[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3935-3952.]

Попередня     Головна     Наступна

Юка (Jucca), рід вічнозелених рослин родини лілейних (аґавових). Ю. деревні рослини до 12 м заввишки. Понад 30 видів, поширених у Центр. Америці і в півд. частині Півн. Америки та на Азорських о. На Україні на півд. березі Криму; також на чорноморському узбережжі Кавказу. З листків деяких Ю. одержують міцне волокно, з якого виробляють мотузки, щітки, рибальські приладдя тощо.

Юліянський календар, див. Календар.

Юнак Ольга (* 1905), графік родом з Києва; закінчила Київ. Художній Ін-т (1929, учениця В. Касіяна, І. Плещинського, А. Середи, С. Налєпінської-Бойчук і В. Юнґа). Разом з В. Фатальчуком виконувала політ. плякати, мист. оформлення кн.: «Вибрані твори» Оноре де Бальзака (1950), «Укр. нар. казки» (1951), клявір «Запорожець за Дунаєм» О. Гулака-Артемовського (1954), «Антологія укр. поезії» (1957), «Лісова пісня» Л. Українки (1958), «Укр. драматургія першої пол. XIX ст.» (1959), вид. Шевченкового «Кобзаря» (1960) і «Дневника» (1963), зб. «Укр. нар. пісні» (1964 — 65), повісті «Хмельницький» І. Ле (1969). Крім того, ювілейні медалі до 150-річчя нар. Т. Шевченка, та пам’ятні значки (1964 — 70), разом з О. Олійником і В. Фатальчуком.

«Юнак», виховний ілюстрований місячник пластового юнацтва вид. Гол. Пластової Булави, виходить з 1963 у Торонто (Канада) як наступник ж. «Молоде Життя», «Дорога» і «На сліді», які обслуговували цю вікову групу за міжвоєнного часу на Зах. Україні і по війні в Німеччині. Побіч широкої інформації про різні види пластування — водного, літунського, лісову школу таборування, спорт, туристику тощо, знайомить з різними ділянками українознавства, зокрема з творами сучасних письм. і мистців, містить літ. спроби юнаків у рубриці «Молоде перо», приділяє багато уваги природознавству і техн. винаходам, повідомляє про успіхи пластунів на різних відтинках життя, знайомить з сучасними визначними українцями. Гол. ред. Л. Онишкевич (1963 — 67), О. Кузьмович (з 1968). Визначніші співр.: Ю. Пясецький, Т. Горохович, Д. Мосора-Франкен, І. Ісаїв, С. Лучкань і багато ін. Ілюстратори Я. Єлиїв, Я. Козак, Т. Геврик, Д. Даревич, Л. Палій та ін.

Юнаків Микола (5. 12. 1871 — 1. 8. 1931), генштабу ген.-полк., один з найвищих ранґою ген. укр. армії, син рос. ген., що походив із Бузького коз. війська, родом з Чугуєва на Харківщині. Освіту здобув у Миколаївській воєнній академії в Петербурзі (1894 — 97), в якій згодом став проф. і завідувачем катедри рос. воєнної історії. Як воєнний історик, Ю. спеціялізувався на історії Півн. війни, зокрема на історії операцій швед. армії на Україні 1708 — 09. Вислідом його дослідної праці в цій ділянці був 2-томник про війну 1707 — 09 pp. «Северная война. Кампания 1708 — 09 гг.» (Труды ИРВИО, т. II, IV. СПб. 1909) і «Северная война. Военные действия на левом береге Днепра (ноябрь 1708 — июль 1709)» (Труды ИРВИО, т. II. СПб. 1909), що його Ю. зладив з А. Байковим. За першої світової війни Ю. був начальником штабу 4-ої армії, якою командував ген. О. Рогоза, згодом мін. військ. справ за Гетьманату, а далі командувачем 8-ої армії на Рум. фронті. В укр. армії разом з ін. ген. рос. армії, що в листопаді 1917 підпорядкувалися Ген. військ. комітетові Центр. Ради під проводом С. Петлюри після того, як большевики знищили Ставку головнокомандуючого рос. армії в Могилеві на Білорусі та вбили ген. Духоніна. В укр. армії Ю. очолював Гол. шкільну управу військ. мін-ва, а в серпні 1919 був призначений шефом Штабу Гол. Отамана об’єднаних укр. армій. 1920 Ю. короткочасно очолював Військ. мін-во, а потім Вищу військ. раду УНР при Гол. Отаманові С. Петлюрі. На еміґрації жив у Тарнові (Польща), де й помер. Залишив автобіографічні «Матеріяли для мого життєпису» (Тризуб, ч. 289 — 290, 1931).

Література: Прокопович В. «Пам’яті М. Л. Юнакова» в ж. «Тризуб», ч. 292 — 293, 1931; Сальський В. «Пам’яті дорогого начальника-учителя і товариша» в ж. «Тризуб», ч. 292 — 293, 1931.

Юнацькі школи, навчальні заклади для вишколу кандидатів на фахових старшин в укр. армії. У рос. армії такі школи мали назву «юнкерські училища»; у Києві з двох піхотних юнкерських училищ 1917 одно українізувалось і стало Першою Київ. юнацькою школою ім. гетьмана Б. Хмельницького, а друге перенеслося до Ростова. Власне сотні Першої Київ. юнацької школи ім. гетьмана Б. Хмельницького під командуванням ген. штабу сотн. Носенка взяли участь у бою під Крутами, де зазнали важких втрат. Після бою під Кругами юнаки, що залишились живими, ввійшли до Слобідського гайдамацького загону під командуванням С. Петлюри, де творили т. зв. «чорну» та «червону» гайдамацькі сотні. Ці сотні ввійшли до складу Запор. загону, дивізії та корпусу, з якого згодом постав 3-ій Слобідський гайдамацький полк, але юнаки, ветерани Крут і боїв за Київ, стали вже хорунжими укр. армії. З наказу військ. мін. О. Жуковського на весні 1918 створено Інструкторську Школу Старшин під проводом ген. О. Остапури-Степового, а згодом ген. Максимова, яка поділялася на відділи: піхотний, кулеметний, кіннотний, гарматний та інженерний, і вишколила два випуски, разом б. 1400 старшин. У вересні 1918 Гол. шкільна управа Військ. мін-ва під проводом ген. М. Юнакова опрацювала плян орг-ції укр. військ. шкільництва. Ю. ш. мали поділятися на основні й фахові Ю. ш.: піхотні, кіннотні, гарматні та інженерні. Коли фахові Ю. ш. були з’єднані з основними, вони мали назву спільних Ю. ш. Курс навчання в основних Ю. ш. був однорічний, у фахових дворічний. До Ю. ш. мали приймати юнаків тільки з закінченою середньою освітою; закінчення трирічної Ю. ш. давало право на старшинську ранґу. Пляновано відкрити 5 піхотних Ю. ш. (2 у Києві, 1 в Одесі, 1 у Полтаві й 1 у Чугуєві), 1 кіннотну (в Єлисаветі), 2 гарматні (у Києві та в Одесі) та 1 інженерну (в Харкові). На початку 1919 відкрито Спільні військ.

Ю. Ш.

Література: Петрів В. Житомирська юнацька школа. Літопис Червоної Калини, ч. 5 — 11. Л. 1936; Миронович М. Спільна військова юнацька школа. Літопис Червоної Калини, ч. 2. Л. 1936; Євтимович В. До історії кам’янецької юнацької школи. Літопис Червоної Калини, ч. 4. Л. 1936; Андрусяк М. Ще про юнацьку школу. Літопис Червоної Калини, ч. 6. Л. 1936; Яськевич О. Кілька поправок до історії Кам’янецької юнацької школи. Літопис Червоної Калини, ч. 7 — 8. Л. 1936; Євтимович В. Олелько Сергієвич Остапура-Степовий. Літопис Червоної Калини, ч. 7 — 8. Л. 1937; Отрешко-Арський М. Мої спомини про Спільну юнацьку школу Армії УНР. Тризуб, ч. 571, Париж 1937, і дальші; Отрешко-Арський М. Воєнні школи Армії УНР. Тризуб, ч. 571. Париж 1937.

Л. Шанковський

Юнґ Володимир (1889 — 1942), графік-педагог; у 1920-их pp. викладав літографію і рисунок у Київ. Художньому Ін-ті; працював у ділянці станкової графіки: «Натурщиця» (1926), «Прасувальниця» (1927), «За роботою»; ілюстрації до творів М. Коцюбинського тощо.

Юнґе Катерина (1843 — 1913), рос. малярка, донька графа Ф. Толстого; до 1887 жила в Києві, організувала рисувальну школу (1882) й керувала нею. Під час перебування Т. Шевченка в Петербурзі у Толстих. Ю. вчилася у нього малювання. Ю. надрукувала спомини про Шевченка (1883, 1905), повністю опубліковані у кн. «Воспоминания» (М. 1913).

[Юнґе Катерина (* Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

ЮНЕСКО, Орг-ція. Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (поангл. UNESCO: United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization), міжнар. орг-ція, спеціялізована установа Орг-ції Об’єднаних Націй, яка при співпраці своїх чл.-держав у ділянці освіти, науки, культури сприяє ліквідації неписьменности, підготові нац. кадрів, розвиткові нац. культур, охороні пам’ятників культури тощо. Ю. була заснована 4. 11. 1946. 1987 вона охоплювала 158 країн-держав; консультативний статус при ній мають неурядові орг-ції (приблизно 250). Гол. осідок Ю. міститься в Парижі. Ю. має в-во Office des Presses de l’Unesco (різними мовами), в якому появляються 26 періодичних вид., серед них «Кур’єр ЮНЕСКО» (35 мовами), «Культури», «Музеум», «Перспективи освіти» та ін. Деякий час в Ю. мали перевагу африкансько-азійські країни, які провадили антизах. політику, у висліді чого ЗДА (кін. 1984), Великобрітанія (кін. 1985) та ін. країни тимчасово відмовилися від співробітництва в ній, узалежнюючи свій поворот від зміни керівної лінії Юнеско.

