Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3389-3399.]

Попередня     Головна     Наступна





Українська Совєтська Соціялістична Республіка (УССР), офіц. назва — Українська Радянська Соціялістична Республіка (УРСР, до поч. 1930-их pp. — УСРР), одна з 15 союзних респ. СССР, ком. держ.-політ. формація, що постала у висліді збройної агресії Сов. Росії при допомозі місц. большевиків у 1917 — 20 pp. проти Укр. Нар. Респ. УССР межує на зах. з Чехо-Словаччиною і Польщею, на півн. і сх. з Білорусією й Росією, на півд. зах. з Молд. ССР, Румунією й Угорщиною, на півд. прилягає до Чорного й Озівського м. Заг. протяжність кордонів 6 466 км, з них 4 142 з ін. республіками СССР, 1 271 км зі сx.-евр. країнами та над морем — 1 053 км. Територія УССР лежить приблизно між 52° і 44° півн. шир. (витягнена на 893 км) та 22° і 40° геогр. довж. на сх. від Грінвіча (1 316 км). Площа 603 700 км² (третя за величиною в СССР після РСФСР і Казахської ССР); населення на 1981 — 50,1 млн (у тому ч. 31,4 міськ.), з них 36,6 млн українців (за ч. населення УССР стоїть на другому місці в СССР після РСФСР). Адміністративно УССР поділена на 25 обл., 479 р-нів і 8 522 сільради; має 402 міст і 901 с. м. т. (1980). Не вся укр. етногр. територія (площа її становить 747 500 км², населення 57 млн) входить до складу УССР. Столиця — Київ (до 1934 Харків). (Див. таблицю Адміністративно-територіяльний поділ населення УССР на стор. 3390).

Історія. Сов. історіографія кладе поч. УССР на 25. 12. 1917, коли большевики скликали в Харкові свій Всеукр. з’їзд рад, на якому створили уряд, призначений на повалення Укр. Нар. Респ. За 1917 — 20 pp. відбулися три спроби встановлення сов. влади на Україні, супроводжувані військ. інтервенцією Сов. Росії (див. Українсько-совєтська війна). УССР (до січня 1919 назва — Укр. Нар. Респ.) була формально проголошена як «окрема держава» на 3 Всеукр. з’їзді рад 6 — 10. 3. 1919, коли ухвалено першу конституцію УССР. При кін. 1920 Сов. Росія при підтримці місц. больш. і співзвучних їм політ. груп та військ. з’єднань встановила свою владу на Україні. 30. 12. 1922 УССР разом з РСФСР, Білор. ССР та Закавказькою Сов. Федеративною Соц. Респ. (Грузія, Вірменія, Азербайджан) увійшла до складу СССР на федеративних засадах, втрачаючи т. ч. номінальну незалежність, яку мала доти.

У 1920-их pp. сов. режим на Україні закріпився, стосуючи тактику репресій (винищено повстанський рух, ліквідовано нац. ком. партії, а згодом різні ухили, напр., «шумськізм») і концесій (українізація, Нова Екон. Політика, початкове толерування УАПЦ). З 1928 впроваджено в життя п’ятирічний плян, а з ним колективізацію сіль. госп-ва та індустріялізацію саме коштом селянства. Тоді припинено НЕП, а в нац. політиці Москва побоялася укр. культ. відродження і вдарила по діячах культури, науки і рел. життя, інсценізуючи процес Спілки Визволення України 1930. Від колективізації жахливо потерпіло село, гол. в час трагічного, штучно викликаного голоду 1932 — 33 (див. Голод).

У 1930-их pp. проведено кількакратні чистки в держ. і партійному апараті України; перші секретарі ЦК КП(б)У чергувалися один за одним (Л. Каганович, С. Косіор, М. Хрущов), Косіор і другий секретар Постишев були ліквідовані, кілька керівних діячів поповнили самогубство.

Адміністративно-територіяльний поділ і населення УССР на 17. 1. 1979

Області

Райони

Сіль. ради

Міста

С. м. т.

Міськ. р-ни

Населення в тис.

% міськ. нас.

Густота на 1 км²

Укр. ССР

Вінницька

Волинська

Ворошиловградська

Дніпропетровська

Донецька

Житомирська

Закарпатська

Запорізька

Івано-Франківська

Київська*

Кіровоградська

Кримська

Львівська

Миколаївська

Одеська

Полтавська

Рівенська

Сумська

Тернопільська

Харківська

Херсонська

Хмельницька

Черкаська

Чернівецька

Чернігівська

* Разом з Києвом.

479

26

15

18

20

18

22

13

18

14

25

21

15

20

19

26

25

15

18

16

25

18

20

20

10

22

8 522

591

309

170

219

204

531

257

228

350

559

293

231

487

216

349

375

306

341

423

327

214

466

412

204

460

412

11

10

37

18

49

9

9

13

13

23

12

15

39

7

17

15

9

15

16

16

8

11

15

10

15

899

28

20

105

54

134

41

28

20

26

29

26

54

36

20

29

21

18

20

14

62

30

25

19

9

31

120

3

 —

4

18

20

2

 —

6

 —

12

2

10

5

4

8

5

 —

2

 —

9

3

 —

2

3

2

49 755

2 046

1 015

2 787

3 639

5 160

1 597

1 155

1 947

1 332

4 068

1 251

2 183

2 584

1 242

2 544

1 741

1 121

1 463

1 163

3 056

1 164

1 558

1 547

890

1 502

61

35

40

85

80

89

44

38

71

36

74,1

52

67

53

60

62

50

36

53

31

75

58

36

44

38

44

82,4

77,2

50,3

104,4

114,1

194,7

53,4

90,2

71,6

95,8

140,7

50,9

80,9

118,5

50,5

76,4

60,5

55,8

61,5

84,3

97,3

40,8

75,6

74,0

109,9

47,1

Масово розстрілювано діячів укр. культури. 1935 — 37 чистку перекинено на всі щаблі партійних і урядових кадрів. Скасовано рештки адміністративної й екон. автономії УССР. Україною почали правити, як колонією, при допомозі поліційного терору.

