[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3340-3354.]

Попередня     Головна     Наступна

Українська Академія Сільсько-Господарських Наук (УАСГН), вища наук. установа з сіль. госп-ва в УССР, що існувала 1956 — 62 в Києві. УАСГН була третім за чергою в УССР центром с.-г. наук після Сіль.-Госп. Наук. Комітету України (1918 — 28) і Всеукр. Академії С.-Г. Наук (1926 — сер. 1930-их pp.), існування яких тепер в УССР замовчується. В Академії працювали відділи: хліборобства, механізації й електрифікації сіль. госп-ва, тваринництва; лісівництва, гідротехніки й меліорації; економіки і орг-ції с.-г. виробництва. Академії були підпорядковані 21 н.-д. ін-т з великою мережею досл. станцій і полів, 25 обл. держ. с.-г. та ін. досл. станцій, центр. наук. с.-г. бібліотека. У складі УАСГН була також навчальна частина академії (тепер Укр. С.-Г. Академія). В УАСГН працювали 22 д. чл. і 22 чл.-кор. Органами академії були: «Доповіді УАСГН» і «Вісник С.-Г. науки», вони видавали свої «Праці» (в кількох серіях), тематичні зб. тощо. 1962 УАСГН ліквідовано, а її установи передано Академії С.-Г. Наук у Москві та її зональному відділові на Україні — Південному.

«Українська Бесіда» (до 1928 «Руська Бесіда»), т-во клюбного типу 1861 — 1939 в Галичині. Перше т-во «У. Б.» було засноване у Львові 1861 заходами Ю. Лаврівського на базі гуртка львівської інтеліґенції «Молода Русь» для плекання товариського життя та «скріплення й піднесення нац. духа»; згодом воно було поширене по всіх більших гал. м. (Перемишль, Станиславів, Тернопіль та ін). У 1860 — 80-их pp. «У. Б.» у Львові була осередком товариського, просвітянського, культ. і навіть політ. життя. В колах «У. Б.» дозрівали різні ідеї щодо нац. життя, відбувалися зустрічі земляків з усіх частин України. «У. Б.» влаштовувала літ.-музичні вечори, доповіді, концерти, вечерниці на відзначення роковин Шевченка, балі. 1864 — 1923 вона утримувала у Львові свій театр (див. «Української Бесіди» Театр). Конкурсами на драматичні твори «У. Б.» стимулювала розвиток укр. драматургії в Галичині й нагородами сприяла пожвавленню літ. життя. При ній у 1870 — 90 мали також пристановище львівські студентські т-ва. У 1866 — 71 в клюбі переважали москвофіли, згодом керівництво перебрали народовці. Визначніші голови львівської «У. Б.»: Ю. Лаврівський, В. Шухевич (1895 — 1910), Л. Шехович, І. Кокорудз (1920 — 32), Ю. Савчак, І. Копач. З розбудовою укр. гром. орг-цій праця «У. Б.» поступово зійшла на товарисько-розвагові влаштування.

«Українська Бібліотека», в-во концерну «Укр. Преса» І. Тиктора у Львові; 1933 — 39 видавало щомісяця (1 кн. на 8 аркушів друку) літ. твори: передруки й першодруки, мемуари, переклади. Вийшло 80 кн.; ред. М. Голубець. Передплатники газ. «Наш прапор» одержували вид. «У. Б.» безкоштовно. До 1937 розійшлося 230 000 кн.

Українська Богословська Академія (в Мюнхені), див. Богословська Академія.

Українська Військова Організація (УВО), нелеґальна військ. рев.-політ. формація, що постала 1920 заходами старшин різних укр. армій: Січ. Стрільців (ідеологічно-політ. вклад), УГА, а гол. її VI бриґади (бойовий та орг. елемент). Постала УВО з метою продовжувати збройну боротьбу за державність. У ній брали участь військовики різних політ. партій, а створенню її сприяла міжнар. і внутр.-укр. ситуація: на Україні тривала партизанська боротьба, справа Сх. Галичини ще не була вирішена в міжнар. політиці, і хоч два укр. уряди (УНР і ЗУНР) діяли не скоординовано, однак все це підносило настрій і творило надії на майбутнє. Тоді спонтанно поставали конспіративні гуртки молоді в самій країні і за кордоном під різними назвами («Молода Україна», «Комітет Укр. Молоді», «Воля» тощо), які згодом зникли або увійшли до УВО.

У вересні 1920 у Львові створилася тимчасова Начальна Колеґія УВО (О. Навроцький, М. Матчак, Я. Чиж, Ю. Полянський і В. Целевич), яка з приїздом з-за кордону полк. Є. Коновальця (20. 7. 1921) переіменувалася на Начальну Команду (НК) на чолі з Є. Коновальцем і шефом штабу полк. Ю. Отмарштайном. В УВО були орг.-кадрова, розвідна, бойова і пропаґандивно-політ. референтури. Основною територією дії УВО була Галичина, яку поділено на 13 військ. округ, округи на пов. з округовими і пов. командами (всіх 58). НК утримувала зв’язок з кожною командою окремо; до осени 1922 вони відбули три таємні конференції у Львові, де був центр УВО. Діяльність УВО в УССР розробляв Ю. Отмарштайн, практичну роботу вів Ю. Тютюнник. Для зв’язку з повстанцями ще раніше вислано старшин І. Андруха, М. Опоку, В. Романика, Нерослика й Решетуху (перших двох убито при викритті повстанського штабу в Києві, ін. загинули без вісти). Амнестія 1923, політика НЕП та українізація не сприяли військ. боротьбі.

Поза укр. землями УВО утримувала експозитури під різними назвами. Найважливіші в Чехо-Словаччині (Крайова Команда), в Берліні (Закордонна Делеґація УВО), у Данціґу, в Литві (Гурток українців при Лит.-Укр. Т-ві). Поставали гуртки УВО й за океаном, які стали статутовими т-вами під різними назвами і політ. й фінансово підтримували УВО. Експозитури ставили собі завданням леґалізувати чл. УВО за кордоном, підтримувати зв’язки з чужинецькими колами, транспортувати зброю та літературу, організувати вишкільні курси.

Як військ. орг-ція, УВО лишила політику у вужчому розумінні укр. урядам, але була від них незалежна, хоч свою діяльність достосовувала до їх дипломатичних заходів. Контакти з екзильними урядами були неофіц. і посередні: з ЗУНР через Міжпартійну Раду або Делеґатуру ЗУНР у Львові, з УНР — тільки через військ. кола.

У діяльності УВО можна розрізнити два періоди: рев.-військ. (1920 — 22) і рев.-політ. (1922 — 31). УВО здійснила реєстрацію військовиків, оформила їх в орг. формації, при чому ударною силою на випадок війни мали бути укр. інтерновані частини в Чехо-Словаччині та формовані з полонених в Італії. Збирано й маґазиновано зброю, частково куповано її за кордоном. Як реакція на незаконні поль. акти (конскрипція 30. 9. 1921, вибори до сойму 5. 12. 1922, призив новобранців до війська), велася широка діяльність з бойовими виступами, вершком яких була саботажна акція восени 1922. У висліді відбувалися процеси проти чл. УВО, з яких найголовніші були за атентат 26. 9. 1921 С. Федака на маршала Й. Пілсудського і воєводу О. Ґрабовського у Львові та за вбивство 15. 10. 1922 укр. кандидата до сойму С. Твердохліба.

У висліді були хвилі арештів; полк. Коновалець та дехто з НК виїхали за кордон, команду у Львові перебрав А. Мельник. Конференція в Оліві б. Данціґу на поч. зими 1923 реорганізувала УВО, створивши НК тимчасово в Берліні й Крайову Команду у Львові. Тоді ж остаточно відмежовано УВО під ЗУНР. Після рішення Ради амбасадорів 15. 3. 1923 уряд ЗУНР втратив міжнар. статус, през. Є. Петрушевич хотів далі боротися з Польщею, спираючись на УССР. Большевики обіцяли допомогу, але вимагали повністю підпорядкувати УВО Петрушевичеві й усунути Є. Коновальця. Це викликало внутр. кризу в УВО, що тривала майже два роки. Більшість чл. УВО відстоювала соборницький принцип НК УВО, але деякі гал. старшини висловлювалися за політику Петрушевича, відбувши окрему нараду 1925 в Ужгороді. Перемогла НК УВО, опозицію виключено. Вона оформилася 14. 5. 1926 в ЗУНРО (Зах.-Укр. Нац.-Рев. Орг-ція) і почала видавати неперіодичний орган у Берліні «Укр. Революціонер» (1926 — 29). Ця орг-ція не знайшла відгуку на рідних землях і незабаром занепала.

УВО поступово перебирала і політ. виховання. Найперше створила Політ. Колеґію при НК у Львові; з 1. 1. 1927 почала видавати власний орган «Сурма» (наклад 10 000, було окреме вид. для Америки), що друкувався в Берліні, а згодом у Литві. УВО користувалася для зовн. інформації журн. „Osteuropäische Koirrespondenz“ у Берліні, на рідних землях фінансувала «Червону Калину», відновила й підтримувала «Літ.-Наук. Вісник», закупила уділи в новозаснованій газ. «Новий Нас».

