[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 3111-3119.]

Попередня     Головна     Наступна

Сфаґнум [Sphagnum (Dill.) Ehrh.], єдиний рід підкляси сфаґнових мохів (С. м.; Sphagnidae). C. м. відрізняються блідим забарвленням; стебло довге прямостояче, з пучками вкритих листками бічних гілок, які на верхівці стебла утворюють розетку. Листки, маючи одну верству, бувають двох родів: живі — вузькі, дрібні, мають хлорофіл, великі мертві (водоносні) мають пори, через які вбирають і проводять воду, тому вони дуже гіґроскопічні. С. м. ростуть великими масивами, покриваючи поверхню ґрунту на торфяних болотах, у заболочених лісах і на вогких луках. З С. утворюється високоякісний торф, який використовують як підстилку для худоби, на паливо і для виготовлення теплоізоляційних плит. С. містить клітчатку, білкові речовини, мінеральні солі і фенолоподібну речовину сфаґнол, яка має ранозагоюючу властивість. У медицині С. вживають як перев’язочний матеріял замість вати.

Сфрагістика (від грец. — сфрагіс, печатка), також сіґілографія (від латинської — сіґіллюм, печатка), охоплює три поняття: 1) печаткове мистецтво (виготовлення печаток), 2) печаткове право (правні норми вжитку печаток) і 3) печаткознавство (наука про печатки). Печаткове мистецтво появилося вперше у сх. народів (Єгипет, Вавилон), від них перебрали його греки й римляни, далі воно перейшло на укр. землі до скитів, сарматів, антів, ґотів й ін. Печаткове право (спершу звичаєве, а пізніше держ.) було впорядковане за ранньої доби Київ. Русі. Печаткознавство почалося в 13 в. на нім. землях (перші прояви наук. зацікавлення нац. С. помітні на Україні з сер. 18 в.).

Термін «печатка» (П.) охоплює два поняття: 1) прилад (камінний, металевий тощо) до витискування чи прикладання (т. зв. матриця) і 2) відтиск (на металі, воску тощо) або відбитка мастилом (на пергамені, папері тощо). У 19 в. появився т. зв. «штемпель» (укр. «печатка»), виготовлений з ґуми чи ін. елястичної речовини, який залишає не рельєфне зображення, а лише відтиск, подібний до друкованого. Приблизно до 12 в. П. були однобічні й прикладні, а згодом перев. двобічні (лицевий та зворотний бік) і привісні. Найдавніші згадки про староукр. П. знаходимо в літописах: «Ношаху сли печати злати, а гостье сребрени» (договір В. кн. Ігоря з греками 945; П. послів були золоті, а купців срібні) і «написахом на харатьи сей и своими печатьми запечатахом» (договір В. кн. Святослава Ігоревича з греками 971). Уже в 10 в. зустрічаємо диференційовані староукр. П.: княжі, урядницькі, особисті й ін.

Укр. (як і заг.-евр.) С. мала від давніших часів певне розчленування матеріялів печатних відтисків, напр., металів (золото, срібло, оливо тощо) чи ін. речовини (віск, сургуч тощо). Вона створила ще з середньовіччя титули осіб, які були охоронцями й завідувачами найважливіших П. До них належав, напр., печатник — начальник королівської чи княжої канцелярії за княжих часів і ген. писар у гетьманській державі. Укр. С. витворила свій нац. стиль (однією з його особливостей є, напр., восьмикутня П. майже невідома в ін. країнах) і назагал високий мист. рівень, що був зумовлений працею староукр. ремісників і впливами визначних графіків, давніх (І. Щирський, Д. Ґалаховський, І. Мигура й ін.) і новіших (Ю. Нарбут та ін.) часів.

Державні П. До них належать П.: великокняжі й королівські київ., гал.-волинської й лит.-руської доби; гетьманські, Укр. Нар. Республіки, Укр. Держави та УРСР.

Держ. П. Київ. доби діляться на три основні типи. Найдавніший, т. зв. архаїчний (краще — староруський) тип існував приблизно до 10 в. На цих П. зображений дідичний знак Київ. династії — тризуб-двозуб (кількість зубів і подробиці зображення знаку залежні від власника П.). До них належать, напр., найдавніші нам відомі П. Святослава Ігоревича (одна з них двобічна: на лицевому боці двозуб, а на зворотному — розета). З прийняттям християнства постав новий тип княжої П., т. зв. греко-руський, що існував приблизно до 11 в. На лицевому боці зображують христ. св., ім’я якого носив В. кн., а на зворотному — на кілька рядків напис (леґенда) грец. мовою «Господи, поможи рабові своєму Н ... (христ. ім’я власника П.) архонтові Руси». До них належить, напр., П. Ярослава Мудрого: на лицевому боці зображення св. Юрія, а на зворотному напис: «Господи, поможи рабові своєму Георгієві архонтові». У 12 в. витворився новий тип княжих П., що тривав приблизно до кін. 13 — поч. 14 в., який ділиться на 5 основних відмін: а) на лицевому боці св. однойменник кн., а на зворотному — тризуб-двозуб; б) св. однойменник і св. однойменник батька того чи того володаря на звороті; в) св. однойменник і зображення Ісуса Христа на звороті; г) св. однойменник й ініціяли ІС ХС на звороті та ґ) різні зображення з поступовим переходом з грец. на староукр. мову та залишки гр.-руського типу, напр., П. Володимира Мономаха, на якій зображено св. Василія і грец. напис: «Печать Василія найблагороднішого архонта Руси Мономаха».

