Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3354-3365.]

Попередня     Головна     Наступна





Українська діяспора, збірне визначення укр. нац. спільноти поза межами укр. земель (укр. нац. території), яка почуває духовий зв’язок з Україною. Назву «діяспора» (грец. походження — розпорошення, розсіяння), запозичено від жидів, які так називали здавна всіх жидів поза Палестиною. Інколи під У. д. розуміють всіх українців поза політ. кордонами України (тепер УССР).

З деяким застереженням до У. д. зараховуємо також і тих українців, що живуть на пограниччі зі своїми сусідами, але вже в меншості. Чимало українців живе на рос. пограниччі — на півн. Слобожанщині серед рос. більшости і на Дону; на сх. Передкавказзі (у сх. частині Краснодарського краю і в Ставропільському краї), де українці становили за переписом 1926 36% всього населення і можна говорити про мішану рос.-укр. територію; півн. Чернігівщину можна було ще у 1920-их pp. вважати мішаним укр.-рос.-білор. краєм. На зах. пограниччі чимало українців живе на рум. і словацькому пограниччі; колись досить численна У.д. в Угорщині й Молдавії (на зах. від Прута) зазнала вже майже цілковитої денаціоналізації.

Кількість українців у діяспорі зазнає постійних змін: до 1939 вона (а частково й згодом) збільшується завдяки новому припливові з України (звичайно, також завдяки природному приростові), зменшується через повернення (рееміґрацію) на Україну та, зокрема в третій і дальших ґенераціях, через асиміляцію (зокрема мовну) та денаціоналізацію.

До 1870 р. Крім У. д. на етнічних пограниччях, існували ще невеликі укр. колонії у великих містах держав, у яких жили українці (Москва, Петербурґ, Варшава); вже на поч. 18 в. жила нечисленна політ. еміґрація в Туреччині і на Заході після поразки під Полтавою (1709). Щойно на поч. другої пол. 18 в. постали укр. хліборобські колонії далеко від України (але в межах тієї самої держави): на зах. (в межах Угорщини) оселилося кілька тис. українців з зах. Закарпаття в Бачці, а згодом і Сремі; на Наддніпрянщині після зруйнування Запор. Січі частина козаків перейшла до Добруджі (в межах Туреччини), але значно більше селян переселювалося на Надволжя й Урал, де вони створили великі укр. острови серед рос. більшости. Невеликі укр. колонії постали у столицях: Відні, Будапешті, а також у Римі. Разом 1880 У. д. можна обрахувати на 1,2 млн, у тому ч.: 0,7 млн в Евр. Росії, яких 0,2 млн в Австро-Угорщині, 0,1 в Рос. Азії і 0,1 в Америці. Це становило 4,6% всіх українців у світі.

1880 — 1920 pp. На останню чверть 19 в. припадає початок масової еміґрації українців: з Австро-Угорщини до Америки, у Рос. Імперії — за Урал, до Азії. Причиною еміґрації було аґрарне перенаселення; з другого боку, нове законодавство не робило перешкод виїздові. Другорядне значення мала еміґрація бл. 10 000 укр. селян з Галичини до Боснії (кін. 19 в.), яку стимулювала австр. влада по окупації Боснії. Бл. 15 000 укр. селян з Галичини і Буковини переїхало до Росії під впливом рос. аґітації (майже всі вони повернулися), хоч незначна числом, але велике політ. значення мала політ. еміґрація з кін. 19 в. наук., суспільних і політ. діячів з Наддніпрянщини (М. Драгоманов та ін) до Швайцарії й Відня. До Америки еміґрували також частково укр. селяни в Рос. Імперії — з Холмщини й Підляшшя (та майже масово жиди з усіх укр. земель). Частина еміґрантів поверталася на рідні землі (рееміґрація); напр., на 393 000 українців, які виеміґрували до 1909 до ЗДА, повернулося 70 000; з 2 млн еміґрантів до Азії — бл. 0,5 млн.

Початок еміґрації за океан датується з 1877; вона була скерована до ЗДА, гол. на заробітки в пром-сті й на будовах. З 1890-их pp. почалася еміґрація укр. селян до Канади, до т. зв. степ. провінцій і до Бразілії (гол. стейт Парана) й Арґентіни (провінція Міссіонес). Разом до першої світової війни виеміґрувало до Америки бл. 500 000 українців, у тому ч. до ЗДА бл. 350 000, до Канади бл. 100 000, до Бразілії й Арґентіни бл. 50 000. (Докладніше див. Еміґрація). У. д. за океаном на 1914 можна обрахувати на 700 до 750 тис, у тому ч. в ЗДА 500 — 550 тис, Канаді понад 100 000, Бразілії бл. 50 000 й Арґентіні 15 — 20 тис.

Від самого поч. еміґранти намагалися гуртуватися при Гр.-Кат. Церкві, яка завершила навіть свою орг-цію створенням гр.-кат. єпископатів у ЗДА й Канаді. Вимоги самоорг-ції і самодопомоги серед заокеанської еміґрації, як також приклад організованости чужомовного оточення диктували українцям створити цілу мережу власних рел., братсько-допомогових, осв., госп. і гром.-політ. орг-цій та установ у ЗДА, Канаді, а також у Бразілії й Арґентіні. Так постали окремі нац. спільноти У. д., які зберігали зв’язки з рідними землями та культ. центрами на батьківщині. Звідти приходили книги, преса, приїздили свящ., культ. діячі для праці серед поселенців, а також ширилися нові ідеї й рухи, що виникали на Україні. Еміґранти за океаном під впливом рідних земель пройшли приспішений процес нац. самоусвідомлення, а дечим навіть перевищили тих людей свого становища, що залишилися вдома. Треба згадати, що в укр. суспільно-політ. житті назагал не брала участи більшість еміґрантів з Закарпаття й Лемківщини, які творили свої орг-ції і навіть мали окрему церк. (гр.-кат.) орг-цію.

Політ. ідеологія свідомішої частини У. д. була орієнтована на нац. визволення і держ. самостійність України. Щодо цього У. д. в ЗДА й Канаді, на подобу ін. слов. еміґрацій, особливо активізувалася під час першої світової війни й укр. визвольних змагань. Виняткову ролю відограла закарп. еміґрація в ЗДА, яка своїми заходами вирішально вплинула на приєднання 1919 Закарпаття до Чехословацької республіки. Крім політ. і фінансової допомоги, репрезентативні орг-ції кан. й амер. українців вислали своїх представників до Европи з метою сприяння укр. позиціям на Мировій конференції (докладніше див. Еміґрація).