УССР (також і Білор. ССР) стала чл. Ю. 12. 5. 1954. Представниками УССР в Ю. були: Ю. Кочубей (згодом заступник мін. закордонних справ УССР, тепер заступник ген.-дир. Ю.), М. Решетняк, А. Зленко, В. Скофенко. У 1980 — 85 чл. виконавчої ради Ю. був представник УССР (Г. Цветков). У 1974 — 79 в системі Ю. відділ музейних справ очолював Ю. Турченко. Не погоджуючися з сов. політикою на Україні в ділянці культури і мистецтва, він покинув працю в Ю. і залишився У Франції. Постановою Ради Мін. УРСР 1956 створено Комісію УССР у справах Ю., до складу якої входять бл. 50 керівних представників мін-в і відомств, наук. і гром. установ. Ця комісія опрацьовує пляни роботи на відтинку Ю. й координує працю нац. комітетів в УССР для наук. програм (геол. співробітництво, гідрологічна програма, океанографічна комісія, вивчення слов. культур тощо). 1979 у Києві відбулася міжнар. славістична конференція Ю., в якій взяли участь бл. 200 славістів. З 1970 появляється чужими мовами «Бюлетень Комісії УРСР у справах ЮНЕСКО», видано брошуру М. Петрачкова, Т. Коваленка-Косарика «Україна — член ЮНЕСКО» (1966), А. Зленка «Unesco and Problems of the Present» (1984). У пляні діяльности Ю. окремими вид. появилися кн.: G. Chevchuk, «La politique culturelle dans la République socialiste soviétique d’Ukraine» (1981, також англ. мовою), альбом «Sculpture et architecture de bois» (1981), Л. Новиченко «Taras Chevtchenko» (1982), «Антологія укр. радянської поезії» Poetry of Soviet Ukraine’s New World: An Anthology (1986) та ін. Свого часу в Ю. відзначено 150-річчя з дня народження Т. Шевченка, 250-річчя з дня народження Г. Сковороди, 100-річчя народження Лесі Українки, І. Франка, Є. Патона; влаштовано фестиваль фільмів О. Довженка (1984). Керамічне пано Л. Мішкової прикрашує коридор Ю. 1983 Ю. відзначила 1500-ліття заснування Києва, і делеґація, очолювана ген.-дир. А. М. М’Боу, з цієї нагоди відвідала Київ. Як і в ін. міжнар. орг-ціях, представники УССР в Ю. виконують заг.-сов. директиви.

А. Жуковський

Юницький Анатоль (1912 — 76), актор, характерний комік родом з м. Ніжена. З 1932 на сцені театру «Червоний Жовтень», згодом у пересувних роб.-сел. театрах і з 1945 постійно у Волинському муз.-драматичному театрі у Луцькому. Гол. ролі: Шельменко («Шельменко-денщик», Ґ. Квітки-Основ’яненка), Микола («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Хлестаков («Ревізор» М. Гоголя), Фіґаро («Весілля Фіґаро» П.-О. Бомарше), Довгоносик («В степах України» О. Корнійчука) та ін.

[Юницький Анатоль († Луцьке). — Виправлення. Т. 11.]

«Юный Другъ», ілюстрований місячник для юнацтва, вид. т-ва «Школьная Помощь», виходив в Ужгороді 1929 — 30; гол. ред. О. Бескид.

«Юный Ленинец», газ. для піонерів і школярів України, орган ЦК ЛКСМУ та Респ. ради піонерських орг-цій, виходить з 1944 рос. мовою в Києві. Його попередники: «Юный Спартак» (1922 — 24), «Юный Ленинец» (1924 — 28) і «Юный Пионер» (1933 — 41), усі в Харкові.

«Юні Друзі», ілюстрований журналик для укр. дітей, видання Союзу Українців у Вел. Брітанії (СУБ), виходив квартально у Лондоні (1955 — 85); гол. ред. Т. Кудлик.

Юніонтавн (Uniontown), м. в штаті Пенсільванія, ЗДА, на півд. від Пітсбурґу; бл. 35 тис. меш., у т. ч. 1 500 українців, перев. з Закарпаття. З 1921 у Ю. церква св. Івана Христителя і парафіяльна школа. З 1934 манастир Василіянок, згодом осідок закарп. провінції сестер ЧСВВ на Горі св. Макрини. Тут постали: старечий дім св. Василія (1947), дім для старших хворих жінок (1970), новіціят та ред. двомовного місячника укр. (зближеною до закарп. говірок) і англ. мовами «Голос Гори св. Макрини» (1950 — 70). Гора св. Макрини в Ю. місце великих прощ вірних Пітсбурзької митрополії на Успення Богородиці, згодом під час амер. свята праці. В манастирі перебуває 40 — 50 черниць (1980-і pp.).

Юнокомунарівське (Дб III — 4), м. Донецької обл., підпорядковане Єнакіївській міськраді, 21 000 меш. (1976), положене над р. Булавинка. Засноване 1908 як шахтарське селище з назвою Бунге, 1924 — 65 — Юнком, з 1965 м. З шахти (Полтавська, Юнком, Єнакіївська), техн. школа.

«Юношество», ілюстрований місячник для юнацтва Чехо-Словацького Червоного Хреста, вид. відділу Чехо-Словацького Червоного Хреста для Підкарп. Руси; виходив у Мукачеві (1930 — 38; гол. ред. Д. Пек і Серенчи (1931 — 38).

Юпко Лев (* 1911), інж.-металюрґ родом з Краматорського. Закінчив Моск. Ін-т Сталі (1932), працював на металюрґійних зав. Донбасу, Магнітогорська, Донецького та Комунарського; дир. зав. Запоріжсталь (1956 — 83).

Юра Гнат (1888 — 1966), актор на комедійних та характерних ролях і режисер родом з с. Федварів, тепер на Кіровоградщині. З 1907 на проф. сцені в трупі С. Максимовича, далі в театрі т-ва «Руської Бесіди» у Львові (1913 — 14), у Молодому Театрі (1917) і в Театрі ім. Т. Шевченка в Києві (1919). Від 1820 в Театрі ім. І. Франка, створеному під опікою УГА у Вінниці, перенесеному 1923 до Харкова, а з 1926 до Києва. У цьому останньому театрі Ю. працював до 1961 як мист. керівник і режисер, підготувавши б. 100 вистав. За першого періоду Ю. перев. імітував репертуар Молодого Театру й спирався на драми В. Винниченка та модерні зах.-евр. п’єси. Від 1929 перейшов на сов. укр. (І. Микитенко, О. Корнійчук) та рос. репертуар. З світової клясичної спадщини ставив «Дон Карльоса» Й.-Ф. Шіллера (1936). Як актор залишився найкращим у побутових ролях: Терешко, Крамарюк («Суєта», «Житейське море» І. Карпенка-Карого), Копистка («97» М. Куліша). В побутовому пляні також виступав у ролях Фіґаро («Весілля Фіґаро» П.-О. Бомарше) та Швейка («Пригоди бравого вояка Швейка» за Я. Гашеком). Знімався в фільмах «Прометей» (1936), «Кармелюк» (1938), «Тарас Шевченко» (1951) та «Мартин Боруля» (1953). Викладав з перервами в Київ. Театральному Ін-ті (1938 — 61).

[Юра Гнат († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Кисельов Й. Разом з життям. К. 1972; Бобошко Ю. Гнат Юра. К. 1980.

В. Р.

Юра Терентій (1884 — 1973), актор на ролях характерних героїв, брат Гната Ю., родом з с. Федварів на Кіровоградщині. На сцені з 1905 в трупі С. Максимовича в Єлисаветграді, 1908 — 17 у різних провінційних трупах (О. Дукельського, О. Суходольського, П. Колісниченка та ін.), потім довготривало в Театрі ім. І. Франка (1921 — 57). Гол. ролі: Старшина («По ревізії» М. Кропивницького), Хома («Ой, не ходи, Грицю...» М. Старицького), Гнат Гиря, Мина Мазайло («97», «Мина Мазайло» М. Куліша), Чирва Козир («Диктатура» І. Микитенка), Кобза, Бублик («Загибель ескадри», «Платон Кречет» О. Корнійчука), Тартюф в однойменній комедії Ж.-Б. Мольєра.

[Юра Терентій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Юра св. собор у Львові, укр.-кат. собор гал. митрополії, до 1817 при манастирі Чину св. Василія Великого, барокково-рококовий монументальний архітектурний ансамбль з виразними нац. рисами (1744 — 62). Складається з бароккового собору (1745 — 70) з дзвіницею (дзвін з 1341), рококової з клясицистичними портиками митр. палати (1761 — 62), будинків капітули, тераси з двораменними сходами, ажурної огорожі довкола соборового подвір’я з двома брамами в подвір’ї (1771) та мурів, що обводять капітульні будинки і владичий сад (1772). Ю. с. с. положений серед зелені на горбовині, домінує над містом. За традицією собор поставлений на місці дерев’яної церкви й оборонного манастиря, закладених за кн. Лева бл. 1280. Після зруйнування обох цих споруд Казіміром III (1340) на тому місці була зведена мурована триапсидна, чотиристовпна церква-базиліка візантійського типу, побудована 1363 — 1437 архітектом Дорінґом за архимандритів Евтимія і Лаврентія (1738 — 44). За митр. Атанасія Шептицького її розібрано й 1744 — 64 побудовано сучасний собор з комплексом будинків за проєктом і під доглядом до 1759 архітекта Б. Меретіна, закінчено 1764 архітектом і скульптором С. Фасінґером за митр. Лева Шептицького. Оздоблення і розмалювання інтер’єру тривало до 1780 і далі. Ю. с. с. закладений на грец. рівнораменному хресті з чотирма каплицями між раменами хреста й мініятюрними банями під покрівлею, у центрі з великою банею на широкому барабані, що спирається на попружні арки. Угорі споруда охоплена карнизом. Численні пілястри, парні (на барабані) і подвоєні на стінах собору, увінчані кам’яними рококовими ліхтарями, надають будові стрункости. На вході до катедри побудовані паристі сходи з рококовою ажурною балюстрадою, оздобленою вазами та путами. На фасаді обабіч гол. входу статуї митр. Атанасія і Лева, над входом балькон, високе вікно, причілок з гербовим щитиком Шептицьких й аттікою, завершеною кінною статуєю св. Юрія-Змієборця роботи шлезького скульптора Йогана Пінзеля. Подвір’я перед катедрою замикають 2 рококові брами, прикрашені алегоричними постатями, що символізують Віру й Надію та Церкву рим. і Церкву грец.

