[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3835-3847.]

Попередня     Головна     Наступна

Шевчики, хоровід-пантоміма, в якому учасники співом і рухами відтворювали роботу шевця; згодом розвинений у танок (муз. розмір 2/3), виконується одинцем або удвох без співу.

Шевчік (Ševčik) Отакар (1852 — 1934), чес. скрипаль-педагог; 1874 працював У Харкові, 1875 — 92 у Києві; з 1892 проф. Празької Консерваторії, 1909 — 19 — проф. школи майстрів Муз. Академії у Відні. Автор інструментальних творів.

Шевчук Анатолій (* 1937), новеліст родом з Житомира. Почав друкуватися з 1962 в газ. «Літературна Україна», журн. «Дніпро» та ін. 1966 за обвинуваченням в «антирадянській аґітації й пропаґанді» був заарештований і засуджений на 5 pp. ув’язнення в таборах суворого режиму. Ув’язнення відбував у Мордовії. У зв’язку з арештом була знята з пляну в в-ві «Радянський Письменник» зб. новель Ш. Після звільнення з ув’язнення відомостей про нього немає.

Шевчук Валерій (* 1939), один з визначніших письм. покоління шестидесятників, майстер псих. прози на теми сучасности, родом з Житомира. Зб. оп. і повістей: «Серед тижня» (1967), «Набережна 12» і «Середохрестя» (1968), «Вечір святої осени» (1969), «Крик півня на світанку» (1979), «Двоє на березі» (1984) та ін. Працює також над актуалізацією старокиїв. літ. тематики та літератури середньої доби: роман «На полі смиренному» (1982), роман-есей «Мисленне дерево» (1986), упорядкування в перекладах на суч. літ. мову зб. любовної лірики 16 — 19 ст. «Пісні Купідона» (1984), «Літопис Самійла Величка» у ж. «Київ» 1986 — 87, та ін.

Шевчук Василь (* 1932), письм. родом з Житомирщини. Зб. віршів для дітей: «У труді зростаємо» (1951), «На зеленому роздоллі» (1968); повісті: «Зелений шум» (1963), «Вітрила» (1964), «Трублять лебеді над Славутичем» (1967); романи «Григорій Сковорода» («Предтеча», 1969, 1972), «Велесич» (1980) та ін.

Шевчук Володимир (* 1917), укр. кат. свящ.-василіянин, нар. у провінції Саскачеван (Канада). З 1943 свящ., ігумен манастиря в Мондері, засновник і керівник василіянського в-ва в Торонто (1949 — 52), протоігумен провінції ЧСВВ у Канаді (1952 — 58) та душпастир у Вінніпезі, Торонто й Оттаві.

Шевчук Григорій (* 1916), історик родом з Житомирщини, співр. Ін-ту Іст. АН УРСР (1965 — 67), з 1969 проф. Київ. Ін-ту культури. Праці з іст. громадянської війни і культ. будівництва: «Боротьба трудящих Радянської України проти контрреволюції на Півд. в 1920 р.» (1956), «Розгром іноземних інтервентів на півд. України і в Криму. Листопад 1918 — квітень 1919 р.» (1959), «Червоне козацтво» (1965), «Культ. будівництво на Україні у 1921 — 1925 pp.» (1963). Співавтор колективних вид.: «Іст. Укр. РСР» (1967), «Розвиток укр. культури за роки радянської влади» (1967).

[Шевчук Григорій (* Красногірка, Сквирський пов., Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Шевчук Семен (1887 — 1968), адвокат у Львові, гром. діяч родом з Галичини; брав участь у визвольних змаганнях 1917 — 20 pp. III. часто боронив укр. націоналістів у політ. процесах. По другій світовій війні оселився в Канаді, був гол. Т-ва укр. правників. Помер у Торонто.

Шевчук Тетяна (* 1904), педагог, письм. і журналістка родом з Галичини. Дитиною з батьками прибула до Канади. Вчителювала в сер. школах, працювала в Союзі Українок Канади, писала до укр. і англомовної преси. Авторка оп., зб. поезій «На престіл майбутніх днів» та англ. мовою «A Record of the Spirit». Пізніше переселилася до ЗДА.

Шевчукевич Опанас (* 1902), скульптор-аматор, за фахом лікар, родом з с. Виженки на Буковині; скульптурні портрети І. Бажанського, М. Івасюка, О. Кобилянської, Т. Шевченка та ін.

Шедель (Schadel) Йоган-Ґотфрід (1680 — 1752), архітект, нар. бл. Гамбургу, 1713 — 30 на рос. службі в Петербурзі для будов меншиковських палаців на Василівському острові, в Оранієнбавмі та Кронштадті, 1730 в Москві допомагав Растреллі при будовах Кремлю й ін. держ. будов. З 1731 на Україні, до 1745 працював над будовою дзвіниці Києво-Печерської Лаври у переходовому стилі від барокко до клясицизму, однієї з кращих веж Сх. Бропи 18 в. Йому належить надбудова Київ Академії на Подолі і дзвіниці Софійського собору (1736 — 40). Ш. перебудував митрополичу палату (1744 — 48) та збудував софійський мур з т. зв. Брамою Заборовського, дуже вдало поєднуючи зах. стильові елементи з елементами коз. барокко й мотивами нар. орнаменту. Помер у Києві.

Шейковський Каленик (1835 — 1903), педагог, мовознавець і етнограф родом з Кам’янця Подільського. Як студент Київ. Ун-ту брав участь в організації недільних шкіл укр. мовою (1859), видай для них «Домашню науку» (2 частини, 1860). Після припинення студій, а далі відкинення дисертації в Київ. Духовній Академії (1871) учителював. Видав етногр. нарис «Быт подолян» (1859 — 60), що містить деякі етимологічні матеріяли (пізніші етимологічні ст. про слова вира і Русь). Від 1862 змушений жити поза межами України, 1876 засланий до Мензелінська в губ. Уфа за друкування укр. мовою. Гол. працею Ш. мав бути його «Опыт южнорусского словаря», що мав протистояти словникам, які містили «куті» слова, і бути словником живої мови в її діялектній різноманітності, з включенням етногр. матеріялів, імен власних, різних словникових форм. 1 випуск (А — быяк) вийшов 1861; у наслідок переслідування укр. друку і особистих поневірянь, а також пожежі, що знищила зібраний матеріял, вийшов далі тільки випуск 1 і 2 тому 5 (Т — хлівець, 1884, 1886).

[Шейковський Каленик († Мензелінськ, Уфімська губ., Росія). — Виправлення. Т. 11.]

Ю. Ш.

Шека Іван (* 1907), хемік родом з Запоріжчини, чл.-кор. АН УРСР (з 1957). Праці Ш. стосуються фізичної хемії неводних розчинів, хемії комплексних сполук тощо.

[Шека Іван (* Гайчул [тепер Новоукраїнка], Олександрівський пов., Катеринославська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Шекера Анатолій (* 1935), балетмейстер, нар. у Владивостоці; по закінченні балетмайстерської студії Держ. Ін-ту Театрального Мистецтва (1964) працював в оперних театрах Львова (1964 — 67) й Києва (1967 — 77). Поставив балети з укр. репертуару: «Лілея» К. Данькевича (1964), «Відьма» В. Кирейка і «Досвітні вогні» Л. Дичко (обидва 1967), «Камінний господар» В. Губаренка (1969) та ін.

Шекера Іван, сучасний історик, співр. Ін-ту іст. АН УРСР. Праці з іст. княжої доби «Міжнародні зв’язки Київ. Руси» (1963), «Закарпаття — складова частина Київ. Руси» (1965), «Київ. Русь XI ст. у міжнародних відносинах» (1967); ст. про становище селянства на Правобережній Україні в другій пол. XVI ст.

Шекерик-Доників Петро (1889 — ?), гром.-політ. діяч на Гуцульщині, селянин, активний діяч Укр. Радикальної Партії, 1918 — 19 чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР і Трудового Конґресу; 1928 — 30 посол до поль. сойму; 1939 заарештований НКВД і засланий на Сибір, дальша доля невідома.

