[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 3129-3140.]

Попередня     Головна     Наступна

Тарасевич Лев (1868 — 1927), мікробіолог і патолог, родом з Тирасполя Херсонської губ., д. чл. АН УРСР (з 1926); закінчив Новоросійський Ун-т в Одесі, 1902 — 07 асистент цього ж ун-ту; пізніше в Москві. Автор понад 70 праць з галузі мікробіології, імунології, вакцинації та заг. патології, у тому ч. монографії та підручники.

[Тарасевич Лев († бл. Дрездену, Німеччина; похований у Москві). — Виправлення. Т. 11.]

Тарасевич Леонтій († бл. 1703), видатний ґравер-мідеритник й офортист школи Олександра Т. (див.) кін. 17 — поч. 18 в. Т. учився у майстерні братів Б. і Ф. Кіліянів в Авґсбурзі, працював у Вільні, Чернігові, звідки їздив 1688 — 89 до Москви (портрети царівни Софії і Ф. Шакловитого), й (з 1695) у Києві. За докиїв. періоду створив: гербові композиції на заголовних стор. або фронтиспісах кн., призначених знатним шляхетським родинам Литви і Польщі (Т. мав значний вплив на віленську графічну геральдику); ілюстрації до панегіриків вітальних брошур на пошану військ. і культ.-осв. діячів: єп. О. Котовича (1685), київ. митр. Варлаама Ясинського (1688), каноніка С. Боглевського (1691) — всі у стилі барокко; майстерно виконав заголовок віленського «Летурґікону» (1692), поєднавши архітектурні елементи з рослинними; портрети: єп. К. Бжостовського, єп. Б. Корвіна-Ґонсевського, старости Г. Землі, кн. Г. Радзівілла та ін. За київ. періоду Т. виконав ряд ілюстрацій до привітальних вид. на пошану Сильвестра Крайського, Федора Захаревського і Бориса Шеремети (Шереметьєва), на яких у 5 мідеритах виступають у синтезі різні жанри ґраверського мистецтва: портрети, геральдичні, алегоричні й символічні композиції (тут Т. уперше застосував двобічний друк: у заголовку і фронтиспісу). Комплексний підхід в оформленні кн. Т. застосував, ілюструючи «Києво-Печерський Патерик» (1702): 46 мідеритів, які згодом були зразком для наслідування; їх копіювали і перевидавали до 1902. На поч. 18 в. Т. оздобив заголовні стор. «Псалтиря» (1702 і 1705), «Тріодь Цвітну» (1702), «Євангеліє» (9 ілюстрацій і заголовок, 1703), «Новий Заповіт» (20 ілюстрацій і заголовок), рамку до заголовку мініятюрного «Псалтиря» (1703) та виконав ряд станкових ґравюр. До ґравюр Т. впровадив сучасний йому типаж, одяг, архітектурні зображення, пейзажні фраґменти тощо.

[Тарасевич Леонтій (бл. 1650, імовірно Ужгород, Закарпаття — 1710, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Ровинский Д. Подробный словарь граверов XVI — XXIX вв., 2 т. П. 1895; Попов П. Матеріяли до словника укр. ґраверів. К. 1926 і Додаток, І. К. 1927; Степовик Д. Леонтій Тарасевич у Вільно. Ж. Образотворче Мистецтво, ч. 4. К. 1971; Степовик Д. Олександер Тарасевич. К. 1975.

Тарасевич Олександер, у чернецтві Антоній (бл. 1650 — 1727), визначний мідеритник й офортист. Учився в майстерні братів А. і Ф. Кіліянів в Авґсбурзі, працював у м. Глуську на Білорусі (1670-ті pp.), у Вільні (1678 — 88) і (з 1688) Києві, де постригся у ченці Києво-Печерської Лаври і був деякий час її настоятелем. Перев. частина творів Т. докиїв. періоду: книжкові ілюстрації, тезові аркуші, бароккові композиції, рел. сюжети. За час діяльности у Глуську Т. виконав серед ін. 40 мідеритів до авґсбурзького вид. літургічного календаря О. Полубинського «Rosarium» (1672 — 77), заголовну стор. до віленського вид. брошури Т. Біллевича «Triplex philosophia ...» (1675) та портрет віленського єп. М. Слупського (1677). У 1680-их pp. виконав дві ґравюри до краківського вид. кн. Ф. Бартошевського «Philosophia rationalis ...» (1683), мідерити з зображеннями св. Твори Т. 1670 — 80-их pp. виконані у барокковому стилі зах.-евр. зразка (алегоричність, багатство символів та геральдичних знаків); на деяких портретних ґравюрах — короля Яна III Собєського (1680), митр. К. Жоховського (1683, у техніці офорту), К. Клокоцького (1685), кн. М. Паца (1686) — помітні елементи нар. мистецтва, зокрема орнаментальні оздоби. У Києві, крім ілюстрацій до кн. «Три вінці молитовні» (1688) і двох заголовних аркушів до панегіриків на честь Варлаама Ясинського та ін., Т. виконав майстерні портрети кн. В. Голіцина (1690), архимандрита В. Вуяховича і архиєп. Л. Барановича (1693), на яких можна помітити зв’язок ґравюр Т. з особливостями укр. ікони та його обізнаність з виробами нар. різьбарів, мосяжників, ткачів та ювелірів (прикраси одягу).

Т. — представник сх.-слов. мист. традиції — впровадив у книжкову й естампну графіку нову зах.-евр. техніку ґравюри — мідерит і офорт, підніс проф. рівень укр. графіки, вимагаючи від ґравєрів знання усіх операцій — від рисунку до друкарських відбиток; сприяв розвиткові стилю укр. барокко, виховав у Вільні і Києві плеяду майстрів: Леонтій Т., І. Щирський, І. Крщонович, С. Ялиновський, Д. Галаховський, І. Реклинський, І. Стрельбицький, З. Самойлович, М. Семенів, Федір, Тит, а поза Україною: В. Вощанко, М. Карновський, К. Тепчегорський, І. Стекловський та ін.

[Тарасевич Олександер (бл. 1640, імовірно Ужгород, Закарпаття — бл. 1727, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Попов П. Матеріяли до словника укр. ґраверів. К. 1926 і Додаток, І. К. 1927; Січинський В. Олександер Антоній Тарасевич. Прага 1934; Степовик Д. О. Тарасевич і його школа. Нар. творчість та етнографія. Ч. 1. К. 1970; Степовик Д. Олександер Тарасевич. К. 1975.

Тарасенко Василь (1859 — 1926), геолог родом з Одеси. 1884 — 1903 працював у Київ. Ун-ті, потім в Юр’євському, з 1918 — проф. Воронізького Ун-ту. Вивчав гол. ч. кристалічні породи на Україні, брав участь у геол. зніманнях Криворізького залізорудного басейну. Вперше на Україні застосував методи мікроскопічних досліджень і детальної хем. аналізи гірських порід.

Тарасенко Іван, див. Савич Олександер.

Тарасенко Іван († 1922), діяч УАПЦ, секретар Першого Всеукр. Правос. Церк. Собору (1921) та Першої Всеукр. Правос. Ради. Розстріляний сов. владою разом з дочкою Марією і 43 чл. УАПЦ у Києві 28. 8. 1922 нібито за приналежність до «контррев. орг-цій».

[Тарасенко Іван (?, Вороніж, Глухівський пов., Чернігівська губ. — 1922). — Виправлення. Т. 11.]

Тарасенко Олекса (* 1909), драматичний актор на героїчних ролях родом з Харківщини. Спершу в Харківському пересувному роб.-колгоспному театрі, з 1939 — у Сумському муз.-драматичному театрі ім. Щепкїна; Отелло (в одноіменній п’єсі В. Шекспіра), Гнат («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Платон («Платон Кречет» О. Корнійчука) та ін. Працює також як режисер («Лимерівна» П. Мирного та ін.).

