[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Доповнення. — Париж, Нью-Йорк, 1995. — Т. 11. — С. 30-67.]

Попередня     Головна     Наступна

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

I. ПРАІСТОРІЯ І РАННЯ ІСТОРІЯ (200 000 р. до Хр. — IX ст. по Хр.)

II. КНЯЖА ДОБА (IX ст. — 1340)

ПОЛІТ. ТА СОЦ. УСТРІЙ КИЇВ. ДЕРЖАВИ

ПОДІЛ КИЇВ. ДЕРЖАВИ

ГАЛ.-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА (1199 — 1340)

III. УКРАЇНА ЗА ЛИТ.-ПОЛЬ. І ПОЛЬ.-КОЗ. ДОБИ (поч. XIV ст. — 1648)

ПОЧАТКИ КОЗАЦТВА

IV. ДОБА КОЗ.-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1648 — кін. XVIII ст.)

ХМЕЛЬНИЧЧИНА

ГЕТЬМАНЩИНА

РУЇНА

ДОБА МАЗЕПИ

ЗАНЕПАД АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ

Лівобережна Україна

Кінець Гетьманщини

Правобережна Україна

СОЦ. ЗМІНИ

V. УКРАЇНА В СКЛАДІ РОС. І АВСТРО-УГОР. ІМПЕРІЙ. НАЦ. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ (кін. XVIII ст. — 1917)

ВІДРОДЖЕННЯ НАЦ. СВІДОМОСТИ

ПЕРІОД РЕФОРМ В АВСТРО-УГОР. І РОС. ІМПЕРІЯХ

СОЦ.-ЕКОН. ЗМІНИ

ЗАРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛІЗМУ ТА СОЦІЯЛІЗМУ

РОЗВИТОК У ЗАХ. УКРАЇНІ

УКРАЇНА ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

VI. ДЕРЖ. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ (Укр. держава 1917 — 20)

УКР. ЦЕНТР. РАДА

ДОБА ГЕТЬМАНАТУ

ДОБА ДИРЕКТОРІЇ УНР

ЗАХ.-УКР. НАР. РЕСП. (1918 — 23)

VII. УКРАЇНА МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ (1918 — 39)

УКР. ЗЕМЛІ ПІД БОЛЬШЕВИКАМИ

УКР. ЗЕМЛІ ПІД ПОЛЬЩЕЮ

Період повоєнної стабілізації

Період реорганізації політ. формацій (1923 — 30)

1930-і pp.: боротьба між політикою „нормалізації“ і рев. дією

УКР. ЗЕМЛІ ПІД РУМУНІЄЮ

УКР. ЗЕМЛІ ПІД ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНОЮ (Закарпаття)

УКР. ЕМІҐРАЦІЯ

VIII. УКРАЇНА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939 — 45)

IX. УКРАЇНА ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1945 — 91)

ПОВОЄННИЙ СТАЛІНСЬКИЙ РЕЖИМ (1945 — 53)

СПРОБИ РЕВІЗІЇ АНТИУКР. БОЛЬШ. ПОЛІТИКИ (ПІСЛЯСТАЛІНСЬКИЙ ПЕРІОД 1953 — 59). ПОСТУПОВА ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ

ВИСТУП НОВОЇ ҐЕНЕРАЦІЇ. ПОСТАННЯ ДИСИДЕНТСТВА. ОРГ-ЦІЯ РУХУ ОПОРУ (1960-і pp.)

РАДИКАЛІЗАЦІЯ НАЦ. ПИТАННЯ В УКРАЇНІ (1970-і pp.)

ПОСИЛЕНИЙ НАСТУП ПРОТИ НАЦ. РУХУ В УКРАЇНІ (1980-і pp.)

У ПОШУКАХ ВИХОДУ

РОЗВАЛ СОВЄТСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

X. УКРАЇНА — СУВЕРЕННА І САМОСТІЙНА ДЕРЖАВА

Історія України, іст. укр. народу на основних землях його поселення, а також іст. його предків, від найдавніших часів до сьогодення. Це іст. укр. земель, іст. території, на якій перебував чи перебуває укр. народ, інколи разом з ін. племенами чи народами, іст. держ. влади чи інституцій, що правили визначеною територією.

Іст. охоплює різні аспекти: політ., соц.-екон., культ., рел.-церк.; вона розглядає соц. верстви, стани, кляси, спеціяльну увагу присвячує провідній верстві та нар. і державницьким процесам.

Періодизацію І. У. визначено за нац. принципом: доби й іст. періоди відповідають питоменному буттю і розвитковим політ.-соц. формам, витвореним укр. народом. Крім праіст. і ранньої іст. з слов. добою, тут розглядаються княжа, лит.-руська, коз., коз.-гетьманська доби, культ.-нац. відродження, держ. відродження України 1917 — 21 pp., часи міжвоєнної почвірної окупації укр. земель, період другої світової війни, сов. період. Велика трудність у викладі І. У. полягає в тому, що протягом віків змінювалася територія укр. поселень, на ній у той самий час існували різні політ.-держ. структури, часто співіснували різні укр. держ. формації (напр., Гетьманщина, Правобережна Україна, Запоріжжя). Ці труднощі стосуються більшою мірою іст. зах. укр. земель, які тривалий час були відокремлені від Центр. України, на яких утворилися іст.-політ. краї Галичина, Буковина, Закарпаття, Волинь, що мали власну історію. Єдине, що єднало всі ці землі — краї, формації — це заселення одним автохтонним укр. народом, з його мовою, нац.-культ. і рел. особливостями, майже тотожною соц. структурою. Особливі трудності при вивченні І. У. створює й та обставина, що довгий час не було укр. держави чи самостійної укр. формації, й Україна чи її частини належали до Польщі, Туреччини чи Росії. Донедавна Україна на переважній частині своєї етнічної території становила держ. одиницю — Укр. Радянську Соц. Респ., одну з 15-ох респ. СССР, але права її були обмежені політикою рос. імперіялізму, вона зазнавала необмеженої нац. дискримінації, рафінованої русифікації й екон. експлуатації. 1991 Укр. Верховна Рада проголосила незалежність України та створення самостійної укр. держави — України.

І. ПРАІСТОРІЯ І РАННЯ ІСТОРІЯ (200 000 р. до Хр. — IX ст. по Хр.)

Найдавніші сліди перебування людини на Україні датуються давнім періодом кам’яної доби, раннім палеолітом (приблизно 200 000 р. до Хр.). Їх відкрито, зокрема, у Півд. Криму (стоянки Кіїк-Коба), у Приозіві (Амвросіївка), у Дніпровському Надпоріжжі (Круглик), на Волині, Житомирщині та ін. місцях. За сер. палеоліту (100 000 — 40 000 р. тому) число людей істотно збільшилося. З цього часу відомі стоянки (Кіїк-Коба, Чокурча, Старосілля), над Дніпром (Кодак), над Дінцем (Деркул), над Дністром (Молодове I). За пізнього палеоліту (40 000 — 15 000 р.) майже вся територія України була заселена. З цієї доби відомі стоянки на Дністрі (Молодове V), у басейні р. Горині (Городок) і Тетерева (Радомишль), на території Києва (Кирилівка), на Десні (Мізин, Новгород-Сіверський, Пушкарі, Чулатів), на Полтавщині (Гінці) та ін. За палеоліту люди займалися полюванням і збиральництвом, відкрили спосіб штучного добування вогню. Основою суспільного устрою був матріярхат.

За перехідної доби мезоліту (10 000 — 7000 р. до Хр.) почало розвиватися рибальство, приручено собаку, людина почала користуватися луком. Пам’ятки цієї доби є в Криму (Таш-Аїр, Мурзак-Коба, Заміль-Коба), на нижньому Дністрі (Гребеники) та ін. За мезоліту започатковано формування первісної племінної орг-ції (сов. історіографія називає її первіснообщинним ладом).

За неоліту (7000 — 3000 р. до Хр.) населення території України переходить до хліборобства: культури проса, ячменю, пшениці, вівса, конопель тощо; одомашнено биків, овець, кіз, свиней, коней. Люди виготовляли глиняний посуд, почали виробляти тканини. Неолітичні пам’ятки відкрито на всій території України; особливе значення мають Маріюпільський могильник та наскельні малюнки Кам’яної могили б. Мелітополя.

Хліборобство і скотарство були дуже розвинені серед племен трипільської культури (4000 — 2000 р. до Хр., назва походить від с. Трипілля б. Києва, де 1896 були вперше відкриті пам’ятки цієї культури), які заселяли Подніпров’я, особливо Правобережну Україну, а також Подністров’я. Ця культура належала найбільш розвиненій групі племен того часу. Ці племена були обізнані з обробітком міді, вміли виготовляти знаряддя праці, зброю, оздоби, будувати прямокутні житла і дерев’яним каркасом, ліпити досконалий ганчарний посуд, прикрашений поліхромною або промальованою орнаментацією у формі спіралей, стрічок та ін. композицій. Знахідки трипільської культури досліджено в с. Луці-Врублівецькій і Ленківцях над сер. Дністром, в урочищі Коломийщини на Київщині, в с. Володимирівці у Степ. Україні, Шипинцях на Буковині, у могильнику на Червоному хуторі б. Києва.

Паралельно з трипільською культурою або трохи пізніше на території Лівобережної, а після 2000 р. і на Правобережній Україні розвивалася культура скотарських племен, які виробляли предмети з міді й бронзи (кін. IV — поч. І тисячоліття). За цього періоду, завдяки зміні у госп. діяльності людини і поширенню скотарства, гол. ролю у виробничому житті почав відогравати чоловік, що привело до виникнення патріярхального ладу.

У 3000 — 2000 до Хр. степ. та частина лісостеп. р-нів Лівобережжя були заселені скотарсько-хліборобськими племенами ямної культури (Михайлівське поселення), пізніше — племенами катакомбної і зрубної культур, які розводили рогату худобу і коней та вели обмін із сусідніми племенами Кавказу і Середземномор’я. У правобережних р-нах Полісся і частково в лісостеп. смузі, як також на територіях Білорусі і Польщі, пізнішій прабатьківщині слов’ян, у II тисячолітті до Хр. існувала група хліборобсько-скотарського населення, з якої утворилися племена культури шнурової кераміки. У сер. II тисячоліття до Хр. на Правобережжі виникло кілька племінних об’єднань. Серед них була й група племен комарівської культури, яка заселяла ліс. і лісостеп. територію від верхнього Дністра до Дніпра і почасти — Лівобережжя.

Наприкін. II — на поч. І тисячоліття до Хр. у Півд. Україні, у сточищах Богу і Дніпра з’являється хліборобсько-скотарське плем’я кіммерійців — перше плем’я на території України, назва якого збереглася у тогочасних грец. (Гомер в „Одіссеї“) і асирійських джерелах. Кіммерійці почали вживати залізо. За залізної доби (VIII ст. до Хр. — перші століття до Хр.) завдяки знаряддям з заліза розвинулися хліборобство і ремесла.

У VIII ст. до Хр. з Азії в степ. Півд. Україну переселилися кочові племена скитів (іранського походження), які витіснили звідти кіммерійців. Частина скитів швидко змішалася з місц. населенням, яке античні джерела (Геродот, Гіппократ, Есхіл, Полівій) називають також скитами, і створила з ним єдину культуру. Войовничі скити вели успішну війну з перським (іранським) царем Дарієм, який 514 — 513 р. до Хр. намагався їх завоювати. У сер. І тисячоліття до Хр. сталися істотні зміни: скитські племена об’єдналися і створили під проводом царя Атея примітивну держ. формацію Скитію (IV ст. до Хр.). Споч. центр Скитії був на лівому березі Дніпра, приблизно там, де стоїть Кам’янське городище. З кін. III ст. столицю скитської держави перенесено до Неаполя Скитського в Криму, недалеко сучасн. Симферополя. Скитськими пам’ятниками вважають поховальні кургани з численними високомист. золотими виробами. На Україні до найбагатших скитських курганів належать Чортомлик і Солоха на нижньому Дніпрі, Куль-Оба в Криму, Гайманова могила, Товста могила та ін.

На півн. від Скитії лісостеп. смугу України у VII — III ст. до Хр. заселяли хліборобсько-скотарські племена, яких деякі вчені вважають прямими предками слов’ян. Вони залишили городища і великі кургани з багатими похованнями: Немирівське (Вінничина), Більське (Полтавщина), Старшу могилу (Сумщина), Глевахівський курган б. Києва.

Починаючи з VII ст. до Хр., на півн. узбережжі Чорного м. селяться греки, які походили перев. з м. Мілету. Вони заснували м. Тіра на Дністрі, Ольвію на Бузі, Херсонес б. Севастополя, Пантикапей на місці сучасн. Керчі, перетворивши їх на центри торгівлі та ремесел. З V ст. до Хр. з об’єднаних грец. м. на Таманському і Керчинському піво. створено Боспорське царство з центром у Пантикапеї. Зв’язки грец. м. з населенням Півд. України — скитами, сарматами, тубільними слов. племенами — мали великий вплив на культ., мист. і рел. розвиток цих народів. Грец. м., ці своєрідні держ. формації, з І ст. до Хр. підпадають під владу Рим. імперії й перебувають під цією владою аж до навали кочовиків, насамперед готів, які поруйнували їх і завоювали Боспорське царство. Згодом відбудовано тільки Херсонес, що за часів княжої держави в і догравав ролю посередника між Візантією і Києвом.

З III ст. до Хр. у Півд. Україну приходять з-над Волги й Уралу іранські племена сарматів, які підкорили і поглинули однорідних скитів, опанувавши таким чином укр. степ.

Такий стан утримувався аж до появи ґотів, які прийшли на поч. III. ст. по Хр. з-над Балтики, підкоривши собі як тубільців, так і сарматське та рештки скитського населення. Ґоти засвоїли скитсько-сарматську і грец. культури, прийняли християнство, розвинули своє письменство (переклад Біблії). Вони мали вплив на слов’ян, особливо в ділянці військ. орг-ції. Під ударом гунів Ґотська держава в Півд. Україні 375 розпалася. Тоді більшість Готів перейшла в наддунайські землі, тільки мала частина залишилася в Криму.