У висліді безвиглядности можливої збройної боротьби, репресій влади й діяльности опозиції, відновлення укр. політ. партій тощо, старшинські кадри УВО в сер. 1920-их pp. пішли в леґальне суспільне й політ. життя. Політ. й ідеологічні розбіжності серед чл. УВО посилилися з появою ОУН. Почався наплив молодшого елементу, ідейного, жертовного, але недосвідченого. Молоді кадри вишколювано на курсах у Карпатах, у Чехо-Словаччині, в Німеччині й Данціґу. Крайовими комендантами були представники старшинських кадрів (А. Мельник, Я. Індишевський, Ю. Головінський, О. Сеник, Р. Сушко, Б. Гнатевич, В. Горбовий), щойно з 1928 в крайовій команді почали з’являтися невійськовики-бойовики. Останнім крайовим комендантом був Р. Сушко (осінь 1931). Замість військ.-орг. роботи, УВО перейшла на бойову акцію, далі відбувалася перебудова УВО не за військ. традицією, а за потребами бойової конспіративної орг-ції. Бойова діяльність, відома тільки з процесів, залишилася частково таємною. Найвідоміші акції: експропріяція держ. грошей (під Богородчанами, Калушем), напади на пошту у Львові, під Печеніжином і Бірчею, у Трускавці, а також у Польщі — в Сьремі (Познанщина); атентати: на през. Польщі С. Войцєховського у Львові 5. 9. 1924, на шкільного куратора С. Собінського у Польщі 19. 10. 1928, на антиукр. «Слово Польське» („Słowo Polskie“) 1926 у Львові; перестрілка з поліцією під св. Юром 1. 11. 1928, під час якої поранено кільканадцять поліцаїв; напад на Сх. Торги у Львові 1929. Останнім атентатом, організованим без відома Крайової Команди з ініціятиви окремих молодших чл. УВО, було вбивство посла Т. Голувко 29. 8. 1931. Саботажної діяльности УВО не вело, її розгорнула молодь в ОУН.

На поч. УВО була фінансована різними збірками, пізніше дійшли: частина фондів, вивезених Січ. Стрільцями з України, дотації уряду УНР на формування відділів, у Чехо-Словаччині, пожертва Кан. Червоного Хреста та ін. пожертви заокеанської еміґрації; допомога від укр. фінансових установ за посередництвом С. Федака; гроші, здобуті в експропріяціях. Лит. урядові й військ. кола підтримували друк і транспорт «Сурми» й ін. матеріялів УВО, допомагали видачею пашпортів для чл. УВО та фінансовими дотаціями. Нім. військ. кола покривали кошти курсів, допомагали в транспорті осіб і матеріялів, але з умовою, щоб бойова та пропаґандивна діяльність була спрямована тільки проти Польщі, а не проти СССР; Центр УВО уникав таких зобов’язань.

УВО підтримувала принагідні зв’язки з чужими урядовими чи півурядовими колами у справі азилю, контактів з студентськими й ін. орг-ціями. Різні чужі установи жадали від УВО розвідчої співпраці, але вона принципово відмовлялася, хоч окремі її чл. подібні контакти могли мати. Проте власна розвідка для внутр. вжитку була організована зразково. НК не мала жадних контактів з сов. колами, такі зв’язки підтримувала опозиція, за що її виключено з УВО.

В сер. 1920-их pp. на УВО почали орієнтуватися націоналістичні гуртки і визначніші особи, що не погоджувалися з партійною практикою і відкидали всяку орієнтацію на окупантів. Так само до УВО приставала рев. молодь. Коли 1926 — 29 почала формуватися Орг-ція Укр. Націоналістів (ОУН), УВО вжила її як русло для молодих кадрів, зберігаючи за собою керівні пости цієї політ.-ідеологічної формації. На чолі Проводу Укр. Націоналістів (ПУН) став Є. Коновалець, начальний командант УВО. Однак УВО не ліквідувалася, зберігаючи ще якийсь час свою окремішність і НК та видаючи «Сурму» до кін. 1934. Вона існувала не тільки символічно, але й фактично, як резерва на випадок потреби бойових виступів. Ані УВО, ані її НК ніколи не ліквідувалися якимось формальним актом чи заявою, а вигасли через бездіяльність, а її практичну діяльність перебрала ОУН.

Література: Коновалець Є. Причинки до історії укр. революції. Прага 1928; Мартинець В. Від УВО до ОУН. 1949; Срібна Сурма. Зб. ст. і матеріялів, ч. 1 — 2. Торонто 1959 — 62; Книш З. Власним руслом. УВО в 1922 — 26. Торонто 1966; Його ж. Далекий приціл. УВО в 1927 — 28. Торонто 1967; Його ж. На повні вітрила. УВО в 1924 — 26. Торонто 1969. жж. Сурма, річники 1927 — 32; Укр. революціонер. Берлін 1926 — 29; УВО. Підземне військо України, в зб. Є. Коновалець та його доба. Мюнхен 1974.

З. Книш

Українська Вільна Академія Наук (УВАН), створена 15. 11. 1945 в Авґсбурзі гуртом укр. вчених на еміґрації. Тоді ж схвалено проєкт статуту, який визначав УВАН як спадкоємця традицій і продовжувача діяльности ВУАН у Києві 1920 — поч. 1930-их pp. Спершу УВАН складалася з фахових наук. груп (1947 — 17), що об’єднували бл. 150 науковців, які влаштовували наук. конференції, а раз на рік спільну для всіх груп Шевченківську конференцію. Першим през. ВУАН був Д. Дорошенко; існувало Т-во Прихильників УВАН під керівництвом В. Мудрого. З 1946 УВАН видавала інформаційний «Бюлетень», з 1947 — «Літопис УВАН» і наук. праці (серед ін. альбом «Іст. пляни Києва» П. Курінного й О. Повстенка, монографію Б. Крупницького «Гетьман Данило Апостол» тощо). 18. 4. 1948 на нараді керівних чл. УВАН у Реґенсбурзі обрано перших 24 д. чл. УВАН. З кін. 1948, через виїзд великої частини еміґрації за океан, осередок УВАН в Авґсбурзі почав втрачати значення (вже 1947 переїхав до Канади Д. Дорошенко), і 1949 президію УВАН перенесено до Вінніпеґу. През. Кан. УВАН був (по смерті Д. Дорошенка 1951) Л. Білецький, 1954 — 74 Я. Рудницький, 1974 — 77 (і знову з 1980) О. Баран, 1977 — 80 Я. Розумний. Кан. УВАН ділиться на ін-ти й комісії, має бібліотеку й архів, видає серії „Slavistica“, „Onomastica“, „Ukrairiica Canadiana“ (остання бібліографічного характеру), «Укр. вчені» (1949 — 61). Крім того, видала «Кобзар» Т. Шевченка за ред. Л. Білецького в 4 тт. (1952 — 54), «Матеріяли до укр.-кан. фолкльористики і діялектології» (1956 — 63); „An Etymological Dictionary of Ukrainian Language“ Я. Рудницького (1962), «Історію українців Канади» М. Марунчака (1968), „History of the Ukrainian Literature in Canada“ M. Мандрики (1968), «Ювілейний Збірник» (1976) та ін.

Члени УВАН, які переїхали до ЗДА, 1950 обрали тимчасову управу і заснували Фундацію УВАН, яка мала матеріяльно підтримувати діяльність УВАН. Першим през. УВАН у ЗДА був М. Вєтухів. УВАН у ЗДА має тепер відділи: Іст.-Філос. та Філол., Екон. та Суспільних наук. Природничий та Мед. наук. Фізико-Хем.-Матем. та Техн. наук і Мист. Кураторію; нараховує на 1. 6. 1980 — 67 д. чл. і бл. 200 чл.-кор. та наук. співр:; осідком є Нью-Йорк. По смерті М. Вєтухова 1959 през. УВАН у ЗДА став Ю. Шевельов (до 1961), потім О. Архімович (до 1970) та О. Оглоблин (до 1979), далі знову Ю. Шевельов. При УВАН розбудовано центр укр. документації: Бібліотеку ім. В. Міяковського — (50 000 одиниць) та Архів ім. Д. Антоновича (з різних періодів історії України); їх організатором і дир. (ще з Авґсбурґу) був В. Міяковський (11972), пізніше В. Омельченко.

УВАН у ЗДА видала з 1950 до 1980 понад 90 кн. укр. і англ. мовами. Гол. з них: англомовні «Аннали» — „The Annals“ (вийшло 13 тт., чч. 1 — 36), англомовний «Огляд укр. історіографії» Д. Дорошенка і „Ukrainian Historiography 1917 — 56“ О. Оглоблина (1957), «Катедра св. Софії в Києві» О. Повстенка (1954), «Історія укр. літератури» Д. Чижевського (1956), неопубліковані листи гетьмана І. Мазепи, за ред. О. Субтельного (1975), «Хронологія життя і творчости Лесі Українки» О. Косач-Кривинюк (1970), «Статті, листи, документи» С. Петлюри, 2 тт. (1956, 1979), «Василь Кричевський» В. Павловського (1974), три «Наукові Збірники» (1952 — 77), 10 шевченкознавчих випусків (1952 — 64), «Рел. твори» О. Кошиця (1970), «Укр. нар. мелодії» З. Лиська, 5 тт. (1967 — 70), «Література» П. Филиповича (1971) та ін. Видано або перевидано низку творів укр. красного письменства, які не могли появитися в УССР: М. Куліша, В. Підмогильного, Т. Осьмачки, У. Самчука та ін.; мемуарної літератури (серед ін. «Спогади» Є. Чикаленка) тощо. УВАН у ЗДА видає також інформативний «Бюлетень» та «Вісті УВАН у США».

Хоч укр. назва обох УВАН у Півн. Америці та сама, їхні англ. назви відбивають їх фактичну окремішність: „The Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S.“, і „Ukrainian Free Academy of Sciences in Canada“.

Чл. УВАН, що залишилися в Европі (осередок у Мюнхені), обрали своїм головою П. Курінного († 1972). Гол. через виїзд або смерть своїх чл. УВАН в Европі не могла розвинути свою діяльність і з першої пол. 1970-их pp. фактично припинила існування. Щоб зберегти осередок УВАН у Европі, УВАН у ЗДА створила у Мюнхені евр. представництво, яке з 1976 очолює Ю. Бойко.