В Гал.-Волинській державі П. (з поч. 13 в.) ґрунтовно змінилися. Вони наскрізь зах.-евр., ґотичні й геральдичні, а їхні леґенди — латинські. Цей новий тип перейшов пізніше до вжитку Лит.-Руського В. князівства. П. Юрія Львовича І має на лицевому боці зображення сидячого на троні короля і латинський двокільний напис — S. (сіґіллюм) Domini Georgi Regis Rusie, а на зворотному — зображення лицаря-вершника з гербовим щитом, з династично-держ. левом на лівому плечі та з корогвою в правиці і напис «S. Domini Georgi Ducis Ladimerie». П. кн. Володислава Опольського, який правив Галичиною як намісник короля Людовіка, представляє сидячого на троні монарха з мечем у правиці, між двома гербовими щитами — Шлезьку і Руси (лев), оточеного латинським написом: «Володислав Божою милістю Опольський, Вєлюнський і Руської землі дідичний володар».

На П. лит.-руської доби була звич. постать сидячого кн. або лит.-руська «погонь» (геральдичне зображення лицаря-вершника з піднятим у правиці мечем і з подвійним хрестом на щиті на лівому плечі), а навколо були, як правило, розміщені гербові щити складових великих князівств (Литви, Жмуді, Волині, Києва, білорусь. князівства тощо), що відповідало печатковій леґенді, з титулами даного В. кн.

З 1648 починаючи, постав ряд нових держ. П. — гетьманських, званих у тогочасних документах «військ.» або «держ.», «нац.». Їхнє зображення «лицаря-козака з мушкетом» продовжувало традицію запор. П., що з’явилися у другій пол. 17 в. П. гетьмана Б. Хмельницького мала це зображення з довкільним написом: «Печать Воиска Его Королевъскои (після 1654 — Царської) Милости Запорозького». Винятком була П. гетьмана І. Виговського з зображенням його родового герба і з дворянським написом: «Іоанъ Виговскии Киевски Воієвода Генералъ Киевски Гетьманъ Великии Князтва Руского Староста Чигрніньскиі». П. гетьмана І. Мазепи має традиційне зображення лицаря-козака, з довкільним написом: «Печать Малои Россіи Воиска их Царского ПресвЂтлого Величества Запорозького». Розрив між Україною й Росією позначився на П. гетьмана П. Орлика, на якій, крім зображення лицаря-козака, є леґенда «Печать Малоі Росіи Славного Войска Запорожского». Гетьман К. Розумовський вживав традиційну П. з «лицарем-козаком». По скасуванні гетьманату затверджено 1766 для Малорос. Колеґії нову П.: імператорський орел з нагрудним і розділеним на 5 полів щитом, а на цих полях герби п’яти укр. князівств: київ., чернігівського, переяславського, новгородсіверського і стародубського. Крім т. зв. «військ.» П., гетьмани для печатання менш важливих документів іноді користувалися своїми приватними П. з зображенням родових чи особистих гербів.

У 19 в. залишилися ще сліди кол. укр. державности в С. чужинецьких монархій, напр., архангел В. князівства Київ. в П. Рос. Імперії і герби королівства Галичини і Володимерії (згодом також і герцоґство Буковини) в П. Австр. Імперії.

Перші II. відновленої укр. державности були затверджені ухвалою Укр. Центр. Ради 22. 3. 1918. Встановлено дві П.: велику для важливіших держ. документів і малу для менше важливих (за проєктом В. Кричевського). Обидві П. дуже подібні. У великій вміщено на центр. полі тризуб (на основі т. зв. великого герба УНР), оточений обабіч і внизу рослинним орнаментом, а в малій П. — на цьому ж полі тризуб (на основі т. зв. малого герба УНР), обрамований ромбоподібним орнаментом. Довкільний напис «Українська Народна Республіка» на обох П. оздоблений трьома кільцями, що розділяють слова держ. назви. Обидві П. близькі до укр. нар. мистецтва, але оформлення їх далеке від традицій давніх укр. держ. П., як і від евр. держ. П. Держ. П. за Гетьманату мала на центр. полі традиційне зображення «лицаря-козака» з держ. тризубом нагорі та довкільним написом «Українська Держава». Вона була краща від обидвох попередніх, згідна з заг. правилами евр. С., а її мист. стиль був тісно пов’язаний з держ. П. України 17 і 18 вв. П. Директорії, якою користувався С. Петлюра, була досить скромна своїм виглядом: тризуб в оточенні ініціялів У. Н. Р. і напис, який говорив про титул голови держави — Гол. Отамана Респ. Укр. Збройних Сил.

На ці ж роки припадають П. новостворених на укр. землях держав, що не мали всеукр. значення: ЗУНР, Кубанського Краю, Крим. Краю і недовго Гал. РСР; вони (за винятком УРСР) мали зображення крайових гербів. Це стосується також П. Карп. України 1939.

Гол. правну основу держ. П. УРСР творить постанова Центр. Виконавчого Комітету СССР від 17. 6. 1925. П. мають у центрі герб УРСР, а довкільний напис вказує на приналежність П.; ними можуть користуватися тільки вищі, центр. й місц. урядові установи, як також їхні відділи, що виконують самостійні функції. Деякі держ. установи підлеглого характеру користуються безгербовими П., напис яких вказує на приналежність і підпорядкування даної установи; це стосується також суспільних, кооп. й ін. установ. Держ. П. УРСР змінювалася разом з зміною держ. герба УРСР: 1) гербовий щит з перехрещеними молотом і серпом у соняшному проміні, оточений пшеничними колосками, перев’язаними стрічкою з написом «Пролетарі всіх країн єднайтеся» і назвою республіки укр. і рос. мовами (постанова ЦВК УСРР 14. 3. 1919); 2) напис тільки укр. мовою, а ініціяли УРСР вміщені в гербовому щиті над молотом і серпом (конституція УРСР 1929); 3) ініціяли УСРР замінені ініціялами УРСР (Нова конституція 30. 1. 1937); 4) над щитом уміщено п’ятикутню зірку, напис знову двомовний, а замість нащитних ініціялів на стрічці одномовна назва республіки «Українська РСР» (закон 5. 6. 1950). Молд. АССР, яка до 1941 входила до складу УССР, користувалася гербовою П. УРСР з двомовними написами (укр. і молд.).