З IV ст. починається велика міґрація народів зі Сходу. Україною, особливо її степ. смугою проходять гуни (IV ст.), болгари (V ст.), авари (VI ст.), хозари (VII ст.), угри (IX ст.), печеніги (X — XI ст.), половці (XI — XII ст.) і татари (з XIII ст.). Печеніги, половці й татари навіть частково тут осідають.

З II ст. до Хр. в укр. лісостепу, на Поліссі та частково в степу жили хліборобсько-скотарські слов. племена, які належали до зарубинецької, а з II — V ст. по Хр. — до черняхівської культури (назви за відомими пам’ятками Зарубинецького і Черняхівського могильників у Сер. Подніпров’ї). Більшість дослідників уважає прабатьківщиною слов’ян територію між сер. Дніпром, Прип’яттю, Карпатами і Вислою. Таким чином, укр. народ і його предки були від найдавніших часів автохтонами на території сучасної України. На переломі двох ер завершився поділ слов’ян на східніх і західніх. Сх. слов’яни, що жили на території сучасної України, починаючи з IV ст. по Хр. об’єдналися в держ. формацію антів. Держава антів простягалася від Дністра до Дону на півн. від Чорного м. й об’єднувала слов. племена, а також ті, що заселяли простори України: рештки готів, греків, іранців. У цій державі панував дем. лад грец. типу. „Слов’янами й антами не править один муж, але здавна вони живуть гром. правлінням, і так усі справи, добрі чи погані, вирішують спільно“ (Прокопій). Однак дійсну владу мали племінні князі, ватажки, авторитет яких визнавав весь народ. Відомі були кн. Бож (380-і pp.), який вів війну проти остготів, Пірагаст (Пірогост), Ардагаст (Ардагост), Мезамир, або Мезимир (550-і pp.), що відзначився у боротьбі з аварами. На поч. VI ст. анти мали контакти з Візантією, однак ходили також проти неї походами. Держава антів проіснувала три століття, від кін. IV до поч. VII ст., коли загинула у боротьбі з аварами. Основна маса населення кол. антської держави відступила на півн. від Чорного м. — на Полісся, Київщину, Чернігівщину, де почала нове життя. В основі його був поділ на племена. Літопис „Повість временних літ“ дає такий огляд племен, що у VIII — IX ст. проживали на території сучасної України: поляни жили на правому березі Дніпра, коло Києва; сіверяни — над Десною, Сеймом і Сулою; деревляни — між Тетеревом і Прип’яттю; дуліби, або бужани, — вздовж Бугу (їх називали також волинянами); білі хорвати — на Підкарпатті; уличі — над Бугом; тиверці — над Дністром. З цих племен постав укр. народ. Вони межували на півн. з аналогічними східньослов. племенами, що заселяли територію пізнішої Білорусі й Росії; на півд. — з Болг. царством і Візант. імперією; на сх. — з Хозарським каганатом і надволзькою Болгарією; на зах. — з поль. племенами, Великоморавською імперією, а з кін. IX ст. — з Угорщиною.

Племена на території су часи. України займалися рільництвом, скотарством, полюванням, рибальством; у них були розвинені ремесла — ганчарство, ткацтво, оброблялося залізо. Вони вели жваву торгівлю зі своїми сусідами і дальшими країнами, користуючись торг. шляхами міжнар. значення. Серед таких шляхів — велика водна путь „з варяг у греки“ (з Балтицького м. Дніпром до Чорного м.), що зв’язувала Скандинавію з Візантією. Другий шлях проходив Україною зі сх. на зах.: з Каспійського м. — через Київ — Володимир-Волинський — Краків

 — Прагу — Реґенсбурґ, пов’язуючи араб. світ з Центр. і Зах. Европою. Третій шлях пролягав на сх. від України: від Каспійського до Балтицького м., єднаючи араб. світ з Прибалтикою і Скандінавією. Цим шляхом користувалися і купці з укр. території. Судноплавство по Дніпру зв’язувало сх. слов’ян з Візантією та країнами її сфери впливу. Укр. племена, стоячи на перехресті важливих торг. шляхів, почали відогравати важливу екон. і політ. ролю на сх. Европи.

Праукр. племена мали спільну мову, однакові вірування (поганство). Центрами племен були численні городи, біля них поставали села. Гол. городами були: у полян — Київ, у сіверян — Чернігів, у деревлян — Іскоростень (Коростень), у дулібів — Волинь (Городок над Бугом), в уличів — Пересічень, відома ціла система городів, пов’язана з життям білих хорватів, та ін.

Найбільш розвиненими серед племен були поляни. У сер. І тисячоліття їхній кн. Кий, за переказом „Повісти временних літ“, заснував Київ. Сприятливе положення на перехресті торг. шляхів швидко перетворило його на могутній екон., культ. і політ. центр.

Політ. орг-ція племен мала такий вигляд: провід належав „луччим“ людям, представникам визначних родів, які збиралися на „віча“ — ради, що вирішували важливі справи. Згодом фактична влада перейшла до рук племінних кн. Вони не мали достатньої сили, щоб створити держ. об’єднання і забезпечити свою незалежність. Десь на поч.

VIII ст. поляни і сіверяни були змушені визнати зверхність Хозарського каганату (див. Хозари) і платити йому данину. У сер.

IX ст. на землях східньослов. племен з’являються войовничі варяги (нормани) зі Скандінавії, які, намагаючись підкорити собі ці племена, вплинули на формування „Русі“ (або „Київ. Русі“) з центром у Києві.

II. КНЯЖА ДОБА (IX ст. — 1340)

Соц.-екон. розвиток сх. слов’ян у сер. IX ст. у висліді зростання продуктивности хліборобства і скотарства, а також ремесел і торгівлі привів в умовах активної інтервенції варягів-норманів зі Скандінавії до кардинальних змін на Сх. Европи, де постала нова політ. формація — Русь, Київ. держава. Провідну ролю у ній відогравали кн., звідки і назва цього періоду — „княжа доба“. Тривала вона майже п’ять століть. Укр. історіографія розглядає цю добу як складову частину І. У.

Як сказано вище, з сер. IX ст. варяги починають опановувати півн. слов. і фінські племена. Кн. Рюрик заснував державу в Новгороді (бл. 862). З півн. варяги перейшли на землі сер. Дніпра. Літопис оповідає, що варязькі ватажки Аскольд і Дир зі своїми дружинами прибули до Києва, звільнили його і полянську землю від хозарської влади і почали князювати у Києві. Захоплення Києва варягами збігається з походом Русі на Царгород 860. Є відомості, що Аскольд прийняв християнство. У Києві дотепер відоме місце Аскольдової могили.

За літописним переказом авторства Сильвестра (1107), збереженим у Лаврентіївському списку, сх. слов’яни покликали варягів до себе для запровадження порядку і ладу за відомою версією „да поидете княжить и володеть нами“. Цю версію згодом іст. оформлено в так звану „норманську теорію“, за якою варяги не завоювали слов’ян, а були запрошені ними, що руська держава була організована норманами, та й сама назва „Русь“ — варязького походження. Укр. історіографія в цілому дотримується антинорманської теорії. Це аж ніяк не заперечує важливість ролі, що її відіграли перші кн. та їхні дружинники варязького походження у формуванні держ. ладу в Київ. державі.

Визначним правителем Київ. Русі був кн. Олег Віщий (бл. 879 — 910/912), який 882 прибув з Новгорода і заволодів Києвом, перетворивши його на центр руської держави — „матір городів руських“. Він приєднав до Києва сусідні слов. племена сіверян, деревлян, уличів та тиверців, а також півн. слов. племена, створивши могутню Київ. державу навколо великого водного „шляху з варяг у греки“. Зміцнивши свою владу, кн. Олег 907 пішов походом на неприхильну до експансії Києва Візантію, щоб змусити її до торгівлі з Руссю. Два договори 907 і 911 свідчать про перемогу Києва: Олег домігся для своє значних торг. прав, а греки мусіли платити Русі данину.

Наступником Олега був кн. Ігор (912 — 945), який започаткував на київ. престолі династію Рюриковичів. Він намагався закріпити здобутки свого попередника. Ігор двічі ходив походом до Каспійського м. і Закавказзя (913 і 943 — 944), справив велике враження на Сх., але ці походи не принесли користи Києву. Намагання оволодіти узбережжям Чорного м. призвело до війни з Візантією. Під час походу на Константинопіль 941 Ігор зазнав поразки, його фльоту знищили греки. 944 Ігор уклав новий мирний договір з Візантією, на основі якого права Русі значно обмежено. Ігор зрікся володінь на березі Чорного м., його населення мусіло відступити з-над м. на півн. Ігор зобов’язався не нападати на Крим, були зменшені торг. права київ. купців. Договір 944 цікавий тим, що в ньому згадуються християни, які воювали у війську Ігоря. Союзниками візантійців були печеніги, з якими Ігореві також доводилося воювати. На внутр. відтинку Ігор пробував зміцнити центр. ролю Києва, приборкував непокірні племена. Найзавзятіше захищали свій племінний лад і окремішність деревляни. Під час збирання данини („полюддя“) вони вбили кн. Ігоря.

По смерті Ігоря від імени свого малолітнього сина Святослава Руссю правила вдова кн. Ольга (945 — 964). Факт допущення жінки до влади у могутній державі свідчить про високу культуру Русі. Існує припущення, що Ольга була слов’янкою. Кн. жорстоко розправилася з деревлянами, встановила згодом нові норми данини („устави“ [див. устав] і „уроки“) і визначила терени для полювання. При дворі Ольги слов’яни мали значний вплив. Ті повірницею була Малуша, а серед дружини траплялися слов’яни: Володислав, Предислав. 957 у політ. і торг. справах Ольга відбула подорож до Константинополя, де прийняла християнство (візант. імператор Константин VII Багрянородний описав її перебування в Царгороді). Ольга нав’язувала також контакт із Зах.: 959 вислала посольство до нім. цісаря Оттона I Великого, а 962 до Києва прибуло посольство Оттона на чолі з єп. Адальбертом.

Син Ігоря і Ольги — Святослав Хоробрий (964 — 972) уславився своєю войовничістю, якою послуговувався для зміцнення могутности Русі. Він підкорив в’ятичів і фінські племена між Волгою і Окою (964 — 966), воював з надволзькими болгарами, ходив проти хозар, завдавши тяжких ударів Хозарському каганатові, зруйнував гол. хозарські м. Саркель (Біла Вежа), Ітиль і Самендер. Однак ослаблення Хозарського каганату мало неґативні наслідки, воно відкрило шлях на Україну кочовим народам Азії. Святослав підкорив собі ясів (осетинів) і косогів (черкесів), розширивши кордони Русі до Кавказьких гір.

Основну увагу Святослав приділяв справам наддунайської Болгарії й Візантії, походи проти яких набули великого розголосу. Запрошений візант. цісарем Никифором Фокою на допомогу проти болгар, Святослав, здолавши їх 969 захотів залишитися над Дунаєм. Але тоді на Київ напали печеніги, і він мусів вернутися. Відбивши печенігів, Святослав знову вибрався 969 на Дунай, вважаючи, що „там середина його землі, де сходяться всякі блага“. Візант. уряд побоювався сусідства могутньої Київ. держави і почав проти Святослава війну. Після початкових успіхів у Македонії Святослав повинен був відступити з Болгарії. Коли він повертався до Києва, намовлені греками печеніги напали на нього б. дніпровських порогів. Дружина Святослава була розбита, а сам він загинув у бою (на весні 972).

Вирушаючи у похід на Болгарію (969), Святослав поділив владу між синами: Ярополк дістав Київщину, Олег — Деревлянську землю, Володимир — Новгород. Ярополк I Святославич (972 — 980) підтримував зв’язки із Зах. Европою. Прагнучи об’єднати всі землі, він почав війну з Олегом, згодом — з Володимиром. Найнявши варягів, Володимир переміг Ярополка і став єдиним правителем.

На цьому, першому етапі Київ. держави завершується об’єднання східньослов. племен у велику держ. формацію, названу Руссю. Вся влада у цій державі перебувала в руках кн., який спирався на дружину. За Олега дружинників рекрутували серед варягів, але з часом до дружини прибували і місц. люди, що засвідчують також слов. імена окремих дружинників. Навіть імена кн. — Святослав, Ярополк, Володимир — доводять перемогу слов. течії в княжій родині. З часом дружинники асимілювалися з місц. „луччими людьми“, і новостворена влада щораз більше запозичає досвід держ. племінного ладу, що існував до норманського приходу.

Володимир I Великий (980 — 1015), об’єднавши землі, здобуті його попередниками, намагався поширити свою владу також на деякі сусідні території: Полоцьк (де вбив кн. Рогвольда і взяв його доньку Рогніду за жінку), Перемишль, Червень („червенські городи“ відвоював від поляків 981). Тут, на зах., він заснував м. Володимир над Бугом, а на півн. приборкав в’ятичів і приєднав радимичів. 983 Володимир вів війну з лит. племенем ятвягів, 985 воював з надволзькими болгарами. Однак найважчою була боротьба з печенігами степу, які постійно нападали на укр. м. і с. Для оборони від них Володимир побудував укріплені городи на р. Ірпені, Стугні, Трубежі, Сулі. Так, примножуючи поступово свої здобутки, Володимир створив найбільшу в Европі державу, яка простягалася від Балтики до Чорного і Озівського м., від Волги до Карпат. Для управління цими великими просторами Володимир призначив своїми намісниками синів: Із’яслава — у Полоцьку, Святополка — у Турові, Ярослава — у Новгороді, Судислава — у Пскові, Станислава — у Смоленську, Святослава у Деревлянській землі, Мстислава — в Тмуторокані, Бориса — у Ростові, Гліба — в Муромі. Реорганізована Київ. держава вимагала об’єднуючої сили, тому В. кн. вирішив запровадити держ. релігію. Споч. Володимир пробував встановити культ поганських богів, але незабаром виявилося, що поганство не може відповідати тогочасному завданню великої держави, тим більше, що воно стояло на перешкоді контактам з ін. народами: в той час більшість країн Центр. та Півд. Европи вже прийняли християнство (Болгарія — 864, Великоморавська держава — 863, Чехія — 928 — 935, Польща — 966).