Література: Бюлетень УВАН. Авґсбурґ 1946 — 47; Літопис УВАН. Авґсбурґ 1947 — 48; Бюлетень УВАН у США. Нью-Йорк 1951 — 60; УВАН. Ювілейне видання, присвячене двадцятиліттю діяльности, 1945 — 65. Нью-Йорк 1967; Вісті УВАН у США, ч. 1. Нью-Йорк 1970; Укр. Наук. Вісті, ч. 1 — 2; УВАН у Німеччині, 1970 — 71.

Р. М.

Українська Вільна Громада Америки, ідеологічно-гром. орг-ція у ЗДА, заснована 1949 з кол. чл. Оборони України, що залишилися на соц.-дем. і самостійницьких позиціях на противагу до її радянофільського крила. До У. В. Г. А. у 1950-их pp. приєдналися деякі соц. діячі нової еміґрації. У. В. Г. А. видавала неперіодичний ж. «Вільна Україна» (1954 — 67), Політ. Наук. Бібліотеку (понад 30 чч. у 19 випусках) та ін. Гол. В. Довгань, секретар Є. Яворівський; ін. діячі: В. Лисий, М. Стахів, С. Ріпецький. У 1970-их pp. У. В. Г. А. послабила свою діяльність. Теперішня управа: І. Паливода (гол.), Г. Ничка (секретар), С. Ріпецький. У. В. Г. А. підтримує ідеологічний зв’язок з Укр. Робітничою Орг-цією в Канаді.

Українська Галицька Армія (УГА), назва реґулярної армії ЗУНР (ЗО УНР) після договору з Добрармією ген. А. Денікіна (17. 11. 1919), перед цим відома п. н. Гал. Армія (ГА). Зародком УГА були Леґіон УСС (див. Укр. Січові Стрільці) і відділи австро-угор. армії, зформовані з українців, що у Львові й на провінції 1. 1. 1918 підпорядкувалися Укр. Нац. Раді. Листопадовий переворот у Львові здійснили 1410 вояків при 60 старшинах, зміцнені ще 3, 11, 2 куренями УСС, які прибули з Буковини. Регулярний характер УГА підтверджував закон Укр. Нац. Ради 13. 11. 1918 про заг. обов’язок військ. служби громадян ЗУНР, на основі якого були проголошені в листопаді розпорядження Дерні. Секретаріяту Військ. Справ (ДСВС) про військ. територіяльний поділ ЗУНР, орг. схему ГА та мобілізацію чоловіків українців до ГА від 18 до 35 pp. Територію ЗУНР (без Карп. України) поділено на три військ. обл.: Львів, Тернопіль і Станиславів, а з них кожну на 4 військ. округи (по 5 — 8 пов.); на чолі кожної з них був окружний військ. комендант, що відповідав за набір новобранців, їх вишкіл і поповнення армії боєздатними частинами.

Усіма військ. справами ЗУНР відав ДСВС, що діяв до 9. 6. 1919; він поділявся на Військ. канцелярію ДСВС і 16 відділів. Йому безпосередньо підлягали справи поповнення армії, бойового й харч. постачання. Держ. секретарями військ. справ були: полк. Д. Вітовський (до 13. 2. 1919) і полк. В. Курманович (до 9. 6. 1919). Після проголошення диктатури ЗО УНР функції ДСВС перейшли частково до Начальної Команди УГА, а частково до новоутвореної Військ. канцелярії диктатора (шеф пполк. К. Долежаль). Утворена в травні 1919 Команда запілля, що перебрала тимчасово функції ДСВС, увійшла в червні до Етапної Команди ГА.

Начальним вождем ГА був запрошений гол. УНРади (з червня 1919 диктатор) начальний командант УГА, якому до допомоги стояла з функціями ген. штабу Начальна Команда Гал. Армії (НКГА). Її очолював командант УГА, з червня 1919 Начальний вождь з помічником — начальником генштабу. Начальними командантами за орг. періоду були: полк. Д. Вітовський (до 5. 11. 1918), полк. Г. Коссак (до 9. 11. 1918), полк. Г. Стефанів (до 10. 12. 1918); згодом ген. М. Омелянович-Павленко (до 9. 6. 1919), ген. О. Греков (до 5. 7), полк. А. Шаманек (до 21. 2. 1920) і пполк. А. Вітошинський (до 1. 3. 1920). Заступниками начальних командантів і одночасно начальниками штабу були: полк. М. Маринович (до 5. 11), отаман С. Ґорук (до 10. 12), полк. Є. Мєшковський (до 7. 2. 1919), полк. В. Курманович (до 9. 6.), полк. А. Шаманек (до 7. 11. 1919), ген. Г. Ціріц (до 10. 2. 1920) і знову полк. А. Шаманек (до 1. 3. 1920).

НКГА керувала операціями УГА на фронті, а також була зверхником усіх частин УГА, розташованих на фронті. Всі ін. частини УГА підлягали через тилові окружні команди — ДСВС. НКГА поділялася за австр. зразком на оперативний і орг.-матеріяльний відділи (докладніше див. 1743 стор.). За ген. Грекова в червні 1919 НКГА реорганізовано — її поділено на Оперативний штаб, Гол. відділ фронту і Етапну команду. Зі скасуванням ДСВС НКГА підлягали також усі запасні й вишкільні частини й обозні валки.

Перші польові формації УГА творилися стихійно проти постання поль. боївок у Львові (1. 11. 1918) та нападу поль. військ з Польщі на Галичину (вже 11 11 вони зайняли Перемишль). До кін. грудня 1918 ГА була мішаниною різних військ. груп реґулярного, напівпартизанського, а навіть і партизанського характеру, що творили залогу Львова або оперували на шляхах наступу поль. військ. Ці групи називалися різно й мали дуже різнорідний склад, залежно від місц. умов. У грудні 1918 в ГА існувало 15 бойових груп різної величини й складу. Найсильнішими були підльвівські групи: «Наварія», «Старе Село», «Схід». На півн. кордонах ЗУНР для відбиття поль. аґресії створено групу «Північ» (полк. О. Микитка); на півд. зах. Обл. Команда в Стрию (полк. Г. Коссак) очолювала різні групи, що створилися самочинно на зах. фронті, що тягнувся від Команчі (до 19. 1) до Городка: Команча, Лютовиська, Старий Самбір, Глибока, Крукеничі, Рудки, Південь І і II. Всі ці групи не являли собою суцільної лінії, рідко мали зв’язок з НКГА і ще рідше між собою. Чисельний стан цих груп у висліді поповнень зростав. На поч. грудня 1918, коли ген. М. Омелянович-Павленко перебрав начальну команду ГА, вона нараховувала бл. 30 000 старшин і вояків, у тому ч. в бойовому стані 15 000 при 40 гарматах (без наддніпрянських частин). Тоді поль.-укр. фронт переходив від Тісни на півд.-зах. до Хирова й попри Перемишль до Львова, зі Львова до Яворова й попри Любачів на Раву Руську до Белза, а далі на півн. до Крилова на Холмщині (докладніше див. ЕУ 1, стор. 537 — 38). У грудні 1918 всі польові формації підпорядковано одностайному командуванню НКГА, а впродовж січня-лютого ГА реорганізовано за пляном полк. Мєшковського. Бойові групи зведено в 3 корпуси по 4 бриґади, що складалися звич. з 3 — 6 куренів піхоти (в деяких бриґадах об’єднаних у 2 полки), однієї кінної сотні, одного польового гарматного полку з 4 — 6 батерій, однієї саперної сотні, частин зв’язку та допоміжних відділів і служб. До І Гал. корпусу (команда в Камінці Струмиловій, командант полк. О. Микитка, начальник штабу отаман І. Куніш) увійшли: 5 Сокальська (командант сотн. О. Демчук, згодом сотн. В. Коссар), 6 Равська (сотн. Ю. Головінський), 9 Угнівсько-Белзька (отаман Б. Шашкевич), 10 Янівська або Яворівська (полк. Д. Долуд, згодом сотн. М. Климкевич, сотн. Ф. Кондрацький) бриґади. До II Гал. корпусу (команда в Бібрці, командант полк. М. Тарнавський, начштабу пполк. Й. Папп де Яноші, згодом полк. А. Шаманек) увійшли: І бриґада УСС (командант отаман О. Букшований), 2 Коломийська (пполк. Ф. Тінкль, згодом пполк. А. Виметаль), 3 Бережанська (пполк. А. Вольф, пізніше отаман О. Лисяк), 4 Золочівська (отаман С. Шухевич). До III Гал. корпусу (команда в Стрию, командант полк. Г. Коссак, потім ген. М. Ґембачів, начштабу пполк. А. Долежаль) увійшли бриґади: 7 Стрийська (згодом Львівська; командант пполк. К. Слюсарчук, потім пполк. А. Бізанц), 8 Самбірська (отаман К. Гофман), І Гірська (сотн. М. Маційович, пізніше отаман В. Перський) і дві групи «Крукеничі» (полк. В. Шепель) і «Глибока» (сотн. М. Федик), що з 8-ою Самбірською бриґадою були під заг. командуванням полк. А. Кравса. Ця орг. схема УГА збереглася до кін. її існування. Дальші бриґади не можна було створювати через брак старшин і бойового спорядження.

За даними документів Харч. уряду ДСВС, з березня 1919 мобілізовано 126 000 старшин і вояків, тобто 5% укр. населення, а фактично значно більше, бо численні старшини і вояки, що підлягали мобілізації, не повернулися ще додому з фронтів сватової війни чи з полону (тільки в Італії до виїзду на Україну зареєстровано було до 40 000 старшин і вояків-українців, кол. полонених австр. армії).

