[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3288-3294.]

Попередня     Головна     Наступна

Тустановичі, кол. с. в Дрогобицькому пов. (Галичина), населення якого швидко зростало завдяки збільшенню видобутку нафти (1900 — 4 300 меш., 1921 — 13 300). У 1920-их pp. Т. об’єднано з сусіднім Бориславом.

Тустановський, див. Зизаній Лаврентій.

Тутковський Микола (1857 — 1913), композитор, піяніст-віртуоз, педагог і муз. діяч, родом з селища Липовець (нині Вінницька обл.); 1883 — 1900 мав власну муз. школу в Києві за програмою консерваторії (поміж її проф. були М. Лисенко, В. Пухальський). Т. автор творів для симфонічної оркестри, фортепіяна, скрипки, віольончелі й хору; опери «Буйний вітер»; підручника з гармонії.

[Тутковський Микола (1857 — 1931, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Тутковський Павло (1. 3. 1858, Липовець, тепер селище Вінницької обл. — 3. 6. 1930, Київ), визначний укр. природознавець і педагог, один з основоположників геології й географії України, д. чл. Укр. (з 1919) і Білор. (з 1928) Академій Наук та НТШ (з 1923). 1881 закінчив Київ. Ун-т, 1884 — 95 консерватор мінералогічного та геол. кабінетів цього ун-ту, 1896 — 1904 викладач в сер. школах Києва, 1904 — 13 інспектор та дир. нар. шкіл на Волині; 1913 — приватдоц., з 1914 проф. Київ. Ун-ту. Т. брав активну участь у підготовних працях до створення УАН; один з перших її д. чл., з 1919 гол. фізико-матем. відділу, з 1924 керівник н.-д. катедри геології УАН (згодом Ін-ту Геол. Наук) і один з організаторів її геол. музею, гол. Комісії для вивчення природних багатств України.

Наук. праці Т. (понад 300) присвячені геології й географії, а також палеонтології, петрографії, мінералогії, ґрунтознавству, гідрогеології тощо. Монографічні праці стосуються гол. Волині й Полісся, зокрема «Краткий географический очерк истории центрального и южного Полесья» (1910); «Зональность ландшафтов и почв в Волынской губернии» («Почвоведение», 1910, ч. 3); «Словечано-Овруцький кряж та узбережжя ріки Словечни» (1923). Чимало праць Т. присвячені палеогеографії четвертинного періоду; він розвинув учення про материкове зледеніння антропогену та про зв’язок стадій зледеніння з епохами укр. лесу й довів його еолове походження: «К вопросу о способе образования лесса» («Землеведение», 1899, кн. 1 — 2); «До питань про вік поверхів лесу та похованих ґрунтів України» («Праці Укр. Н.-Д. Геол. Ін-ту», 1931, т. 4). Т. один з основоположників мікропалеонтологічного дослідження осадових гірських порід, автор клясичних праць про надми «Ископаемые пустыни северного полушария» («Землеведение», 1909, кн. 1 — 4). 1895 Т. висунув пропозицію артезійського водопостачання Києва. Синтетичний характер мають праці Т. «Природна районізація України» (1922) і клясична на той час праця «Краєвиди України в зв’язку з природою та людністю» (1924). Т. дав перший укр. мовою довідник «Загальне землезнавство» (1927), перший «Словник геол. термінології» (1923); він автор ст. про географію як науку і з дидактики географії; також з економіки, зокрема сіль. госп-ва України; автор низки ст. з географії України в «Енциклопедичному Словнику Брокгавза і Єфрона». Т. був видатним популяризатором геології й географії України.

Література: Акад. Павло Тутковський. Автобіографія. К. 1929; Сно О. Бібліографічний спис друкованих праць акад. П. А. Тутковського у кн.: Збірник пам’яті акад. Павла Аполлоновича Тутковського, т. 1, К. 1932; Каптаренко-Чорноусова О. К. Академік Павло Аполлонович Тутковський. Геол. журнал. 1958, т. 18, випуск 1.

В. К.