Укр. діяспора в Рос. Імперії (зокрема в Азії), що була майже виключно хліборобська, мала цілком ін. характер, ніж в Америці. Після 1860 вона була далі скерована на Надволжя і на Урал, але в останній чверті 19 в., коли вільної для поселення землі в Евр. Росії вже не було, скерувалася за Урал, спершу гол. на Зах. Сибір і сусідню частину Туркестану, згодом і на Далекий Схід, на т. зв. Зелений Клин. За переписом населення 1897, у Рос Імперії жило в діяспорі 1 560 000 українців, у тому ч. в евр. частині 1 232 000 (392 000 на Надволжі і сусідньому Уралі, 232 000 на неукр. частині Курщини і Вороніжчини, понад 150 000 в розпорошенні в Басарабії); а в Азійській частині — 311 000, на Закавказзі — 117 000. За наступних pp. укр. еміґрація до Азії постійно зростала (разом бл. 1,5 млн), так що число українців в Азії збільшилося на 1914 майже до 2 млн (у всій Рос. Імперії в діяспорі — до 3,4 млн). Тоді вже поволі почалася асиміляція У. д. з рос. оточенням, на що впливала низька нац. свідомість українців і де в чому спільність з росіянами, зокрема в релігії.

Бувши виключно с-г. еміґрацією, укр. поселенці на сх., хоч численніші від укр. поселенців з Австро-Угорщини за океан, не створили організованого власного життя на новій території і не мали подібних зразків серед свого нового оточення. Зв’язки України з цими поселенцями були обмежені (висилка преси, книг, випадкові відвідини), власних орг-цій там не було. Щойно революція 1917 сприяла самоорг-ції укр. населення, ідейно пов’язаної з нац.-політ. відродженням України (див. ще Сибір, Зелений Клин).

1920 — 45 pp. Перша світова війна й поразка у визвольних змаганнях викликали першу масову укр. політ. еміґрацію. Вона зміцнила існуючу У. д. свіжими кадрами діячів з політ., наук., госп.-проф. і культ. профілем. Дотогочасна, здебільша заробітчанська еміґрація одержала гром. й інтелектуальний провід у всіх країнах У. д., включно з утворенням нового осередку в Манджурії. Проте гол. скупченнями нової еміґрації були Сер. і Зах. Европа, де вона осіла численно й очолила орг-цію життя У. д., а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах у висліді мирових договорів (зокрема на Закарпатті). Т. ч. постали нові центри У. д., а наявні зміцнилися: в Чехо-Словаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Юґославії, при тому найдинамічнішим було укр. скупчення в Чехо-Словаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів укр. культ., а навіть політ. життя).

Поміж укр. осередками У. д. нав’язалася тісна співпраця, утворено ряд спільних установ і пляновано спільні заходи. Зокрема політ. орг-ції і рухи (уенерівці, гетьманці, соціялісти, націоналісти) утримували між) собою тісний контакт і виступали спільно, не зважаючи на політ. кордони. Вони так само поширювали свої кордони на У. д. за океаном. Деякі орг-ції, напр., студентська централя ЦЕСУС, жін. світовий союз, об’єднували також організоване студентство чи жіноцтво й укр. земель поза УССР. Високі школи (УВУ та Госп. Академія) були спільними орг-ціями для У. д., а почасти й для укр. земель.

Єдиною спробою понадпартійного гром. об’єднання була Гол. Еміґраційна Рада з осідком у Франції, що об’єднувала, однак, тільки орг-ції, прихильні до екзильного уряду УНР. Лише в окремих країнах діяли заг.-гром. централі (комітети, ради), і то не особливо сильні (див. про діяльність укр. еміґрації між світовими війнами ЕУ 1 стор. 571 — 77). У 1920-их pp. У. д. почасти підтримувала зв’язки з підсов. землями, але з поч. 1930-их pp., через політику русифікації і розгром укр. суспільного життя і культури, все це припинилося, виняток становили кілька совєтофільських груп у Канаді й ЗДА. Натомість кан. і амер. У. д. постійно була у зв’язку з Галичиною й Закарпаттям, даючи чималу матеріяльну допомогу (зокрема культ. життю) на рідних землях.

Кількість політ. еміґрації зменшилася з сер. 1920-их pp. через повернення частини еміґрантів (зокрема з Галичини) на рідні землі, еміґрацію за океан (особливо до Канади) і переїзд декого до УССР. Це, а також зменшення припливу студентів на студії і важкі екон. відносини зменшили і значення політ. еміґрації, зокрема культ.

По перерві під час війни, з 1920 — 21 відновилася заробітчанська еміґрація з Зах. Укр. Земель за океан і постала нова у Франції. Кількісно вона була значно менша, ніж до війни, зокрема до ЗДА і Бразілії, які обмежили іміґрацію; натомість збільшилася до Арґентіни, Франції, Параґваю й Уруґваю, у малій кількості до Бельгії. Екон. криза припинила майже цілком еміґрацію у 1931 — 34 pp., пізніше вона відновилася, але у менших розмірах. Найбільша еміґрація була за 1920 — 39 pp. (числа приблизні) до Канади — понанд 70 000, до Арґентіни бл. 50 000, до Франції бл. 35 000, до ЗДА бл. 15 000, до Бразілії бл. 10 000, по кілька тис. до Параґваю й Уруґваю. Разом уся У. д., за винятком СССР, обраховувалася такими (здебільша приблизними) числами (у тис): в Америці — в ЗДА 700 — 800, Канаді 250, Арґентіні 100 — 120, в Бразілії 80; у Зах. і Центр. Европі: в Румунії (гол. в розпорошенні в Басарабії) 350, в Польщі 100, Франції 40, Юґославії 40, Чехо-Словаччині 35, в ін. країнах Зах. і Центр. Европи 15 — 20; разом у світі (за винятком СССР) — 1,7 — 1,8 млн.

Чисельнішою була У. д. на сх. від України на території СССР. До 1925 вона не збільшувалася шляхом іміґрації з України, згодом — приблизно до 1932 — незначно. Її кількість і розміщення відносно докладно подає сов. перепис 1926. За ним в СССР жило поза межами укр. земель 3 450 000 українців, у тому ч. 1 310 000 в Европі (у тому ч. 242 000 в сусідстві з укр. етнічною територією, 771 000 на Надволжі й Уралі), 2 138 000 в Азії (у тому ч. 861 000 у Казахстані, 830 000 на Сибірі, 315 000 на Далекому Сх., 64 000 у Киргизькій СССР, 33 000 в середньоазійських респ., 35 000 на Закавказзі). В Азії більшість українців становила переважне ч. населення у двох великих р-нах: в Середньо-Азійському краї і на Зеленому Клині. На 1. 1. 1933 кількість У. д. в СССР можна визначити на 4,5 млн (числа більші, ніж офіц.), тоді ж в Америці жило 1,1 — 1,2 млн, в Европі поза СССР — 0,6 млн (разом з Басарабією, яка 1940 відійшла до СССР).

