[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3952-3963.]

Попередня     Головна     Наступна

Я

Яблонів, Яблунів (V — 5), с. м. т. Косівського р-ну Івано-Франківської обл., положене б. підніжжя Гуцульських бескидів; 1 700 меш. (1986). Фабрика килимів.

Яблоновський Антон (1842 — 90), сценограф і маляр родом зі Львівщини; мист. освіту здобув у Віденській Академії Мистецтв (1867) і працював декоратором у львівському театрі т-ва Руської Бесіди. У 1860 — 70-их pp. оформлював вистави «Довбуш» (Ю. Федьковича), «Гнат Приблуда» (С. Воробкевича), «Сватання на Гончарівці» (Г. Квітки-Основ’яненка), власну іст. драму «Ольга» (1878; сам виконував ролю кн. Мстислава) та ін. Відомі його картини на теми пісень «Петро Сагайдачний у полі», «Козак коня напував», «Ой, на горі женці жнуть» та ін.: акварельні пейзажі тощо.

Яблоновський Володимир (кін. 19 — поч. 20 в.), етнограф і аґроном, працював у Басарабії. 1904 — 06 співр. «К. Ст.»; автор монографії про укр. весілля в Атаках (Басарабія).

Яблоновський (Jabłonowski) Людвік (1810 — 87), поль. письм. родом з Варшави, учасник поль. повстання 1830 — 31, потім жив у Галичині, належав до т-ва карбонаріїв. Автор споминів «Złote czasy i wywczasy» (посмертне вид. 1920).

Яблоновський Олександер Валер’ян (1829 — 1913), поль. історик й етнограф, навчався у Київ. (1847 — 49) і Дорпатському (1849 — 52) ун-тах. Разом з А. Павінським видавав з 1875 серію «Zródła dziejowe» («Історичні джерела»), в яких поруч з документами містив свої розвідки. Деякі томи джерел і праць Я. присвячені укр. землям: «Starostwa Ukraińskie w pierwszej połowie XVII w.» (т. 4, 1877), «Ziemia Wołyńska w połowie XVI w.» (т. 6, 1877), «Wołyń i Podole» (т. 20, 1889), «Ukraina» (т. 21, 22, 1896), «Ukraine, Kijów-Bracław» (т. 22, 1896), «Ziemie uskie — Ruś Czerwona» (т. 18). Я. містив ст. з історії України у поль. ж. «Ateneum», «Kwartalnik Historyczny» i «Przegląd Historyczny». Автор монографій з історії України «Akademia Kijowsko-Mohilańska. Zarys historyczny na tle rozwoju ogólnego cywilizacyi zachodniej na Rusi» (1899 — 1900) і «Historya Rusi południowej do upadku Rzeczypospolitej polskiej» (1912), в яких перенаголошував вплив поль. культури на укр., заперечував державницькі здібності українців, применшував ролю козаччини. Аналізу останньої праці Я. подав М. Залізняк («Історія України Олександра Яблоновського», ЗНТШ т. CXVI, 1913). Зібрані твори Я. «Pisma Alexandra Jabłonowskiego» видано у Варшаві (1910 — 13) у 7 тт.; перші 4 тт. присвячені історії України.

[Яблоновський Олександер Валер’ян (Jabłonowski Aleksander) (* Ґожлін бл. Варшави — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Korzon T. A. Jabłonowski, «Kwartalnik Historyczny», 1914.

Яблоновський (Jabłonowski) Станіслав Ян (1634 — 1702), поль. держ. і військ. діяч, руський воєвода (з 1664), спроваджував поль. колоністів до Галичини, коронний польний гетьман (з 1676), В. коронний гетьман (з 1682). Учасник поль.-коз. війни 1655 — 57. 1694 обороняв Львів від тат. нападу. Після постанови поль. сойму про скасування козаччини в межах Польщі (1699) Я. видав наказ гетьманові й полковникам, щоб вони розпустили козаків і здали укріплені місця поль. команді.

Яблонська Галина (* 1928), акторка героїчного пляну, родом з м. Умані на Черкащині; дебютувала на сцені Вінницького держ. театру 1936 в ролі Топсі в п’єсі «Хатина дяді Тома», виступала в обл. театрах Могильова Подільського, Вінниці, Дніпропетровського, від 1951 в Київ. театрі ім. І. Франка. Гол. ролі: Софія («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Маруся, Катря («Маруся Богуславка», «Не судилось» М. Старицького), Галя («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Ліда («Платон Кречет» О. Корнійчука), Катерина («Фараони» О. Коломійця), Леді Макдуф («Макбет» В. Шекспіра) та ін.

Яблонська Елеонора (* 1935), скульптор і кераміст родом з Дніпропетровського; закінчила Львівський Ін-т прикладного та декоративного мистецтва (1961). Пам’ятники М. Островському в Півд.-Казахстанській обл., В. Леніну в Астрахані, керамічний сервіз тощо.

Яблонська Олена (* 1918), маляр і графік, народжена в Смолєнську, закінчила Київ. Художній Ін-т (1941, кляса К. Єлеви); працює в галузі станкового малярства і книжкової графіки та плякату. Я. поєднує побутовий жанр з індустріяльним пейзажем («Відбудова домни», «Хрещатик»); авторка ілюстрацій до дитячих кн.

Яблонська Ольга (* 1921), кінодекоратор і графік родом з Чернігова; закінчила Київ. Художній Ін-т (1951, кляса О. Пащенка, В. Касіяна). Костюми до фільмів «Тривожна молодість», «Павло Корчагін», «Юнга зі Шкуни „Колумб“» та ін.; книжкова графіка.

Яблонська Тетяна (* 1917), малярка-жанрист, родом зі Смолєнську; закінчила Київ. Художній Ін-т (кляса Ф. Кричевського, 1941). Велику популярність й офіц. визнання здобула аґітаційно-реклямним твором «Хліб» (1949). Ін. твори: «У парку», «Перед стартом» (1944), «Весна» (1950), «Над Дніпром» (1954), «На будові» (1957), «Наречена» (1966), «Колиска» (1968), «Життя йде» (1971) тощо. У 1960-их pp. Я. звернулася до джерел нар. мистецтва, шукаючи в мист. традиціях ритміки форм і кольорів. Це дало її мистецтву нову формотворчу живучість, зокрема у творах «На ярмарку в Солотвині» (1960), «Весілля» (1963), «Разом з батьком» (1962), «Травень» (1965), «Літо» (1967) та ін. У цих творах Я. наблизилася до основного руху нового укр. мистецтва — бойчукістів, які прагнули до гармонійного поєднання традицій з модерністичними прямуваннями сучасности. Мисткиня відома також як ілюстратор дитячих вид. Я. д. чл. Академії Мистецтв СРСР (з 1975), учасник міжнар. виставок сов. мистецтва; образ «Хліб» зберігається в Третьяковській ґалерії в Москві, як зразковий твір «соцреалізму». З 1967 Я. викладач Київ. Художнього Ін-ту.