Територіяльні П. — це П. княжих уділів і волостей, провінцій В. Князівства Лит., укр. воєводств та їхніх складових частин у межах Поль. Королівства, полків і запор. паланок (та їх складових частин), Гетьманської держави, намісницькі, губ. й ін. в складі Рос. Імперії, коронно-крайові та ін. в складі Австр. Імперії та всі ін. земські П. аж до 1918.

П. удільних кн. за Київ. доби не відрізнялися від держ. Найдавніша збережена удільно-княжа П. походить з 11 в., вона належала Із’яславові, синові Володимира В. На її лицевому боці зображений тризуб, оточений написом, а на зворотному — тільки напис. Княжі П. лит.-руської доби різновидні й належать до переходової доби укр. територіяльної С.

За часів Речі Посполитої всі П. воєводств, земель і пов. були гербові з написом латинською мовою: на центр. полі герб воєводства, землі чи пов., оточений латинським написом (напр., Печать Руського Воєводства). П. Запоріжжя, яка постала в другій пол. 16 в., представляла т. зв. «лицаря-козака з мушкетом» (найдавніші відбитки 1576, 1596 і 1608; напис: Печать Войска Запорожского).

Починаючи з 1648, появилися П. полків і сотень Гетьманської держави. Їхнім змістом був родовий або особистий герб того чи того старшини та відповідний напис. Запоріжжя, як автономна частина Гетьманської держави, мало свої П.: військ.-крайову, паланкові й курінні. Найвища П. Запоріжжя дещо змінилася з уваги на те, що кол. запор. П. стала по 1648 гетьманською емблемою; тому до її зображення додано застромлений у землю спис перед постаттю лицаря-козака, а також розширено довкільний напис: «Печать Славного Войска Запорожского Низового». Щойно 1763 додано до напису слова «Малороссіи» й «Императорского Величества». П. паланок мали на центр. полі зображення різних тварин (лев, кінь, орел, олень тощо), поруч менше зображення герба даного полк. та відповідний напис. Так, напр., на П. Самарської паланки бачимо лева, герб полк. і напис «Печать Полкова Самарськой паланки», а на П. Кодацької паланки зображений кінь, оточений гербом полк. й ініціялами: П. П. К. П. П. запор. куренів мали різновидні зображення й написи. Останніми творами коз. територіяльної С. є П. новостворюваних військ другої пол. 18 і першої пол. 19 в.: Бозького, Чорноморського, Буджацького, Кубанського та ін.

П. укр. земель під рос. владою (намісницькі, губ., обл. й ін.), як також під австро-угор. (коронних країв Галичини-Володимерії й Буковини, закарп. жуп й ін.) були гербові і чужомовні. Після 1918 територіяльні П. мали Підкарпатська Русь і Буковина.

Місцевостеві П. — П. міст, сіл і місцевостей мішаного типу. Укр. міська С. зародилася вже в другій пол. 13 в. на зах. землях. Найдавніша збережена П. м. Володимира, виготовлена в кін. 13 в., прикріплена до документу 1324, на ній є зображення св. Юрія, покровителя міста, і латинською мовою довкільний напис «Печать Володимира». На зламі 13 — 14 вв. з’явилася П. Львова, Перемишля та ін. гал. і частково волинських м. Пізніше міська С. розвивалася у зв’язку з поширенням у м. нім. самоврядувального права. Всі ці П. мають зображення міськ. Гербів (вони виявляють велике тематичне багатство) і латинські або староукр. довкільні написи (останні навіть у деяких зах.-укр. м.). Більші м. (напр., Київ) мали дві П.: велику й малу. В Гетьманській державі 17 — 18 вв. нац. свідомість на міськ. П. позначилася виразно коз. емблематикою (булава, козак, зброя, небесні світила та різновидні хрести). Зміцнення рос. влади відбилося неґативно на міськ. С.; деякі давні П. замінено новими, іст. беззмістовними, перевантаженими зображеннями імперського орла тощо (напр., П. і герб Полтави). Для нових м. творено П. з тематикою перев. побутовою й дуже рідко іст. Коз. сфрагістичні традиції продовжувалися в міськ. П. Кубанщини. Австр. влада рідко робила незначні зміни в міськ. П. Галичини, достосовуючи їх частково до австр. Укр. влада 1917 — 20 не мала часу на справи міськ. С., а з приходом сов. влади всі міські емблеми зникли, щойно останніми pp. почалося в УССР нове творення міськ. П. і гербів, далеке від традицій укр. і заг.-евр. С. й геральдики; напр., для Києва створено емблему з зображенням кленового листка (нібито фльоральна емблема м.) і натягненим луком (що є помилковим натяком на стародавні П. Києва з зображенням не лука, а самостріла-«куші»). Гербові міські П. існували частково далі на зах. землях у 1920 — 30-их рр

П. укр. сіль. громад губляться своїми типами в давнині, вони ще мало досліджені й у великій мірі загублені. Їхні написи перев. українськомовні (гол. в Галичині), а зображення пов’язані з побутом селянства: приладдя (коси, серпи, граблі, мотики тощо), плоди, дерева, споруди та ін. З мист. погляду вони часто високовартісні, з стилістичного — притаманно укр.