Тухоля, пов. м. на Помор’ї в Польщі (Бидґоське воєводство), 9 200 меш. (1966). 1920 поль. військ. табір інтернованих для 700 старшин і 500 вояків ЧУГА, які перейшли на весні 1920 з Червоної Армії на поль. бік для спільної боротьби з большевиками, але їх поляки підступно роззброїли. Влітку 1920 до Т. привезено ген. М. Тарнавського і старшин УГА, що їх поляки заарештували у Львові. Частина старшин утекла з табору до сусідньої Німеччини і перейшла до Укр. бриґади в Німецькому Яблонному (Чехія), частину їх звільнено, так що взимку 1921 табір в Т. перестав існувати.

Тучапський Макарій, єп., див. Макарій Тучапський.

Тучапський Павло (1869 — 1922), політ. діяч родом з Таращанського пов. на Київщині, прихильник М. Драгоманова, співзасновник Рос. Соц.-Дем. Роб. Партії (делеґат І з’їзду РСДРП 1898 від Київ. Союзу боротьби за визволення роб. кляси), з 1904 діяч й ідеолог Укр. Соціял-Дем. Спілки (див. Спілка), в якій виступав проти автономії України («К вопросу об автономии Украины» у «Вестник Жизни», 1906); 1921 — 22 бібліотекар ВУАН у Києві. Ст. про М. Драгоманова («Нац. погляди Драгоманова», «Україна», 1926, кн. 2 — 3), спогади «Из пережитого» (1923).

Тушканчик звичайний, або великий (Allactaga jaculus), див. Заєць земляний.

Туя (Thuja), рід вічнозелених хвойних дерев і кущів родини кипарисових. Відомо 5 видів, поширених у Сх. Азії і Півн. Америці. На Україні вирощують як декоративні 4 види, найчастіше Т. зах. (T. occidentalis L.) до 20 м заввишки. Вона морозостійка, добре витримує задимлення і стриження; деревина легка, стійка проти гниття. Культивують у ботан. садах і парках майже по всій Україні.

Тхір [Mustella (Putorius L.)], ссавець роду хижаків, родини куницевих; довж. до 46 см, хвіст до 16 см. Цінний хутровий звір. На Україні 2 види: Т. звич., ліс. або темний [M. (P) putorius L.] і Т. степ. [M. (P) eversmanni Lesson], дуже корисний (винищує шкідливих гризунів); тепер під охороною.

Тшинецька культура, археологічна культура сер. періоду бронзового віку, поширена в сер. смузі Польщі (від р. Варти на заході) і на Україні (від Бугу на зах., до Десни на сх. і від Прип’яті на півн. до півд. Волині). Назва від с. Тшинця (Trzciniec) на Люблінщині. Основні зайняття носіїв Т. к. скотарство і хліборобство, а також полювання і рибальство. Житла — землянки і наземні споруди. Пам’ятники поховань: могили з обрядами трупоспалення і трупопокладення; також колективні поховання. Знахідки: численні керамічні вироби (серед ін. посуд з рожевуватою підлискованою поверхнею, здебільша оздоблений, крем’яні серпи, скребки, наконечники стріл, підробки з кости і бронзи. Т. к. існувала з 16 до сер. 12 в. до Хр.

Тюленєв Микола (1889 — 1969), вчений у галузі аґромеліорації, чл.-кор. АН УРСР (з 1948), родом з с. Ганнівки (нині Криворізького р-ну Дніпропетровської обл.). По закінченні Київ. Політехн. Ін-ту працював на різних посадах, найдовше в Укр. Н.-Д. Ін-ті гідротехніки і меліорації та в Ін-ті Фізіології рослин і аґрохемії АН УРСР. Понад 200 праць з питань с.-г. освоєння осушених торфово-болотяних ґрунтів.

[Тюленєв Микола († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Тюлень білочеревий, або монах (Monachus monachus Hermann), морський ссавець родини тюленевих, ряду плавоніжців, довж. тіла до 275 см, вага бл. 300 кг, часом більше. На Україні зустрічається зрідка в Чорному м. (винищений задля шкури, товщу, м’яса).

Тюлька звичайна (Clupeonella delicatula Nordmann), риба родини оселедцевих; довж. тіла до 110 мм, вага до 9 г. Поширена в опріснених водах Чорного і Озівського морів, на весні у великій кількості заходить у пониззя Дніпра, Бога, Дністра, дельту Дунаю. Цінна пром. риба.