Яблонська-Уден Софія (1907 — 71), письм., журналістка, мандрівниця, родом з Германова (Галичина). Закінчила у Львові торг. школу, 1927 виїхала до Парижу, а звідти спершу до Марокко, а потім через Порт-Саїд, Джібуті, Цейльон у франц. Індо-Китай, відвідала Ляос, Камбоджу, Анґкор і Юнан, Сіям, Маляйські острови, Яву і Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію; 15 pp. прожила в Китаї. 1950 Я. повернулася до Европи й оселилася на о. Нуармутьє. Загинула в автомобільній катастрофі. Праці: «Чар Марокко» (1932, також франц. мовою), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (1939). Посмертні вид.: оп. та нариси «Дві ваги — дві міри» (1972), «Книга про батька» (1977). Твори Я. франц. мовою («L’Année ensorcelée», «Les Horizons lointains», 1972, «Le charme du Maroc», 1973, «Mon enfance en Ukraine», 1981, «Au pays du riz et de l’opium», 1986) переклала М. Калитовська.

Свої репортажі з подорожей Я. друкувала в ж. «Жіноча Доля» і «Нова Хата».

[Яблонська-Уден Софія († острів Нуармутьє, Франція). — Виправлення. Т. 11.]

Яблонський Анатоль (1912 — 54), маляр-візантиніст, іконописець, родом з Києва; мист. освіту здобув у Львові й Парижі як стипендіят митр. А. Шептицького. Чл. АНУМ і Спілки образотворчих мистців. Серед ін. праць Я. відомі: стінописи у церквах оо. Студитів у Лаврові та Угневі, у манастирі сс. Студиток у Суховолі, у манастирях бо. Студитів і сс. Василіянок у Львові, 2 великі картини в за лі нарад Конґреґації для Сх. Обрядів у Римі (Ватикан), іконостаси для 18 церков у Галичині й на еміґрації (у митр. каплиці у Львові, у Яхторові, Старих Бродах, Калуші, Володимирцях та ін.). Я. працював також спільно з П. Ковжуном і М. Осінчуком. Відомий він і як графік, виконавець фолкльористичних композицій, альбома укр. князів і гетьманів, ілюстратор різних вид. З 1950 Я. жив У Парижі, де й помер. У його спадщині з останніх pp. життя є кільканадцять малих ікон, кілька більших ікон для укр. кат. церкви в Парижі, альбом портретів князів і гетьманів та альбом нар. одягів.

Яблонський Вільгельм (1889 — 1977), трубач і педагог родом з с. Чечельника на Вінниччині. Муз. освіту здобув у Київ. муз. школі (1912). Грав у різних симфонічних і оперних оркестрах. Соліст оркестри Київ. радіо та оперного театру. Викладав у Київ. Муз.-Драматичному Ін-ті ім. М. Лисенка та Київ. Консерваторії (1934 — 75). Праці: «Пед. репертуар для труби» (1936), «Зб. для труби укр. композиторів» (1961), фантазія для труби на теми опери «Тарас Бульба» М. Лисенка (1967).

Яблонський Дмитро (* 1921), архітект родом зі Смолєнську; закінчив Київ. Художній Ін-т (1946, кляса В. Заболотного). Я. співавтор низки проєктів великобльокових будинків у Жданові, серії будинків з об’ємних бльоків у Дніпропетровському, високого великопанельного будинку в Києві (1965) тощо; автор кн. «Порталы в украинской архитектуре» (1955).

Яблонський Мартин (1801 — після 1875), маляр-портретист, родом з с. Глогова на Львівщині; мист. освіту здобув у Львові, Варшаві, Кракові й Відні, працював У Львові. Портрети батька, сина, «Дівчини зі сніданком», «Портрет чоловіка», «Жіночий портрет» — зберігаються в Львівській Картинній Галереї і Львівському Музеї Укр. Мистецтва. Я. намалював також іконостас для Успенської церкви у Львові, кілька рел. композицій. 1850 заснував у Львові вид.-літографічну майстерню, де сам працював у ділянках реставрації та літографії.

[Яблонський Мартин († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Яблочинський манастир, правос. чоловічий манастир св. Онуфрія б. с. Яблочина в Більському пов. на Підляшші. Заснований при кін. 15 в.; у 17 в. збудовано більшу церкву, дзвіницю й чернечі келії; в 1838 — 40 pp. трипрестольну церкву, будівлю обведено мурованою стіною. До 1914 при Я. м. діяли дяківські курси, школа церк.-приходських учителів і трирічна с.-г. школа. За першої світової війни манастир понищено, а поверсальська Польща відібрала шкільні будинки й майже всю землю. Друга світова війна знову завдала великої шкоди манастиреві, а 1942 великих втрат зазнав манастир від пожежі. Нині Я. м. єдиний чоловічий правос. манастир у Польщі. У манастирі зберігаються давні ікони (св. Онуфрія з 15 в.) й книги. Туди 1974 перенесено з Варшави старші кляси Духовної семінарії, відновлено дяківську школу, створено притулок для старих священиків. Щороку відбувається велика проща на свято св. Онуфрія.

Література: Яблочинский Свято-Онуфриевский монастырь. В. 1937; Сивіцький М. «Православна твердиня Підляшшя». Укр. Правос. Календар, 1984.

Яблунева плодожерка (Laspeyresia pomonella), метелик родини листовійкових; великий шкідник яблуні й груші; самка відкладає яйця (до 80 штук) на листя, а згодом плоди, з яких її гусениця живиться м’якушем і насінням. Поширена в межах ареалу яблуні й груші.

Яблунець (III — 8), с. м. т. (з 1977) Ємільчинського р-ну Житомирської обл. 1 500 меш. (1986), сер. школа. Заснований 1910.

Яблуницький перевал (V — 5), перехід у Сх. Карпатах, що з’єднує долини р. Пруту й Чорної Тиси. Я. п. — сідловина у звуженні Яблуницького хребта, що сягає 931 м височини над рівнем моря. Лежить на території Гуцульщини, на межі нинішньої Закарп. та Івано-Франківської обл. Один із перевалів, що становить важливий шлях між іст. Гал. князівством та Угорщиною, а пізніше між іст. Польщею та Семигородом. Під час визвольної війни укр. війська переходили через Я. п. із ЗУНР на Карп. Україну. Тепер через перевал проходить шосе.

Яблунівські кургани, група курганів поблизу с. Яблунева на Черкащині; 1876 розкопано 8 курганів, серед яких деякі відносять до скитського періоду (5 в. до Хр.), ін. до періоду після Хр. Виявлено поховання (трупопокладення і трупоспалення) в дерев’яних склепах і ґрунтових ямах. Відкрито залишки тризни, знайдено золоті, срібні й бронзові прикраси, зброю тощо.

Яблуня (Malus), рід рослин родини розових. Дерева або високі кущі. Плід несправжній (яблуко), соковитий, багатий на вітаміни, цінний харч. продукт. Я. поширена на півн. півкулі. Культ. форми Я. у світовому сортименті начисляють до 15 тис. На Україні вирощують бл. 60 (літні — паперівка, боровинка й ін.; осінні — антонівка, мекінтош й ін.; зимові — ренета золота, ренета Симиренка, крим. зимове та ін.). У природній структурі плодових і ягідних насаджень у всіх категоріях госп-в на Я. припадає 61,6% (1980). У гром. садах вирощують перев. Я. Світовий збір 39 міл. т (1984).