Родові й особисті П. Вже за ранньої доби Київ. держави визначні роди користувалися своїми знаками (т. зв. знаменами, мітами, різами, рунами тощо), які були ознакою дідизни, позначенням родового чи особистого майна, як також амулетами. Ці знаки були різного походження: слов., грец., ґотського, сх.; з прийняттям християнства їх доповнювано додатком хреста або перехресної риски. Ці напечатні знаки були найдавнішими зображеннями на староруських П. За часів Гал.-Волинської держави вони стали гербовими. З появою на укр. землях зах.-евр. геральдики на зламі 13 — 14 в. визначніші роди почали містити свої стародавні знамена на гербових щитах, які підлягали затвердженню королів і великих кн., і це призвело до виникнення нових типів П.: гербових. За середньовіччя на Україні П. були дуже поширені; ними користувалися княгині, бояри, дружинники, купці й ін. стани населення. Родовими знаками користувалося також селянство (напр., бортні знаки), які однак у наслідок соц. обставин не стали печатними. Напечатні зображення були різні: стародавні знамена, написи без імени, ініціяли власника, ініціяли і довільно обрана емблема, сама емблема, герб й ін. Відновлення укр. державности в 17 в. спричинило поновний розвиток укр. родової й особистої С. Нею користувалися шляхта, коз. старшина, духівництво, міщанство, і навіть козацтво. Роди й особи, що не мали родових гербів, творили свої власні, довільні. Під впливом коз. традицій почали поставати нові зображення на П.: зброя (мечі, шаблі, луки й стріли), небесні світила (сонце, півмісяць, зірки), різновидні хрести, серця, вежі та ін. Ці П. лягли потім в основу гербів нащадків коз. старшини — лівобережного дворянства. Інколи коз. старшина, нащадки давньої шляхти, не користувалася своїми гербами, а творила нові коз. печатні емблеми (напр., ген. обозний В. Дунин-Ворковський зобразив на своїй П., замість власного родового герба «Лебідь», шаблю й хрест). На ті часи припадає також постання укр. восьмикутніх гербових щитів на П. Залюбки додавано також до напечатних гербів ініціяли власника, які подавали його ім’я та титул. У 19 в. родове печаткотворення закінчилося (за винятком надання гербів й титулів рос. чи австр. монархами), і укр. родові П. обмежилися майже виключно шляхетськими з двома основними видами: герб без ініціялів або ініціяли під відповідною шляхетською короною (лицарсько-шляхетською, баронською, графською тощо). Це були перев. невеликі т. зв. сиґнетові або перстеневі П., що служили гол. до запечатування листів та ін. поштових посилок. У 20 в. дійшло до майже повного занепаду родової С. За останні роки в сов. пресі появилися ст. з заохоченням творити нові «родові» П. «приватним порядком» (звич., в стилі сов. емблематики), що нібито мало б зміцнити родинне життя.

Церковні П. Досі знайдено 18 відтисків П. київ. митр. Найдавніша з них належала мито. Теопемптові (прибув до Києва 1037); на її лицевій стороні зображений св. Іван Предтеча, а на зворотній — грец. напис: Господи поможи Теопемптові Митрополитові Руси. З 11 в. збереглися ще дві владичі П.: Єфрема з зображенням св. Михаїла й написом «Господи поможи Єфремові Протопроедрові і Митрополитові Руси і Георгія з зображенням св. Юрія й грец. написом «Господи поможи Георгієві Митрополитові Руси і Сінкеллові» (чл. патріяршої ради). У 12 в. постало усталене зображення лицевої сторони київ. митр. — Богоматері з Божественним Дитям; на зворотному боці напис змінявся незначно: «Печать Проедра Руси Николая» (1102 — 1104) й ін. Відміною від цього традиційного зображення є тільки дві П. 12 в.: Никифора II (від 1182), що має тільки двосторонній напис «Христе возглянь на мене Твоїм задумом архипастиря всієї Руси», і Йоана II (1189 — 1190) з зображенням св. Івана Золотоустого і написом «Возглянь на раба свого Йоана митрополита Руси». Єпископські П. були подібні. На трьох печатних відтисках (з двох матриць) гал. єп. Кузьми (від 1157) на лицевій стороні є традиційне на київ. владичих П. зображення Богородиці (т. зв. «Знаменіє»), а на зворотній — напис «Богомати, возглянь на мене Козму Галицького». Староукр. П. манастирів мали перев. тільки відповідні написи.

Розвиток укр. геральдики, що почався з 14 в., позначився на укр. церк. С. чимраз частішим застосуванням гербових зображень. П. укр. владик 16 в., вже односторонні з довкільними написами, діляться щодо світо змісту на дві частини: з стародавніми зображеннями Христа, Богородиці, святих тощо або з зображенням родових гербових щитів владик з відповідними для їхнього сану щитовим оточенням (митра, жезл, хрест й ін.). Гербові владичі П. почали з часом переважати, а разом з тим посилилися впливи зах.-евр. церк. С. й геральдики (еклезіястичні капелюхи, гербові девізи, латинські довкільні написи тощо). Нижче духовенство користувалося майже виключно гербовими напечатними зображеннями. З 15 в. розвивається багата змістом і дуже часто високомист. С. манастирів, монаших чинів, капітул, братств, парафій тощо: зображення дзвіниці Львівської Успенської церкви на П. Братства 16 в., Печерської Лаври, символічне зображення Божої Премудрости на П. Святософійської капітули й київ. митрополії 17 в., вигляд долини, ріки й гір (Межигірський манастир, 18 в.), а також трибанні церкви або зображення небесних покровителів тієї чи тієї церкви на парафіяльних П. За найновіших часів під впливом зах.-евр. церк. С. й геральдики в Укр. Кат. Церкві виник новий тип владичих П., які мають двоподільний гербовий щит (у правому півколі герб епархії чи екзархату, незмінна емблема даного владичого престола, а в лівому — родовий чи особистий герб того чи того владики) з відповідним щитовим оточенням (митра, жезл, прецесійний хрест, капелюх тощо).

