Випускників вузів УССР часто посилають на працю за межі України, але одночасно на Україну призначають випускників вузів ін. респ. 1960 — 61 навчалося у вузах УССР — 260 900 українців, в ін. сов. респ. — 82 700 (або 24,1%), у тому ч. (у тис): в РСФСР — 67,8, Казакській ССР — 3,9, Молд. ССР — 3,0, Узбецькій ССР — 2,5, Білор. ССР — 2,3, Киргизькій ССР — 0,9, в ін. — 3,0. У вузах УССР навчаються також с. з-поза СССР. У 1971 — 72 їх було 6184, у тому ч. 3 451 з соц. країн (1423 з В’єтнаму, 933 з Сх. Німеччини, 337 з Болгарії, 260 з Угорщини, 163 з Куби, 156 з Монгольської Нар. Респ. тощо), 82 з ін. країн Европи, 1203 з Азії, 95 з Лівд. Америки, 1253 з Африки. Мабуть, тепер, у зв’язку з посиленою русифікацією і нац. дискримінацією, відсоток укр. с. є ще менший, ніж подано вище.

Кількість с. у вузах УССР за галузями навчання видно з табл.:

Орг-ція С. в УССР і всьому СССР зазнавала змін. У 1920-их pp. при Всеукр. Раді Профспілок існувало Центр. Бюро Пролет. С., яке відбувало з’їзди і видавало місячник «Студент Революції» (1922 — 33). У 1930-их pp. його ліквідовано, і С. УССР підпорядковано (як й у всьому СССР) безпосередньому контролеві партійних, комсомольських і профсоюзних орг-цій. З 1956 репрезентує і координує студ. життя в усьому СССР Студ. Рада СССР (у 1941 — 55 Студ. Відділ Антифашистського Комітету сов. молоді). Вона і репрезентує С. СССР у (ком.) Міжнар. Союзі Студентів. Студ. Ради діють також в окремих респ., обл. і м. з високими школами.

Все студ. життя в СССР і УССР є цілковито під контролем партії та комсомолу, до якого належить 95% с. (1974; 1928 — 18,2%, 1935 — 32,6%). С. позбавлене окремої орг-ції і власної преси (за винятком єдиного ж. «Студенческий Меридиан», що виходить у Москві). Як і за царату, С. в СССР, гол. спеціяльних ін-тів, носить форму. З кін. 1950-их pp. на С. покладено додаткові завдання: організовано т. зв. студ. будів. відділи, які «добровільно» об’єднуються на час літніх канікул для праці на новобудовах, звич. в Азії (напр., будова Байкальсько-Амурської залізниці), для збирання врожаю на цілинних землях тощо.

У тісному зв’язку з партійними, проф. і комсомольськими орг-ціями, а також керівництвом поодиноких вузів діють добровільні масові об’єднання С., зокрема наук. й спортові. При вузах існують студ. клюби. які координують працю різних гуртків і секцій (спортових, туристичних, мист., театральних, муз., атеїстичних тощо). Відомим є інтернац. студ. клюб «Глобус» у Києві, який діє з 1962 у складі кількох секцій. Понад 25% С. належить до наук. студ. т-в для дослідної праці з різних фахів, працює в конструкторських бюрах, бере участь в респ. і всесоюзних змаганнях тощо. 1957 створено всесоюзне добровільне студ. спортове т-во «Буревісник», яке 1965 об’єднувало на Україні бл. 185 000 чл. На Олімпійських іграх у Римі (1960) укр. с. здобули 7 золотих, 6 срібних 1 4 бронзових медалі,

Нац. свідоме укр. С. не задовольняється цими офіц. формами студ. життя і бепе участь в укр. русі опору. Почавши з 1960-их pp. с. Київ. Ун-ту організують щорічно в травні маніфестацію б. пам’ятника Шевченка; серед «шестидесятників» і гуртків «творчої молоді» було багато с. Вони домагалися запровадження укр. мови викладання, пошанування укр. культури, виступали проти висилки с. на згадані роботи. На Україні с. видавали у 1970-их pp. нелеґальні ж. «Поступ» (ред. З. Попадюк) і «Корито». Влада відповідає на цю участь у русі опору чистками й арештами серед С. Київ., Чернівецького, Дніпропетровського й ін. у-тів; особливо великого погрому зазнали с. Львівського Ун-ту в 1973. Тоді й видано таємну інструкцію, щоб до вузів Зах. України приймали не більше 25% місц. молоді.

