[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3632-3643.]

Попередня     Головна     Наступна

Храмове свято (храм), празник на вшанування Святого чи Євангельської події, на пошану яких названо місц. церкву. Вже в «Повісті временних літ» (996) згадується про Х. с. в церкві Преображення у Василькові (побудованої кн. Володимирам В. як вияв вдячности за порятунок від печенігів), на яке запрошено бояр, посадників, старійшину з усіх городів і всяких людей много, для яких варили «300 провар меду» і роздавали бідним 300 гривнів. У 16 — 17 вв. улюбленими були храмові свята, улаштовувані братствами. При спільних трапезах братчики обговорювали питання побудови шкіл, церк. вид., питання церк.-рел. життя. Під час Х. с. жертвенність вірних була велика, з одержаних пожертв будувалися церкви, школи, друкарні, шпиталі. Найбільше Х. с. відбувалося восени: на Першу і Другу Пречисту, на Чесного Хреста, на Покрову, на Семена, Дмитра, Кузьму й Дем’яна, на Андрія та ін.

На Х. с., залежно від значення св. і самої церкви, з’їздилося багато вірних з сусідніх і навіть далеких місцевостей. У цей день вірні сповідалися і причащалися, а по Богослуженні відбувався спільний обід, на якому один одного частували, слухали кобзарів і лірників, велися веселі розмови. Інколи одночасно з Х. с. відбувалися і ярмарки. У нар. творчості часто згадується про храм («де храм, то й я там»), а письменники змальовували їх у своїх творах: І. Нечуй-Левицький, І. Рудченко-Білик, Ю. Федькович, І. Франко, О. Кобилянська та ін. На Україні Х. с. користалися великою пошаною і були нагодою для масових рел. зустрічей. Сов. влада застосовує репресії проти цієї традиції і намагається їх замінити «соціялістичними» святкуваннями.

А. Ж.

Храплива Леся (* 1927), письм., пластова діячка і педагог на еміґрації, дочка Євгена Х.; 1953 — 70 ред. пластового ж. «Готуйсь», співр. дитячих та жін. журн. у ЗДА й Канаді. Друкується з 1950-их pp. Оп. й казки для дітей: «Вітер з України» (1959), «Козак невмирака» (1961), «Ростикова казка» (1962); повість «Отаман Воля» (1959); сценічні картини для дитячого театру «Антипкові пригоди» (на день св. Миколая, 1965), «Ярмарок Мишки-Гризикнижки» (1966); декляматор для дітей «На весь Божий рік» (1964) та ін.

[Храплива Леся (* Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Храпливий Євген (22. 6. 1898 — 6. 5. 1949), гром. діяч, аґроном і кооператор родом з с. Лисівці Заліщицького пор., проф. УТГІ й УВУ, д. чл. НТШ (з 1935); ідеолог і практик суспільної аґрономії в Галичині. Бувши видатним організатором, спричинився до піднесення гал. села, його молочарства і зокрема станової орг-ції хліборобів «Сіль. Господар», гол. дир. якого був з 1928; з успіхом працював над розбудовою сіль.-госп. освіти, зокрема створив «Хліборобський Вишкіл Молоді», заснував Т-во Укр. Аґрономів і був першим його гол. Праці з питань сіль. госп-ва і кооперації, у тому ч. наук.: «Плекання рогатої худоби в Галичині» (1933), «Сіль. госп-во Гал.-Волинських Земель» (1936), «Госп-во Холмщини і Підляшшя» (1944); популярні: «Шляхи нашої суспільної аґрономії» (1929), «Як піднести наше хліборобство» (1932), «Як працювати в „Хліборобському Вишколі Молоді“» (3 вид. 1937, 1940, 1942) та ін. Х. був ред. журн. «Госп. Кооп. часопис» (1928 — 34), «Укр. молочарство» і засновником наук. журн. «Укр. Аґрономічний Вісник» (1934 — 38). Помер на еміґрації в Ерлянґені (Німеччина).

Література: Качор А. Євген Храпливий. Вінніпеґ 1980.

Храпливий Зіновій (1904 — 83), фізик, проф. високих шкіл, брат Євгена родом з Галичини (с. Лисівці Заліщицького дав.), викладав у Львів. Ун-ті 1939 — 41 й Ун-ті УНРРА в Мюнхені (1945 — 47). З 1948 в ЗДА; проф. Ун-ту Сент-Луїс; д. чл. НТШ. Ст. з фіз. і підручник «Нарис фізики» (1938).

Храповицький Антоній (Олексій), див. Антонім (Олексій) Храповицький.

Хрест, символ християнства. Як знаряддя страждань і смерти Христа, Х. шанується христ. Церквами, за винятком деяких течій протестантства. Давній погляд на Х. як лише інструмент страти (на Х. розпинали засуджених на смерть злочинців і невільників) змінився з розповсюдженням християнства, і на нього почали дивитися як на знак спасіння. Після того, як християнство стало офіц. релігією Римської Імперії, X. здобув прилюдне почитання, потверджене 73 каноном VI (692) і VII (787) Вселенських соборів.

На прославлення Х. встановлено свята і богослуження, зокрема свято Воздвиження Чесного Хреста (14 (27). 9.) і третя неділя та четвертий тиждень Великого Посту (Хрестопоклонна неділя). У церкві Х. має гол. місце на престолах і в процесіях, ним вивершуються церк. будови, його зображають на всіх церк. речах і богослужбових ризах, на іконах, печатках.

На Україні шанування Х. глибоко закорінене: знак Х. часто кладуть на себе (хрестяться), промовляючи молитви, вирушаючи у далеку дорогу, перед їжею тощо. Хрестяться правою рукою, складаючи для цього три перші пальці (символ св. Тройці), а два останні прикладають до долоні як символ двох природ Ісуса Христа (у ін. країнах є свої способи хреститися). Традиційно на Україні ставили Х. на могилах, на перехрестях шляхів, вішали у помешканнях, вимальовували чи вирізблювали на сволоках тощо. Про давність шанування Х. свідчать збережені з 10 — 12 вв. предмети культу, офіц. й побутові, між ними енколпйони, герби, печатки, саркофаги, книги й ін. Х. закорінився в побуті: на правдивість слів хрестилися; роблячи рукою знак Х., благословляючи (звич. батьки дітей); у переказах оповідається про визволення знаком хреста з лиха, а найбільше про те, як цього знаку боїться «нечиста сила». Під час колись обов’язкового хрищення немовлят Х. мав особливе значення, а хрестик, що його давали охрищеному немовляті, носили на шиї ціле життя. Цей «натільний» хрестик мав охоронні властивості, і ним іноді, у особливих випадках, навіть обмінювались (побратими, хресні брати). У м. і с. України часто відбувалися хресні ходи, попереду яких несли Х., звич. навколо храмів під час святочних богослужень, на річку для свячення води, на поля, особливо при загрозі неврожаю, на кладовище (похорон, проводи).

На пошану Х. і свят, пов’язаних з ним, давалися назви манастирям і церквам (Хрестовоздвиженські манастирі в Дубному, Полтаві й ін.).