[Шекерик-Доників Петро (* Голови, Косівський пов., Галичина — † Сибір). — Виправлення. Т. 11.]

Шекспір (Shakespeare) Вільям (1564 — 1616), великий англ. поет і драматург родом зі Стратфорду на Ейвоні (там і помер). Перші переклади Ш. укр. мовою належать П. Кулішеві й М. Старицькому, зокрема від Куліша до Г. Кочура є 8 перекладів «Гамлета». Ін. драматичні твори Ш. перекладали І. Франко, Ю. Федькович, П. Грабовський, Я. Гординський, М. Рильський, І. Кочерга, Ю. Клен та ін. До визначніших належать переклади Т. Осьмачки («Макбет», «Король Генрі IV»), І. Стешенко («Отелло»), Г. Кочура («Гамлет»), М. Лукаша («Двоє сеньйорів з Верони»). М. Бажана («Буря»). На еміґрації Ш. перекладали М. Славінський, І. Костецький, С. Гординський, О. Тарнавський, Я. Славутич, О. Зуєвський та ін.

Першою на укр. сцені була вистава «Макбета» в «Кийдрамте» (1920, режисер і виконавець гол. ролі Л. Курбас). Найчастіше укр. театри виставляють комедії Ш.: «Приборкання гострухи», «Віндзорські витівниці», «Багато галасу даремно» тощо. «Отелло» уперше був виставлений у львів. Театрі «Укр. Бесіди» (1923, режисер і виконавець гол. ролі О. Загаров), потім у Дніпропетровському. (1925 — 26, режисер П. Саксаганський, у гол. ролі Б. Романицький); укр. прем’єра «Гамлета» відбулася у Львові (1943, режисер Й. Гірняк, у гол. ролі В. Блавацький), потім у Харкові (1956, у гол. ролі Я. Геляс); ролю короля Ліра у Києві (1959) виконував М. Крушельницький.

Крім поодиноких видань Ш., збірно вийшли «Вибрані твори», І — II (1950 — 52), «Твори», I — III (1964), повне вид.«Твори», I — VI (1983 — 86). Повне вид. сонетів вийшло на еміґрації в перекладі І. Костецького (1958) і в Києві (1964, в перекладі Д. Паламарчука).

Шелесні (інакше, з рос. — шиплячі) приголосні, за місцем артикуляції середньопіднебінні, в сучасн. укр. мові — ш і ж (спіранти) та ч і дж (африкати). У сучасн. укр. мові всі ці приголосні не пом’якшуються, за винятком становища перед і, де паляталізація автоматична: жах, жити, але жінка, ножі. Іст: беручи, ш походить з х перед голосними переднього ряду і з груп с або х + й (рух: рушити, дух: душа, носити: ноша), ж — з ґ перед голосними переднього ряду і з груп ґ або з + й (нога: ніжка з ножька, стерегти: сторожа, гризти: грижа), а також із сполуки д + й (пропаде: пропажа). У цьому останньому випадку однак, правдоподібно, первісним рефлексом групи дй було дж, яке згодом спростилося в ж. Сліди первісного дж такого походження вбачають у чергуванні д : дж в дієсловах (ходити: ходжу), а також у тих формах з дж, що зберігаються в говірках (бойківських і лемківських). Шелесні перед голосними переднього ряду — явище праслов’янське (бл. 6 ст. по Хр.) і характеризують усі слов. мови, шелесні, що утворилися зі сполучень з й, постали в період розпаду праслов’янської мови (бл. 6 — 9 ст.) і почасти різняться в поодиноких слов. мовах. Нове дж творилося в укр. мові бл. 1600 в поодиноких словах зі старого ж або ч (джерело, джміль), а крім того, ширилося в новопозичуваних чужих словах (кинджал). Через те, що пом’якшення шелесних не мало фонологічної вартости, воно втратилося в більшості укр. говірок, за винятком гол. бук.-покутських, гуцульських і бойківських. Ці процеси ствердіння спостерігаються від 15 в.

Ю. Ш.

Шелест Віталій (* 1940), фізик родом з Харкова, чл.-кор. АН УРСР (1969). Закінчив Київ. Ун-т (1962) і працював в Ін-ті Теоретичної Фізики АН УРСР (1962 — 74), заступних дир. цього Ін-ту (1966 — 74), проф. Київ. Ун-ту. З 1974 в Москві. Праці з ядерної фізики, статистичної фізики та з основ квантової теорії.

Шелест Йосип або Василь († 1768), запор. козак, ватажок гайдамацького загону, створеного ним на весні 1768 в Холодному Яру. Ш. закликав селян до повстання проти поль. шляхти, покликаючися на лист кошового Січі П. Калнишевського. Після смерти Ш. на чолі повстанців став М. Залізняк.

[Шелест Йосип або Василь, м. б. Василь (? — 1768, Кодня бл. Житомира). — Виправлення. Т. 11.]

Шелест Петро (* 1908), сов. партійний діяч родом з с. Андріївців на Харківщині. Закінчив Маріюпільський металюрґійний ін-т (1935); 1948 — 54 був дир. заводів Ленінграду й Харкова; з 1954 на партійній роботі в Київ. обкомі КПУ (1957 — 62 перший секретар), чл. ЦК КПУ (з 1961), з 1963 перший секретар ЦК КПУ; 1964 став чл. ЦК КПСС. Кількаразово депутат Верховних Рад УССР і СССР. Ш. підтримував Л. Брежнєва і користувався довір’ям політбюро ЦК КПСС, до складу якого належав як перший секретар ЦК КПУ. Ш. підтримав обмежену українізацію та сприяв деяким госп. реформам по лінії більшої автономізації. У його публіцистичній праці «Україно наша Радянська» (1970) виявилися ознаки місц. патріотизму, разом з тим Ш. до деякої міри толерував вияви укр. нац. руху опору, й активізацію нац. елементів на Україні Москва приписувала реґіональним амбіціям Ш. та його неспроможності приборкати ці сили. На доручення Москви в січні 1972 відбулася чергова хвиля арештів на Україні, а в травні того ж р. НІ. усунули з України і призначили на одного з заступників гол. Ради мін. СССР. Одночасно преса заатакувала книгу Ш. «Україно наша Радянська», зокрема журн. «Комуніст України» (квітень 1973), приписуючи йому націоналістичні помилки (ідеалізація минулого України, переяскравлення нац. елементів у культурі і змагання до адміністративно-госп. автономії). У висліді цих заходів Ш. усунули з Політбюра ЦК КПСС і цілковито ізолювали від партійної діяльности як пенсіонера у Москві, але без застосування будь-яких ін. санкцій. Натомість партійний і адміністративний апарат на Україні, зокрема культ.-осв. установи, очищено від осіб, які завдячували свої позиції Ш. або чинили опір посиленому русифікаційному курсові.

[Шелест Петро (* Андріївка, Зміївський пов.). — Виправлення. Т. 11.]

В. М.

[Шеллінґіянство. — Доповнення. Т. 11.]

Шелудько Дмитро (1892 — 1954), мовознавець і літературознавець родом з Києва; освіту здобув у Київ. Ун-ті; з романської філології — в ун-ті в Галле (Німеччина). Автор другого (після І. Шаровольського) і повнішого (бл. 700 слів) дослідження про нім. лексичні позики в укр. мові. Рецензенти вказували на те, що теза Ш. про поль. посередництво в усіх укр. германізмах перебільшена (Н. Ліперовська «Мовознавство», ч. 2, 1934, В. Сімович, ЗНТШ, 155), але політ. атмосфера 1933 внеможливила розгортання дискусії. Крім того, праці про українізми в рум. мові, румунізми в укр. і болг. мовах. По переїзді до Болгарії (1927), популяризація укр. літератури, зокрема Шевченка в болг. вид.

[Шелудько Дмитро (* Іркліїв, Золотоніський пов., Полтавська губ. — † Софія, Болгарія). — Виправлення. Т. 11.]