Укр. С. в діяспорі з 1945. На 1945 у зах.-евр. країнах опинилася велика кількість с.: у Німеччині (2 000), Австрії (бл. 500) та ін. (бл. 200). Центром студ. життя був Мюнхен, в якому вчилося в укр. (УВУ, УТГІ й ін.) і нім. високих школах та в ун-ті УНРРА бл. 800 укр. с. Ін. студ. осередки: Інсбрук (250), Ґрац (200), Ерлянґен (170), Реґенсбурґ (120) тощо. Політ. конфлікт між двома формаціями ОУН (бандерівці і мельниківці) відбився на студ. житті, і щойно 1947 прийшло до об’єднання всіх с. під керівництвом ЦЕСУС-у, який координував працю 31 студ. орг-цій. ЦЕСУС і місц. укр. студ. громади займалися становими справами С., ідеологічними чи конфесійними — новостворені Об’єднання Укр. Т-в Національного Солідаризму «Зарево» (під впливом ОУН А. Мельника), Т-во Укр. Студіюючої Молоді ім. М. Міхновського (ЗЧ ОУН), Т-во Студентів-Католиків «Обнова», Об’єднання Правос. Студентів та ін. Нові студ. осередки постали в Мадріді, Римі, Швайцарії й Англії, значно розбудувався осередок у Лювені (Нац. Союз Укр. С. з 60 чл. й окремим домом). У 1946 — 49 появилася велика кількість студ. видань (див. Студентська преса). С. було активне в укр. політ. партіях, зокрема націоналістичних. Побутові умови улегшував прожиток по таборах для переміщених осіб, у гуртожитку укр. С. у Мюнхені; також стипендії КоДУС.

З 1950-их pp. почався новий етап студ. життя: більшість с., що прийшли з укр. земель, закінчили свої студії, ін. виїхали за океан; у 1950 в нім. ун-тах залишилося 660 укр. с. У кін. 1950-их pp. ЦЕСУС переніс свій осідок за океан. У ЗДА, Канаді, Арґентіні, Австралії розбудовується укр. студ. життя, творяться нові студ. орг-ції, які згодом об’єднуються в крайові централі. 1953 створено Союз Укр. Студ. Т-в Америки, що згуртував бл. 50 студ. громад і Союз Студентів Канади — 30 громад; 1959 — Централя Укр. Студентства в Австралії — 5 громад; 1963 — Союз Укр. Студ. Т-в в Европі і Союз Арґентінських Укр. Студентів. Ці крайові студ. орг-ції перебрали частину завдань ЦЕСУС, роля якого зведена до репрезентації укр. С. на внутр. і зовн. відтинках.

У 1960-их pp. C. складається з нового покоління, вже народженого за межами України, для якого місц. справи важливіші, ніж ідеологічно-політ. У 1970-их pp. помітне, серед студ. молоді зацікавлення процесами на Україні та гром.-культ. проблематикою діяспори (комітети оборони політв’язнів тощо). Окремою проблемою для с. укр. походження є збереження укр. ідентичности та опанування укр. мови. Заг. студ. преса виходить двомовно, вона підносить місц. і чисто студ. проблеми, частково з критичним наставленням до гром. думки старшого громадянства. Під впливом заг. тенденцій серед зах. С. деяка частина укр. С. виявляє лівіші і радикальніші погляди, ніж попередня ґенерація.

З 1945 чимале ч. українців студіює в Польщі (бл. 200 у 1976), в Чехо-Словаччині, Румунії, Юґославії; вони не мають власних студ. орг-цій і деяку діяльність провадять в заг.-укр. установах.

Література: Милюков П. Університеты в России. Энциклопедический словарь Брокгауза Ф. -- Ефрона И., т. 68. П. 1902; Січ — Альманах в цам’ять 40-их роковин основання т-ва Січ у Відні (1868 — 1908). Л. 1908; Когут О. Статистика укр. С. в Австрії, ж. Шляхи, ч. 8 — 9. Л. 1913; Орелецький В. Початки і розвій укр. студ. орг-ції. Календар Чорноморе. В. 1933; Сірополко С. Нар. освіта на Сов. Україні. В. 1934; Сірополко С. Історія освіти на Україні. Л. 1937; ЦЕСУС 1908 — 38. Укр. С. в минулому і сучасному. Прага 1938; З минулого, зб., т. II; Укр. студ. рух у рос. школі. В. 1939; Лісовий Р. Тридцяті роки студ. Львова (Двадцять літ. Укр. Акад. Громади). Прага 1941; Наріжний С. Укр. еміґрація. Прага 1942; Мартинець В. Ун-т у катакомбах. 1949; Янів В. Студентство, ЕУ 1, т. III. Мюнхен — Нью-Йорк 1949; Жуковський А. Укр. Студентство, в кн. Буковина її минуле і сучасне. Париж — Філядельфія — Детройт 1956; Бутягин А., Салтанов Ю. Университетское образование в СССР. М. 1957; Ткаченко П. Московское студенчество в общественно-политической жизни России 2-ой половины 19 в. М. 1958; Питов В. Высшая школа Украинской ССР в период перестройки. К. 1962; Укр. С. в Америці. Балтімор — Нью-Йорк 1963; Коляска І. Освіта в Радянській Україні. Торонто 1971; Нар. освіта, наука і культура в УРСР. Статистичний зб, К. 1973; Щетинина Г. Университеты в России и устав 1884 года. М. 1976; Антонович М. ЦЕСУС. Торонто 1976.