Урядові й установчі П. П. урядового значення (посольські, купецькі, боярські й дружинницькі) існували вже в 10 в. за Ігоря І і Святослава І. Найдавніші збережені урядові п. походять з кін. 11 в. і належать Ратиборові, намісникові Тмуторокані, а згодом київ. тисяцькому. Його П. мають на лицевій стороні зображення св. Климента, папи рим. (христ. ім’я Ратибор), а на зворотній — напис «Отъ Ратибора». П.-камея Дмитра Дедька, «Наставника і Начальника Руської Землі» з першої пол. 14 в., належить уже повнотою до зах.-евр. С. Відтоді починається поширення П. міськ. урядів й установ, яке особливого розвитку досягло в Гетьманській державі 17 — 18 вв. (П. Ген. Канцелярії, Ген. Суду, полкових і сотенних урядів тощо). На той час припадає також розвиток С. укр. наук. установ: однією з найкращих є П. Київ. Академії з латинськомовним довкільним написом і з зображенням будинку Академії під соняшним промінням і хмаринками. З ліквідацією Гетьманщини втратився укр. стиль С. урядів й установ, вона підпала в 19 в. під вплив рос. і частково австро-угор. С. З другої пол. 19 в. почала відроджуватися С. гром. установ (гол. в Галичині й на Буковині), а з 1917 — 18 дійшло до короткотривалого відновлення С. деяких клітин укр. держ. життя (напр., поштові П. — штемплі ЗУНР з зображенням тризуба, різні П. укр. збройних сил тощо). Цей процес припинився, коли запанувала сов. влада, і в 1920 — 30-их pp. існувала лише недерж. установча С. в Галичині й частково на еміґрації. За останні три десятиліття, завдяки збільшенню зацікавлення укр. С. й наявності талановитих укр. графіків, на еміґрації створено численні з погляду традиційної укр. сфрагістичної стилістики й мист. рівня високоякісні П. різних укр. установ.

Печаткознавство, зацікавлення укр. С. помітне було ще 3 сер. 18 в. (гетьман К. Розумовський передбачав навчання С., геральдики, дипломатики й споріднених дисциплін у проєктованому ним Батуринському Ун-ті), але наук. дослідження укр. С. почалося щойно в другій пол. 19 в.

Проблемою укр. С. в 19 — 20 в. цікавилися укр. дослідники: Б. Барвінський, К. Болсуновський, М. Грушевський, П. Єфименко (старший), О. Лазаревський, І. Луцький, Є. Люценко, граф Г. Милорадович, В. Модзалевський, Ю. Нарбут, М. Петров, Марія й Михайло Слабченки, А. Стороженко, пізніше К. Антипович, М. Битинський, П. Клименко, Р. Климкевич, І. Крип’якевич, Я. Пастернак, В. Прокопович, В. Сенютович-Бережний та ін.; рос: А. Барсуков, Є. Каменцева, А. Лаппо-Данилевський, Н. Лихачев, В. Лукомський, Б. Рибаков, В. Янин та ін.; поль.: М. Ґумовський, Ф. Пєкосінський, В. Семковіч, А. Вериґа-Даровський, В. Віттіґ. та ін.; нім. (В. Евальд), рум. (Н. Банеску) й ін. Останні десятиріччя позначилися більшим зацікавленням С. в СССР, зокрема в УССР (праці Д. Бліфельда, В. Гавриленка, О. Маркевича, В. Стрельського, В. Фоменка та ін.).

Речові матеріяли укр. С. зберігаються в численних архівах і музеях СССР і УССР, зокрема в Держ. Ермітажі в Ленінграді, Держ. Іст. Музеї в Москві, Київ. Держ. Іст. Музеї, Ін-ті Археології АН УРСР, Львівському Музеї та в Ін-ті Суспільних Наук у Львові, у приватних колекціях, а також у Білорусі, Латвії, Литві, Польщі, Німеччині, Франції, Румунії, Угорщині, Болгарії, Греції, Туреччині, ЗДА та ін.

Література: Снимки древних русских печатей. М. 1828; Иванов П. Сборник снимков с древнейших русских печатей. М. 1858; Weryga-Darowski O. Znaki pieczętne ruskie. Noty heraldyczne. Париж 1862; Снимки древнейших русских печатей. М. 1882; Барсуков А. Правительственые печати в Малороссии. КСт. К. 1887; Болсуновский К. Сфрагистические и геральдические памятники Юго-Западного края, тт. I, II і III. К. 1899; 1908, 1914; Лихачев Н. Русская сфрагистика. П. 1900; Грушевський М. Печаті з околиці Галича. ЗНТШ, т. 38. Л. 1900; Лаппо-Данилевский А. Печати последних Галицко-Владимирских князей и их советников. Болеслав Юрій II, князь Всей Малой России. П. 1906; Слабченко Марія. Материалы по малорусской сфрагистике. О. 1912; Ewald W. Siegelkunde. Мюнхен 1914; Крип’якевич І. З коз. сфрагістики. ЗНТШ, тт. 122, 124. Л. 1918; Лихачев Н. Материалы для истории византийской и русской сфрагистики. тт. I — II. П. 1928 — 30; Антипович К. Київ. міська печатка. Ювілейний зб. на пошану акад. Д. Багалія. УВАН. К. 1927; Слабченко Михайло. Запор. печатки 18 ст. ЗІФВ УАН, XIX. К. 1928; Корнилович М. Печатки 16-ти київ. цехів. Ювілейний зб. на пошану акад. М. Грушевського. УВАН. К. 1928; Прокопович В. Сфрагістичні анекдоти. Праці Укр. Іст.-Філол. Т-ва в Празі, т. II і окремо. Прага 1938; його ж. Печать малороссийская. Сфрагістичні етюди ЗНТШ, т. 163. Париж — Нью-Йорк 1954; Крип’якевич І. Стан і завдання укр. сфрагістики. Укр. Іст. Журнал, І. К. 1959; Gumowski H., Hajsig M., Micucki S. Sfragistyka. В. 1960; Климкевич Р. Найдавніші печаті м. Львова, ж. Київ. чч. 5 — 6. Філядельфія 1962; Каменцева Є., Устюгов Н. Русская сфрагистика и геральдика. М. 1963 (2 вид. М. 1974); Климкевич Р. Найдавніші печаті укр. міст. ж. Київ, чч. 1 — 2. Філядельфія 1963; Янин В. Актовые печати древней Руси X — XV вв. М. 1970.