Щойно після того, як у великій чистці за «єжовщини» обезголовлено на 70 — 80% держ.-партійний апарат, прислано 1938 р. на Україну М. Хрущова як першого секретаря ЦК КП(б)У. Напередодні евр. кризи 1938 — 39 ком. режим на Україні устабілізувався при цілком нових керівних кадрах, слухняних моск. центрові і Сталінові. У дипломатичній співпраці з Гітлером Сталін приєднав у вересні 1939 і червні-липні 1940 зах.-укр. землі до УССР. Нім.-сов. війна (1941 — 45) відбувалася значною мірою на укр. землях, й Україна зазнала в ній великих руйнацій і шкоди. Спершу населення було готове прийняти німців як визволителів, але, пізнавши їх нищівну політику, наставилося проти них. Це сприяло активізації сов. партизан на Україні. 1943 — 44 Червона армія звільнила укр. землі від німців і почала відновлювати сов. порядки. Початково на Зах. Україні (включно із Закарпаттям) велася дещо відмінна політика (напр., колективізацію відкладено на 1948 — 50 pp.), проте акція проти Гр.-Кат. Церкви, а зокрема проти збройного підпілля УПЛ створила з зах. укр. обл. пацифіковану зону з масовими депортаціями й арештами. Початкові надії, що автономія й зовн. престиж (вступ УССР до ООН) зростуть, не виправдалися. Сталін і партійне керівництво в Москві повели «політику твердої руки» у всіх евр. нерос. респ., які короткий час були окуповані німцями під час війни.

Знищена війною матеріяльно і вичерпана у людських ресурсах, Україна боролася з труднощами відбудови і відновлення. За сов. підрахунками, воєнні шкоди України становили 285 млрд карб. (у довоєнній валюті). Уряд УССР одержав лише незначну частину з відшкодувань від держав Осі, недостатню для потреб знищеної економіки. Україні самій доводилося відбудовувати своє нар госп-во, без зовн. допомоги (Совєти відкинули плян Маршала), до того ж давати свої незначні засоби і робітну силу на відбудову тепер збільшеної сов. імперії. Ряд евакуйованих у глибину СССР підприємств не повернено на Україну. 1946 Україна зазнала червового голоду. Поряд з тим почався наступ на деякі концесії, надані укр. культурі під час війни, як також проведеному кін. 1940-их pp. чергову чистку в КП(б)У під закидом буржуазного націоналізму. (Докладніше див. «ЕУ 1», стор. 543 — 55 і 592 — 96 та хронологічну таблицю Україна в 1917 — 1980 pp.).

У 1950-их pp. далі тривав аґресивний наступ великодерж. шовінізму на українство, зокрема на зах.-укр. землях по другій світовій війні фізично винищено організоване збройне й політ. підпілля (УПА, ОУН). 1951 моск. «Правда» викривала націоналістичні ухили в творах таких режимних авторів, як В. Сосюра (поезія «Любіть Україну») й О. Корнійчук (лібретто опери «Богдан Хмельницький»). Це було продовження «ждановщини» (див. А. Жданов) у нац. політиці, здійснюване“ першим секретарем ЦК КПУ росіянином Л. Мельниковим. «Холодну війну» з небезпекою можливої війни Кремль використав як додатковий арґумент на посилення терору на Україні, поширеного й на жид. населення.

Однак смерть Й. Сталіна і наступна боротьба за владу в Кремлі деякою мірою захитали цей курс. Це виявилося в усуненні першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова, обвинуваченого в русифікації зах.-укр. земель, і призначенні на його місце О. Кириченка, першого українця від часу короткого секретарства Д. Манільського (1922). Нове колективне керівництво намагалося знайти тимчасовий компроміс між імперіяльними інтересами СССР і нац. прагненнями нерос. народів. На Україні створилися можливості деякої культ. діяльности: пільги в дослідженні і публікаціях з гуманітарних і суспільних наук. почалася контрольована лібералізація («відлига») в літературі і мистецтві. Але ювілей 300-ліття Переяславської угоди 1654, т. зв. возз’єднання України з Росією, Москва максимально використала для ідеологічного зміцнення «єдности» (гасло «навіки разом») України з Росією, підкреслюючи іноді ідею партнерства «двох великих народів» СССР. У «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654 — 1954)» була викладена спотворена концепція історії України: спільність походження (з праруського народу) росіян, українців і білорусів, їх нерозривна єдність і ніби прагнення до неї на протязі історії, вигоди спілки України й Росії навіть під пануванням царів. Пропаґандивним виявом «дружби» України з Росією була ухвала Верховного Совєта СССР 19. 2. 1954 про приєднання Криму до УССР.

Намагаючись здобути собі прихильність суспільства, колективне керівництво заініціювало ряд нових законів, гол. в госп. ділянці. Для збільшення продукції збіжжя М. Хрущов, поряд з укрупненням колгоспів, проголосив 1954 плян засвоєння цілинних земель Сибіру і Казахстану. З України для постійного поселення на цілинних землях мобілізовано бл. 100 000 осіб, перев. молоді. Колгоспам надано деякі пільги й декретовано підвищення цін на с.-г. продукти. Але цілинний проєкт не дав бажаних вислідів, і Хрущов запровадив дальші реформи: 1958 скасовано машинно-тракторні станції (МТС) з залишенням у руках держави лише ремонтно-техн. функцій (РТС). Проведено кампанію за збільшення посіву кукурудзи, а також збільшеної продукції хем. добрив. Одночасно запроєктовано т. зв. міжколгоспні об’єднання, але для обмежених цілей виробництва будів. матеріялів і будівництва.

Після досягнення на поч. 1950-их pp. рівня довоєнної продукції, насамперед у видобутку вугілля й металюрґії, в УССР розпочато розбудову й ін. галузів пром-сти, гол. паливно-енерґетичної, машинобудів. і металообробної. Курс Г. Маленкова на підвищення виробництва продуктів споживання не дав бажаних наслідків, й Україна далі терпіла на велику нестачу житлової площі, брак товарів першого вжитку і назагал низьку купівельну спроможність населення, не зважаючи на деяке підвищення заробітних платень.

Реорганізація пром-сти відбувалася у двох напрямах: децентралізація госп. управління і творення госп. р-нів (ради нар. госп-ва). В УССР постало кілька союзно-респ. мін-в (чорної й кольорової металюрґії, вугільної пром-сти й ін.), наслідком чого частка пром. продукції УССР, підпорядкована всесоюзним мін-вам у Москві, зменшилася з 64% 1953 до 24% 1956. Збільшення прероґатив респ. урядів сов. пропаґанда підносила як вияв автономізації республік й усунення т. зв. «антипартійної групи» Молотова, Маленкова, Кагановича виправдувала їх опозицією до поширення прав союзних республік. З травня 1957 госп. плянування й управління перейшло на систему госп. р-нів, керованих радами нар. госп-ва (див. Раднаргоспи), яких в УССР було 14, згодом 7. Тому що децентралізація управління й утворення раднаргоспів, які охоплювали 90% всієї продукції респ., призвели до «місницьких» тенденцій (висування місц. і респ. інтересів перед заг.-союзними), 1962 розпочато рецентралізацію, а по усуненні Хрущова відновлено повнотою стару централізовану бюрократичну систему управління госп-вом (1965).