Хоч численність ГА на фронті нараховувала в квітні 1 412 старшин і 52 200 вояків (533 кулемети, 188 польових і 13 важких гармат), поль. військо вже в лютому-березні 1919 мало чисельну перевагу: у квітні 62 000, а ще більшу після спрямування на протиукр. фронт 30 000 старшин і вояків з 100 тисячної армії ген. Ю. Галлера, що прибула з Франції (всупереч зобов’язанням поль. уряду, що армію вживатимуть тільки проти большевиків).

Не зважаючи на чисельну й техн. перевагу поль. війська, за 248 днів війни УГА мала також і перемоги, (див. ЕУ II, стор. 537 — 540). Але остаточній перемозі укр. війська у першому наступі під Вовчухами в лютому 1919 перешкодила Місія Антанти, очолена ген. Бартелемі, яка в дуже прикрій ситуації для поляків наказала перемир’я.

Великий поль. наступ проти УГА почався 14 травня. Трикратна поль. перевага на півд. фронті створила безвихідну ситуацію на Прикарпатті. Частини I Гірської бриґади і група «Глибока» втратили зв’язки з гол. силами і були змушені перейти на Карп. Україну, де й були інтерновані. Важка ситуація ще погіршилася, коли 24 травня рум. військо з дивізією поль. ген. Л. Желіґовського ударило по тилах УГА і почало займати Покуття.

6. 6. 1919 УГА, зібрана в півд.-сх. трикутнику Галичини, здобула перемогу під Чортковом і перейшла в наступ (див. Чортківська офензива). За три тижні наступу здобуто значні успіхи, які не можна було закріпити через повний брак воєнного спорудження в УГА, гол. піхотної амуніції. 28 червня почався другий відступ УГА, який 16 — 17. 7 закінчився переходом через р. Збруч. На територію УНР перейшло 49 800 старшин і вояків при 603 кулеметах і 187 гарматах. У складі УГА були також деякі бриґади, що постали під час Чортківської офензиви, з яких 12, 14, 18 і 21 піші та 1 кінна брали вже участь у боях.

Вже 25. 7. 1919 частини II Гал. корпусу вийшли на протибольш. фронт, а за ним 2. 8 і вся УГА. 12. 8 почався наступ об’єднаних укр. армій на Київ — Одесу, яким керував новостворений штаб Гол. отамана з ген. М. Юнаковим як начальником штабу і ген. В. Курмановичем як ген. квартирмайстром. До кін. серпня 1919 укр. армії звільнили від большевиків 72 500 км² території і 6,5 млн населення УНР. Похід на Київ закінчився 30. 8 здобуттям Києва і зустріччю з Добрармією наступного дня, але згодом і до відступу обох укр. армій на зах. (див. ЕУ 1, стор. 522 — 23). Причиною воєнної катастрофи УГА, до якої згодом дійшло, не були воєнні перемоги ворога, але жахлива епідемія тифу та ін. пошесних хвороб, які вивели з армії до 90% стану, так що в листопаді 1919 тільки 7% вояцтва УГА могли лишитися на фронтовій лінії. У січні 1920 стан УГА зменшився до 1 373 старшин і 20 576 вояків, а в квітні до 1435 старшин і 16 688 вояків. Це й примусило НКГА укласти перемир’я, а згодом і союзний договір з рос. Добрармією ген. А. Денікіна (Одеса, 17. 12. 1919), а потім стати Червоною Укр. Гал. Армією (ЧУГА), коли після розгрому Добрармії частини Червоної армії з’явилися на місці розташування гал. бриґад (Докладніше див. ЕУ, стор. 524). Остаточно УГА вийшла з поля боїв, коли у квітні 1920 2 кол. гал. бриґади покинули Червону армію й перейшли до Армії УНР, що була тоді в союзі з поль. військом, але попали в поль. полон. Поляки звільнили підстаршин і вояків, а старшин інтернували в таборі полонених у Тухолі. Такий був кінець УГА після майже півторарічного її існування (докладніше див. ЕУ 1, стор. 523 — 24).

Вишкіл в УГА провадився у старшинських школах і в запасних кошах (полках, куренях) за статутами УСС та австр. армії. Його слабою стороною була недостача бойового вишколу. Ген. Греков організував у червні 1919 армійський вишкіл, але після переходу УГА за Збруч плян не був реалізований. Для старшин були школи добровольців з освітою не менше 6 кляс. сер. ніколи; у Галичині діяли 3 піхотні школи, 1 артилерійська, 1 звідомна; на Наддніпрянщині 1 піхотна й 1 артилерійська.

Роди зброї і служб УГА. Найчисленнішим і гол. родом зброї УГА (67% усього стану) була піхота. На поль. фронті на 1000 багнетів піхоти припадало 25 шабель кінноти та 8 гармат. Основною бойовою одиницею був курінь (на поль. фронті — 51, на Наддніпрянщині — 48), що ділився на 4 сотні, а сотні на чети; до цього доходила ще скорострільна сотня (або чета у кожній сотні). На Наддніпрянщині курені мали тільки по 3 стрілецькі сотні й 1 кулеметну (8 кулеметів). Піхота відзначалася великою витривалістю, була краща в наступах і рукопашному бою, ніж в обороні; їй завжди бракувало набоїв, і тому вона часто мусіла залишати свої позиції і відступати. У цих випадках піхоту часто рятувала артилерія, яка займала позицію перед відступаючою піхотою й стрільбою на близьку віддаль стримувала противника.

Артилерія УГА була не тільки найкращим родом зброї, але й найкращою артилерією з усіх армій Сх. Европи. Вона творила 10,5% особового складу усієї УГА; на поль. фронті гал. артилерія мала 58 батерій (у тому ч. 40 батерій легких гармат, 1 гірську, 1 кінну, 7 гавбичних і 1 далекострільну (2 гармати 122 мм); на Наддніпрянщині 47 з половиною батерій (у них 177 легких і 10 важких гармат). Початково артилерія УГА мала австр. гарматний матеріял, але ще на поль. фронті через брак набоїв виміняла його на рос.

Кіннота, не зважаючи на її широкі можливості в рухливій війні, не відогравала в УГА великої ролі, бо в ДСВС панувала доктрина позиційної війни, в якій кінноті не надавали значення. Тільки з ініціятиви ген. Грекова під час першого відступу УГА присвячено кінноті більше уваги і в червні 1919 створено Кінну бриґаду у складі 2 полків, а в липні перший полк кінноти 1 корпусу — разом бл. 1 340 щабель.

Літунство постало з літунського відділу, що його на літунській базі в Красному організував сот. П. Франко; при допомозі висококваліфікованих пілотів кол. рос. армії організовано літунський полк (перший командант полк. Б. Губер, згодом полк. Д. Булат Кануков), що складався з 3 літунських сотень, літунської школи, техн. сотні і сотні обслуги; стан у квітні 1919: 35 старшин і 300 вояків. До квітня укр. літунство мало перевагу над поль. арміями, згодом її мало поль. літунство (150 літаків проти 40 укр.) і добровільна амер. ескадра.

Панцерна зброя УГА диспонувала 2 — 3 панцерними автомобілями і 2 панцерними потягами, які успішно оперували на Хирівському й Львівському фронтах. На Наддніпрянщині УГА й Армія УНР мали тільки 3 здобуті від большевиків модерні панцерна потяги.

Технічні частини. УГА мала 9 саперних сотень, з яких 4 були приділені до корпусів, 5 до бриґад. Ці сотні формував і вишколював Запасний саперний курінь у Чорткові, пізніше реорганізований на Техн. курінь (командант К. Кізюк); автоколони УГА з 36 автомобілів, 24 мотоциклетів і 2 панцерних автомобілів були реорганізовані в Самохідний курінь. Зал. курінь, зал. депо й сотня зал. мостів були організовані в Стрию, а пізніше перенесені до Станиславова. Телефонні сотні при корпусах, чети при бриґадах і телефонні стежі при куренях і гарматних батеріях вишколювалися в Звідомному полку в Станиславові. Чотири радіостанції були приділені до ДСВС й до 3-х корпусних команд.

Санітарна служба в УГА була організована за австр. зразком і до переходу за Збруч стояла на висоті завдань. При корпусах працювали 2 — 5 польові лікарні та санітарні потяги. Після переходу за Збруч, санітарна служба була зовсім незадовільна через брак шпиталів, одягу, білизни і ліків. Це й було причиною епідемії тифу. Лікарів було всього 35, санітарних старшин 50, у 8-ох шпиталях тільки 1600 ліжок, а в кін. жовтня вже було 18 000 хворих на тиф.

Внутр. лад берегла польова жандармерія (польова сторожа) при НКГА і корпусах (поділена на корпусні курені і бриґадні сотні). Докладніше див. стор. 2 231)-

Ін. допоміжними відділами УГА були булавні сотні при штабах корпусів і бриґад, харч. сотні при постачаннях корпусів і бриґад, ветеринарні відділи при командах корпусів і в Кінній бриґаді; пости польової пошти при корпусних і бриґадних командах та ін.

Загальний стан УГА зазнав таких змін: у березні-квітні на фронті було 65 000 старшин і вояків, за чортківського наступу — 70 — 75 000; за Збруч перейшло бл. 50 000; у січні 1920 їх ч. зменшилося до 22 000, у квітні до 18 000 старшин і вояків.