Низка ст. у зб. Нумизматика и сфрагистика К. з 1963; Іст. джерела та їх використання. К. з 1964, Археологія. К. з 1947), в журн. Архіви України (К. з 1965) та ін.

Р. Климкевич

Схеноплектус, куга (Schoenoplectus Palla.), рід перев. багаторічних зіллястих рослин з родини осокуватих, з горизонтальним кореневищем і безлистим стеблом. На Україні 8 видів. Ростуть у воді, по берегах водойм, на солончакових луках і болотах. С. озерний [S. lacustris (L.) Palla = Scirpus lacustris L.] і С. Табернемонтана [S. Tabernaemontani (Gmel.) Palla = Scirpus Tabernaemontani Gmel.] відомі на Україні під назвою куга. Раніше рід С. відносили до роду комиш (Scirpus L.).

Схиматизм, див. Шематизм.

Східниця (IV — 4), с. м. т. Львівської обл., підпорядковане Бориславській міськраді, положене у Дрогобицько-Бориславському пром. р-ні за 10 км на півд. зах. від Борислава; 2 800 меш. (1965); нафтопромисел. У 1890-их pp. C. посідала перше місце в експлуатації нафти в Галичині, у 1930-их pp. трете (після Борислава і Битькова); за 1886 — 1935 у С. видобуто 2 150 000 т нафти.

«Східній Світ», наук. ж., присвячений проблемам сходознавства (див. Орієнталістика), орган Всеукр. Наук. Асоціяції Сходознавства; виходив у Харкові 1927 — 31 (останнє ч. 16/17 п. н. «Червоний Схід»). Серед співр.: В. Бузескул, А. Кримський, А. Ковалевський, П. Ріттер, С. Рудницький, П. Тичина та ін. Сов. влада «С. С.» ліквідувала разом з Всеукр. Наук. Асоціяцією Сходознавства.

Східня Галичина, напівофіц. назва сх., перев. українцями заселеної, частини «Королівства Галичини і Льодомерії» у межах Австрії 1772 — 1918, на відміну від Зах. Галичини, заселеної поляками. Межу між обома частинами Галичини становила границя Львівського й Краківського апеляційних судів. Ближче див. Галичина (зокрема стор. 343 і карта).

Східньо-Европейський Дослідний Інститут ім. В. Липинського, заснований 1963 у Філядельфії для збереження, опрацювання і публікації архівних матеріялів, пов’язаних з новітньою історією України, зокрема з діяльністю В. Липинського. Працею ін-ту керує Управа з 5 чл., що її від поч. очолює Є. Зиблікевич. С.-Е. Д. І. посідає серед ін. багатий особистий архів В. Липинського і Павла Скоропадського; він опублікував документи з держ. архівів Австрії — «Ereignisse in der Ukraine 1914 — 1922...», які зібрав і відредаґував Теофіл Горникевич (4 тт., 1966 — 69) та 2 тт. архіву Липинського (з заплянованих 24): т. 6 «Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського» (за ред. І. Коровицького, 1973) і т. 7 «Листи Осипа Назарука до В. Липинського (за ред. І. Л.-Рудницького, 1976).

Сходознавство, див. Орієнталістика.

Схрейверс (Schrijvers), Йосип (1876 — 1945), бельг. монах, редемпторист, за національністю флямандець, на заклик митр. А. Шептицького 1913 прибув до Галичини, щоб заснувати сх. вітку Редемптористів і до 1933 був їх протоігуменом. Автор аскетичних творів укр. і чужими мовами (деякі з них перекладені на укр.).

Сціборський Микола (1897 — 1941), визначний діяч ОУН, публіцист і теоретик укр. націоналізму, за фахом — інж.-економіст, родом з Житомира. Учасник визвольних змагань, підполк. армії УНР. З 1920 на еміґрації, спершу в поль. таборах інтернованих, з 1922 у Чехо-Словаччині, де закінчив Укр. Госп. Академію (1929). Провідник Леґії Укр. Націоналістів (1925 — 29), чл. ПУН (з 1929; деякий час заступник гол.), співтворець ОУН (псевд. Житомирський, Органський). У 1930-их pp. перебував у Парижі, згодом у Відні, з кін. 1939 у Кракові. Після розколу в ОУН (1940) був по боці полк. А. Мельника. Влітку 1941 разом з О. Сеником очолював Похідні групи ОУН полк. Мельника і 30 серпня підступно убитий у Житомирі.

С. ідеолог укр. організованого націоналізму, зокрема т. зв. солідаризму і корпоративного держ. устрою, теоретик офіц. вид. ОУН, автор численних ст. у націоналістичних ж. «Державна Нація», «Розбудова Нації», «Сурма», тижневику «Укр. Слово» (Париж) і в різних альманахах; співавтор проєкту конституції укр. держави, автор публіцистичних праць: «ОУН і селянство» (1933), «Робітництво і ОУН», «Націократія» (1935, 3 вид.), «Нац. політика большевиків в Україні» (1938, також англ., франц., нім. мовами), «Демократія», «Сталінізм» (3 вид. 1938, 1941, 1947), «Україна і нац. політика Совєтів» (1938), «Зем. питання» (1939), «Україна в цифрах» (1940, нім. вид. 1944).