Одним з хрущовських заходів у заг. пляні боротьби з «культом особи» (оголошеної на 20 з’їзді КПСС) була реабілітація частини політ. в’язнів і повернення багатьох засланих на Україну. Однак це не стосувалося засуджених на довгі pp. політ. діячів й ув’язнених учасників підпілля УПА та багатьох церк. діячів. Намагання відновити «соц. законність» дало у висліді нову кодифікацію сов. права. На культ. Відтинку режим погодився на заснування нових укр. журн. й установ та т-в, які раніше були ліквідовані або взагалі не існували. Розпочато заг. перехід на обов’язкове 8-річне навчання. Запроваджена законом 17. 4. 1959 «Про зміцнення зв’язку школи з життям» реформа шкільництва підкреслювала, з одного боку, потребу виробничо-техн. знання, але водночас була розрахована на русифікацію освіти на Україні. Дискусія над проєктом закону виявила тривожні голоси з боку укр. інтеліґенції, яка побоювалася, що цим узакониться другорядне становище укр. мови, яку учні відтепер не будуть зобов’язані вивчати як мову респ. У цьому законі, схваленому в усіх респ., крилася нова доктрина нац. політики КПСС — злиття націй і культ. «зближення та взаємозбагачення», що була схвалена на 22 з’їзді КПСС (див. Совєтський народ). На Україні цю нову політику пропаґували І. Кравцев та А. Скаба, а Москва висунула на ідеолога концепції «злиття націй» узбека Б. Ґафурова. Разом з тим у 1957 — 62 pp. посилено велася антирел. боротьба, у ході якої закрито бл. пол. парафій і церк. громад, дві третини манастирів та дві з трьох правос. духовних семінарій на Україні.

Критикою «культу особи» та засудженням практики сталінізму сов. режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, які вже не було легко контролювати. На нац. відтинку це була оборона мови, культ. спадщини, зростання зацікавлення незфальшованою іст, а гол. настанова підвищити рівень літ. і мист. творчости. На цьому тлі народився рух «шестидесятників», який став популярним спершу серед молодої літ. ґенерації, а згодом і серед ширшої громадськости як нове суспільне явище. Він стимулював гром. думку, критику нац. політики парнії. Витворився творчий фермент, який знаходив вияв і в офіц. установах респ., гол. культ., та в пресі.

З метою скріплення своїх позицій М. Хрущов притягнув до Москви деяких своїх співр. з України: А. Кириленка, М. Підгорного, а ще раніше Л. Брежнєва, що викликало на Зах. припущення, ніби в Кремлі урядує «укр. мафія». Проте тон у нац. політиці надавали рос. консервативні апаратники, протектором яких був М. Суслов, гол. ідеолог КПСС. Падіння Хрущова зміцнило позицію централістів, зокрема в галузі нар. госп-ва (галузева перебудова управління 1965), а в нац. політиці партії призвело до посилення рос. шовіністичного курсу, русифікації та звуження прероґатив союзних респ., що було схвалене ще під керівництвом Хрущова на 22 з’їзді КПСС.

В УССР посилено боротьбу проти дисидентського руху, який набрав форм боротьби з русифікацією, з порушеннями законности, оборони гром. і нац. прав. 1965 відбулася перша хвиля арештів у Києві і на Зах. Україні. Опозиція набрала прилюдного характеру й почала виявлятися у формі «Самвидаву» (див. Рух опору). Уже раніше почало наростати невдоволення, що виявилося в критиці сов. нац. політики в офіц. установах й орг-ціях, напр., у Спілці письменників, у наук. установах (конференція з питань культури мови в Київ. Ун-ті в лютому 1963). Носіями цього руху була здебільша молодь, найвиразнішими представниками якої стали В. Симоненко, В. Чорновіл, І. Світличний, А. Горська, В. Мороз і зокрема І. Дзюба з його самвидавною працею «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка стала своєрідною політ. програмою руху опору 1960-их pp. Стихійне відзначення шевченківських роковин, протести (з приводу спалення бібліотеки АН), політ. процеси, спонтанна художня самодіяльність стали каталізаторами нового відродження, що захопило ширші кола суспільности. Хоч почалися вже репресії, проте режим також ніби робив деякі поступки (спроба за мін. вищої освіти Ю. Даденкова поширення укр. викладової мови, заснування Донецького Ун-ту 1965, дні і декади укр. культури в різних респ. і за кордоном, участь УССР в міжнар. виступах, серед ін. на ярмарку в Марселі, усунення 1968 А. Скаби з секретаріяту ЦК КПУ, що був відповідальним за ідеологічні справи).

Найважливіший політ. процес 1960-их pp. був тайний процес 7 укр. юристів (Л. Лук’яненко, І. Кандиба та ін.) перед обл. судом у Львові 16 — 20. 5. 1961. Підсудним закидали, що вони нібито хотіли силою відірвати УССР від ін. сов. республік. Насправді підсудні збиралися тільки зовсім мирно й леґально аґітувати за вихід УССР на підставі статті 17 конституції СССР 1936. «За зраду батьківщини» Лук’яненка засудили на розстріл, інших на тривале ув’язнення. Верховний суд УССР, проте, замінив смертний вирок на 15 літ ув’язнення.

Дискримінація укр. культури, репресії проти окремих діячів та взагалі протестний рух збудили інтерес до укр. справ за кордоном, зокрема й у Ком. партії Канади, яка 1967 вислала офіц. делеґацію для ознайомлення з ситуацією на Україні. Звіт делеґації був критичний, і Москва домоглася відкликання його.

На госп. відтинку декретовано ґарантовану мінімальну зарплату колгоспникам (1966), чим відносно покращено долю селян, частина підприємств (бл. 20%) перейшла на нову систему плянування й екон. стимулювання (реформа, запропонована харківським економістом Є. Ліберманом, яку введено експериментально в усьому СССР, але згодом її дуже обмежено). Індустріяльний потенціял України збільшився у висліді побудови значного ч. нових великих зав. (бл. 900) й модернізації ряду ін. Укр. пром-сть частково зорієнтовано на експортну продукцію.