Шелухин Сергій (1864 — 1938), правник, гром., політ. і пед. діяч, письм. (писав вірші під псевд. С. Павленко) родом з Полтавщини; працював суддею у різних м. України, активний в укр. русі, почавши з 1905: гол. Рев. комітету в Одесі (1917), діяч УПСФ, чл. Укр. Центр. Ради; ген. суддя УНР, мін. суд. справ в уряді В. Голубовича (лютий-квітень 1918), за гетьманату чл. Держ. Сенату і гол. укр. делеґації на мирових переговорах з РСФСР; 1918 виконуючий обов’язки мін. юстиції в уряді Директорії В. Чехівського (1919); чл. укр. делеґації на мировій конференції в Парижі (1919), з 1921 жив у Чехо-Словаччині; проф. карного права УВУ й Укр. Пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова у Празі (1924 — 25), чл. Укр. Іст.-Філол. Т-ва; гол. Укр. Комітету у Чехо-Словаччині (Прага) та Укр. Правничого Т-ва в Чехії. Праці з історії укр. права, гол. розвідки про «Руську Правду» (1929), «Закупи з „Руської Правди“», «Історико-правні підстави укр. державности» (1929); «Варшавський договір між поляками і Петлюрою» (1926), «L’Ukraine, la Pologne et la Russie et le droit de la libre disposition des peuples» (1919); на іст. теми: «Звідкіля походить Русь — теорія кельтського походження Київ. Руси» (1929), «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів» (1936), «Нім. колонізація на Україні» (1938) тощо. Співр. «Зорі» (з 1886), «Укр. Хати» (1909 — 14), «ЛНВ», «Украинской Жизни», «Дзвонів» (з 1931) тощо. Помер у Празі.

А. Ж.

Шелюга, див. Верба.

Шелюжко Лев (1890 — 1969), ентомолог, закінчив природничий фак. Київ. Ун-ту (1912), 1920 — 33 співр. Зоол. музею АН УРСР, котрому передав свою зб. лепідоптерів (метеликів), завідувач лепідоптерного музею Київ. Ун-ту (1939), з 1943 на еміґрації в Німеччині, наук. співр. Зоол. колекції Баварії (1945 — 69). Автор наук. праць з ентомології, зоології і біології в укр., рос., нім., англ. і франц. наук. журн. Список праць у ст. В. Форстера «Leo Sheljuzhko. 1890 — 1969» («Nachrichten der Bayerischen Entomologen», ч. 5, 1971).

[Шелюжко Лев (* Київ — † Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Шелюто Микола (* 1906), маляр-пейзажист родом з с. Глухівки (Гомельська обл.); закінчив Одеський Художній Ін-т (1931). Пейзажі III. зберігаються в музеях Києва («Полудень»), Львова («Молотьба», «Берег моря»), Одеси («Крим. Вид на Аю-Даг»), Алушти («Ранок на березі») тощо. 1976 у в-ві «Мистецтво» вийшов альбом Ш.

[Шелюто Микола (1906 — 1984, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Шеляг (шелег, шелюг), українізована назва поль.-лит. дрібної монети, спочатку срібної, пізніше більонової — «шельонґів», «солідів» (szeląg, solidus) 16 — 17 вв. і рівновартісних їм шилінґів, солідів, нім. м. Пруссії і Бранденбурґу, що підлягали Польщі, а також солідів прибалтицько-швед. (ризьких і лівонських) 17 в. На Україні в особливо інтенсивному обігу були прибалтицько-швед. (королеви Христини, Карла-Ґустава і Карла XI) та поль. мідяні «боратинки» (від автора проєкту Т. Л. Боратині). III. становив 1/3 поль.-лит. гроша; в рос. валюті 2/9 копійки.

Шельська культура, найдавніша археологічна культура раннього палеоліту (700 — 300 тис. pp.), названа від місц. Шель (Chelles) бл. Парижу, де знайдено кам’яні вироби. Пам’ятки Ш. к. поширені в півд. р-нах Европи й Азії, на Україні бл. с. Королеве на Закарпатті, де знайдено ручні рубила, сікачі, скребла, ножі та ін. знаряддя бл. 500-тисячної давности.

Шематизм (з гр. схема — фігура), список осіб чи установ. У церк. Ш. подаються списки духовних осіб, звичайно, з найважливішими даними, деколи й ін. осіб, зайнятих у Церкві, списки усіх парафій, ч. вірних та церк. т-в, стан церк. майна тощо. Такі Ш. з цінними матеріялами до минулого Укр. Церкви почали друкуватися вперше в епархіях під Австро-Угорщиною. Найстарший друкований III. появився 1814 в Мукачівській епархії. В Перемиській епархії Ш. почали появлятися з 1828, у Львівській архиепархії — з 1832, у Станиславівській — з 1886, Пряшівській — з 1848, Крижевській (Юґославія) — з 1832, а на Буковині в правос. епархії з 1841. Пізніше (1918) Ш. друкувалися й у Гайдудорозькій епархії в Угорщині, а з 1936 в Апостольській Адміністратурі на Лемківщині.

У всіх епархіях вони здебільша появлялися щорічно, спочатку лат., потім деколи лат. й укр., а пізніше тільки укр. мовою. Останні Ш. вийшли ще 1944 у Львові, а в Пряшеві 1948.

На еміґрації 1924 в «Календарі св. Йосафата» появився короткий «Шематизм клиру всіх укр. з’єдинених епархій», що подавав стан духовенства також у Юґославії, Румунії, Боснії й заморських країнах. 1947 єдиний раз вийшов Ш. духовенства Укр. Кат. Церкви в Німеччині. У теперішній Філядельфійській митрополії, спочатку в обох екзархатах, потім для всіх епархій Ш. з численними світлинами появляються англ. мовою, починаючи 3 1951. У Торонтській епархії ювілейний III. появився 1963; в Саскатунській — 1961; в Пітсбурзькій митрополії з її 4 епархіями 1984.

Поза Україною, з передвоєнних Ш. найбільше їх збереглося в рим. бібліотеках, бл. 200, та бл. 50 у Відні й Василіянській бібліотеці у Варшаві.

Тепер календарі «Світла» (Торонто) і «Голосу Спасителя» (Йорктон, Саскачеван) містять списки свящ. з їх адресами поза Україною. Список з адресами правос. ієрархії і свящ. у діяспорі містить «Укр. Правос. Календар», вид. Укр. Правос. Церквою в ЗДА (Бавн-Брук).

о. І. Патрило

Шемая (Chalcalburnus chalcoides), риба родини коропових у басейні Чорного й Озівського м. Існує 4 підвиди: Ш. дунайська (Ch. ch. danubicus); Ш. дніпровсько-озівська, або селява (Ch. ch. schischkovi); Ш. кримська (Ch. ch. mentoides) та Ш. батумська (Ch. ch. derjugini). Перші дві прохідні, ін. прісноводні. Цінна риба.

Шемет Володимир (1873 — 1933), гром. і політ. діяч, землевласник з Полтавщини, брат Сергія, чл. «Братства Тарасівців», посол до 1 Держ. Думи (1905), видавець у Лубнях газ. «Хлібороб» (1905); один з організаторів Укр. Нар. Партії, 1917, організатор Укр. Партії Хліборобів-Демократів, чл. Центр. Ради від Полтавської губ., один з організаторів укр. приватної гімназії в Києві (1915 — 16), з 1919 співр. УАН, згодом зазнав репресій.

Шемет Сергій (1875 — 1957), інж., землевласник на Полтавщині, гром. і політ. діяч, один з засновників Укр. Партії Хліборобів-Демократів, у Лубнях 1917, був за українізацію гетьманського уряду, але проти повстання проти нього у листопаді 1918. На еміґрації з 1919 разом з В. Липинським активний у монархістському Укр. Союзі Хліборобів-Державників, співр. ж. «Хліборобська Україна» (1920 — 25) та ін. гетьманських вид. Особистий секретар П. Скоропадського та чл. Ради Присяжних. На еміґрації перебував у Тарнові, Відні, Берліні, Парижі, Австралії, де й помер.