Інтер’єр собору розписував С. Фабянський (1876), М. Радивилівський виконав велику композицію «Архиєрей» і «Появу апостолам», М. Смуглевич — завівтарну композицію «Проповідь Христа» і «Христос-Пантократор» у бані, Л. Долинський — намісні ікони, овальні ікони пророків і 16 сцен празничків. Скульптурні обрамування двох вхідних воріт і оздоблення входів та численні ліхтарі належать М. Філевичу. М. Осінчук 1942 виконав заг. консервацію і розмалювання стін та відчищення образів. При будові комплексу Ю. с. с. працювали різні мистці в різних стилях: барокко, рококо, клясицизм, проте вони зуміли досягти органічної синтези бароккової архітектури і скульптури, деталів химерної рококової орнаментики карнизів, балюстрад, аттік, капітелів, скульптур, ваз, сходів, портиків, підпорядковуючи всі складові елементи цілості на подобу образотворчої культури тогочасної Европи.

Після ув’язнення укр. кат. ієрархії з митр. Й. Сліпим на чолі і незаконного «Собору Гр.-Кат. Церкви 8 — 10 березня 1946 р.» Ю. с. с. передано правос. архиєп. в юрисдикції рос. патріярхату.

Література: Голубець М. Львів. Путівник. Л. 1925; Mańkowski T. Lwowskie koćsioły barokowe. Л. 1932; Січинський В. Архітектура катедри св. Юра у Львові. Л. 1934; Пащук А., Деркач І. Львів. Путівник. Л. 1957; Логвин Г. По Україні. К. 1968; Овсійчук В. Архітектурні пам’ятки Львова. Л. 1969; Островский Г. Львов. П. 1982.

С. Янів

Юра св. церква в Дрогобичі, дерев’яна тридільна (тризрубна) в пляні церква кін. 15 — поч. 16 ст. з квадратною гол. навою і двома гранчастими бічними криласами (конхами) та гранчастими зрубами вівтаря і притвору (бабинцями), перевезена 1656 з с. Надієвого. Низ церкви обведений широким опасанням у вигляді аркади-ґалерії на стовпах. Над бабинцем хори з аркою-ґалерією і Введенська каплиця. Церква увінчана над гол. зрубами трьома верхами без заломів, а криласи малими верхами з одним заломом, всі на восьмибічних підбанниках. Інтер’єр церкви розписаний фресками, виконаними під керівництвом Стефана-маляра поповича Медицького. Крім рел. композицій (Страсті Христові), багатий декоративний орнамент перев. рослинного характеру. Іконостас та ікони того самого маляра («Акафист Богоматері», «Діяння апостола Павла», «Відсічення голови Великомученика Юрія») в коричнево-вохристій та оливково-зеленій гамі; скромними малярськими засобами мистець надав індивідуального, майже портретного виразу зображуваним постатям. Рельєф різьби виноградної лози на колонках іконостасу близький до різьби на камені. 1678 збудовано дзвіницю. Ю. с. ц. кількакратно ремонтовано, але вона не втратила свого первісного вигляду й досі є однією з краще збережених пам’яток гал. архітектури 17 в.

Р. М.

Юрасов Михайло, київ. архітект 18 ст.; до його будов у стилі укр. барокко належать: бурса Софійського манастиря (1763 — 67), будинок ігумена Видубецького манастиря і будова вівтарної частини Михайлівського собору того ж манастиря (1770 — 75).

Юра-Юрський Олександер (1895 — 1968), актор родом з с. Федварів на Кіровоградщині, брат Гната і Терентія Ю., студіював і дебютував у Молодому Театрі в Києві (1918 — 19), згодом у театрі ім. І. Франка в Харкові й Києві (1920 — 48), одночасно 1925 — 27 режисер Донецького театру. Гол. ролі: Дядько Лев, Годвінсон («Лісова пісня», «У пущі» Лесі Українки), Егей («Сон літньої ночі» В. Шекспіра), Фурманов («Заколот» за Д. Фурмановим), Компас («Ділок» В. Газенклевера), Т. Шевченко («Доля поета» С. Голованівського), Естеван («Фуенте овехуна» Лопе де Веґа). З 1948 майстер мист. читання в Київ. Держ. Філармонії, зокрема інтерпретатор творів Т. Шевченка, М. Рильського, М. Бажана, П. Тичини, І. Франка.

[Юра-Юрський Олександер († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Юрґевіч (Юрґевич) Владислав (1818 — 98), археолог і клясичний філолог; викладач ліцею Рішельє в Одесі, чл. і віцепрез. Одеського Т-ва Іст. Праці з іст. генуезьких колоній на півн. Причорномор’ї, епіграфіки й сфрагістики грец. м. Причорномор’я, друкованих в ж. «Записки Одеского Общества Истории и Древностей».

Юрґенсон Петро (1836 — 1903), рос. муз. видавець; йому належить повне вид. (12 томів) творів Д. Бортнянського й ін. укр. композиторів.

Юревич Михайло (1707 — ?), київ. ювелір. З його робіт відомі карбовані срібні царські врата (1748) та оправа для престолу в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври (1751).

Юрезанський Володимир (1898 — 1957), рос. письм. родом з с. Пічуґіно, тепер Челябінської обл. Після революції 1917 довгий час жив на Україні, деякий час як кореспондент газ. «Известия». Ю. брав участь в укр. літ. процесі, перекладав укр. письм. на рос. Помер у Москві. Твори Ю., перекладені укр. мовою: «Ярина» (1929), «Степовий гігант» (1931), «Зникле село» (1958), «Дніпрогес» (1970).

[Юрезанський Володимир (1888 — 1957). — Виправлення. Т. 11.]

Юренко Олесь ( 1912), поет родом з м. Миколаєва; з кін. 1920-их pp. навчався в Полтавському індустріяльному технікумі й пізніше працював у ред. газ. і музеях на Полтавщині. З 1958 до 1966 — відповідальний секретар Полтавської філії Спілки письм. України. Зб. поезій: «Полтавське літо» (1953), «В тополинім краю» (1959), «Неспокійні стежки» (1961), зб. оп. «Ганнуся» (1965) та ін.

Юр’єв, м., див. Дорпат.

Юр’єв Василь (20. 2. 1879 — 8. 2. 1962), видатний селекціонер-рослинник, д. чл. АН УРСР (з 1948), почесний чл. Всесоюзної Академії С.-Г. Наук. родом з Пензенської губ. З 1909 працював на Харківській селекційній станції (з 1944 — дир.). 1946 — 50 дир. Ін-ту Генетики і Селекції АН УРСР, з 1955 дир. Укр. Н.-Д. Ін-ту рослинництва, селекції і генетики. Ю. автор бл. 100 праць з питань методики й орг-ції селекції, сортовипробування і наслідництва с.-г. культур; вивів багато сортів озимої і ярої пшениці, проса, кукурудзи та ін. культур. Співавтор посібника для аґрономічних вузів з селекції й насінництва с.-г. рослин.

[Юр’єв Василь (* Івановська Вірга — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Юр’єва (властиво св. Михаїла) божниця, пам’ятка архітектури Київ. Руси в м. Острі на Чернігівщині, побудована ймовірно 1098 кн. Володимиром Мономахом на території остерського городища, на горбі над долиною річок Десни й Остра. Архітектурним стилем пов’язана з переяславською будівельною традицією: одне невелике прямокутне приміщення з великою півкруглою апсидою, з двома опорними стовпами бл. зах. стіни; на них і на стінах спиралася система півокруглих склепінь. Божниця була завершена підбанником і надрубаним дерев’яним верхом. У консі апсиди частинно зберігся фресковий розпис (за стилем близький до київ. розписів 11 — 12 ст.) Богоматері Оранти з двома архангелами по боках, в одежі, оздобленій орнаментами на подобу плахти і обшитій перлами. Під нею сцена Евхаристії з двома постатями Христа. Під Евхаристією були зображені святителі. Сюжетні зображення доповнювали орнаментальні композиції у віконних нішах і тріюмфальній арці в синіх, зелених і червоних кольорах; разом з фресками вони органічно пов’язувалися з архітектурою. Див. ще Остер.

Юр’євич (Jurjewicz) Антон (1839 — 68), поль. діяч на Україні, шляхтич родом з Вінничини, учасник поль. повстання 1863 — 64. Навчався в Київ. Ун-ті (1857 — 62), чл. «Провінційного комітету на Русі» для підготови повстання на Правобережжі, згодом повстанський диктатор. Очолив групу повстанців, з якою вирушив по селах Київщини та Волині, безуспішно пробуючи притягнути укр. селян до повстання. Схоплений у травні 1863 на Житомирщині, був ув’язнений у Києві, звідки втік за кордон (1864).

Юрженко Олександер (* 1910), фізико-хемік родом з с. Баратівки на Миколаївщині. Закінчив Вологодський технологічний ін-т (1932). Викладач (з 1935) і проф. (з 1944) різних вузів, ректор Одеського Ун-ту (1960 — 70), з 1971 працює в Київ. вузах. Досліджував механізм і закономірності полімеризації ненасичених сполук в емульсіях.