Тюльпан (Tulipa L.), рід багаторічних цибулястих трав’янистих рослин родини лілеюватих. Відомо понад 140 видів, поширених в Европі й Азії; на Україні бл, 10. Ростуть у степах на вапнякових і крейдяних відслоненнях, на сухих кам’янистих схилах тощо. Культ. Т. гібридного походження поширені в декоративному садівництві.

Тюменева Галина (* 1908), музикознавець і педагог родом з Полтави; закінчила Харківський Муз.-Драматичний Ін-т (1936); з 1936 викладач, з 1947 доц. Харківської Консерваторії. Музикознавчі праці перев. на теми рос.-укр. муз. взаємин («Взаємні зв’язки рос. та укр. муз. культур», 1954; «Чайковський і Україна», 1955; «Гоголь і музика», 1966).

Тюркізми, етранжизми, запозичені з тюркських мов. Т. приходили в укр. мову гол. ч. у 10 — 18 вв. у наслідок прямого сусідства, торг., політ. та культ. зв’язків або рідше через посередництво ін. мов (рос., поль. та ін.). Деякі Т. можуть також бути етранжизмами (іранізмами, арабізмами, грецизмами й ін.) в самій тюркській мові, безпосередньо з якої вони потрапили до укр. мови. Укр. мова була посередником у ширенні Т. до зах.-слов. мов. Перші праукр.-тюркські стосунки сягають ще спільнослов. часів, коли у 6 в. сер.-азійська тюркська держава доходила до Озівського чи Чорного м., а в 7 — 8 вв. з’являються в степах України тюркські племена, що входили до племінних об’єднань болгарів та хозарів (пор. ЕУ 1, стор. 407 — 8); можливо, з тих часів походять Т. каган (князь), багатир, сан (висока звання), сабля (шабля) і також суфікс -чий для творення назв осіб за їхньою діяльністю, як кънигъчий, кърмъчий. З 9 в. Київ. Русь перебувала у постійних зв’язках з Хозарським каганатом, що тоді, мабуть, доходив до Дніпра, а в 9 — 11 вв. з печенігами, що кочували в степах від Дону до Дунаю, торками чи «чорними клобуками», а особливо в 11 — 13 вв. з половцями, і від них, а найпевніше від цих останніх, зайшли засвідчені в «Слові о полку Ігореві» та літописах Т.: булат і харалуг (криця), женьчуг (перло), курган (фортеця), шатро, япончица (пізніше опанча), клобук (пізніше ковпак), товар, кощій (бранець), чага (бранка), тлумач, лошадь (пізніше лоша), борсук, яруга, євшан, бур’ян. Багато Т. прийшло з тат. навалою 13 — 14 вв.: козак, ватага, сарай (спочатку «палати», «дім»), чардак, базар, харч, башлик, калита, бариш, чай, бугай, карий та ін., але найбільше за коз. часів, 15 — 18 вв., від Крим. Ханства та Туреччини в різних ділянках життя: скотарство: чабан, отара, табун, аркан, торба, кабан, лоша, буланий, чалий, гайда; степ. життя: байрак, комиш, лиман, туман, беркут, сарана, гарба, курінь; городництво: баштан, гарбуз, кавун, тютюн; військо: кіш, табір, осавул, бунчук, чайка (човен), са(га)йдак; одяг: габа, кунтуш, кобеняк, шаравари, штани, очкур, сап’ян, чоботи, постоли, тасьма, серпанок (вуаль); торгівля, промисел, побут та ін.: чумак, аршин, могорич, майдан, чавун, казан, килим, тапчан, локша (локшина), кав’яр, кава, кобза, люлька, гайдамака, харциз, канчук, кайдани, чума; також деякі фразеологізми, напр., калька, батьки (в сенсі «батько й мати»), пор. тур. ebevèyn (те саме) двоїна від eb («батько»). Багато Т. є в топономії степ. України (Кременчук, Інгул, Ізюм, Самара та ін.). Т. звич. характеризуються гармонією голосних (самі передні або самі задні голосні в слові), браком групи приголосних на поч. слова і, здебільша, кінцевим наголосом. Не виключена можливість тюркських впливів на фонетичний розвиток укр. мови, особливо в проявах двоскладової гармонії голосних (найдавніше в т. зв. повноголоссі, напр., мороз із морзъ, пізніше в зміні о > а перед наголошеним а, напр., гарáзд із горазд-; в уканні — вимова кожух як кужух та ін), але певности щодо цього нема.