А. Жуковський

Студентська преса, періодичні й неперіодичні студентські публікації. Поч. укр. С. п. вийшли з кола укр. студентів Київ. Ун-ту, які 1860 видавали рукописний неперіодичний ж. «Самостійне Слово» (з підкресленням потреби оборони укр. культури), а 1863 — 64 — сатиричний ж. «Помийниця». Ширшого значення набули друковані спроби С. п. в Галичині: орган Акад. Кружка «Другъ» (1874 — 77) і недовготривалі «Гром. Друг» та «Товариш» — обидва 1878, соц. чи соц.-радикального спрямування. Першим виключно студентським ж. був місячник «Молода Україна» (1900 — 02). З 1913 виходив як орган Укр. Студентського Союзу місячник «Шляхи». Ж. «Відгуки» (1913) більше підкреслював потребу військ. підготови змагань за самостійнісь. На поч. 20 в. припадають спроби створити укр. С. п. в Києві: 1903 літографований «Вісник Українців Київ. Студентської Громади» (2 чч.) і друкований ж. «Український Студент», орган Гол. Ради Укр. Студентства (1913 — 14; 3 чч.).

Під час війни й визвольних змагань С. п. занепала. Лише 1917 у Києві виходило «Стерно», у Львові — «Вісник Драгоманівської Орг-ції», 1920 — у Кам’янці Подільському — «Нова Думка».

Під сов. владою С. п. підпорядковано офіц. лінії і тим самим вона втратила ролю носія нових ідей. «Студент Революції» (1922 — 33) виходив спочатку рос., з 1924 — двомовний ж. Центр. і Харківського Бюр Пролет. Студентства (ред. В. Рябкин). Офіц. характер С. п. в УССР часто підкреслений в самих назвах: «Молоді Загони» (ж. орг-ції ЛКСМУ Київ. Ін-ту Нар. Освіти, з 1925). У 1950-их pp. почав виходити в Ужгороді багатотиражний «Радянський Студент». В заг. існує тенденція, щоб заступити С. п. комсомольською пресою. У деяких високих школах видаються циклостилем або друковані періодичні чи неперіодичні журнальчики з льокальним кольоритом, без ширшої проблематики. Характеристичним для підсов. умов є також «стінгазети», присвячені внутр. життю навчальних закладів; звичайно вони не дотримують періодичности і виходять спорадично. Єдине періодичне вид. з 1969 — це «Студентський гарт», тижневий додаток до респ. газ. «Молодь України».

У міжвоєнний час С. п. на Зах. Укр. Землях була тісно пов’язана з студентськими орг-ціями. Проф. орг-ція укр. студентства (Профорус) видавала у Львові нелеґальний літографований «Наш Шлях» (1922; з 1923 п. н. «Студентські Вісті»), понадпартійний ж., що містив серед ін. інформації про переслідування укр. студентства і таємних високих шкіл. Видаваний студентами «Іст. Вістник» (1923) містив матеріяли наук. характеру. З закриттям таємних шкіл (1925) занепала і С. п. Тільки кат. кола видавали ж. «Студентський Вістник — Поступ» (1921 — 31), який з 1927 перетворився на літ. місячник. Студентство москвофільського напряму видало 4 чч. піврічника «РазсвЂтъ» (за ред. Б. Труша і Я. Кмицикевича).

Важливим центром С. п. була у 1920-их pp. Прага (у меншій мірі Подєбради), де вчилося бл. 1900 укр. студентів (1924) і мав осідок Центр. Союз Укр. Студентства (ЦеСУС). Тут виходив його орган «Студентський Вістник» (1923 — 31), який виконував функцію зв’язку між студентством різних країн. Тимчасовий характер мали реґіональні вид.: «Дніпро», орган студентів-еміґрантів з України (1923); «Змагання» — студентів півн.-зах. земель (1930) та органи т-в при окремих високошкільних установах: «Наша Громада» (Акад. Громади студентів Укр. Госп. Академії в Подєбрадах, з 1924) і «Спудей» (Акад. Громади студентів Укр. Пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова, 1925 — 26, за ред. Б. Гомзина). Деякі вид. віддзеркалювали політ. диференціяцію студентства у Празі: місячник націоналістичної молоді «Національна Думка» (1924 — 28); неперіодичний соц. ж. «Життя» (1924 — 25), його продовження — «Вартовий» (1926 — 29); совєтофільські: «Вперед» (орган спілки студентів — громадян УССР) і в Берліні — «Спартак» (центр. орган Ком. Спілки Молоді Зах. України, 1926 — 28), нелеґально передаваний на Зах. Укр. Землі.