Недостатня була кількість старшин — пропорція числа старшин до вояцтва УГА була тільки 2,4% заг. стану (коли в поль. армії — 5%, на фронті — 7%). Недостачу штабних і вищих старшин в УГА надолужували вербування старшин — неукраїнців з кол. австр.-угор. армії та призначення старшин з Армії УНР — кол. старшин рос. армії (цей резервуар надто мало був використаний). Іменування нових старшин і підстаршин та підвищування їх належало до компетенції ДСВС, а з червня 1919 — диктатора.

Ступені й однострій. Прийнятими в УГА ступенями були: старший стрілець, вістун, десятник, старший десятник (у випадку «однорічника» — підхорунжий), булавний, бунчужний — для підстаршини; хорунжий (старшинський кандидат), четар, поручник, сотник — для молодших старшин; отаман, підполковник, полковник — для штабних старшин; генерал-четар, генерал-поручник, генерал-сотник — для ген. старшини. Кольори родів зброї: піхота — синій, артилерія — червоний, кіннота — жовтий, жандармерія — вишневий, техн. частини — сірий, зв’язкові — зелений, санітарні — чорний, обозні — яснозелений.

Розпорядженням Держ. Секретаріяту з 30. 6. 1919 усталено однострій і відзнаки ступенів: кругла шапка з твердим околом кольору роду зброї та шнуром над козирком, у підстаршини — зеленого кольору, у старшин — золотого. Блюза австр. стрілецького крою, на комірі зубчатка кольору роду зброї, у старшин — обрамована золотом, у штабних старшин на золотому підкладі, у генералів — срібна зубчатка на золотому тлі. Відзнаки ступенів — на рукавах: у підстаршин — на підкладі кольору зброї — срібні стрічки, у старшин золоті вужча і ширші плетива. Підстаршини, від вістуна почавши, носили при багнетах на поясі жовті привіски, старшини — золоті. Під час з’єднання з большевиками в ЧУГА були скасовані старшинські відзнаки, заборонено укр. нац. відзнаки, прапор і гімн, введено військ.-політ. установи (комісарів) та рев. трибунали.

Загальна характеристика. УГА була добре організована, дисциплінована й боєздатна. Бездоганна дисципліна відзначалася високою нац. свідомістю старшин і вояків. Слабістю УГА був брак старшин, зокрема вищого ступеня. Престиж старшин УГА був високий, бо вони здебільша мали вищу освіту і значний життєвий досвід. Боєздатність УГА записана в анналах її перемог, часто над краще озброєними противниками. Не зважаючи на великий брак матеріяльних засобів і труднощів, УГА була кращою армією серед тих, що постали на руїнах Австро-Угорщини.

Існування УГА має іст. значення: вона відновила укр. військ. традицію на Зах. Укр. Землях і змогла поширити її серед широких мас. Інтенсивне плекання цих традицій було гол. рушійною силою відновлення збройної боротьби в лавах УПА, Укр. Нац. Армії та ін. укр. збройних формаціях у роки другої світової війни.

Див. також Укр.-поль. війна в Галичині 1918 — 1919 та Укр.-сов. війна в 1919 — 21.

Література: Sopotnicki J. Kampania polsko-ukraińska. Doświadczenia operacyjne i bojowe. Л. 1921; Hupert W. Zajęcie Małopolski Wschodniej i Wołynia w roku 1919. Л. — B. 1928; Омелянович-Павленко М. Укр.-поль. війна 1918 — 19. Прага 1929; Шухевич С. Спомини з Укр. Гал. Армії. 5 тт. Л. 1929; Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Л. 1931; Думін О. Армія УГА 1918 — 20 (ст. в Укр. Заг. Енциклопедії). Л. 1934; Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918 — 1923. Берлін 1934; Історія укр. війська (вид. І. Тиктора). Л. 1936, друге вид. Вінніпеґ 1953; Чортківська офензива. Мюнхен 1953; Шанковський Л. Укр. Армія в боротьбі за державність. Мюнхен 1958; Ярославин С. Визвольна боротьба на зах. укр. землях. Філядельфія 1956; Микитюк Д. вид. Укр. Гал. Армія. Матеріяли до історії УГА. 5 тт.: Вінніпеґ 1 — 1958, 2 — 1960, 3 — 1966, 4 — 1968, 5 — 1976; Гірняк Н. Останній акт трагедії УГА. Нью-Йорк 1959; Шанковський Л. Укр. Гал. Армія. Воєнно-іст. студія. Вінніпеґ 1974; Денник Начальної Команди УГА. Нью-Йорк 1975.

Л. Шанковський, Р. М.

Українська Гетьманська Організація Америки (УГОА), організація культ. й гром. типу в ЗДА, заснована 1943 з центр. осідком у Детройті. УГОА є спадкоємцем двох міжвоєнних (1923 — 39) гетьманських орг-цій у ЗДА: молодіжної спортово-руханкової і парамілітарної «Січ. Орг-ції» (див. «Січ»), заснованої С. Гриневецьким і О. Назаруком, та політ. Союзу Гетьманців Державників (СГД) з осідком у Чікаґо, які на поч. другої світової війни заборонила амер. влада, підозріваючи їх у пронім. наставленні. УГОА нараховує тепер 14 відділів у всіх більших укр. скупченнях у ЗДА і бл. 300 чл. Провідні діячі: О. Біловус, М. Сіменович, П. Запорожець, В. Бачинський, М. Бояр, П. Небоженко. Пресові органи: «Укр. Робітник» (1934 — 51), двотижневик «Наша Держава» (1952 — 55) і «Батьківщина» (всі у Торонто), квартальник «Державницька Думка» (Філядельфія); книжкове в-во «Булава» (Нью-Йорк).

Українська гімназія в Чернівцях, паралельні до нім. укр. кляси в II держ. гімназії в Чернівцях; діяла з 1896. За рум. окупації почалася з 1920 поступова румунізація гімназії. У 1925 — 27 укр. мова викладалася тільки як факультативний предмет, а згодом була цілком скасована. У 1922 У. г. переіменовано з Укр. держ. гімназії на Четверту гімназію, а 1930 на Liceul Marele Voiewod Mihai. Серед ін. дир. були: К. Козак, А. Артимович, П. Клим; педагоги: М. Кордуба, В. Кміцикввич, Ю. Кобилянський, А. Клим, М. Равлюк. У 1913 У. г. мала 560 учнів і 34 учителів. За недовгий час вона виховала багато укр. інтеліґенції на Буковині. Після 1940 перетворена на десятирічку.

Українська гімназія в Чехо-Словаччині, постала 1925 в Празі з ініціятиви Укр. Високого Пед. Ін-ту. 1926 затверджена владою як реальна гімназія за зразком чес. гімназій. 1927 перенесена до Ржевніц, 1937 до Модржан б. Праги. 1937 — 38 було 185 учнів (перев. з Закарпаття) і 33 педагоги. Гімназія мала інтернат. Дир.: Я. Ярема, А. Артимович, І. Кобизький, М. Хлюр, Г. Омельченко (від 1936), А. Штефан (з 1940). Проіснувала до 1945.

Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), орган політ. керівництва рев. боротьбою, який оголосив себе «верховним органом укр. народу в його рев.-визвольній боротьбі» (Тимчасовий устрій УГВР), утворений на Україні при кін. другої світової війни з ініціятиви УПА й рев. ОУН. Метою організаторів було створення ширшої суспільно-політ. бази для боротьби збройного підпілля проти німців і большевиків та притягнення до неї кадрів з-поза ОУН, хоч остання залишалася орг. й ідеологічною базою УГВР.

У січні 1944 з мандату командування УПА Л. Шанковський очолив ініціятивну комісію, яка встановила зв’язки з окремими представниками кол. партій та непартійними діячами. Представники ОУН полк. А. Мельника не погодилися увійти до плянованого керівного органу. Установчі збори УГВР відбулися 11 — 15. 7. 1944 б. с. Недільна на Самбірщині під охороною відділів УПА. У зборах взяло участь 20 осіб, ін. 5 погодилися прийняти мандати, але не могли прибути. Між засновниками більшість не належала до ОУН; 10 з них походили з півн.-зах. Земель та Наддніпрянщини. На Україні згодом кооптовано 4 чл. (до 1950). На зборах, якими керував Р. Волошин, схвалено тимчасовий устрій, плятформу та універсал УГВР до укр. народу. УГВР ухвалила дем. засади держ.-політ. життя і соц.-екон. програму майбутнього устрою України. Обрано президію УГВР: през. К. Осьмак з Києва (помер у Владімірській тюрмі), віцепрез. В. Мудрий, о. І. Гриньох та І. Вовчук, ген. секретаріят (гол. Р. Шухевич — Т. Чупринка), ген. суд і ген. контрольного.

На Україні під сов. окупацією УГВР керувала через УПА збройною боротьбою та вела через ОУН політ. і пропаґандивну дію проти сов. влади. Офіц. вид. були «Вісник УГВР» (1944 — 45), «Бюлетень інформації УГВР» (9 випусків, 1948 — 51); видано також 1 випуск ж. «Самостійність» (1946). Бюро інформації очолював кооптований чл. УГВР, публіцист П. Полтава. УГВР підтримувала Укр. Гр.-Кат. Церкву проти насильної ліквідації та вела пропаґанду серед червоноармійців у Зах. Україні. У 1946 проведено бойкот сов. виборів. У жовтні 1949 УГВР, УПА й ОУН видали «Звернення Воюючої України до всієї укр. еміґрації» з закликом активізувати визвольну справу за кордоном. По смерті Р. Шухевича (1950) ген. секретаріят очолив Ю. Коваль (справжнє прізвище В. Кук), який, однак, за сов. джерелами, у сер. 1950-их pp. попав у руки сов. органів. Більшість чл. УГВР на Україні загинула або була заарештована. Тоді ж практично УГВР на Україні перестала існувати.