Явдась Митрофан (1903 — 66), церк. діяч УАПЦ, родом з с. Якимове на Миргородщині. Навчався в Полтавському ІНО. З 1925 свящ. УАПЦ на Полтавщині, 1927 — 29 у м. Зінькові. 1929 — 37 на засланні на Дал. Сході в таборах Дальлаґ-ОҐПУ. 1941 — 44 свящ. УАПЦ в м. Никополі, згодом у Дніпропетровському; був також адміністратором епархіяльного управління УАПЦ Дніпропетровщини. На еміґрації в Зах. Німеччині, співучасник Ашафенбурзького з’їзду (1947) й співорганізатор соборноправної УАПЦ. З 1950 адміністратор і благовісник УАПЦ-соборноправної у Зах. Німеччині, де 1952 — 53 організував пастирські курси і видавав «Бюлетень Благовісництва УАПЦ». З 1957 у Вотербурі (Конн., ЗДА), де брав участь в орг-ції Братства ім. митр. Василя Липківського і в ред. ж. «Церква і Життя». Я. автор праці «Українська Автокефальна Православна Церква. Документи для історії УАПЦ» (1956).

[Явдась Митрофан († Вотербурі, Коннектікат). — Виправлення. Т. 11.]

Явір, див. Клен.

Яворина (IV — 1), група Зах. Бескиду і назва її найвищого вершка (1100 м), положена на півн.-зах. Лемківщині на сх. від проламу р. Попраду, бл. курорта Криниці; вкрита лісами і гірськими луками.

Яворів (IV — 4), м., р. ц. Львівської обл. над р. Шкло (притока Сяну); 8 900 меш. (1968). Перша згадка 1376; 1569 одержав маґдебурзьке право, до 1772 торгово-ремісничий центр (шевство) на шляху Львів — Ярослав. Братство з кін. 16 в. За підтримку Б. Хмельницького (1648) десяток горожан було страчено, а на м. накладено контрибуцію. У другій пол. 17 в. Я. був фортифікованим м., в якому часто перебував король Ян Собєський. З 1772 Я. одержав статус вільного м., до якого напливали нім. колоністи, які тут заснували різні підприємства. В 19 в. аж до 1939 — повітове м. З 1908 у Я. діяла укр. приватна гімназія «Рідної Школи». Зав. «Металопластмас», «Явір», деревообробна, харч. і мебльова промсть, школа мист. обробки дерева. Дерев’яні Успенська церква (17 в.) і церква Різдва з дзвіницею (1760), архітектурні пам’ятки; іст.-етногр. музей «Яворівщина» (з 1931, засновник М. Фільц). У Я. працював етнограф Й. Лозинський. Місце народження письм. О. Маковея.

Яворівська Бриґада УГА, див. Десята Янівська Бриґада УГА.

Яворівський Володимир (* 1942), письм. родом з с. Теклівки на Вінничині. Закінчив Одеський Ун-т (1963), працював у ред. газ. «Запор. правда», «Прапор юности», «Літ. Україна», заступник ред. журн. «Вітчизна». Автор зб. оп. «А яблука падають» (1968), «Гроно стиглого винограду» (1971); зб. нарисів «Крила вигострені небом» (1975), «Тут, на землі» (1977), «І в морі пам’ятати джерело» (1980); романів «Ланцюгова реакція» (1978), «Огляньтеся з осени» (1979), «Автопортрет з уяви» (1980).

Яворівський Євген (1893 — 1954), гром. і політ. діяч, педагог, журналіст і письм. родом з Коломиї. У 1920-их pp. гімназійний учитель в Яворові, пізніше працював у ред. в-ва «Укр. Преса» (Львів). Діяч УРП. З 1944 на еміґрації і (з 1950) у ЗДА; помер у Детройті. Крім численних ст., Я. автор популярних нарисів: «Мітологія старинних греків і римлян», «Яворівщина» (етногр. зб.). Добі визвольної війни присвячені праці Я.: «Вождь 100 000-ої армії», «Денікіяна» та ін. Я. автор зб. новель, трагедії «Зрадник», роману «Заки море перелечу».

Яворівський гірничохемічний комбінат, положений у Яворівському р-ні Львівської обл., створений 1965 на базі Язівського родовища сірки, одного з найбільших в СССР. До складу комбінату входять рудні, збагачувальна фабрика, сіркоплавильний зав. і ряд допоміжних одиниць, включаючи власну енерґетичну систему і водопостачання. Комбінат підпорядкований заг.-союзному об’єднанню «Сірка».

Яворницький (Еварницький) Дмитро (6. 11. 1855 — 5. В. 1940), історик, археолог, етнограф, фолкльорист, лексикограф, письм., д. чл. НТШ (1914) й ВУАН (1929), родом з с. Сонцівки б. Дергачів на Харківщині, син дяка. 1881 по закінченні іст.-філол. фак. Харківського Ун-ту Я. був залишений для підготови до професури, однак захоплення історією Запоріжжя викликало невдоволення університетського керівництва, і його звільнено з роботи. 1886 — 91 Я. викладав історію в гімназії й на пед. курсах у Петербурзі. Як політ. неблагонадійного його 1892 вислано під нагляд поліції до Ташкенту, з забороною викладати в гімназіях. Тут він продовжував досліди в ділянці історії й археології, склавши «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и ист. отношениях» (1893). 1901 Я. оборонив магістерську дисертацію («История запорожских казаков», 2 тт.) в Казанському Ун-ті; 1897 — 1902 працював як приватдоцент на катедрі історії Росії Моск. Ун-ту. Паралельно з пед. роботою Я. продовжував досліди над історією Запор. Січі, організуючи археологічні розкопи на Запоріжжі та відвідуючи архіви Москви, Варшави, Києва, Соловецького манастиря й закордонні (Туреччина, Персія, Палестина).

1902 земська управа і наук. т-во м. Катеринослава запросили Я. на дир. крайового іст. музею ім. О. Поля, в якому він працював до 1932, придбавши для нього цінні рукописи, портрети іст. діячів, мист. картини, одяг запорожців, нумізматичні колекції й ін. 1920 — 33 Я. був викладачем Катеринославського Ін-ту нар. освіти, в якому 1925 — 29 очолював н.-д. катедру українознавства. 1925 Я. обрано чл.-кор. ВУАН. У 1927 — 32 pp. його призначено відповідальним керівником археологічного нагляду над розкопами на території будівництва Дніпрельстану.

Як археолог-дослідник запор. старовини, Я. написав розвідки: «Запорожская печера над Днепром» (1885), «Раскопка Кургана „Мухина гора“» (1885), «Раскопка Кургана в д. Вороной» (1885). Готуючися до археологічного з’їзду 1905, що відбувся у Катеринославі, він розкопав бл. 200 могил; завдяки його старанням створено колекцію матеріяльних пам’яток — 75 000 експонатів, зв’язаних з Запоріжжям і Півднем України, які зберігаються в Дніпропетровському держ. іст. музеі. Я. досліджував старі церкви: «Церковные памятники Запорожья» (1893), «Церковное устройство у запорожских казаков» (1890), і зібрав понад 600 експонатів церк. старовини, перев. з 18 в.