Популярні колись на Україні обряди, пов’язані з Х., і вживання його в культі й побуті зазнають під ком. владою, почавши від 1920-их pp., дедалі більших обмежень: Х. скидають з церк. бань, усувають їх з полів, шляхів, кладовищ, переслідують тих, хто має на собі хрестик або прилюдно хреститься.

У христ. традиції Х. має перев. форму доземного стовпа з однією, двома або трьома різної довжини поперечками, звич. під прямим кутом. Клясична форма Х. трираменна, з найдовшою середньою поперечкою (прицвяхування рук) та з меншими — горішньою для напису і нижньою (підставка для ніг). Зустрічаються й символічні додатки: чотири малі хрестики (Єрусалимський Х.) чи півмісяць під Х. (на знак перемоги над махоммеданством). У різних країнах витворилися свої форми Х.: грец. (доземна паля і поперечка однакової довжини); римський (однораменний, доземна паля довша); андріївський (косо збитий) й ін. За числом поперечок бувають одно-, дво- і трираменні Х. з різновидами: чотири-, шести-, семи- і восьмиконечні Х.

На укр. території є Х. різного вигляду: грец., рим., п’яти-, семи-, восьмиконечні з півмісяцем, з прямою чи скісною долішньою поперечками та з різними оздобами. Найпоширеніші, вже з 10 в., були Х. з поперечками під прямим кутом, про що свідчать збережені Х. та їх давні зображення. Надбанні Х. завжди мають паристе ч. кінців. На укр. старовинних церквах Х. з скісною долішньою поперечкою не було, вони поширилися на пізніших будівлях з 15 в. під моск. впливом або з бажання підкреслити відмінність від латинського обряду, напр., на Лемківщині чи в Півн. Америці. Ці останні випадки зумовлені переконанням, що Х. зі скісною поперечкою є вислідом сх. традиції (не конче моск.). На дерев’яних церквах часто бувають особливі ковані Х., складені з одного гол. і багатьох дрібніших у формі орнаменту (хрещатий Х.). Для церк. вжитку (між ними зображення на плащаницях) найчастіше зустрічаються трираменні семикінцеві Х., при чому доземний стовп не виступає понад горішню поперечку. Ця форма, хоч з походження грец., поширилася на Україні; її не знають сусідні народи на Сході й Заході. На сучасній укр. території й на еміґрації у перев. більшості церков збереглася традиція Х. Київської і Галицько-Волинської держави, з поперечками під прямим кутом.

Література: Гуцало О. Надбанні хрести у зб. Секції мист. НТК 1921; Степанова О. Матеріяли до вивчення укр. деревляної різьби, «Мистецтвознавство» т. I. Х. 1928 — 29; Свєнціцька В. Різьблені ручні хрести XVII — XX вв. Л. 1939; Огієнко І. (Митр. Іларіон). Трираменний хрест зо скісним підніжком — нац. хрест України. Вінніпеґ 1951; Щербаківський В. Укр. форма хреста, «Укр. Правос. Календар на 1951 p.», Нью-Йорк; Кіндзерявий-Пастухів С. Дерево життя (монографія). Нью-Йорк 1953; Юрченко П. Дерев’яна архітектура України. К. 1970; Логвин Г., Міляєва Л., Свєнціцька В. Укр. середньовічний живопис. К. 1976; Білецький П. Укр. мистецтво другої пол. XVII — XVIII ст. Нариси з історії укр. мистецтва. К. 1981.

о. Л. Гузар, І. Коровицький

Хрещатик, гол. вулиця Києва, розташована в центрі м.; простягається від площі Ленінського Комсомолу і Володимирського узвозу до бульвару Т. Шевченка; заг. довжина 1,2 км. На Х. зосереджено значні держ.-адміністративні, госп., культ.-освітні установи, та торг. заклади.

За княжої доби Х. являв собою вкритий лісом яр, яким протікав струмок. У документах 17 в. цю місцевість названо Хрещатою долиною. На поч. 18 в. через Х. проходив шлях з Подолу на Печерське. Розбудова Х. почалася 1797, перев. одноповерховими будинками, а проєкт плянування Києва 1837 визначив остаточну трасу сучасного Х. З 1870-х pp. на Х. будувалися в основному триповерхові будинки з крамницями, адм. установами, банками. 1876 тут споруджено будинок Міської Думи; 1892 прокладено перший у країні електричний трамвай, що зв’язував Х. з Подолом. На поч. 20 в. Х. став значним торг. центром Києва, з адміністративними і житловими будинками, готелями в архітектурі яких переважала еклектика і модерн. У 1936 вулицю заасфальтовано, трамвайну лінію замінено тролейбусом. 1941 — 43 Х. був значною мірою зруйнований. Почавши з вересня 1941, сов. міни знищили більшість будинків Х.; сов. пропаґанда руйнування Х. приписує німцям.

Після війни Х. відбудовано, зведено багатоповерхові адм. і житлові будинки, а вулицю розширено до 75 — 100 ім. Х. озеленений рядами каштанів, які надають йому певної мальовничости. На Х. розміщені: Міська Рада, головний поштамт, мін-ва вищої освіти і спеціяльної сер. освіти, культури та ін., держ. комітет телевізії та радіомовлення, центр. Універмаг, станції метро Хрещатих і Площа Жовтневої революції.

Література: Матушевич А. Хрещатик. К. 1950.

А. Ж.

Хрєнов Константин (* 1894), вчений у галузі електрозварювання, родом з м. Боровська (тепер Калузька обл. РСФСР); д. чл. АН УРСР (з 1945), чл.-кор. АН СССР (з 1953). До 1947 працював у Росії (з 1921 викладач, згодом проф. у вис. школах Ленінграду й Москви), потім на Україні: в Ін-тах АН УССР — електрозварювання й електротехніки; рівночасно працював у Київ. Політехн. Ін-ті. Основні праці Х. стосуються електрозварювання металів, зокрема метод електрозварювання й різання металів під водою (держ. премія 1946) та холодного зварювання. Бл. 200 праць.

[Хрєнов Костянтин (1894 — 1984, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Хржонщевський Никанор (1836 — 1906), патолог, один з основоположників гістофізіології та санітарної освіти населення в кол. Рос. Імперії, родом з м. Пермі, поль. роду. По закінченні мед. фак. Казанського Ун-ту (1859), з 1865 — приват-доц., з 1867 проф. Харківського і 1869 — 87 — Київ. ун-тів. Праці Х. присвячені будові і функції легень, кровоносних та лімфатичних судин, печінки, нирок, надниркових залоз, а також питанням сан. освіти. 1869 — 72 та 1886 — 92 Х. був гол. Київ. т-ва лікарів; 1892 — провадив боротьбу з холерою на Україні, після 1892 керував лікувальною, протиепідемічною та сан.-осв. діяльністю у Києві. Автор популярних мед. брошур.