Уже в кін. 1944 за кордон виїхала частина чл. УГВР і тут оформила Закордонне Представництво (ЗП УГВР), гол. якого став о. І. Гриньох. Зовн. зв’язки та інформацію провадив ген. секретар закордонних справ М. Лебедь, який у 1945 встановив зв’язки з альянтами в Італії. Ще на поч. 1944 представники визвольного підпілля, що діяли від імени ініціятивної комісії УГВР, вели розмови та досягли деяких узгіднень (взаємний ненапад на спільній території дій) з поль. підпіллям (АК) та урядовими і військ. представниками Румунії й Угорщини. Уже на еміґрації вислано низку меморіялів, серед ін. на Мирову конференцію в Парижі (спільно З представником екзильного уряду УНР), ведено інтенсивну інформативну діяльність (Укр. Пресова Служба), організовано допомогу рейдуючим на зах. відділам УПА та утримувано контакти з підпіллям на Україні. При ЗП УГВР діяла Місія УПА. До 1948 Закордонні Частини ОУН (С. Бандери) підтримували ЗП УГ ВР, але незабаром виникли між ними розходження — ідеологічні, тактичні й особисті; лише нова фракція, що в 1954 розійшлася з С. Бандерою — ОУН за кордоном, співпрацює з ЗП УГВР.

Спроби стати базою для ширшої консолідації через приєднання до ЗП УГВР ін. орг-цій і партій не мали успіху. З утворенням Укр. Нац. Ради ЗП УГВР заявило, що не має претенсій очолювати укр. політ. життя на еміґрації, а лише є представником рев. руху на Україні і по цій лінії веде свою діяльність за кордоном. Тут з кооптованих нових чл. утворено Раду референтів та постали в різних державах делеґатури ЗП УГВР.

З сер. 1960-их pp. відбуваються неперіодичні конференції середовища УГВР, на яких кооптовано нових чл. та обираються керівні органи ЗП УГВР, що вже перестало бути умандатованою установою. Разом з кооптованими ЗП УГВР має тепер (1980) понад 20 чл., у т. ч. 10 чл.-засновників. З першого складу чл. УГВР на еміґрації померли: І. Вовчук, Є. Врецьона, о. О. Малиновський, В. Мудрий, З. Пеленський, І. Сім’янчук і П. Чуйко.

У Мюнхені ЗП УГВР почало видавати з 1951 двотижневу газ. «Сучасна Україна» і місячник «Укр. Літ. Газета», на базі яких у 1961 постав ж. «Сучасність». У Нью-Йорку ЗП УГВР створило в 1952 досл.-вид. установу «Пролог», який видавав короткий час (1957 — 60) одноіменний ж. англ. мовою, а також місячник „Digest of Soviet Ukrainian Press“ (1957 — 77). В-ва «Сучасність» і «Пролог» видали разом понад 100 назв книг іст., політ. і літ.-мист. змісту. З 1970-их pp. пресове бюро ЗП УГВР публікує систематично матеріяли «Самвидаву» та популяризує укр. дисидентський рух. Гол. «Прологу» до 1973 був М. Лебедь, пізніше — М. Прокоп, заступник гол. ЗП УГВР.

Література: Лебедь М. УПА. Рим 1946; Шанковський Л. УПА, в кн. Іст. укр. війська. Вінніпеґ 1953; УГВР у світлі постанов В. Збору та ін. документи ... вид. ЗЧ ОУН. Мюнхен 1956; Armstrong J. Ukrainian Nationalism, 2 вид. Нью-Йорк 1963; Прокоп М. Генеза, устрій і плятформа УГВР. ж. Сучасність, чч. 7 — 8, 1978.

В. Маркусь

Українська Головна Еміґраційна Рада, див. Головна Еміґраційна Рада.

Українська Господарська Академія (УГА), укр. висока техн. школа в Подєбрадах (Чехо-Словаччина), заснована 1922 Укр. Гром. Комітетом у Празі на чолі з М. Шаповалом при фінансовій допомозі мін-ва закордонних справ Чехо-Словаччини. Початковий статут УГА з 3-річним пляном навчання, затверджений Мін-вом Хліборобства Чехо-Словацької Респ. 16. 5. 1922, був змінений 23. 5. 1925 Професорською Радою УГА. Згідно з новим статутом, Академія далі існувала як висока школа з 4-літнім пляном навчання у складі трьох фак.: аґрономічно-ліс. (відділи — аґрономічний і лісовий), інженерного (відділи — хеміко-техн. і гідротехн.) та екон.-кооп. (відділи — екон. з численними підвідділами, кооп. та статистичний); по закінченні академії абсольвенти здобували звання інженера.

Своєю орг-цією УГА відповідала чес. високим школам того типу з тією різницею, що крім фахових предметів введено також українознавчі науки. УГА утримував уряд Чехо-Словаччини (бюджет на 1927 — 2,8 млн чехо-словацьких корон, 1931 — 1,6 млн), а підпорядковувалася вона двом чехо-словацьким мін-вам: мін-ву хліборобства (навчання) і до 1928 мін-ву закордонних справ (адміністративно-госп. справи). Упродовж перших 10 pp. УГА мала 118 педагогів (92 українці і 26 чехів) — найбільше у 1928 — 96. Разом прийнято до УГА 786 студентів (найбільше їх було 1926 — 27 — 613), з яких закінчило студії зі званням інж. 569 осіб (більшість з них пізніше працювала за своїм фахом на зах. укр. землях): аґрономів — 125, лісовиків — 92, хеміків-технологів — 58, гідротехніків та економістів-кооператорів — 167; до 1926 — 27 більшість з них мала стипендії від чехословацького уряду. Крім українців (до 1926 — 27 майже виключно з укр. еміґрації) студіювало в УГА незначне ч. чужинців, гол. білорусів. Студенти були організовані в більшості в Укр. Акад. Громаді і Громаді студентів УГА.

При УГА діяла низка навчально-допомогових установ: фундаментальна бібліотека (30 000 тт. фахової літератури), 33 кабінети, 14 лябораторій, ряд ферм, ліс. розсадник, метеорологічна станція і дві навчальні кооперативи. Більшість з цих установ містилася в старовинному замку чес. короля Юрія Подєбрадського (1420 — 71). Чималою була наук.-вид. діяльність УГА і його професури. Вони опублікували за час існування УГА 698 наук. публікацій, у тому ч. 229 кн., здебільше підручники для студентів, у тому ч. низка перших техн. довідників для високих шкіл укр. мовою (тільки 37 випущено друком, ін. здебільша літографічним способом). Велике значення мала розбудова укр. техн. номенклатури (серед ін. ліс. термінологічна комісія видала нім.-укр. «Лісотехн. словник»). При УГА протягом її існування діяло 50 орг-цій, серед них 9 наук.-проф. та фахових. УГА й її професура брали участь в міжнар. наук. житті (конґреси, публікації тощо). Чимало з проф. були визначними науковцями: серед них — аґрономи В. Доманицький, В. Чередіїв, лісовик Б. Іваницький; економісти — О. Мицюк, В. Садовський, В. Тимошенко; кооператори — С. Бородаєвський, Б. Мартос, статистик — Ф. Щербина; правники — Л. Бич, О. Ейхельман, соціолог О. Бочковський; техніки-хеміки — М. Вікул, С. Комарецький; геодезисти Л. Грабина, Л. Флоров та ін.

Як й УВУ, УГА діставала щораз менші дотації від чес. влади, а в 1928 Мін-во Хліборобства заборонило приймати нових слухачів і наказало поступову ліквідацію УГА, яку закінчено в 1935. Для врятування УГА постало Т-во прихильників УГА 1931 (гол. проф. Б. Матюшенко ) в Празі, але коли виявилося, що воно неспроможне зібрати потрібні фонди, т-во спрямувало свою енерґію на заочний Техн. Госп. Ін-т при УГА, який засновано ще 1932. Він в своїй основі зберігав структуру і програму Академії, але замість авдиторного перейшов на заочне навчання. Його власником стала Спілка професорів УГА з допомоговим опікуном — Т-вом Прихильників УГА. Див. Українським Технічно-Господарський інститут.

Ректорами УГА були: І. Шовгенів (1922 — 25 і 1926 — 27), Б. Іваницький (1925 — 26 і 1928 — 35), С. Тимошенко (1927 — 28).

Література: Укр. Госп. Академія. Прага 1923; Укр. Госп. Академія. Подєбради 1926; Укр. Госп. Академія. Прага — Подєбради 1931, 1932; Наріжний С. Укр. еміґрація. Прага 1942; Укр. Госп. Академія в ЧСР 1922 — 1935. Нью-Йорк 1959.

Р. М.