[Тарасенко Олекса (1909, Домаха — 1991, Суми). — Виправлення. Т. 11.]

Тарасівці, Братство (Братерство) Тарасівців, таємна орг-ція «свідомих українців», речників укр. нац. активізму з самостійницькими тенденціями (на відміну від несвідомого малоросійства й аполітичного «українофільства»). Засноване влітку 1891 (дехто подає 1892) під час відвідин могили Тараса Шевченка б. Канева. До засновників Т. належали: В. Боровик, Б. Грінченко, І. Липа, М. Міхновський. Крім культ. діяльности (поширення укр. мови в родині, установах, школах, навчання дітей укр. грамоти, доповідей, культивування ідей Шевченка), Т. висунули політ. постуляти визволення укр. нації з-під рос. панування, повної автономії для всіх народів Рос. Імперії та соц. справедливости. Т. розвинули працю серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу осередком Т. був Харків (до літа 1893, коли заарештовано чл. Братства), згодом Київ; менші осередки: Одеса, Полтава, Лубні. До діячів Т. належали, крім вищеназваних: В. Боржковський, М. Дмитрієв, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, В. Совачів, В. Степаненко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, В. Шемет та ін. Ідеологічні основи Т. виготував І. Липа (проголошені у Харкові на Шевченківських поминках у лютому 1893); дещо доповнені, вони були анонімно надруковані в ж. «Правда» (квітень 1893) п. н. «Profession de foi молодих українців». Ідеї Т. були пропаґовані Вартовим (Б. Грінченком) у «Листах з Наддніпрянської України» та М. Коцюбинським у казці-алегорії «Хо».

Т. діяли до 1898. Під впливом ідей Т. Стара Громада перетворилася 1897 на більш.-політ. Заг. Укр. Безпартійну Дем. Орг-цію, а молодше покоління створило 1900 РУП.

Література: Липа І. Тарасівці. (Письмо з Просвіти, ч. 11 — 12. Л. 1922; Самійленко В. З укр. життя в Києві в 80 pp. XIX ст. Нова Україна, ч. 1 — 2. Прага 1923; Козуб С. Коцюбинський у Братерстві Тарасівців. Твори Коцюбинського, т. 7. X. — К. 1930 — 31; В. В. 45-ліття Тарасівців. Літопис Червоної Калини, ч. 1 — 2. Л. 1936; Жук А. Братерство Тарасівців. Укр. Вісник, ч. 15. Берлін 1943.

А. Ж.

Тарасович Василь († 1651), церк. діяч на Закарпатті, василіянин; мукачівський єп. (1634 — 51), ініціятор з’єднання на Закарпатті. Переслідуваний семигородським кн. Юрієм І Ракоцієм мусів покинути свій осідок і 1642, склавши на руки апостольського нунція кат. віровизнання, поселився у Каллові (Саболчської жупи). Там повстанці Ракоція 1643 схопили Т. й у кайданах потягли до Мукачева. Щоб врятувати епархію від протестантів, Т. відрікся від унійних заходів і знову посів владичий престол у Мукачеві.

Тараща (IV — 11), м. на Придніпровській височині, р. ц. Київ. обл., 13 200 меш. (1975). Харч. пром-сть, мебльова фабрика; радгосп-технікум, іст.-краєзнавчий музей. Т. заснована 1709, 1722 одержала привілей м-ка, 1791 — маґдебурзьке право; з 1800 — пов. м. Київ. губ.

Таращанська дивізія, перша укр. совєтська дивізія, зформована восени 1918 у складі військ Укр. Фронту під командуванням В. Антонова-Овсієнка; у бойовому стані нараховувала 3 000, у тому ч. бл. 27% українців. У боях проти укр. армії вела наступ на Київ. який здобула 5. 2. 1919, після чого продовжувала операції на Волині й на Поділлі. У червні 1919, по ліквідації Укр. фронту, перейшла до складу армії РСФСР як Таращанська 44 стрілецька дивізія в складі Богунської (130), Т. (131) й Пластунської (132) бриґад (бойовий стан бл. 18 000 вояків) і далі боролася проти укр., згодом проти поль. армій у складі 12 сов. армії. Командир Т. д. М. Щорс загинув у бою проти Львівської бриґади УГА під Білощицею; командири Богунської бриґади — В. Боженко і Новгородської — Т. Черняк загинули у серпневих боях 1919.

По війні дивізія перейменована на Київ. стрілецьку (44) дивізію. 1921 — 22 вона була у боях проти укр. повстанців на Волині й Поділлі, у тому ч. проти рейду Ю. Тютюнника пізньої осени 1921.

Таращанське збройне повстання, одне з повстань на Україні (див. стор. 2 118), проти нім. окупантів і гетьманської влади, почалося 8. 6. 1918 збройним виступом 24 сіл Кривецької та Стрижавської волостей і охопило півд. частину Таращанського пов. По перемозі над гетьманськими відділами під Янишівкою 10. 6 4 000 повстанців захопили м. Таращу і майже весь Таращанський пов. Німці кинули проти Т. і одночасно Звенигородського з. п. 2 піші і кінну дивізії, які 20. 6 зайняли Таращу, але бої проти повстанців тривали до кін. липня. Повстанцями командували військовики В. Баляс і Ф. Гребенко та моряк П. Григоренко; серед командування були, крім большевиків, ліві укр. есери (пізніше боротьбісти) очолювані М. Шинкарем. Гасла повстанців: повернення рев. прав і вольностей, відновлення діяльности Центр. Ради і скликання Установчих Зборів України. Звенигородське з. п. було ділом Звенигородського коша Вільного Козацтва, на наказ якого повстанням командував Л. Шевченко.

Література: Задояний В. Повстанська стихія, ж. Тризуб, чч. 46 — 49. Нью-Йорк 1967 — 68.

Л. Ш.

Таргани, ряд комах, довж. 4 — 95 мм. Перев. нічні комахи, вдень ховаються під камінням, у підстилці та ін.; деякі види живуть у приміщеннях людини, псуючи харчі та ін. й переносячи на їжу хороботворні бактерії та яйця глистів. Бл. 2 500 видів, поширених перев. у тропіках; на Україні 10 видів, у тому ч. Т. — прусак (Blattella germanica L.), Т. чорний (Blatta orientalis L.) і Т. ляпляндський (Ectobius lapponicus L.). Заходи боротьби з Т.: обпилення місць оселення Т. отрутохемікатами, розкладання отруйних принад тощо.

Тарденуазька культура, культура часів пізнього мезоліту, 7 — 4 тисячоліття до Хр., одночасна з пізнім етапом свідерської культури, поширеної в ліс. смузі. Назва Т. к. походить від стоянок в околицях м-ка La Fère-en-Tardenois (півн. Франція). Т. к. поширена в Зах. і Центр. Европі; на Україні в дол. Придністров’ї (Гребениківська стоянка), Дніпровому Надпоріжжі (Кізлевий о.), Криму (Мурзак-Коба, Фатьма-Коба, Шан-Коба) і Півн. Кавказі. Стоянки Т. к., розташовані перев. на піскових надмах (у Криму — в печерах), належали рухливим групам людности, які займалися мисливством, рибальством і збиральництвом. Для Т. к. характеристичні мікролітичні кам’яні вироби геометричних форм, вживані як вкладні до кістяних і дерев’яних знарядь (гарпунів, наконечників списів, ножів). Суспільний устрій — матріярхально-родовий лад.