При кін. 1960-их pp. події в Чехо-Словаччині мали деякий відгомін на Україні. Сов. збройна інтервенція пояснюється зокрема побоюванням Москви щодо можливости впливу «Празької весни» на сусідні респ. СССР. Разом з тим давали відчути себе труднощі у партійних і бюрократичних взаєминах між центром і Києвом. Місц. партійні керівники, очолені П. Шелестом, відстоювали в Москві деякі госп. права і домагання УССР щодо інвестицій і політики в питанні кадрів, як також домагалися певного ступеня культ. автономії. Наявність дисидентського руху цю ситуацію ще більше ускладнювала На поч. 1970-их pp. моск. керівництво ствердило, що київ. комуністи не дають собі ради з дисидентами, і вимагало розгрому опозиції. Оскільки цього не зроблено в 1970 — 71 pp., Москва доручила провести чергову хвилю арештів (січень-квітень 1972) серед діячів руху опору, а разом з тим з України усунено в травні 1972 П. Шелеста. Падіння його було пов’язане з критикою його кн. «Україно наша радянська» за нац. ухили. З відходом Шелеста від керівництва КПУ замінено й відповідального за ідеологічні справи в КПУ Ф. Овчаренка В. Маланчуком. Тоді ж розпочато чистку секретарів обкомів (1972 — 73 замінено 5 перших секретарів). Першим секретарем ЦК КПУ після Шелеста став В. Щербицький, який під протекцією Л. Брежнєва слухняно здійснює лінію Москви. У партії він зміцнив дисципліну й усунув від впливів більш незалежні елементи, особливо з т. зв. харківської (висуванці М. Підгорного) і київ. групи (П. Шелеста), притягаючи до керівництва людей Л. Брежнєва (дніпропетровська група). У сер. 1970-их pp. з’явилося більше росіян на впливових постах у партії й уряді, напр., у січні 1976 росіянин І. Соколов був призначений другим секретарем ЦК КПУ (відповідальний за кадри). Назагал партійна і держ. бюрократія стала ще більш відчуженою від нар. мас. Частково толеровану українізацію окремих установ і шкільництва припинено; багато свідоміших одиниць, які активізувалися в 1960-их pp., усунено. Рівночасно проведено чистку в різних укр. наук.-культ. установах, зокрема в ін-тах археології, історії і філософії АН УРСР, в Укр. Т-ві охорони пам’ятників історії та культури й ін.

Проте хвиля арештів 1972 не зупинила руху опору, хоч завдала йому дошкульних ударів. «Укр. Вісник» (1 випуск 1970) появлявся до 1974, на Зах. почали доходити ін. документи «Самвидаву». 1972 — 73 невдоволення населення почало виявлятися в страйках і заворушеннях (Дніпропетровське, Дніпродзержинське, Київ). Розпочата між Зах. і СССР політика відпруження (детант) якоюсь мірою сприяла цим ферментам і рухові опору, зокрема після підписання Кінцевого акту Гельсінкських угод про евр. безпеку і співробітництво (1975). На цій підставі оформився в СССР і УССР правозахисний рух. Укр. гром. група сприяння виконанню Гельсінкських угод постала в листопаді 1976 під проводом письм. М. Руденка; до неї приєднався відомий дисидент укр. роду в Москві ген. П. Григоренко (див. Додатки). У 1977 — 80 pp. групу, яка поповнювалася новими чл., майже ліквідовано (останній гол. на волі О. Мешко заарештована 1980). Документи київ. Гельсінкської групи, що реєстрували порушення нац. і людських прав на Україні, вияскравили важкий підневільний стан України перед світовою опінією, гол. на Беоґрадській і Мадрідській конференціях, скликаних для перевірки виконання Гельсінкських угод, Ряд нових документів політ. в’язнів з таборів після 1977 ще виразніше унагляднюють політ. цілі руху опору — держ. визволення України (звернення Укр. Нац. Визв. руху до ООН 1979 і заяви Укр. Патріотичного руху).

На рел. відтинку особливо переслідуються євангельські християни баптисти«ініціятивники», як також ін. протестантські групи (п’ятидесятники, єговісти), поширені на Україні. Окремі гр.-кат. свящ., що діють нелеґально, разом з мирянами домагалися леґалізації своєї Церкви на Зах. Україні, але безуспішно; їхні громади продовжують діяти підпільно, при чому були арешти і процеси проти їх активістів (1969 засуджено таємного єп. В. Величковського). За винятком зах. укр. земель, правосл. Церква на Україні піддана русифікації. Офіц. пропаґанда поборює концепцію укр. автокефалії та окремої сх. укр. Кат. Церкви. Екзарх України, київ. митр. Фгларет Денисенко відограє чималу ролю в ієрархії Рос. Правос. Церкви, гол. у її зовн. зв’язках.

На протязі 1970-их pp. посилився еміґраційний рух жид. населення з СССР, у тому ч. й з України, до Ізраїлю і на Зах., який охопив бл. 100-125 000 укр. жидів. Але з укр. діячів опору видалені на Зах. лише одиниці: Л. Плющ (1976), П. Григоренко (1977), Н. Світлична (1978), В. Мороз і пастор Г. Вінс (1979) та С. Караванський, Н. Строката і в Малинкович (1980).

Нар. госп-во УССР повнотою інтеґроване в заг. сов. екон. систему, підлягало тим самим змінам, що й заг. сов. економіка. Частка УССР в заг. сов. нац. прибутку (бл. 20%) не була пропорційно відбита в капіталовкладеннях. Україна докладала для розвитку ін. р-нів СССР. В УССР не реалізовано жадних більших проєктів розбудови пром-сти чи транспорту й капітального будівництва. Закінчено розпочату давніше побудову т. зв. Дніпрового каскаду ГЕС, який дає електроенерґію не лише для внутр. вжитку, але й на експорт.

Екон. ситуація СССР з сер. 1970-их pp. назагал погіршилася, темпи річного приросту сповільнилися (з 8,5% у 1970 до 3,2% 1981), на що вплинула й світова енерґетична криза. Кілька неврожаїв спричинили харч. кризу, що змусило сов. уряд імпортувати значну кількість збіжжя. При цьому сов. керівництво продовжувало витрачати поважні суми на озброєння та коштовні міжплянетарні дослідження. Немало коштують сов. економіці чималі видатки, пов’язані з зовн. допомогою та військ. інтервенціями в Африці і на Близькому Сх. Факт, що українці гинуть з 1980 в Афганістані, створив атмосферу війни, якою погрожує воєнна верхівка в Кремлі, драматизуючи ситуацію ще й китайською небезпекою. Курс на військ. перевагу СССР та використання слабих місць Зах. чи «третього світу» створив нове напруження між Зах. і сов. бльоком. Змін чи їх ознак не вніс і 26 з’їзд КПСС (лютий 1981), який підтвердив попередні позиції та те саме керівництво в Москві і в УССР. Події У Польщі 1980 — 81 викликали ще більшу чуйність Москви у зах. респ., гол. в УССР; запроваджено ряд обмежень щодо руху населення. Далі зберігається суворо олігархічний характер сов. влади, при чому до слова більше приходять рос. націоналістичні кола. Укр. елементи, які в 1960-их pp. могли мати ще деякі впливи в Кремлі, тепер мають лише номінальне представництво. (Див. також Україна в 191780 роках, Хронологічна таблиця, зокрема стор. 3 320 — 3 325).