[Хржонщевський Никанор († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Христенко Інна (* 1919), письм. родом з Полтави. Закінчила Харківський Ун-т. Пише для дітей. Зб. казок «Хоробрий ведмедик» (1958), повість «Настуся» (1959), зб. оп. «Миколина перемога» (1960), «Вредний хлопчисько» (1963), «Славкові канікули» (1970).

Христинівка (V — 10), м. (з 1956) на Придніпровській височині, р. ц. Черкаської обл., 10 500 меш. (1972); зал. вузол. Вперше згадується під 1574 як м-ко Христигород; з 1797 — м-ко Уманського пов. Київ. губ. Підприємства для обслуговування зал. транспорту, асфальтовий, комбікормний і молочний зав.

Христинопільський Апостол, ц.-слов. текст 12 в. зі рисами укр. мови того часу, писаний правдоподібно в Галичині (291 подвійні стор.). Зберігався в василіянському манастирі в Христинополі, а тепер у Львівському іст. музеї і (початкові 8 подвійних стор.) в бібліотеці АН УРСР. Видав Х. А. 1896 у Відні О. Калужняцький, а київ. уривок — С. Маслов у «Известиях Отделения русского языка и словесности Рос. АН», вип. 15 (1910). Мову вивчав О. Колесса (Наук. зб. Укр. Вільного Ун-ту в Празі, т. І).

Христич Галина (* 1913), кінооператор; закінчила Київ. Кіноін-т (1935), з 1938 оператор на Одеській, 1941 — 43 на Ташкентській кіностудіях, з 1945 оператор наук. і наук.-популярних фільмів на Київ. кіностудії.

Христич Зоя (* 1932), оперова співачка-сопрано, родом з Тирасполя; мист. освіту здобула в Одеській Консерваторії. З 1956 солістка Київ. опери; виступає у клясичному репертуарі, зокрема Леонора («Трубадур» Дж. Верді), Маргарита («Фавст» Ш. Ґуно), Ельза («Льоенґрін» P. Ваґнера), Цариця Ночі («Чарівна флейта» В. А. Моцарта), Біянка («Приборкання непокірної» В. Шебаліна) та ін. В укр. репертуарі: Катерина (однойменна опера М. Аркаса), Гелена («Богдан Хмельницький» К. Данькевича), Оксана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського) Наталка («Наталка Полтавка» М. Лисенка) й ін. Х. лавреатка міжн. конкурсів, виступала з концертами в Італії, сателітних державах, на Кубі та ін.

Християнизація Руси-України, завдяки геогр. положенню країни (суміжність з Чорним м. і невелика віддаль від Близького Сх.), почалася з раннього проникнення християнства вже за перших вв. по Хр. на територію нинішньої України.

Початки. Християнство спершу ширилося серед грец. колоністів, які заселювали півн. побережжя Чорного м. і Крим. Початковий літопис говорить про апостольство св. Андрія Первозванного на Чорноморському побережжі (в Синопі) та про благословення нинішнього Києва. Чи апостол Андрій був на території Києва, на це нема джерельних доказів, але майже певне, що він, згідно з писанням Євсевія Кесарійського, який ґрунтувався на Оріґені (3 в.), одержав як місійну територію Скитію, тобто землі нинішньої України. Він мав з Синопу податися на Закавказзя, Чорне м. та в Скитію (А. Карташев). Є. Голубінський і С. Томашівський уважають, що розповідь про апостольство Андрія на Україні є твором пізнішим, але М. Чубатий доводить, що перебування Андрія на Україні є майже певне. За переказами, на територію сучасної України (у Крим) були заслані папи св. Климент І (90 — 100) та св. Мартин (649 — 655). Близькість слов. земель до грец. колоній мусіла мати вплив на ширення християнства серед племен на півн.

Конкретніші дані про наявність християнства на укр. землях походять з часів перебування на тих територіях ґотів, які прийшли у 3 в. з півн. Ґоти нищили христ. колонії, вони доходили до Малої Азії і брали невільників аж з Каппадокії, які знайомили ґотів а християнством. Єп. зах. ґотів Ульфіляс переклав Св. Письмо на ґотську мову, т. зв. «Кодекс Арґентеус» (тепер зберігається в Упсалі в Швеції). На Соборі в Нікеї 325 брав участь єп. ґотів Теофіль. Одним з наступників Теофіля був єп. Унило, що його висвятив св. Іван Золотоустий осідком Унила була Дора в Криму.

Наїзд гунів (375) загальмував поширення християнства на укр. землях на довший час, хоч у півд. Криму залишилися ґоти, бо не всі під тиском гунів подалися на Зах. Археологічні розкопи стверджують існування церков на Причорномор’ї у 3 — 4 вв. Найдавніші речі церк. вжитку знайдені в Херсонесі і Керчі, походять з 4 — 5 в.

Є відомості, що бл. 860, два укр. князі мали б прийняти християнство, бо патріярх Фотій в одному посланні пише, що він вислав на Русь єп. десь бл. 864. Нема, однак, певности, чи то було єпископство в Тмуторокані, чи в Києві. Знову ж за переказами, на могилі Аскольда мала бути збудована церква св. Миколи, що свідчило б, що Аскольд був християнином. За Олега поганська реакція придушила християнство, але воно не зникло зовсім, і є свідчення, що за кн. Ігоря існувала в Києві церква св. Іллі, бо при укладанні договору з греками 944 частина його посольства присягала на Євангеліє.

Християнство ширилось на Україні також з Зах., з Моравії, де місійну працю провадили Кирило і Методій та їхні учні. Обидва слов. апостоли в дорозі до хозарів були в Криму і там найшли мощі папи Климентія І. З діяльністю Кирила і Методія традиція пов’язує проникнення християнства через Галичину на Волинь, де мали б бути у Володимирі єп. ще перед хрищенням Києва за Володимира В. Припускають, що за тих часів у Перемишлі вже було єпископство (М. Чубатий).

По смерті Ігоря (945) кн. Ольга сама охристилася (найправдоподібніше в Києві 955) перед своєю подорожжю до Царгороду (957). У своєму почті Ольга мала пресвітера Григорія, про що докладно оповідає Константин Багрянородний. Ольга 959 вислала посольство до імператора Оттона I. У відповідь він прислав на Русь посольство на чолі з єп. Адальбертом. Син Ольги Святослав залишився поганином, але його сини Ярополк і Олег правдоподібно були християнами. 979 папа Бенедикт VII висилав послів до Ярополка.

Хрищення за Володимира. Спершу кн. Володимир очолював поганську течію в Києві, але переконавшися, що для зміцнення держави та її престижу потрібно нової віри (сусіди Руси вже були християнами), він вирішив прийняти християнство та охристити весь свій народ. Сам він охристився бл. 987. Крім того, Володимир бажав посвоячення з візант. двором. Прийшовши на допомогу імператорові проти Варди Фоки, Володимир жадав руки сестри імператора Анни. Діставши відмову, він захопив візант. колонію Херсонес (Корсунь), примусивши його укласти угоду. Згідно з нею, Володимир (988 — 989) наказав охристити весь народ. Христили правдоподібно свящ. з Херсонесу, які знали слов. мову (між ними був Настас), або з Тмуторокані, могли бути спроваджені також з Болгарії.