Таркович Григорій (1754 — 1841), закарп. церк. і культ. діяч, родом з с. Пасіки (тепер Свалявського р-ну). По закінченні богословських студій у Відні — проф. богословія у Мукачеві, парох у Гайдудорозі й Ужгороді; 1803 — 13 — цензор слов. кн. у Будині; 1803 і 1807 представник Мукачівської капітули на угор. соймі у Пресбурзі. 1813 у Пряшеві єп.-вікарій та в Ужгороді капітульний вікарій (з 1814), 1818 сп. новоствореної Пряшівської епархії (висвячений щойно 1821). Т. наполягав на збереженні церк. обрядів, його заходами заснована т. зв. Епархіяльна Бібліотека ім. І. Ковача (1826). Т. автор оди на честь цісаря Йосифа (1805).

[Таркович Григорій († Пряшів). — Виправлення. Т. 11.]

Тарнавська Марта (* 1930), уроджена Сеньковська, поетка, за фахом бібліотекар, родом зі Львова; з 1950 в ЗДА. Друкує поезії, есеї та рецензії в ж. «Київ», «Наше Життя», «Слово», «Укр. Квартальник», «Сучасність»; бібліографічні праці в амер. фахових журн.; зб. поезій «Хвалю ілюзію» (1972).

Тарнавський Зенон (1912 — 62), письм., журналіст і театральний діяч родом з Самбора; закінчив Вищу журналістичну школу в Варшаві. У 1930-их pp. співр. газ. «Укр. Вісті» у Львові; належав до Спілки молодих літераторів «12». 1942 — 44 мист. керівник театру Веселий Львів» і дир. Літ.-Мист. клюбу у Львові. На еміґрації в Німеччині (1947 — 48 ред. газ. «Укр. Трибуна», співр. ж. «Арка» в Мюнхені), з 1949 у ЗДА. Літ. діяльність почав у кін. 1930-их pp.; друкувався в журн. і газ.: «Театр», «Київ», «Шлях перемоги» та ін. П’єси: «Тарас Шевченко», «Чай у пана прем’єра» і «Дійство про чоловіка» (середньовічна містерія — переклад з нім.) були виставлені на укр. сцені; переклади з світової літератури. Посмертна зб. новель і нарисів «Дорога: на Високий замок» (1964) позначена рисами імпресіонізму. Помер у Детройті.

Д. Ш.

Тарнавський Іларіон (* 1890), сел. діяч з Самбірщини, 1938 — 39 посол до поль. сойму; 1939 вивезений большевиками; дальша доля невідома.

Тарнавський Мирон (29. 8. 1869 — 29. 6. 1938), ген.-четар УГА й її начальний вождь (5. 7. — 7. 11. 1919), нар. у с. Барилові, Радехівського пов. (Галичина) у священичій родині. По закінченні гімназії у Бродах і однорічному військ. вишколі став підпоручником і був на службі в австроугор. армії. Служив у Галичині. 1909 здобув ранґу капітана, відбуваючи перші роки світової війни на австро-рос. фронті. З січня 1916 — комендант вишколу УСС, з вересня до грудня 1917 — Леґіону УСС. Під час перебування австро-угор. армії на Україні 1918 був на різних посадах, серед ін. референтом для укр. справ при штабі 54 австр. дивізії, пізніше у ранзі підполк. — командантом 16 полку стрільців, з рештками якого повернувся до місця його постою в Кракові. Заарештований поляками, перебував деякий час у таборі полонених в Домбю; по звільненні переїхав до Станиславова і 17.2. 1919 перейшов на службу в УГА, діставши призначення на команданта фронтової групи «Схід» під Львовом, а згодом у ранзі полк. — Другого Корпусу УГА.

Т. очолював 2 корпус УГА у боях під Львовом і під час першого відступу в Чортківській офензиві; під час другого — диктатор ЗУНР Є. Петрушевич призначив Т. ген.-четарем і начальним вождем УГА. По переході за Збруч Т. пережив дні тріюмфу й трагедії об’єднаних укр. армій: похід на Київ і його здобуття (30. 8. 1919), відступ, пошесть тифу. Коли УГА стала небоєздатною, Т. вислав, з власної ініціятиви, делеґатів для, переговорів з Добрармією ген. А. Денікіна про перемир’я, за що диктатор ЗУНР усунув його з посту Начального вождя і віддав під військ. суд, який звільнив Т. від вини. Востаннє Т. виконував обов’язки начального вождя УГА під час хвороби його наступника ген. О. Микитки. Під час союзу УГА з Червоною армією Т. переховувався 1920 у Балті й у Києві, звідки по приході поль. армії переїхав у липні до Галичини. Вивезений поляками до табору полонених у Тухолі, перебував там до кін. 1920. По звільненні повернувся до Галичини і жив у с. Черниці к. Бродів, де й помер. Т. похований на Янівському цвинтарі у Львові серед стрілецьких могил вояків УГА. Його похорон був масовою укр. маніфестацією.

Література: Ласовський В. Ген. Тарнавський. Л. 1935; Альбом. Пам’яті вождя. Л. 1938; Яворівський Є. Вождь стотисячної армії. Вінніпеґ 1958; Процес ген. Мирона Тарнавського. Вінніпеґ 1976.

Л. Шанковський

Тарнавський Омелян (* 1910), гром. і пластовий діяч, родом з Станиславова (Галичина), за фахом — економіст. 1942 — 45 дир. Укр. Видавництва (Краків — Львів), 1942 — 44 керівник фінансових справ УЦК, з 1944 на еміґрації в Німеччині і (з 1949) в Канаді (в Торонто). Чл. Крайової Пластової Старшини (1949 — 74; 1951 — 53 — гол.) в Канаді, співред. низки газ. і пластових журн. (ред. «Пластового Шляху» 1967 — 70).

Тарнавський Остап (* 1917), письм. і журналіст родом зі Львова, з 1950 в ЗДА, екзекутивний дир. ЗУДАК й автор кн. про допомогову діяльність амер. українців «Брат братові» (1971), довголітній секретар Об’єднання укр. письм. в екзилі «Слово», з 1975 — його гол. Зб. поезій «Слова і мрії» (1948), «Життя» (вінок сонетів, 1952), «Мости» (1956), «Самотнє дерево» (1960) й есеїв «Подорож поза відоме» (1965), «Туга за мітом» (1966); зб. нарисів і новель «Камінні ступені» (1974); літ. і театральні рецензії.

[Тарнавський Остап (1917 — 1992, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Тарнані Іван (1865 — 1931), зоолог родом з Таганрога, довголітній проф. Харківського С.-Г. Ін-ту; серед ін. праця про ссавців Харківщини.

Тарнів (Tarnów), м. в півд. Польщі над р. Дунайцем, центр воєводства; 95 000 меш. (1974). У 1920 — 23 Т. був осідком частини уряду УНР і Гол. Отамана С. Петлюри. Тут Директорія УНР ухвалила закон про Тимчасове Верховне Управління і про Держ. Нар. Раду (12. 11. 1920), на підставі якого Директорія діяла на еміґрації в одноособовому складі, а в лютому 1921 скликано Раду Республіки. З переїздом уряду УНР до Варшави 1923 укр. осередок в Т. перестав існувати.

Тарнович (псевд. Бескид) Юліян (1903 — 77), журналіст, публіцист, письм. і гром.-осв. діяч, нар. у с. Ростайному на Зах. Лемківщині. Ред. газ. «Наш Лемко» (1934 — 39) і «Лемківської Бібліотеки» у Львові, тижневиків «Краківські Вісті» (1940 — 41) у Кракові і «Рідна Земля» (1942 — 44) у Львові. На еміґрації в Німеччині й (з 1948) в Канаді (Торонто); ред. газ. «Лемківщина» (1950 — 53), «Укр. Робітник» (1950 — 55), «Лемківські Вісті», видавець і співред. газ. «Мета» (1960 — 70-і pp.) та ін. Т. — автор популярних нарисів: «Ілюстрована історія Лемківщини» (1936), «Іст. пам’ятки в зах. Карпатах і список усіх місцевостей на Лемківщині» (1937), «Матеріяльна культура Лемківщини» (1941), «На згарищах Закерзоння» (1954) й ін.; оп. з життя Лемківщини.