Держ.-політ. устрій. Сов. органи на Україні за революції — Центр. Виконавчий Комітет України і Нар. Секретаріят (гол. Є. Медведєв, згодом М. Скрипник), утворені в Харкові 25 і 30. 12. 1917, як і створений у Курську в кін. 1918 Тимчасовий Роб.-Сел. Уряд України (гол. Ю. Пятаков), були задумані як протиставлення урядові Укр. Нар. Респ. Большевики проголосили Україну «респ. рад роб., солдатських і сел. депутатів» у тісному федеративному зв’язку а Сов. Росією. Проте конституція УССР 14. 3. 1919 не згадувала про федеративні пов’язання і номінально створила «незалежну» державу. Фактично ж весь час діяла зверхність Москви (партії й уряду РСФСР) над УССР, насамперед через КП(б)У, яка, за винятком короткого періоду між партійною конференцією в Таганрозі в квітні 1918 і першим з’їздом КП(б)У в Москві у липні 1918, була і є не тільки фактично, але й формально складовою частиною КПСС, що, за конституцією, є єдиною керівною силою в СССР.

Утворені, згідно з конституцією, органи влади УССР були наподобленням органів та інституцій РСФСР, таким було й сов. законодавство на Україні. Навіть законодавчі акти РСФСР застосовувалися автоматично на Україні. Фасада окремої державности УССР і її фактична залежність та підпорядкування рос. центрові були лише переходовою стадією, диктованою станом війни і наявністю на Україні чи в екзилі уряду УНР. Цей стан мав устабілізуватися створенням союзної держави — СССР, складовою частиною якого стала УССР (див. Федералізм).

Найвищим органом держ. влади за 1919 — 22 pp. був Всеукр. З’їзд роб., сел. і червоноармійських депутатів, який обирав Всеукр. Центральний Виконавчий Комітет, що виконував верховну владу між Всеукр. З’їздами; виконавчо-адміністративним органом була Рада Нар. Комісаpiв. На місцях поставали подібні ради (див. Совєти): міські, сіль., волосні, пов. і губерніяльні з їх виконавчими комітетами. Ці органи влади творилися шляхом посередніх виборів, при чому міське роб. населення і сіль. не були однаково репрезентовані (з дискримінацією останнього), при виключенні від участи у виборах різних категорій громадян, позбавлених права голосу.

Включення УССР в РСФСР відбувалося шляхом об’єднання наркоматів у висліді т. зв. союзно-оборонних і госп. договорів між двома або й всіма існуючими сов. респ. (1. 6. 1919 і 28. 12. 1920). Спільне керівництво, а в дійсності обмеження і підпорядкування найважливіших ділянок держ. влади рос. центрові (оборона, транспорт, праця, зовн. торгівля, пошта-телеграф) чинили ці федеральні зв’язки, як і характер УССР як окремої держ. формації, сумнівними. (Про держ.-правне становище УССР в 1919 — 22 pp. див. ЕУ 1, стор. 670 — 72).

УССР мала у новій і формальній федерації СССР після 1922 номінально рівнорядне місце з РСФСР, Білор. ССР та Закавказькою Федерацією (див. Союз Сов. Соціялістичних Республік). Згідно з зміненою у травні 1925 конституцією УССР та її новим варіянтом 1929, верховні органи влади були подібні до попередніх: Всеукр. З’їзд Рад, Всеукр. Центр. Виконавчий Комітет (гол. Г. Петровський) і Рада Нар. Комісарів (В. Чубар, П. Любченко). Органи держ. управління — наркомати були поділені на: а) злиті, що існували в уряді СССР і мали в респ. уповноважених, б) об’єднані (існували при урядах СССР і УССР) та в) самостійні (діяли лише у респ.).

 За союзним договором було створено 5 заг.-союзних наркоматів: закордонні справи, оборона, зовн. торгівля, транспорт та пошта і телеграф. Проте, шляхом поточного законодавства поступово об’єднано низку ін. ділянок держ. життя.

Ще більшу централізацію влади і держ. управління установили нові конституції СССР (1936) і УССР (1937), згідно з якими була впроваджена система прямих виборів та надано всім громадянам однакові виборчі права. Найвищу владу здійснює Верховна Рада й її президія, а виконавчу — Рада Нар. Комісарів (з 1946 — Рада Міністрів). Наркомати поділено на: а) заг.-союзні, б) союзно-респ. і в) респ., при чому обсяг безпосередньо чи посередньо зцентралізованих галузів поширився.

Конституційним законом 1. 2. 1944 поширено компетенції УССР на зовн. справи й оборону творенням союзно-респ. наркоматів (згодом мін-ств з цих ділянок). З кін. 1940-их pp. припинено призначення мін. оборони УССР. Детальніше про держ.-правне становище УССР в 1923 — на поч. 1950-их pp. див. ЕУ 1, стор. 672 — 77).

По смерті Сталіна дійшло до деяких змін У держ.-правному статусі УССР. Від кін. 1950-их pp. поширено права виборних рад по лінії т. зв. демократизації і більшої участи рад у розв’язуванні держ. справ. У Верховній Раді УССР створено постійні комісії, які збираються раз на 3 місяці на короткі сесії для розгляду їм доручених справ. Крім попередніх комісій (мандатної, законодавчих передбачень, закордонних справ і старійшин), утворено комісії: пляново-бюджетну, важкої пром-сти, легкої і харч. пром-сти, місц. пром-сти, будівництва, транспорту і зв’язку, сіль. госп-ва, комунального госп-ва і побутового обслуговування, торгівлі, освіти й науки, культури, охорони здоров’я і соц. забезпечення, охорони природи, молоді (за станом на 1971). Постійні комісії також утворено при місц. радах. Серед ін. комісії, до складу яких входять і не чл. рад, мають завдання сприяти виконанню заходів місц. управління.

У зв’язку з курсом на «розширення прав союзних респ.» надано УССР шляхом відповідних конституційних змін деякі прерогативи, які раніше здійснювалися заг.-союзними органами управління: у справах адміністративно-територіяльного поділу, судоустрою і судочинства, деякі права у розробленні місц. бюджету та госп. плянування. Утворення раднаргоспів та спільних респ. Рад госп-ва мало на меті зміцнити респ. автономію. УССР одержала право у цих справах на власне законодавство, щоправда, в межах заг.-союзного законодавства і лише з доручення союзних органів. За таким самим порядком опрацьовано в кін. 1950 — 60-их pp. низку нових кодексів УССР, які вироблено на підставі заг. основ союзного законодавства; вони засадничо нічим не відрізняються від кодексів ін. респ.