В іст. дослідах основну увагу Я. присвятив історії Запор. Січі, серед них: «История запорожских казаков», т. 1 (заг. огляд території запорожців, їхнього устрою і побуту, 1892, 2 вид. 1900), т. 2 — історія до 1686 (1895), т. З — історія до 1734 (1897); «Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края» (1889), «Вольности запорожских казаков» (1898), «Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман запорожских низовых казаков» (1894). Багато матеріялів про Запоріжжя Я. зібрав і містив у «К. Ст.»: «Жизнь запорожских казаков по рассказу современника-очевидца» (1883), «Топографический очерк Запорожья» (1884), «Число и порядок Запорожских Сечей» (1884), «Остров Хортица на реке Днепре» (1886), «Архивные материалы для истории Запорожья» (1886), «Последний кошевой атаман П. И. Калнышевский» (1887); «Главнейшие моменты из истории запорожского казачества» (в «Русской Мысли», 1897), «Гетман Петр Конашевич Сагайдачный» (1913), «Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий» (1928), «Дніпрові пороги» (1928). Цінні фактичними даними зб. Я.: «Сборник материалов для истории запорожских казаков» (1888), «Источники для истории запорожских казаков», т. I — II (1903), «До історії Степової України» (1929). Значення Я. як історика полягає насамперед у зібранні й упорядкуванні джерельних матеріялів, бо в монографічних працях він не завжди додержувався об’єктивної методи та систематичного викладу розвитку укр. історії. Сов. історіографія закидає Я. «ідеалізацію іст. минулого України», мовляв, «він не розумів ролі кляс і клясової боротьби... і стояв на помилкових позиціях націоналістичної концепції про безклясовість укр. народу».

Я. зібрав багатий етногр. і фолкльорний матеріял; ще за студентських pp. він записав понад 1 000 пісень і бл. 500 оп.; серед праць на ці теми варті згадки: «Запорожье в остатках старины и преданиях народа», т. I — II (1888), в якому вміщено 55 малюнків і 7 плянів місцевостей (деякі малюнки виконав І. Рєпін); «По следам запорожцев» (1898), де зафіксовано зустрічі і розмови з нащадками запорожців, подано пісні про Запоріжжя, описи ігор, нар. танців, матеріялів нар. медицини тощо; «Древнейшие обыватели Южной России» (1899), «Малороссийские народные песни, собранные в 1878 — 1905 гг.» (1906), де зібрано 830 пісень, колядок, щедрівок, веснянок, перев. записаних з голосу; «Рибальчі заводи на низу Дніпра» (1927). У 1906 — 36 Я. зібрав 2 302 пісні, з них 255 з нотами, які, однак, лишилися в рукописі.

На відтинку лексикографії Я. склав «Словник укр. мови» (т. I, А — К, 1920). Частину лексичного матеріялу, зібраного Я., використано в словнику Б. Грінченка.

Я. був автором низки літ. творів: зб. поезій «Вечірні зорі» (1910), повістей і оп. «Наша доля — Божа воля» (1901 і 1905), «У бурсу!» (1908), «Поміж панами» (1911), «Драний хутір» (1911), «Русалчине озеро» (1911), «Де люди — там і лихо» (1911), «Три несподівані стрічі» (1912); роман «За чужий гріх» (1907).

Я. підтримував творчі зв’язки з сучасними йому укр. культ. діячами, служив порадами І. Рєпінові до виконання картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» і позував до образу писаря. Журнал «Жовтень» у Львові з ч. 4, 1988, друкує «Історію запор. козаків» Я.

[Яворницький (Еварницький) Дмитро († Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Дорошенко Д. Д. І. Еварницький, «ЛНВ», XII, 1913; Дорошенко Д. Запорозький батько, «Дніпрова Хвиля», 8, 1913; Єфремов С. Письменник-кольорист, Записки іст.-філол. відділу УАН, 1927; Збірник Дніпропетровського крайового іст.-археологічного музею, т. I. Дніпропетровське 1929; Петров В. Пам’яті академіка Д. І. Яворницького, «Вісті АН УРСР», 7 — 8, 1940; Шаповал І. В пошуках скарбів. К. 1963; Олійник М. Фольклористично-етнографічна діяльність Д. І. Яворницького, «Нар. творчість та етнографія», 6, 1965; Гапусенко І. Дмитро Іванович Яворницький. К. 1969; Шубравський М. Д. І. Яворницький. К. 1972.

А. Жуковський

Яворовський Микола, історик, дослідник Поділля, ред. (з 1887), пізніше співред. ж. «Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета» (Кам’янець Подільський), згодом під назвою «Труды комитета для историкостатистического описання Подольской епархии».

Яворський Болеслав (1877 — 1942), музикознавець, піяніст і педагог родом з Харкова. Муз. освіту здобув у Київ. муз. школі й Моск. Консерваторії. 1916 — 21 проф. Київ. Консерваторії, згодом проф. Моск. Консерваторії. Автор опери «Вишка Жовтня» (1930), творів для фортепіяна, сольоспівів тощо. Серед учнів Я. були М. Леонтович, М. Вериківський, П. Козицький, В. Верховинець.

[Яворський Болеслав († Саратов, Росія). — Виправлення. Т. 11.]

Яворський Валерій Сас (1848 — 1924), лікар родом з Флоринки (Ново-Сандеччина), проф. Краківського Ун-ту, чл. Поль. АН у Кракові, вчився у Львівському і Краківському ун-тах, з 1882 доц., проф. (з 1889) внутр. медицини. Численні наук. праці з обсягу клінічної гастрології, публіковані в поль. і австр. наук. ж. Автор монографій і підручників.

Яворський Василь (1854 — 1926), гал. гром.-політ. діяч, родом з Турчанщини, за освітою правник. Діяч Бережанщини, від якої обраний послом до австр. парляменту (1900 — 07); засновник (у співпраці з Р. Сембратовичем і А. Косом) укр. ж. у Відні «Ruthenische Revue» (пізніше «Ukrainische Rundschau»); з 1907 у Новому Санчі — діяч зах. Лемківщини (засновник Лемківського банку, бурси і філії т-ва «Просвіта», його заходами побудовано гр.-кат. церкву). Меценат і добродій укр. молоді, почесний чл. «Просвіти». У парляменті Я. вносив інтерпеляції проти надуживань у податкових справах і на оборону «Січей» (1905), переслідуваних намісником А. Потоцьким, очолив делеґацію «Січей» до през. міністрів Бека, яка інформувала про переслідування з боку австр. адміністрації.

[Яворський Василь (* Явора — † Новий Санч, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Яворський Вікентій (1860 — 1920), гал. правник, гол. Верховного суду в Сараєві (Юґославія); записав свій маєток на укр. культ. цілі.

Яворський Володимир (1876 — 1942), хемік-органік родом з с. Ропча на Чернігівщині, з 1934 д. чл. АН УРСР. По закінченні Київ. Ун-ту (1901) працював у ньому, 1921 — 25 у Київ. Політехн. Ін-ті, 1925 — 39 знов у Київ. Ун-ті, а рівночасно в Ін-ті Хемії АН УРСР, від 1939 дир. Ін-ту Органічної Хемії АН УРСР. Я. досліджував синтези ненасичених сполук, гол. спиртів за допомогою галогенмагнійорганічних сполук, а також різнорідні органічні азиди та їх перетворення в похідні гетероциклів (тріазолів, тетразолів і тріазенів).