Хрищення Руси (див. Християнізація Руси-України) — найважливіше досягнення Володимира — набуло великого політ. значення. Християнство стало єдиною держ. релігією. Цьому передувала військ. допомога Володимира візант. імператорам Василеві та Константанові у боротьбі проти їхнього конкурента Варди Фоки. 987 Володимир уклав з імператорами договір, в якому була мова й про споріднення і про одруження Володимира з їхньою сестрою Анною Багрянородною. Візант. імператори поставили умову, щоб Володимир став християнином і охристив свій народ (реляція сучасника Ягія Ібн Саїд з Антіохії). Реалізуючи цей договір Володимир, його родина і близькі співр. прийняли хрищення при кін. 987, правдоподібно, у Києві (М. Грушевський, Є. Ґолубінський), за ін. версіями у Василеві-Василькові (С. Томашівський), Херсонесі-Корсуні (М. Чубатий, Т. Коструба); на весні 988 відбулося одруження Володимира з царівною Анною. Після цього Володимир наказав знищити поганських ідолів. Масове хрищення киян за літописною традицією відбулося 1 серпня 988 у Дніпрі, або в його притоці Почайні. Згодом духівництво христило населення ін. м. й осель України не зустрічаючи опору, тоді як на півн. землях — у Новгороді, Ростові — хрищення треба було провадити силою („Путята христив вогнем, а Добриня — мечем“).

Прийняте Київ. Руссю християнство було сх. обряду, ієрархічно руська церква була пов’язана з царгородською патріярхією. Однак це не перешкодило зв’язкам Києва з Римом, звідки приїздили посли (989 — 1001). За Володимира було п’ять епархій: у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському і Новгороді.

За новими дослідами Херсонеська (Корсунська) експедиція Володимира в літописній версії не відповідає дійсності. Вона відбулася 989, тобто після хрищення Русі. Цю експедицію організував Володимир, щоб здобути Херсонес, який перебував у руках противників імператора Василя II, саме Варди Фоки. Здобувши місто-фортецю, Володимир передав його своєму шуринові.

Хрищення мало великий вплив на життя Київ. Руси. Воно сприяло об’єднанню держави і піднесенню авторитету кн. Церква говорила про божественне походження княжої влади, кн. став патроном Церкви. Володимир побудував у Києві храм Різдва Богородиці, на утримання якого виділив десяту частину своїх прибутків (звідси назва Десятинна церква). При церкві було засновано школу для синів бояр і вищих дружинників. Нова віра сприяла культ. розвиткові країни. Християнство мало вплив на звичаї населення. Воно припинило полігамію, піднесло значення жінки в родині, поліпшило ставлення до бідних, особливо до рабів. Хрищення мало значний вплив і на міжнар. становище Київ. держави. Вона увійшла як рівна в коло евр. країн. Київ підтримував дружні зв’язки з візант. імператорським домом, з нім. цісарем Оттоном II і, завдяки одруженню дочок Володимира, з поль. королем Болеславом Хоробрим та зі швед. і угор. королями. Володимир почав карбувати монети, на яких вміщено було тризуб, що набув значення держ. герба.

На схилі життя Володимира його сини Святополк Турівський і Ярослав Новгородський повставали проти влади батька. Після смерти Володимира (1015) почалася боротьба між кн.

Провід держави захопив найстарший син Святополк І (1015 — 19), який робив спроби об’єднати під своєю владою всю державу, вживаючи при цьому радикальних засобів. Підступно були вбиті його брати: Святослав — кн. деревлянський, Борис — ростовський і Гліб — муромський. Коли Ярослав Новгородський прогнав з Києва брата Святополка, той з допомогою свого тестя Болеслава Хороброго знову оволодів Києвом (1018), але за допомогу зобов’язався віддати поль. королеві червенські городи та велику здобич. Це обурило народ, і коли Ярослав, прийшовши з варягами, розбив Святополка на р. Альті, останній був змушений втікати на Зах.

Ярослав I Мудрий (1019 — 54), сівши на престол, продовжував політику свого батька, допроваджуючи Київ. державу до вершин могутности. Насамперед він прагнув об’єднати всі землі, що було неважко зробити, бо залишилися тільки два брати: Судислав у Пскові та Мстислав Володимирович у Тмуторокані. Останній вів війну з косогами і ясами, після якої поширив свою владу до Кавказьких гір. Мстислав, бажаючи збільшити свої володіння, вступив у бій з Ярославом під Лиственом коло Чернігова. У битві здобув перемогу Ярослав, однак запропонував мир. Ярослав правив землями на захід від Дніпра, Мстислав — на схід, зі столицею у Чернігові, у якому збудував собор Спаса (див. Спасо-Преображенський [Спаський] собор у Чернігові). 1034 помер Мстислав, і Ярослав став єдиним володарем усієї Київ. держави. Він намагався забезпечити кордони на зах.: 1030 — 31 зайняв червенські городи, а на здобутих землях побудував м. Ярослав над Сяном і Белз. На півн. Ярослав завоював 1030 м. Юріїв (Дорпат), а син Ярослава Володимир приєднав до Русі фінські племена ямь і чудь. Найтяжчою була боротьба з кочовиками степу — печенігами. Проти них Ярослав будував дві лінії фортець: вздовж Росі й Трубежу — Богуславль, Корсунь, Канів, Переяслав і вздовж Сули — Лубні, Лукомль, Воїнь. 1036 коли печеніги знову напали на Київ, Ярослав остаточно розгромив їх, після чого рештки печенігів перейшли на Дунай. На місці перемоги над печенігами Ярослав побудував 1037 собор святої Софії (див. Софійський собор) — митрополичий храм з ориґінальною архітектурою і чудовими мозаїками та фресками. Після печенігів степ зайняли менш войовничі торки, також тюркського походження, тому Півд. Україна і побережжя Чорного м. були втрачені для Київ. держави. 1043 під проводом сина Ярослава — Володимира організовано похід на Візантію, який закінчився невдачею і великими втратами.

Велику увагу приділив Ярослав внутр. орг-ції своєї держави. Він розбудував Київ, оточив його муром, побудував низку церков, палаців, так що Київ став, за словами єп. А. Бременського, „суперником Константинополя“. За Ярослава розбудовано й Чернігів, Переяслав, Володимир. Ярослав дбав про піднесення освіти, засновував школи. При соборі святої Софії закладено бібліотеку, при якій гуртувалися письм., серед них найвизначнішим був митр.-українець Іларіон, автор твору „Слово о законі і благодаті“ (див. „Слово про закон і благодать „, 1051). За Ярослава засновано славнозвісний Києво-Печерський манастир, важливий осередок чернечого життя і літописання.

Ярослав надав Русі нову правну основу, наказав зібрати закони у зб. „Руська Правда „ що кодифікував соц. і екон. відносини в умовах зростання приватної власности, устійнював права власника та обов’язки підданих.

Чи не найважливішою зміною у Київ. державі за Ярослава було перетворення її на слов. державу. Держ. діячами були переважно місц. люди: Константин, син Добрині, Вишата, Іван Творимирич. Функція варягів зводилася до військ. служби.

За Ярослава Київ. держава активно виходить на міжнар. контакти. Він нав’язував родинні зв’язки з правлячими домами чи не всієї тодішньої Европи. Його син Із’яслав був одружений з поль. княжною, Всеволод — з дочкою візант. імператора, Святослав — з онукою цісаря Генріха II; дочки — з королями: Анна (див. Анна Ярославна) — з франц. Анрі I, Анастасія — з угор. Андрієм, Єлисавета — з норв. Гаральдом. При дворі Ярослава перебували монархи-вигнанці англ. Едмунд Залізний Бік, норв. Оляф Святий. Ярослав був у союзі з германськими цісарями Генріхом II, Конрадом II і Генріхом III, співвирішував долю Польщі, поставивши на престол Казіміра Відновителя, свого шваґра.

На схилі віку Ярослав поділив Київ. державу між п’ятьма синами: Із’яслав одержав Київ, Деревлянську землю з Туровом та Новгород із Псковом; Святослав — Чернігів, Муром і Тмуторокань; Ігор — Володимир-Волинський; Всеволод — Переяслав, Суздаль і Ростов; Вячеслав — Смоленськ. У справі спадкоємства Ярослав устійнив принцип сеньйорату, влади найстаршого в роді, за яким молодші сини не мали права на землю батька. Усі сини повинні були поважати старшого брата — В. кн. київ. і разом з ним правити усією Київ. державою. По смерті київ. кн. його місце посідав найстарший віком брат, і всі кн. пересувалися на вище князівство; сини кн., які не досягли князівства, називалися „ізгоями“ (див. ізгої), їх позбавляли прав на землі. Система сеньйорату не витримала випробування життям і була однією з причин усобиць, ослаблення і, згодом, розпаду Київ. держави.

Після смерти Ярослава кн. Із’яслав I Ярославич (1054 — 78) намагався поширити свою владу і на деякі землі братів. Він захопив після смерти Ігоря (1060) Володимир-Волинський, а також Полоцьк (1067). Усі землі на правому березі Дніпра, отже, були під його владою. Спершу три брати — Із’яслав, Святополк і Всеволод — спільно і дружно правили державою, боролися проти половців, що захоплювали укр. степ. Однак поразка, завдана половцями 1068, викликала повстання киян проти Із’яслава. Вони вибрали собі за кн. Всеволода, що перед тим був ув’язнений. Із’яслав мусів втікати до Польщі, просити допомоги у короля Болеслава Сміливого. Із’яслав повернув таки собі Київ, але грабіжництво союзників і помста кн. над киянами викликали нові заворушення. Крім того, Із’яслав посварився з братами і 1073 мусів удруге тікати до Польщі. Кн. пробував шукати підтримки у нім. цісаря Генріха IV, згодом потрапив під опіку папи Григорія VII, проте реальної допомоги не одержав.

Під час мандрування Із’яслава по Зах. Европі у Києві володарював кол. чернігівський кн. Святослав II (1073 — 76). Він плекав освіту, залишив по собі розкішно ілюстрований мініятюрами „Ізборник“ (1073), в якому є портрет кн. і його родини. Після смерти Святослава Із’яслав помирився з братом Всеволодом і втретє став князювати у Києві (1076 — 77), але незабаром загинув у боротьбі зі Святославичами. Під час князювання Із’яслава побудовано у Києві собор св. Дмитра (згодом названий Михайлівським Золотоверхим) з унікальними мозаїками, частина яких сьогодні зберігається у соборі святої Софії.

Останній Ярославич на київ. престолі — кн. Всеволод I Ярославич (1078 — 93), з’єднав гол. землі Київ. Русі: Київ, Чернігів, Переяслав, Смоленськ та землі Верхнього Поволжя. Він вів боротьбу з кн.-ізгоями, що намагалися здобути землі з допомогою половців. У держ. праці йому допомагав син Всеволода — Володимир Мономах, що відзначився у боротьбі проти половців. Освічений Всеволод знав п’ять мов, був одружений з дочкою візант. імператора, підтримував зв’язки з Зах. Його дочка Євпраксія була дружиною цісаря Генріха IV і зазнала багато випробувань на чужині.

Наступником Всеволода був кн. Святополк II (1093 — 1113), син Із’яслава. Йому довелось весь час вести боротьбу з половцями, які під проводом хана Боняка завдавали великих спустошень укр. землям. У цій боротьбі Святополкові допомагав Володимир Мономах, переяславський кн., під проводом якого здобуто перемоги над половцями 1105 і 1111.

З огляду на небезпеку з боку половців, а також для полагодження суперечок між кн., з ініціятиви Володимира Мономаха скликано 1097 з’їзд усіх кн. у Любечі під Києвом (див. Любецький з’їзд). На з’їзді змінено принцип спадкоємства, вирішено, що сини мають право на землю батьків, ін. словами, скасовано принцип сеньйорату Ярослава Мудрого. Любецький з’їзд дав згоду на поділ Київ. держави на окремі князівства, хоча було ухвалено, що всі кн. повинні слухати В. кн. київ. Там же кн. поділили між собою землі: Святополк II одержав Київщину і Турово-Пинщину, Володимир Мономах — Переяславщину, Смоленськ, Ростов і Новгород, Давид Ігоревич — частину Волині, кн.-ізгої Володар, Рюрик і Василько Ростиславичі — Галичину і частину Волині, Давид і Олег Святославичі — Чернігівщину. Але згода тривала недовго. Між кн. на зах. землях Волині і Галичини знову почалася боротьба, в яку вступив і В. кн. Для прийняття важливих рішень скликувано княжі з’їзди, які відбулися 1097, 1100, 1101 і 1107 недалеко від Києва. Наприкін. князювання Святополка у Києві почалися заворушення на екон. грунті, а 1113, коли кн. помер, вибухнуло повстання: „чернь“ пограбувала двори бояр і багатіїв, а також жидів.

Щоб заспокоїти „чернь“, великокняжий престол віддали кн. Володимирові II Мономахові (1113 — 25) — найенерґійнішому і найпопулярнішому кн. Він був останній з київ. кн., який намагався утримати єдність і могутність Русі. Подібно до попередників Мономах основну увагу приділяв боротьбі з половцями, яких відкинув на Волгу і під Кавказ. Укр. степи стали вільні, і на них поширилася нова колонізація. Володимир II володів більшою частиною Київ. держави. Він мав велику пошану серед усіх кн. і домагався від них послуху.