За переписом 1926 бл. 1/4 українців, розпорошених в СССР, мали б користуватися рос. мовою як своєю рідною; до цих чисел можна ставитися з деяким застереженням: 97% українців у діяспорі були селяни і жили назагал у великих суцільних скупченнях. Проте русифікація проґресувала, на що вплинув брак будь-яких укр. орг-цій, слабий контакт з Україною. Лише в добу українізації на півн. Слобожанщині, Кубані й Далекому Сх. діяло деяке ч. укр. шкіл, виходило кілька газ., мали місце ґастролі укр. театрів тощо. Під час колективізації, а згодом голоду зріс приплив українців до Азії, які тут шукали захисту. Чимало їх наплинуло за війни у висліді евакуації — гол. до пром. р-нів; ін. категорію переселенців становили засланці до концентраційних таборів і розкуркулені, заслані на поселення в Сибіру.

Після 1945. У. д. значно поширилася й кількісно збільшилася після 1945. Друга хвиля політ. еміґрації відразу по війні опинилася в Німеччині й Австрії у ч. понад 250 000 (див. Табори Д. П.), а в кін. 1940-их і на поч. 1950-их pp. розселилася по різних континентах і країнах. Так постали нові укр. громади в Австралії, деякий час у Тунісі (Бен-Метір), Венесуелі та зміцнилися існуючі поселення в ЗДА, Канаді, а також Бразілії, Арґентіні й Парагваї. В Европі залишилося бл. 50 000, що утворили нову сильну укр. групу в Великобрітанії та зміцнили міжвоєнні громади у Франції, Бельгії, а також Голляндії. Тепер бере участь у житті У. д. ґенерація дітей цієї політ. еміґрації, вихована за кордоном, але з сильним почуттям укр. спільноти. З розселенням укр. еміґрації з Німеччини й Австрії за океан пожвавилося все організоване життя У. д. у вільному світі. У 1948 постав Координаційний Осередок Укр. Гром. Орг-цій в Европі; паралельно діяла Панамер. Укр. Конференція, що об’єднувала гром. центраці Півн. і Півд. Америки. Після довшої підготови в листопаді 1967 на з’їзді в Нью-Йорку створено Світовий Конґрес Вільних Українців (СКВУ), який об’єднує всі крайові і міжкрайові укр. централі. Хоч Секретаріят СКВУ є лише координуючою установою і бракує йому як фінансової бази, так і виконавчого апарату, проте його моральний авторитет як репрезентанта У. д. незаперечний і визнаний колами руху опору на Україні. Разом з цим постав ряд ін. орг-цій: молодіжних, жін., кооп., осв. й ін. Вони оформили свої централі у маштабі всієї У. д., що сприяє координації дії та унапрямлює гром. життя для всіх українців поза ком. сферою впливу. Сучасні політ. умови не сприяють налагодженню співпраці з організованим життям укр. меншостей у Сх. Европі. У зах. світі між окремими країнами У. д. існує культ. співпраця й обмін, не зважаючи на чималі віддалі й кошти. Гол. такий обмін відбувається між Зах. Европою й Півн. Америкою. Наук. установи: НТШ, УВАН, УВУ, УКУ, Гарвардський і Канадський ін-ти укр. студій гуртують укр. науковців. Бракує У. д. відповідних пед. центрів, центр. в-ва, спільної пресової трибуни й пресового бюра. Найсильнішою ланкою пов’язання У. д. є Церква і рел. життя. Заходи щодо орг. оформлення єдиного ієрархічного проводу мали лише частковий успіх. Укр. правос. церкви перебувають між собою (і то не всі) у молитовному зв’язку. Тільки УПЦ в ЗДА і УАПЦ в Европі, Півд. Америці та Австралії дійшли єдности на поч. 1970-их pp. Зусилля Укр. Кат. Церкви оформити спільно синодальне управління і патріярхальний устрій натрапляли довгий час на труднощі; щойно 1980 синоди укр. кат. ієрархії були визнані Ватиканом. Укр. свангелики-баптисти також оформили свій центр. орган — Всеукр. Євангельсько-баптистське Об’єднання.

Поряд з інституційним оформленням У. д. відбувається ідеологічна кристалізація, шукання концепцій щодо взаємин між У. д. й Україною, як і щодо власного обличчя і цілей укр. спільноти за кордоном. Заг. переважає погляд, що У. д. повинна становити моральну, нац. і культ. єдність з Україною. Гол. мета політ. еміґрації стала програмою У. д. Її антисов. і протирос. (в розумінні антиімперіялістичному) наставлення є дуже виразне. Спроби сов. органів невтралізувати таке наставлення не дають успіхів. Проте тільки незначна частина У. д. готова повернутися на звільнену батьківщину. Народжена в нових країнах поселення ґенерація уважає їх за свою батьківщину; вона інтеґрована у їх життя, а свої етнічні спільноти бажає зберегти як вислів окремої культ. спадщини. У наслідок природного процесу інтеґрації у нове середовище, поступового віддалення від України, а подекуди й ізольованости — творяться окремі типи спільнот і культ. станів: юґославських, кан., бразільських і т. д. українців. Це помітне навіть на їхній укр. мові.

Ступінь етнічної свідомости і плекання культ. самобутности досить різний — від свідомости свого походження і готовости продовжувати існування У. д. до намагання творити кращу Україну за кордоном. З метою посилити укр. свідомість і розумово підбудувати укр. субстанцію, різні установи і преса намагаються створити виховну систему У. д. через шкільництво, орг-ції молоді, літературу тощо.

Мінімальний зв’язок з У. д. на зах., а також з українцями з УССР (і з СССР взагалі) мають українці в країнах т. зв. нар. демократії: у Польщі (200 — 300 000 українців), Чехо-Словаччині (120-150 000), Румунії (100 — 150 000), а також у Юґослатзії (45 — 50 000). У всіх цих державах українці мають статус нац. меншостей, культ.-суспільні орг-ції (єдині й напівурядові), шкільництво, пресу й в-ва. Ці права є в кожній з цих країн різні — найбільші в Юґославії.