Сюїта, первісно (16 в.) цикл танців, у 19 — 20 в. циклічна муз. форма, складена з кількох контрастуючих частин. С. у творчості укр. композиторів: для фортепіяна М. Лисенка, В. Барвінського, Н. Нижанківського; для струнної оркестри М. Скорика; симфонічної — «Балетна С.» А. Рудницького, С. «Пам’яті Лесі Українки» А. Штогаренка та ін.

Сюрреалізм, надреалізм, літ. і мист. напрям, виник по першій світовій війні, гол. у Франції. С. заперечує прийняті суспільні форми сучасного життя, техн. цивілізації, культури, моральних засад, під впливом З. Фройда пропаґує психічний анархізм, автоматизм вислову, звільнення від контролю розуму, спонтанність підсвідомости. У мистецтві й літературі С. єдналися речі й несподівані образи, контрастні і часто безглузді (Ґ. Аполлінер, Л. Араґон, П. Елюар, А. Бретон). В укр. поезії риси С. мали вірші В. Хмелюка, частково Б. І. Антонича, з 1950-их pp. найсильніші в поезії і прозі Е. Андієвської (творення «надреальної» мови), Ю. Тарнавського і молодших. У мистецтві основною прикметою С. є відірваність від реального моделю речі і нелогічні сполучення предметів. З. укр. мистців риси С. мають твори М. Андрієнко, скульптура пізнього О. Архипенка (геометричні форми, що наподобнюють постаті), рухомі скульптури (мобілі) К. Мілонадіса, картини В. Бачинського, С. Лади і кераміка С. Ґеруляк.

С. Г.

Сябри, категорія селян, які спільно володіли (як чл. того самого роду, так і не споріднені між собою) і користувалися орною землею та ін. зем. угіддями чи також спільно працювали в ін. родах госп-ва (зокрема бджільництві, а також рибальстві, соляному промислі тощо). Сябринне володіння й госп-во було розвинене у Київ. Русі (на його характер існують різні погляди), значно поширилося на Центр. і Сх. Україні у 16 — 17 в., в добу її колонізації, але поступово перетворилося на подвірно-спадкове володіння. Залишки сябринного госп-ва (зокрема гром. користування пасовищами, луками тощо) зберігалися до поч. 20 в.

Сядристий Микола (* 1937), майстер мікромініятюри, родом з с. Колісниківки на Харківщині; закінчив Харківське Художнє Училище (1961). С. створює мист. та техн. мікромініятюри: на вишневих і тернових кісточках (портретні барельєфи Т. Шевченка, С. Крушельницької, Данте та ін.), на зрізах зернят дикої груші і яблуні (акварельні портрети І. Франка, В. Симоненка, Мікель-Анджельо, Е. Гемінґвея), з пелюсток безсмертника мініятюрні книжечки (1,6 мм² «Кобзар» Т. Шевченка), на пол. виноградного зернятка (на вставленому склі карта Закарпаття). С. — автор кн. «Чи важко підкувати блоху» (1966) і «Таємниці мікротехніки» (1969). Про його творчість створено фільм «Між ударами серця».

«Сяйво», літ.-мист., місячник, виходив 1913 — 14 у Києві з ініціятиви П. Ковжуна, при допомозі діячів укр. культури: А. Терниченка, І. Стешенка, М. Біляшівського, М. Лисенка; вид. фірмував О. Корольчук; ред. І. Стешенко, ілюстратор П. Ковжун. «С.» інформувало про всі види укр. мистецтва: архітектуру (В. Кричевський), образотворче мистецтво (П. Чайка, Є. Кузьмін, А. Середа, О. Судомора), нар. мистецтво і фолкльор (М. Біляшівський, Д. Щербаківський), музику (В. О’Коннор-Вілінська, В. Борецький, В. Верховинець), театр (М. Вороний, М. Садовський, І. Стешенко, С. Русова, К. Широцький). У «С.» друкувалися твори тогочасних письм.: І. Франка, О. Олеся, М. Рильського, М. Вороного та ін., критичні ст. про творчість М. Коцюбинського, В. Винниченка, Ю. Федьковича тощо. З вибухом першої світової війни «С.» було заборонене рос. урядом. Вийшло 21 ч.

«Сяйво», в-во в Києві, засноване 1913 при журн. тієї ж назви (перше вид. — зб. поезій М. Вороного в «В сяйві мрій»). По забороні 1914 заходами П. Ковжуна і М. Семенка відновлене 1918. Видало зб. поезій: П. Тичини («Соняшні клярнети»), О. Слісаренка («На березі Кастальському»), В. Ярошенка («Світотінь»), М. Семенка («Дев’ять поем», «П’єро кохає», «Леліт») та прози: М. Івченка («Шуми весняні»), Г. Журби («Похід життя») та ін. По націоналізації 1919 діяльність «С.» занепала і відродилася у 1926 — 29. Тоді видано серії: «Бібліотека укр. повісти» (укр. клясики); «Бібліотека всесвітньої літератури» (переклади з В. Гюґо, С. Цвайґа, Е. Сінклера та ін.), «Дешева бібліотека красного письменства». Поза серіями «С.» видало двотомник творів Т. Шевченка, твори Л. Глібова та переклади творів Дж. Лондона (12 тт.).

Сян, найбільша карп. притока Висли; довж. 444 км, сточище — 16 780 км². Випливає на межі Високого і Сер. Бескиду б. Ужоцького перевалу на висоті 843 м, далі перепливає Сер. Бескид (творить кілька повздовжніх долин і закрутів), Сяніцьку котловину і підгір’я, міняє напрям з півн. на сх. і нижче Перемишля пливе на півн. зах. у широкій долині по Надсянській низовині; нижче Сандомира впадає до Висли. Спадок від 8‰ в джерельній частині до 0,5‰ на передгір’ї і 0,25% на Надсянській низовині. Живлення гол. снігове та дощове. У пониззі (90 км) судноплавний. Гол. притоки: Солинка, Ослава, Вислок (ліві); Вігор, Вишнівка, Любачівка, Танва (праві). У гор. частині на С. збудовані водоймища — Солинське і Мичковське та ГЕС. На С. м.: Лісько, Сянік, Перемишль, Ярослав.