Література: Макарушка О. Словар укр. виразів, перейнятих з мов тюркських. ЗНТШ, т. 5, 1895, кн. 1; Дмитриев Н. О тюркских элементах русского словаря. Лексиграфический сборник, III, M. 1958; Кримський А. Про тюркські впливи в мовах слов. та евр. Твори, т. 4, стор. 574 — 83. К. 1974; Баскаков Н. Тюркизмы в восточнославянских языках. М. 1974.

В. Свобода

Тюрма, в’язниця, один з видів кари позбавлення волі, у конкретному розумінні установа і приміщення, устатковане з цією метою. З княжої доби докладніших відомостей про форми ув’язнення немає. Місцем ув’язнення для вищих верств людности був т. зв. «поруб», до якого саджали політ. в’язнів (князів-противників, змовників-бояр тощо); в окремих манастирських приміщеннях ув’язнювали «церк. людей» і злочинців проти релігії. За всілякі ін. провини тримали в різних місцях під вартою. Пізніше місцем ув’язнення звичайно були ратуші, в яких були спеціяльні «турми» (від нім. der Turm — вежа). У джерелах згадуються також і замкові «турми». Ув’язнених називали також колодниками, бо їх часто тримали в колодках (кайданах). Церк. суди тримали винних у «куні», тобто заковували в залізну скобу з замками, прикріплену до зовн. стіни дзвіниці або церкви. По с. винних тримали під вартою в коморах, хлівах або в приміщеннях, спеціяльно на це призначених. За Гетьманщини були Т. в полкових містах, в яких в’язні перебували перев. під слідством. Гол. формами покарання були грошові й тілесні кари і страта. На підставі суд. рішення також забивали в колодки, приковували до гармати, іноді віддавали на відробітки до манастиря. Ув’язнення застосовувалося рідко (за переховування злодіїв, перелюбство, відмову повернути вкрадене, а також за неправдиву апеляцію). Строк ув’язнення, залежно від провини, тривав від 12 тижнів до 2 pp.

У Рос. Імперії до сер. 17 в. ув’язнених тримали лише під слідством у підземеллях, льохах і т. зв. «застінках». З 1649 Т. почали застосовувати як додатковий засіб покарання. У царських Т. аж до реформи сер. 19 в. панували жахливі умови. Ще у 18 в. уряд не давав жадних засобів на утримання в’язнів, часом їх випускали на жебри, і були випадки смерти з голоду. Заг. ч. Т., каторжних, кріпосних, манастирських, досягало 20 000. У 19 в. позбавлення волі стає гол. мірою покарання. На укр. землях під Австрією при кожному суді були Т., в яких тримали також в’язнів під слідством. Ця система поволі прищепилася і в Росії, хоч тут широко було практиковане заслання і каторжні роботи. Щойно в другій пол. 19 в. розпочато реформи. 1879 ухвалено закон про тюремне управління й реорг-цію Т. за різними категоріями. Тоді ж розпочато плянову розбудову тюремних приміщень. 1890 ухвалено закон про перебування під вартою, а 1909 — про виховнопоправні заклади для неповнолітніх. У 19 — 20 вв. кожне м. в Росії мало тюремний будинок, часто не один; вони називалися різно: Т., острог, тюремний замок. У Києві була велика Лук’янівська Т. і менша на Бібіковському бульварі, у Харкові Т. на Холодній горі. Політ. в’язнів за царського часу тримали у 18 — першій пол. 19 в. в льохах Києво-Печерської Лаври, а пізніше в Київ. фортеці (зокрема в т. зв. «Косому Капонірі»). На укр. землях під Австрією тюремні справи реґулював закон 1873 про кримінальне злочинство, а також різні правила. Під Польщею були збережені рос. й австр. системи, доповнені окремими законодавчими актами. Ці закони реґулювали питання відбуття кари позбавлення волі, тюремної адміністрації, праці в’язнів тощо. Спеціяльних Т. для політв’язнів у Польщі не було, так що українці, засуджені за антидерж. діяльність, відбували ув’язнення у Т. в корінній Польщі (Вісніч, Вронки, Равіч, Сєрадз, Св. Кжиж). Найбільша Т. загального типу була у Львові «Бриґідки», і через неї перейшли тисячі укр. політ. в’язнів. 1934 створено в Польщі конц.-табір у Березі Картузькій.