У Львові більшого значення набрав місячник «Студентський Шлях» (1931 — 34), офіціоз Союзу Студентських Орг-цій під Польщею (з припиненням «Студентського Вісника» у Празі — також ЦеСУС-у). Після його закриття поль. владою відновлено «Студентський Вістник» у Львові (1938 — 39). На Буковині часопис «Час» і ж. «Самостійність» мали час від часу студентські сторінки.

За нім. окупації виходив у системі вид. УЦК «Студентський Прапор» (1943 — 44), а для студентів у Німеччині циклостильний «Бюлетень Націоналістичної Орг-ції Укр. Студентства» (1941 — 45, ред. В. Рудко).

С. п. по 1945 відбиває динаміку студентського життя в Німеччині й Австрії. У Мюнхені вже з 1945 почали виходити «Студентський Інформатор», тижневик «Студент», що змінив назву на «Студентські Вісті» (1946 — 48) і «Семінарійні Вісті» Богословсько-Пед. Академії; студентські громади в Авґсбурзі й Реґенсбурзі видавали ж. «Студентська Думка».

Поряд з цим ЦеСУС видавав офіціоз «Вісник». Ідеологічне забарвлення мали ж. «Стежі» (група ОУН А. Мельника), і «Студентський Шлях» (ОУН С. Бандери). Позастудентський обсяг мало «Звено», орган Укр. Мист. Фронту Молодих в Інсбруці. Після об’єднання обох студентських централь 1947 відновлено спільний «Студентський Вістник». Студентські ідеологічні об’єднання видавали: Федерація Т-в Укр. Студентів-католиків бюлетень «Обнова» (згодом «Обновлянин»), «Зарево» — «Розбудову Держави» (1949 — 57, 22 чч.), Т-во Укр. Студіюючої Молоді ім. М. Міхновського — «Фенікс» (1950 — 76 — 15 випусків).

По масовому переселенні укр. еміґрації за океан під кін. 1940-их pp. C. п. занепала. Вона відновилася на реґіональній основі з виникненням нових студентських крайових централь: Союз Укр. Студентських Т-в Америки (СУСТА) видав 1954 — 72 130 чч. «Студентського Слова» (додаток до газ. «Свобода») і самостійний ж. «Горизонти» (12 чч. у 1956 — 68). На поч. 1960-их pp. вийшло кілька чч. бюлетеня Укр. Студ. Музею-Архіву з точною бібліографією студентських вид. у діяспорі (ред. О. Зінкевич). У Канаді появлявся у 1956 — 61 двомовний «Бюлетень» Союзу Укр. Студентства Канади, з 1968 у Торонто «Студент» (до лютого 1978 вийшло 43 чч.). Найдавнішим ж. у Півд. Америці був «Цвіркун», ж. студентів-василіян у Курітібі (Бразілія), з 1955 (бл. 160 чч.). Органом Союзу Укр. Арґентінських Студентів було «Студентське Життя» (1959 — 61, 20 чч.), в Австралії більшого значення набрало «Студентське Око» як орган Укр. Студентської Громади у Вікторії (19.69 — 73, 25 чч.). Союз Укр. Студентів Европи (СУСТЕ) видавав адміністративно-інформаційний циклостильний «Бюлетень» (27 чч. по лютий 1978). Досі однак бракує єдиного центр. органу, що координував би працю загалу студентства в усій діяспорі.

Література: Студії у ж. Студентський Шлях: Паладійчук Р. Укр. студентська преса до війни (ч. за вересень-жовтень 1931); Вітушинський І. Післявоєнна преса укр. студентства в Галичині (ч. за листопад-грудень 1931); Животко А. Дев’ятдесят років укр. студентської преси (ч. 1 — 2 за 1947); Янів В. Укр. студентська преса, ж. Визвольний Шлях, Лондон 1978.

В. Янів

«Студентський Вісник», місячник, від 1929 неперіодичний орган Центр. Союзу Укр. Студентства, виходив у Празі 1923 — 31 (до 1924 — літографічним способом). «С. В.» спершу обмежувався студентською проблематикою, з 1925 набрав літ.-публіцистичного і гром. характеру. Між співр. були тодішні студентські діячі та молоді письм., а також проф. укр. високих шкіл у Чехо-Словаччині. Ж. редаґувала колеґія: М. Масюкевич, І. Федів, В. Орелецький, В. Мартинець та ін.