Шемлей Йосип (1897 — 1942), мовознавець родом з с. Колиндян на Чортківщині, учень Т. Лера-Сплавінського й Я. Янова, лектор укр. мови у Львівському Ун-ті (1929 — 1937). Праці з історії й діялектології укр. мови, зокрема про відприкметникові прислівники і генезу лемківських говірок.

Шепа Антін (* 1928), маляр родом з с. Підгірного на Закарпатті, учився у Й. Бокшая та А. Ерделі, 1954 закінчив Ін-т прикладного мистецтва у Львові в клясі Р. Сельського. Картини: «Карпатський край» (1966), «Гуцульщина» (1968), «Старе Закарпаття» (1969) й ін. Настінні розписи в різних публічних будовах: «Карпатські опришки» і фреска «Леґенда про Пунтю» в с. Буштині, «Верховинське весілля» та «Суворі Бескиди» в с. Нижні Ворота. Ш. широко використовує мотиви фолкльору й нар. мітології.

Шепарович Едмунд (1889 — 1967), син ген. Фелікса Ш. старшого (див.), ротмістр австр. кавалерії, згодом майор УГА, командир запасного кінного полку в Стрию, з червня 1919 командир 1-ої Кінної бриґади УГА. У Вінниці організував Перший кіннотний запасний полк (командир — ротмістр Г. Гречанівський). У Червоній Укр. Гал. Армії (ЧУГА) 1-а Кінна бриґада була перетворена на 3-ій Гал. кінний полк. командиром якого був далі Ш. 6. 4. 1920 цей полк повстав проти большевиків, зайняв Тираспіль, звідки вирушив у повстанчий рейд і 6. 5. 1920 об’єднався з Армією УНР. У Станиславові Ш. звільнився зі служби в Армії УНР і виїхав до Відня. Там і помер.

Шепарович Іван (1889 — 1969), екон. і гром. діяч (зокрема Станиславівщини), родом з с. Колодіївки (б. Станиславова), брат Юліяна Ш.; чл. Гол. Ради Т-ва «Сіль. Господар» у Львові та його представник у Хліборобській Палаті у Львові (1941 — 44 — її гол.), На еміґрації в Німеччині й у ЗДА, де був гол. Т-ва Укр. Кооператорів. Помер у Нью-Йорку.

Шепарович Лев (1887 — 1941), інж.-електрик, сотн.-інж., командир звідомного полку, згодом начальник зв’язку в Начальній Команді УГА, родом з с. Колодіївки б. Станиславова. Інж. освіту здобув у Карлсруе (Німеччина). В листопаді 1918 захопив у Львові гол. пошту і телеграфну централю, з якої повідомив про встановлення ЗУНР. Перебуваючи 1920 з техн. куренем у Балті, зв’язався з укр. повстанцями й уможливив у квітні перехід Техн. куреня на сторону Дієвої Армії під команду ген. М. Омеляновича-Павленка. По війні у Львові гол. Карп. Лещетарського Клюбу (1924 — 29); очолював відділ нім. фірми Сіменс-Шукерт на Галичину до 1939. Помер у Кракові.

[Шепарович Лев (1888 — 1941). — Виправлення. Т. 11.]

Шепарович Фелікс, старший (1865 — 1917), австр. ген.-майор родом зі Стрийщини, командир бриґади в Перемиській фортеці 1914 — 15, помер у таборі полонених у Сибірі. Два його сини — старшини австро-угорської армії Едмунд та Альберт Фелікс Ш. молодший (див.) служили в Укр. Армії.

Шепарович Фелікс (молодший), поручник-літун, служив у 1-ій літунській сотні УГА у Стрию, помер на тиф у Крижополі (Поділля) в січні 1920.

Шепарович Юліян (1886 — 1949), гал. військ. і гром., зокрема кооп. діяч родом з Колодіївки (б. Станиславова). Отаман УГА, командир 3 гарматного полку 3 бриґади 2 корпусу; в Армії УНР командир бронепотягу «Запорожець». По війні засновник і перший дир. Кооп. Союзу в Станиславові. З 1925 в дирекції Центросоюзу (з 1930 його дир.); деякий час гол. комбатанської орг-ції «Молода Громада» у Львові. 1940 — 44 як референт нім. «Хліборобської Централі» у Ген. Губ. захищав інтереси укр. селянства й укр. кооперації. Помер у Мюнхені.

Шепель Володимир (1888 — ?), військ. діяч, підполк. Армії УНР, згодом командир групи «Крукеничі» УГА. Після інтернування цієї групи в Чехо-Словаччині вишкільний старшина 1 рекрутського полку Армії УНР у Кам’янці Подільському. 1920 командир 4 Сірої бриґади 2 Волинської стрілецької дивізії, піднесений до ступеня ген.-хорунжого Армії УНР.

Шепель Яків (1894 — 1921), повстанський отаман на Літинщині, 1919 — 20 оперував проти большевиків на Літинщині й Вінничині, співпрацював з Армією УНР; убитий підісланим аґентом, коли повертався з Галичини на Літинщину з новими інструкціями для повстанців.

Шепетівка (III — 8), м. обл. підпорядкування на Волині над притокою Горині Гускою, р. ц. Хмельницької обл., важливий вузол зал. і автомобільних шляхів: Київ — Ковель, Київ — Львів, Кам’янець Подільський — Коростень; 42 000 меш. (1974). Ш. згадується вперше в кін. 16 в., з 1795 — м-ко Із’яславського пов. Волинської губ. 1873 в Ш. побудовано зал. станцію. 1919 в Ш. відбувалися бої Січ. Стрільців з больш. військом. 1923 — 30 центр Шепетівської округи; з 1930 р. ц. Вінницької обл., з 1937 — Хмельницької. Тепер у Ш. розміщено підприємства, що обслуговують зал. транспорт (депо); ін. галузі пром-сти: цукровий, м’ясний комбінати, птахокомбінат, зав.: тракторних втулок, металовиробів, асфальтобетоновий, цегельно-черепичний; с.-г. технікум бухгальтерського обліку та філія київ. індустріяльного технікуму.

Шептицький Андрей (хресні імена Роман, Олександер, Марія; 29. 7. 1865 — 1. 11. 1944), видатний церк., культ. і гром. діяч, митр. гал., архиєп. львівський і єп. кам’янець-подільський. Нар. в с. Прилбичах Яворівського пов. (Галичина), син графа Івана і Софії з Фредрів (дочки поль письм. Олександра Фредра). Шептицькі — давній боярський рід Галичини, який під кін. 18 і поч. 19 вв. спольщився. Ще дід Ш. Петро († 1842) був сх. обряду та оборонцем своєї Церкви і народу, а вже батько Іван належав до римо-кат. Церкви, формально був поляком, хоча почував себе «русином». За Австрії Шептицькі дістали титул графів. Вони видали кількох визначних владик. Родова традиція мала вплив на поворот Шептицького до свого народу.

Початкову освіту Ш. одержав вдома, гімназіяльну — у Львові й Кракові. По матурі вступив до війська, але через недугу не закінчив військової служби. 1883 — 87 студіював право в Кракові і Бреславі (Вроцлаві). 1888 одержав ступінь д-ра права. 1887 відвідав Київ. де познайомився з проф. В. Антоновичем, а в Москві з філософом В. Соловйовим.