В СССР основною формою позбавлення волі стали концентраційні табори (звичайно п. н. поправно-трудових колоній). Але політ. терор набрав такого масового характеру, що не тільки кол. царські Т. були так переповнені, що в одиночних чи призначених на 2 — 4 особи камерах міщено по кільканадцять в’язнів, а під Т. пристосовувано й будови ін. призначення. Тюремний тип покарання відзначається певною ізоляцією, максимальним обмеженням прав в’язнів (обмеження, а то й заборона побачень, заборона набувати додаткові харчі і предмети першої потреби, обмеження листування тощо). У 1920 — 50-их pp. з політ. мотивів масово ув’язнювано без жадних законних чи суд. формальностей і чинено жорстокі розправи до фізичних знущань включно: відомі жорстокі масові розстріли у Вінниці 1937 — 38 (див. Вінницький злочин), у Львові, Дрогобичі, Тернополі, Дубному й ін. м. перед відступом сов. армії в 1941 і багато ін. З другої пол. 1950-их pp. ув’язнення в Т. відбувається формально тільки на підставі суд. вироку, але фактично й тепер порушення норм законности стосовно політ. в’язнів лишається типовою ознакою сов. пенітенціярної системи. Про це свідчать ув’язнення й суди над діячами укр. опору 1960 — 70-их pp. Політ. в’язнів як правило приміщують в Т. усуміш з кримінальними в’язнями, що робиться з політ. метою: щоб приховати рух опору і назовні твердити, ніби в ув’язненні перебувають лише кримінальні злочинці. Боротьба ув’язнених діячів опору за статус політв’язня покищо не дала помітних наслідків. У 1960 — 70-их pp., як і раніше, сов. уряд ув’язнював укр. політ. в’язнів у Т. (як і концентраційних таборах) за межами УССР (відома Владимірська Т.), що література Самвидаву оцінює як повний брак суверенности республіки, яка позбавлена навіть права вирішувати справи своїх в’язнів.

Режим Т. за останні роки реґулюють «Основи виправно-трудового законодавства СССР» (1969) і «Виправно-трудовий кодекс УРСР» (1971). Статистичні дані про заг. кількість в’язнів і поділ їх на кримінальних і політ. не відомі, бо вважаються держ. таємницею.

Див також Пенітенціярна система, Політичні в’язні.

А. Білинський

Тютюн (Nicotiana), рід однорічних і багаторічних рослин родини пасльонуватих; відомо понад 70 видів. У культурі велике значення мають два — махорка (N. rustica L.) і Т. справжній (N. tabacum L.), однорічні рослини, обидві поширені на Україні. Т. (особливо його листки) містять алькальоїди, серед ін. нікотин (1 — 3%), органічні кислоти, етерову олію тощо. З Т. виготовляють вироби для куріння (цигарки, сиґарети, сиґари, тютюн для курення, люльковий), нюхальний Т. і Т. для жування; з відходів одержують цитринову кислоту, препарати для боротьби з шкідниками сіль. госп-ва тощо.

Курення Т. було принесене з Америки до Европи у другій пол. 16 в., на Україну — з кін. 16 в., а з поч. 17 в. Т. (перев. прості сорти) почали вирощувати в коз. і сел. госп-вах. 1717 з указу Петра I збудовано в Охтирці (Харківщина) першу на Україні (і в Рос. Імперії) тютюнову фабрику, що мала плянтації кращих сортів Т. (50 га). Площа під Т. і махоркою постійно зростала: з 550 га у 1727 до 22 000 га у 1860. Це були перев. плянтації великих землевласників, але Т. плекали також на своїх садибах селяни, козаки, купці. 1911 посівна площа Т. в 9 укр. губ. зросла до 28 490 га (у тому ч. 13 870 на Полтавщині і 13 440 на Чернігівщині); 1913 зменшилася до 24 700 га (у тому ч. 8 600 припадало на Т., 16 100 на махорку), що становило 44% площі під Т. у Рос. Імперії. З України культура Т. поширилася на Крим і Басарабію, а в другій пол. 19 в. на Кубань і чорноморське узбережжя Кавказу. Тютюнництво приносило державі великі прибутки: у Рос. Імперії з допомогою акцизу, в Австро-Угорщині — тютюнової монополії.