Мономах підтримував зв’язки із Зах. Европою, був одружений з дочкою англ. короля Ґідою. Багато англійців служило у княжому війську, а шотляндські ченці приїжджали просити фінансової допомоги, за яку збудували церкву св. Якова в Реґенсбурзі. Син Мономаха Мстислав був одружений із швед. королівною, а дочки Мономаха знайшли собі чоловіків у Норвегії і Данії. Добрі стосунки мав Мономах і з Візантією, імператор якої прислав йому володарські відзнаки.

Мономах додав нові закони до „Руської Правди“, намагаючися стати на оборону бідних і покривджених, дуже уважно ставився до потреб селянства. Він же був автором широко відомого „Поучення дітям“ (бл. 1117), в якому виклав поради, як правити державою.

Після смерти Мономаха його найстарший син кн. Мстислав I В. Володимирович (1125 — 32) дістав Київ, Смоленськ і Новгород, ін. землі перейшли до братів. Він прогнав половців з укр. степів і тим здобув собі авторитет серед братів. Як і його батько, підтримував зв’язки із Зах. Европою, був одружений зі швед. королівною, а дочок видав за королів Угорщини, Данії, Норвегії. Після смерти Мстислава Київ. держава розпалася на кілька окремих князівств, у яких у цей час зникали давні племінні і формувалися нові екон. тенденції. Розпад Київ. Русі відбувався поступово. У 1130-их pp. відійшов від Києва Новгород, де створилася купецька респ. з обмеженою владою кн. За того ж часу відокремилося Полоцьке князівство. У сер. XII ст. утворилося окреме Турово-Пинське князівство. Відокремилися Волинь, через яку відбувалася торгівля з Зах., Галичина, а далі — Чернігівщина, Переяславщина. Кожна з цих земель жила окремим політ. життям, сама керувала своїм госп-вом. Культура втрачала широту, набирала провінційного забарвлення.

ПОЛІТ. ТА СОЦ. УСТРІЙ КИЇВ. ДЕРЖАВИ

З X по XIII ст. орг-ція Київ. держави, її влада і соц. структура зазнали значних змін. Споч. Київ. держава (Русь) складалася з різних територіяльних одиниць, племена в яких не відігравали значної ролі. За Володимира і Ярослава відбувається централізація — зникають зем. особливості, владу і адміністрацію призначувано з Києва. На третьому етапі з ослабленням влади В. кн. київ. зростають центробіжні тенденції, утворюється сильніша місц. влада, у висліді чого поодинокі землі-князівства у більшій чи меншій мірі унезалежнюються від Києва.

Якщо мова про владу в державі, то спершу вона повністю була зосереджена в руках В. кн. — як командувача війська, політ. правителя і судді. Таку владу мала родина Рюриковичів. Кн. спиралися на військ. силу — дружини. Ідеологічно княжу владу підтримувала Церква. Кн. правив (виконавча влада) і судив (судова влада) за допомогою призначених ним намісників, серед яких здебільшого були сини кн., посадників, воєвод. Крім центр. князівської влади, існувала місц. адміністрація, що складалася з „тисяцьких“, „соцьких“ і десяцьких“. Згодом княже і місц. правління змінилося.

Дружинники кн. мали подвійну функцію: як військо та його найближчі дорадники і співр. Дружинники перебували при кн., жили при його дворі. Споч. дружина була варязькою, згодом вона перетворилася на слов., зв’язану з місц. життям і населенням. Вищих дружинників рекрутували з „луччих“ місц. людей або з людей, що відзначилися під час війни; їх почали називати боярами (див. бояри).

Кн. радився з боярською радою, що складалася із старших дружинників, а також вищих представників місц. населення і духовенства. Функції і компетенції цієї ради залежали від волі кн., однак вона не розвинулася на сталу держ. установу.

За племінної орг-ції важливим органом влади було віче, на якому вирішувалися найважливіші справи. За перших кн. Рюриковичів віча занепали. Відродилися вони, коли послабла князівська влада. Звичайно віче скликав кн. або митр., інколи воно збиралося саме. У Києві віча відбувалися на Подолі, але також у княжому дворі, на Горі. Інколи віча мали рев. характер, напр., 1068 віче позбавило влади кн. Із’яслава і на його місце поставило кн. Всеволода. Київ. віче набуло значення у XII ст. під час боротьби кн. за Київ. Віче, хоч і відіграло певну ролю в Україні, не стало постійним органом влади, як це було в Новгороді. В той же час у Суздалі, Ростові, Владимирі, Рязані воно не мало жодного значення.

За княжої доби існувала своєрідна соц. структура суспільства. Вища верства — боярська, „луччі люди“ не перетворилися на замкнену касту. Бояри походили з князівських дружинників, що осіли на землі, або з місц. землевласників. Обидві ці групи одержували від кн. землю і тим самим були залежні від нього. До боярства могли переходити сини свящ. і навіть смерди. Бояри мали певні привілеї, закон охороняв їхнє життя і честь.

Населення м. складалося із заможніших і бідніших людей, що займалися торгівлею і ремеслом, а також з міськ. бідноти. Заможніші торгівці майже не відрізнялися від бояр, зем. аристократії. Пізніше вживано назви „гості“ (див. гість) — найзаможніші місц. або й чужинські купці; „купці“ — сер. торгівці; „чернь“ — дрібні крамарі, ремісники. Крім місц. купців, у Києві та ін. великих м. було багато чужинців, які подекуди мали свої квартали. Про перебування чужинців у Києві свідчать назви: „лядська“ брама, „жидівська“ („жидове“), „козари“. У столиці Київ. держави було багато вірмен, греків, а також німців, італійців, чехів, англійців тощо.

Серед вільних людей, що належали до нижчої верстви, були „смерди“ — найчисельніша верства сіль. населення. Вони жили на власній землі або на землі кн., платили податки, виконували різні повинності: будували укріплення, мости, дороги, брали участь у нар. ополченні.

Напіввільні селяни — „закупи“, люди, що взяли позичку („купу“) і мусіли її відробити, тимчасово були позбавлені волі, не втрачаючи гром. прав.

Найнижчу категорію становили раби: челядь, або холопи. Здебільшого це були військовополонені й народжені від рабів. Вони не мали жодних прав, становили власність господаря. Церква впливала на поліпшення становища рабів; устав Володимира Мономаха охороняв життя холопа.

Для соц. ладу Київ. держави характерним було те, що верстви не вважалися герметично замкненими, перехід з однієї верстви в ін. був можливий.

Після розпаду Київ. держави поодинокі землі утворили окремі держ. одиниці, тому їхню історію слід розглядати окремо.

ПОДІЛ КИЇВ. ДЕРЖАВИ

З XII ст. Київ. держава розпалася на кілька окремих самостійних князівств: Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, Тмутороканську землю, Турово-Пинську землю, Волинь, Галичину. Починаючи з кін. XII ст., поряд з назвою „Русь“, для визначення півд. пограничних земель Київ. держави вживається назва „Україна“. Вперше її вжито в Київ. літописі 1187 для визначення Переяславщини, а двома роками пізніше — для означення пониззя над Дністром. Згодом ця назва набрала значення етноніма для окреслення всіх земель, заселених укр. народом.

На Київщині з 1139 точилася боротьба за київ. престол між суперниками Ольговичами і Мономаховичами. Часто мінялися кн.: за сто років (1146 — 1246) на київ. престолі побувало 47 кн., а титул В. кн. був суто номінальним. Дещо довше при владі затримався Із’яслав II Мстиславич (1146 — 54). Він, зокрема, домігся обрання київ. митр. Клима Смолятича — видатного укр. вченого.

Через усобиці кн. половці знову починають нападати на укр. землі. Та все ж Київ зберігає за собою центр. місце в торгівлі, мистецтві, житті Церкви.

З кін. XI ст. від Києва відокремилася Чернігівщина, яка охоплювала землі в сточищі Десни, межуючи на півд. з Переяславським, на зах. — з Київ. князівствами.

З оформленням на півн. політ. формації Володимиро-Суздальського князівства завершилася, крім попередньої етнічної та культ., політ. диференціяція двох народів — укр. і рос. Ці дві формації йтимуть різними шляхами, між ними, крім сусідських конфронтацій, доходитиме до гострої боротьби.

1169 сталася перша велика конфронтація між Києвом і Північчю. У відповідь на намагання київ. кн. Мстислава Із’яславича посадити свого сина на престолі в Новгороді кн. Андрій Боголюбський (1166 — 75), син Юрія Долгорукого (1154 — 57), із суздальським військом напав на Київ. Як засвідчує хроніка, суздальці безпощадно вирізали його населення, пограбували та спалили храми, жінок забрали в неволю. Це спричинило довголітній занепад Києва. Напад суздальців, проте, уможливив союз трьох півд. гілок Рюриковичів: Ростиславичів у Галичині, Ольговичів у Чернігові та Мстиславичів у Києві. Спільними зусиллями вони звільнили Київ та посадили тут кн. Святослава III (1176 — 94).

Чернігівщина терпіла від нападів половців, тому чернігівські кн. вели проти них постійну боротьбу. Велика битва з половцями, що відбулася 1185 під проводом кн. Ігоря Святославича з Новгород-Сіверського, стала сюжетом відомого епосу „Слово о полку Ігоревім“. Наприкін. XII ст. Чернігівщину поділено на менші князівства — Чернігівське, Новгород-Сіверське, Путивльське тощо, між ними почалася боротьба, в яку втягувалися раз-у-раз і половці.

Часто Чернігівщина зазіхала на землі Київщини і Переяславщини, півн. землі, а Чернігів з погляду культ. суперничав з Києвом. Залишилися славнозвісні мист.-архітектурні пам’ятки Чернігова: Спаський (див. Спасо-Преображенський собор у Чернігові) собор (1036), Успенський собор Єлецького манастиря (сер. XII ст.), Борисоглібський собор (1120 — 23) та ін.

З кін. XI — поч. XII ст. від Києва відокремилися й ін. укр. князівства: Переяславщина (див. Переяславське князівство), якій постійно загрожували степовики-печеніги, згодом половці; Тмутороканське князівство, у якому часто правили кн.-ізгої, воно вже у XII ст. не входило до складу укр. князівств; Турово-Пинське князівство тільки на короткий час усамостійнилося в сер. XII ст., а згодом було пов’язане з Києвом чи з Гал.-Волинським князівством.

Більшого значення набула під проводом Мономаховичів у XII ст. Волинь. Після півстолітнього поділу на Володимирське і Луцьке князівства кн. Роман Мстиславич у другій пол. XII ст. об’єднав їх, приєднав Підляшшя, а 1199 — з’єднав Галичину з Волинню, створивши Гал.-Волинську державу. Роман вів боротьбу з литовцями, приєднавши частину землі ятвягів.

Провідну ролю серед укр. князівств відігравала Галичина, яка з кін. XI ст. відокремилася від Києва. Кн. Ростиславичі правили тут у трьох князівствах: у Перемиському — Рюрик († 1092), Звенигородському — Володар († 1124) і Теребовельському — Василько (бл. 1067 — 1124). Влада їх сягала до Пониззя між Карпатами і Дністром. Кн. Володимирко (1124 — 53), син Володаря, об’єднав 1141 всі три князівства в одне Гал. з центром у Звенигороді, яке він боронив від агресії Польщі, Угорщини і навіть Києва. Володимирко переніс 1141 свою столицю до м. Галича, яке лежало на перехресті торг. шляхів Київ — Краків — Прага — Регенсбурґ та Чорне м. — Дністер — Балтицьке м. Від столиці Галича країна дістала назву Галичина.

Син Володимирка Ярослав Осмомисл (1153 — 87) зміцнив Гал. князівство, розширивши його до гирла Дунаю („підпер гори Угорські своїми залізними полками... зачинив ворота Дунаєві“ — так написано про нього у „Слові о полку Ігоревім“). Ярослав успішно воював з половцями, був у добрих взаєминах з Юрієм Долгоруким, Угорщиною, Візантією, цісарем Фрідріхом I Барбароссою. Однак він мав напружені відносини з гал. боярами, які, розбагатівши, перетворилися на родову аристократію. Бояри втручалися в держ. та родинні справи кн. Ще гіршими були стосунки між сином Ярослава — Володимиром (1187 — 99) і боярами, суперництво яких викликало втручання Угорщини у справи Галичини і короткотривалу її окупацію. Проти „чужоплемінної“ окупації укр. землі виступила вся Русь, особливо Церква. Зі смертю Володимира (1199) закінчилося панування династії Ростиславичів, основоположників політ.-держ. життя в Галичині.

ГАЛ.-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА (1199 — 1340)

1199 волинський кн. Роман Мстиславич (бл. 1160 — 1205), син Мстислава Із’яславича, об’єднав Галичину з Волинню й одночасно оволодів Києвом, створивши могутню державу з центром у Володимирі, яка охоплювала більшість укр. земель і простягалася від Карпат до Дніпра. Літопис називає Романа „самодержцем всієї Русі“. У внутр. політиці він спирався на сер. верстви населення, поборюючи боярську анархію. У зовн. політиці Роман відновив добрі взаємини з Угорщиною, Візантією і Німеччиною (династією Гогенштавфенів). Після смерти Романа (1205), користаючи з малолітства його синів Данила й Василька, підвела голову боярська олігархія. Боярин Володислав Кормильчич навіть короткотривало оголосив себе кн. (1213 — 14). З цього скористалися Польща і Угорщина, щоб під приводом захисту прав кн. Романовичів втрутитися в справи Галичини. Вони поставили угор. королевича Коломана „королем Галичини і Володимирі?“ (1214 — 19). Боротьбу проти угор.-поль. агресії вели спільно (1219, 1221, 1227) новопокликаний гал. боярами кн. Мстислав Мстиславич Удатний (1219 — 28) зі смоленських Мономаховичів і молодий кн. Данило. З 1229 Данило оволодів Волинню, 1238 — Галичиною, а 1239 — Києвом, де посадив воєводою Дмитра.