Напередодні Володимир наказав знищити поганських ідолів, символи старого світу, серед них і Перуна. Дехто з населення шкодував за старими богами, але всі підкорилися наказові кн. Володимира і наступного дня масово увійшли у води Дніпра чи Почайни, а свящ. правили богослуження і христили їх. Цей обряд згодом повторювано по ін. оселях. Хрищення киян за літописною традицією мало відбутися 1 серпня (ст. стиль, за новим 11 серпня). Про те, звідки прийшла ієрархія на Україну є різні теорії. Перша, що ієрархія прийшла з Візантії (Є. Ґолубінський, М. Грушевський, Й. Пелеш, М. Міллер, Ф. Дворнік). Другу теорію (рим.) відстоюють Бавмґартен, Жюжі та М. Коробка. Никонівський літопис говорить про посольства до Володимира від папи (988, 991, 1000) та до папи від Володимира (994, 1001). Третю теорію (охридську або македонську) висунув М. Приселков, а з українців її підтримують історики Т. Коструба, С. Томашівський, з росіян А. Карташов, Є. Шмурло, Г. Федотов, П. Ковалевський, німець Г. Кох. Вона ґрунтується на подібності мови. («Номоканон» прийшов на Україну в болг. ред.). Четверту теорію (тмутороканську) висунув Ю. Вернадський і за ним М. Чубатий. Обидва автори є тієї думки, що в межах Київ. держави в часи хрищення Володимира вже існувала ієрархія в Тмуторокані.

X. У.-Р. йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як в Києві. Гол. опір чинили служителі поганського культу «волхви», вплив яких на півд. землях Руси був незначний. Натомість на півн. у Новгороді, Суздалі, Білоозер’ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти христ. свящ. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, перев. обрядів, із христ. (т. зв. двоєвіря).

Для унормування церк. життя у своїй державі Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства: Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візант. Перша згадка про митр. на Русі відома з 1037, хоч раніше мусів бути архиєп., який наглядав над руською церквою. Першим митр., який згадується, був грек Теотемпт (див. Київ. митрополія). Християнство, проповідуючи милосердя та христ. любов — підвалини цивілізованого і мирного життя, об’єднало релігійно велику державу Володимира і позитивно вплинуло на мораль керівної верхівки і населення.

З прийняттям християнства на Україні поширилася письменність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом по ін. містах. Учителями були свящ. з Корсуня, які знали слов. мову. Факт, що з прийняттям християнства не прийшло до безпосереднього політ. опанування Руси-України Візантією, а відкрито новій християнизованій спільноті зв’язки з дальшими і близькими сусідами, слід уважати найпозитивнішим наслідком акту охрищення України і слов. Сходу.

Література: Голубинский Е. История Русской Церкви. М. 1901; Dvornik F. Les Slaves, Byzance et Rome au IX s. Париж 1926; Томашівський С. Вступ до історії Церкви на Україні, тт. 1 — 2. Жовква 1931; Zaikуn W. Zarys dziejów ustroju Kościoła wschodnio-słowiańskiego. Л. 1939; Ammann A. Abriss der Ostslavischen Kirchengeschichte. Відень 1950; Vernadsky G. The Status of the Russian Church During the First Half-century Following Vladimir’s Conversion. The Slavic and East European Review, Vol. XX. 1941; Назарко I. Св. Володимир Великий, володар і христитель Руси-України. Рим 1954; Vernadsky G. The Origin of Russia. Оксфорд 1959; Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви, т. І. Париж 1959; Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні, т. І. Рим — Нью-Йорк 1965; Полонська-Василенко Я. Історія України, т. І. Мюнхен 1972.

В. Ленцик

«Християнський Вісник», місячник Євангельсько-Баптистського Об’єднання в Канаді, виходить у Вінніпеґу з 1942; гол. ред. П. Кіндрат, М. Подворняк й ін.

«Християнський Голос», кат. рел.-суспільний тижневик, виходить з січня 1949 у Мюнхені, з 1959 півофіціоз екзархії. Редакцію спочатку очолював П. Ісаїв, 1949 — 54 — Р. Данилевич, 1954 — 65 — М. Коновалець, з 1965 — І. Волянський. «X. Г.» мав місячний додаток Укр. Христ. Руху (1957 — 58, ред. М. Заяць), з 1970 має стор. Укр. Вільного Ун-ту., Визначніші співр.: о. А. Великий, І. Гвать, о. Р. Головацький, Г. і О. Горбач, О. Зеленецький, Б. Кузь, о. І. Назарко, З. Пеленський, С. Шах.

Християнсько-Народна Партія, політ. група на Закарпатті в 1922 — 38-их pp. народовецького напряму, наступниця Руської Хліборобської Партії; співпрацювала з чес. кат. партією монсеньйора Яна Шрамка. 1925 — 29 мала одного посла (А. Волошина) в чехо-словацькому парляменті. Ін. діячі: М. Бращайко, М. Долинай, о. К. Феделеш. Орган Х.-Н. П. — «Свобода».

Християнськр-Суспільна Партія, помір кована консервативна гал. партія, заснована 1911 у Львові з Кат. Русько-Нар. Союзу (існував з 1896) під проводом О. Барвінського. Х.-С. П. мала представництво в австр. парляменгі і гал. соймі; її органам був щоденник «Руслан». Активна 1919 — 23 у «Міжпартійній Раді». У сер. 1920-их pp. її роля послабла. Серед її керівників були К. Студинський, Д. Лопатинський та ін. Х.-С. П. частково замінила льояльна до Польщі Укр. Кат. Нар. Партія.

Християнсько-суспільний рух, політ. рух, що ставить за програму своєї діяльности суспільно-госп. реформи в дусі христ. етики, гол. папських соц. енциклік. У гал. політ. житті кін. 19 — поч. 20 вв. Х.-с. р. репрезентував помірковане крило народовців, прихильників «Нової ери» під проводом О. Барвінського з газ. «Руслан». Рух діяв спочатку під назвою Кат. Русько-Нар. Союзу, заснованого 1896, що 1911 змінив назву на Христ.-Суспільна Партія. Ця орг-ція мала репрезентацію в австр. парляменті і гал. соймі, згодом продовжувала діяльність під поль. окупацією. Гол. діячі: А. Вахнянин, К. Студинський, Д. Лопатинський. На поч. 1930.-их pp. частина діячів влилася до УНДО, ін. заснували Укр. Кат. Нар. Партію з газ. «Нова Зоря» у Львові; цю партію підтримував єп. Г. Хомишин. Натомість у Львівській архиепархії засновано Укр. Кат. Союз, який не брав участи в партійно-політ. житті, а був лиш суспільно-рел. рухом. Політ. діячі Союзу підтримували УНДО.