[Тарнович (псевд. Бескид) Юліян († Торонто). — Виправлення. Т. 11.]

Тарновська (псевд. Вірляна) Марія (* 1892), сестра Миколи, поет і прозаїк родом з с. Коцюбинець на Тернопільщині; з 1909 в ЗДА. Була чл. заокеанської філії «Гарту»; друкувати поезії почала в 1919; співр. ж. «Робітниця». Поезії та оп. на соц. теми в ком. дусі містила в газ. «Укр. Вісті» та ін. ком. вид., зокрема новелі: «Нові теми», «У бюрі праці», «Життя», «Жителі нор», «Орися», «Павуки».

[Тарновська (псевд. Вірляна) Марія (1892 — 1975, Детройт, Мічіґан). — Виправлення. Т. 11.]

Тарновський Василь (старший; 1810 — — 66), етнограф і гром. діяч, родом з Качанівки на Чернігівщині. Закінчив Ніженський Ліцей кн. Безбородька й Моск. Ун-т. Друг М. Гоголя, Т. Шевченка, М. Костомарова й П. Куліша, був близький до Кирило-Методіївського братства. Вивчав сучасний і минулий стан та побут укр. селянства; автор ст. «Юридический быт Малороссии» («Юридические Записки», 1842, ч. 2), «О делимости семейств в Малороссии» («Труды Комиссии для описання губерний Клевского учебного округа», 1853). Переконаний противник кріпацтва, Т. брав активну участь у підготові сел. реформи; 1858 — 59 депутат від уряду в Чернігівському Губ. Комітеті «для устройства и улучшения быта помещичьих крестьян», 1860 — чл.-експерт редакційних комісій у Петербурзі, які готували проєкт реформи. Діставши в спадщину великі маєтки дядька Григорія на Чернігівщині, став меценатом укр. культури, допоміг видати «Записки о Южной Руси» і «Чорну Раду» П. Куліша.

О. О.

Тарновський Василь (молодший; 1837 — 99), син Василя Т. (старшого), гром. і культ. діяч, аматор укр. старовини, родом з Качанівки на Чернігівщині; закінчив Київ. Ун-т; маршал Ніженського пов. (1875 — 87). Глибоко шанував Шевченка й допомагав йому, був щедрим меценатом укр. культ. починів, зокрема допомагав «КСт.» у 1890-их pp., Київ. Іст. Музеєві, дбав про упорядкування могили Шевченка в Каневі тощо. Зібрав велику колекцію коз.-гетьманської музейної й архівної старовини і створив унікальну зб. Шевченкіяни. Видав альбом з фотографіями Шевченкових офортів і каталог своїх музейних колекцій, а також альбом гетьманів («Исторические деятели Юго-Западной России». В. Антоновича й В. Беца). Фундатор Музею Укр. старожитностей, який він записав 1897 Чернігівському Земству. В маєтку Т. Качанівці збиралися визначні діячі укр. культури (Костомаров, Куліш, Марко Вовчок, О. Лазаревський, В. Горленко та ін.), а також Ілля Рєпін, М. Ґе та ін., у колі яких Т. мав дружнє прізвисько «Гетьман».

[Тарновський Василь (молодший) (* Антонівка, Пирятинський пов., Полтавська губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.

Тарновський Микола (* 1895), поет, родом з с. Коцюбинець на Тернопільщині; у 1910 виїхав до ЗДА. Друкуватися почав з 1915, згодом оформився як ком. поет. Ред. і співред. журн. «Молот» і газ. «Укр. щоденні вісті», «Укр. вісті» та ін.; у 1955 — 59 був гол. ЦК Ліґи амер. українців. 1959 переїхав до УССР, працює заступником гол. Т-ва культ. зв’язків з українцями за кордоном. Аґітаційні в ком. дусі зб. поезій «Патріоти» (1918), «Велике місто» (1926), «Поема про Гаррі Сімса» (1932), «Братам на Україну» (1957), «Бурхливий плин» (1973), «У дружбі непорушній» (1975), зб. новель «В заокеанській гущі» (1964) та ін.

[Тарновський Микола (1895 — 1984, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Тарновський Микола (* 1919), письм. родом з с. Олександрівки на Вінничині; 1957 закінчив Вищі літ. курси при Літ. Ін-ті ім. Ґорького у Москві. По війні працював ред. газ. «Вінницька правда», «Закарп. павда», від 1951 в редакції ж. «Жовтень» у Львові. Автор романів: «Шляхами братів» (1950), «Ранок над Ужем» (1952), «На перевалі» (1953), «Крутогора» (1957), «День починається неспокійно» (1963), «Вирок» (1965); повістей: «Незримий горизонт» (1962), «Квіти на морозі» (1966), «За рідним порогом» (1967) і оп. для дітей.

Тарновські, коз.-старшинський рід, походженням з Правобережжя, який, спочатку під прізвиськом Ляшко, з’являється на Прилуччині у другій пол. 17 в. Іван Ляшко був військ. товаришем Прилуцького полку (1661); син його, Федір Ляшко-Тарновський, був сотником варвинським (1689 — 93). Від нього і його старшого брата Василя Ляшка-Т. ведуть поч. дві лінії роду Т.: молодша — полтавська і старша — чернігівська. З першої вийшов ряд сотників варвинських (1689 — 1769), зокрема Іван Т. (1760 — 69), полк. гадяцький (1772 — 79); з другої — Степан Т. († бл. 1730), бунчуковий товариш і, разом з Семеном Чуйкевичем, керівник Ген. Військ. Канцелярії (1728). Син Степана — Яків Т. був ген. бунчужним (1761 — 79); з внуків — Василь Т., вихованець Кеніґсберзького Ун-ту, був чернігівським губ. маршалом (1790 — 94), а Степан — київ. губ. маршалом (1791 — 92). Син Василя — Володимир, чл. Полтавського Ген. Суду (1818 — 26), укр. патріот, чл. масонської льожі «Любов до істини»; син Степана — Григорій (1788 — 1853), власник Качанівки на Борзенщині, знавець і меценат мистецтва, був приятелем Т. Шевченка. Внуком Василя Яковича був Василь Т. (старший; 1810 — 66, див.), а правнуком Василь Т. (молодший; 1838 — 99, див.). Їх родич Микола Якович Т. (1858 — 98), дідич Канівського пов., був археологом-аматором і збирачем київ. старовини (видав «Каталог коллекций украинских древностей» з текстом В. Антоновича, 1898). З цієї лінії походить також Сергій Т. (* 1883), піяніст і проф. Київ. Консерваторії у 1920-их pp.

О. Оглоблин

Таромське (V — 15), с. м. т. Дніпропетровської обл., підпорядковане Ленінській міськраді Дніпропетровського, положене на правому березі Дніпра, на зах. від Дніпропетровського; 18 000 меш. (1975). Ґранітові кар’єри; держ. дослідна станція тваринництва. Т. виникло в кін. 18. в.

Тарпан (Equus caballus ferrus Pall. = E. c. gmelini Anton.), вимерлий евр. дикий кінь, невеликий на зріст (висота в холці 107 — 130 см), травоїд; у минулому досить поширений у Степу і Лісостепу Европи. На Україні раніше досить численний; окультурення степів спричинилось до зникнення Т. (останній екземпляр відловлено у 1886 б. с. Нововоронцовки на Херсонщині).