Юридична консультація, заг. термін для визначення фахових порад з правових питань. В СССР під Ю. к. розуміють також систему й орг-цію надання юридичної допомоги, зокрема орг-ціям і установам. Ю. к. в нар. госп-ві точніше визначено як юридичну службу. Госп. установи, підприємства, колгоспи й держ.-адміністративні органи мають своїх постійних юристконсультів, обов’язки й відповідальність яких визначає всесоюзне законодавство, зокрема постанова ради мін-в СССР 1972. Для правового обслуговування колгоспів існують міжколгоспні юридичні групи, діяльність яких визначає зразкове положення, затверджене мін-вами сіль. госп-ва й юстиції УССР.

Назву Ю. к. надано також обл. колеґіям адвокатів, які подають правову допомогу населенню даної адміністративної одиниці (р-ну, м. чи населеного пункту). Адвокати відстоюють інтереси клієнтів, виставляють відповідні довідки та складають документи для суду; також беруть участь у слідстві та суд. розгляді справ як захисники обвинувачених чи представники цивільних позивачів і відповідачів або й третіх зацікавлених осіб; вони можуть заступати сторони також в арбітражному процесі. Склад та місце діяльности Ю. к. визначає президія обл. колеґії адвокатів. Нею керує завідувач, поставлений президією колеґії адвокатів. Див. також Адвокатура.

В. Маркусь

Юридична наука, див. Правнича наука.

Юрик Степан (1868 — 1937), гал. політ. і гром. діяч (зокрема Золочівщини), гр.-кат. свящ., парох м. Золочева, шамбелян. Діяч Укр. Нац.-Дем. Партії, УНДО, 1918 — 19 чл. Укр. Нац. Ради.

Юринець Володимир (1891 — 1937), філософ-марксист, публіцист, поет, літ. і мист. критик родом з с. Олеська на Львівщині, д. чл. АН УРСР (з 1929); навчався у Львівському, Віденському, Берлінському й Паризькому ун-тах. Вийшовши з рос. полону, закінчив Ін-т червоної професури в Москві (1924) і там таки був проф. Моск. Ун-ту й Ін-ту Нар. Госп-ва. З 1925 зав. катедрою Укр. Ін-ту Марксизму-Ленінізму в Харкові, керував філос.-соціологічними дослідженнями; співред. журн. «Більшовик України» (1926 — 34) і «Прапор марксизму» (1927 — 33); чл. літ. орг-ції «Зах. Україна». До 1914 друкувався в львівській «Неділі» (1911 — 12), поль. ж. «Widnokrąg» і видав зб. філос. поезій «Етапи»; в 1920 — 30-их pp. виступав у газ. і журн. «Под знаменем марксизма», «Більшовик України», «Під прапором марксизму», «Червоний шлях», «Критика», «Літ. ярмарок», «Гарт», «Молодняк» тощо. Праці з діялектичного та іст. матеріялізму, історії філософії, соціології, естетики, критики зах. філософії й укр. націоналізму з марксистських позицій. Ю. коментував Демокрита, критикував концепцію неогеґельянства та фройдизму, зокрема методологію останнього, цікавився феноменологічною школою Е. Гуссерля. Найяскравіше Ю. виявився в працях з питань естетики та філософії культури: в дослідженнях естетики Е. Канта, Г.-В. Лессінґа, Г. Плеханова і гол. в критичних розвідках про М. Яцкова, Г. Сковороду, Л. Українку, В. Сосюру, М. Хвильового, М. Бажана, П. Тичину; брав активну участь у літ. дискусії 1925 — 28 pp. Ю. автор літературознавчої монографії «Павло Тичина. Спроба критичної аналізи» (1928), в якій дав філософічну інтерпретацію естетики і світогляду тодішнього Тичини та порушив ряд культ. і історіософічних проблем. Кн. була засуджена партійною критикою й вилучена з обігу. Подібна доля спіткала його «Філос.-соціологічні нариси» (1930), підручник для вищих шкіл — «Діялектичний матеріялізм» (1932) й ін. Обвинувачений у філос. ревізіонізмі, ухилах у кантіянтство, геґельянство і нарешті у «буржуазному націоналізмі» Ю. 1936 заарештовано й заслано, там він і помер. У 1960-их pp. реабілітований, але його праці не зібрані, не вивчені і не видані.

Література: Лавриненко Ю. Володимир Юринець. У кн. Розстріляне відродження. Мюнхен 1959; Іваньо І. Володимир Юринець — дослідник мистецтва. У ж. Філософська думка, ч. 5. К. 1970.

Юріїв Іван (* 1893), військ. діяч, сотн. Січ. Стрільців (СС), з грудня 1918 командир штабу Осадного Корпусу, у січні 1919 комендант м. і фортеці Києва; Згодом начальник перевозу військ. Корпусу СС, опісля групи СС.

Юрій Володимирович († 1288 або 1290), пинський кн., син Володимира Володимировича з роду Із’яславичів. Літопис повідомляє про нього, що це був кн. «кроткий, смирный, правдивый», і «вси люди плакахуся по немь плачемъ великимъ».

Юрій Долгорукий (б. 1090 — 1157), кн. ростово-суздальський, згодом В. кн. київ., шостий син Володимира Мономаха, Прізвище Долгорукий — «Довга рука», надано деякими літописцями після його смерти за постійні втручання з загарбницькою метою у справи київ. князівства. Ще за життя Мономаха за Ю. Д. закріплено Ростово-Суздальську землю з резиденцією у Суздалі, де місц. боярство служило для нього підпорою. З 1125, після смерти Мономаха, Ю. Д. став незалежним ростово-суздальським кн. Після смерти свого старшого брата київ. кн. Мстислава І Великого (1132) Ю. Д. силою захопив Переяслав, згодом виміняв його за частину півн. земель у свого брата Ярополка, кн. київ. Перехід Переяславщини до Ю. Д. спричинив його боротьбу з братами, яка закінчилася 1135 поразкою Ю. Д., у висліді чого він був примушений покинути півд. землі і повернутися на Суздальщину. За його князювання зросла екон. і політ. сила півн. князівств, тут здвигнено м. Переяславль Залєський, Юрьєв Польський, Кострому, 1147 вперше згадується Москва, яку він укріпив 1156, тому Ю. Д. вважають засновником Москви. Він оформив на Півн.-Сх. Русі уділи, які роздав своїм синам, стаючи засновником моск. династичної лінії Рюриковичів («молодші Мономаховичі») та організатором Ростово-Суздальського князівства, ядра пізнішої Росії.

1149, користуючися з міжусобиць між кн., Ю. Д. пішов у похід на півд. і разом з половцями, б. Переяслава на Дніпрі, розбивши війська київ. кн. Із’яслава II, оволодів Києвом. Однак 1150 мусів його покинути, але згодом знову опинився в Києві. Після поразки на р. Руті (1151), якої йому завдав Із’яслав II, Ю. Д. повернувся до Суздаля. Втретє здобув він Київ 1155, де лишився до кін. свого життя. Щоб закріпитись на півд., він роздавав тут своїм синам удільні князівства. Ю. Д. не був любленим серед киян; під час пиру у київ. боярина Петрила його 15. 5. 1157 отруїли. Після його смерти повсталі кияни ліквідували встановлену ним владу, «суздальців — бояр і дружину — побивали по. містах і селах» (М. Грушевський). За Ю. Д. вперше виявилося суперництво двох народів, між Україною-Києвом та Суздальщиною почалася боротьба, яка набрала гострих форм за його сина Андрія Боголюбського.

Література: Грушевський М. Історія України-Руси, II. Л. 1905; Пресняков А. Княжое право в древней Руси. П. 1909.

А. Жуковський

Юрій Жевченко (1883 — ?), церк. діяч, архиєп. УАПЦ, родом з Єлисаветградщини. З 1911 свящ., 1914 — 17 — військ. свящ. 1920 один з організаторів Всеукр. Правос. Церк. Ради. З 1922 єп. УАПЦ Свирської церк. округи, 1924 — 28 єп. у Полтаві, згодом в Одесі (Одесько-Миколаївська церк. округа). 1929 заарештований і засланий на 8 pp. до концтаборів у Караганду, де після поновного ув’язнення Загинув за невідомих обставин.

Юрій з Дрогобича, див. Дрогобич Юрій.

Юрій Кониський, див. Кониський Юрій.

Юрій Кончакович († 1223), половецький хан, «найбільший між половцями», син Кончака, внук Отрока. Загинув у битві над Калкою.

Юрій І Львович (між 1252 і 57 — 1308, за ін. даними 1315), гал.-волинський кн. (1301 — 08 чи 15), син Лева I Даниловича. Споч. князював на Холмщині і Підляшші, після смерти батька (1301) об’єднав всі землі Гал.-Волинського князівства зі столицею у Володимирі. За князювання Ю. Л. Польща відвоювала Люблінську землю (1302), а Угорщина — частину Закарпаття. Зате в обставинах миру Гал.-Волинське князівство зазнало розквіту і екон. добробуту. Ю. Л. титулував себе «королем Руси, князем Ладимирії» (Regis Rusie, Princeps Ladimerie), його держава користувалася добрими міжнар. зв’язками. Зокрема Ю. Л. тримав союз з Куявською лінією поль. кн., був одружений з Євфимією, сестрою Владислава Локетка. Його заходами засновано 1303 Галицьку митрополію, до складу якої увійшли епархії: Гал., Володимирська, Перемиська, Луцька, Холмська, Турівська. З Ю. Л. закінчився розквіт Гал.-Волинського князівства.

Юрій II, Болеслав Тройденович (б. 1306 — 40), гал.-волинський кн. (1323 — 40), син кн. Тройдена II Мазовецького і Марії, дочки Юрія Львовича, сестри гал. кн. Андрія I і Лева II. Споч. Ю. II був вихований у кат. вірі (Болеслав), згодом прийняв православіє з ім’ям Юрій. Підтримував зв’язки з Литвою (був одружений з Євфимією-Офкою дочкою лит. кн. Гедимина) та Тевтонським орденом. Натомість вороже до Ю. II ставилася Польща й Угорщина. Свою владу Ю. II намагався зміцнити, спираючися на міщан, протеґував нім. колоністам та сприяв припливові чужинців. Проти Ю. II виступили бояри і за невияснених обставин отруїли його. З ним закінчується рід Романовичів у Гал.-Волинському князівстві, а також княжа доба самостійної укр. держави.