На Закарпатті прихильники Х.-с. р. оформилися в Чехо-Словацькій Республіці спочатку як Руська Хліборобська Партія (1920), яка 1924 прибрала назву Християнська Нар. Партія. На еміґрації після 1944 не відновлено христ.-суспільної політ. групи. Створений 1954 Укр. Християнський Рух радше продовжував традиції Укр. Кат. Союзу. Програмові засади Х.-с. р. розробляли кат. вид. в Галичині й на еміґрації. Окремо від Х.-с. р. діяла під проводом ієрархії «Католицька Акція». Деякі з названих орг-цій Х.-с. р. співпрацювали з церк. ієрархією, навіть були залежні від неї; з тих причин їм закидували ліві соц. і праві націоналістичні кола клерикалізм, себто втручання церкви до політики.

В. М.

«Христіянскій Голосъ», церк.-нар. двотижневик, вид. Т-ва св. Івана Золотоустого у Львові 1912 — 14, з місячним додатком «Мисійный Листокъ»; друкувався ярижкою; ред. о. О. Дикий.

Христофорівка (VI — 4), с. м. т. Криворізького р-ну Дніпропетровської обл., положене над р. Боковенькою (сточище Інгульця), 3 400 меш. (1966). Зав. залізобетонних бльоків і жаротривкого бетону.

Христюк Павло (1880 — ?), кооператор, політ. діяч і публіцист, родом з Київщини; навчався у Київ. Політехн. Ін-ті; співр. газ. «Рада», ред. кооп. ж. «Комашня» (1916 — 17), співр. есерівських газ. «Боротьба», «Трудова громада». Провідний чл. ЦК УПСР та Сел. Спілки; чл. Укр. Центр. і Малої Ради, ген. писар у першому уряді В. Винниченка, співавтор «зем. закону» (31. 1. 1918); мін. внутр. справ (з кін. лютого 1918 — держ. секретар) в уряді В. Голубовича; товариш мін. внутр. справ в уряді І. Мазепи (1919). Після 4 з’їзду УПСР належав до фракції «центр. течії»; з 1919 на еміґрації у Відні, де був чл. «закордонної делеґації» УПСР та співред. ж. «Борітеся — Поборете!». 1924 повернувся на Україну, працював у Т-ві робітників науки і техніки для сприяння соц. будівництву (Харків, 1928 — 31), співробітничав у ж. «Червоний Шлях».

Автор кн. «Замітки і матеріяли до історії укр. революції 1917 — 1920», т. І — IV (1921 — 22), яка є цінним джерелом до історії укр. визвольних змагань, розвідок «1905 рік на Україні» (1925), «Нарис історії клясової боротьби та соціялізму», «Україна доби сел. реформи в творах Г. Данилевського» (1930). Заарештований 1931, дальша доля невідома.

[Христюк Павло (1890, станиця Єлисаветська, Кубань — 1941). Заарештований 1931 за обвинуваченням в участі в „Укр. Нац. Центрі“, засуджений до 5 р. позбавлення волі; знову заарештований 1936 і в 1937 засуджений на 8 р. ув’язнення. Помер 29.9.1941 у Севвостлаґу (Архангельська обл). — Виправлення. Т. 11.]

А. Ж.

Хрін звичайний (Armoracia rusticana), — багаторічна трав’яна рослина з родини хрестоцвітих, коріння якої вживають як приправу до їжі і в домашньому лікуванні. Поширена по всій Україні.

«Хроника текущих событий», російськомовний неперіодичний журн. Самвидаву, що появляється в СССР з 1968. «Х. т. с.» документує репресії проти чл. Руху опору, зокрема подає матеріяли про тюрми і концтабори в СССР та звіти з політ. процесів. Журн. подавав чимало інформацій про репресії на Україні й укр. політ. в’язнів в 1960 — 70-их pp. «Укр. вісник» (ч. 5) критикував «Х. т. с.» за її «всесоюзні» позиції і брак виразного підкреслення нац. характеру руху спротиву. На Зах. орг-ція «Міжнар. амнестія» передруковує «Х. т. с.» в ориґіналі, англ. та ін. мовами.

«Хроніка Києво-Михайлівського Золотоверхого манастиря», манастирський літопис, складений 1701 і 1736. Охоплює разом з додатками період з 11 до поч. 18 в. і містить опис подій суспільно-політ. значення, але гол. увагу присвячує іст. манастиря, описам діяльности багатьох ігуменів, а також видатних церк. і культ. діячів. Хроніка написана укр. книжною мовою 18 в. Уривки з неї опубліковані в «Прибавлениях к Киевским епархиальным ведомостям» (1861, ч. 13, 14 і 16).

«Хроніка Мотронинського манастиря», короткий коз. літопис, складений у Мотронинському манастирі б. Чигирина. Охоплює іст. події від 1516 до 1749. На двох піваркушах рукописного тексту коротко занотовано іст. події 16 — 18 вв.: про коз. гетьмана Пренцлава Лянцкоронського, коз.-сел. повстання, очолені Т. Федоровичем (1630), П. Павлюком і К. Скиданом (1637), Я. Острянином і Д. Гунею (1638); полтавське повстання проти І. Виговського (1657 — 58), кероване М. Пушкарем; Дрижипільську битву і скинення з гетьманства І. Самойловича (1678). Ориґінал втрачений; передрук у «Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским», т. І. К. 1856.

«Хроніка Наукового Товариства ім. Шевченка» (до 1905 — «Хроніка Українсько-Руського Наук. Т-ва ім. Шевченка»), бюлетень, що публікував звіти й матеріяли з діяльности НТШ. З 1900 до 1914 «X.» виходила квартально (59 чч.), з 1918 (за воєнні роки 1914 — 18 вийшли чч. 60 — 62) неперіодично. Разом за 1900 — 39 появилося у Львові 74 чч. З відновленням НТШ на еміґрації вийшли за час від 1939 до 1949 75 — 76 чч. «X.»; від 1949 до 1953 вийшло 77 ч. (1954), за 1963 ч. 79 і за 1964 — 65 ч. 80 (1966).

«X.» інформує про рух свого членства, подає відомості про зміст нових праць тощо. До 1939 «X.» повідомляла про стан своєї бібліотеки і музеїв (Культ.-Іст., Іст. воєнних пам’яток і Природописний), звітувала про стан своїх нерухомостей і підприємств, про допомогу студіюючій молоді тощо; інформувала про зв’язки НТШ з ін. наук. культ. установами; звітувала про участь чл. НТШ в міжнар. наук. конференціях, про заходи НТШ в справі створення Укр. Ун-ту у Львові.

Хронович Володимир (1889 — 1973), гал. письм. і педагог родом з Бродів. Друкуватися почав 1911; зб. оп.: «Пригоди Лиса Панаса та його дружини Мотрі» (1922), «Іванків день» (1934), «Мамусине серце» (1961), «З далеких літ» (1965).

[Хронович Володимир (1890 — 1973, Снятин). — Виправлення. Т. 11.]