Найчисленнішою є У. д. в Польщі. Вона складається з: а) українців, які залишилися на тих зах. окраїнах України, що на підставі сов.-поль. умови були приєднані до Польщі, не переїхали до УССР і не були вивезені (їх кількість невелика); б) з тих українців, що їх поляки переселили на зах. і півн. землі Польщі, які до 1945 належали до Німеччини (докладніше див. Польща). Українці в Чехо-Словаччині живуть перев. на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території (див. Чехословаччина) і мають досить широкі права, але вони живуть і в Чехії на понім. землях. Українці в Румунії живуть на окраїнах укр. етнічної території (Буковина, Мармарощина) і в розпорошенні. Українці в Юґославії живуть гол. в Бачці, Сремі і Боснії. Свою церк. орг-цію українці мають лише в Юґославії (Крижевецька епархія) і на Пряшівщині; у цих країнах існують найбільші видавничі і взагалі культ. можливості.

У найгіршому становищі перебуває У. д. в СССР. Хоч кількісно вона перевищує решту У. д. у світі, проте не користується жадними ґарантованими правами й інституційними засобами нац. життя. Становище понад 6 млн українців, розпорошених по всіх реесп. СССР, нагадує царські часи до 1905. Якщо до 1930-их pp. існувала деяка преса, шкільництво, принаймні на суміжних укр. етногр. землях поза УССР і на Далекому Сх., то з сер. 1930-их pp. все це ліквідоване.

Навіть для значного ч. українців, що живуть у Москві, Ленінграді в ч. кількох сот тис, немає жадних укр. клюбів, театру, шкіл, радіомовлення. Преса і книги доходять з України в обмеженій кількості, в кіосках їх нема (поза Україною є єдина укр. книгарня в Москві). За сов. соціологічними дослідженнями в Сибіру 27% українців ще читають укр. пресу, Виписувану з України, але, мабуть, тільки час від часу. Іноді заїжджають з України мист. ансамблі, а часом до програми місц. самодіяльних гуртків потрапляє укр. репертуар. Все це відбувається скорше по лінії популяризації «багатонац. сов. культури» і творення «сов. народу», чим прикривається посилена русифікація. Ступінь вживання укр. мови в Сибірі, напр., нижчий, ніж серед укр. поселенців у Канаді чи Бразілії. У 1970-их pp., як виявили сов. опити, ще 38% укр. населення розмовляли укр. мовою. Але зберігаються ще різні етногр. побутові ознаки життя українців: житлова культура, одяг, нар. страви. У 1970-их pp. між сибірськими українцями було 82% мішаних подруж, здебільша рос.-укр., хоч у багатьох випадках діти залишаються українцями. Брак нац. культ. життя, як і мішані подружжя, призводять до поступової асиміляції, якій сприяє й урядова політика русифікації.

Представити докладніше сучасний чисельний стан У. д. у світі не є можливе. У зах. світі тільки в Канаді подають урядові переписи населення докладне ч. осіб укр. походження. В СССР переписи подають, правда, ч. українців за національністю і мовою, але (зокрема переписи 1959 і 1970 pp.) не вірно (особливо У. д. в Европі на пограниччі з Україною; див. стор. 2 982). Тому тут подаємо тільки чисельний стан У. д. поза СССР (це є лише приблизні числа осіб укр. походження, до них зараховуємо у ЗДА і русинів з Закарпаття) — у тис. на 1970 p.:

У Сх. Европі (поза СССР)

Чехо-Словаччина — 120 — 150

Польща — 200 — 300

Румунія — 100 — 150

Юґославія — 45 — 50

Сх. Европа — 465 — 650

В Сер. і Зах. Европі

Австрія — 4 — 5

Німеччина — 20 — 25

Франція — 30 — 35

Бельгія — 3 — 5

Великобрітанія — 30 — 35

Сер. і Зах. Европа — 88 — 107

В Америці й Австралії

ЗДА — 1 250 — 1 500

Канада — 581

Бразілія — 120

Арґентіна — 180 — 200

Парагвай — 10

Уруґвай — 8

Інші —2

Австралія і Нова Зелянд. 30

В Америці й Австралії 2 181 — 2 451

Про У. д. в СССР див. Союз Совєтських Соціялістичних Республік, Українська діяспора в СССР, зокрема статистична таблиця на 2 982 стор. За переписом 1970 У. д. в СССР нараховувала 5,1 млн, у тому ч. в Европі 2,8 млн, в Азії — 2,3 млн. Ми приблизно рахуємо кількість осіб укр. походження в діяспорі в СССР на 10 — 12 млн (у тому ч. в Азії — 7 — 9 млн); звичайно, це є максимальне ч. і більшість їх цілком зрусифікована.

Література: Ukraine A. Concise Encyclopaedia. Торонто 1971; Укр. Наук. Ін-т Гарвардського Ун-ту. Українці в амер. та кан. суспільствах. Соціологічний зб., за ред. В. Ісаєва. Кембрідж 1976; Томилов И. Современные этнические процессы в южных и центральных зонах Сибири. ж. Советская Этнография, 4, 1978; Кубійович В. Укр. діяспора в СССР в світлі переписів населення, ж. Сучасність, ч. в (210). Мюнхен 1978.

В. Кубійович, В. Маркусь


Українська Драматична Школа, відділ Вищого Муз. Ін-ту ім. М. Лисепка у Львові, діяла 1922 — 25. Дир. О. Загаров, фактично М. Вороний; з його поверненням до УССР У. Д. Ш. перестала існувати.


«Українська думка», щоденник, виходив у Львові з 16. 10. до 13. 11. 1920 замість «Діла»; ред. Ф. Федорців.


«Українська. Думка», тижневик, орган Союзу Українців у Великобрітанії (СУБ), виходить з 1945 у Лондоні. Крім звітноінформативного матеріялу з діяльности Централі і Відділів, комунікатів і інструкцій, дає огляд укр. гром. життя у діяспорі і подій на Україні. Містить світоглядові статті націоналіст. спрямування і культ.-осв. Провадить окремі стор. СУМ-у, Пласту, Спілки укр. учителів і виховників, Жіночу стор. тощо. Чимало уваги присвячує літературі й мистецтву. «У. Д.» редаґує колеґія, з 1978 гол. ред. С. Фоступ.


Українська Економічна Висока Школа (УЕВШ) у Мюнхені, заснована 1945 за дозволом амер. окупаційної влади, 1951 визнана баварським мін-вом освіти, але того ж року ліквідована в наслідок масового переселення українців за океан. 1945 — 51 в пед. складі перебувало 17 проф., 15 доц., 14 лекторів та 8 асистентів; іматрикульовано 365 студентів, у тому ч. 81 закінчили школу як дипломовані економісти; видано 21 скрипт. Ректорами були: ініціятор школи Б. Мартос (1945 — 49) і К. Косенко (1949 — 51). При УЕВШ діяли Студентська Громада і Укр. наук. т-во економістів, яке 1947 перетворилося на секцію УВАН.