У 1920 — 30-их pp. посівні площі під Т. і махоркою значно зросли. З 1950-их pp. площа під Т. не зазнала більших змін, натомість зменшилася площа під махоркою (її перестали курити). Зміни посівної площі в УССР видно з табл. (у тис. га):

У 1950-их pp. площа Т. в УССР становила до 30% заг.-союзної, тепер бл. 17%. Валовий збір Т. в УССР становив 1970 23 тис. т, махорки — 2,3; урожай 9,3 і 10,6 центнерів з га.

Основні посівні площі Т. розміщені на Поділлі (зокрема в Тернопільській і Хмельницькій обл., на Покутті, у Криму і на Закарпатті, а також на Кубані й чорноморському узбережжі Кавказу. На Україні поширені сорти Т.: Переможець 83, Гостролист Б 2747, Дюбек 44 та ін. Питання селекції і аґротехніки Т. досліджують Укр. дослідна станція з тютюну і махорки у Мельниці Подільській (Борщівського р-ну Тернопільської обл., створена 1959) і Тютюну і махорки Ін-т (Всесоюзний н.-д. Ін-т ім. А. Макогона Мін-ва сіль. госп-ва СССР) у Краснодарі (заснований 1923).

Див. також Тютюново-махоркова пром-сть.

Література: Сігал А. Тютюни України. К. 1962.

Р. М.

Тютюнник Василь (1882 — 1919), військ. діяч, полк. ген. штабу Армії УНР. За Центр. Ради й гетьманату працював в оперативному відділі Генштабу; в Армії УНР був першим помічником начальника штабу Дійової Армії УНР, а потім її головнокомандуючим і начальником штабу. Помер у Рівному від тифу.

[Тютюнник Василь (* Єнки, Хорольський пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Тютюнник Григір (* 1931), письм. родом з Полтавщини, брат Григорія Т. Закінчив Харківський Ун-т (1962), працював учителем, у редакції «Літ. України» і в сценарній майстерні Київ. кіностудії ім. О. Довженка. Друкується з 1961. Зб. оп. і новель «Зав’язь» (1966), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975); оп. для дітей «Ласочка» (1970), «Лісова сторожка» (1971), «Степова казка» (1973), повість і оп. «Деревій» (1969). Серед прозаїків свого покоління Т. вирізняється кольоритним зображенням побуту сучасного села, своєрідною мовою і соковитим гумором.

[Тютюнник Григір (1931, Шилівка, Зіньківський р-н — 1980, Ірпень бл. Києва). В обставинах безнастанного переслідування за відхилення від догм соц. реалізму поповнив самогубство. Посмертне вид. „Твори в 2-ох тт.“ (1984). — Виправлення. Т. 11.]

Тютюнник Григорій (1920 — 61), письм., нар. у с. Шилівці на Полтавщині, в сел. родині. У 1946 закінчив Харківський Ун-т і працював учителем укр. мови і літератури на Львівщині. Перші поезії надрукував 1937, з 1950 перейшов на прозу: зб. оп. «Зорані межі» (1951), повість «Хмарка сонця не заступить» (1956). Найзначніший твір Т. — роман «Вир» (1960) про життя укр. села за передвоєнного часу і за другої світової війни, посмертно нагороджений Шевченківською премією (1963). Зокрема перша частина с найкращим у сов. літературі відтворзнням похмурого колгоспного побуту і сваволі сіль. адміністрації.