Тартаковський Ісаак (* 1912), маляр і графік, родом з Волочиського (сх. Поділля), закінчив Київ. Художній Ін-т (1951). Тематичні картини, портрети (Л. Ревуцького, П. Тичини).

Тарту, див. Дорпат.

Тарутине (VII — 10), с. м. т. в півд. Басарабії (Аккерманщина), р. ц. Одеської обл.; 4 000 меш. (1966); харч. пром-сть. Т. засноване 1814 після зайняття півд. Басарабії рос. військом; перші поселенці — німці (з Царства Поль.; 1827 — 678) і поляки (248). Т. швидко розвивалося і на поч. 19 в. мало характер хлібно-ремісничо-торг. м-ка та було екон. і культ. центром німців Аккерманщини (1904 на 4 270 меш.: 3 000 німців, 1 020 жидів). Улітку 1940, після приєднання Басарабії до СССР, німці виїхали до Німеччини, а на їх місце наплинули українці з Вінничини (крім них, у Т. живуть болгари, а також росіяни, ґаґаузи, молдавани та ін.).

Тарханкутський півострів, зах. частина Крим. піво., закінчена на півд. зах. Тарханкутським рогом; площа 1 550 км². Т. п. складається гол. ч. з неогенових вапняків; він являє собою хвилясту рівнину до 179 м висоти, розчленовану долинами і балками. У понижених дільницях солоні оз. (Донузлав та ін.). Рослинність степ., в улоговинах — чагарникові зарості. Див. також Кримська низовина.

Тасін (справжнє прізвище Розов) Георгій (1895 — 1956), кінорежисер і сценарист, родом з м. Шумячі (Смолєнська обл.). На поч. 1920-их pp. керівник Ялтинської та Одеської кіностудій, автор сценаріїв аґітаційних фільмів: «Герої і мученики Паризької комуни» (1921), «Квіти на камені» (1922), «Привид бродить по Европі» (1923); з 1926 режисер на Одеській кіностудії: «Ордер на арешт» (1927), Джіммі Гіґґінс» (за Е. Сінклером, 1928), «Нічний візник» (1929), «Назар Стодоля» (за Т. Шевченком, 1937), «Кармелюк» (1938), «Дочка моряка» (1941). З 1944 Т. ставив документальні фільми на Київ. кіностудії: «Київ» (1944), «Пісня про Україну» (1955) та ін.

[Тасін (справжнє прізвище Розов) Георгій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Тась (справжнє прізвище Могилянський) Дмитро (* 1901), поет і прозаїк, родом з Чернігова, син Михайла М., почав друкуватися з 1923. Зб. оп. «Ведмеді танцюють» (1927), «Сад» (1930) та окремі оп. в журн.: «Всесвіт», «Глобус», «Назустріч» та ін.; поезії в журн.: «Нова Громада», «Життя і революція», «Зоря» та ін.; лірика Т., з нахилом до експресіонізму, відзначається досконалістю форми. На поч 1930-их pp. заарештований і засланий: дальша доля невідома.

[Тась (справжнє прізвище Могилянський) Дмитро (1901 — 1942). — Виправлення. Т. 11.]

Татарбунари (VIII — 10), с. м. т., положене над оз. Сасиком у півд. Басарабії, р. ц. Одеської обл., відоме з 16 в. 10 300 меш. (1974). Суконна фабрика, харч. пром-сть. Краєзнавчий музей.

Татарбунарське повстання 1924, сел. повстання в Татарбунарах і в сусідніх с. у півд. Басарабії проти рум. окупації, за встановлення сов. влади. Причиною Т. п. було невдоволення селян рум. аґрарною реформою 1921 та голодом (посуха влітку 1924). Повстання (у ньому брало участь бл. 4 000 селян) почалося 16. 9. 1924; ним керував просов. рев. комітет, що його очолювали В. Клужников, У. Батищев, М. Лісовий, Л. Цуркан, Г. Черненко, А. Стеценко та ін. По триденних боях рум. військо з артилерією і фльотою придушило Т. п. Кілька сот повстанців загинуло, а бл. 500 заарештовано. На процесі в Кишиневі (1925), що тривав 103 дні, суджено 386 осіб, з яких 86 засуджено до ув’язнення від 1 до 15 pp. (У. Батищева на довічне). Процес Т. п. зацікавив світову думку питанням Басарабії і колоніяльним станом, що там панував. На захист татарбунарців виступили А. Барбюс, А. Айнштайн, Р. Роллян, Т. Драйзер, П. Елюар, Б. Шов, Л. Араґон, М. Садовяну й ін.

Татари й Україна. Т. називають тогочасні евр. джерела монгольсько-тюркські війська, які під проводом Субутая і Джебе напали перший раз на Україну 1223. У битві над Калкою вони розгромили союзні укр.-половецькі з’єднання і, спустошивши Лівобережну Україну, повернулися в сер.-азійські степи. Після Чінґісхана (Темучіна), творця велетенської монгольської імперії, зах. частина її припала внукові Батиєві (Бату), який, згідно з рішенням курултаю (верховної монгольської ради; 1235), мав поширити територію свого уділу походом на Сх. та Сер. Европу. Кампанія Батия почалася нападом на волзьких болгар, яких Т. примусили 1237 — 38 до підданства. Далі Т. напали на Рязань, Коломну, Москву, Володимир, Ростов, Торжок. Потім вони повернули на південь, кочуючи над дол. Доном, розбили і підкорили зах. половців і змусили їх до підданства (частина їх, під проводом хана Котяна, подалася на Угорщину).

На переломі 1239 — 40 Т. почали підбій України і спочатку зайняли Переяслав (3. 3. 1239) і Чернігів (18. 10. 1239), промощуючи собі шлях до Києва. Обороною м. від імени кн. Данила Романовича керував тисяцький Дмитро. Тат. облогою керував сам Батий, який 6. 12. 1240 здобув Київ, десяткуючи населення та руйнуючи м. Потім Т. пішли на зах., взяли підступом Колодяжин, здобули Кам’янець, Із’яслав, Володимир Волинський та багато ін. городів. На Волині тат. війська поділилися на три гол. армії: одна пішла у Польщу, де 9. 4. 1241 під Леґніцею на Шлезьку розбила поль.-нім. лицарство; друга — через Волощину до Семигороду, а третя, найбільша, очолена Батиєм, знищила Галич, перейшла карп. перевалами на Угорщину, де 12. 4. 1241 над р. Шайо розгромила угор. військо. На весні 1242 Т. повернулися через Сербію, Болгарію та чорноморські степи над Волгу, де Батий заснував державу, що увійшла в історію п. н. Золотої Орди.

Період Золотої Орди (З. О.). До складу З. О. увійшли укр., білор. та рос. землі; на півд. вона опиралася на дельту Дунаю, Чорне м. і Кавказ; на сх. до неї належали зах. частина Туркестану і Сибіру. Столицею З. О. був Сарай над дол. Волгою. Ядром, на яке спирався Батий в орг-ції своєї держави, був монгольський елемент, з якого походили вищі військ. старшини й урядовці; вони розпливалися, однак, у тюркській масі половців, болгарів й ін., що становила переважну більшість населення З. О.