28. 5. 1888 вступив до Василіян у Добромилі, де відбув новіціят. У чернецтві Ш. прийняв ім’я Андрей. На свящ. висвячений єп. Ю. Пелешем 22. 8. 1892. Згодом Ш. здобув у Кракові докторські звання з богословія і філософії, був маґістром новиків, ігуменом манастиря св. Онуфрія у Львові; розвинув широку місійну діяльність. Бувши проф. теології в домі василіянських студій у Кристинополі, Ш. одержав від папи Льва XIII номінацію на єп. станиславівського і був хіротонізований 17. 9. 1899; а 21. 10. 1900 одержав номінацію на львівського архиєп., митр. гал. і єп: Кам’янця Подільського. Інтронізація його відбулася 12. 1. 1901. Ш. був чл. гал. сойму і Палати Панів у Відні. Закрив Духовну Семінарію у Львові 1901 на знак солідарности з сецесією укр. студентів Львівського Ун-ту. 1902 домагався в гал. соймі заснування гімназії в Станиславові. Від 1903 до 1913 Ш. був заступником маршалка гал. сойму. 22. 1. 1906 очолював делеґацію до цісаря Франца Йосифа І з домаганням рівних прав для українців Австро-Угор. монархії. 28. 6. 1910 у Палаті Панів підніс справу створення укр. ун-ту у Львові. 1906 очолював прощу до Св. Землі, в якій взяло участь понад 500 осіб.

За рос. окупації Галичини Ш. 18. 9. 1914 був заарештований і вивезений спершу до Києва (там таємно висвятив о. Йосифа Боцяна на єп. луцького й о. Дмитра Яремка на єп. острозького). У Росії його тримали в Новгороді, Курську й Суздалі над Клязьмою до революції 1917.

Звільнений у березні 1917, Ш. відбув синод Рос. Кат. Церкви в Петрограді і призначив студита Л. Фйодорова екзархом для католиків у Росії, а в Києві о. Михайла Цегельського для України. За короткого перебування в Києві Ш. мав зустріч з чл. Центр. Ради, хоча соц. діячі поставилися до нього холодно. Повертаючися через Фінляндію, Стокгольм, Гамбурґ, Ш. зупинився в Швайцарії, а відтак у Відні. До Львова повернувся 10. 9. 1917. Останній публічний виступ у Палаті Панів Ш. мав 28. 2. 1918 у зв’язку з укладенням Берестейського миру, домагаючися самовизначення народів на основі етногр. принципу. Як чл. Укр. Нац. Ради Ш. схвалив перебрання влади в Галичині, за що був інтернований поляками у своїй палаті від 19. 11. 1918 до грудня 1919. За укр. влади домагався звільнення поль. свящ., які були арештовані за протиукр. діяльність. 16. 12. 1920 Ш. виїхав до Риму, а звідти на візитацію укр. кат. в Півн. і Півд. Америці. За виступи на оборону самостійности України поль. уряд при поверненні його до Львова заарештував Ш. 28. 9. 1923 і конфінував у Познані. На втручання папи Пія XI його звільнено, і в січні 1924 він повернувся до Львова.

Щоб скріпити свою Церкву, митр. Ш. скликав синоди: епархіяльний 1905 і за больш. і нім. окупацій (1940 — 44), а також конференції єпископату гр.-кат. Церкви у Львові (1927), в Ужгороді (1928) і Римі (1929).

Ш. подбав про духовну опіку над поселенцями в Боснії, де створив апостольський вікаріят, а 1908 вислав туди Студитів; подбав про призначення для поселенців в ЗДА єп. (1907). При нагоді Евхаристійного Конґресу в Монтреалі (1910) Ш. відвідав ЗДА і Канаду та підготував (1912) призначення єп. для Канади.

Одним із найбільших культ. добродійств Ш. було заснування у Львові 1905 церк. музею, який кураторія музею перейменувала на Нац. Музей ім. митр. Ш. За сов. часу 1945 Музеєві надано назву Львівський Держ. Музей Українського Мистецтва й усунено з-перед будинку постумент Ш.

Для малярів Ш. придбав окреме приміщення (вілла поль. маляра Стики), в якому примістилася малярська школа О. Новаківського і робітня М. Сосенка та О. Куриласа. Ш. щедро уділяв стипендії представникам різних професій.

Ш. заснував Народну Лічницю (1903), яка перетворилася на великий модерний шпиталь, розбудований 1930 — 38. Порадня матерів теж була ділом Ш. Для с.-г. молоді він дав ґрунт під садівничу школу в Милованні, а в Коршові для хліборобської школи. Ш. був ініціятором і співзасновником Земельного Банку у Львові (1910), підтримував «Просвіту», «Рідну Школу», бурси для гімназійної і ремісничої молоді, «Пласт», для якого віддав площу в Підлютому під літнє таборування.

1930 Ш. заснував гром.-суспільну орг-цію Укр. Кат. Союз, який видавав тижневик «Мета», літ.-наук. ж. «Дзвони» (1931), заклав друкарню «Біблос», в якій друкувалися двотижневик «Христос Наша Сила» і «Лицарство Пресв. Богородиці».

Ш. був засновником чинів і згромаджень. 1904 він заснував чин св. Теодора Студита в Скнилові під Львовом, а по поль.-укр. війні переніс його до давнього манастиря в Уневі. Студитам віддав велику бібліотеку для орієнтальних візант.-слов. студій, т. зв. Студіон, який містився у Львові.

1913 Ш. запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли сх. обряд і створили свою сх. вітку. Це були спершу бельгійці, які виховали цілий ряд чл. з-поміж українців (митр. М. Германюк, еп-и М. Чарнецький, В. Маланчук, М. Гринчишин, В. Величковський та ін.). З жін. монаших спільнот зокрема його опіки зазнали згромадження Сестер: Пресв. Родини, Студиток, Милосердя, св. Вікентія, св. Йосифа, священомученика Йосафата.

Екуменічна й унійна діяльність митр. Ш. почалась зі вступом його на митр. престол. Ш. діяв на основі широких (патріярших) повноважень, одержаних від папи Пія X (з 1908). В унійних справах він їздив два рази в Росію (1907 і 1912) і на Білорусь; у Росії заснував рос. кат. Церкву. Ш. був ініціятором Велеградських з’їздів і конґресів (1907 — 27), на яких головував і виголошував доповіді. Доповіді конґресів у Велеграді були друковані в серії «Акта Велеградські». Унійну акцію Ш. провадив під час подорожей до Італії, Голляндії, Бельгії, Німеччини й Англії. У Голляндії він заснував Голляндський унійний апостолят, у Бельгії при допомозі о. Л. Бодуена і кард. Д. Мерсьє створив сх. вітку Бенедиктинів. В Англії у висліді акції Ш. виник унійний рух, органом якого був «Eastern Churches Quarterly». З унійною працею ЦІ. пов’язана орг-ція деяких інституцій в його архиепархії. 1919 Ш. відкрив у Духовній семінарії фак., який перетворив 1928 на Богословську Гр.-Кат. Академію з 2 фак.: філос. і теологічним, а 1939 мав постати ще правничий, і тим способом був би створений укр. кат. ун-т. Сам Ш. викладав для студентів аскетику зах. і сх. Церкви. 1923 заснував Богословське Наук. Т-во, яке видавало квартальник «Богословія» та «Праці Богословського Наук. Т-ва». Окремо виходили праці Богословської Академії. 1939 Ш. заснував Укр. Кат. Ін-т Церк. З’єдинення ім. митр. Рутського.

Ш. був оборонцем свого народу перед окупантами. 1930 за т. зв. пацифікації він особисто, хоча був хворий, у цій справі їздив до Варшави, але ні през. Польщі, ні дійсний лідер держави маршал Ю. Пілсудський не хотіли вислухати Ш. Також спільно з єп. Г. Хомишином і Й. Коциловським Ш. писав у тій справі до папи Пія XI. 24. 7. 1933 разом з ін. єп. видав послання, засуджуючи штучний голод на Україні, 1936 видав послання проти комунізму, 2. 8. 1938 засудив нищення поль. урядом правос. церков на Холмщині, Підляшші, Поліссі і Волині. Звертання Ш. в цій справі до Ватикану мало успіх: Польща припинила нищення правос. церков.