Подібно поширено компетенції виконавчої влади УССР з сер. 1950-их pp. В уряді УССР утворено деякі союзно-респ. мін-ва, які раніше не існували: зв’язку, вищої освіти (якому в УССР підпорядковано 58 вузів), енерґетики й електрифікації; збільшилося ч. союзно-респ. комітетів; переведено союзно-респ. мін-ва в розряд респ. (торгівля, будів. матеріялів, хлібопродуктів, юстиції, внутр. справ, охорони гром. порядку). Тоді ж ряд мін-в у Москві і Києві були розв’язані, а управління тими галузями перейшло на ради нар. госп-ва. Цей децентралізаційний курс, що з нього скористалися респ. уряди, припинився в сер. 1960-их pp., і тоді відновлено центр. мін-ва у Москві, а в УССР перетворено ряд респ. на союзно-респ. (освіта, торгівля, внутр. справи, с.-г., заготівля, монтажні і спеціяльні роботи, пром. будівництво, ліс. і деревообробна пром-сть, харч. пром-сть, будів. матеріяли, радгоспи) або їх скасовано взагалі (юстиція, охорона гром. порядку). Так само ряд комітетів Ради Мін. УССР стали союзно-респ. комітетами; союзно-респ. мін-во хем. пром-сти стало заг.-союзним 1970.

З кін. 1960-их pp. Рада Мін. розрослася знову на важку централізовану бюрократичну машину з перевагою союзно-респ. мін-в і держ. комітетів (1978 — 28 і 16 з кількома ін. підвідомчими органами) тільки при шістьох респ. мін-вах. (Див. також Рада Мін. УССР).

Нова конституція УССР 1978, ухвалена на зразок конституції СССР 1977, повторює дослівно гол. статті останньої і вносить лише мінімальні зміни до структури влади: Верховна Рада обирається на 5 pp. у складі 650 депутатів; місц. ради обираються на 2,5 pp. У складі Ради Мін. УССР утворено президію, яка фактично існувала й раніше, хоч вона досі не була конституційним органом. Мін-ва і далі поділяються на союзні, союзно-респ. і респ., яких нова конституція не перераховує. Зміни у структурі і категоріях мін-в підлягають тепер звич. законодавству. Тому що конституція не згадує прерогатив УССР у ділянці збройних сил, вже і формально ліквідовано союзно-респ. мін-во оборони.

УССР формально і фактично є унітарною формацією і не має у своєму складі ніяких автономних одиниць. До 1940 була в її складі Молд. ССР, яка перейшла на статус союзної респ. Теперішня Крим. обл. УССР до 1944 була АССР у межах РСФСР. Будучи сама централізованою одиницею, УССР входить у ширшу централізовану структуру СССР; органам влади останньої підлягають держ. органи УССР. Керівною силою політ. системи УССР є КПСС, яка діє на Україні через повнотою інтеґровану в неї Ком. Партію України.

Наслідуючи ін. держави, УССР, як і 14 ін. сов. союзних респ., має деякі зовн. ознаки також держави: прапор, держ. гімн і герб.

Про міжнар.-правний статус УССР див. Міжнар.-правний статус України (ЕУ 2, стор. 1 571—73).

Питання суверенітету, правосуб’єктивности та природи сов. союзної респ. в колах теоретиків держ. права були й лишаються дискусійними. Сов. доктрина наполягає на наявності суверенних прав союзних респ., у тому ч. й УССР. Натомість більшість зах. правників заперечують суверенний характер союзних респ. (див. Суверенітет). Обмежена участь УССР, як і деяких ін. респ., у міжнар. взаєминах до 1923 і після 1944 надає їм лише часткову правосуб’єктність, яка не є істотною функцією укр. сов. держ. організму, а має лише тактичне значення для зверхньої держави — СССР. Саме СССР визначає доцільність чи недоцільність тих чи ін. дій УССР у зовн. зв’язках, маніпулюючи ними з погляду інтересів сов. великодерж. політики й інтересів панівного в СССР рос. народу. Обсяг формально окремих міжнар. зв’язків УССР надзвичайно вузький і селективний: право на посольства здійснене лише мінімально (представництво УССР при ООН і місія при ЮНЕСКО в Парижі; у Києві нема ні одного акредитованого дипломатичного представника іноземної держави), є лише ген. консульства евр. соц. країн, а в 1976 — 79 було консульство ЗДА; в Одесі є ген. консульства Болгарії, Куби й Індії. УССР бере участь лише у тих міжнар. конференціях, де це не підносить її престижу як окремої держави (напр., в техн. і адміністративних), з виключенням конференцій політ. значення, напр., Конференція про евр. небезпеку і співробітництво в Гельсінкі; УССР підписала досі тільки колективні (багатосторонні) міжнар. угоди (в 1944 — 45 була сиґнатором двох двосторонніх угод), але не політ. характеру; УССР не бере жадної участи як окрема держава в нарадах і міжнар. орг-ціях країн сов. бльоку.

Участь УССР в ООН та спеціялізованих і міжурядових орг-ціях, мабуть, умотивована єдино здобуттям додаткового впливу і голосів для СССР, які він одержує через представництво у них УССР і Білор. ССР.

Розбудований для цих обмежених зовн. дій апарат в уряді УССР мінімальний: мін-во закордонних справ у Києві, комісія закордонних справ Верховної Ради, згадані вже місії в Нью-Йорку і Парижі (представник УССР у Женеві входить до складу заг.-сов. місії при евр. осідку ООН). 1947 Москва відкинула пропозицію Великобрітанії про нав’язання прямих дипломатичних зв’язків з Києвом. Так само не існують у Києві неурядові установи міжнар. спілкування, як це є в Москві чи столицях ін. країн сов. бльоку (асоціяції сприяння ООН тощо). Укр. Червоний Хрест, Респ. Комітет молоді тощо не є чл. відповідних міжнар. союзів. Т. зв. т-ва дружби і культ. зв’язку з зарубіжними країнами (СССР — Франція, СССР — Італія тощо) діють у загальносоюзному маштабі, а їх роботу в Києві лише координує Укр. т-во дружби і культ. зв’язків, що є відділом Союзу сов. т-в дружби. У цьому ж пляні діє й т-во культ. зв’язків з українцями за кордоном «Україна», яке веде пропаґандивно-диверсійну працю серед укр. еміґрантів. Пропаґандивне значення мають як засіб протидії політ. еміґрації вид. «News from Ukraine» і журн. «Ukraine». Конституція УССР 1978 не внесла ніяких змін у зовн. прероґативи УССР, хоч деякі укр. сов. правники (І. Лукащук) свого часу вказували на потребу чіткішого розмежування і визначення їх.

Не зважаючи на мінімальні вияви у практиці зовн. прав УССР та на їх допоміжну функцію у сов. зовн. політиці, з погляду позитивного міжнар. права (чинне право і його виявлення в актах) можна ствердити часткову правосуб’єктність УССР, при чому потенційно вона може бути значно поширена. Саме цей аспект можливих наслідків правосуб’єкности відограє певну ролю у критиці сов. політики щодо України та у ставленні вимог здійснення її прерогатив, що роблять деякі укр. дисиденти чи й публіцисти за кордоном.