Але Україні почали загрожувати нові кочовики з Азії — татари. Це були монголо-тюркські орди, які вийшли з Монголії на поч. XIII ст. Підкоривши сусідні народи, 1222 татари вдерлися у надчорноморські степи. Проти них організовано коаліцію укр. кн., у якій був і кн. Данило. Під проводом Мстислава Удатного ці об’єднані сили разом з половцями зустріли татар 1223 на березі р. Калки. У затяжному бою княже військо після втечі половців було розгромлене, а багато кн. повбивано. Після перемоги татари повернулися до Азії. Друга хвиля їхнього наступу на Україну і Сх. Европу почалася під проводом хана Батия (Бату) 1238. Вони спустошили Переяславщину та Чернігівщину і 6. 12. 1240 після запеклого бою зайняли Київ, який охороняв воєвода Дмитро, намісник кн. Данила Романовича. Згодом татари подалися на Волинь і Галичину, зруйнувавши більшість м., зокрема Володимир та Галич. Наступаючи далі на зах. і півд. зах., 9. 4. 1241 б. м. Ліґніц татари були розбиті поль. і нім. лицарями. Вони повернулися на берег Волги, де заснували політ. формацію — Золоту Орду з центром у Сараї. Після цієї навали татари встановили своє панування над укр. землями, т. зв. „іго“, яке полягало в тому, що населення платило данину, а кн. були змушені їздити до Золотої Орди по „ярлик“ (грамота на князівство).

У боротьбі проти татар відзначився кн. Данило Романович (1238 — 64), який, повертаючи собі землі свого батька Романа, став визначним правителем Гал.-Волинської держави. Спершу він розгромив нім. лицарів під Дорогичином (1238), вів боротьбу проти Польщі й Угорщини та частини гал. бояр, яких Данило розбив під Ярославом 1245. Однак, щоб врятувати владу, був змушений поїхати в Сарай і визнати залежність від Золотої Орди. Насправді Данило готувався до боротьби з татарами, будував укріплення на Поділлі, Волині і Київщині, карав „тат. людей“ — тих, що співпрацювали з татарами.

Данило готував антитат. коаліцію, до якої пробував втягнути папу рим. Інокентія IV, угор. короля, поль. і лит. кн. Для цього Данило погодився на унію і 1253 у Дорогичині прийняв від посланців папи королівську корону. Але ідея „хрестового походу“ не знайшла підтримки і не мала реальних наслідків. Данило сам відбивав наскоки татар на Пониззі та Волині 1254, однак після нового нападу Бурундая 1259 був змушений підкоритися Орді, знищити укріплення і відмовитися від антитат. плянів. На півн. 1250 Данило вів боротьбу з ятвягами і литовцями, зайняв Новгородок, Вовковийськ, Слонім і примусив 1254 лит. кн. Мендовга до союзу.

У внутр. політиці Данило вів боротьбу протії бояр-бунтівників, спираючись на міщан і частину тих бояр, що хотіли скріпити єдність і могутність Гал.-Волинської держави. Він сприяв екон. і культ. піднесенню країни, будував нові м.: Львів, названий ім’ям його сина Лева, Холм та ін. Данило переніс столицю держави з Галича до Холма.

Тонкий дипломат і полководець, здібний держ. муж, Данило належить до визначних правителів України. На короткий час Данила відновив традицію київ. кн. Під час усього періоду правління (1238 — 64) він керував державою спільно зі своїм братом Васильком, кн. Волині.

По смерті Данила князював його син Лев I Данилович (1264 — 1301), який намагався знайти компроміс з татарами, разом з якими брав участь у походах проти Польщі (1286 — 87). Він поширив кордони Гал.-Волинської держави: відібрав частину Закарпаття від Угорщини, разом з чес. королем Вацлавом II воював проти Польщі і бл. 1292 здобув Люблінщину. Менш успішними були спроби Лева зайняти Литву. Це призвело до розходження між ним і Волинським князівством, яке відокремилося після смерти кн. Василька. У 1270-их pp. Лев переніс столицю держави до Львова, де вона залишилася до 1340. Щойно син Лева — кн. Юрій I Львович (1301 — 15) знову об’єднав Галичину з Волинню. Однак сильний тиск сусідів змусив його відступити Люблінщину Польщі, а Закарпаття — Угорщині. Завдяки мирній політиці, держава Юрія I мала міжнар. престиж. Юрій титулювався „королем Руси“ — Georgi Regis Rusiae, а царгородський патріярх Атанасій дав дозвіл (1303) на утворення Гал. митрополії, до складу якої входили такі церк. осередки, як Перемишль, Володимир, Луцьке, Холм і Турів. Зі смертю Юрія закінчується період розквіту і добробуту Гал.-Волинської держави. Його наступники, сини Лев II Юрієвич і Андрій I Юрієвич (1315 — 23), правили спільно в Галичині та на Волині. Вони сприяли зовн. торгівлі й надавали привілеї купцям із Кракова і Торуні. У зовн. політиці укр. кн. разом із Польщею і Нім. орденом чинили опір лит. експансії. Обидва кн. загинули, боронячи країну від татар. З цими кн. закінчується пряма династія по чоловічій лінії Мономаховичів: рада бояр обрала гал. кн. Болеслава — сина сестри кол. володарів Волині та Галичини Лева й Андрія та кн. Тройдена Мазовецького. Болеслав, хоч і мав поль. виховання, дуже перейнявся укр. інтересами, навіть прийняв православ’я, взявши собі ім’я Юрій. Юрій II Болеслав (1323 — 40), одружений з дочкою лит. В. кн. Ґедиміна, був у союзі з Литвою і Нім. орденом, що викликало ворожість Польщі та Угорщини. Він протеґував нім. колоністам, надав маґдебурзьке право деяким м. (Сянок). За його князювання збільшилося число чужинців, що викликало обурення боярства, яке й отруїло Юрія. З його смертю закінчується укр. держ. влада княжої доби. По смерті останнього кн. Юрія II (1340) почалася боротьба між сусідами за Галичину і Волинь. Лит. кн. Любарт-Дмитро зайняв Волинь, а поль. король Казімір III В. пішов у Галичину (1340), захопив Львів і забрав усі скарби та реґалії гал. кн. У справи Галичини втрутилися й угорці. Тим часом гал. бояри під проводом перемиського воєводи Дмитра Дєтька (Дядька) встановили боярську олігархію, яку визнали Польща та Угорщина. Боярська влада проіснувала до 1349, коли король Казімір III у союзі з татарами вдруге захопив Львів і Галичину. Він уклав договір з Литвою і Угорщиною, згідно з яким Галичина, Зах. Волинь і Холмщина залишалися до кін. життя Казіміра III за Польщею. У 1370 — 87 pp. Галичина опинилася під владою угор. короля Людовіка, який став також поль. королем. Він призначав своїх намісників Галичини: спершу небожа, поляка з Сілезії Володислава Опільського (1372 — 78), який сприяв колонізації гал. м. поляками і німцями, згодом угор. воєвод. З 1387 поль. королева Ядвига приєднала Галичину до Польщі, намагаючись перетворити її і Холмщину на поль. провінції. Посилено колонізацію поль. і нім. елементами, які користувалися по м. маґдебурзьким правом, підтримувано кат. місії у Галичині. Із зміцненням поль. влади в Галичину прибувала поль. шляхта. Вона набула великих маєтностей, що раніше належали укр. боярству. Під Польщею Галичина залишилася до першого поділу Польщі 1772.

Окрема іст. доля дісталася Закарпаттю — Закарп. Україні, яка з кін. X ст. входила до складу Київ. держави. Проте після смерти Володимира Великого угор. король Стефан I, використовуючи міжусобиці, приєднав Закарпаття до Угорщини (1015), у складі якої Закарпаття залишилося, за винятком окремих років князювання Лева I і Юрія I, аж до 1918.

Ін. півд.-зах. укр. погранична земля — Буковина так само увійшла до складу Київ. Русі з X ст., а в XII ст. була у складі Гал. князівства. Після розпаду Гал.-Волинського князівства Буковину приєднано до новоствореного Молд. воєводства, у складі якого вона перебувала до 1774, до приєднання до австр. монархії.

Княжа доба, яка тривала майже п’ять століть, з київ. (860-1240) і гал.-волинським (до 1349) етапами, — важливий період в історії України. Згідно з укр. історіографією княжа доба належить укр. народові. Цю тезу зформулював і теоретично обґрунтував М. Грушевський у своїй „Звичайній схемі ‘русскої’ історії й справі раціонального укладу історії Східнього Слов’янства“, де стверджував: „Київ. держава, право, культура були утвором одної народности, укр.-руської; володимиро-моск. — другої, великоруської... Київ. період перейшов не у володимиро-моск., а в гал.-волинський — XIII ст., потім лит.-поль. — XIV — XVI ст. Володимиро-Моск. держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київ., вона виросла на своїм корені...“ (Статьи по славяноведению. Вып. 1. Под ред. В. И. Ламанского. П. 1904, стор. 299). Сов. історіографія дотримується теорії „триєдиної Руси“ — тези про спільний корінь трьох сіхдньослов. народів: „Рос., укр. і білор. народи походять від єдиного кореня — древньоруської народности, яка створила древньоруську державу — Київ. Русь“ (Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією [1654 — 1954]. К. 1954, стор. 16). Цю тезу уточнює М. Брайчевський: „Сучасна наука вважає Київ. Русь спільним коренем державности трьох східньослов. народів. Але не слід забувати, що основною територією її формування послужила Сер. Наддніпрянщина; білор. та великоруські землі були втягнуті в той процес пізніше. Оформлення білор. реґіону (Полоцьке князівство) припадає на першу пол. XI ст., Великорос. (Суздальське князівство) — на сер. XII ст. ... ‘Старший брат’ виявився наймолодшим за віком...“ (Літ. Україна, ч. 41, 12.10.1989, стор. 6).

За укр. історіографією до тат. навали центром Київ. Руси був Київ, а після 1240 її центр переноситься на зах., де формується Гал.-Волинська держава, спадкоємниця Русі з центром у Києві.

Відповідаючи духові часу, влада за княжої доби була монархічного типу, однак на укр. землях ця влада була позбавлена автократизму, вона мала зародки народовладдя — боярську раду і віче. Після початкового етапу йде завершення формування держави (за Володимира Великого і Ярослава Мудрого), а далі — період поділу єдиної держави на удільні князівства. Деякий час Київ. Русь була наймогутнішою державою тогочасної Европи. До занепаду Русі призвело кілька факторів. Великою державою нелегко було правити з київ. центру, тому стався поділ її на удільні князівства згідно з принципом сеньйорату до 1097, а згодом — спадковости від батька до сина. Відцентрові місц. тенденції і пізніший поділ держави призвели до занепаду авторитету В. кн. київ. і самої столиці Києва. Великої шкоди Київ. державі завдавали кочові народи: печеніги, половці, які постійно нападали на укр. землі, послаблювали їх, руйнували екон. життя, перетинали торг. шляхи. Цей поступовий занепад остаточно завершила тат. навала. Після знищення Києва 1240 як політ., екон., культ. і церк. центру Гал.-Волинська держава продовжила на одне століття існування старої укр. держави. На розташованих далі від кочовиків, з кращими природними умовами зах. укр. землях збільшилася густота населення, країна багатіла завдяки своєму положенню на перехресті торг. шляхів. Тут були свої політ.-соц. особливості, зокрема існувало сильне боярство, що наближало суспільний лад до зах. февдалізму, сприяло розвиткові міськ. елементу, запровадженню по м. України маґдебурзького права. На зах. землях відчувався значний культ. вплив Зах. Европи.

III. УКРАЇНА ЗА ЛИТ.-ПОЛЬ. І ПОЛЬ.-КОЗ. ДОБИ (поч. XIV ст. — 1648)

Паралельно з ослабленням укр. держ. формацій після навали кочовиків у XIII — XIV ст. на півн., над Балтикою, оформилася нова держ. орг-ція — Литва, яка не тільки об’єднала лит. племена, але й почала наступати на білор., а згодом і укр. землі.

У сер. XIII ст. після утворення лит. держави лит. кн. Мендовг (1230-і pp.) зайняв Чорну Русь (Новгородок) і Полоцьке князівство, що призвело до зіткнення з кн. Данилом Романовичем. Але 1254 укладено мир, і Данило та Мендовг навіть поріднилися: останній видав свою дочку за сина Данила, Шварна, який недовго (1266 — 69) володів частиною лит. і білор. земель. Міжусобна боротьба довела лит. державу до розпаду. Вдруге об’єднав її 1316 В. кн. Ґедимін (1316 — 41), здобувши білор. та укр. землі. Він зайняв Мєнщину (Мєнськ), Берестейщину, Волинь, Турово-Пинщину і півн. Київщину. Обравши собі 1323 столицею Вільну, Ґедимін почав себе називати „королем лит. і руським“. Для зміцнення своєї держави Ґедимін через одруження своїх дітей нав’язав родинні зв’язки з укр. і білор. кн., сприяв поширенню укр. культури в Литві. Син Ґедиміна — кн. Любарт очолив укр. сили у боротьбі проти Польщі (короля Казіміра III) і проти Угорщини (короля Людовіка). Ця боротьба закінчилася втратою Галичини і Холмщини на користь Польщі.

За Ольґерда (1345 — 77) Литва поширила свої володіння на півн. й центр. укр. землі, які інкорпоровано майже без опору, бо місц. кн. були ослаблені внутр. роздробленістю і постійною боротьбою з татарами. Ольґерд приєднав спершу Чернігівсько-Сіверську землю (Чернігів, Стародуб, Брянськ), а 1362 — Київ і Київщину та Переяславщину. На цих останніх землях дійшло до конфлікту з татарами, яких Ольґерд 1363 розбив над Синіми Водами (річка Синюха). Після цієї битви Литва зайняла Поділля. У всіх зайнятих землях Ольґерд поставив кн. своїх синів і родичів: сина Володимира — у Києві, небожів Коріятовичів — на Поділлі. За Ольґерда територія В. Князівства Лит. складалася на 90% з укр. і білор. земель. До 1385 споріднення руських і лит. княжих родів зміцнювало укр.-білор. елемент у лит. державі. Руські кн. входили до складу великокняжої ради, посідали високі пости у війську й адміністрації і разом з лит. панами становили провідну верству держави. Руська мова стала держ. мовою, укр. освіта, культура, право вільно розвивалися і панували в лит. державі. Правос. церква була правлячою, 10 (з 12) синів Ольгерда були правос.