[Яворський Володимир († Уфа, Башкирія). — Виправлення. Т. 11.]

Яворський Едуард (* 1928), музикознавець і лібретист родом з с. Лисичої Балки на Черкащині. Закінчив Київ. Консерваторію (1953), працював ред. Київ. телестудії (з 1958), референтом у справах музики Мін-ва культури УРСР (з 1964), заступником дир. Київ. Театру Опери й Балету, гол. ред. журн. «Музика» (з 1970). Автор лібретт муз. спектаклів, балетів «Дон Жуан» (К. 1969), «Вогненний шлях» В. Губаренка (1980) та ін. Автор праць «В. Губаренко» (1972), «Зоя Христич» (1975), «О. Сандлер» (1976).

Яворський Зенон (* 1895), хорунжий УСС, родом з Теребовельщини, учасник боїв на горі Лисоні, командант телефонічного центру УСС (з 1918), командант зв’язкової сотні 1 полку УСС, під час поль.-укр. походу на Київ 1920 командант бронепоїзду «Запорожець». З 1921 на еміґрації в Празі, де здобув освіту інж.-хеміка, потім в ЗДА.

Яворський Іван (1856 — 1930), гал. гром. і політ. діяч, гр.-кат. свящ.; нац.-демократ, посол до гал. сойму, чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР, активний у боротьбі за укр. шкільництво (зокрема за заснування укр. гімназії в Станиславові), в орг-ції рільничих страйків 1902.

[Яворський Іван († Стрільбичі, Симбірський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Яворський (Jaworski) Казімєж Анджей (1897 — 1973), поль. поет і перекладач родом з Холмщини. Учився (з 1914) в Києві, згодом у Харківському Ун-ті (1916 — 19), відтоді переїхав до Польщі. 1933 засновник і ред. літ.-сусп. ж. «Kamera» (спочатку в Холмі, з 1954 в Любліні), в якому популяризував укр. літературу. Автор низки поетичних зб. і спогадів. У 3 т. 12-томового вид. творів Я. вміщено переклади поезій 36 укр. поетів (1972).

[Яворський (Jaworski) Казімєж Анджей († Люблін). — Виправлення. Т. 11.]

Яворський Леонид (* 1925), маляр родом з с. Новогригорівки Миколаївської обл.; мист. освіту здобув в Одеській мист. школі. Твори: «Вид на Запоріжсталь» (1960), «Форт Байди» (1964), «Синій Дніпро» (1969) та ін.

Яворський Матвій (1885 — 1937?), історик, політ. діяч родом з с. Корчмина в Галичині. Вивчав право у Львівському й Віденському ун-тах, за першої світової війни був старшиною австр. армії, згодом сотником УГА, 1919 лишився в Києві, згодом перейшов до Харкова, де 1920 вступив до КП(б)У і став офіц. історіографом марксистської іст. школи, протеґованої сов. владою. У 1920-их pp. у Харкові Я. деякий час завідував Управлінням Укрнауки, згодом очолював Іст. Відділ Укр. Ін-ту Марксизму, а деякий час весь Ін-т, співпрацював з М. Скрипником. Рівночасно викладав історію України у вузах Харкова. 1929 Я. обрано д. чл. ВУАН. Відтоді він працював у Києві, бувши чл. президії I Відділу (Іст.-філол.) ВУАН, його секретарем і фактичним керівником, бо гол. цього відділу Д. Багалій перебував у Харкові. Але вже 1929 його оскаржено в «націоналістичному ухилі» й усунено з Іст. Відділу Ін-ту Марксизму, у лютому 1930 виключено з партії й зі складу ВУАН. Незабаром заарештовано і 1931 заслано на Соловецькі о., де він, за офіц. даними, 1937 помер.

Я. перший укр. історик, що пробував укладати історію України за «марксистсько-матеріялістичним законом». Без відповідної фахової практики й достатньої документації його твори позначені ідеологічними маніпуляціями іст. фактів. Серед творів Я. відомі насамперед популярні підручники: «Нарис історії України», т. І (до кін. лит. доби, 1923), т. II (до упадку Гетьманщини, 1924); «Коротка історія України» (1927), що охоплювала події до 1920; «Історія України в стислому нарисі» (три вид. 1928 — 29). Згідно з ідеологічним унапрямленням, Я. опрацював розвідки про рев. рухи на Україні: «История революционного движения на Украине» (1922), «Революція на Україні в її головніших етапах» (1923), «Нариси з історії революційної боротьби на Україні» (т. І 1927, т. II, ч. 1 1928), «Україна в епоху капіталізму» (т. I — III, 1924 — 25). Крім того, Я. був автором низки ст. у спеціялізованих зб. і ж.: «К истории КП(б)У» (Октябрская революция. Первое пятилетие, 1922), «Емський акт 1876 р.» («Прапор марксизму», I, 1927), «Проблема укр. нац.-дем. революції у 1917 p., її історичні основи та її рухові сили» («Червоний шлях», ч. 2, 4, 1927), «Сучасні течії серед укр. історіографії» (зб. «Криза сучасної буржуазної науки та марксизм», 1929), «Провідні думки в розвиткові іст. науки» («Прапор марксизму», I, 1929), «Современные антимарксистские течения в укр. исторической науке» («Труды первой всесоюзной конференции историков-марксистов, 28. 12. 1928 — 4. 1. 1929», т. I, 1930), «Das Ergebnis der ukrainischen Geschichtsforschung in den Jahren 1917 — 1927» («Osteuropäische Forschungen», VI, 1929). В Австралії перевидано «Нарис історії України», т. I — II (Аделаїда, 1986).

Праці Я. були гостро критиковані в укр. нац. історіографії за тенденційність і нефаховість (Д. Багалій, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич, О. Оглоблин), а з 1929 також сов. історіографією, яка «яворщиною» прозвала «націоналістичний ухил» в історії. Я. обвинувачено в ідеологічних помилках: «перебільшенні місця нац. питання в рев. боротьбі, ідеалізації дрібнобуржуазних націоналістичних партій» та трактуванні укр. революції не як частини рос., а окремого витвору укр. іст. процесу.

[Яворський Матвій (1885 — 1937). У березні 1931 заарештований за участь у т. зв. Укр. Нац. Центрі і засуджений до 6 р. заслання, яке відбував на Соловках. У жовтні 1937 засуджений на розстріл, який виконано 3.11.1937. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Багалій Д. Перша спроба начерку історії України на тлі іст. матеріялізму. «Червоний шлях», 9, 1923; Скрипник М. Помилка та виправлення академика М. Яворського. «Більшовик України», 2, 1930; Підгайний С. Академік Матвій Яворський. В «Укр. інтеліґенція на Соловках». 1947; Mace J. E. Matvii Yavorskyi and the Vicissitudes of Interpreting of Past. «Communism and the Dilemmas of National Communism in Soviet Ukraine, 1918 — 1933». Кембрідж, 1983.

А. Жуковський

Яворський Олекса (* 1896), гал. гром.-політ. діяч і правник родом з Підгаєччини, адвокат у Підгайцях; гол. Повітового Комітету УНО в Підгайцях і посол від УНДО до Варшавського сойму у виборах 1928 і 1930-их pp.; діяльний в кооперації й «Просвіті». На еміґрації в Канаді.