Особливо тяжкими для Ш. були часи больш. окупації (1939 — 41). Большевики сконфіскували всі церк. добра, закрили всі інституції, Духовну семінарію, пресу, зі шкіл усунули навчання релігії. Ш. видавав тоді зворушливі послання до молоді, батьків, ченців і черниць. Самого Ш. з уваги на великий авторитет, яким він утішався серед укр. населення обидвох віровизнань, не зачіпали. Він відважно протестував проти атеїстичної пропаґанди в школах. За больш. окупації Ш. висвятив таємно о. мітрата Й. Сліпого на свого коадьютора (22. 12. 1939) з правом наслідства. У жовтні 1939 Ш. призначив екзархів для Сх. і Сибіру: о. А. Нєманцевіча для Білорусі, о. К. Шептицького для Росії й Сибіру, єп. М. Чарнецького для Волині й Полісся, о. Й. Сліпого для Центр. України.

До нім. окупантів, знаючи наміри німців супроти України, Ш. ставився неґативно, протестував проти ліквідації жидів (лист до шефа Ґестапо Г. Гімлера); доручив манастирям переховувати жидів, а деяких зберіг у своїй резиденції. Ш. виступав проти політ. вбивств серед українців (послання «Не убий» 21. 11. 1942). У квітні 1917 в листі до Нац. Ради в Петербурзі висловив радість з приводу початків орг-ції держ. життя на Україні, закликаючи до консолідації сил. Так само він привітав проголошення незалежности Карп. України 1938, благословляючи прем’єра о. А. Волошина і народ. На поч. нім. окупації Ш. привітав спробу проголосити уряд Укр. Держави (Паст. лист 1. 7. 1941). Того ж р. очолив Укр. Нац. Раду, а 1944 Всеукр. Нац. Раду

Ш. звертався за нім. окупації до правос. ієрархії та інтеліґенції у справі порозуміння, але відповіді були неґативні. При тому Ш. зазначав, що він не є кандидатом на київ. митр. чи евентуально патріярха й уважає, що ним може бути хтось з правос. ієрархів, коли той визнає юрисдикцію вселенського архиєрея (Папи). В унійній праці Ш. стояв на засаді збереження рідних традицій, переданих ієрархією 16 ст. Про унійні проблеми говорив у Римі 1923, і ця його доповідь була надрукована в ж. «Stoudion» («Le rôle des Occidentaux dans l’œuvre de l’Umon des Eglises»); свої екуменічні ідеї він виложив також у вступі до нім. зб. «Християнський Схід. («Der Christliche Osten», Реґенсбурґ 1939).

Екуменічна праця та ідеї Ш. випередили на кількадесят pp. екуменічні ідеї Другого Ватиканського Собору та папи Івана XXIII.

Ш. був речником синтези тисячолітнього християнства на Україні, одним з найбільших ієрархів Вселенської, а зокрема Укр. Церкви. Видатний богослов, знавець як сх. богословія і традицій, так і зах., аскет, учитель Церкви, місіонер і проповідник духовного життя, за життя визнаний укр. народом «рідним Мойсеєм».

Попри дуже важливі обов’язки ієрарха і провідника, Ш. працював науково, писав глибокі філос.-богословські та аскетичні твори, досліджував історію Церкви сам і доручав збирати документи до історії Церкви у Ватикані та Львові. Ш. написав філос.-богословський твір «Божа Мудрість», третя частина якого має назву «Християнська Праведність» (1935). «Божа Мудрість», «Християнська Праведність» і «Дар Пятидесятниці» вийшли як «Твори-Opera» (1978), видані Укр. Кат. Ун-том (тт. XLV — XLVII, і 1983, тт. LVI — LVIII). Ін. вид. творів Ш.: «Твори. Пастирські листи» (Торонто 1965), «Твори. Пастирські листи з больш. і нім. окупації. 1939 — 44», тт. І — II (Йорктон 1961, 1969); Переклад творів св. Василія В. з ориґінального грец. тексту вийшов 1929 («Праці Богословської Академії у Льеові», тт. 4 — 5); «Твори митр. А. Ш. Пастирські послання до дух. й вірних станиславівської епархії, 1899 — 1904» (т. 14, Праці Гр.-Кат. Богословської Академії, 1935), «Типікон» — студія чернечого життя (франц. мовою; Рим 1964). Більша праця про митр. Рутського в 3 тт. залишилася в рукописі.

Ш. був номінований д. чл. (1925) і почесним чл. НТШ, був Д. і почесним чл. Укр; Богословського Наук. Т-ва, почесним чл. Т-ва «Просвіта» та ін. т-в.

Святість життя, душпастирська ревність, готовість на жертву за Христа і свій народ, праця для єдности Церкви, дбання про спасіння душ, смерть в опінії святости (in odore sanctitatis) були причинами, щоб почати беатифікаційний процес Ш. Ініціятором був архиєп. І. Бучко. Процес беатифікації офіц. відкрито при Вікаріяті м. Риму за папи Івана XXIII 5. 12. 1958. З відкриттям процесу Ш. прислуговує титул «Слуги Божого». Першу фазу процесу закінчено 6. 12. 1968.

[Шептицький Андрей († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Дзерович Ю. Як Русь ходила слідами Данила. Жовква 1907; Царський В’язень, 1914 — 17. Л. 1918; Чверть століття на митрополичому престолі. «Богословія», кн. 1 — 2, 1926; Шпитковський І. Рід і герб Шептицьких. «Богословія», т. 15, кн. 1 — 4. Львів 1937; Borschak E. Un prélat ukrainien, le Métropolite Cheptyckyj (1865 — 1944). Париж 1946; Баран С. Митр. А. Шептицький. Мюнхен 1947; Боднарук І. Великий чернець й народолюбець. Прудентопіль 1949; «The Eastern Churches Quarterly» (зб. ст. про III.) Vol. X, No 8, 1952; зб. ст. в ж. «Логос», кн. 2, 1955; Гринчишин М. Артикули для інформаційного процесу беатифікації і канонізації Слуги Божого Андрея. Рим 1958; Schuver U. De reus op de Sint-Jorisberg. Роттердам 1959; Pereyda G. Apostle of Church Unity. Йорктон 1960; Lewin K. Archbishop Andreas Sheptytsky and the Jewish Community in Galicia during the Second World War. «Unitas», Vol. XII, 1960, No 2; Гриньох I. Слуга Божий Благовісник єдности. Мюнхен 1961; Кравченюк О. Велетень з Святоюрської Гори. Йорктон 1963; Korolewskij C. Métropolite André Szeptyckyj, 1865 — 1944. Рим 1964; Лаба В. Митр. А. Шептицький, його життя і заслуги. Рим 1965; Шептицька з Фредрів С. Молодість і покликання о. Р. Шептицького. Торонто 1965; Szeptycka z Fredrów Z. Wspomnienia z lat ubiegłych. Вроцлав — Варшава — Краків, 1967; Prokoptschuk G. Metropolit Andreas Graf Scheptyckyj. Мюнхен 1967; Ленцик В. Ідея церковної єдности у митр. Шептицького. «Богословія», т. 15, кн. 1 — 4. Рим 1971.

В. Ленцик

Шептицький Атанасій (1686 — 1746), церк. діяч, єп. родом з с. Вощанців. Під впливом дядька, єп. Варлаама Ш. (див.), вступив до манастиря в Уневі; свящ. став бл. 1710. З 1713 іменований архимандритом Унівського манастиря та помічником Варлаама. 1715 митр. Кішка висвятив його на єп. у Львові. Ш. дбав про освіту духовенства, боронив селян, заснував братство при храмі св. Юра; згідно з постановами Замойського синоду (1720), в якому брав жваву участь, видавав літургічні кн. По смерті Л. Кішки Ш. став київ. митр. (1729). Провадив боротьбу проти латинізації.

[Шептицький Атанасій (1686 — 1746, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Шептицький Атанасій, єп. перемиський (1762 — 79), популярний серед духовенства. Про Перемиську епархію подав докладний звіт апостольському нунцієві Ґарампі 1772.