«Студентський Вісник», ж., орган Союзу Укр. Студентських Організацій під Польщею (СУСОП), виходив у Львові як продовження «Студентського Шляху»; 1935 — 38 неперіодично, 1938 — 39 як місячник (ред. М. Прокоп). Вийшло 7 чч.

«Студентський Голос», місячник, орган Укр. Студентської Громади у Варшаві; виходив 1927 — 28.

Студентський Курінь ім. Укр. Січових Стрільців, був організований у січні 1918 для боротьби проти большевиків з охочих поміж студентів ун-ту та учнів вищих кляс сер. шкіл у Києві; бойовий склад куреня — 550 вояків. Одна сотня куреня у складі 120 вояків під командуванням сотн. Омельченка брала участь у боях під Крутами; недобитки того куреня були включені до складу Гайдамацького Коша Слобідської України.

«Студентський Прапор», місячник Об’єднання Праці Укр. Студентів при УЦК у Львові, виходив від липня 1943 до червня 1944 (12 чч.); гол. ред. Б. Лончина.

«Студентський Шлях», місячник, орган Союзу Укр. Студентських Організацій під Польщею, з 1933 також Центр. Союзу Укр. Студентства, виходив у Львові 1931 — 34; ред. М. Дужий, з 1932 — В. Яків. При «С. ПІ.» появлялася «Бібліотека видань», яка популяризувала нац. річниці, зокрема Крутянський бій. «С. Ш.» закрила поль. влада.

Студинський Кирило (4. 10. 1868 — 1941), літературознавець і гром. діяч, нар. у с. Кип’ячці Тернопільського пов. у священичій родині; д. чл. НТШ (з 1899) і ВУАН (з 1929, з якої виключений 1934 «за контррев. діяльність», 1939 відновлений у членстві). Вчився у Львівському й Віденському (учень В. Яґіча) ун-тах; після студій на досл. праці в Берлінському Ун-ті (під керівництвом А. Брюкнера); 1897 — 99 доц. Краківського Ун-ту, 1900 — 18 і 1939 — 41 проф. Львівського Ун-ту (1939 — 41 — його проректор). Один з керівних чл. Христ.-Суспільної Партії та співред. її органу «Руслам», 1905 — 14 чл. Крайової Шкільної Ради; під час поль.-укр. війни 1919 — 20 інтернований у Баранові й Домб’ю; 1916 — 20 гол. Учительської Громади, 1921 — 22 — гол. Укр. Нац. Ради. Діяч НТШ: довголітній дир. Філол. Секції і (1923 — 32) гол. НТШ (встановив близькі зв’язки з ВУАН у Києві, однак, захопившися розвитком науки в УССР у 1920-их pp., некритично поставився до політики сов. влади). Під час першої сов. окупації Зах. України був 1939 гол. т. зв. Нар. Зборів Зах. України, 1940 — депутатом Верховної Ради УССР; на цих постах врятував своїми клопотаннями багатьох українців від сов. репресій. Під час евакуації сов. війська зі Львова у червні 1941 примусово вивезений і помер за не з’ясованих обставин.

С. автор понад 500 праць гол. з літературознавства, в яких застосовував здебільша соціологічну і порівняльну методи, зокрема у працях з полемічної літератури: «Пересторога» (1895), «Пам’ятки полемічного письменства кін. XVI і поч. XVII в.» (1900), «Pierwszy występ literacki Pocieja» (1902), «Антіґрафе, полемічний твір М. Смотрицького» (1925) та ін.; з культ.-літ. руху в Галичині: («Geneza poetycznych utworów Markiana Szaszkiewicza» (1896, укр. переклад 1910), «Кореспонденція Я. Головацького» (2 т., 1905 — 09), «Копітар і Зубрицький» (1918), «Матеріяли до історії культ. життя в Галичині в 1795 — 1857 pp.» (1920) та ін.; з фолкльору: «Лірники» (1894); про зв’язки Галичини з Наддніпрянщиною: «До історії взаємин Галичини з Україною» (1906), «З листів П. Куліша до Ом. Партицького» (1908) й ін.; з укр. літератури 19 в.: «Котляревський і Артемовський» (1901), «Літ. замітки» (1901), «В пятьдесятилітє смерти Т. Шевченка» (1911) та ін.; про укр.-поль. взаємини: «Поль. конспірації серед руських питомців і духовенства в Галичині в роках 1831 — 1848» (1908), «Листи мін. Фльоріяна Земялковського до єп. Івана Ступницького» (1908) й ін. С. автор поезій та оп., які містив в укр. журн. і пресі під псевд. К. Вікторин, І. Лаврін, К. Зорян й ін.