Література: УЕВШ. Шість років Укр. Екон. Високої Школи в Мюнхені (1945 — 51). Мюнхен 1951.


Українська Економічна Рада, орган плянової та координаційної роботи при Раді Нар. Комісарів УССР, утворений 18. 9. 1923 для укладання плянів розвитку економіки та узгіднення госп. міроприємств між наркоматами (до 1927 діяла п. н. Укр. екон, нарада). Ліквідована 1936, відновлена 1940, але вже 1941 остаточно скасована.


Українська Євангельсько-Авґсбурґська Церква, постала 1925 у Станиславові (Галичина) під правною опікою нім. Церкви Авґсбурґського й Гельвецького Віровизнання (її єп. був Т. Цеклер). Цей рух пізніше перекинувся і на Тернопільщину (Бучаччина) та Волинь (Луччина). У. Є.-А. Ц. нараховувала до ліквідації її большевиками понад 20 громад з 16 проповідниками та бл. 5 000 чл. Її централя містилася у Станиславові, а її органом був місячник «Стяг», Визначніші діячі: пастор Т. Ярчук (згинув в сов. концентраційному таборі) та І. Шебець.


Українська Євангельсько-Реформована Церква, постала 1925 в Коломиї і Станиславові з орієнтацією на зах.-евр. реформовані (перев. кальвіністичні) церкви і підкресленням потреби самобутньої укр. церк. реформації. Спершу У. Є.-Р. Ц. користувалася правною опікою нім. Євангельської Церкви Авґсбурґського і Гельвецького Віровизнання в Галичині, згодом — Євангельсько-Реформованої Церкви в Польщі, намагаючись досягти цілковитої самостійности і визнання з боку поль. уряду. До ліквідації У. Є.-Р. Ц. большевиками, вона нараховувала на Зах. Україні понад 35 церк. громад, 15 пасторів та мала понад 5 000 чл. Очолював її єп. В. Кузів, ін. діячі: П. Крат, В. Федів, В. Боровський, Т. Семенюк та ін.; орган — місячник «Віра і Наука».

У ЗДА і Канаді є реформовані (пресвітерські) церк. громади, які продовжують духовні традиції У. Є.-Р. Ц.


Українська Жіноча Національна Рада, див. Національна Рада Українських Жінок.


Українська Загальна Енциклопедія (УЗЕ), перша енциклопедія укр. мовою, З тт. (1930 — 35), видана в-вом «Укр. Заг. Енциклопедія» (Л. — Станиславів — Коломия) заходами В. Микитчука, С. Слюсарчука та ін. Гол. ред. І. Раковський, чл. ред. колеґії: В. Дорошенко, М. Рудницький, В. Сімович (ред. відділу «Україна»); 136 авторів. УЗЕ була побудована за зразком чужих енциклопедій, але мала самостійне значення в ділянці інформації про Україну: бл. 8 000 українознавчих гасел (на бл. 34 000 усіх) і багатий (322 стор.) відділ «Україна».


Українська Захоронка (до 1912 — Руська Захоронка), т-во, засноване 1901 у Львові з ініціятиви Клюбу Русинок для матеріяльної допомоги і пед. нагляду та оборони перед денаціоналізацією укр. дітей дошкільного віку, з найбідніших верств населення. До 1914 т-во утримувало 2 захоронки, ведені фреблівською методою, 1922 вже 12, перев. на передмістях Львова. Пед. нагляд над садками мало т-во «Рідна Школа». З пол. 1920-их pp. У. З. поширила мережу стаціонарних дит. садків на ін. міста. У 1930-их pp. захоронки реорганізовано на дошкілля модерного типу (до 1939 — 16) з фаховими виховательками і проваджено півоселі. Гол. т-ва серед ін. були: В. Коцовська, С. Раково (1928 — 39); референткою дошкільного виховання — М. Пастернакоеа (1934 — 39).


«Українська Земля», ж., див. «Укр. Селянин».


Українська Католицька Асоціяція Преси (УКАП), ідеологічно-проф. орг-ція, заснована 1952 з осідком у Філядельфії (ЗДА), з 1969 в Торонто (Канада), філії в Австралії, Арґентіні і Зах. Европі; має бл. 100 чл. і об’єднує укр. кат. періодичні вид. Гол. УКАП: Г. Лужницький, Л. Мидловський і (з 1972) о. П. Хомин. УКАП є чл. Міжнар. Кат. Унії Преси (репрезентанти в Гол. Раді: В. Янів, Л. Мидловський).


Українська Католицька Народна Партія (УКНП), політ. партія, заснована 1930 у Львові (яка до деякої міри заступила місце Христ.-Суспільної Партії), з 1932 назва — Укр. Нар. Обнова. Стояла на засадах кат. віри й Церкви, поборювала атеїзм і масонство; вимагала автономії для укр. земель у Польщі, була льояльна щодо Поль. держави. Опікуном УКНП був єп. Г. Хомишин, і в його Станиславівській епархії вона мала найбільший вплив. З 1933 гол. УКНП був І. Волянський (посол до поль. сойму); одним з діячів УКНП був О. Назарук. Пресовий орган «Нова Зоря». Більшого значення УКНП не мала, до поль. парляменту давала 1 посла і 1 сенатора.


Українська Католицька Організація, УКО, див. Укр. Христ. Організація.


Українська Католицька Церква (УКЦ), сучасна назва сх. Церкви візант.-укр. обряду у єдності з Апостольським Престолом Рим., вірні якої є в основному українці. Серед українців з 1930-их pp. її почали називати Укр. Гр.-Кат. Церквою (раніше Руська Гр.-Кат. Церква), а згодом УКЦ; ця остання назва в офіц. документах Ватикану вживається щойно з 1960-их pp. Попередніми назвами для Церкви українців католиків були: Руська Церква (Ecclesia Ruthena) з визначенням «з’єдинена з Римом» (Ecclesia Ruthena unita), а вірних називали уніятами Rutheni uniti). Цим поняттям окреслювали усіх правос. (українців і білорусів) в Речі Посполитій, які актом Берестейської Унії (1596) увійшли в єдність («унію») з Рим. Церквою; на Закарпатті ця назва прищепилася від Ужгородської (1646) і Мармароської (1721) уній. Тих, що лишилися поза унією (православних) називали «non uniti» («нез’єдинені») або зневажливо «схизматики». Також згодом терміни «уніят», «уніятський» набрали зневажливого значення.