До 1946 гор. С. (аж по Сянік) лежав на суто укр. етнічній території, сер. (від Сянока на півн. до Сіняви) на укр.-поль. пограниччі (С. вважався за межу укр. і поль. частини Галичини), дол. — на поль. етнічній території. Після встановлення нового кордону між УССР і Польщею на території УССР лежать лише джерела С., далі на довж. 50 км С. являє собою кордон між Польщею й УССР, а нижче на довж. 390 км тече у Польщі. По виселенні укр. населення держ. кордон став й етнічною укр.-поль. межею.

В. К.

Сянік, Сянок (IV — 3), м. в Низькому Бескиді, на сх. краю Горлицько-Сяніцької улоговини, над р. Сяном; осередок сх. Лемківщини, тепер пов. м. Кроснянського воєводства в Польщі. 31 000 меш. (1974). Положений на перехресті шляхів з Перемишля через Лупківський перевал на Закарпаття й Угорщину та на зах. через Коросно до Польщі, С. був княжим городом і боронив шлях на Угорщину. Входив до складу Перемиського, згодом Гал. князівства. Перша згадка з 1150 (в Іпатському літописі), 1339 дістав маґдебурзьке право від кн. Юрія II Тройденовича і став чималим торг.-ремісничим осередком. З сер. 14 в. входив до складу Польщі і був центром Сяніцької землі (у складі Руського воєводства); з другої пол. 16 в. занепадає. У 1668 — 75 тут жив перемиський єп. Антоній Винницький (відтоді перемиські єп. у своєму титулі вживали додаток «сяніцький»). З 1772 С. входив до складу Австрії як округове, а пізніше пов. м. У сер. 19 в. С. нараховував 2 500 меш., потім його населення почало зростати у зв’язку з будовою залізниці і деякою індустріялізацією: 1880 — 5 100, 1900 — 9 000, 1921 — 12 100. Кол. укр. м. зазнало (так само, як півн.-зах. частина Сяніцького пов., а частково й околиці С.) польонізації; 1880 українці становили 18%, 1900 — 13,5%; нац. склад населення на 1. 1. 1939 у тис. і % такий: українці — 1,8 (11,5%, вони здебільша вживали поль. мову), поляки — 8,7 (56%), жиди — 5,1 (32,5%). Проте С. був осередком життя Сх. Лемківщини (див. 1 277 стор.; там і прізвища укр. діячів); з 1930 у С. діяв музей «Лемківщина», у 1936 — 44 С. був осідком Лемківської Апостольської Адміністратури. Укр. життя пожвавилося у 1939 — 44 (тоді ч. українців зросло до 3 000), воно майже цілком занепало після примусового виселення українців з Лемківщини у 1946 — 1947.

Тепер С. є пром. м. (автобусний зав., ґумова, керамічна фабрики і харч. промсть); реґіональний музей (багаті укр. фонди, зокрема ікони з кол. укр. музею «Лемківщина»), музей нар. будівництва (Muzeum Budownictwa Ludowego) скансенівського типу з багатими матеріялами з Лемківщини, Бойківщини й Посяння (чимало укр. матеріялу також у періодику музею «Materiały...», з 1969), заснований 1958. Пам’ятки архітектури: замок (сучасна будівля 1523 — 48, реставрований 1672 — 74 і 1952 — 53), костьол і манастир францісканів (17, 19 вв.), церква клясицистичного стилю (1784: — 89). У С. діє православна церква й відділ Укр. Суспільно-Культ. Т-ва.

Література: Тарнович Ю. Княже місто Сянік. Кр. 1941.

В. Кубійович

Сяніцькі Доли, поль. назва Горлицько-Сяніцької котловини; див. Низький Бескид.

«Сьогочасне й Минуле», наук. ж. українознавства, вид. НТШ з метою «давати правдивий образ життя укр. народу по всіх укр. землях». «С. й М.» виходило як місячник (по 6 аркушів друку) 1939 за ред. Раковського (фактично В. Сімовича); вийшло 4 чч. (3 — 4, присвячене Т. Шевченкові у 125-річчя його народження). 1948 — 49 «С. й М.» відновлено на еміґрації (у Мюнхені), ред. З. Кузеля; вийшло 3 чч., у тому ч. 2 — 3 присвячене проблемам укр. життя у таборах переміщених осіб (ред. О. Кульчицький).

«Сьоло» («Sioło»), збірники (4 випуски), виходили у Львові 1866 — 67 поль. й укр. (латинською абеткою) мовами за ред. П. Свєнціцького. Гол. мета «С.» — зміцнення поль.-укр. порозуміння. У «С.» міщено інформації про укр. історію (зокрема коз. добу), культуру й особливо літературу. «С.» стояло на позиціях окремішности укр. народу, поборювало рос. панславізм і гал. москвофільство. У «С.» друковано твори Т. Шевченка, Ю. Федьковича, Г. Квітки, М. Вовчка, П. Свєнціцького, Літопис Нестора (в перекладі на укр. нар. мову), а також поль. авторів з укр. тематикою, критично-бібліографічні огляди укр. вид. тощо.

Сьома бриґада УГА, до кін. квітня 1919 мала назву 7 Стрийської бриґади і входила до Третього Корпусу УГА; від 1. 5. 1919 — 7 Львівської бриґади — див. Львівська (7) бриґада.

Попередня     Головна     Наступна