Після Ольгерда у висліді міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Яґелло (Яґайло) (1377 — 92), який пробував зміцнити політ. владу Литви, однак зовн. чинники (Нім. орден і скріплення Моск. князівства) загрожували В. Князівству Лит. Для його зміцнення Ягайло зблизився з Польщею: одружився з поль. королевою Ядвигою й уклав 1385 у Крево (див. Кревська унія) унійний союз з Польщею. За умовами унії Яґайло ставав поль. королем, одночасно залишаючись В. кн. лит. Литва зберігала незалежність, але поль. шляхта посилила у ній свій вплив. 1385 Ягайло перейшов у католицтво. Його прополь. політика викликала сильну лит.-руську опозицію. Очолював її Витовт (1392 — 1430), якому Яґайло віддав Литву. Витовт змінив адміністрацію країни, призначивши удільних кн. (Володимира Ольґердовича — на Київщині, Федора Любартовича — на Волині, Корибутовичів — на Чернігівщині, Коріятовичів — на Поділлі) своїми намісниками. Витовт поширив межі князівства між Дністром і Дніпром аж до Чорного м., досягнувши для своєї держави найбільшої могутности. Він побудував укріплення у Барі, Брацлаві, Звенигороді, Жванці та Черкасах. Однак, зазнавши поразки у битві з татарами над Ворсклою 1399, він припинив рух на сх. і був змушений шукати згоди з Ягайлом: 1413 у Городлі укладено нову лит.-поль. унію, яка обмежувала участь правос. у держ. управлінні, тільки католики могли брати участь у великокняжій раді. На укр. землях засновано кат. єпископські катедри у Кам’янці-Подільському і Луцьку. Ці зміни викликали опозицію, яку очолив брат Яґайла — Свидригайло (1430 — 35), прихильний до лит.-руської співпраці. Він спирався на укр.-білор. партію, проти політики якої виступили прихильники прополь. орієнтації, керовані Жигмонтом, братом Витовта. Після поразки Свидригайла у битві при р. Святій кн. Литви став Жигмонт Кейстутович (1435 — 40). Його прополь. політика спричинила серед частини руських кн. моск. орієнтацію, а згодом призвела до змови руських кн. і страти Жигмонта. Його спадкоємцем став Казімір IV Яґеллончик (1440 — 92), який після короткого (до 1444) сприяння укр.-білор. інтересам (посадив Свидригайла кн. на Волині, а Олександра-Олелька Володимировича, внука Ольґерда — у Києві) відновив прополь. політику. Він скасував 1452 Волинське, а 1470 — Київ. князівство, поставивши там намісниками литовців. Ця політика призвела до змови укр. удільних кн. під проводом Михайла Олельковича. Однак змову було викрито 1481, а її учасників страчено.

Наприкін. XV ст. на півд. України постає нова політ. формація — Крим. орда, Крим. ханство, яке відокремилося від Золотої Орди і 1475 стало васалем Туреччини. За намовою моск. В. кн. Івана III, крим. хан Менглі-Ґірей (див. Ґіреї) 1482 напав на Київ і заподіяв великі руйнування. Відтоді татари майже щороку нападають і нищать укр. землі: Поділля, Київщину, Волинь. Литва, неспроможна обороняти ці землі, шукала допомоги у Польщі. Бувало, що лит. кн. ставав також поль. королем, як це було за Жигмонта I (1506 — 48) і Жигмонта II Авґуста (1548 — 72). З другого боку, суперництво і боротьба між Литвою і Москвою наприкін. XV — на поч. XVI ст. призвели до втрати на користь Москви ряду лит. володінь, у тому ч. Чернігово-Сіверської землі. Сподіваючись на допомогу Московщини, укр. і білор. кн. під проводом М. Глинського повстали 1508 проти Литви і її союзника Польщі. Однак повстання придушили, і брати Глинські були змушені втікати до Москви. Це була остання спроба укр. кн. відірвати укр. землі від Лит.-Поль. держави.

Боротьба проти Москви і тат. небезпека вимагали тіснішої співпраці й пізніше вплинули на укладення нової унії між Литвою і Польщею. До цього долучилися і внутр. причини: укр. і білор. шляхта бажала мати привілеї поль. шляхти, тоді як укр. княжата були проти унії. У січні 1569 на сеймі у Любліні обговорено справу реальної унії між Польщею і Литвою. Не зважаючи на опір лит. маґнатів, 1. 7. 1569 підписано Люблінську унію, за якою Польща і Литва утворили об’єднану державу, т. зв. Річ Посполиту, що охоплювала бл. 850 000 км², з одним монархом, королем поль. і В. кн. лит., спільною зовн. політикою, монетою, однаковим маєтковим правом. В. Князівство Лит. зберігало автономію з окремим урядом і адміністрацією, судом, фінансами, військом, законами. При цьому було проведено також територіяльні зміни: до Польщі приєднано більшість укр. земель: крім дотеперішніх Галичини і Холмщини, Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщину, Київщину. У складі Литви з укр. земель залишилася тільки частина Берестейщини і Пинщини.

З ухвалою Люблінської унії 1569 закінчується лит.-руська доба в історії України. Більш як двістілітній період лит. панування на центр. укр. землях був перехідним між княжою добою і коз. Устрій Лит. держави нагадував устрій Київ. Русі. Влада перебувала в руках В. кн. з роду Ґедиміна, який керував державою за допомогою центр. уряду. Місц. крайову адміністрацію очолювали споч. удільні кн., а з XV ст. — „держ. намісники“, заступники В. кн. При В. кн. діяла „пани-рада“ (госп. рада), в яку входили удільні кн., намісники, вищі урядовці, кат. єп. З XV ст. діяв сейм, в якому брала участь шляхта; його завданням було визначення суми податків для утримання війська. Інколи сейм обирав В. кн. (напр., Казіміра).

Суспільно-політ. лад у Лит.-Руській державі — це єдиний період в історії України (від сер. XIV ст. до 1569), коли панував справжній февдалізм. В державі існувала, крім В. кн., ієрархія кн. і княжат (більшість — з роду Ґедиміновичів), вельмож і маґнатів некняжого роду, земських бояр, пізніше названих шляхтою. Кн. та маґнати обіймали високі держ. посади, були майже незалежні в управлінні своїми володіннями, під час походів мали власні військ. одиниці. Зобов’язана до військ. служби, шляхта, проте, була звільнена від податків, брала участь в органах земського управління. По м. зароджується міщанський стан, який мав самоуправу за маґдебурзьким правом. Ремісники за фахами організуються у цехи, які охороняли своїх чл. від конкуренції сторонніх осіб. Селяни підпадали під владу зем. власників, більшість з них була на власній землі та платила держ. податки. Згодом селянство було поступово закріпачене.

Правною базою в державі був „Лит. статут“, що спирався на „Руську Правду“. Він мав три ред.: 1529, 1566, 1588. Цей статут був також гол. зб. права на Україні, в тому числі основним джерелом укр. права на Гетьманщині; на Правобережжі він діяв аж до 1840.

Після Люблінської унії 1569 укр. землі в складі Поль. корони мали такі адміністративні одиниці: воєводства Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, Київ., з 1630-их pp. — також Чернігівське. Воєводство очолював воєвода — адміністратор з необмеженими правами. У згаданих воєводствах діяв „Лит. статут“ і панувала „руська мова“, яку, однак, активно витісняли поль. і латинська.

У соц. структурі панів-маґнатів зрівняно у правах зі шляхтою. Але володіючи великими маєтками, вони зберігали попереднє упривілейоване становище. Особливо на Волині збереглося велике число знатних укр. родів: Острозьких, Вишневецьких, Четвертинських, Збаразьких, Заславських та ін. Укр. шляхту зрівняли у правах з поль. Після 1569 поль. шляхта, якій королі давали грамоти на т. зв. „пусті“ землі, почала наступ на центр. укр. землі. Так постали великі лятифундії — Потоцьких, Замойських, Сенявських на Брацлавщині; Калиновських, Тишкевичів, Збаразьких на Київщині; Конєцпольських на Чернігівщині, а з кін. XVI ст. — Вишневецьких на Лівобережжі. Поль. шляхта використовує набуті землі для виробництва с.-г. продуктів, особливо пшениці, яку вивозять до Зах. Европи.

З приходом поль. шляхти відбуваються значні нац. та рел. зміни. Частина укр. вищих верств денаціоналізується й у висліді політики кат. духовенства, зокрема єзуїтів та їхніх шкіл, переходить у католицтво. Спольщилися славнозвісні роди Ходкевичів, Тишкевичів, Сапіг, Радзивіллів і навіть родина кн. Костянтина Острозького — свого часу оборонця правос. віри.

За новими поль. порядками поліпшилося становище міськ. населення, однак маґдебурзьким правом користувалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування укр. міщан було значно обмежене.

Від Люблінської унії найбільше потерпіло селянство. Воно втратило право на землю, було збільшено панщину (у XVI ст. на Волині панщина подекуди сягала трьох днів на тиждень). Обмежувано право вільного переходу від одного власника до ін.

Відносно кращим було становище селян у незаселених півд. р-нах, де для заохочення селян оголошувано „слободи“ (див. слобода), звільнення від панщини і повинностей. Незабаром ці тимчасові пільги були скасовані, повернено панщину.

Наступ поль. уряду і поль. шляхти на укр. землі для окатоличення і польонізації, з одного боку, та екон. визиску і соц. гноблення — з другого, викликав опір укр. народу. Одночасно з цією поль. політ. і соц.-екон. аґресією організаційно оформилося і почало контрнаступ укр. козацтво. Тільки мала частина укр. маґнатів захищала свою віру, національність і культуру. Серед них відзначився кн. Василь-Костянтин Острозький (1527 — 1608), який створив в Острозі осередок укр. культури зі школою і друкарнею (бл. 1577), розвивав вид. діяльність. В цьому осередку 1581 надруковано „Острозьку Біблію“. Як реакція на наступ католицизму, на Україні поширювалися прот. течії, зокрема соцініян, що мали деякий успіх серед шляхетських родин — Немиричів, Сенют, Гойських та ін. Вони засновували прот. осередки зі школами у Гощі, Киселині та ін. м.

Однак, провідну ролю оборони правос. віри і укр. нації перебрали на себе міщани. Вони гуртувалися у братства, які поступово з числа церк. об’єднань перетворювалися на могутні культ. й освітні осередки, зі школами і друкарнями. Братські школи почали конкурувати з кат. і прот., зберігаючи при українстві частину укр. молоді. Зразком для ін. стала Львівська братська школа (1586). У багатьох м. Зах. України постають аналогічні братства, але найбільшу ролю відіграло Київ. Богоявленське братство, засноване 1615. Братства почали контролювати духовенство, особливо ієрархію, яке не дуже переймалася справами Церкви. Цю ініціятиву братств підтримала Константинопільська патріярхія, яка надала їм право „ставропігії“ (автономна церк. одиниця, яка підлягала безпосередньо патріярхові). Це робило братства незалежними від влади місц. єп.

Рим. церква, а також поль. королівська влада намагалися перетягнути правос. у кат. табір. Крім рел. мотивів, йшлося про тісніше з’єднання України з Польщею та протидію впливам Московщини. Ідея унії знаходила прихильників також серед правос. духовенства, позбавленого прав, які мали католики. Тому певна частина духовенства під проводом єп. Іпатія Потія та Кирила Терлецького на Берестейському соборі 1596 проголосили з’єднання правос. церкви з рим. при збереженні своїх обрядових і канонічних особливостей.

Однак унію не прийняла значна частина укр. народу. Боротьбу проти неї очолив кн. Василь-Костянтин Острозький. Одночасно найбільшими оборонцями православ’я стали братства. Між прихильниками і противниками унії зав’язалася гостра полеміка, яка стимулювала літ. творчість і створила жанр т. зв. полемічної літератури.

Змагання на церк.-рел. грунті — тільки один аспект укр. проблеми кін. XVI — поч. XVII ст. Власне у цей час боротьбу за нац.-політ. прагнення укр. народу і відродження його державности перебрали на себе люди, що йшли в незаселені степи, пограниччя поль. і тат. володінь, де організувалися у військ. частини. Їх називали козаками.

ПОЧАТКИ КОЗАЦТВА

З XV ст. в укр. степах чимраз частіше з’являються „здобичники“, які згодом поповнювалися втікачами від поль. панування з його нац.-рел. переслідуванням і соц. експлуатацією. На новій території їм довелося захищатися від нападів татар, і вони формуються в окремі озброєні групи, які не тільки відбивали наскоки татар, але й нападали на тат. загони чи їхні посілості. Цих відважних людей почали називати козаками. „Козак“ — тюркське слово, що означало степ. добичника, а також людину, яка бореться за свободу. Вперше цієї назви було вжито щодо українців у листі від 19.12.1492 Олександра, лит. кн., до Менґлі-Ґірея. Він інформував тат. хана про свій наказ „потрусити козаків“, вихідців з Київщини і Черкащини, що розбили тур. корабель під Тягиною. Боротьба проти татар і життя, повне пригод, приваблювали до козаків відважних людей всіх станів (селян, міщан, шляхту), а серед організаторів козацтва були старости прикордонних м. (О. Дашкович, П. Лянцкоронський, Б. Претвич) та сини маґнатів (Заславських, Корецьких, Збаразьких, Санґушків та ін.). До козаків приходили і чужинці.