В Австро-Угорщині з 1774 держ. і церк. кола почали називати сх. християн, з’єднаних з Римом, греко-католиками, а Церкву Гр.-Кат. Церквою; вона включала, крім українців, румунів, угорців, словаків і хорватів. Ця назва з прикметником «грецький» («греко») підкреслювала обрядову різницю від зах. католиків латинського або рим. обряду. Назва Гр.-Кат. Церква існувала до сер. 20 в. і поширилася також на діяспору; у Сх. Европі вживається подекуди й досі.

З нац.-політ. принципів (на противагу безнац. «Гр.-Кат. Церква» і тому, що назви «Ruthenus» і «руський» часто переплутувано з рос. «Russus») патріотична частина укр. кліру і мирян воліла назву УКЦ та визначення — українці-католики. Але нова назва виключала цілі спільноти й осіб, які не є українцями, або тих українців, які не пройшли процесу новітнього нац. самовизначення, проте у минулому виходили з «Руської» чи Гр.-Кат. Церкви. Якщо остання назва охоплювала Гал. митрополію і 2 Закарп. та Крижевецьку епархії й еміґрантів з них у країнах Півн. і Півд. Америки, то сучасна назва (УКЦ) звужена формально до Гал. митрополії і до всіх церк. одиниць у діяспорі, до складу яких входять перев. виходні з Галичини. Закарп. українців (русинів) в Америці Ватикан до УКЦ не зараховує і їх митрополію вважає окремою одиницею (Byzantino-ruthena). У Чехо-Словаччині й Юґославії ще зберігається назва Гр.-Кат. Церква, до цих церк. одиниць входять, крім українців, також словаки сх. обряду (перев. пословачені українці), русини (самоназва осіб, які не пройшли процесу укр. нац. самовизначення) й подекуди хорвати, македонці і румуни візаннт. обряду. Дехто зараховує до Гр.-Кат. Церкви «русинів» (Ruthenorum) і вірних Мукачівської епархії, яких, однак, з 1945 уважають як частину УКЦ навіть деякі ватиканські публікації.

Зважаючи на те, що сучасна назва УКЦ виключає значну частину вірних, які традиційно виходять з тієї самої сх. слов.-руської церк. спадщини, деякі кола УКЦ намагаються підкреслювати їх обрядову й іст. спільність, напр., Верховний архиєп. укр.-візант. (гр.-руського) обряду.

Менш поширений термін — Церква Київ. Гал. митрополії (колись митрополії Києва і всієї Руси) міг би включати й ін. рел. споріднені групи, які нац. не утотожнюють себе з українцями (амер. карпато-русини, русини в Чехо-Словаччині і Юґославії, навіть греко-кат. словаки і білоруси). Однак рел.-нац. процес 19 — 20 pp. на укр. землях сприяв виразному укр. нац. самовизначенню цієї Церкви і тим довів до звуження поняття УКЦ перев. до українців католиків сх. обряду на Україні та до укр. поселенців гал. походження в діяспорі. Така назва поступово прищепилася у ватиканських документах.

Після II Ватиканського Собору українці католики почали вживати назви «Помісна УКЦ», розуміючи під цим терміном більш, ніж те, що означає латинський відповідник «Ecclesia particularis» «Помісна». означає нац. і автономну Церкву, самоврядну у сенсі патріярхального устрою і синодального управління. Однак, ця назва тепер скорше програмова, ніж офіц. визнана.

Тут і скрізь в «ЕУ 2» між УКЦ і Гр.-Кат. Церквою не робиться розрізнення. Вона охоплює всі церк. одиниці і спільноти осіб сх. обряду й кат. віри укр. (руського) роду, за винятком тепер лише білорусів і угорців (див. про УКЦ до 1950, «ЕУ 1», стор. 609 — 21). У такому розумінні УКЦ існує нині (1980) в таких країнах і церк. одиницях:

Україна і СССР. Після примусової ліквідації УКЦ на «Соборі Гр.-Кат. Церкви 810 березня 1946», леґальність якого у вільному світі заперечується, почалися масові репресії проти духовенства і вірних, що не перейшли на рос. православіє. Усю ієрархію заарештовано; більшість єп. померли в концтаборах або на засланні, а дехто в Зах. Україні по відбутті покарання. У 1963 звільнено митр. Йосифа Сліпого, який відтоді розгорнув жваву діяльність у Римі з метою структурального об’єднання УКЦ та здобуття для неї самоуправного статусу. Він також репрезентує єдність Церкви на рідних землях й у діяспорі. На Україні і в СССР діє нелеґальна (підпільна) УКЦ зі своєю ієрархією, свящ., чернецтвом і вірними. Вона існує паралельно з офіц. Рос. Правос. Церквою (РПЦ), яка абсорбувала кол. укр. кат. церк. орг-цію. З-поміж підпільних єп. відомим став таємно висвячений В. Величковський (див. Додатки), якого в 1972 сов. уряд вигнав з України. У 1980 на Україні мало б діяти 4 — 5 укр. кат. єп. і бл. 300 — 350 свящ., з яких багато були висвячені вже після 1946. Час від часу сов. урядові органи заарештовують свящ. і вірних, іноді відбуваються процеси за порушення сов. «рел. законодавства». Численні намагання вірних УКЦ леґалізувати їх церк. громади не мали успіху. У правозахисному русі дисиденти виразно відстоюють право УКЦ на вільне існування. Неофіц. гурти чл. УКЦ діють і поза традиційною територією Гал. митрополії чи Закарпаття: на сх.-укр. землях (з кін. 1939 архиєп. Й. Сліпий мав призначення від митр. А. Шептицького на «екзарха Великої України») та поза УССР серед поселенців і засланих, зокрема в Сер. Азії та Сибіру. Дехто з українців католиків виконують свої рел. потреби в толерованих римо-кат. церквах, ін. формально відвідують правос. церкви, залишаючися католиками. В сер. 1950-их pp. на Передкарпатті виник серед частини укр. католиків есхатологічний рух т. зв. покутників (див. Додатки), які з поч. 1960-их pp. відокремилися в окрему секту, протестуючи проти контактів між Ватиканом та Рос. Правос. Церквою і сов. режимом. Наявність кол. українців католиків в РПЦ та їх підпільна діяльність поза нею спричинилися до деякої українізації РПЦ на Україні. За кордоном українці католики ведуть акцію оборони своїх одновірців на Україні на міжнар. форумах та в різних колах Кат. Церкви.