Хроновят Михайло (1894 — 1981), інж.-аґроном, кооп. і гром. діяч, родом з с. Риботичі, Добромильського пов. (Галичина) ; студіював у Чехії. З 1926 на керівних посадах «Маслосоюзу» в Галичині (з 1932 чл. дирекції; 1937 — один з трьох дир.); гол. «Сокола-Батька» у Львові (1934 — 39), чл. гол. ради «Сіль. Господаря», Т-ва «Просвіта» та ін. За війни 1940 — 41 керманич госп. відділу УЦК в Кракові, 1943 — 45 чл. Військ. Управи Дивізії «Галичина». На еміґрації в Німеччині — доц. Укр. Техн.-Госп. Ін-ту. З 1953 в Клівленді і в Лос Анджелес (ЗДА), де й помер.

Хронограф, за давніх часів зведений виклад всесвітньої історії. Перші Х. з’явилися у Візантії. На Україні вони були компіляцією з перекладних грец. хронік (Малали, Гамартола), Йосифа Флавія, Біблії та укр. літописів. Сліди користування Х. помітні вже в кіп. Нестерового літопису; Гал.-Волинський Літопис теж згадує якийсь Х. Пізніше відомі два типи Х.: т. зв. «еллінсько-рим.», в основу якого покладено грец. світські хроніки, та «юдейський», що тримається гол. Біблії. На Україні Х. були поширені від 15 до поч. 18 в. і становили гол. джерело знання про античний світ.

Хрукалова Зінаїда (* 1907), драматична акторка родом з с. Новоегорлика на Ростовщині, закінчила Муз.-драматичний Ін-т ім. М. Лисенка в Києві (1929) і працювала в Київ. Театрі ім. І. Франка (1929 — 32), Одеській драмі ім. Революції (1932 — 33) і в Дніпропетровському Укр. Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка. Гол. ролі: Анна («Украдене щастя» І. Франка), Маруся («Маруся Богуславка» М. Старицького), Марія Тюдор (в однойм. драмі В. Гюґо), Донна Анна («Камінний господар» Лесі Українки), Леді Мільфорд («Підступ і кохання» Й.-Ф. Шіллера), Комісар («Оптимістична трагедія» В. Вишневського) та ін.

Хрустальне (V — 19), с. м. т. на Донбасі у Ворошиловградській обл., підпорядковане Краснолуцькій міськраді; 4 800 меш. (1966). Видобуток вугілля; більшість населення працює в м. Красний Луч.

Хруцький Сергій (1885 — ?), гром.-церк. діяч, за фахом нар. учитель. Посол до поль. сойму від Волині (1922 — 27), від 1925 чл. УНДО і його Центр. Комітету; 1928 — 35 посол УНДО з т. зв. держ. «листи». Діяч у правос. Укр. Церк. Комітеті, який домагався українізації Правос Церкви. З 1930 чл. Передсоборового Зібрання Правос. Церкви. 1939 заарештований сов. владою й вивезений до Казахстану. Дальша доля невідома.

[Хруцький Сергій (1887, Кмічин, Холмщина — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Хрущов Василь (1882 — 1941), вчений у галузі електротехніки родом з Петербурґу, д. чл. АН УРСР (з 1939); працював у Росії, з 1923 на Україні. Проф. Харківського Технологічного Ін-ту і (з 1930) Харківського Електротехн. Ін-ту; з 1939 дир. Ін-ту Енерґетики АН УРСР. Основні праці Х. присвячені вивченню колекторних машин змінного струму, передачі та розподілу електронної енерґії, проблем механічних та дугових випрямлювачів тощо. Автор бл. 80 праць, у тому ч. 16 монографій та підручників.

Хрущов Микита (17. 4. 1894 — 11. 9. 1971), керівний діяч КПСС й уряду СССР, довголітній перший секретар ЦК КП(б)У. Нар. Х. у с. Калиновці Курської губ. (тепер Курська обл.); з 1908 працював робітником-слюсарем на Донбасі. З 1918 Х. вступив до Ком. партії і з поч 1920-их pp. став низовим партійним робітником, з 1926 — секретарем Петрово-Мар’їнського районового комітету КП(б)У. Його кар’єра як визначного партійного керівника починається з 1929, коли він, навчаючися в Моск. Пром. Академії, здобув довір’я Й. Сталіна, яким користувався до смерти останнього. З 1938 до 1949 (з перервою від березня до грудня 1947, коли першим секретарем ЦК КП(б)У був Л. Каганович). Х. стояв на чолі КП(б)У як перший секретар її ЦК, а в другій пол. 1949 знову повернувся до Москви, де був секретарем ЦК ВКП(б) і першим секретарем Моск. обл. комітету партії. По смерті Сталіна Х. став першим секретарем ЦК КПСС, а з березня 1958 зосередив у своїх руках партійне і держ. керівництво, ставши гол. Ради мін. СССР. У жовтні 1964 у висліді внутр. перевороту в Політбюрі ЦК КПСС Х. був позбавлений усіх посад й усунений від держ. і партійного керівництва.

За життя Сталіна Х. був вірним виконавцем його доручень, чим і заслужив довір’я могутнього протектора. Сталінську політику, бувши першим секретарем ЦК КП(б)У, Х. неухильно здійснював і на Україні. На цей період його діяльности на Україні припадають: важкий останній рік єжовщини, окупація, а потім приєднання до УССР Галичини й Волині (1939) та Буковини (1940), наступний, особливо на поч. війни кривавий терор на зах.-укр. землях, орг-ція больш. партизанщини під час другої світової війни, голод 1946 — 47 і післявоєнне посилення боротьби з укр. націоналізмом.

Очоливши по смерті Сталіна КПСС, а згодом й уряд СССР, сміливістю госп.-політ. перебудов Х. виявив себе як яскравіша індивідуальність, єдина серед спадкоємців Сталіна. У доповіді на XX з’їзді КПСС (червень 1956) він проголосив боротьбу проти «культу особи» Сталіна, був ініціятором освоєння цілинних земель, перебудови управління промстю і сіль. госп-вом (утворення пром. р-нів, поділ обкомів КПСС на сіль. й міські) тощо.

Однак, ці його міроприємства або не мали успіху (напр., примусові посіви кукурудзи в р-нах, не сприятливих для цієї культури, перебудова партійних орг-цій за виробничим принципом), або сам він не доводив їх до кін.: бувши ініціятором поборення «культу особи», сам і повернувся до політики ресталінізації; допустивши деяку свободу думки, з кін. 1962 розпочав переслідування т. зв. «абстракціонізму» й «модернізму» в літературі й мистецтві; початковими заходами десталінізації сприяв деякому поширенню прав нац. республік, але сам же їх унедійснив посиленням боротьби проти націоналізму в цих республіках. Особливо важкий своїми наслідками, зокрема на Україні, хрущовський закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям» (1958), за яким запроваджено посилену русифікацію не лише Освіти, а й усього культ. життя в нац. республіках.