Юрій Міхновський (1868 — 1937), церк. діяч, архиєп. УАПЦ. З 1894 свящ. у Золотоноші (Полтавщина), на Соборі 1921 висвячений на єп., згодом архиєп. Чернігівський (1921 — 22). У 1923 — 31 без церк. округи як парафіяльний свящ. служив на Полтавщині. З 1931 перебував у Києві, де виконував обов’язки настоятеля Св. Софії. 1937 був заарештований і розстріляний.

Юрій I Ракоці (1593 — 1649), див. Ракоці, Юрій I.

Юрій II Ракоці (1615 — 60), див. Ракоці Юрій II.

Юрій Тесленко (1894 — 1943), єп. УАПЦ родом з Поділля. Свящ. з 1918, єп. Білоцерківської церк. округи (1925 — 30), 1931 заарештований і засланий на 10 рр. до концтаборів. З 1941 працював як колгоспний робітник. Помер у Вінниці.

Юрій Ярославич (бл. 1112 — 66), кн. Турівсько-Пінського князівства, син Ярослава Святополковича, волинського кн. з роду Із’яславичів. Спочатку, у 1140-их pp., на Волині, згодом у Турово-Пінській землі. Підтриманий туровцями, воював з Мстиславичами. Після Ю. Я. дійшло до поділу Турово-Пінського князівства.

Юрій Ярошевський (1872 — 1923), церк. діяч, митр. Правос. Церкви в Польщі, родом з Поділля, з священичої родини. 1896 закінчив Київ. Духовну Академію, з 1906 єп.-помічник у Тулі, згодом лубенський єп., з 1910 ректор Петербурзької Духовної Академії; 1919 харківський архиєп., 1921 переїхав до Польщі, був іменований від константинопільського патріярха екзархом Правос. Церкви в Польщі і піднесений до сану митр. Автокефалія тієї Церкви, що її бажав уряд Польщі, відповідала бажанням укр. церк. діячів, які прагнули порвати зв’язок укр. церкви з Москвою. Митр. Юрій сприяв цьому задумові, всупереч опорові росіян. У розпалі церк. боротьби Ю. Я. Застрелив рос. архимандрит С. Латишенко. Важливіші праці Ю. Я.: «Соборне послання апостола Якова», «Соборне послання апостола Петра» та ін.

Юр’їв день, весняне свято Юрія (6 травня н. ст.), що в нар. календарі символізує прихід весни. Юрій (Юр, Юрай) звільняє сили природи до їх повного розквіту й життя. Він також покровитель худоби й тварин. Того дня в Карпатах виганяють худобу на гром. пасовисько. За звичаєвим правом, подекуди можна було до Ю. д. вільно пасти худобу й на чужому полі чи пасовиську. В деяких селах Закарпаття на Ю. д. замаювали хати березовим віттям, молодь обливалася водою. Ю. д. на Україні назагал хліборобське свято, колись також пов’язане з веснянками.

Ю. д. у рос. державі мав у 16 — 17 вв. соціяльно-правове значення: за тиждень перед і після Ю. д. кріпаки могли змінювати свого поміщика, якщо виконали супроти нього свої зобов’язання. (Але цей Ю. д. був осіннім, 26 листопада). Подібний звичай існував також на Чернігівщині, яка в 16 в. попала під моск. володіння.

Юр’ївна (V — 17), с. м. т. Павлоградського р-ну Дніпропетровської обл., положене над р. Малою Тернівкою; 2 500 меш. (1984); у 1934 — 59 — р. ц.; харч. пром-сть.

Юр’ївна (V — 20), кол. Щегловка, с. м. т. (з 1938) Лутугинського р-ну Ворошиловградської обл. 4 800 меш. (1984). Видобуток кам’яного вугілля; швейно-трикотажна фабрика. Заснована в 1840-их pp.

Юр’ївське євангеліє, апракосний текст на. 231 аркуш, написаний між 1119 і 1128 для новгородського манастиря св. Юрія, але правдоподібно на Україні, можливо, в Києві. Рукопис має численні графічні прикраси. Уривки тексту видав Амфілохій (1877), описували мову, крім Амфілохія, Ф. Буслаєв (1884), Л. Жуковская (1965 — 66) та ін. Рукопис зберігається у моск. Іст. музеї.

Юрк Юрій (1905 — 76), геолог родом з Дніпропетровщини. Закінчив Харківський ІНО (1932), з 1934 наук. співр. Ін-ту геол. наук АН УРСР; 1956 — 73 — дир., 1973 — 76 — завідувач відділу Ін-ту мінеральних ресурсів. Основні праці Ю. присвячені питанням геології й мінералогії Укр. щита, генези й перспектив використання різних видів мінеральної сировини.

[Юрк Юрій (* Миколаївка — † Симферопіль). — Виправлення. Т. 11.]

Юркевич Віктор (1898 — ?), історик, співр. ВУАН, нар. у Александрополі, Ериванська губ. Учень і співр. М. Грушевського. Праці з історії України 16 — 17 вв.: монографія «Укр. еміґрація на Схід і заселення Слобожанщини за Б. Хмельницького» (1931) і розвідки у вид. ВУАН: «До студій Максимовича з історії Старого Києва» (1926), «Селянські переходи та пограничні комісії половини XVIII в.» (1926), «Звенигородщина в XVI — XVII вв.» (1927), «Харківський перепис 1660 р.» (1928), «Київський перепис 1666 р.» (1928), «Романівка на Київщині» (1929). З 1932 усунений з ВУАН, 1937 засланий, дальша доля невідома.

[Юркевич Віктор (1899 [н. ст.] — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Юркевич Йосип (1855 — 1910), гром. діяч, лікар, чл. Старої Громади, співр. «Ради», «Села», ЛНВ та ін, часописів; автор нарисів «Сучасні сільські малюнки».

[Юркевич Йосип (* Криве, Сквирський пов., Київ. губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Юркевич Лев (1884 — 1917 або 18), визначний соц.-дем. діяч і письм., син заможного лікаря з гурту «українців польської культури», що виник під впливом В. Антоновича, з 1904 чл. РУП. 1907 виїхав за кордон і там закінчив університетську освіту, розпочату 1903 в Київ. Ун-ті. Після смерти батька 1911 жив на Зах. (здебільшого у Франції); значну спадщину використовував на підтримку укр. соц.-дем преси («Наш Голос», Л. 1910 — 11; «Дзвін», К., 1913 — 14), друкувався в «Дзвоні» під псевд. Л. Рибалка. Ю. автор брошур: «Національна справа і робітництво» (1913), «Кляси і суспільство» (1913), «L’Ukraine et la Guerre» (Льозанна, 1916). Відстоюючи ідею укр. пролетарської революції, Ю. виступав проти укр. міщанства та орієнтації на Австрію й Німеччину. З цього приводу полемізував з Д. Донцовим; видавав «Боротьбу» (Женева, 1915 — 16, 7 чч.), в якій виступав проти Союзу Визволення України і проти рос. шовінізму, вимагаючи дем. федералізації Рос. Імперії та окремої укр. соц.-дем. партії. Ленін, уважаючи Ю. небезпечним противником, інтриґував проти нього. Ю. у брошурі «Русские социал-демократы и национальный вопрос» (1917, укр. переклад 1969) відповів критикою ленінського централізму. Після березневої революції намагався повернутися на Україну ; помер у Москві.

[Юркевич Лев (* Криве, Сквирський пов., Київ. губ.), син Йосипа Ю. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Левинський В. Лев Юркевич. Л. 1927; Дорошенко Д. З історії укр. політ. думки за часів світової війни. Прага 1936; Рибалка Л. Рос. соціял-демократи і нац. питання. Мюнхен 1926.

М. Юркевич

Юркевич Памфил (16. 2. 1826 — 4. 10. 1874), визначний філософ і педагог родом з с. Ліпнява на Полтавщині, син правос. свящ. Богословську освіту здобув у Полтавській Духовній Семінарії, яку завершив 1847 — 51 у Київ. Духовній Академії. З 1851 викладав філософію (з 1861 — проф.) у Київ. Духовній Академії, з 1857 також нім. мову. 1854 — 56 асистент інспектора Академії. Рішенням мін-ва освіти 1861 його призначено проф. Моск. Ун-ту на катедрі філософії. Серед його студентів були майбутній рос. філософ В. Соловйов, який високо цінив виклади й творчість свого учителя, а також історик В. Ключевський. Крім праці в ун-ті, Ю. викладав педагогіку в учительській семінарії, а також виступав з публічними лекціями на філос. теми.

Ю. був представником «ідеал-реалізму», в теорії пізнання підкреслював значення емоційних елементів. Полеміка Ю. проти матеріялізму та позитивізму привела в часи панування цих течій в рос. суспільстві до нападів на нього з боку «проґресивної» журналістики, особливо М. Чернишевського, що довело до його бойкоту.

Київ. період у діяльності Ю. був найбільш продуктивним. Тут він написав більшість своїх філос. праць. Серед них: «Идея» (Журн. Мин-ва Нар. Просвещения, 1859), «Сердце и его значение в духовной жизни человека по ученню слова Божия» (ТКДА, 1860), «Материализм и задачи философии» (ЖМНП, 1960), «Из науки о человеческом духе» (ТКДА, 1860), «По поводу статей богословского содержания, помещенных в «Философском Лексиконе» (ТКДА, 1861), «Мир с ближними, как условие христианского общежития» (ТКДА, 1861), «Доказательства бытия Божия» (ТКДА, 1861), «Язык физиологов и психологов» (Русский Вестник, 1862), «Разум по ученню Платона и опыт по изучению Канта» (Московския Университетския Известия, 1865 — 66), «Игра подспудных сил» (Русский Вестник, 1870). З ділянки педагогіки Ю. написав «Чтения о воспитании» (1865), «Курс общей педагогики» (1869). Лишилася в рукописі «Метафизика», доля якої невідома.