Держ. характер УССР можна ставити під сумнів не лише з погляду міжнар., але й держ. права. У принципі клясична теорія держави не знає такого прецеденту, щоб одна держ.-політ. одиниця була так залежна від ін. зверхньої держави, як УССР, і водночас претендувала б на статус окремої держави. Лише деякі васальні держави і протекторати у минулому були в подібному становищі. Але у сов. випадку ми маємо справу з цілком ін. розумінням суспільних і правних понять (вибори, демократія, гром. права), як це є на Зах., і тому вживання цих термінів, включно з визнанням характеру держ. формації для союзних респ., стосуємо умовно, як це роблять й укр. дисиденти та правозахисники 1960 — 70-их років.

Література: Феденко П. Україна після смерти Сталіна. Мюнхен 1956; Armstrong J. The Soviet Bureaucratic Elite: A Case Study of the Ukrainian Apparatus. Нью-Йорк 1959; Зленко А. Держ. устрій Укр. РСР. К. 1959; Sullivant R. S. Soviet Politics and the Ukraine, 1917 — 1957. Нью-Йорк 1962; Bilinsky Y. The Second Soviet Republic: The Ukraine after World War II. Нью-Брансвік 1964; Lewytzkуj B. Die Sowjetukraine 1944 — 63. Кельн — Берлін 1964; Наулко В. Етнічний склад Укр. РСР. К. 1965; Укр. Радянська Енциклопедія. Укр. РСР, т. 17, К. 1965; АН УРСР. Україна в період розгорнутого будівництва комунізму, тт. 1 — 5, К. 1967; Kolasky J. Education in Soviet Ukraine: A Study in Discrimination and Russification. Торонто 1968; Dziuba I. Internationalism or Russificatlon. Лондон 1968; Chornovil V. The Chornovil Papers. Торонто 1968; Маринич А. Украина: общий обзор. М. 1969; Укр. інтеліґенція під судом КҐБ (зб. Самвидаву). Мюнхен 1976; Шелест П. Україно наша Радянська. К. 1970; Academy of Sciences Ukr. SSR. Soviet Ukraine. К. 1970; Birth J. The Ukrainian Nationalist Movement in the USSR since 1956. Лондон 1971; Brovne M. (ed.). Ferment in the Ukraine. Лондон 1971; Savczuk K. „Ukraine: A Sovereign and Independent State: A Juridical Approach“. The Ukrainian Quarterly, No. 3, 1973; Укр. Вісник, передрук чч. 1 — 2, 3, 4, 6, 7 — 8, Париж — Балтимор 1971 — 74; Potichnyj P. (ed.). Ukraine in the Seventies, Обквіль 1975; Конституція СССР, Конституции союзних республик. М. 1978; Майстренко І. Історія Ком. Партії України. Мюнхен 1979; Сборник законов Укр. ССР, тт. 1 — 2, К. 1980; Verba L, Yasen В. (ed.). The Human Bights Movement in Ukraine: Documents of the Helsinki Group, 1976 — 1980. Балтімор — Вашінґтон — Торонто 1980; Купчинський Р. (ред). Погром в Україні 1972 — 1979). (Зошити Самвидаву). Мюнхен 1980.

В. Маркусь


Українська Соціял-Демократична Партія (УСДП), постала з меншости чл. Укр. Радикальної Партії, які відкололися від неї 1900 та оформилися як Укр. Соц.-Дем. Партія Галичини і Буковини, з 1900 виходив її орган двотижневик «Воля» (до 1907). Перший з’їзд УСДП відбувся щойно у 1903 під проводом М. Ганкевича і С. Вітика. До 1907 УСДП була властиво секцією Поль. Соц.-Дем. Партії Галичини і Шлезьку (федеративною частиною Соц.-Дем. Партії Австрії), що викликало опозицію молодших чл. УСДП, які бажали самостійної партії; опозиція відбула конференцію 1907 і почала закладати самостійні міські комітети УСДП. 1911 утворилися дві фракції УСДП: стара під керівництвом М. Ганкевича і С. Вітика та самостійницька під проводом Л. Ганкевича, В. Старосольського, П. Буняка й І. Квасниці. Примирення обох фракцій відбулося на 5 з’їзді УСДП (березень 1914). УСДП підкреслювала потребу проф. руху укр. робітництва, брала активну участь у сел. страйках, мала вплив на розвиток самостійницької ідеології серед молоді. Входячи як автономна орг-ція до Австр. Соц.-Дем. Партії, УСДП підтримувала також тісні зв’язки з соц.-дем. рухом Наддніпрянщини. У парляментарних виборах УСДП мала бл. 8% укр. голосів й у виборах 1907 ввела двох своїх послів до віденського парляменту. Пресові органи: «Земля і Воля» (1907 — 12 і 1919 — 24), «Вперед» (1912 — 13 і 1918 — 24) та «Праця».

У першому уряді ЗУНР УСДП мала свого представника (А. Чернецького — держ. секретаря праці й суспільної опіки), але у грудні вийшла з коаліції і перейшла до опозиції (1918 — 19). У 1919 — 20 входила до уряду УНР (В. Темницький, Й. Безпалко, В. Старосольський); 1921 перейшла на плятформу сов. влади на Україні й поставилася неґативно до закордонного уряду ЗУНР. Цей курс зміцнився приходом до УСДП кількох послів з Волині (1923 та з одночасною сильною і пляновою ком. інфільтрацією, яка призвела до того, що з’їзд 18. 3. 1923 ухвалив перехід на ком. плятформу, усунув з проводу М. і Л. Ганкевичів, Старосольського, Буняка, Квасницю та ін. У січні 1924 поль. адміністрація ліквідувала УСДП й газ. «Вперед», «Земля і Воля» та місячник «Нова Культура». Тоді проком. елементи перейшли до Ком. Партії Зах. України, а соц.-дем. меншість згуртувалася навколо культ.-осв. т-ва «Робітнича Громада» й оформилася як група «Вперед» під проводом Л. Ганкевича, з 1929 знову прибрала назву УСДП. З 1933 її гол. став Старосольський. Впливи відновленої УСДП були незначні. УСДП була чл. II Соц. Інтернаціоналу. З вибухом війни УСДП припинила діяльність, а на еміґрації створила з ін. соц. групами одну Укр. Соц. Партію.

Р. М.