Запор. козаки жили на нижній течії Дніпра, за порогами, звідки і походить їхня назва (див. Запоріжжя). Їхнім провідником став Д. Вишневецький (1552 — 63). 1552 — 54 він об’єднав поодинокі групи козаків, створивши на о. Мала Хортиця коз. центр, військ. формацію — Запор. Січ. 1562 Вишневецького, що втрутився у молд. справи, схопили турки і стратили у Константинополі.

Запор. Січ була військ. орг-цією: козаки жили в куренях, їх очолював отаман або гетьман, який керував Січчю за допомогою коз. старшини. Важливі справи вирішували на коз. раді — своєрідному народовладному коз. парляменті, який демократично обирав гетьмана і старшину.

Завдяки своїм успішним походам на Крим і тур. посілості козаки стали відомими в Европі. 1577 вони пішли походом на Молдавію і поставили там господарем свого ватажка І. Підкову. 1594 цісар Рудольф II вислав до запорожців свого дипломата Е. Ляссотуї пропозицією спільної війни проти Туреччини. З аналогічними пропозиціями до козаків приїздили посли від папи Климентія VIII. Запор. козаки провадили свою політику незалежно від поль. уряду. Вже в першій пол. XVI ст. лит. кн. і поль. королі робили спроби використати коз. силу для своїх цілей, намагаючись взяти їх під своє керівництво і контроль. Для цього вони запровадили 1572 „реєстр“ — список козаків, що були в окремому загоні „реєстрових козаків“ і користалися певними привілеями (одержували платтю, мали свою самоуправу під проводом коронного гетьмана, були звільнені від податків і повинностей). Їхнім центром було м. Трахтемирів, де містився арсенал і шпиталь. За короля Стефана Баторія реєстр збільшено до 600 козаків, з 1590 — до 1000, а згодом і більше. На противагу рев. тенденціям запорожців, тісно пов’язаних з селянством, реєстрові козаки репрезентували консервативні кола. Серед козацтва почалася соц.-станова диференціяція. Однак реєстрові козаки часто приєднувалися до запор. і спільно вели боротьбу проти поль. панування.

Наприкін. XVI ст. на Україні почалися коз.-сел. повстання проти соц., екон. і нац. утисків поль. влади. Перше повстання, очолене гетьманом запор. козаків К. Косинським, відбулося 1591 — 93 на Київщині та Волині, але закінчилося поразкою повстанців під П’яткою б. Житомира на весні 1593. Друге повстання, під проводом С. Наливайка, набрало ще більшого розмаху і охопило майже всі укр. землі. Повернувшися з походу проти турків у Молдавії (1594 — 95), Наливайко виступив у 1595 — 96 pp. проти поль. влади на Україні. До його коз. загонів долучилися селяни і міщани, а також реєстрові козаки з гетьманом Г. Лободою і полк. М. Шаулою. Повстання почалося на Поділлі, повстанці зайняли Брацлав, Гусятин, Бар, Канів, Черкаси, перейшли на Волинь і в Галичину, де захопили Луцьке, а згодом — у Білорусі — Слуцьке, Могилів на Дніпрі. Поль. уряд доручив придушити повстання коронному гетьманові С. Жолкєвському, війська якого зазнали, однак, великих втрат б. Білої Церкви і в урочищі Гострий Камінь, Повстанці відійшли на Лівобережжя, де, потрапивши в оточення недалеко від м. Лубень, були жорстоко винищені, а виданий Наливайко після тортур був страчений 1597 у Варшаві. Смерть Наливайка стала леґендою коз. геройства. Наливайкові приписують проєкт створення окремої коз. держави між Дністром і Богом.

Перші коз. повстання, які відбувалися напередодні рел. боротьби у зв’язку з Берестейською унією, посилили заг. невдоволення укр. населення, і тоді козацтво почало виступати у ролі оборонця правос. віри. На поч. XVII ст. ситуація для укр. козацтва була сприятлива. Польща потребувала коз. допомоги у боротьбі зі своїми сусідами: з Молдавією, у війні проти Швеції, а насамперед — у плянах щодо Московщини. У цей час серед проводу козаків був здібний політ., військ. і культ. діяч П. Конашевич-Сагайдачний. Разом з запорожцями він уславився успішними морськими походами проти турків і татар, здобуттям їхніх м. у Криму (Каффи-Теодосії, Перекопу) та в Малій Азії, походами на Константинопіль (1607 — 17). Успіхи Сагайдачного у поборенні оттоманської аґресії дозволили йому зайняти почесне місце в антитур. „Лізі Міліції Християнства“ з центром у Зах. Европі. Як гетьман (1614 — 22), Сагайдачний запровадив реформу козацтва, перетворивши його з партизанських формувань на реґулярне військо. Серед козаків запроваджено порядок, ієрархію і дисципліну, їхнє число збільшено до 40 тис. З суто військ. формації Сагайдачний трансформував козацтво у політ. чинник з державницькими цілями. Задля цього він співпрацював з міщанством і культ. діячами України. Сагайдачний переніс осередок козацтва до традиційної укр. столиці — Києва. Разом „з усім військом Запор.“ він вписався 1620 до Київ. Богоявленського братства, майбутнього освітнього осередку Київ. Колеґії — Академії. 16.20 під протекцією Сагайдачного патріярх Теофан відновив правос. ієрархію, висвятивши на митр. Й. Борецького і 5 єп. — М. Смотрицького, І. Копинського, І. Борисковича, Є. Й. Курцевича, П. Іполитовича — для Київ. митрополії. Стосовно Польщі Сагайдачний провадив помірковану політику. Вимагаючи компенсації на церк.-рел. відтинку, він допомагав королевичеві Володиславові 1618 у його облозі Москви, а 1621 разом з поль. військом зупинив під Хотином наступ тур. султана на Центр. Европу. Польща скористалася з коз. допомоги, але не виконала своїх зобов’язань. Крім того, після Хотинської битв и більшість козаків виписано з реєстру, вони мусіли йти працювати до поль. панів.

Після Сагайдачного серед козацтва змагалися дві тенденції. Політику компромісу з поль. урядом підтримали заможні козаки, укр. шляхта і частина міщанства. Проти цього виступали широкі маси козацтва, кол. учасники Хотинської битви, демобілізовані без зайнять і забезпечення. Гетьман М. Дорошенко (1623 — 28) пробував вести переговори з поль. урядом, а тим часом використовував демобілізованих козаків у боротьбі проти Туреччини, організовуючи морські походи. Він також намагався підтримати антитур. фракцію серед татар у Криму. Польща намагалася заборонити антитур. дію козаків, і тому 1625 дійшло до зіткнення вільного Запоріжжя з поль. військом над Куруковим оз. б. Кременчука. Після цієї битви укладено договір з обмеженням реєстру до 6000 козаків, амнестією повсталих козаків та забороною морських походів проти Туреччини. Але спокій не тривав довго: 1630 вибухнуло нове коз. повстання під проводом Т. Федоровича-Трясила. Гол. бої відбулися під Переяславом. Після них поль. гетьман С. Конєцпольський провів переговори і збільшив реєстр до 8000. „Угодовська“ політика гетьмана реєстрових козаків І. Петражицького дозволила йому навіть вимагати, щоб козаків як окремий лицарський стан було допущено до виборів короля. На елекційному сеймі 1632 у Варшаві було визнано правос. церкву, устійнено „Пункти заспокоєння народу руського грец. релігії“, дозволено правос. мати свою ієрархію. Київ. митр., якого визнала поль. держава, обрано Петра Могилу. Новий митр. виявив ряд ініціятив і реформ, які дали можливість розквіту правос. церкви, а разом з нею освіти і культури. Він став засновником Могилянської Колеґії (1632), перетвореної 1700 на Києво-Могилянську Академію — важливий осв. і наук. осередок України і всієї Сх. Европи. Ці реформи своїм розмахом створили період, який названо в історії України „Могилянською добою“. Новий поль. король Володислав IV ставився до українців дещо прихильніше, ніж Жигмонт. Він знову потребував укр. козаків у своїх плянах сісти на моск. трон, але після невдачі в реалізації цих плянів не виконав узятих зобов’язань. Козаки далі тікали на Запоріжжя. Щоб їх спинити, поль. уряд збудував 1635 замок у Кодаку, однак козаки під проводом гетьмана І. Сулими зруйнували його. Серед заг. невдоволення 1637 вибухнуло нове повстання — під проводом П. Павлюка. У битві під Кумейками козаки були розбиті й примушені прийняти принизливі умови. Але на весні 1638 повстання відновилося на Лівобережжі. На чолі козаків стояли Д. Гуия і Я. Острянин-Остряниця. Після запеклих боїв повстання, однак, закінчилося капітуляцією під Старцем. Після цієї чергової коз. поразки поль. уряд видав „ординацію“, на підставі якої число реєстрових козаків обмежено до 6000, старшину відтепер призначав поль. уряд, а вище командування складалося з поль. шляхти. Козаки мали право перебувати тільки в Чигиринському, Корсунському і Черкаському староствах; запорожців оголошено поза законом, а для контролю над козаками відбудовано фортецю Кодак та збільшено число поль. війська на Україні.

Кількаразові спроби укр. козацтва стати на оборону покривдженого селянства та обмежити наступ панів на укр. землі закінчилися невдачею. З 1638, після усунення коз. чинника, настав період безмежного визиску безборонного селянства та поль. панування — період, який поль. історики назвали „золотим спокоєм“. Він тривав 10 pp., аж поки відновилася дія укр. козацтва, цього разу в більших маштабах.

IV. ДОБА КОЗ.-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1648 — кін. XVIII ст.)

ХМЕЛЬНИЧЧИНА

Часи Хмельниччини — ці майже 10 pp. перманентної коз.-поль. війни — чи не найдраматичніший період укр. історії. За своїм розмахом та значенням для дальшої долі України він був одним із найважливіших етапів боротьби народу за незалежність.

Особливе значення для успіху укр. сил мали військ. та організаторські здібності, політ. майстерність їхнього вождя Б. Хмельницького (1648 — 57).

Б. Хмельницький вийшов на іст. арену як маловідомий, проте високоосвічений та загартований в боях з турками й татарами сотн. реєстрових козаків. Безпосередньою причиною до виступу Хмельницького була особиста кривда, якої йому завдав чигиринський підстароста Д. Чаплинський. Він захопив родинний хутір Хмельницького в Суботові, до смерти побив його наймолодшого сина. Не отримавши сатисфакції в поль. суді та у самого короля, Хмельницький подався на Січ, де підняв на боротьбу козаків, які й обрали його гетьманом.

Ґрунт для великого повстання 1648 був підготований нечуваним поміщицьким, госп. і рел. утиском укр. народу та коз. верстви. Коз.-поль. війна, що почалася з нар. повстання, дуже швидко поширилася на всю Наддніпрянщину. Урядовці, поль. шляхтичі та ченці-єзуїти, які не встигли втекти з територій, охоплених повстанням, нещадно винищувалися. Великими були жертви і серед жидів, яких вважали прислужниками поль. шляхти та ворогами правос. віри.

Поль. війська, кинуті на придушення повстання, були розбиті 16. 5. 1648 у битві під Жовтими Водами, 26. 5. 1648 — під Корсунем (див. Корсунь Шевченківський), а 23. 9. 1648 — під Пилявцями на. Волині, де до козаків приєдналися повсталі селяни. Шлях на Варшаву був відкритий, але Хмельницький, зайнявши Зах. Україну і обложивши у жовтні Львів та в листопаді 1648 Замостя, з наближенням зими вирішив повернутися на Наддніпрянщину. Під час свого тріюмфального в’їзду до Києва (1648) гетьман урочисто проголосив, що, почавши боротьбу з особистих причин, віднині продовжуватиме її в ім’я всієї України. Київ. достойники вітали його як „Мойсея, спасителя, визволителя з лядської неволі (...) пресвітлого володаря й кн. Русі“.

У квітні 1649 коли стали зрозумілими пляни Хмельницького відродити укр. державу, незалежну від Польщі, поль. війська, очолені новим королем Яном II Казіміром, перейшли у контрнаступ, але були розбиті 15. 8. 1649 під Зборовом. Ян Казімір був змушений підписати Зборівський мирний договір (18. 8. 1649), за яким козаки здобували численні права. Однак поляки розірвали договір 1651 й у битві під Берестечком (28. 6. 1651) за допомогою татар розбили коз. війська. У Білій Церкві був підписаний новий договір (див. Білоцерківська угода) (28.9.1651), за яким значна частина України поверталася Польщі.

Розуміючи, що перемогти поляків можна лише військ. силою і намагаючись зміцнити своє політ. підґрунтя, Хмельницький вдався До дипломатичних заходів. У вересні 1650 він відправив велике коз. військо до Молдавії, сподіваючись зробити молд. господарем свого старшого сина Тимоша (див. Хмельницький Тиміш). Гетьман намагався створити велику коаліцію, підтримувану Туреччиною, татарами та придунайськими князівствами (Молдавія і Валахія), до якої мали увійти Україна, Семигород (Трансільванія), Бранденбурґ та ін. держави. Його метою було перебудувати Річ Посполиту на конфедерацію рівноправних держав — Польщі, Литви та України на чолі з новим королем Семигороду Ракоці Юрієм II. Але цим плянам не судилося здійснитись. Насамперед, збунтувалися молд. бояри, а 1653 смертельно був ранений під Сучавою син Хмельницького Тиміш. Прикрою несподіванкою під час облоги Жванцю стала чергова зрада татар, що уклали з поляками сепаратний мир у вирішальний момент воєнних дій. Хмельницький відмовився від протур, орієнтації та союзу з татарами і звернув погляд на Москву.