Філософію Ю. визначають конкретним ідеалізмом, або «філософією серця». Він розвиває вчення про людину як вільну, індивідуальну, конкретну й відповідальну істоту. Людина є центр. темою його філософії, а серце в його вченні — хоронитель і двигун фіз. сил людини, центр її душевного і духовного життя, багатогранних почувань, зворушень, пристрастей, центр її морального життя.

Сов. дослідники поборювали філософію Ю. як «релігійне, об’єктивно-ідеалістичне вчення про світ як продукт діяльности бога, духа». Натомість високо цінили творчість Ю. В. Соловйов, Г. Шпет, Д. Чижевський, В. Рудко, підкреслюючи його зв’язок з укр. філос. традицією (Г. Сковорода, М. Гоголь) та об’єктивну цінність і модерний характер його думок.

Твори Ю., перевидані на еміґрації: «Твори», ред. С. Ярмусь. Вінніпеґ 1979; «Вибрані твори. Ідея — Серце — Розум і досвід». Переклад з рос. С. Ярмуся. Вінніпеґ 1984.

[Юркевич Памфил (* Ліпляве, Золотоніський пов. — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Соловьев В. О философских трудах П. Д. Юркевича. СПб 1874 (Перевидано в «Собрание сочинений», Т. 1. П. 1901); Шпет Г. Философское наследие П. Д. Юркевича. «Вопросы философии и психологии», Ходзицкий А. Проф. П. Д. Юркевич. «Вера и Разум», 1914; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Прага 1931; Ярмусь С. Памфіл Данилович Юркевич та його філософська спадщина. Вінніпеґ 1979.

Д. Чижевський, С. Ярмусь

Юрків Іван (1898 — ?), військ. діяч родом з Самбірщини, четар УСС, поручник УГА, учасник бою під Мотовилівкою (1918), командант сотні в 11 Стрийській бриґаді, учасник Зимового походу, вояк «Карп. Січі» (1939), командант укр. поліції в Білій Підляській і Білгораю. На еміґрації в ЗДА.

Юрківка (IV — 12), с. м. т. Звенигородського р-ну Черкаської обл., 3 400 меш. (1984); овочевоконсервний зав. Вперше згадується на поч. 18 в.

Юрковський (Jurkowski) Мар’ян (* 1929), поль. мовознавець. Праці з іст. укр. мови та поль.-укр. мовних взаємин. Перекладач з укр.; ред. зб. «Тарас Шевченко...» (Варшава, 1961) і автор вступної ст. до нього; автор праці «Польські друзі Т. Шевченка» (зб. «Т. Шевченко в соту річницю смерти», Варшава, 1961). Крім того, праці: «Бібліографія праць про Лемківщину» (1962), «Укр. гідрографічна термінологія» (1971) та ін.

Юрмас Я., справжнє прізвище й ім’я Масютин Юрій (1896 — 1942), муз. критик, дослідник творчости М. Леонтовича, родом з с. Нової Басані на Чернігівщині. Зредаґував «Муз. твори» М. Лентовича (1930 — 31). Автор рецензій на муз. вистави й концерти.

Юрна Міхкель (1899 — 1972), естонський письм.; перекладач на естонську мову повістей Т. Шевченка (Таллін 1955).

Юровський Володимир (1915 — 72), композитор родом з Таращі на Київщині; закінчив Моск. консерваторію (1938). Серед ін. творів — «Дума про Опанаса» (лібретто Е. Багрицького), поставлена у Львівському Театрі Опери та Балету ім. І. Франка (1940).

Юрчак Василь (1876 — 1914), найвизначніший драматичний актор гал. сцени кін. 19 — поч. 20 в., гол. в характерному і комічному амплюа в театрі т-ва Руської Весіди у Львові (1897 — 1914), родом з м. Скали на Тернопільщині. Ю. був блискучий у ролях сіль. і міщанських типів, незрівняно відтворював комічні жидівські типи в п’єсах Я. Ґордіна («За синім морем», «Міреле Ефрос», «Сатана»). Ін. ролі: Хома («Ой, не ходи, Грицю...» М. Старицького), Кукса («Пошились у дурні» М. Кропивницького), Феноген, Омелян («Хозяїн», «Бурлака» І. Карпенка-Карого), Янко («Хата за селом» за Ю. Крашевським), Микола, Семен («Украдене щастя», «Учитель» І. Франка), Бен Акіба («Урієль-Акоста» К. Ґуцкова), Перчихін, Актор («Міщани», «На дні» М. Ґорького). Ю. мав не тільки талант перевтілення в сценічні образи, але й великий дар імітувати гру своїх колеґ.

[Юрчак Василь († Теребовля, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Юрчакова Ганна (1879 — 1965), драматична акторка на героїчних ролях родом з Теребовлі на Тернопільщині, дружина Василя Ю. З 1899 на сцені театру т-ва Руської Бесіди у Львові, згодом у Тернопільських театральних вечорах під кермою Л. Курбаса і М. Бенцаля (1915 — 17), далі в Укр. Театрі (1918 — 19), з березня 1919 перетвореному на Новий Львівський Театр під проводом А. Бучми. У травні 1920 повернулася до Тернополя й покинула сцену. Найбільший успіх мала в ролі Ріти у п’єсі В. Винниченка «Чорна пантера й білий ведмідь». Ін. ролі: Наталка («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Галя («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Софія і Варка та Харитина («Безталанна», «Наймичка» І. Карпенка-Карого), Аза («Хата за селом» за Ю. Крашевським), Анна («Украдене щастя» І. Франка), Сара («Жидівка вихрестка» І. Тогобочного), Панна («Панна-Штукарка» О. Володського) та ін. Останні роки Ю. прожила у Львові, залишила спомини про В. Юрчака, Л. Курбаса, К. Рубчакову і М. Заньковецьку.

[Юрчакова Ганна († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Юрченко (справжнє прізвище КарасьГлинський Юрій) Віталій (* 1900), публіцист, автор споминів «Шляхами на Соловки», «Зі соловецького пекла на волю» (Л. 1931) та повісти «Червоний чад».

Юрченко Людмила (* 1943), співачка меццо-сопрано родом з Харкова, закінчила Київ. Консерваторію (1969, кляся Р. Разумової), солістка Київ. Театру Опери й Балету, лавреатка міжнар. конкурсу співаків у Барсельоні (1975), Партії: Йоанна («Орлеанська діва» П. Чайковського), Даліля («Самсон і Даліля» К. Сен-Санса), Леонора («Фаворитка» Ґ. Доніцетті), Амнеріс («Аїда» Дж. Верді), Марфа і Марина («Хованщина» і «Борис Ґодунов» М. Мусорґського), Кармен (однойменна опера Ж. Бізе) та ін.

Юрченко Олександер (1904 — 62), правник і політ. діяч родом з Києва. Навчався на юридичному фак. Київ. Ін-ту Нар. Госп-ва; працював у Комісії для вивчення укр. права УАН та викладачем сер. і вищих шкіл. На еміґрації в Німеччині — проф. сов. права УВУ, д. чл. НТШ й УВАН, співроб. Ін-ту для вивчення СССР у Мюнхені (з 1954). Активний в Укр. Нац. Держ. Союзі, чл. УНРади та її Виконавчого органу (1952 — 54, 1957 — 62). Праці про правний статус УССР та сов. федералізм: «Природа і функція сов. федеративних форм» (1956), «Die staatrechtliche Lage der Ukrainischen SSR als Bestandteiles der UdSSR» (1956), «Проблема інтернаціонального й національного в большевизмі» (1955); посмертно появилася монографія «Укр.-рос. стосунки після 1917 р. в правному аспекті» (1971).

[Юрченко Олександер († Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Юрченко Петро (1900 — 72) архітект і мистецтвознавець родом з с. Медвина на Київщині; закінчив Київ. Художній Ін-т (1928) і викладав у ньому (1928 — 41) та в київ. Інженерно-Будівельному Ін-ті. Ю. разом з Г. Логвином і Ю. Нельговським обстежував і вивчав пам’ятки архітектури й виконав численні реконструкції, зокрема дерев’яних споруд у Києві (палац А. Кисіля, ратуша, дзвіниця Михайлівського-Золотоверхого манастиря За малюнком 1688 та ін.). Важливіші споруди та конкурсні проєкти Ю.: будинок уряду УРСР (1927) і житловий масив «Промінь» (1929) у Харкові; Курський вокзал у Москві (1932), всі у співпраці з ін.; автор надбудови ротонди на Аскольдовій Могилі (1935) і проєкту відкритого театру б. неї в Києві (1936 — 37). Автор наук. праць: «Нар. житло України» (1941), «Дерев’яне зодчество України» (1949), «Дерев’яна архітектура України» (1970). Ю. співавтор «Нарисів історії архітектури Укр. РСР» (1957, т. 1), «Історії укр мистецтва» (т. 3, 5, 1968) та «Укр. нар. мистецтва» (т. 3, 1962); ст. у зб. і журн.

[Юрченко Петро († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Юрчишин Володимир (* 1925), економіст-аґрарник родом з с. Заячівки Вінницької обл., чл.-кор. ВАСГНІЛ (з 1975), працював в Укр. с.-г. Академії (1968 — 76 її ректор), у 1970-их pp. був керівником Укр. н.-д. ін-ту економіки й орг-ції сіль. госп-ва ім. Шліхтера та співред. наук. зб. «Економіка і організація сільського господарства» (1964 — 87). Ю. автор бл. 30 друкованих праць з ділянки управління аґропром. комплексів, економіки й орг-ції садівництва.