Шептицький Варлаам (1647 — 1715), церк. діяч, єп. родом з с. Вощанців б. Самбора. Вчився в кат. колеґії, вступив до манастиря в Уневі і прийняв ім’я Варлаама, з 1668 — архимандрит. В Уневі підтримував друкарню. Працював разом з єп. Й. Шумлянським над переходом Львівської епархії на унію. Брав участь у т. зв. «Колльоквіюм Любленензіс» (1680). На соборі у Львові 1694 став на позиції унії. Як єп. (з 1710) був добрим адміністратором, оборонцем львівських міщан; боровся проти латинізації.

[Шептицький Варлаам († Унів). — Виправлення. Т. 11.]

Шептицький Климентій Казімір (1864 — 1950), церк. діяч, монах-студит, брат митр. Андрея Ш.; був послом до гал. сойму та віденського парляменту, заступником гол. Госп. Т-ва. 1911 вступив до манастиря оо. Студитів. З 1911 ставши ігуменом Студитів, Ш. склав конституцію «типікон», який апробував папа Пій XII; чл. Укр. Кат. Ін-ту церк. з’єднання ім. митр. Рутського (1939). Таємно іменований митр. А. Шептицьким екзархом Росії і Сибіру (1939). Заарештований большевиками 1947 і засуджений на 25 pp., помер на засланні. Є припущення, що Ш. був таємним єп., бо висвячував в’язнів різних національностей. У Римі внесено справу його беатифікації. У зб. з нагоди 25-ліття Андрея Ш. на митрополичому престолі надрукував ст. п. н. «Митрополит Андрей і обновлення сх. чернечої традиції» («Богословія», кн. 1 — 2, 1926).

[Шептицький Климентій Казімір (1869, Прилбичі, Яворівський пов., Галичина — 1958). — Виправлення. Т. 11.]

Шептицький Лев (1717 — 79), церк. діяч, єп. і митр. Вчився в Папській Колеґії Театинів у Львові й у Римі. Вступив до Василіян, під час дубненської капітули (1743) став архимандритом у Мелечі. По смерті дядька Атанасія Ш. (див.) 1748 іменовано його єп. львівським, гал. і кам’янецьким. З переходом Галичини під Австрію Ш. боронив селянство, що викликало неприхильність шляхти. Ш. створив при трьох своїх катедрах капітули; наслідком його заходів створено 1774 у Відні Барбареум для всіх гр.-католиків Австрійської монархії. Ш. домагався відновлення гал. митрополії; підготував заснування Ген. Семінарії у Львові. 1762 митр. Ф. Володкович номінував Ш. своїм коадьютором з правами наступництва. По смерті Ф. Володковича Ш. управляв київ. митрополією 1778 — 79. Помер у Радомишлі.

[Шептицький Лев (* Перемишль). — Виправлення. Т. 11.]

Шептицькі, один з найстаріших боярських родів Гал. Землі; мали маєтності в Перемиському князівстві між Перемишлем і Самбором. Цей рід споч. звався Шептицями або «з Шептиць» (до 16 в.), а потім Шептицькими, іноді з додатком «з Шептиць». Ш. ще набули с. Угерці в Рудецькому пов., і тому одна вітка звалася «на Шептицях», а друга «на Вощанцях та Угерцях».

За традицією, король Лев Данилович надав шляхетську грамоту одному із предків Ш., а поль. королі її підтвердили. Однак Ш. не допускали у Поль. Королівстві до держ. урядів, бо вони були правос. Щойно у 18 і на поч. 19 вв. Ш., посвоячені з поль. та ін. шляхтою, прийняли римо-католицизм і спольщилися. Деякі отримали сенаторську гідність у поль. Речі Посполитій кін. 18 в. Ряд Ш. брали участь у поль., згодом австр. арміях як високі старшини.

Найвидатнішу ролю відограв рід Ш. у церк. житті. Федір Ш. та ігумен Варлаам заснували в 17 в. друкарні в Угерцях та Уневі. Протягом 18 в. ряд Ш. були василіянськими ченцями, а кілька з них єп. і митр.: єп. Львівський Варлаам Ш. (див.), єп. Львівський і Київ. митр. Атанасій Ш. (див.), єп. Львівський і митр. Київ. Лев Ш. (див.), єп. Перемиський Атанасій Ш. (див.). Никифор-Микола Ш. був архимандритом Лаврівським († 1798).

Із спольонізованого роду Ш. були також два лат. єп.: Єронім каменецький, згодом полоцький, та Мартин полоцький, які мали титул кн. Вітка Ш., з яких безпосередньо походять митр. Андрей Ш. (див.) і його брат ігумен Климентій Ш. (див.), одержала графський титул від цісаря Франца Йосифа 1871 (батько митр. Андрея Ш. Іван); чл. його родини також стали почесними чл. Йоанітського Мальтійського Ордену. Другий брат митр. Андрея Ш., Станіслав Ш. (1867 — 1946), був ген. в австр. і поль. арміях та військовим мін. Польщі (1923). Третього брата Лева Ш. замордували большевики в родинному маєтку в Прилбичах у вересні 1939 р.

Література: Harasiewicz M. Annales Eccleslae Ruthenae. Л. 1862; Рудович І. Єпископи Шептицькі. «Богословський вісник», т. 2, 1901; Шпитковський І. Рід і герб Шептицьких. «Богословія», т. 11, 1933, т. 12, кн. 1, 2 — 3, 4, 1934, т. 13, кн. 1, 2 — 3, 4, 1935.

В. Ленцик

Шерегій Євген (1910 — 85), дириґент і композитор родом з с. Дусина на Закарпатті, брат Юрія Ш., був керівником Укр. муз.-драматичного театру в Ужгороді (1946 — 64). Автор музики до опери «Як сади цвітуть» В. Ґренджі-Донського (1937), до оперет «Танґо для тебе» (1936) і «Діти XX ст.» (1937), обидві на лібретта Ю. Шерегія, до драматичних творів О. Олеся («Над Дніпром», 1938), Т. Шевченка («Гайдамаки», 1939), Г. Купченка («Тиха укр. ніч») та ін.

Шерегій Юрій (* 1907), режисер і драматург родом з с. Дусанова на Закарпатті; сценічну діяльність почав у театрі при т-ві «Просвіта» в Ужгороді (1923 — 27); засновник і дир. театру «Нова Сцена» в Хусті-Бичкові (1934 — 38), 1939 — 40 організатор театрального життя бачванських українців; 1942 — 44 адміністратор Укр. Театру в Дрогобичі, 1945 — 47 режисер Словацького театру і Укр. Нар. Театру (УНТ) у Пряшеві, пізніше Оперного Нар. Театру в Кошицях (1947 — 54) і мист. керівник Оперети УНТ у Пряшеві (1954 — 56). Потім до 1969 працював як педагог.

З 1970 активний в укр. театральному житті Юґославії. Автор 28 п’єс і численних перекладів та нарису з історії укр. театру Закарп. України й ЧСР 1919 — 45.

[Шерегій Юрій (1907, Дусина — 1990, Братіслава). — Виправлення. Т. 11.]

Шерегій Василь (* 1918), гр.-кат. свящ. родом із Закарпаття; з 1947 працює в Пітсбурзькій епархії, проф. Духовної Семінарії (з 1948), засновник і дир. Митрополичого музею в Пітсбурзі (з 1971), ред. місячника «Небесна Цариця» (1948 — 83), співр. «The Byzantine Catholic World» (з 1956) і ред. органу допомогового об’єднання «Соєдиненіє» газ. «Просвіта — Enlightenment». Автор кн. «Где моє місто» (закарп. говіркою) та багатьох ст. і брошур на обрядові й іст. теми, перев. англ. мовою.

Шерей Ганна (* 1907) співачка меццо-сопрано родом з Полтавщини. До війни солістка київ. хору «Думка», виступала в Київ. Радіо. З 1950 у ЗДА. У репертуарі Ш. укр. клясика й нар. пісні.