[Тютюнник Григорій († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Тютюнник Юрко (1891 — 1929), укр. військ. діяч, родом з с. Будище (Сумщина), ген.-хор. армії УНР. У рос. армії поручник, 1917 учасник укр. військ. руху (організатор «Першого Симферопільського полку ім. Гетьмана Дорошенка», співорганізатор Звенигородського коша Вільного Козацтва), чл. Укр. Центр. Ради; начальник Київ. рев. комітету у протигетьманському повстанні; з лютого 1919 начальник штабу отамана М. Григорієва під час його боротьби проти десанту Антанти на Херсонщині й Одещині. Після невдачі повстання Григорієва проти большевиків Т. пробився на поч. лютого 1919 з частиною його повстанців через больш. фронт до армії УНР на Поділлі; з цієї частини (1730 бійців) створено 12 Партизанську дивізію армії УНР, яка разом з 5 Київською дивізією становила Київську групу під проводом Т.; 6. 12. 1919 — 5. 5. 1920 Т. брав участь у І Зимовому поході як помічник ген. М. Омеляновича-Павленка на чолі Київської (Стрілецької) дивізії, з якою воював проти большевиків до осени 1920. Після інтернування в Польщі Т. очолив Повстанський Штаб у Львові, який підготовляв II Зимовий похід (див. Зимові походи), що закінчився трагедією під Базаром. За нез’ясованих обставин у кін. 1923 Т. виїхав до УССР, де спочатку викладав у Школі червоних старшин і працював у ВУФКУ сценаристом (сценарій фільму «Звенигора», спільно з М. Йогансеном). Розстріляний з поч. посилення больш. терору на Україні.

Т. автор низки спогадів (під псевд. Г. Юртик), друкованих у Літ-Наук. Віснику і «Заграві», політ.-військ. нарисів «Зимовий похід 1919 — 1920 pp.», Коломия 1923; памфлету «З поляками проти Вкраїни», Х. 1924; політ.-військ. нарису «Революційна стихія», Львів 1937.

[Тютюнник Юрко. Загинув у Москві. — Виправлення. Т. 11.]

Тютюново-махоркова промисловість, галузь харч. пром-сти, що виготовляє тютюнові (тют.) і махоркові вироби (цигарки, сиґарети, цигарковий тютюн, махорку). На Україні (і в Рос. Імперії) першу тют. фабрику (держ. мануфактуру) збудовано з указу Петра I в Охтирці на Харківщині (вона існувала до 1766). За дореформної доби тютюн і махорку переробляли на Наддніпрянщині перев. безпосередньо на плянтаціях або вивозили на переробку до Росії чи Голляндії. Пізніше постала низка невеликих тют. фабрик; 1865 їх було на Україні 109. У другій пол. 19 в. Т.-м. п. почала зростати; на поч. 20 в. було створено в Рос. Імперії і на Україні кілька акціонерних тют. т-в, 1913 виникло монопольне об’єднання, яке концентрувало бл. 75% виробництва цигарок. На Україні (9 губ.) діяло 1913 — 109 т.-м. фабрик, на яких працювало бл. 6 000 робітників. Вони виробляли 3,1 млрд цигарок (12% всієї продукції Рос. Імперії). 1911 у 8 укр. губ. вироблено 1883 т махорки і 194 т тютюну. Махоркове виробництво зосереджувалося на дрібних підприємствах у місцях продукції махорки; тют. — перев. по більших м. (Одеса, Київ. Кременчук, Теодосія). Україна переробляла не тільки свій, а й привозний тютюн, зокрема кращі сорти з ін. р-нів. Частину продукції укр. фабрик вивозили до ін. р-нів Рос. Імперії, навіть за її кордони: а одночасно частину продукції махорки і далі вивозили у сирому вигляді до Росії.

У 1920 — 30-их pp. на Україні відбулася значна концентрація Т.-м. п.; 1940 в УССР діяло лише 15 тют. фабрик. Вони виробляли перев. цигарки, продукція яких збільшилася у 1940 до 22,3 млрд штук.

Тепер на Україні діє 10 тют. фабрик (найбільші з них Львівська, Київ., Черкаська, Прилуцька й Харківська), 10 тют.-ферментаційних зав. (найбільші — Жмеринський, Симферопільський, Берегівський і Борщагівський) та 39 заготівельних баз тют. й махоркової сировини; на Кубані є тют. комбінат у Краснодарі. 1978 в УССР вироблено 77,1 млрд цигарок і сиґарет, що становить 20% загальносоюзного виробництва.

Р. М.