[Яворський Олекса (1896, Котузів — 1987, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]

Яворський Стефан (світське ім’я Семен; 1658 — 1722), церк. діяч, митр., походив з шляхетської родини з м. Яворова в Галичині, яка після 1668 переїхала в околиці Ніжена. Освіту здобув у Києво-Могилянській Академії та в єзуїтських школах Речі Посполитої м. Любліна. Тоді Я. перейшов на католицтво, якого вирікся, повернувшись до Києва бл. 1689. Прийняв чернецтво, був проф. Київ. Академії, далі митр. рязанським і муромським та 1702 екзархом і блюстителем патріяршого престолу, през. Слов. гр.-латинської Академії у Москві. З прихильника Мазепи після падіння гетьмана став його очорнювачем. За опір реформатській діяльності Т. Прокоповича був надовго усунений; по поверненні з 1721 през. Синоду, хоч впливів на церк. справи вже не мав.

Освічений богослов і літератор, Я. залишив багато проповідей, трактатів, віршованих творів, між ними видані окремо: «Виноград Христов...» (з нагоди шлюбу ніженського полк. І. Обідовського, Чернігів 1698), «КамЂнь вЂры...» (про ти реформаційних течій, М. 1729), «Знаменія пришествія антіхрістова...» (М. 1748). Пізніше опубліковане його слово перед прокляттям Мазепи, виголошене у Москві 1709, протимазепинський вірш «Изми мя, Боже, вопіет Россія...» (КСт., 1882), «Риторическая рука», вірші, серед них й латинською мовою, та ін. твори.

[Яворський Стефан († Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Яворський Федір (1780 — 1828), лікар, нар. у Києві; навчався в Київ. Академії та петербурзькій Медико-хірургічній академії (1802 — 07); працював як гол. лікар і оператор Адміралтейського шпиталю в Петербурзі (1813 — 21); гол. лікар Кавказьких мінеральних вод (1821 — 24); міськ. лікар Петербурґу (з 1827). Запровадив новації в ділянці хірургії. Помер у Петербурзі.

Яворський (Jaworski) Францішек (1873 — 1914), поль. історик родом зі Львова; автор низки монографій з історії й археології м. Львова: «Wykopaliska na Wysokim Zamku» (1907), «Lwów stary i wczorajszy» (1911), «Lwowski Ratusz», «O szarym Lwowie».

Яворський Юліян (1873 — 1937), літературознавець москвофільської орієнтації родом з Галичини, дослідник давньої укр. літератури та фолкльору. Видавець москвофільських ж. у Галичині («Живая Мысль» і «Живое Слово»), учитель гімназії у Києві 1904 — 15, з 1925 у Празі. Автор ст. з фолкльористики: «К истории карпаторусского фольклора XVIII в.» (1908), «Памятники галицко-русской народной словесности» (1915), «Новыя данныя для исторіи старинной малорусской песни и вирши» (1921 — 22), «Материалы для старинной песенной литературы в Подкарпатской Руси» (1934).

Яга (Баба-Яга), казковий персонаж сх. і зах. слов’ян; зла баба чаклунка. В укр. та рос. казках вона літає у повітрі на мітлі чи у ступі, поїдає людей, перетворює героя на тварину, пташку чи неживий предмет, хитрощами та чарами намагається одружити своїх дочок, вступає у бій з богатирями, після чого спить довгим сном. В деяких казках вона допомагає героєві досягти мети. Представники мітологічної школи вважали Я. уособленням Зими. Новіші дослідники (Б. Рибаков) пов’язують її походження з кіммерійсько-сарматською та скитською культурами і бачать у образі Я. відображення боротьби сх. слов’ян зі степ. кочовиками.

М. Мушинка

Ягідні культури, кущові, напівкущові й багаторічні трав’яні рослини, що дають їстівні плоди — ягоди (суниці, полуниці, чорна смородина, малина, аґрус, білі й червоні порічки; госп. значення мають і дикорослі ягідні рослини: журавлина, чорниця, брусниця). На Україні на Я. к. припадає бл. 2% площі всіх плодовоягідних насаджень. Перше місце серед них належить суницям, друге — чорній смородині, третє — малині; менше поширені аґрус і порічки. Урожайність Я. к. висока: 80 — 120 ц/га.

1981 плодові й ягідні насадження становили 1 097,5 тис. га, з чого на ягідні припадало 25,4 тис. га. На той час основні площі ягідників були зосереджені: в Лісостепу — 12,2 тис. га (48,0%); у Степу — 6,7 тис. га (26,4%); на Поліссі — 6,5 тис. га (25,6%). З цієї площі на колгоспи, радгоспи та ін. держгоспи припадало 573,3 тис. га.

Я. к. відзначаються високими поживними й смаковими якостями та лікувальними властивостями: містять цукри, органічні кислоти, солі фосфору, заліза, кальцію та вітамін С. Їх споживають свіжими, а також використовують для виготовлення конфітур, джему, компотів, соків, вин.

1972 створено Гол. управління для виробництва плодів ягід і винограду при Раді Мін. УРСР, що ввійшло 1985 до складу Держаґропрому УРСР.

Див. також Садівництво.

Яглиця звичайна (Aegopodium podagraria L.), багаторічна трав’яниста рослина родини окружкових з повзучим кореневищем; стебло порожнисте, 50 — 100 см заввишки; листки двічі трійчасті або трійчастоперисті. Квітки дрібні, білі, зібрані в складні парасольки. Плід — двосім’янка. Добрий медонос. Характеристична рослина наших широколистяних лісів. Молоді листки вживають як салату. Надземні частини багаті на вітамін С. В нар. медицині використовують проти подагри, ревматизму тощо. Повсюдна в Україні, в Криму — дуже рідко в горах.

Ягнятинське поселення, відкрите 1927 бл. с. Ягнятина (Ружинський р-н, Житомирської обл.), належить до черняхівської культури 2 — 6 в. У 1946 — 47 розкопано залишки 10 наземних жител, госп. споруди, великі печі. Знайдено ганчарний посуд, залізні й ін. вироби: ніж, меч, фібули, гребінці, римські монети з 2 в.

Ягольниця (тепер Ягільниця), с. Чортківського пов. на Тернопільщині, 3 000 меш. Перша згадка 1448; з 1518 м-ко з правом ярмарку і торгом. За австр. часів центр округи переробки тютюну; фабрика тютюну (з 1870), в якій працювали б. 500 робітників (1914).

Ягорлик, p., ліва притока Дністра, на Подільській височині (в її півд.-зах. частині), довж. — 73 км, сточище — 1 590 км². У гор. частиш становить яр, ширина в дол. до 4 км. Влітку пересихає.

Ягорлицька затока, Ягорлицький лиман, затока в півн. частині Чорного м. між Кінбурнською косою і піво. Ягорлицький Кут; від м. відокремлена о. Довгий. Вдається в суходіл на 20 км. Узбережжя Я. з. входять до складу Чорноморського заповідника.