Шеремет Микола (1906 — 86), поет і прозаїк родом з Могілева (Білорусь). Закінчив Київ. Ін-т Нар. Освіти (1929), того ж р. почав друкуватися (зб. «У похід»), належав до літ. орг-ції «Молодняк». Автор великої кількости зб. поезій — усі в офіц. дусі. Того ж спрямування і кн. нарисів: «В районі суцільної» (1930), «Кров їх не пройшла даремно» (1938); зокрема з партизанської тематики: «В лісах України» (1944), «В партизанських загонах» (1947), «Молоді месники» (1949); роман «Вартові миру» (1936). На поч. 60-их pp. Ш. гостро виступав з офіц. партійних позицій проти шестидесятників.

[Шеремет Микола († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Шеремет Олександер (* 1898), архітект родом з Ніжена, закінчив Київ. Художній Ін-т (1929), працював у Харкові та Ворошиловграді у проєктних установах. Гол. роботи: селище ХТЗ і стадіон «Динамо» в Харкові (1930 — 31, у співпраці з ін.), житлові будинки на площі Революції (1935) та Червоній площі (1935 — 36), Парк культури та відпочинку ім. О. М. Горького (1936 — 37, у співпраці з ін.); реконструкції Гірничо-комерційної школи та драматичного театру (1949, разом з І. Миньком), кінотеатр «Молода Ґвардія» (1957) у Ворошиловграді.

Шеремета Андрій (1871 — 1946), актор комічного пляну родом з Бірчі на Львівщині. 1889 — 1914 з перервами на сцені театру «Руської Бесіди» у Львові, з 1916 — у «Тернопільських Театральних Вечорах», у трупі К. Рубчакової, з 1920 знов у Львові, в театрі «Укр. Бесіди», з 1925 у трупі Й. Стадника та ін. Кращі ролі у п’єсах І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» (Гервасій, Омелько), «Хазяїн» (Маюфес), Ю. Коженьовського «Верховинці» (орендар) та ін. Виступав також в опереті.

[Шеремета Андрій (* Бірче, Рудківський пов. — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Шереметьев Борис (1652 — 1719), рос. полководець, ген.-фельдмаршал, брав участь в укладенні рос.-поль. «Вічного миру» (1686), командував рос.-укр. військом у поході за звільнення Приозів’я з-під тур.-тат. окупації (1695 — 96), головнокомандувач рос. військ. у Полтавській битві (1709).

Шереметьев Василь (1622 — 82), рос. політ. і військ. діяч, брав участь у битві укр.-рос. військ під проводом Б. Хмельницького проти поляків під Охматовом (на Черкащині, січень 1655), 1658 — 60 рос. воєвода у Києві; 1660 у битві під Чудновом попав у тат. полон, в якому пробув до 1681.

Шереметьєв Михайло (1905 — 73), вчений у галузі механіки, родом зі Смоленщини; проф. вищих шкіл Мєнська, Дніпропетровського і Львова. Праці Ш. стосуються теорії пружности, пружної рівноваги пластин та оболонок з підкріпленими краями.

Шереметьєв Петро († 1689), рос. держ. діяч на Україні, київ. воєвода (1666 — 69); став на оборону Києво-Могилянської Колеґії, коли (1666) моск. уряд хотів її закрити. Перед воєводою Ш. 1666 протестував єп. Методій Филимонович проти заходів Москви призначити моск. митр. у Києві.

Шеретинський Іродіон (1873 — 1937), учений аґроном та ветеринарний лікар, дир. департаменту скотарства та ветеринарії УНР; на еміґрації проф. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах; праці й підручники з ділянки скотарства.

[Шеретинський Іродіон, м. б. Шереметинський Іродіон (* Пляхова, Бердичівський пов., Київ. губ. — † Севлюш, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]

Шерешево, Шерашова, (I — 5), с. м. т. Пружанського р-ну Берестейської обл. Білор. ССР, положене на півн.-зах. Поліссі на укр.-білор. етнічному пограниччі. Мебльова і харч. пром-сть. Пам’ятки архітектури: дзвіниця кін. 18 в. і Петропавлівська церква, побудована 1824 у клясичному стилі.

Шерман Ісай (* 1912), історик родом з Артемівського, проф. (з 1966). Закінчив іст. фак. Харківського Пед. Ін-ту (1933), викладач, згодом проф. цього ін-ту (1945 — 56), з 1965 проф. катедри історіографії та джерелознавства Харківського Ун-ту. Праці: «Русские исторические источники X — XVIII вв.» (1959), «Советская историография гражданской войны в СССР. 1920 — 1931» (1964).

Шеррер (Scherrer) Марія (* 1902)), українознавець франц. роду, проф. укр. мови й літератури в Ін-ті Східніх Мов і Цивілізацій у Парижі (1957 — 72); д. чл. НТШ (з 1967). Авторка праць «Les Dumy ukrainiennes. Éрорée cosaque» (1947), «Ševčenko, le poète national de 1’Ukraine» («Revue des Etudes Slaves», ч. 44, 1965). Перекладала на франц. мову твори укр. клясиків (зокрема Т. Шевченка). Опрацьовувала хроніку україністики в «Revue des études Slaves» (1959 — 80).

[Шеррер (Scherrer) Марія (* Борчак, Кагульський пов., Басарабія). — Виправлення. Т. 11.]

Шерстюк Григорій (1882 — 1911), педагог, журналіст і видавець родом з Нового Тагамлика б. Полтави; засновник в-ва «Укр. вчитель» і пед. журн. «Світло» та його ред., співр. періодичних видань «Рідний Край» у Полтаві і «Рада» в Києві, автор підручників з укр. мови для шкіл; «(Коротка) Укр. граматика» (для школи ч. 1, 1907, 1912, 1917) і ч. 2, «Складня» (1909, 1917).

Шерстюк Федір (* 1904), історик, родом з с. Грицаківки на Чернігівщині, закінчив Сумський Пед. Ін-т (1931), 1938 — 45 працював у Ін-ті Іст. АН УРСР, з 1949 співр. Ін-ту Іст. Партії ЦК КП України. Праці: «Устим Кармалюк» (1943), «Олександер Пархоменко» (1944), «Становище роб. класу і роб. рух на Україні в другій пол. XIX ст.» (1948), «Партійне будівництво на Україні в 1926 — 1929 pp.» (1960).

Шерстяна промисловість, див. Вовняна промисловість і додаткову карту Шерстяна й хутрова промисловість на стор. 3848.

Шерцль Вікентій (1843 — 1906), мовознавець-індоевропеїст чес. роду, доц., потім проф. Харківського Ун-ту (1869 — 84), згодом Новорос. (Одеського, 1884 — 96), автор праць з порівняльної граматики індоевр. і слов. мов, перев. компілятивного, домолодограматичного напряму. Помер у Любляні.

Шершень (Vespa), рід гуртосімейних жалячих перетинчастокрилих комах надродини справжніх ос. Довж. до 35 мм. Бл. 20 видів. На Україні 1 вид: Ш. звичайний. Жалять боляче, часом небезпечні для здоров’я людини.

«Шершень», гумористично-сатиричний ілюстрований тижневик, виходив від 6. 1. до 14. 7. 1906 у Києві; видавець і ред. В. Лозинський. Вийшло 26 чч. За короткий час появи «Ш.» залишив значний слід у розвитку укр. політ. сатири та мист. журнальної графіки. Визначніші літ. співр.: М. Коцюбинський, А. Кримський, І. Липа, О. Маковей, І. Нечуй-Левицький, Л. Старицька-Черняхівська, В. Стефаник, С. Тимченко, Г. Хоткевич та ін. Авторами ілюстрацій та політ. карикатур були І. Бурячок, Ф. Красицький, В. Масляников, П. Наумов, В. Різниченко, О. Сластіон та ін.

«Шершень», гумористично-сатиричний двотижневик, вид. В. Гришка з березня 1908 до червня 1911, спершу в Нью-Йорку, з листопада 1908 у Скрентоні. Перетворений у жовтні 1910 на популярний літ.-наук. ж., став органом Укр. Роб. Союзу за ред. Є. Гвоздика. У червні 1911, замість «Ш.», Укр. Роб. Союз почав видавати тижневик «Народна Воля».

Попередня     Головна     Наступна