Література: Дорошенко В. Акад. Кирило Студинський, ж. Світ, ч. 19 — 20. Л., 1928; Савченко Ф. Юбілей акад. К. О. Студинського, ж. Україна, січень-лютий К. 1929; Ювілейний зб. на пошану акад. Кирила Студинського, ч. 1, ЗНТШ, т. 99. Л. 1930.

Д. Штогрин

Студинський Юрій (1903 — 65), економіст і публіцист родом зі Львова, син Кирила С; студії у Відні, Ґраці, Парижі; д. чл. НТШ (з 1953). Працював у Львові, Кеніґсберзі і (з 1945) Мюнхені (проф. УВУ), де й помер. Праці і ст. на заг.-екон. теми, про економіку України, кооперацію, христ.-суспільну доктрину: «Problème de l’éconimie dirigée» (1928), «Le problème agraire en Ukraine» (1930), «Історія світового госп-ва» (1939), «Christliche Tendenzen in der Wirtschaftsordnung» (1947) та ін.; переклав на укр. мову праці франц. економіста Ш. Жіда («Програма кооператизму», 1934; «Солідарність», 1938) та ін. (вид. РСУК у Львові), співр. низки укр., франц. і нім. газ.

Студити, монахи Сх. Церкви, які живуть за правилом св. Теодора (759 — 826), ігумена манастиря, заснованого в 5 в. патрицієм Студіос у Константинополі. Студитський устав-правило ввів у Києво-Печерському манастирі бл. 1070 св. Теодосій Печерський, звідки він поширився по ін. манастирях. На поч. 20 в. устав С. відновлено в Галичині заходами митр. А. Шептицького з метою відродити форму монашого життя, питому для слов. Сходу. Перших С. А. Шептицький поселив у с. Вульці, в 1904 у Скнилові, за т. зв. Скнилівським типіконом його укладу (1906). 1919 С. переїхали до Унева (Перемишлянського пов.), у якому зформували манастир (йому підлягали ін. обителі). С. займалися рільництвом, вели домашнє госп-во, ремісничі робітні, сиротинці і бурси (в Уневі і на Личакові у Львові), бібліотеку «Студіон» у Львові, малярську школу і палітурню в Уневі тощо. З 1935 С. почали видавати місячник «Ясна. Путь» (для внутр. вжитку) і «Промінчик Сонця Любови» для народу. 1939 С. мали 8 манастирів і 3 місійні станиці (на Підляшші — Заболотів і Шістка та на Поліссі). Гол. настоятелем С. був митр. А. Шептицький з титулом архимандрита, по його смерті — брат митр. Климентій Шептицький. 1939 усіх С. було 225 (у тому ч. 22 ієромонахи). З приходом большевиків 1944 чимало С. загинуло, а у Свято-Успенській Лаврі в Уневі влаштовано концентраційний табір для духовенства, яке не визнало рос. православія.

Невелику частину С. в наслідок воєнних дій вивезено з України. Після війни вони за старанням єром. Івана Петерса заклали дім у м. Буке в Німеччині, звідки переїхали до Шевтонь у Бельгії, а 1951 остаточно поселилися в Вудстак, у сх. Канаді. 1965 Верх. Архиєп. Й. Сліпий заснував Студіон у Кастельґандольфо б. Риму; 1974 відкрито станицю в Парагваї. Зараз поза межами України живе 15 студитів.

Б. К.

Студитки, черниці Студитського Уставу, осідком яких був манастир з новіціятом у Яхторові, Перемишлянського пов. (Галичина); вони мали ще доми у Гаях б. Тернополя, у Львові (Личаків) і в Підгайцях. С. займалися рільництвом, шиттям, виробом церк. речей, обслуговували дитячі ясла, садки і сиротинці. Гол. настоятелькою була сестра Йосифа, яку в 1946 большевики засудили на 30 pp. ув’язнення. До другої світової війни С. нараховувано 72; всі вони залишилися на Україні. Тепер С. мають манастир лише в Німеччині в Крефельді (Вестфалія) та Буке.