Т.-м. п. у Галичині. По приєднанні Галичини до Австрії 1778 введено тют. монополію, а 1784 цісар Йосиф II видав тют. патент. Тоді збудовано велику тют. фабрику у Винниках б. Львова, у Монастириськах (1797), у сер. 19 в. в Ягольниці, згодом у Заболотові й Борщеві. Вони переробляли місц. й імпортовану сировину. Розвиток Т.-м. п. корисно вплинув на добробут місц. населення, але й спричинив наплив чужинців (гол. поляків). Прибутки з продажу тют. виробів постійно зростали: з 34 млн корон у 1848 до 340 млн у 1913. На тют. фабриках працювало 1913 3 962 робітників (у тому ч. у Винниках — 1 536). Усі фабрики діяли й у 1930 — 40-их pp.; тепер у Винниках діє тют. фабрика, у 4 ін. місцевостях — тют.-ферментаційні зав.

Література: Гапоненко В. Основні фонди тют. пром-сти УРСР та їх використання, ж. Харч. пром-сть. К. 1970, ч. 9.

М. Влох

Тяглі селяни, на Україні різні групи залежних селян, що платили данину й виконували натуральні повинності власною тягловою худобою й с.-г. знаряддям. За інвентарними правилами 1847 — 48 на Правобережній Україні сел. двір мав обов’язок 3-денної праці з тяглом на тиждень. Сел. реформа 1861 скасувала цей обов’язок.

Тягло, на Україні до скасування панщини заг. назва для всіх податків державі та панщизняних повинностей на користь пана, які були обов’язковими для сел. двору. Назва походить від того, що частково ці робочі повинності роблено за допомогою тяглової худоби; назва Т. подекуди перейшла на сел. двір.

Тягнигоре (справжнє прізвище Сідлецький) Дмитро († 1945), правос. свящ. родом з Київщини; старшина Армії УНР; на еміґрації в Польщі, на Кубі й у ЗДА (1924 — 30). У 1931 на доручення архиєп. Теодоровича виїхав до Бразілії для орг-ції УАПЦеркви; у гром. діяльності відомий з орг-ції у т. зв. «Молодому Козацтві». Помер у колонії Ірасема (Ірапутан).

Тягно Борис (1904 — 64), режисер школи Л. Курбаса, нар. у Харкові; закінчив Муз.-Драматичний Ін-т ім. М. Лисенка в Києві (1923). Працював актором і режисером у «Березолі» (1922 — 29), де поставив «Жакерію» П. Меріме (1925), «Король бавиться» В. Гюґо (1927), «Бронепоїзд 14 — 69» В. Іванова (1928). Згодом мист. керівник Харківського Театру Роб. Молоді (1932 — 37), Дніпропетровського Укр. Драматичного Театру ім. Т. Шевченка (1938 — 40), Одеського Укр. Драматичного Театру Революції (1944 — 47) та гол. режисер Львівського Укр. Драматичного Театру ім. М. Заньковецької (1948 — 62). До цікавіших вистав Т. повоєнного часу належать «Дванадцята ніч» (1946) і «Гамлет» (1957) В. Шекспіра, «Сон кн. Святослава» І. Франка (1955) і «Фавст і смерть» О. Левади (1960). Крім того, фільми «Охоронець музею» (1930) і «Фата морґана» за М. Коцюбинським (1931).

[Тягно Борис († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Тясмин, р. на Придніпровській височині, права притока Дніпра (впадає в Кременчуцьке водосховище); довж. 164 км, сточище — 4 570 км², перев. ширина долини 1 — 4 км, річища — 5 — 20 м. Основне живлення снігове. Над Т. — м. Кам’янка, Сміла, Чигирин.

Тясминське городище, залишки укріпленого поселення часів чорноліської культури (8 — першої пол. 7 в. до Хр.) на високому правому березі р. Тясмину (притока Дніпра), поблизу с. В. Андрусівки Світловодського р-ну Кіровоградської обл. Т. г. досліджуване 1956 — 57. Складалося з укріплення круглої форми діяметром 60 м, яке було оточене валом і ровом.

Тячів (VI — 4), м., р. ц. Закарп. обл., положене в Мармароській котловині на правому березі Тиси; 8 500 меш. (1971). У Т. — металозав. і харч. пром-сть (серед ін. плодоконсервний зав.), фабрика мист. виробів. У документах Т. вперше згадується з сер. 13 в. В околицях Т. розвинуте садівництво, зокрема вирощування яблук.

Попередня     Головна     Наступна