Юрчишин Володимир (* 1935), графік родом з с. Дахнова на Лемківщині; закінчив Львівський Політехн. Ін-т (1957), працює перев. в галузі книжкової графіки. Оформив багато вид. Шевченкових творів, вид. «Музичної України» (1966 — 67), кн. М. Колесси «Лемківське весілля» (1967), «Коломийки» (1968), «Нар. пісні в записах Лесі Українки та її співу» (1971), каталогів мист. виставок тощо.

Юрчук Василь (* 1921), історик, родом з с. Бродецьке на Вінничині. З 1949 викладач Київ. Ун-ту, 1955 — 74 завідував катедрою в Укр. с.-г. академії, з 1974 дир. Ін-ту історії партії при ЦК КП України. З 1974 чл.-кор. АН УРСР. Праці з історії Ком. партії України (ред. колективної праці «Нариси історії комуністичної партії України», 1971 і 1977).

Юрчук Віра (* 1941), малярка, родом зі Львова. Студіювала в Онтарійському Коледжі Мистецтва (Торонто). Працює в техніках акриліку, монотипії і батіку. Мала власні виставки в Оттаві й Торонто та брала участь у численних збірних, м. ін., у «Світовій виставці укр. мистців» (1982) і в міжнар. — «Торонтська мистецька мозаїка» (1984). Від абстрактного безпредметного малярства Ю. перейшла до малярства фігурального.

[Юрчук Віра (* Люблін, Польща). — Виправлення. Т. 11.]

Юси, назва літер первісних глаголиці й кирилиці, де юси позначали носові голосні. Певної етимології цієї назви не встановлено. Літер цих було дві в кирилиці це були ѫ, юс великий, і ѧ, юс малий; вони мали варіянти відповідно ѭ і ѩ, що звичайно розглядаються як йотовані ѫ і ѧ; менше ймовірна гіпотеза Трубецкого та ін., що ѭ означало носове ö, ѩ носове а (Васільєв та ін.). Щодо основного звукового характеру звуків, позначуваних цими літерами то для юса великого переконливо приймається голосний типу носового о, а для юса малого типу е. Носовий резонанс цих голосних у протоукр. говірках був утрачений найпізніше в сер. 10 ст., при чому носове о змінилося на у, а носове е у півд. говірках протоукр. мови на а з пом’якшенням попереднього приголосного, а в більшості півн. так само під наголосом, але на е без пом’якшення попереднього приголосного в ненаголошених складах (дуб з дѫбъ, півд. дéсять, деся́тий, півн. дéсеть, деся́тий з десѧть, десѧтый). Поскільки в час запровадження письма на Україні носових голосних там уже не було, юси в давніх пам’ятках уживано хаотично, юс великий усуміш з у, а юс малий усуміш з я. Вживання юса великого припинилося від середини 13 ст.; під т. зв. другим півд.-слов. впливом його відновлено в 15 — 16 ст., але з вимовою таки у як суто графічний варіянт і не надовго. Щодо юса малого, то він утримався на письмі аж до запровадження гражданки завдяки тому, що було встановлено правило писати я на початку складу, а юс малий після приголосного, незалежне від того, чи первісно в слові був носовий голосний чи ’а (десѧть, землѧ, але якъ, языкъ, моя).

Ю. Ш.

Юсов Федір (* 1915), маляр родом з станиці Курганної Краснодарського краю; закінчив Харківський Художній Ін-т (1952); тематичні картини «Шахтарі» (1957), «Вийшли на пласт» (1960); портрети; монументально-декоративне мозаїчне пано для інтер’єру сумського ринку та фойє кінотеатру «Київ» у Харкові (1964 — 65, спільно з ін.). Рельєфи на тему «Дніпропетровщина» (1970) та ін.

Юст (Just) Юль (1664 — 1715), данський дипломат родом з м. Віборґу (Данія), посол у Росії (1709 — 11) при царі Петрі I. 1711 відвідав Україну. Залишив записки-денник з цінними даними про події й життя в Росії й на Україні на поч. 18 в. Зокрема Ю. описує місцевості на Гетьманщині (Глухів, Чернігів, Кролевець, Ніжен), багато з яких були знищені рос. військом 1708 — 09; Київ з Печерською Лаврою, Київ. Академією. Дипломат підкреслює різницю між українцями й росіянами, вказуючи на освіченість перших, багато з яких знають латинську мову, зазначаючи, що «козаки народ вільнолюбний, невдоволений царем за призначення до їх фортець московських комендантів». Того ж 1711 Ю. в супроводі моск. драгунів відвідав Поділля (Немирів), згодом також Галичину, був захоплений м. Львовом. Денник Ю. видано у рос. перекладі: «Записки Юста Юля, датского посланника при Петре Великом. 1709 — 1711» (1899).

Юськів (псевд. Терен) Теодор (* 1911), співак-баритон родом з с. Поточище Городенківського пов. (Галичина); спів вивчав у А. Дідура (Львів). Дебютував 1937 у Львові в опері Ґ. Доніцетті «Фаворитка», брав участь у виставах опер «Кармен» Ж. Бізе, «Янек» В. Желенського, «Травіята» Дж. Верді. Отримав першу нагороду на конкурсі співаків Союзу укр. професійних музик у Львові (1939). Пізніше виступав в оперних театрах Польщі, Німеччини, Норвегії і в Парижі. Заголовні ролі Ю. в операх «Севільський цирульник» Дж. Россіні, «Фіґарове весілля» В.-А. Моцарта, «Ріґолетто» Дж. Верді, Тореадор в опері «Кармен» Ж. Бізе та ін. 1945 — 49 концертував У Зах. Німеччині, з 1949 у ЗДА. Муз. критик і автор праці «Національно-державна мотивація творчости С. Людкевича» (Лондон, 1984).

Юферов Михайло (* 1907), кінодекоратор родом з Владивостока, там здобув фахову освіту в місц. школі живопису і скульптури (1930) та на театрально-декоративному відділі мист. студії (1933). Працював кінодекоратором в Одеській (1935 — 41) і (з 1950) Київ. кіностудіях. Ю. належить мист. оформлення фільмів: «Танкер ,Дербент’» (1940), «Дочка моряка» і «Морський яструб» (1942), «Костянтин Заслонов» (1949), «В степах України» (1952), «Максимко» і «Запорожець за Дунаєм» (1953), «Мальва» (1957), «Надзвичайна подія» (1959), «Іванна» і «Літаючий корабель» (1960), «Гадюка» (1965) та ін.

Юхвід Леонид (1909 — 68), письм. родом з Гуляй-Поля, тепер Запор. обл., робітник друкарні за фахом, освіту здобув заочно. 1920 — 33 працював у ред. криворізької газ. «Червоний гірник», в якій друкував перші оп. й вірші; з 1933 — на літ. роботі в Харкові; за війни — ред. радіостанції «Дніпро». Першу зб. оп. «На життя» видав 1931. Наступні вид.: роман «Вибух» (1932); комедії «Весілля в Малинівці» (1937), «Ніч у червні» (1941), «Чудовий край» (1946), зб. «Комедії» (1954); повісті: «Мишко. Конюшенко» (1946), «Вояка» (1953), «Оля» (1967) та ін.

Юхименко Іван (1892 — 1938?), актор, режисер і педагог родом з Харкова; там дебютував 1914 на сцені міськ. театру. Згодом викладач Харківського Муз.-драматичного Ін-ту (1925 — 27) і режисер Театру для дітей (1924 — 25), далі в Дніпропетровському театрі ім. Т. Шевченка (1928 — 30), Харківському театрі Ленінського Комсомолу (1931), Одеському (1933 — 37) і Харківському (1937 — 38) театрах Революції. Вистави: «По зорі» В. Ґжицького (1924), «Павло Греков» Б. Войткова і Л. Ленча (1931), «Диктатура» І. Микитенка (1929), «Загибель ескадри» О. Корнійчука (1933), «Республіка на колесах» Я. Мамонтова, «Отелло» В. Шекспіра, «Сорочинський ярмарок» за М. Гоголем та ін. Репресований. Помер у Казані.

[Юхименко Іван (1892 — 1943). — Виправлення. Т. 11.]

Юхименко Прокіп (1870 — 1931), майстер-різьбар на дереві родом з с. Великі Будища на Полтавщині, син Федота Ю. (див.). Автор барельєфів («Козак-бандурист», 1902), скульптур балюстради хору і колон для будинку Полтавського земства (тепер Краєзнавчого музею), декоративних картушів на Музеї іст. Полтавської битви (1908 — 09), різьблених меблів, оправ альбомів, форм для кахлів тощо.

Юхименко Федот (перша пол. 19 — поч. 20 ст.), майстер круглої скульптури родом з с. Великі Будища на Полтавщині. Ю. автор монументально-декоративних скульптурних композицій для палацу Кочубеїв у Петербурзі, різьблених іконостасів, меблів, предметів побуту. З майстерні Ю. вийшли його учні, різьбарі В. Гарбуз, П. Кремпоха, В. Рева та ін.

Юхим Калішевський (1892 — ?), церк. діяч родом з Київщини, після закінчення Київ. Ун-ту учителював у Києві. Єп. УАПЦ Черкаської церк. округи (1922 — 29), згодом завідувач катедри в Одесі (1929 — 30). Заарештований 1930 (за ін. даними 1936), дальша доля невідома.

Юхимович Василь (* 1924), поет і журналіст родом з с. Сингаї на Житомирщині, працював заступником ред. журн. «Україна». Зб. поезій «Матері» (1955), «Вікно у світ» (1960), «З клекоту літ» (1962) та низка ін.; кн. гумористичних віршів: «Який Яків — така й дяка» (1960), «Весілля з квитанцією» (1966), «Євангеліє від Лукича» (1971), «Виводок жар-птиці» (1975); кн. щедрівок «Щедрий вечір» (1964) і весільних пісень (1969) та ін.