Культура Т. стояла на невисокому рівні. Письмо знали лише одиниці. Держ. діловодство велося спочатку монгольською, а згодом і тюркською мовою. Т. визнавали шаманську релігію, але були толерантні до ін. віровизнань. 1261 в Сараї було встановлене правос. єпископство. Усе правос. духовенство і приналежні до церкви особи були звільнені від податків. Син Батия, його спадкоємець Сартак (1256 — 57), був християнином, а його брат Берке (1257 — 66) — мохаммеданином. Щойно хан Узбек (1313 — 41) впровадив іслям як держ. релігію. Гол. зайняттям Т. було скотарство, тільки одиниці займалися торгівлею (уряд цінував її значення і давав привілеї закордонним купцям). Підбите Т. слов’янське населення здебільша займалося хліборобством та ремісництвом. Гол. партнерами в торгівлі з З. О. були італ. колонії Чорноморщини і Єгипет, а найважливішим предметом експорту були невільники і збіжжя. Т. мали досить високу військ. техніку: до їзди на конях та стріляння з луків вони вправлялися з малих років. Неперевершеній воєнній тактиці — удаваним відступом та заманюванням ворогів у засідки — вони завдячували свої важливіші перемоги (Калка, Леґніца і Шайо). У здобутті міст допомагала їм успішно перещеплена на тат. ґрунт китайська військ.-інженерна техніка.

Після відступу Т. з Угорщини кн. Данило Романович заходився коло відбудови знищеного краю. На вимогу Т. («Дай Галич») Данило поїхав 1246 до Сараю за ярликом на свою землю, але залежність Гал.-Волинської держави від З. О. не тривала довго. Коронація Данила 1253 була доказом його незалежности. Данило пішов проти болоховців, які добровільно піддалися Т. 1252 — 57 він боровся з військом Куремси, що являло собою зах. прикордонну охорону З. О. Щойно 1259 наступник Куремси Бурундай вибрався великим походом на Галичину. Данило виїхав до Польщі, залишивши в краю брата Василька, який на вимогу Бурундая мусів знищити укріплення навколо гал.-волинських городів. Але й тоді Гал.-Волинська держава не попала в безпосередню залежність від Т. Щойно воєвода Ногай, який одержав від З. О. управління чорноморських степів, змусив на поч. 1270-их pp. Лева I до підлеглости, яка тривала але до смерти Ногая (1299). Юрій І Львович і його сини Лев II та Андрій були фактично незалежними володарями, а два останні з уваги на їх протитат. діяльність дістали у зах. політ. світі титул «непоборних щитів проти Т.» Перехід Галичини під панування Польщі, а Волині — Литви (1349) поклав край претенсіям З. О. до зах. укр. земель.

Усі інші укр. землі опинилися в значно довшій і тяжчій залежності від З. О.: Пониззя і півд. частина Волині та півд. Переяславщина — у безпосередній залежності, Київщина і Чернігівщина у посередній (Т. правили в них за посередництвом кн. Рюриковичів). Гол. обов’язком населення підбитих Т. земель було складати данину (т. зв. «ординський вихід») і доставляти на випадок потреби військ. частини. Кількість данини визначувано на підставі заг. переписів населення. Для точного виконання податкових зобов’язань Т. поділили всі укр. землі (за винятком Галичини і Волині) на округи — тьми, з темниками на чолі. За стяганням податків наглядали тат. урядники — баскаки; вони також контролювали діяльність кн. На зламі 13 і 14 вв. обов’язки баскаків передано кн.

Напад Т. 1239 — 40 і довготривале тат. ярмо мали для укр. земель катастрофічні наслідки. Україна втратила на кілька ст. свою політ. незалежність. Під руїнами м. загинули неоціненні скарби мистецтва, бібліотеки з дорогоцінними рукописами. Серед здесяткованого населення, зубожілого через стягнення великої данини, запанував культ. застій.

Відвоювання укр. земель від З О. розпочав лит. В. кн. Ольґерд. Скориставшися з анархії в З. О. впродовж двадцяти pp. (1360 — 80), він у 1360-их pp. розбив тат. військо на Поділлі, над Синіми Водами, й на київ. престолі посадив на місце кн. Федора, ставленика Т., свого сина Володимира і зайняв Чернігівщину. Наслідник Ольґерда, В. кн. Витовт, вирішив узалежнити З. О. від себе; він подав допомогу Тохтамишеві, одному з конкуруючих між собою тат. ханів, який за це в окремому ярлику відступив усі права на Україну лит. В. кн., але гол. похід Витовта на користь Тохтамиша закінчився поразкою лит.-укр. військ над Ворсклом 1399. Проте Витовтові вдалося закріпити кордони своєї держави на Ворсклі та дол. Дніпрі і тим самим включити переважну більшість України до складу В. Князівства Литовського.

Крим. ханат і Україна. Крим. піво. від поч. існування З. О. увійшов у безпосереднє її володіння. Виняток становили тільки італ. колонії, які довгий час зберігали свою самоуправу. Прибутки з тих колоній, а також геогр. положення Криму сприяли тому, що він часто ставав осідком тих тат. вельмож, які були в опозиції до центр. влади в Сараї. До таких належав Ногай у 1290-их pp., Мамай у 1362 — 82 і, врешті, Едиґей (Ідика), який, осівши в Криму, напав на Україну і 1418 сильно зруйнував Київ. По смерті Едиґея дійшло до остаточного розпаду З. О., і в Криму постав незалежний крим. ханат. Тоді ж на периферіях З. О., званої відтоді В. Ордою, постали ін. незалежні ханства, з яких найважливіші були Казанське та Астраханське. З них усіх найдошкульнішою для України була в сер. 15 в. В. Орда, яка кількома наворотами нападала на Київщину, Поділля, Волинь і навіть Галичину (1444, 1447, 1450 і 1457). Упадок В. Орди був пов’язаний з смертю її останнього хана Шах-Ахмеда 1505.

Нова незалежна держава — Крим. ханат (х.), створений 1449 під проводом Хаджі-Ґірея (1426 — 66), охоплювала Крим. піво., пониззя Дніпра, Приозів’я і Прикубання. За хана Менґлі-Ґірея (1466 — 1515) столицею Крим. х. став Бахчесарай (там перебував і муфті — гол. мусулманського духівництва). Крим. х. проіснував під проводом династії Ґіреїв (Ґераїв) понад 300 літ (до 1783). 1478, після того, як Туреччина здобула 1475 італ. колонії на півд. Криму, Крим. х. визнав зверхність Оттоманської Імперії. Туреччина створила свої військ. бази на півн. узбережжі Чорного (Очаків) і Озівського (Озів) морів. Відтоді крим. Т. підпали під культ. впливи турків (серед ін. перебрали від них письмо, літературу тощо). Основним зайняттям крим. Т. було скотарство, хліборобство, садівництво, ремісництво, а також грабіжницькі напади на сусідні країни, зокрема на Україну. Див. також Кримські татари.

Почавши з другої пол. 16 в., у чорноморські степи прийшли з-над Волги, Уралу і Каспія частини ногайських Т. (див. Ногайці). Вони заснували окремі племінні формації: орди Білгородську, Едисанську, Едичкульську, Джамбуйлуцьку, які були у васальній залежності від Крим. х. і Туреччини. Ці орди (вони нараховували 20 — 40 000 кибиток) проіснували до 1770, коли підпали під владу Рос. Імперії (1771), їх переселено на Кубань, а 1790 їм дозволено повернутися в Приозівські степи; по Крим. війні 1853 — 56 вони виеміґрували до Туреччини.

Опанувавши півн. узбережжя Чорного м., Крим. х. стримав на кілька ст. колонізацію укр. степів й утруднював морський зв’язок України з Зах. Европою. Бувши нерідко інструментом у руках сусідніх імперіялістичних держав (Туреччина, Московщина, Річ Посполита), Крим. х. і його ногайські васалі завдавали дошкульних ударів укр. землям. Це почалося вже у другій пол. 15 в., коли Крим. х. змінив пролит. орієнтацію й вступив у союз з Москвою, виславши 1474 посольство до В. кн. Івана III. Ця зміна і підтримка Оттоманської Імперії заохочували Крим. х. до наступу на укр. землі. 1482 Т., за намовою Івана III, напали на Київ і зруйнували його. Згодом вони майже щороку нападали (до 1556 понад 80 наскоків) на Поділля, Київщину, а також на Волинь, Галичину, Сіверщину. Т. нищили м. і с., забирали в неволю («ясир») населення (за 1575 понад 35 000 осіб) і згодом продавали на невільницьких ринках Сходу. Страхіття тат. наскоків і неволі відбив укр. народ у думах й іст. піснях.