«Studium Ruthenum», навчальна установа, що існувала 1787 — 1809 при Львівському Ун-ті, заснована цісарем Йосифом II для підготови освічених свящ. з кандидатів, які не знали латинської мови. Виклади в «S. R.» відбувалися слов’яно-укр. мовою, програма навчання була така сама як і в «Studium Latinum» для студентів, що знали латинську мову (2 pp. філософії, 4 — 5 pp. теології). Ті й ті жили в Гр.-Кат. Ген. Семінарії. Професори «S. R.» були надзвичайними проф. ун-ту (дехто з них викладав також у «Studium Latinum»). Серед них було чимало відомих учених і діячів; на філос. відділі — І. Земанчик, П. Лодій; на богословському — М. Гарасевич, І. Лаврівський, М. Левицький, І. Мохнацький, І. Яворський. За час існування «S. R.» у ньому навчалося 470 студентів. «S. R.» був тимчасовим навчальним ін-том, і тому коли ч. студентів, які знали латинську мову збільшилося, 1803 — 09 його поступово ліквідовано. «S. R.» випустив чимало освіченого духовенства, яке відіграло ролю в нац. пробудженні Галичини.

Література: Андрохович A. Studium Ruthenum. ЗНТШ, тт. CXXXI, CXXXII, CXXXVII, CXLVI, CL. Л. 1921 — 29.

Стукало Іван (* 1892), фтизіятр родом з Курщини; по закінченні Петербурзької Військ.-Мед. Академії (1916) працював на Півн. Кавказі, з 1951 керівник катедри туберкульози Львівського Мед. Ін-ту. Праці з галузі кліматотерапії тубекульози, антибактеріяльної терапії легеневої туберкульози та терапії хвороб кровообігу при цьому захворюванні.

[Стукало Іван (1892 — 1972). — Виправлення. Т. 11.]

Стуковенков Михайло (1849 — 97), дермато-венеролог, нар. у Петербурзі; по закінченні Петербурзької Мед.-Хірургічної Академії — військ. лікар, з 1883 — викладач, з 1885 проф. Київ. Ун-ту. С. вперше описав низку захворювань шкіри (різновидності мікози та пемфігусу), опрацював власну методику лікування пранців живим сріблом. Він був засновником і першим гол. Київ. фізико-мед. т-ва.

[Стуковенков Михайло (1842 — 1897, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Ступенювання, творення окремих форм чи словосполучень в якісних прикметників (і в утворюваних від них прислівників) на ознаку різниці поміж двома й більше предметами щодо ступеня властивої їм прикмети чи якости. Укр. мова розрізняє, крім «нульового» (червоний, швидко — як ...), два ступені інтенсивнішої появи даної прикмети: вищий ступінь показує відносне її збільшення (червоніший, швидше ніж як ..., від ...), найвищий ступінь — її наявність серед трьох і більше предметів у найвищій мірі (найсильніший, найшвидше — з-поміж усіх). Безвідносну інтенсивність високого й найвищого ступеня прикмети висловлюють форми елятиву (дуже червоний, червоний-червоний, червонісінький). Окремі форми вищого ступеня, втрачаючи своє первісне значення вищої міри ознаки, можуть набирати значення першого ступеня (перший, зах.-укр. розмовне більший ’дуже великий’). Крім С. суфіксами -’іший, -’ший (ясн-іший, швид-ший, — в найвищому ступені з доданням префіксу най-: най-ясн-іший, най-швид-ший) зрідка трапляється суплетивне С. (великий: більший; малий: менший; добрий: кращий, ліпший; злий: гірший) та аналітичне С. поширене зокрема в дієприкметників (поширеніший — більш поширений, найпоширеніший — найбільш поширений). По говірках трапляються ще й ін. форми С. (найвеликий ’найбільший’, май більший ’більший’).

О. Г.

Ступницький Василь (1879 — 1945?), етнограф, дириґент і композитор родом з Харківщини, закінчив Харківський Ун-т, муз. освіту здобув у Києві і Москві. Дириґент катедрального хору і керівник муз. школи в Чернігові; у 1920-их pp. дириґент капелі «ДУХ», організатор пересувних концертів і вчитель муз. студії Ін-ту Нар. Освіти у Харкові. Запис зб. «Пісні Слобідської України» (1929); С. автор ориґінальних обробок укр. нар. пісень (серед ін. цикл «Слобожанські пісні») та церк. творів.

Ступницький Іван Сатурн (1816 — 90), церк. діяч та аматор-археолог і нумізматик. З 1871 гр.-кат. перемиський єп.; оборонець прав свящ. перед гал. намісником; як чл. гал. сойму і його віцемаршал спричинився до заснування (1888) укр. кляс при поль. держ. гімназії у Перемишлі (1895 створено держ. гімназію з укр. мовою навчання). Розвідки про гал.-волинські й поль. монети.