Юхнівська культура, археологічна культура 6 — 2 ст. до Хр., поширена в басейні сер. течії Десни і Сейму; назва від городища в с. Юхнове (б. Новгорода Сіверського), відкритого 1873 Д. Самоквасовим і дослідженого в 1940-их pp. Розкопами виявлено залишки дерев’яних укріплень, ліпний посуд, кістяні, залізні й бронзові вироби, зерно збіжжевих культур, кістки свійських тварин. Ці знахідки свідчать, що носіям культури було відоме хліборобство, скотарство та ремесла. Населення Ю. к. мало торг. зв’язки з античними містами-державами Причорномор’я.

Юхно Іван (* 1918), маляр родом з с. Градизьк на Полтавщині; закінчив Київ. Художній Ін-т (1949); автор станкових творів на побутові теми: «Звістка про нагороду» (1949), «На колгоспному стадіоні» (1952), «Юні будівники» (1954), «В годину синьозору» (1964) та ін.

Юхновська Нінель (* 1931), композитор родом з Харкова; там закінчила консерваторію (кляса Д. Клебанова, 1953). Твори: опера «Павло Корчаґін» (1961), «Закарпатська рапсодія» для фортепіяна й оркестри, твори для фортепіяна, скрипки, віольончелі, «Молодіжна поема» і «Кавказькі акварелі» для струнного квартету.

Юхновський Ігор (* 1925), фізик-теоретик родом з с. Княгинина на Рівенщині, чл. АН УРСР. Закінчив Львівський Ун-т (1951) і 1959 — 69 завідував у ньому катедрою фізики. Від 1969 завідує Львівським відділом Ін-ту Теоретичної Фізики АН УРСР. Ю. зробив істотний вклад у квантову статистичну фізику, опрацював теорію плинного гелію IV. Його слід вважати основоположником мікроскопічної теорії фазових переходів.

[Юхновський Ігор, д. чл. АН УРСР (з 1982). Відомий поліпи діяч дем. спрямування. Нар. депутат України з 1990. Був кандидатом на посаду Президента України у 1991, а також віце-прем’єром укр. уряду у 1993. — Виправлення. Т. 11.]

Юхно-Гуревич Ганна (* 1920), малярка родом з Олександровська (тепер Запоріжжя); закінчила Київ. Художній Ін-т (1949, кляса О. Шовкуненка, Т. Яблонської). Картини на побутові теми: «Моделісти» (1958), «Мрійники» (1964), «Ланка» (1969), «Юні випробувачі» (1960), «За нову хату» (1967) та ін. Разом з Іваном Ю. «На колгоспному стадіоні» (1952), «Юні будівники» (1954).

Юцевич Євген (* 1901), композитор родом з с. Добровеличківки Єлисаветградської губ., учень Л. Ревуцького, дириґент і муз. консультант у театрах і клюбах Києва, викладач акустики й інструментації. Твори: опери «Кирило Кожумяка» (1954, 1983) і «Вулкан» (1957); 2 симфонії, сюїта на укр. нар. теми для духової оркестри, твори для фортепіяна, прелюдія і фуґа та рапсодія для бандури, обробки нар. пісень. Автор підручника з питань теоретичних основ музики, школи гри на бандурі, словника муз. термінів.

Юцевич Йосип (* 1911), театральний і кінодекоратор, освіту здобув у Київ. Художньому Ін-ті (1934); оформлював вистави в Одеському театрі революції («Йшов солдат 3 фронту», 1939), Київ. рос. драматичному театрі («Олеко Дундич», 1950), Київ. опереті (М. Рахманова «Голубий гусар», 1951), Київ. музкомедії: «Вогники» Ю. Свиридова (1952) і «Весілля в Малинівці» О. Рябова (1966). На Одеській кіностудії «Таємничий острів» (1940), на Київ. ім. О. Довженка «Калиновий гай» (1953), «За двома зайцями» (1961 — 62), «Мовчать тільки статуї» (1962), «Лють» (1965), «Веселі жабокрити»» (1971). Ю. оформлював також програми: Київ. цирку, концерту в кремлівському палаці з’їздів з нагоди 150-річчя від дня народження Т. Шевченка (1964) тощо.

Юшанли, р. на Приозівській височині, ліва притока Молочної. Довж. — 95 км, сточище — 545 км². Влітку маліє, а інколи пересихає.

Юшкевич Адольф (* 1906), історик математики родом з Одеси. Закінчив Моск. Ун-т (1929). 1930 — 52 працював у Моск. Вищій Техн. Школі (з 1940 її проф.). Від 1945 працює в Ін-ті Історії Природознавчих Наук і Техніки АН СССР, чл. Міжнар. Академії Природознавчих Наук (1960), 1965 — 68 її през. Основні твори Ю. присвячені історії математики Сх. Европи та Бл. й Дал. Сходу. Ред. зб. творів різних вчених, у тому ч. укр. математика М. Остроградського (1961); 1965 опублікував ст. Остроградського з матем. фізики, що зберігалися в Франц. Академії. Уважається засновником іст.-наук. школи в СССР.

Юшкевич Амвросій (1690 — 1745), правос. церк. діяч, викладач Київ. Академії, ігумен Виленського Святодухівського манастиря, автор протикатолицького полемічного твору «Основательное показание разностей между греческою и римскою папскою церквою» (в рукописі). З 1736 єп. Вологодський, з 1740 архиєп. Новгородський, прихильник реґентші Анни, «первоприсутствуючий» Святійшого Синоду, разом з Арсенієм Мацієвичем безуспішно домагався скасування уряду оберпрокурора, був прихильником автономії Церкви в державі, клопотався за повернення засланих правос. єп. (зокрема Т. Лопатинського); після вступлення на престол Єлисавети, обвинувачений у змові, покаявся перед царицею, подавши подробиці пляну змови проти неї, і був помилуваний.

Юшков Серафим (1888 — 1952), рос. історик держави і права, проф. Ленінградського і Моск. ун-тів, чл.-кор. АН УРСР (1939) і співр. її Ін-ту історії України. Автор праць про княжу добу: «Очерки по истории феодализма в Киевской Руси» (1939), «Общественно-политический строй и право Киевского государства» (1949), «Русская Правда» (1950) та ін.

Юшневський Олексій (1786 — 1844), декабрист родом з Поділля, з 1816 ген.-інтендант при штабі 2 армії у Тульчині, з 1819 чл. Союзу Благоденствія, з 1821 один з організаторів Півд. Т-ва Декабристів. На процесі декабристів засуджений на страту, замінену 20-річною каторгою, яку відбував на Сибіру, де й помер. Його брат — Семен (1801 — 44) також декабрист, був засуджений і ув’язнений у кріпості.

Ющенко Григорій (1882 — ?), історик родом з Глухова, викладач Харківського Ін-ту Нар. Освіти, завідувач Центр. архіву праці у Харкові. Праці з методики суспільствознавства.

Ющенко Катерина (* 1919), вчений кібернетик родом з Чигирина, чл.-кор. АН УРСР (1976). Закінчила Середньоазіятський Ун-т (1942). Працювала в Львівському відділі теорії імовірностей Ін-ту математики АН УРСР (1946 — 50), старший наук. співр. Ін-ту математики АН УРСР (1950 — 57), завідувач відділу Ін-ту кібернетики АН УРСР (з 1957). Праці з теорії імовірностей, алгоритмічних мов і мов програмування, методів побудови автоматизованих систем обробки даних.

Ющенко Олекса (* 1917), поет і журналіст родом з с. Хорунжівка на Сумщині. Закінчив Ніженський учительський ін-т і працював у чернігівській газ. «Молодий комунар», керував літ. об’єднанням Чернігівщини; за війни був ред. радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові. Автор великої кількости зб. поезій, серед них: «До рідної землі» (1945), «Моя весна» (1949), «Над широким Дніпром» (1951), «Слово про друзів» (1976) та багато ін. Зб. віршів для дітей: «Весна і літо» (1956), «Сонячний світ» (1967), «В гості до бабусі» (1970), «Побувайте на Десні» (1974). Крім того, кн. нарисів і спогадів про діячів мистецтва і літератури «Безсмертники» (1 — 3, 1974 — 82), багатьох пісень, покладених на музику Л. Ревуцьким, П. Майбородою, А. Кос-Анатольським.

Ющенко Олександер (1869 — 1936), психіятр родом з хутора Водотечі Чернігівської губ., д. чл. АН УРСР (з 1934). Закінчив Харківський Ун-т (1893), працював як психіятр у Харкові, Варшаві, Петербурзі й Вінниці (1893 — 1911), доц. Тартуського, проф. Ростовського Ун-ту (1920 — 29), наук. співр. Укр. Ін-ту вдосконалення лікарів й Укр. психоневрологічної академії у Харкові (1932 — 36). Автор понад 120 праць з питань невроз, проґресивного паралічу у дітей, біохем. змін при психічних захворюваннях, конституції людини, ураження ендокринної системи тощо. Один з засновників біохем. напряму в психіятрії. Чл. Брітанської Психоневрологічної: Асоціяції. Його ім’ям названо Вінницьку психіятричну лікарню (1934). Праці: «Сущность душевных болезней и биохимические исследования их» (1912), «Вопросы классификации, профилактики и лечения так называемых травматических неврозов» (1935).

[Ющенко Олександер († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Ющишин Іван (1883 — ?), педагог і гром. діяч родом зі Збаражчини, учитель нар. шкіл, секретар Т-ва Взаємна поміч укр. вчительства у Львові та гол. її Пед.-наук. комісії. Ю. учасник укр. і міжнар. пед. з’їздів, ред. ж. «Учитель» (1910 — 14) і «Учительське Слово» (1922 — 39) у Львові та «Держ. Вісника» (1918) в Києві. 1915 — 17 був засланий рос. окупаційною владою до Іркутська. Ю. автор численних ст. з теорії виховання й методики навчання та дидактики в нар. школах. З 1939 доля Ю. не відома.

Попередня     Головна     Наступна