Яготин (III — 12), м. на Придніпровській низовині, розташоване над р. Супоєм, р. ц. Київ. обл.; 19 000 меш. (1974). Я. заснований 1552, 1648 — 1781 — сотенне м-ко Переяславського полку; з 1861 — волосне м-ко Пирятинського пов. Полтавської губ., з 1925 — р. ц., з 1957 — м. Харч. пром-сть (цукровий комбінат, молочний і хлібний зав. та ін.); зав.: дослідний мех., облегшених конструкцій, торфопідприємство. Іст.-краєзнавчий музей. У Я. жила родина М. Рєпніна-Волковського, яку відвідував Т. Шевченко.

Ягупольський Лев (* 1922), хемік-органік родом з Умані. Закінчив Київ. Ун-т (1947), проф. з 1967; з 1951 працює в Ін-ті органічної хемії АН УРСР, в галузі хемії флюор-органічних сполук, гол. флюорціянінів та ароматичних сполук з різнородними флюорованими замісниками.

Яґелло (Яґайло, лит. Jogaila, поль. Jagiełło, б, 1351 — 1434), В. кн. лит. (1377 — 81, 1382 — 92) і поль. король (1386 — 1434), відомий під ім’ям Володислава II; син Ольґерда; був першим представником династії, яка панувала в Польщі до 1572. 1385 Я. уклав Кревську унію між Польщею та Литвою і після одруження з королевою Ядвигою 1386 став поль. королем. 1387 Я. офіц. проголосив Литву кат. країною. 1392 віддав Литву своєму кузенові Витовтові, але формально лишився далі В. кн. лит Під час Ґрюнвальдської битви (Танненберґ) 1410 поль.-лит.-укр.-рос.-білор. війська Я. і Витовта здобули вирішальну перемогу над Тевтонським орденом. Після смерти Витовта Я. воював з своїм братом Свидригайлом за Поділля (1430 — 32). За часів Я. завершено приєднання Галичини до Польщі, поль. дрібна шляхта здобула більші права власности, і Литву та Україну включено в поль. політ. і культ. сферу впливу.

[Яґелло (Ягайло, лит. Jogaila, поль. Jagiełło) (* Вільна — † Городок б. Львова). — Виправлення. Т. 11.]

Яґеллони (Jagiellonowie), династія поль. королів (1386 — 1572) і В. кн. лит. (1377 — 1572) лит. походження (одна з галузів Ґедиміновичів), першим представником якої був Яґелло, який після одруження з Ядвигою став поль. королем під ім’ям Володислава II (поль. Władysław II). Гол. представники династії: син Яґелла Володислав (Władysław) III «Варненьчик», Казімір IV «Яґеллончик», внуки Ян Ольбрахт, Олександер і Жигмонт I (Сіґісмунд) «Старий» і правнук Жигмонт II Авґуст, на якому династія вигасла по чоловічій лінії (1572). Деякий час представники династії Я. були угор. і чес. королями. На Україні часи Я. відзначалися ліквідацією останніх самостійних (удільних) князівств у В. князівстві лит., приєднанням зах. укр. земель до Польщі, посиленою польонізацією, насадженням латинської церкви, розвитком м. на нім. праві, значним екон. розвитком, дальшим закріпаченням селянства. Бездітний король Жигмонт Авґуст Люблінською унією ще тісніше зв’язав укр. землі, що входили до складу В. князівства, з поль. короною.

Яґеллонський (Jagielloński) Університет, Краківський Ун-т, заснований 1364 Казіміром III, реорганізований 1400 Володиславом Яґеллом (Звідси й назва). Після розквіту в другій пол. 15 — на поч. 16 в. у 17 в. занепав; за часів приналежности Кракова до Австрії став вогнищем поль. науки. Від самого поч. в Я. У. студіювали українці. У 15 в. студентом і проф. Я. У. був Ю. Дрогобич. За австр. і поль. часів кілька сот українців закінчили Я. У. У 19 в. на теологічному фак. Я. У. викладали Ф. Кудревич, Л. Лаврисевич та ін. У Кракові українці студіювали перев. медицину (з 1889 проф. внутр. медицини був Валерій Яворський), але також й ін. фахи. При кін. 19 в. укр. студенти Я. У. заснували «Акад. Громаду», а в 1920-их pp. Укр. Студентську Громаду в Кракові, що 1930 начисляла бл. 400 студентів. В Я. У. навчалися В. Стефаник, К. Гриневичева, І. Прийма, Р. Яросевич, В. Старосольський, В. Вітошинський, і багато ін. 1926 при Я. У. була створена катедра укр. філології (література — Б. Лепкий, мова — І. Зілинський); крім того, працювали як доц. українці: С. Томашівський, Ю. Панейко, В. Кубійович, лектор укр. мови — Ю. Ґеник-Березовський, В. Мокрий (з 1972). З 1962 Я. У. підтримує дружні зв’язки з Київ. Ун-том.

Яґіч Ватрослав (1838 Вараждін, Хорватія — 1923, Відень), визначний філолог-славіст, засновник модерної славістики. Я. закінчив ун-т у Відні (1860), і, після перебування в Загребі, став проф. Одеського Ун-ту (1871 — 74), далі Берлінського (1874 — 80), Петербурзького (1880 — 86) і Віденського (1886 — 1908). Чл. Академій Загребу, Петербурґу, Відня та ін.; д. чл. НТШ від 1903. Я. заснував журн. «Archiv für slavische Philologie», що в роки його редакторування (1876 — 1920) був провідним у вивченні всіх слов. мов і літератур. Студії староц.-слов. мови Я. остаточно встановили, що в основі цієї мови лежали слов. македонські говірки, а її першою абеткою була глаголиця, висновки, що мають значення й для вивчення історії укр. мови й літератури (підсумовано в його «Entstehungsgeschichte der kirchenslavischen Sprache», 1913). У його «Рассуждения южнославянской и русской старины о церковнославянском языке» (1896) Я. опублікував мовознавчі тексти середньовіччя і прокоментував стародавні підходи до слов. мов, а в «История славянской филологии» (1910) подав докладний синтетичний огляд слов. філології аж до кін. 19 ст., включаючи й укр. У своїх працях про «давньоруську» мову, «Четыре критико-палеографические статьи» (1882) і особливо в «Критические заметки по истории русского языка» (1889), що постали з його заперечення поглядів Соболевського, Я. дав широку і об’єктивну характеристику староукр. фонології й морфології,хоч і приймав існування спільної «давньоруської» мови. Його докладний огляд «Очерка звуковой истории малорусского наречия» П. Житецького (1876) трактував також історію укр. мови, тоді як укр. діялектологія була збагачена його характеристикою діялектів Бачки й Банату.

Література: Дем’янчук В. Гнат (Ватрослав) Яґіч, 1838 — 1923. К. 1923 (спершу в Записках іст.-філол. відділу УАН, 4, 1923); Материалы для биографического словаря действительных членов Имп. Академии Наук, 2. П. 1917; дальша література в Енциклопедија Југославије, 4. Загреб 1960.

Ю. Шевельов

Яґода Генріх (1891 — 1937), больш. діяч поль. походження родом з Лодзі. Під час першої світової війни попав у рос. полон, з 1917 вступив до Червоної армії, 1920 командир полку. З 1924 заступник гол. Чека, а після смерти В. Менжинського (1934) шеф ҐПУ; вславився ліквідацією противників режиму і чистками. Після ліквідації Я. його місце посів Єжов.