Українська Греко-Православна Церква в Канаді (УГПЦК), заснована 18. 7. 1918 на конвенції делеґатів з провінцій у Саскатуні виходнями з Буковини і Галичини, незадоволеними діяльністю Рос. Правос. і Гр.-Кат. церков, до яких перед тим належали (див. стор. 938 — 39). Це рішення здійснювало створене на конвенції Укр. Правос. Братство. Більшість вірних і душпастирів цієї церкви становили кол. гр.-католики; до УГПЦК перейшла більшість бук. парафій, які належали до Рос. Правос. Місії та т. зв. Гр.-Незалежної Правос. Церкви. Серед організаторів УГПЦК були: В. Кудрик, С. Савчук, В. Свистун, М. і Ю. Стечишин та ін. УГПЦК мала власну церк. орг-цію з соборноправним устроєм, незалежну від ін. духовних юрисдикцій. Гол. Президії консисторії (до 1951) і адміністратором (до 1947) Церкви був С. Савчук. УГПЦК очолювали: 1919 — 24 митр. Германос Сеґеді із ЗДА (Антіохійська Гр.-Правос. Церква), згодом єп. Іоан Теодорович (з ієрархії УАПЦ київ. митр. Василя Липківського), який перебував у ЗДА; 1947 — 50 архиєп. Мстислав Скрипник; 1950 — 51 УГПЦК визнавала зверхність митр. УАПЦ Полікарпа; 1951 — 72 її очолював митр. Іларіон Огієнко, кол. архиєп. холмський і підляський як митр. Вінніпеґу і всієї Канади (1963 одержав титул блаженнішого), згодом архиєп. Михаїл Хороший (1972 — 75), з 1975 митр. Андрій Метюк (з титулом блаженнішого). На соборі 1951 УГПЦК поділено на З епархії: Сер. (для Манітоби й Саскачевану) з осідком у Вінніпезі, Зах. в Едмонтоні (для Альберти і Бріт. Колюмбії) та Сх. в Торонто (для Онтаріо з Квебеком); 1963 створено саскатунське єпископство як вікаріят Сер. епархії.

УГПЦК постійно зростає: 1924 — 70 громад і 12 свящ., 1955 — відповідно 200 і 70, 1979 — 300 і 93 свящ.; тепер ч. вірних — бл. 120 000. УГПЦК керує консисторія, обрана собором. У складі консисторії УГПЦК входять: владики — митр. Андрій Метюк, архиєп. Борис Яковкевич (з 1963) і 2 єп. Микола Дебрин (з 1975) і Василь Федак (з 1978), 9 духовних і 9 світських чл. Виконавчим органом є Президія консисторії, яку довгий час очолював о. С. Савчук, з 1970 о. Д. Лучак, з 1980 о. Г. Удод. Частина Правос. Церкви в Австралії (15 громад з 5 свящ.) є під юрисдикцією вінніпезького митр.

Крім душпастирської, УГПЦК провадить культ. і виховну діяльність. Для виховання священичих кадрів 1946 засновано вищу акад. установу Колеґію св. Андрія у Вінніпезі (декан о. О. Кравченко), афілійовану з Манітобським Ун-том (у 1970-их pp. нараховувала бл. 20 студентів). При парафіях діють укр. школи, які працюють під опікою Ради Укр. Школи при консисторії. Українознавчу і виховну роботу ведуть ін-ти: ім. Петра Могили в Саскатуні (з 1916), св. Івана в Едмонтоні (з 1918) й св. Володимира в Торонто (з 1949).

Пресовим органом УГПЦК є видаваний консисторією двотижневик «Вісник». Наук. Богословське Т-во у Вінніпезі (засноване 1948) видавало місячник «Віра й Культура» (1951 — 67 і 1974 — 75). З УГПЦК пов’язаний тижневик «Укр. Голос», орган Союзу Укр. Самостійників. Вид. спілка УГПЦК «Еклезія» видає богослужбові і рел. кн.

3 ініціятиви УГПЦК для її підтримки 1927 організовано гром. централю Союз Укр. Самостійників (СУС), яка координує працю крайових орг-цій: Т-ва Українців Самостійників, Союзу Українок Канади, Союзу Укр. Молоді Канади, Союзу Укр. Нар. Домів і трьох ін-тів.

XVI Собор УГПЦК, що відбувся 3 — 6. 7. 1980 у Вінніпезі, змінив назву УГПЦК на Укр. Правос. Церкву в Канаді.

Література: о. Савчук С. Основні засади Укр. Гр.-Правос. Церкви в Канаді. Вінніпеґ 1950; Статут і Правила Укр. Гр.-Правос. Церкви в Канаді. Вінніпеґ 1956; Пів століття Укр. Греко-Правос. Церкви в Канаді (1918 — 1968). Вінніпеґ 1968; о. Стус І. Короткий нарис історії Укр. Гр.-Правос. Церкви в Канаді, ж. Вісник, 1978; Yearbook of Orthodox Church, 1978. Edition Published by A. Proc. Мюнхен 1978.

А. Жуковський

Українська Громада, гром.-культ. т-во, засноване 1919 в Берліні з укр. еміґрантів по першій світовій війні, спершу непартійне, пізніше наближене до гетьманського центру; активне у 1920-их до першої пол. 1930-их pp.; понад 6 000 чл. Пресові органи «Нове Слово» (1920) і «Українське Слово» (1921 — 23); гол. т-ва серед ін. були: Б. Лепкий, З. Кузеля. Відновлене заходами П. Скоропадського, діяло 1940 — 45 як друга (поряд Укр. Нац. Об’єднання) укр. заг. орг-ція, дозволена владою в Німеччині; гол. Б. Гомзин; пресовий орган «Укр. Дійсність».

«Українська Громада», популярний ілюстрований тижневик, орган УНДО для Волині, виходив з листопада 1926 до кін. травня 1929 у Луцькому. Наклад 4 000 примірників. Ред.: М. Черкавський, С. Вишнівський, Г. Гладкий і В. Островський. Заборонена поль. адміністрацією.

«Українська Громада», двотижневик поступово-дем. напряму, орган т-ва «Оборона України», виходив 1923 — 27 у Нью-Йорку, згодом 1930 — 31 в Детройті; ред. Я. Чиж, М. Цеглинський.

Українська Громада в Парижі, Cercle des Oukrainiens à Paris, перша укр. орг-ція в Парижі, створена 1908 політ. еміґрантами з Наддніпрянщини (по революції 1905) і студентами з Галичини. У 1910 Громада мала 120 чл., хор, організувала курси укр. мови, видавала інформативні брошури про Україну. Серед діячів Громади були: Я. Федорчук, М. Паращук, В. Винниченко, О. Коваленко, Є. Бачинський, М. Рудницький та ін. У. Г. П. перестала діяти з поч. війни 1914.

Українська Громада у Франції, перша гром.-культ. орг-ція у Франції після першої світової війни, заснована 1924 в Парижі укр. еміґрантами. Спочатку до У. Г. Ф. належали українці різних політ.-ідеологічних поглядів, але вже 1925 відійшли з Громади совєтофіли — Союз Укр. Громадян у Франції (СУГУФ) і прихильники середовища УНР (Союз Укр. Еміґрантських Орг-цій у Франції), а в 1929 націоналісти, які згодом заснували Укр. Нар. Союз. У. Г. Ф. (називана також «Громада Шаповала») покликалася на ідейні основи М. Драгоманова і Микити Шаповала (соц.-рев.). В 1930-их pp. Громада мала 22 філії (з читальнями і навчанням укр. мови для дітей), з 600 — 1200 чл. У. Г. Ф. зазнала переслідування під час нім. окупації (1940 — 44), а після війни більшість філій відновила свою діяльність. Очолювали Громаду: М. Капустянський (1924 — 29), Микола Шаповал (1929 — 48), Антоніна Шаповал (1948 — 53), а згодом І. Бондар, П. Туркевич. В 1976 У. Г. Ф. самоліквідувалася.

Українська Громада в Чехо-Словаччині, культ.-осв. орг-ція з націоналістичним світоглядом, постала 1927, перев. з кол. вояків Армії УНР, її чл. були також українці з Закарпаття. Понад 200 чл., осідок Управи в Празі, кілька філій. Після окупації Чехо-Словаччини Німеччиною 1939, У. Г. включилася до Укр. Нац. Об’єднання в Німеччині і діяла до 1945. Гол. У. Г. весь час її існування був М. Галаган.

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод, відома також як Укр. Гельсінкська Група (УГГ), об’єднання діячів укр. правозахисного руху, утворене на Україні 9. 11. 1976. Чл.-засновниками УГГ були: М. Руденко (керівник групи), О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, Окса на Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, Н. Строката, О. Тихий. Підставою для утворення УГГ були постанови про права людини Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Европі у Гельсінках 1975. Згідно з основоположною деклярацією УГГ її метою є сприяти виконанню на Україні постанов Заключного акту: збирати докази порушення тих постанов та скарги пошкодованих; доводити факти порушення прав людини та націй на Україні до відома ширших кіл укр. та міжнар. громадськости, до урядів держав, які підписали Заключний акт. УГГ ставить також своїм завданням знайомити громадян України з Деклярацією Прав Людини ОН, домагатися від влади здійснення права на вільний обмін інформаціями та ідеями, акредитування на Україні представників закордонної преси, утворення незалежних пресових аґентств, безпосереднього контакту України з ін. країнами. Для виконання цих завдань УГГ встановила зв’язок зі своїми кореспондентами та співр. у різних частинах України, а також з ін. гельсінкськими групами (вірменською, грузинською, лит., рос), зібрала сотні документів, які свідчать про порушення органами влади людських та нац. прав, й у своїх декляраціях, меморандумах, зверненнях, протестах довела їх до відома різних міжнар. кіл, а також органів влади СССР. УГГ виступає на оборону переслідуваних за переконання, дає їм моральну та юридичну допомогу. Від другої пол. 1970-их pp. УГГ виявилася на Україні діяльним у рамках існуючого сов. законодавства і міжнар. договорів речником прагнень укр. народу до політ. і соц. свободи та держ. незалежности. Правозахисна плятформа УГГ стала в наявних в СССР та у світі умовах мобілізуючим, ефективним засобом для активізації громадськости й оборони укр. нац. інтересів. КҐБ застосовує до УГГ жорстокі репресії. У 1977 заарештовано й тоді або у наступному році засуджено на максимально допущену законом (ст. 62 Кримінального кодексу УРСР — «антирадянська аґітація та пропаґанда») кару від 7 до 10 pp. ув’язнення і 5 pp. заслання чл.-засновників УГГ: М. Руденка, О. Тихого, Л. Лук’яненка, М. Мариновича, М. Матусевича. Після арештів до УГГ вступили нові чл.: П. Вінс, В. Калиниченко, В. Стрільців, П. і В. Січки, В. Овсієнко, Ю. Литвин. У 1979 заарештували О. Бердника, П. і В. Січків, Ю. Литвина, В. Овсієнка. З 1979 чл. УГГ стали: В. Стус, В. Чорновіл, З. Красівський, Я. Лесів, В. Малинкович, П. Розумний, І. Сокульський, Стефанія Шабатура, Ольга Матусевич, М. Горбаль, Й. Зісельс. На весні 1979 в Мордовських таборах політ. в’язнів створено Групу сприяння виконанню Гельсінкських угод у місцях позбавлення волі, до якої ввійшли, м. ін., деякі чл. УГГ (Л. Лук’яненко, М. Руденко, О. Тихий), а також ін. політ. в’язні з України: С. Караванський, О. Попович, Б. Ребрик, о. В. Романюк, І. Сеник, Д. Шумук, Ю. Шухевич-Березинський.