На захист України та її людности від тат. нападів стала у 16 — 17 вв. укр. козаччина, зокрема її аванґард — Запор. Січ. Пов’язана з кін. 16 в. з евр. опором тур.-тат. аґресії й беручи активну участь у військ. боротьбі супроти мусулманської навали, козаччина виступала проти турків і Т. у союзі з ін. країнами чи як самостійна військ.-політ. сила. На поч. 17 в. (1601 — 24) козаки під проводом гетьмана П. Сагайдачного здійснили низку морських походів проти Туреччини та її крим. васаля. 1607 вони зруйнували Каффу і Перекоп, 1616 — Синоп і Каффу. 1621 козаки на чолі з Сагайдачним, спільно з поль. військом, перемогли турків під Хотином.

Проте взаємини України і Крим. х. були значно складніші. Гео-політ. становище України й Криму і міжнар. політ. ситуація в’язали їх спільними політ. та екон. інтересами. Крим. х. не раз намагався визволитися з-під тур. кормиги. 24. 12. 1624 Крим уклав союзний договір з гетьманом М. Дорошенком проти Туреччини. Козаки допомогли ханові Шагін-Ґіреєві розгромити тур. фльоту. Під час боротьби з тур. прихильниками в Крим. х. (мурза Кантемір) М. Дорошенко загинув під Бахчесараєм (1628); пізніше Т., погодившись між собою, примусили козаків покинути Крим. Хоч тат. напади на укр. землі тривали й далі, але коз. керівники П. Павлюк і Д. Гуня (1637 — 38) користалися з допомоги Т. у боротьбі проти Польщі.

Союз Крим. х. з укр. козаччиною особливо виявився під час Хмельниччини. Коли Польща 1647 уклала військ. союз з Москвою, скерований проти Крим. х., крим. уряд став на бік козаччини в її боротьбі проти Польщі. Гетьман Б. Хмельницький перед повстанням 1648 уклав союз з Туреччиною і крим. ханом Іслям-Ґіреєм III (1644 — 54), і тат. військо відограло важливу ролю в перемогах козаків над Польщею, зокрема під Корсунем 1648 і Зборовом 1649. Але крим. допомога була непевна й дуже дорого коштувала Україні. Це виявилося вже під Зборовом, коли хан примусив Хмельницького помиритися з Польщею на невигідних умовах. Ще гірше було під Берестечком (1651), коли хан зрадив Хмельницького, залишивши його напризволяще, в наслідок чого козаки зазнали важкої поразки. Під Жванцем (1653) хан знову примусив Хмельницького погодитися з Польщею. Було ясно, що в інтересі крим. політики не входила повна перемога козаччини й утворення сильної держави Війська Запорізького. До того ще, відступаючи з України, Т. забирали в неволю багато людей і плюндрували укр. м. і с. Це приневолило Хмельницького шукати ін. союзників і, зрештою, призвело до Переяславської угоди з Москвою (1654). Гетьман І. Виговський відновив союз з Крим. х., і Т. допомогли йому розгромити вщент моск. військо під Конотопом (1659), але своїм передчасним відступом позбавили його можливости скористатися з наслідків цієї перемоги. У другій пол. 17 в. тур. орієнтація гетьмана П. Дорошенка зміцнювала союз Війська Запор. з Крим. х., але Запоріжжя, під проводом кошового І. Сірка, вело окрему політику, здебільша ворожу Кримові. Зміцнення Москви на Лівобережній Україні у 1660 — 80-их pp. і тат. руйнації на Правобережжі, які викликали опір населення, перешкодили дальшим спробам укр.-тат. союзу, а Бахчесарайський мир (1681) примусив Туреччину й Крим. х. до поступок на користь Московщини. Але «вічний мир» Москви з Польщею 1686 знову зблизив інтереси України й Криму. На Україні виникла досить впливова крим. орієнтація, прихильниками якої були й гетьман І. Самойлович, і на поч. свого гетьманування І. Мазепа. Хоч Україна-Гетьманщина й змушена була брати участь у невдалих крим. походах Москви 1687 і 1689, а згодом у 1690-их pp. у боротьбі проти Туреччини на дол. Дніпрі й на Дону, але зростала й опозиція серед старшини проти цієї політики. «Крим. партію» очолював В. Кочубей та вища старшина Полтавського полку, до неї належав свояк Кочубея, старший військ. канцелярист Петро Іваненко (Петрик), який 1692 уклав союзний договір з Крим. х., скерований проти Московщини й Польщі. Крим визнав Петрика гетьманом України. Але акція Петрика, підтримана спершу також Запоріжжям, була невдала, і він залишився тільки гетьманом Ханської України (1696 — 1712, з перервами) під протекторатом Туреччини й Криму.

Під час Півн. війни, особливо коли Мазепа уклав союз з Станиславом Лещинським і Карлом XII, укр. уряд сподівався втягнути Крим (і Туреччину) до антимоск. коаліції, але Полтавська поразка 1709 перекреслила можливості для укр.-крим. союзу. Гетьман П. Орлик уклав союзний договір з Кримом (1711), але не дістав належної допомоги від Т. проти Москви на Правобережній Україні (1711 — 14). Замість того, Т. зруйнували Правобережну Наддніпрянщину, а також Слобожанщину. Це була остання нагода для укр.-крим. політ. співпраці. Відтоді впродовж 18 в. укр. козаки допомагали Росії у здобуванні Чорноморського узбережжя від Туреччини й Т.

Під час рос.-тур. війни 1768 — 74 Росія підписала «союз вічної дружби» з Крим. х. в Карасубазарі (1772), а Туреччина Кучук-Кайнарджійським мирним договором (1774) визнала незалежність Крим. х., яка 1783 скінчилася його ліквідацією й приєднанням до Рос. Імперії.

Протягом 18 в. тривали екон. зв’язки між Україною (зокрема Гетьманщиною й Запоріжжям) і Кримом. Замість політ. союзів і конфліктів, на перше місце вийшли торг. стосунки, іноді досить жваві. На Україну йшли продукти крим. госп-ва (риба, сіль. городина, текстиль, ремісничі вироби), через Крим також ішов транзитний торг з Туреччиною. Гетьманщина вивозила до Криму збіжжя, різні пром. вироби тощо.

Крим у 19 — 20 вв. Кол. Крим. х. увійшов до складу Новорос., а з 1802 до Таврійської губ., Т. залишилися лише на Крим. піво. Не зважаючи на маніфест Катерини II (8. 4. 1783), який запевняв Т. їхні нац. і рел. права, переслідування з боку царського уряду примусили Т. еміґрувати до Туреччини, особливо в 1785 — 1800 pp. та по Крим. війні. Разом з тим кількість Т. зменшилася з 200 000 у 1775 до 199 000 у 1797. У зв’язку з одночасною іміґрацією до Криму росіян, українців, німців тощо % Т. зменшився з 80 до 35,5%. (Див. також Крим).

Також з соц. погляду тат. населення потерпіло: до 1796 закріпачено селян, а більшість землі віддано рос. шляхті. На культ. відтинку рос. адміністрація не дбала про збереження або й просто нищила тат. пам’ятки архітектури і мистецтва. Переслідувано мусулманську віру, нищено мечеті або їх перетворювано на правос. храми (1805 було 1556 мечетей, 1914 — 729).