Польща. Формальна ліквідація Берестейської унії 1946 стосувалася й частини Перемиської епархії та Лемківської Апостольської Адміністратури, що опинилася по 1945 у Польщі. Проте такий закон урядово не був ухвалений, й уціліла укр. кат. меншість продовжує там своє існування, спершу бувши урядово замовчуваною, а пізніше толерованою. У 1981, діяло 47 свящ. у понад 60 душпастирських осередках Гр.-Кат. Церкви (там ця назва збереглася), але без ієрархічного завершення; перемиська єпископська катедра не обсаджена, хоч формально ще діє капітула. Ординарієм для гр.-кат. вірних є примас Польщі (до 1981 кард. С. Вишинський, по його смерті архиєп. Й. Ґлемб), а для зв’язку з укр. душпастирствами призначувано ген. вікаріїв з-поміж українців: оо. В. Гриника (1948 — 77), С. Дзюбину (1978 — 81) і згодом двох з поділом душпастирств на дві території — о. І. Мартиняка і о. Й. Романика.

Чехо-Словаччина. Гр.-Кат. епархію в Пряшеві переведено на православіє під тиском уряду в квітні 1950; обидва єп. були заарештовані разом з багатьма свящ. Невелика частина свящ. залишилася служити в складі Автокефальної Правос. Церкви Чехо-Словаччини, більшість перейшла у світський стан. У 1968 75% з них включилися до відновленої Гр.-Кат. Церкви, яку уряд толерує досі як один з небагатьох залишків лібералізації. Пряшівську епархію відновлено як спільну для гр.-католиків українців і словаків. Єп. В. Гопка як помічника покійного П. Ґойдича не допущено до виконування юрисдикції й ординарієм призначено словацького свящ. І. Гірку. Словакізація цієї частини УКЦ відбувається інтенсивно як заходами уряду, так і словацького римо-кат. і гр.-кат. кліру. Для укр. духовенства і вірних виходить місячник «Благовісник» (з 1969), який однак є суворо контрольований.

Румунія. Тут опинилися гр.-кат. укр. парафії з бук.-мармароської адміністратури (пізніше деканату) та з Банату. У 1947 їх включено до Рум. Правос. Церкви, в рамках якої діє укр. правос. вікаріят (протопопат) при Трансільванській митрополії, де служать ще ц.-слов. мовою.

Юґославія. Укр. поселенці з Закарпаття і Галичини становлять 80% вірних Крижевецької гр.-кат. епархії. Між єп. і свящ. цієї епархії та рештою УКЦ існує певний зв’язок завдяки участі єп. у синодах УКЦ, спільним богословським студіям та користуванню однаковими літургічними книгами.

Гр.-католики Угорщини тепер фактично стали сх. віткою угор. Римо-Кат. Церкви. Частина вірних останньої є зугорщеними українцями та іст. походять з церк. одиниць, що є частиною УКЦ (Гайдудорозька епархія, Мішкольцький екзархат).

Повноцінна структура леґальної діючої і визнаної УКЦ є тепер тільки в країнах зах. світу. Хронологічно найскоріше почала оформлюватися церк. орг-ція у ЗДА (перша парафія 1884), потім у Канаді, Бразілії й Арґентіні.

ЗДА. В Америці діють нині дві одиниці колись єдиної Гр.-Кат. Церкви.

1. Філядельфійська митрополія у складі 1 архиепархії і 2 епархій, складених з вірних, що походять з Галичини; вона належить до УКЦ в діяспорі.

2. Пітсбурзька митрополія (див. Пітсбурзька епархія) утворена 1969 як Мунгальська (теперішня назва з 1977) на базі кол. Пітсбурзького екзархату, заснованого 1924 для вірних, що походять з Закарпаття. Складається з 1 архиепархії і 3 епархій. Ватикан визнав їхню юрисдикційну незалежність від УКЦ; духовенство та вірні уважають себе поза рамками УКЦ. Єп. не беруть участи в синодах УКЦ, не визнають зверхности Верховного архиєп. львівського. Проте щодо обряду і літургії відчувають деяку спільність з УКЦ.

Канада. Укр. католики мають тут 1 архиепархію і 4 епархії, об’єднані у Вінніпезькій митрополії, яку створено 1956. До складу Торонтської епархії входять кілька угор. і словацьких парафій; з останніх 1980 утворено окрему словацьку епархію св. Кирила і Методія. У Канаді УКЦ зазнала найбільших втрат не тільки на користь правос. чи протестантських церков, але і Римо-Кат. Церкви. Вся митрополія є активною частиною УКЦ.

Бразілія. Канонічного оформлення УКЦ набула тут 1962 з заснуванням екзархату, що був піднесений 1971 до епархії з осідком у Курітібі.

Арґентіна. Канонічно утворено окремий екзархат для українців католиків щойно 1968, а епархію в Буенос-Айресі 1978. Обидві епархії в Півд. Америці є суфраґанними (підлягають місц. римо-кат. митрополіям в Курітібі чи в БуеносАйресі).

Австралія. Екзархат для українців католиків утворено 1958.

Зах. Европа. Коли по другій світовій війні в Зах. Европі залишилося бл. 300 000 українців, більшість яких була українцями-католиками, рел. опіку над ними здійснював Апостольський Візитатор для Зах. Европи єп. І. Бучко. У 1950-их pp. закінчилося переселення українців за океан; для тих, що залишилися в Зах. Европі, Ватикан утворив З екзархати: У Великобрітанії (1957), Німеччині (1959) і Франції (1960). Екзархати у Великобрітанії і Франції є суфраґанними римо-кат. митр. Вестмінстера й Парижу. Малі укр. скупчення в Бельгії та ін. країнах Зах. Европи підпорядковані Апостольському Візитаторові з осідком у Римі. Укр. кат. громада в Австрії підлягає архиєп. Відня як її ординарієві.

За останні 30 pp. УКЦ в зах. світі зазнала чималого розквіту та інституційної розбудови. Проте поняття УКЦ, як цілости, ще не існувало юридично, хоч уже з 1956 були намагання таку цілість оформити гол. шляхом спільних єпископських конференцій (статут такої конференції затвердив Рим 1962). Практично куди більшу об’єднуючу ролю відогравали спільні монаші чини, зокрема Василіяни, єдина Папська семінарія св. Йосафата в Римі, деякі спільні мирянські орг-ції. Вся УКЦ була тоді під виключним адміністративним наглядом й опікою Конґреґації для Сх. Церков.