Українська Соціял-Демократична Партія в Канаді, створена 1914 в Монтреалі з чл. Федерації укр. соціял-демократів; остання постала 1910 з укр. філій Соц. Партії Канади (СПК), які були об’єднані з 1907 в Укр. Соц. Союз. Партійним органом був «Робочий Народ»; У. С.-Д. П. увійшла до складу Кан. соціял-дем. партії, створення якої ініціювала на противагу до СПК. У партії змагалися дві течії — права соціял-дем. з лівою інтернац. (згодом просов.). 1918 кан. уряд заборонив У. С.-Д. П., як і деякі ін. укр. орг-ції, а частина її чл. створила секцію Ком. Партії Канади (див. Додатки).


Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія (УСДРП, популярно есдеки), виникла в грудні 1905 з Рев. Укр. Партії (РУП); визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтеліґенції, почасти з робітників і селян. Підкреслюючи нац. питання і домагаючися автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Рос. Соц.-Дем. Роб. Партії; за столипінської реакції виступала разом з жид. «Бундом», почасти і з меншовиками; ч. чл. бл. 3 000 (1908). Наслідком поліційних переслідувань після 1908 УСДРП вела обмежену діяльність (процес групи соц.-демократів у Катеринославі), видавала газ. «Праця», «Робітник», «Наш Голос» (остання появлялася у Львові). Лідерами її були: В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, М. Ковальський, М. Порш. УСДРП поновила діяльність на з’їзді в Києві 17 — 18. 4. 1917 і домагалася автономії України; її органом був щоденник «Робітнича Газета».

За Укр. Центр. Ради УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади (уряди В. Винниченка). Бувши обережнішою у зем. питанні, УСДРП втратила підтримку мас на користь Укр. Партії Соціялістів-Революціонерів, хоч диспонувала кращими політ. кадрами. Після IV Універсалу з УСДРП в уряді залишилися тільки 2 мін. (Д. Антонович, М. Ткаченко). За Гетьманату УСДРП була в опозиції, а її лідери (В. Винниченко, С. Петлюра й ін.) тимчасово були ув’язнені. УСДРП брала участь в Укр. Нац. Союзі, в підготові перевороту і в формуванні Директорії, до якої увійшли В. Винниченко (гол.) й С. Петлюра. Діячі УСДРП стояли на чолі уряду (В. Чехівський, Б. Мартос, І. Мазепа) або брали участь в ін. урядах. На IV з’їзді (10 — 12. 1. 1919) УСДРП розкололася на дні фракції: праву — «офіційну соціял.-дем.» і ліву — «незалежну», яка ставилася з застереженнями до централістичної політики рос. ком. партії на Україні, але визнавала потребу орг-ції сов. влади на Україні і встановлення «диктатури пролетаріяту» та негайного миру а сов. Росією (А. Пісоцький, В. і Ю. Мазуренки, М. Ткаченко, М. Авдієнко). Проти названих виступали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, І. Мазепа і більшість з’їзду, обстоюючи потребу «трудової демократії», повільну соціялізацію гол. галузів нар. госп-ва та підтримку Директорії. На Трудовому Конґресі УСДРП висловилася за дем. парляментаризм, здійснення важливих соц. реформ, залишення верховної влади в руках Директорії, а на місцях — комісарів.

Щоб уможливити Директорії порозуміння з Антантою, соціял-демократи відкликали 7. 2. 1919 своїх мін. з уряду, залишивши С. Остапенкові вільну руку для переговорів з франц. представниками в Одесі. Одночасно С. Петлюра вийшов з УСДРП, а В. Винниченко вибув зі складу Директорії, передавши свої повноваження С. Петлюрі (11. 2. 1919). ЦК УСДРП (Й. Безпалко, А. Лівицький, М. Шадлун, 1. Романченко), що залишився на Україні, продовжував підтримувати політику Директорії й урядів Б. Мартоса (9. 4. — 27. 8. 19191 та І. Мазепи (27. 8. 1919 — травень 1920), а ті її чл., що виїхали на еміґрацію (В. Винниченко, Б. Матюшенко, В. Левицький, П. Дідушок, М. Порш, В. Мазуренко, С. Вікул), на конференції 9 — 13. 9. 1919 у Відні домагалися виходу есдеків з уряду. «Незалежні» есдеки в січні 1920 створили Укр. Ком. Партію, що стала леґальною сов. партією і стояла за самостійність УССР,

На еміґрації «Закордонна делеґація УСДРП» (лідери: І. Мазепа, П. Феденко, О. Козловський, О. Бочковський, Б. Матюшенко, В. Старосольський, Й. Безпалко) мала центр у Празі і належала до Соц. Інтернаціоналу. Партійні органи: «Вільна Україна» (Л.), «Соціялістична Думка» (Л. — Прага, 1922 — 23) і «Соціяліст-Демократ» (Прага — Подєбради). УСДП не входила до Уряду УНР в екзилі, але льояльно ставилася до нього. По другій світовій війні УСДРП взяла участь у створенні Укр. Нац. Ради, 1950 об єдналася з ін. соц. партіями в Укр. Соц. Партію.

Література: Степанюк В., Довбищенко Я. З історії укр. соц.-дем. руху 1900 — 1918. X. 1918; Христюк П. Замітки і матеріяли до історії укр. революції 1917 — 1920. т. I — IV. Відень 1921 — 22; Гермайзе О. Нариси з історії рев. руху на Україні. К. 1926; Стахів М. Укр. політ. партії у соціологічнім насвітленні. Нью-Йорк — Детройт — Скрентон 1954; Феденко П. Укр. рух у 20 ст. Лондон 1959.

А. Жуковський


[Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія Незалежних. — Доповнення. Т. 11.]


Українська Соціял-Демократична Спілка, див. Спілка.


Українська Соціялістична Партія (УСП), заснована 1900 в Києві, діяла на Правобережжі. Програма партії наслідувала програму Поль. Партії Соц. (П. П. С.) з домаганням соц. ладу та самостійности України. Лідером УСП був Б. Ярошевський, орган «Добра Новина» (виходив у Львові). 1903 УСП злилася з РУП, 1904 з неї вийшла, але вже не відновлювала своєї діяльности. УСП була малочисельна формація, а її діяльність обмежувалася вид. політ. брошур.


Українська Соціялістична Партія, об’єднання кол. укр. соц. партій: з Наддніпрянщини (Укр. Соц.-Дем. Роб. Партії й Укр. Партії Соціялістів-Революціонерів) і з Зах. України (Укр. Соціял-Дем. Партії і Укр. Соціялістично-Радикальної Партії), довершене на конференції 25 — 26. 3. 1950 в Авґсбурзі (Німеччина). У. С. П. підтримувала держ. центр УНР і входила до складу Укр. Нац. Ради; останнім часом не виявляє помітнішої діяльности. До ч. лідерів У. С. П. належали: С. Довгаль, В. Лисий, С. Ріпецький, М. Стахів, П. і Б. Феденки, Я. Зозуля, І. Лучишин та ін.; органи: «Вільне Слово» і «Вільна Україна».










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.