1977 П. Григоренко одержав дозвіл виїхати на лікування до ЗДА, після чого його позбавили громадянства СССР. Виїхати за кордон дозволили також П. Вінсові, Н. Строкатій, В. Малинковичеві й С. Караванському. На підставі доручення від УГГ створено Закордонне Представництво УГГ в складі: П. Григоренка, Л. Плюща та Н. Строкатої. Воно діє в напрямі здійснення програми УГГ, виступає перед чужим світом на оборону діячів правозахисного руху на Україні, втримує зв’язки з різними міжнар. орг-ціями (Міжнар. Амнестія, профспілки, представники за кордоном правозахисних груп ін. народів СССР).

1979 — 80 посилено терор на Україні, особливо проти чл. УГГ і заарештовано втретє В. Чорновола, ув’язнено в божевільні О. Мешко, заарештовано В. Стуса, О. Матусевич-Гейко, В. Калиниченка, В. Стрільцева. У тих роках засуджено також до ув’язнення від 2 до 10 pp. таборів і від 3 до 5 pp. заслання чл. УГГ: О. Бердника, О. Гейко-Матусевич, М. Горбаля, В. Калиниченка, З. Красівського, Я. Лесева, Ю. Литвина, В. Овсієнка, П. Розумного, П. і В. Січків, В. Стрільцева, В. Стуса, В. Чорновола. Декого з них судили за провокаційними звинуваченнями в спробі зґвалтування, посіданні зброї, опорі міліції та ін. неполіт. статтями КК УССР. З 1979 ЗП УГГ веде акцію за мобілізацію міжнар. опінії на захист прав людини та народів під час Мадрідської конференції. 1980 ЗП УГГ почало видавати «Вісник репресій в Україні» (ред. Н. Світлична).

Література: Укр. Правозахисний Рух. Документи й матеріяли Київ. Гром. Групи сприяння виконанню Гельсінкських Угод. Торонто — Балтімор 1978; Вісник репресій в Україні. Вип. 1 — 7. 1980; Юрій Бадзьо. Відкритий лист до Президії Верховної Ради Союзу РСР та Центр. Комітету КПРС. Нью-Йорк 1980; The Persecution of the Ukrainian Helsinki Group. Торонто 1980.

Українська Громадська Опіка у Франції, культ.-допомогова орг-ція, заснована в листопаді 1946 в Парижі чл. передвоєнного Союзу Укр. Еміґрантських Орг-цій у Франції. Вона гуртувала прихильників середовища екзильного уряду УНР, мала 10 філій на провінції. У. Г. О. Ф. очолював С. Созонтів (1946 — 54) і С. Качура (1954 — 68); ін. діячі: І. Косенко, Ю. Бацуца. В кін. 1960-их pp. перестала існувати.

«Українська Громадська Пора», тижневик, орган «незалежної трудової демократії» соц. напряму, вид. Укр. Вид. Спілки в Детройті, виходила з лютого 1930 до 1952 під різними назвами: «Пора», «Нова Пора», з 1940 «Укр. Нова Пора» і з 1945 — «У. Г. П.».

Українська Демократична Партія (УДП), створена 1904 в Києві з чл. кол. Загальної Укр. Безпартійної Орг-ції з політ. програмою: скасування абсолютизму в Росії й заведення конституційного ладу (під впливом «кадетів»), автономія України з укр. крайовим соймом, введення укр. мови в школах, судах, адміністрації. Серед лідерів УДП були: Є. Чикаленко, С. Єфремов, Б. Грінченко. В кін. 1904 від УДП відійшла ліва група й створила Укр. Радикальну Партію, яка 1905 об’єдналася з УДП, утворивши Укр. Дем.-Радикальну Партію.

Українська Демократично-Радикальна Партія, постала в Києві при кін. 1905 з об’єднання Укр. Дем. Партії з Укр. Радикальною Партією й гуртувала перев. помірковану інтеліґенцію. Програма УДРП була побудована на принципах парляментаризму й федералізму: Україна мала здобути в рамках конституції Росії широку автономію. У соц.-екон. площині партія відстоювала примусовий викуп від приватних власників землі й пром. підприємств, які з часом мали бути націоналізовані. УДРП мала в 1 і 2 Держ. Думах своїх депутатів, які заснували окрему укр. фракцію, згодом оформлену в Укр. Думську Громаду. Партія мала пресові органи «Громадська Думка», «Рада» і «Рідний Край». На поч. 1903 УДРП розпалася, а її чл. створили Товариство Укр. Поступовців.

Українська Демократично-Хліборобська Партія, заснована в Лубнях у травні 1917 за ініціятивою С. Шемета, М. Боярського, В. Шкляра, Л. Климова, М. Макаренка та ін.; установчі збори відбулися 29. 6. 1917 у Лубнях з участю 1 500 селян та 20 дідичів. У. Д. Х. П. відстоювала збереження сер. зем. власности і вирішення зем. справи укр. соймом на основі парцеляції великої зем. власности за викуп. Програму партії склав В. Липинський. Вона домагалася проголошення самостійности України ще в 1917 і вела у березні 1918 переговори з Укр. Центр. Радою про поповнення останньої представниками У. Д. Х. П. У. Д. Х. П. допомагала Союзові Зем. Власників у гетьманському перевороті (29. 4. 1918), але згодом ставилася з застереженням до політики гетьманського уряду. На II з’їзді (26 — 28. 10. 1918) У. Д. Х. П. її делеґати були проти федерації з Росією й ухвалили увійти у зв’язки з Укр. Нац. Союзом. За Директорії У. Д. Х. П. перейшла на нелеґальне становище. На еміґрації на поч. 1921 частина чл. У. Д. Х. П. (С. Шемет, В. Липинський) вступила до монархістського Укр. Союзу Хліборобів Державників.

Українська Держава, офіц. назва укр. держави за гетьманату, оголошена П. Скоропадським 29. 4. 1918 у «Грамоті до всього укр. народу» та у «Законах про тимчасовий держ. устрій України». Аж до упадку гетьманської влади 14. 12. 1918 ця назва була на великій держ. печаті та на банкнотах. (Історію цього періоду див. ЕУ 1, 512 — 17, політ. устрій, 648 — 49; гол. дати в хронологічній табл. Україна 1917 — 80).

Українська Державна Академія Мистецтв, заснована 1917 у Києві комісією на чолі з Г. Павлуцьким, яку покликав ген. секретар Мін-ва освіти І. Стешенко. Статут Академії затвердила Укр. Центр. Рада 5. 11. 1917; урочисте відкриття відбулося 5. 12. 1917 у приміщенні Укр. Центр. Ради. У. Д. А. М. очолювала Рада Академії у складі Д. Антоновича, П. Зайцева, Д. Щербаківського (вчений секретар) та ін. Ректорами У. Д. А. М. були: В. Кричевський, Ф. Кричевський (1918 і 1921 — 23), О. Мурашко, Ю. Нарбут, М. Бойчук. Перші професори: М. Бойчук (монументальне мистецтво), М. Бурачек (пейзаж), В. Кричевський (архітектура, композиція), Ф. Кричевський (побутово-іст. малярство, портрет), А. Маневич, О. Мурашко, М. Жук (станкове малярство, рисунок), Ю. Нарбут (графіка). 1921 до проф. складу додатково увійшли: Л. Крамаренко (монументально-декоративне малярство), В. Меллер (театральне оформлення), С. Налепінська-Бойчук (дереворит), Є. Сагайдачний, Б. Кратко (скульптура), А. Таран (мозаїка) та ін. 1922 — 23 розпорядженням Губ. відділу проф. освіти при Наркоматі освіти У. Д. А. М. перетворено на Київ. Ін-т Пластичних Мистецтв, 1924 на Київ. Держ. Художній Ін-т (ректор І. Врона), до якого на правах фак. приєднано Архітектурний Ін-т, який існував з 1918.

Література: Січинський В. Українська Академія Мистецтва (До 35-річчя її заснування), газ. Свобода — недільне видання, ч. 39. Нью-Джерзі 1952; Павловський В. Українська Державна Академія Мистецтв до 50-ліття її створення, ж. Нотатки з мистецтва, ч. 7. Філядельфія 1968.

«Українська дійсність», орган Укр. Громади в Німеччині гетьманського напряму, виходив у Берліні 1940 — 45 тричі на місяць (до 1943 з додатком «Госп. прилога»); газ. фірмував І. Калинович. Поряд інформацій про гром. і культ. життя укр. спільноти в Німеччині, Чехії, Австрії, «У. Д.» подавала серед ін. огляди подій на Україні, зокрема з часів укр. державности і сов. періоду (ред. М. Пасіка).

Попередня     Головна     Наступна