Тат. нац. відродження почалося у 1080-их pp.; його основоположником був Ізмаїл Бей Ґаспіралі (1851 — 1914). Це були змагання за створення для всіх турків і татар однієї мови, за реформу освіти, модифікацію мохаммеданського суспільства, свободу для жінок. У 1883 — 1914 у Бахчесараї виходив часопис «Терджіман», який обслуговував усіх тюрко-татарів Рос. Імперії і поширював паніслямські й пантюркські ідеї. На поч. 20 в. постала нова ґенерація «молодотатарів», які під проводом А. Мегді з центром у Карасубазарі вели рев.-політ. діяльність, подібну до діяльности соціялістів-революціонерів. Вони взяли активну участь у Держ. Думі (1907) і співпрацювали з українцями у складі Союзу Автономістів. Студенти Істамбульського Ун-ту (Н. Челебі, Дж. Сейдамет) 1909 заснували таємну орг-цію «Ватан» (Вітчизна), яка стала основою політ. відродження 1917.

По березневій революції 1917 крим. Т. змагалися за культ., згодом територіяльну автономію, врешті — за самостійність. 7. 4. 1917 з’їзд представників крим. Т. у Симферополі обрав Мохаммеданський Виконавчий Комітет і В. муфті (духовним керівником) Н. Челебі-Челебієва; у грудні 1917 скликано крим.-тат. конституанту («Курултай», пізніше перетворену на рев. парлямент) у Бахчесараї, який затвердив текст тат. конституції, обрав уряд на чолі з Н. Челебі; цей уряд зайшов у конфлікт з Радою нар. представників Криму, в якій більшість становили рос. соціял-дем. і соціял-революціонери.

1917 між крим. Т. й Укр. Центр. Радою встановилися добросусідські відносини; делеґація тат. Виконавчого Комітету відбула на запрошення Центр. Ради наради з М. Грушевським, В. Винниченком і О. Шульгином для узгіднення спільної дії проти рос. централізму; на з’їзді народів у Києві (21 — 29. 9. 1917) Україна і Крим дали обіцянку взаємодопомоги. Проголосивши III Універсалом (20. 11. 1917) Укр. Нар. Республіку, Центр. Рада залишила Крим поза своїм обсягом. Укр. уряд вислав офіц. делеґацію на скликання «курултаю», а на Берестейській мировій нараді О. Севрюк заявив, що рос. делеґація не має права заступати Крим, бо це не є рос. територія.

У січні 1918 владу в Криму захопили большевики; у квітні 1918 большевиків витиснули з півн. Криму укр. війська під командуванням полк. П. Болбочана, але на вимогу німців мусіли покинути Крим. Гол. тат. уряду обрано Дж. Сейдамета (18. 5. — 5. 6. 1918), однак німці передали урядування ген. С. Сулькевичеві (лит. татаринові), який вів пророс., неприхильну до України політику. Це призвело до митної війни між Україною й Кримом і примусило Крим до переговорів (Київ, вересень 1918) та до прелімінарної умови, на підставі якої Крим мав увійти до складу України, діставши внутр. автономію, яка однак не була реалізована. За Директорії УНР, відрізана від Криму, не могла займатися тат. питанням. На весні 1919 Крим захопили на короткий час большевики, потім Денікін і Вранґель, які придушували тат. прагнення до автономії. У листопаді 1920 большевики втретє зайняли Крим і 18. 10. 1921 проголосили Автономну Крим. Республіку у складі РСФСР.

1923 — 27 Т. мали деяку можливість розвивати свою культуру, але «татаризація» Криму була лише частково можлива, бо Т. становили (1926) тільки 25,1% населення Криму. Гол. Крим. Центр. Виконавчого Комітету тоді був В. Ібрагімов. Але вже 1928 його самого та його співр. ліквідовано нібито за змову з Туреччиною, у дійсності за співпрацю з тат. підпільною партією «Міллі Фірка». У 1930-их pp. почалася русифікація (1938 для тат. мови введено кирилицю з рос. графікою, замість латинки, яка 1929 замінила араб. письмо), колективізація, масові заслання, рел. переслідування, ліквідація політ. і культ. тат. кадрів.

На еміґрації Т. провадили політ. і культ. діяльність у Туреччині (Е. Кірімал). Тат. прагнення підтримував поль. уряд через Сх. Ін-т у Варшаві. Українці співпрацювали з Т. у Прометейському русі у Варшаві (С. Сейдамєт) і в Парижі (ж. «Прометей»).

У листопаді 1941 німці захопили Крим. 1942 Т. допомагали німцям поборювати сов. партизанів, однак німці, призначивши Крим для своєї колонізації, не дали жадних політ. прав Т., крім обмежених на культ. відтинку. Большевики по зайнятті Криму (квітень 1944) обвинувачували Т. у співпраці з німцями і постановою 18. 5. 1944 переселили їх на Сибір, до Казакстану й Узбекістану (з гол. осередком у Ташкенті). Постанова Президії Верховної Ради РСФСР від 30. 6. 1945 ліквідувала Крим. Автономну ССР і перетворила її на Крим. обл. Указом Президії Верховної Ради СССР від 19. 2. 1954 Крим приєднано до УССР. Черговим указом від 28. 4. 1956 Т. заборонено повертатися до Криму; ця заборона діє донині, хоч указ 5. 9. 1967 зняв з крим. Т. обвинувачення у співпраці з німцями. На оборону прав Т. виступали й українці: ген. П. Григоренко, С. Караванський, В. Чорновіл та ін.

Укр.-тат. (крим.) зв’язки досліджували укр. історики: М. Костомаров, М. Грушевський, О. Оглоблин, Д. Дорошенко, Д. Олянчин, В. Дубровський, М. Тищенко та ін. Крим. мотиви є в творчості укр. письм.: М. Костомарова, С. Руданського, М. Коцюбинського («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами»), Лесі Українки («Крим. спогади», «Крим. відгуки»); А. Кримський подав заг. огляд крим.-тат. літератури, а в 1927 — 31 чимало матеріялів про крим. Т. міщено в ж. «Східний Світ».

Література: Эварницкий Д. История запорожских казаков и Таврическая губерния. П. 1865; Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII в. П. 1887; Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты в XVIII ст. О. 1889; Грушевський М. Історія України-Руси. Л.-К., тт. 3 — 9. 1905 — 31; Seidamet D. La Crimée. Passé — Présent; Revendications des Tatares de Crimée. Льозанна 1921; Оглоблин О. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика). К. 1929; Кримський А. Література кримських татар (Студії з Криму). К. 1930; Оглоблин О. Студії з Криму. ВУАН. К. 1930; Dorošenko D. — Rypka J. Poisko, Ukraina, Krym a Vysoká Porta v prvni pol. XVII. stol. Прага 1936; Насонов A. Монголы и Русь. М.-П. 1940; Spuler B. Die Goldene Horde. Die Mongolen in Russland. 1223 — 1502. Ляйпціґ 1943; Дубровський В. Україна й Крим в іст. взаєминах. Женева 1946; Надинский П. Очерки по истории Крыма, ч. 1. Симферопіль 1951; Kirimal E. Der Nationale Kampf der Krimturken. Емсдеттен 1952; Vernadsky G. The Mongols and the Russia. Нью Гавен 1953; Zdan M. The Dependence of Halych-Volyn Rus on the Golden Horde. The Slavonic and East European Review. Лондон 1957; Fisher A. The Russian Annexation of the Crimea 1772 — 83. Кембрідж 1970; Ждан М. Україна під пануванням Золотої Орди. ж. Укр. Історик. Нью-Йорк — Мюнхен 1970 — 71; Fisher A. History of the Crimean Tatars. Стенфорд 1978.

M. Ждан, А. Жуковський, Р. М.

Попередня     Головна     Наступна