Стус Василь (* 1938), поет і літ. критик, активний діяч укр. опору 1960 — 70 pp., нар. у сел. родині на Вінничині. Учився в Донецькому Пед. Ін-ті, а з 1964 був аспірантом Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, з якого виключений за протести проти переслідування укр. інтеліґенції. Друкуватися С. почав з 1959, і добірки його поезій появилися 1963 — 65 в ж. «Дніпро» і «Зміна». З 1965 він активно включився в рух опору, зокрема підписавши низку колективних й індивідуальних протестів, і відтоді його перестали друкувати, а першу зб. його поезій «Зимові дерева» знято з пляну в-ва «Радянський Письменник»; вона появилася друком за кордоном (в-во «Література і мистецтво», 1970). У січні 1972 С. заарештовано й у вересні того ж року засуджено на 5 pp. таборів суворого режиму (у Мордовії) і 3 pp. заслання, яке він відбуває з 1977, по закінченні ув’язнення, в Маґадані.

Не зважаючи на важкі таборові умови з безнастанними карами, карцером, що призвело до хвороби й операції шлунку, С. не припиняв протестної акції й в ув’язненні: відома його заява «Я обвинувачую» (1975) і пізніший відкритий лист до І. Дзюби. Не припинив в ув’язненні С. і поетичної творчости, але вона в більшості загинула: каґебісти двома акціями в травні-червні 1976 вилучили в нього разом з перекладами з Й.-В. Ґете, Р.-М. Рільке, Р. Кіплінґа, ПІ. Бодлера й ін. понад 600 поезій і знищили їх. Частково поезії С. дісталися на Захід і були друковані в еміґраційній пресі. Найновіше вид. — зб. «Свіча в свічаді» (в-во «Сучасність», 1977, з передмовою М. Царинника і бібліографією творчости С.).

Лірика С., органічно поєднуючи в собі гром. й інтимні мотиви, закорінена в традиціях укр. поезії, але, з другого боку, її поетика формувалася й на зразках зах. поезії і прози: від Й.-В. Ґете, улюбленого ним Р.-М. Рільке, М. Пруста до Е. Гемінґвея і П. Неруди. В основі традиційна формою, поезія С. уподобанням до яскравої метафори і новотворів, архаїзмів та діялектизмів у лексиці є дальшим продовженням творчости шестидесятників, задушеної і забороненої в офіц. вид. Самвидавні літ.-критичні ст. С. у більшості загинули при обшуках і не дійшли на Зах., деякі відомі лише з посередніх свідчень, зокрема ґрунтовна студія про трагедію П. Тичини «Феномен доби» та ст. про творчість В. Свідзінського «Зникоме розцвітання».

[Стус Василь (8.1.1938, Рахнівка, Гайсинський р-н — 4.9.1985). Помер у Кучминському спецтаборі для політв’язнів на Уралі Від 1990 твори С. почали друкувати в Україні: публікації в журналах, кн. „Дорога болю“ (1990), „Вікна в позапростір“ (1992), „Золотокоса красуня“ (1992). 1994 вийшов 1-ий т. чотиритомової зб. творів С. — Виправлення. Т. 11.]

І. Кошелівець

Стюарт Джон (1870 — 1958), шотландський політ. діяч, за фахом ліс. інженер, гол. Шотляндської Ліґи Евр. Свободи, невтомний пропаґатор ідеї визволення поневолених Москвою народів, зокрема України. Автор численних ст. і кількох брошур, серед ін. «Укр. визвольний рух за новіших часів», «Нац. проблема в Сов. Союзі» тощо.

«Стяг», євангельсько-лютеранський місячник, виходив у Станиславові (1932 — 39); ред. пастор Т. Ярчук.

Стягнення, або контракція, усунення сумежности двох голосних їхнім злиттям в один. У слов. мовах передумовою С. була здебільше втрата й між голосними; напр., чес. pas ’пояс’ походить з poas-, а це з pojas-. У староукр. мові є випадки вживання одного голосного на місці двох, насамперед у трискладових закінченнях прикметників (староц.-слов. нов-аего, староукр. нов-ого) і в закінченнях імперфекта (староц.-слов. зъваахъ — староукр. зъвахъ); ці випадки часто розглядаються як С. У дійсності одначе вони мають морфологічні причини: у прикметниках нові закінчення з’явилися під впливом займенникової відміни (нов-ого як т-ого і т. д.), а в імперфекті в наслідок його змішання з аористом. У сер.-укр. період (сер. 17 в.) деякі двоскладові закінчення прикметників були заступлені на односкладові (нов-ая, нов-оє і нов-еє перед тим, нов-а, нов-е після того). Це сталося також не через С., а через відкинення останнього складу. С. в укр. мові мало місце тільки діялектно (лемківські, бойківські, закарп., частково гуцульські говірки на Буковині) в дієсловах типу питаєш після втрати й (питаш); це С. засвідчене від сер. 16 в.

Ю. Ш.

Попередня     Головна     Наступна