Ця непослідовність політики Х. викликала, з одного боку, розчарування й незадоволення населення, у висліді якого розвинувся рух опору, в нац. республіках, спрямований гол. проти нац. дискримінації; а з другого — у керівних колах КПСС страх перед т. зв. «волюнтаристичними» методами хрущовського керівництва, які загрожували розвалити вироблену Сталіном тоталітарну систему. Це останнє й стало причиною внутр. перевороту в Політбюрі ЦК КПСС 1964, у висліді якого Х. усунено з усіх керівних позицій. Х. залишив «Спогади», в яких дещо критично, але назагал схвально оцінює лінію партії за доби його активної політ. діяльности.

[Хрущов Микита († Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Р. М.

Худаш Михайло (* 1925), мовознавець, старший наук. співр. Ін-ту Суспільних Наук АН УРСР у Львові, дослідник укр. пам’яток 16 — 17 в., зокрема актів Львівського Ставропігійського Братства (монографія: «Лексика укр. ділових документів кін. XVI — поч. XVII ст.», 1961). Зокрема зацікавився антропонімією 16 в. Ці питання стали ядром його праці про укр. антропонімічну систему взагалі («З історії укр. антропонімії», 1977). Х. досліджував також мову П. Беринди і давньоукр. етнонімію (дреговичі уличі, 1981).

Художня самодіяльність, масова мист.-культ. діяльність, що її проводять в УССР, створені на місце «Просвіт» і «Хат-читалень», стимульовані й фінансово утримувані сов. державою установи (понад 600 млн карб. річно). Очолює й координує Х. с. в УССР мін-во культури. Завданням Х. с. є дати можливість аматорам виявити свої мист. здібності й заповнити їх вільний від праці час. Для того створюються будинки, т. зв, палаци культури (п. к.) і клюби — держ. культ.-осв. заклади, які займаються орг. і методичним керівництвом Х. с. П. к. діють майже в усіх містах і селах УССР (26 000, з того ч. 80% на селах; стан на 1982); вони належать проф. спілкам, пром. підприємствам, сіль. колгоспам. Установи Х. с. займають велике ч. платних сил. Практично п. к. організують коцерти, театральні і кіноспектаклі, мист. виставки, мист. конкурси, фестивалі тощо. За офіц. даними 1982, в УССР діяло понад 20 000 аматорських хорів, ансамблів, капел бандуристів, бл. 30 000 театральних гуртків. Кращі самодіяльні колективи дістають звання «нар.», а ті, що дорівнюють проф. — «заслужених». Будови п. к. не йдуть у парі з вишколом фахового персоналу для їх обслуговування, і рівень аматорських гуртків перев. низький. Діяльності ансамблів і гуртків Х. с. та їх теоретичним проблемам присвячений тижневик «Культура і життя».

Подібна до УССР Х. с. ведеться серед укр. меншостей в країнах сх. бльоку під керівництвом місц. укр. культ.-гром. орг-цій: у Польщі (Укр. Суспільно-Культурне Т-во), Чехо-Словаччині (Культ. Спілка Укр. Трудящих) та в Румунії і Юґославії.

В діяспорі Х. с. ведеться як частина заг. культ.-осв. життя укр. громад (див. окремі країни укр. поселення).

Худорба Архип (1748? — поч. 19 в.), чл. Новгородсіверського патріотичного гуртка, коз. старшина, історик родом з с. Комані, Новгородсіверського пов.; з 1769 сотенний осавул, 1773 — сотенний отаман, а 1777 — 82 сотник Шептаківський; з 1785 — секунд-майор Стародубського карабінерського полку. Автор «Малороссийской истории», написаної в ліберальному і антирос. дусі (не збереглася), яка, за припущеннями О. Оглоблина, мала бути одним з джерел «Історії Русів».

[Худорба Архип (бл. 1750 — поч. 19 в.). — Виправлення. Т. 11.]

Худяк Василь (1903 — 38), письм. родом з Курщини. Належав до літ. орг-ції «Плуг». Перше оп. «На машині» надрукував 1922; друкувався в ж. «Сіль.-госп. пролетар». Окремо вийшли зб. оп.: «Переможці степу» (1925), «У полі боротьби» (1926), «Паровоз гуде» (1929), «Упоперек рейок» (1930); п’єси: «Ворожка», «Терешко-коровник» (1925).

Хуліганство, рід злочину в сов. законодавстві, порушення гром. порядку і зневага до суспільних стандартів. Іноді різні неконформістичні дії кваліфікуються теж як Х. Відповідальність за Х. передбачена Кримінальним кодексом УССР (ст. 206), до неї можуть притягати судовим або адміністративним порядком. За вчинення дрібного Х. та з неповнолітніх порушників до 16 р. життя (якщо акт не підлягає кримінальному покаранню) стягається відшкодування. Реченці покарання суд. порядком: від пів до одного року позбавлення волі або грошова кара; злісне Х., вчинене з опором органам міліції, карається позбавленням волі від 1 до 5 pp.; особливо злісне Х. з застосуванням зброї карається від 3 до 7 рр Указами Верховних Рад СССР та УССР 1966 і 1967 приспішено розгляд справ Х. в стадії слідства і суду.

У сов. практиці часто вияв політ. опору, напр., участь у демонстраціях, публічний опір органам влади тощо, натавровується як Х. Останнім часом за це суджено декого з дисидентів і правозахисників. Сов. органи не публікують статистики хуліганських вчинків. Х. досить поширене, гол. серед молоді, хоч сов. пропаґанда визначає це явище як типове тільки для зах. суспільства.

В. М.

Хурґін І. († 1926), жид. політ. діяч, соціяліст, згодом комуніст, чл. Укр. Центр. Ради і один з організаторів жид. нац. автономії на Україні; брав активну участь при укладенні закону про нац.-персональну автономію Укр. Центр. Ради. Заступник мін. для жид. справ М. Зільберфарба в урядах В. Винниченка і В. Голубовича. З 1919 співпрацював з совєтами.

Хусід Григорій (* 1924), скульптор родом з Кіровограду; закінчив Київ. Художній Ін-т (1952). Скульптурні портрети; пам’ятники — Ахунбабаєву в Маргалані (1962 — 63), акад. Д. Заболотному в с. Заболотному на Вінничині (1965) та ін.; скульптурні оздоби в Палаці культури в Новій Кахівці. Х. працює перев. в склобетоні.

Хуст (V — 4), м., р. ц. на Закарпатті; положений у Мармароській котловині, при впадінні Ріки до Тиси, 24 000 меш. (1970). На окраїнах м. підноситься вулканічного походження гора, на якій в 11 — 12 вв. збудовано замок-фортецю (тепер у руїнах). Замок служив для охорони доступу до копальні солі в Солотвині. У 16 — 17 вв. за Х. і його замок часто воювали Габсбурґи і семигородські кн., а також на нього нападали турки і татари. 1709 Франц Ракоці скликав у Х. семигородський сойм. Замок був знищений від бурі і пожежі 1766. У Х. народився учений І. Орлай (1770), у 19 в. жив філософ В. Довгович. 21. 1. 1919 в Х. зібрався Всенар. Конґрес угор. русинів, що утворив Центр. Нар. Раду і ухвалив приєднати Закарпаття до України. 10. 11. 1938 Х. став столицею автономної Карпато-укр. держави, куди евакуювався уряд А. Волошина з Ужгороду, і був свідком її нац.-держ. відродження та в сер. березня 1939 збройної боротьби між Карп. Січчю і чес. та угор. військами. Тут також зібрався Сойм Карп. України 15. 3. 1939. У Х. 1938 — 39 був осідок Апостольського Адміністратора Мукачівської епархії, виходив щоденник «Нова Свобода» та діяв театр «Нова Сцена». На замковій горі поховані поляглі карп. січовики. Тепер у Х. працюють фетро-фільцева і взуттєва фабрики, мебльовий комбінат, цегельно-черепичний завод, підприємства харчової пром-сти, сер. школи (1921 — 45 була гімназія), лісотехн. технікум, медична і культ.-осв. школи.