Щойно по приїзді 1963 до Риму митр. Йосифа Сліпого, якого еміґрантські церк. одиниці весь час вважали зверхником УКЦ, почалися заходи юрисдикційного оформлення УКЦ в одну цілість, спершу завдяки єпископським конференціям під час II Ватиканського Собору, а від 1969 через синоди. Визнаний Римом 1963 статус Верховного архиєп. сприяв цим заходам, а схвалений на Соборі «Декрет про Сх. Церкви» визначив канонічні рамки для оформлення УКЦ як автономної помісної Церкви. Разом з цим почався рух за укр. кат. патріярхат (див. Патріярхат). Пропозицію на Ватиканському соборі про підвищення Київ.-Гал. митрополії до гідности патріярхату поставив Й. Сліпий 10. 10. 1963. Єпископат УКЦ кілька разів звертався до папи Павла VI з клопотанням про утворення патріярхату, однак Рим з різних причин («іст., канонічних і душпастирських») відкидав ці прохання. Змагання за патріярхат одночасно означало прагнення до едности УКЦ в діяспорі та тісного пов’язання її закордонних одиниць з УКЦ на Україні. Чотири синоди (1969, 1971, 1973, 1975) та створений постійний синод, як і схвалений 1973 проєкт статуту УКЦ були виразниками змагань до єдности і самоуправности. З сер. 1970-их pp. верховний архиєп. Й. Сліпий почав вживати титул патріярха Києво-Галицького без згоди Апостольського Престолу. Однак, щойно папа Іван-Павло II визнав цю єдність і спільний провід УКЦ такими актами, як апостольське звернення до Первоієрарха Йосифа у справі 1000-ліття хрищення України і скликання Надзвичайного синоду єпископів у березні 1980. На цьому синоді папа Іван-Павло II іменував обраного синодом УКЦ єп. Мирослава Любачівського архиєп.-помічником для верховного архиєп. львівського з правом його наступництва. Восени 1980 відбувся звич. синод єпископів УКЦ, що розглянув ряд справ і обрав кандидатів на єп. Цими актами Ватикан забезпечив тяглість проводу УКЦ і ще раз заперечив її ліквідацію 1946 та ствердив ієрархічну єдність УКЦ на Україні і поза нею.


СТАТИСТИЧНІ ЗВЕДЕННЯ ПРО УКРАЇНСЬКУ КАТОЛИЦЬКУ ЦЕРКВУ

На підставі «Папських Річників» («Annuario Pontificio») та (щодо ч. свящ.)

«Календаря Голосу Спасителя» (1980, Йорктон, Канада)


Українські Землі (1944)


Єпископи

Парафії

Церкви

Свящ.

Семінарії

Вірні (в тис.)

Галицька митрополія:

Львівська архиепархія


4


1 267


1 308


1 061


2


1 300

Перемиська епархія

2

640

1 268

715

1

1 160

Станиславівська епархія

2

455

886

531

1

1 000

Лемківська адміністратура (екзархат)

 —

129

198

135

 —

128

Мукачівська епархія

1

281

459

367

1

462

Пряшівська епархія

1

150

298

247

1

321

Волинська візитатура

1

28

?

41

 —

35

Буковинсько-мармароський вікаріят

 —

35 (?)

40 (?)

35 (?)

 —

55

Разом

11

2 985

4 457

3 132

6

4 461


Східня Европа (1980)


Єпископи

Парафії

Свящ.

Семінарії

Вірні (в тис.)

Польща:

Ординаріят (частина Перемиської еп., Лемківська адміністратура і діяспора)

 —

60 + ?

46

 —

300 (?)

Чехо-Словаччина:

Пряшівська епархія

 —

200 + ?

232

 —

286

Юґославія:

Крижевецька епархія

3

57 + 1

56

1

49

Разом

3

317 + ?

334

1

635 (?)


Західня Европа (1980)

Екзархат Великобрітанії

1

15 + 40?

14



25

Екзархат Німеччини

1

21 + 20?

26



29

Екзархат Франції

1

12 + ?

12



16

Апостольська візитатура в Зах. Европі

2

10 + ?

47

2

5

Ординаріят в Австрії



7

3



4

Разом

5

65 + 60?

102

2

79


ЗДА (1980)

Філядельфійська митрополія:

Філядельфійська архиепархія


1


109 + 9


129


1


166


Стемфордська епархія

1

61

75



59


Чікаґська св. Миколая епархія

1

38 + 2

44



30


Разом

3

208 + 11

248

1

255


Пітсбурзька митрополія:

Пітсбурзька архиепархія


2


84


80


1


151

Пасаїкська епархія

1*

88

103



97

Епархія в Пармі б. Клівленду*

1

43 + ?

40



21

Епархія Ван Найс, Каліфорнія

1

7 + ?

23



10

Разом

5

222 + ?

246

1

279


Канада (1980)


Єпископи

Парафії

Свящ.

Семінарії

Вірні (в тис.)

Вінніпезька митрополія:

Вінніпезька Архиепархія


1


44 + 44


56


1**


55

Едмонтонська епархія

2

27 + 88

46



41

Саскатунська епархія

1

31 + ?

39



30

Торонтська епархія***

1

68

80



80

Нью-Вестмінстерська епархія

1

17 + 1

16



20

Разом

6

187 + 133?

237

1

226

* Стан на кін. 1981; ** Створена 1981 для всієї митрополії; *** Без парафій, свящ. і вірних, які відійшли 1980 до слов. гр.-кат. епархії.


Південна Америка (1980)

Епархія св. Івана Христителя в Курітібі, Бразілія

2

18 + 179

48

 —

88

Епархія св. Покрови в Буенос-Айресі, Арґентіна

1

11 + 44

20

 —

115

Ін. півд.-амер. країни



3 + ?

3

 —

8

Разом

3

32+223?

71

 —

211


Австралія (1980)

Екзархат Австралії, Нової Зеляндії і Океанії в Мельбурні

1

7 + 1

12

 —

30

Всього поза Україною і СССР:

26

1 038 + 428?

1250

6

1715

Література: First Victims of Communism. White Boole on the Religious Persecution in Ukraine. Рим 1953; Vorld Congress of Free Ukrainians. Soviet Persecution of Religion in Ukraine. Торонто 1976; Братство св. Андрея. Церк. Календарі-Альманахи. Чікаґо 1971, 1973, 1975, 1976, 1977, 1978; Annuario Pontificio (різні роки), Рим; Блажейовський Д. Byzantine Kyivan Rite Metropolitanates, Eparchies and Exarchates. Nomenclature and Statistics. Рим 1980.

В. Маркусь










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.