Ядвига (Jadwiga, б. 1374 — 99), дочка поль. короля Людвіка Угор., визнана королевою Польщі на сеймі поль. вельмож у Сєрадзі (1383). Я. була примушена розірвати свій шлюб з австр. герцоґом Вільгельмом і одружитися (1386) з Яґеллом В. кн. лит., з яким дещо раніше поляки уклали угоду в Креві (1385). Для повернення до Польщі Галичини, що від 1378 була безпосередньо приєднана до Угорщини, Я. вирушила 1387 у похід з поль. військом. Обіцянками привілеїв шляхті, міщанам і духовенству їй вдалося захопити Перемишль і Львів без бою, але вона наразилася на опір у Галичі від угор. воєводи Бенедикта. Наслідком цього походу було прилучення Галичини до Польщі, яке тривало аж до першого розподілу Польщі 1772. Я. заснувала в Празі інтернатбурсу для лит. і руської молоді, що студіювала в Празькому Ун-ті.

[Ядвига (Ядвіґа) (Jadwiga) († Краків). — Виправлення. Т. 11.]

Ядерних Досліджень Інститут АН УРСР, створений 1970 на основі відділу ядерної фізики Ін-ту Фізики АН УРСР. Складається з 17 відділів та центру дослідного виробництва. Від 1974 дир. інту акад. АН УРСР Олег Нємець. В Ін-ті ведуться фундаментальні та прикладні дослідження з ділянок ядерної фізики низьких і сер. енерґій, ядерної технології, фізики твердого тіла та фізики плазми. Ін-т має два циклотрони, дослідний реактор та сім компютерних систем.

Ядловський Іван (1850 — 1933), сторож і доглядач могили Т. Шевченка в Каневі 1883 — 1933. Я. також опікувався Тарасовою світлицею (своєрідний музей поета). Похований на Тарасовій горі.

Ядловський Семен (1879 — 1929), суспільний діяч родом з Лемківщини. До ЗДА прибув 1890. 1904 — 21 секретар Укр. Нар. Союзу, довголітній адміністратор газ. «Свобода» і гол. Укр. Нар. Союзу (1920 — 25). Був заступником гол. Укр. Нар. Комітету, а згодом гол. Укр. Нар. Ради в Америці (1918). Помер під час відвідин України в м. Мукачеві на Закарпатті.

Яжевський, композитор 17 в., автор церк. творів у багатоголосому «партесному» стилі. У «Реєстрі нотних зошитів» Львівського братства 1697 згадані твори Я. на вісім голосів: Служба Божа, концерт «На сотворшему світ» і канон на Воскресення.

Язиги, кочові племена, споріднені з сарматами, про яких згадують античні автори (Страбон, Таціт, Птоломей, Пліній). У 1 в. перейшли з Меотиди (над Озівським м.) на землі між Дунаєм і Тисою, звідки витіснили даків. Вели війни з Рим. імперією, переможені римлянами 174. При кін. 4 в. розбиті гунами, зникли з раннього середньовіччя, змішавшися з ін. народами. У 19 в. деякі історики помилково ідентифікували Я. з ятвягами.

Язичіє, зневажливо-полемічна назва мови, що нею писали в 19 ст. москвофіли, прихильники мовної єдности з Росією, в Галичині, на Буковині й Закарпатті. Основою Я. була ц.-слов. мова в суміші з рос., але з домішкою українізмів та польонізмів і з укр. вимовою. Від 1887 — 93 pp. провідні москвофільські вид. перейшли на рос. літ. мову.

Язівське родовище сірки, у Львівській обл., площа 20 км², відкрите 1956. Сірчані руди (5 — 40% сірки) залягають у міоценових вапняках на глибині 40 — 480 м. Експлуатація, залежно від глибини залягання, підземною виплавкою або відкритим способом. На основі Я. р. с. створено Яворівський гірничо-хем. комбінат.

Язлівець (V — 6), з 1947 — с. Яблунівка Бучацького р-ну, Тернопільської обл., м-ко на Поділлі; виникло в 14 в. на торговому шляху зі Львова на Молдавію у володіннях маґнатів Бучацьких-Язловецьких, які побудували там замок; у 16 в. м-ко з правом ярмарку, який став одним з найбільших на Поділлі. Я. мав численну вірменську колонію, а в 17 в. підпав сильній польонізації. За тур. володіння (1672 — 83) сильно фортифікований як крайній пункт на поль.-тур. границі. По відході до Польщі (1683) занепав. За австр. та поль. часів — м-ко. 1939 — 2 520 меш. (57% українців, 24% жидів, 19% поляків). Руїни замка 1646, вірменська катедра 17 в., перетворена на гр.-кат. церкву св. Миколая, знищена за другої світової війни, костьол св. Анни.

Язловський Борис (* 1894 — ?), правник, родом з Києва, проф. пром. права Київ. Ін-ту Нар. Госп-ва; секретар Т-ва укр. правників при ВУАН, чл. Комісії для вивчення звичаєвого права. Серед ін. праця: «Репрезентативна метода та студії над звичаєвим правом» (1928). Заарештований 1929 і вдруге 1937. Дальша доля невідома.

Язь, див. В’язь.

Яйла (IX — 15), найвище пасмо Крим. гір (див. стор. 1187). Я. складається з твердих сірих юрських вапняків, які залягають на лупаках і пісковиках. Її хребет, що відповідає осевій частині антикліналі Крим. гір, простягається хвилястою високорівнею, перев. понад 1 000 м над рівнем моря, продовж бл. 80 км на півн. схід від с. м. т. Форос. Ширина Я. сягає від кількох сот м до 7 км. Її півд. бік обривається майже вертикально до півд. берега Криму, утворюючи високий суцільний мур. У зах. частині Я. досить суцільна. її частини, починаючи з півд. зах., складаються з Ай-Петрівської Я. (з верхом Ай-Петрі, 1 233 м), яка переходить на сх. в Ялтинську Я. (верх Лопата, 1406 м), на півн. сх. в Никитську Я. (верх Демір-Капу, 1 540 м) та Бабуган-Я. (верх Роман-Кош, 1545 м). Далі на сх. Я. розпадається на ряд більш або менш ізольованих масивів. Перший між ними, на півн. від Бабуган-Я., — Чатир-Даґ (верх Еклізі-Бурун, 1 525 м), обмежований тектонічними розламами. Далі на сх. — Демерджі-Я. (1 237 м), Тирке, Долгоруківська Я. та Карабі-Я. (з верхом Тай-Коба, 1259 м). Зниженням у середніх Я. б. м. Алушти пролягає шосе на Симферополь.

У вапнякових породах Я. поширені карстові форми рельєфу середземноморського типу: карстові поля в місцях ґрунтового покриву, лійки, печери з сталактитами і сталагмітами та провалля, на дні яких зберігається сніг упродовж цілого року. Поверхня Я. безводна, бо атмосферичні опади, всякаючи в глибину вапняка, затримуються щойно над водостійкими лупаками, де вони творять підземні ріки й озера. Вершки й сірі скелі Я. нагадують своїм виглядом руїни старовинних замків, а глибини й улоговини вкриті густим низьким дерном.

І. Стебельський

Попередня     Головна     Наступна