В. М.

Хутір, мале сіль., часто однодвірне поселення поза селом. Х. виникали під час освоєння нових земель, коли творилися хутірські госп-ва з розміщенням усіх земель і госп. забудувань на одному місці. З 16 в. на запор. землях, а згодом на Чорноморщині і Донщині поставали Х.-зимовники. У 19 в. Х. поширилися, особливо у Вол. губернії, водночас і на укр. землях під Австро-Угорщиною. Зближені до Х. були т. зв. відруби і відрубні госп-ва, в яких зем. угіддя і частина забудувань купчилися разом, а сама сел. садиба далі залишалася в с. На поч. 20 в. аґрарна політика царської Росії з метою зміцнення сел. стану сприяла творенню хутірських госп-в. За Столипинської реформи (1907 — 16) було створено 1,6 млн хутірських госп-в з 16 млн десятин землі. У 8 укр. губ. на Х. і відруби припадало 2,7 млн десятин, якими володіли 400 тис. (14%) сел. дворів.

Сов. влада за НЕП-у толерувала хутірні госп-ва, але почала їх ліквідувати за колективізації сіль. госп-ва, натавровуючи хліборобів на Х. як куркулів, що ніби були гол. перешкодою колективізації. У Зах. Україні Х.-садиби, але не як госп-ва, ще існують через обмаль житлових приміщень у колгоспних с. Сов. влада намагається переносити й їх у с.

Подібною до Х. є система фермерських поселень і госп-в у Канаді і ЗДА. Укр. поселенці кін. 19 і поч. 20 в. творили Х.-фарми гол. в трьох степових провінціях Канади та у Півн. Дакоті, ЗДА.

В. М.

Хутір-Михайлівський, див. м. Дружба.

Хуторна (псевдонім Островерхової) Єлисавета (1886 — 1980), драматична акторка перев. на характерних ролях, родом з с. Ізносково на Курщині. 1906 — 19 в Театрі М. Садовського в Києві, згодом у театрах Вінниці, Одеси (1925), Полтави (1936), під час війни на Кавказі, далі в Ужгороді (1945) і в Запорізькому Театрі ім. М. Щорса (1947 — 57). Кращі ролі: Василина («Суєта» І. Тобілевича), Хвеська («Дві сім’ї» М. Кропивницького), Зінька («Лісова квітка» Л. Яновської), Долорес («Камінний господар» Лесі Українки), Анна Андріївна («Ревізор» М. Гоголя), Сірчиха («За двома зайцями» М. Садовського) та ін.

[Хуторна (псевд. Островерхової) Єлисавета († Київ), 1906 — 20 в Театрі. М. Садовського. — Виправлення. Т. 11.]

Хуторський (справжнє прізвище Лифар) Павло (1896 — 1966), письм. родом з Полтавщини. З поч. 1920-их pp. працював у провінційній пресі на Полтавщині, потім у Харкові, у ж. «Сільсько-господарський пролетар»; належав до літ. орг-ції «Плуг». Автор багатьох оп. і нарисів у газ. і журн., перев. на теми села й колективізації. Окремо вийшли оп. «Підвів», «Молода сила» (1928), повість «Синій камінь» (1930) та ін.

Хуторян Антін (1892 — 1955), поет журналіст і перекладач родом з с. Війтівці на Київщині. Перший вірш надрукував рос. мовою 1910; по революції перейшов на укр., належав до орг-ції «Плуг». 35. поезій «Гасла» (1925) і фейлетонів «Виродки з роду» (1930). З поч. 1930-их pp. працював гол. в ділянці перекладу з рос.

[Хуторян Антін († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

«Хуторянинъ», рос.-мовний сіль.-госп. тижневик, орган Полтавського Госп. Т-ва; приділяв увагу також справам кооперації. Виходив 1895 — 1917 у Полтаві. Газ., з виразно проукр. тенденціями, ширила серед населення, як безплатний додаток укр. кн. госп. змісту (серед ін. кн. Є. Чикаленка «Розмови про сіль. хазяйство» та ін.); одним з ред. «X.» був Д. Квітка.

Хутрова промисловість, галузь легкої промисловости, що продукує хутряні вироби з шкур диких та свійських тварин. Довгий час хутра вироблялися ремісничим і кустарним способами. Перша невелика хутрова фабрика була закладена 1891 в Тисьмениці (Станиславівщина). Основну масу хутра і хутрову сировину вивозили з України за кордони, натомість імпортовано хутра. Х. п. на Україні почала розвиватися з 1930. 1931 постала хутрова фабрика в Харкові, яку в 1960-их pp. цілком реконструйовано. Найбільше об’єктів Х. п. виникло у 1960-их pp. На 1971 важливішими були: Харківське хутрове об’єднання (йому підпорядковані хутрові фабрики в Балті та філіял у м. Червонограді) і Тисьменицьке (йому підпорядкована фабрика у Львові), Одеська і Жмеринська фабрики. Підприємства Х. п. переробляють шкурки норки, песця, сріблясто-чорної лисиці, каракуля, хутрові смушки, що їх заготовляють на місці й частково імпортують з Сер. Азії та Казахстану. 1970 вироблено 3,4 млн комірів і 3,7 млн головних уборів.

Див. також Хутровий промисел.

Хутровий промисел, галузь мисливського госп-ва, добування хутрових звірів, первинна обробка і заготівля хутра. Продуктами Х. п. є також м’ясо, шкіряна сировина тощо; вона сприяє знищенню гризунів-шкідників. На Україні Х. п. має перев. спортивний характер; добувають щороку бл. 4 млн шкірок хутрових звірів; основними об’єктами Х. п. є заєць-русак, лисиця червона, кріт, куниця, білка, ондатра та тхір звичайний. Докладніше див. Мисливство.

Хутрові звірі, ссавці (дикі й ті, що їх розводять у неволі — тепер вони становлять більшість), шкурки яких ідуть на виготовлення хутер (див. Хутрова пром-сть). На Україні нараховують 30 видів мисливсько-пром. звірів. Серед них найбільше значення мають: заєць (вирощують бл. 500 000 річно), кріт (бл. 200 000 річно), лисиця (до 50 000), ондатра (до 30 000), тхір (2 000), ховрак, хом’як та ін. Див також Мисливство.

Попередня     Головна     Наступна