Цар Олексій Михайлович погодився допомогти Хмельницькому „в ім’я спасіння віри правос.“, сподіваючись повернути втрачені Москвою території, що входили до складу Речі Посполитої, використати Україну як буфер між Росією і Туреччиною та загалом поширити зону свого впливу. 16. 1. 1654 у Переяславі підписано угоду про укр.-моск. альянс, на підставі якого Україна приймала протекторат моск. царя, залишаючись і надалі окремим держ. організмом, зберігаючи свій політ.-соц. устрій, власні адміністрацію, військо, фінанси. Польща реаґувала на новий союз об’єднанням своїх сил з татарами. Військ. дії увійшли в дальшу фазу. Того ж 1654, коли укр.-моск. війська успішно наступали у Білорусі, поляки, а особливо татари, спустошили Правобережну Україну. Роком пізніше Польща вже сама зазнала спустошливого нападу шведів, що скористалися з її ослаблення у війні з Україною. Передбачаючи неминучий крах Речі Посполитої, семигородський король Ракоці у союзі з коз. полками Хмельницького вторгся у Польщу, щоб закінчити її розділ.

Зовн. політика Хмельницького, особливо його зближення з Швецією, яка перебувала у стані війни з Москвою, викликала велике незадоволення моск. царя. Хмельницький, у свою чергу, мав претенсії до Росії, яка ввела свої закони у Білорусі, хоча народ там прагнув хоз. форми правління. Мирні переговори Москви з Польщею у Вільні (серпень — жовтень 1656) за спиною Хмельницького ще більше ускладнили укр.-рос. відносини. Взаємні докори та недорозумі ння настільки поглибилися, що гетьман був на шляху до розриву альянсу з Москвою. Водночас поразкою закінчився укр.-семигородський наступ у Польщі. Підкошений невдачами, важко хворий Хмельницький помер 6.8.1657 у Чигирині.

ГЕТЬМАНЩИНА

По смерті Хмельницького козаки контролювали Київщину, Брацлавщину та Чернігівщину — територію з півторамільйонним населенням. Майже пол. земель, що до того належали поль. короні, стали власністю Запор. Війська. 33% земель належали козакам та укр. шляхті, 17% — Церкві. Територія була поділена на 16 округ, відповідно до кількости розміщених на ній коз. полків (див. Полковий устрій). Коз. старшина, що була споч. виборною, перетворила згодом свої посади на спадкові. На чолі військ.-політ. коз. формації стояв гетьман, що спирався на ген. старшину, своєрідну раду мін. Нова політ. формація (держава) називалася Запор. Військом. Росіяни називали її Малоросією (див. Мала Русь), поляки продовжували називати Україною. Прагнучи заснувати власну династію, Б. Хмельницький заповів, щоб його спадкоємцем став шістнадцятьрічний син Юрій (див. Хмельницький Юрій). Однак дуже швидко виявилося, що юнак не здатний керувати державою, і на Корсунській раді 25. 10. 1657 гетьманом був обраний ген. писар І. Виговський. Виговський намагався відстояти незалежність України, але його прополь. орієнтація та дещо елітарна внутр. політика викликали бунт коз. мас. Цей бунт, таємно підтримуваний Москвою, очолили М. Пушкар та Я. Барабаш. Виговський придушив бунтарів, але Гетьманщина виявилася ослабленою як військово, так і політично. Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман розпочав переговори з поль. королем про повернення України до складу Речі Посполитої. У вересні 1658 у Гадячі між Гетьманщиною і Польщею підписано договір (див. Гадяцький договір), згідно з яким Україна як В. Князівство Руське входила до складу Речі Посполитої і творила, поряд з Польщею й Литвою, окреме держ. тіло. Розцінивши підписання Гадяцького договору як поч. війни, Москва послала в Україну велику армію, яка, однак, була розбита під Конотопом об’єднаними укр.-поль.-тат. військами. Проте політика Виговського викликала незадоволення, повставало багато коз. полк. (І. Богун, І. Сірко, І. Безпалий). Відчуваючи втрату підтримки, гетьман Виговський у вересні 1659 укрився у Польщі.

Старшина, сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе припинити внутр. конфлікти, обрала гетьманом Ю. Хмельницького (1659 — 63). Москва, що направила в Україну нове військо, примусила молодого гетьмана переглянути статті Переяславської угоди. Нові домовленості були значним кроком у намаганнях росіян посилити свої позиції на укр. землях: збільшувалося кількість урядовців та рос. ґарнізонів, гетьманові заборонялося вступати у зовнішньополіт. контакти без дозволу царя, обране коз. керівництво затверджувалося Москвою. Розчарований Ю. Хмельницький у жовтні 1660 виступив по боці Польщі, допоміг розбити моск. війська під Чудновом і підписав з Річчю Посполитою новий договір.

Але лівобережні полки під командуванням Я. Сомка залишилися вірними Москві й виступили проти Ю. Хмельницького. Неспроможний опанувати ситуацію і покласти край внутр. конфліктам, він на поч. 1663 зрікся влади і постригся у ченці. Почався період спустошливої війни.

РУЇНА

У цей час, що дістав назву „Руїна“, Україну було поділено вздовж Дніпра на дві сфери впливу: поль. — на Правобережній Україні, та моск. — на Лівобережній Україні, включно з Києвом. Тур. присутність відчувалася на півд. Всі коз. гетьмани у цей період залежали від підтримки тих чи ін. зовн. сил. Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутр. сутичками, соц. напруженням між коз. низами і старшиною, що прагнула монополізувати політ. владу та нав’язати їм трудові повинності. Але й серед коз. старшини, якою успішно маніпулювали могутні сусіди України, точилася внутр. приховала боротьба, інтриґи, мотивовані вузькими особистими цілями. Особливими майстрами соц.-політ. інтриґи виявились надалі моск. царі та їхні емісари. Щоб ліквідувати суверенність України, вони підбурювали нар. маси проти коз. старшини, одночасно щедро роздаючи їй маєтності та привілеї в обмін за зраду інтересів укр. державности.

За того часу гетьманом Лівобережної України був І. Брюховецький (1663 — 68), Правобережної — П. Тетеря( 1663 — 65). Обидва зажили недоброї слави чужинецьких поплічників. Тетеря, що тримався чіткої прополь. орієнтації, 1664 спільно з поляками вторгся на Лівобережну Україну і спробував підняти козаків у похід на Москву. Але наступ зазнав поразки, і Тетеря повернувся на Правобережну Україну. Згодом репресії проти численних антиполь. повстань на Правобережжі викликали настільки сильне незадоволення, що 1665 Тетеря зрікся гетьманства і втік до Польщі.

На Лівобережній Україні І. Брюховецький проводив цілковито моск. політику. Він став першим укр. гетьманом, що їздив до Москви і віддав Україну під безпосередню владу царя, отримавши за це боярство, численні помістя та дочку кн. Долгорукого за дружину. Брюховецький підписав 1665 Моск. угоди, які значно посилили рос. контроль на Україні у політ., військ. та податковій галузях. 13.1. 1667 Москва потай, без порозуміння з українцями підписала з Польщею Андрусівський договір, який закріплював розділ Лівобережної та Правобережної України між цими державами, а Київ передано Польщі. Ця угода, яка назавжди перекреслила переяславські домовленості Хмельницького, глибоко обурила укр. громадянство. У відповідь на промоск. політику гетьмана, його тиранію та сваволю рос. урядовців і збирачів податку вибухнуло повстання проти Брюховецького та рос. ґарнізонів. Намагання Брюховецького очолити протимоск. виступи не мали успіху, і у червні 1668 він був убитий розгніваним натовпом.

П. Дорошенко, спершу черкаський полк., згодом гетьман Правобережної України (1666 — 76) намагався вберегти Україну від хаосу та відновити її незалежність. Після підписання поляками Андрусівського миру Дорошенко виступив проти них і вирішив об’єднати всю Україну під верховною гетьманською владою. Щоб забезпечити підтримку коз. мас, він погодився реґулярно скликати Військ. Раду, а щоб зменшити залежність від всесильних полк., підпорядкував безпосередньо собі наймані сердюцькі полки. Восени 1667 під тиском об’єднаних коз.-тур. військ король Ян Казімір визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Дорошенко вторгся також на Лівобережжя і після вбивства Брюховецького 1668 був проголошений гетьманом всієї України. Але під час його відсутности на Правобережжі запорожці проголосили гетьманом П. Суховія, а невдовзі поляки — М. Ханенка. Вирушаючи на приборкання самозваних конкурентів, Дорошенко залишив на Лівобережній Україні тимчасовим гетьманом Д. Многогрішного (1668 — 72). Проте Лівобережжя зайняло рос. військо, і Многогрішний змушений був присягнути 1669 моск. цареві.

Україну знову було поділено. Ослаблений, Дорошенко чимраз частіше вдавався до допомоги турків (ще перед тим, 1668, він визнав тур. протекторат). 1672 його війська приєдналися до величезної тур.-тат. армії, яка відтяла від Польщі Поділля. Війська Дорошенка виступили по тур. боці й у боротьбі з моск. царем та новим гетьманом Лівобережної України І. Самойловичем. Скомпромітований участю в мусулманських нападах та роздмухуванні громадянської війни, Дорошенко втратив підтримку коз. мас і 1676 підкорився Самойловичеві.

Щоб замістити Дорошенка у перманентній боротьбі між Москвою і Портою за Правобережну Україну, турки підтримали Ю. Хмельницького як нового правителя України. Бахчесарайський мир 1681 визначав велику частину півд. Правобережної України як невтральну буферну зону між двома імперіями. Не потребуючи більше Хмельницького, турки стратили його (1685). Паша став правителем Півд. України аж до Кам’янця-Подільського.

Від 1669 Лівобережна Україна увійшла до моск. імперії, що забезпечувало їй захист від вторгнень турків, татар та поляків, які спустошували колись квітучу Правобережну Україну. Многогрішний, хоч і був затверджений у гетьманстві Москвою, не погоджувався бути маріонеткою царя. Про це яскраво свідчать його постійні домагання обмежити військ. присутність Москви у Києві, Ніжені, Переяславі та Чернігові. З допомогою сердюцьких полків Многогрішному вдалося стабілізувати ситуацію в Україні, але гострі конфлікти зі старшиною призвели до його падіння.

Прихильне ставлення до Москви та добрі стосунки зі старшиною були основою політики гетьмана І. Самойловича (1672 — 87), наступника Многогрішного. Це дозволило йому гетьманувати 15 років — небувалий для укр. гетьманів строк. Щоб забезпечити прихильність старшини, Самойлович щедро роздавав своїм прихильникам землі й тим посилив зростання родової аристократії на Лівобережній Україні. Як і всі його попередники, Самойлович намагався поширити свою владу на всю Україну. Він посилив свій контроль над запорожцями і від 1674 боровся по боці Москви з Дорошенком та турками. Після невдачі спільного з росіянами наступу на Правобережну Україну Самойлович підтримав масовий перехід українців звідти на Лівобережну та Слобідську Україну. Моск.-поль. договір 1686 підтвердив належність Правобережжя до Польщі і підпорядкував Запоріжжя безпосередньо цареві, а не гетьманові. Розчарований, Самойлович не взяв активної участи у моск. поході на Крим 1687, за що був усунений і висланий до Сибіру.

Щораз більший вплив Росії на Україні позначився поступовим підпорядкуванням Москві укр. правос. церкви. 1685 — 86 Київ. правос. митрополію підпорядковано Моск. патріярхії. Укр. правос. церква втратила свою самостійність і протягом віків зазнавала русифікації.

Після відвоювання Польщею в Туреччини Правобережної України та утвердження запорожцями своєї автономії, під владою гетьмана залишилася лише третина кол. держави Б. Хмельницького. Гетьманщина кін. XVII ст. мала 10 полків. Тоді як її автономна коз. військ.-політ. структура майже не зазнала істотних змін, на Лівобережній Україні відбувалися значні соц.-екон. зрушення.

Наприкін. XVII ст. старшина фактично усунула коз. маси від прийняття важливих рішень. До послаблення ролі козаків призвели також екон. труднощі. Козаки брали участь у безперервних війнах кін. XVII — поч. XVIII ст., але як вільні військ. формування, а не як укр. військо. Це послаблювало війська Гетьманщини, які на 1700 налічували лише 20 тис. козаків. Крім того, озброєння, тактика та військ. вміння козаків були застарілими. Ослаблена внутр. конфліктами, розчарована ставленням до українців Польщі та Туреччини, більшість коз. проводу вже не заперечувала проти союзу з Москвою, проте намагалася ще зберегти залишки прав, ґарантованих Переяславською угодою 1654.

ДОБА МАЗЕПИ

У вирішальну фазу моск.-укр. стосунки вступили під час гетьманства наступника Самойловича І. Мазепи (1687 — 1709) — одного з найвидатніших політ. провідників коз. України. Це був володар з широкою освітою, який деякий час проживав у різних країнах Зах. Европи, знав кілька мов. Уславився Мазепа як знавець літератури, мистецтва та військ. справи. Своїм політ. та дипломатичним хистом і культурою він підніс авторитет гетьманської влади. У соц. політиці Мазепа робив ставку на старшинську еліту, роздавши їй понад 1000 зем. володінь; разом з тим він обмежив визиск нижчих верств населення. Царські щедроти зробили з Мазепи одного з найбільших багатіїв Европи. Велику частину своїх багатств він віддав на розбудову церков, культ. та осв. інституцій; взяв під опіку Київ. Академію, прикрасив Київ новими величними храмами. Його простаршинська політика викликала незадоволення простолюддя та запорожців і призвела навіть до повстання під проводом П. Іваненка (Петрика), підтриманого татарами (1692 — 96). Повстання це, однак, не мало успіху.

Однією з гол. засад першого етапу політики гетьмана Мазепи була підтримка добрих відносин з Москвою. Він активно допомагав Петрові I в Озівській війні проти турків та татар і 695 — 96 pp., був радником царя у поль. питаннях. Завдяки таким контактам Москва підтримала зайняття Правобережної України 1704 — під час антиполь. виступів козаків під проводом полк. С. Палія. Україна знову була об’єднана під владою одного гетьмана. Але у ході Півн. війни 1700-21, де гол. суперниками виступали Петро I і швед. король Карл XII, незадоволення українців моск. владою зростало на Гетьманщині дедалі більше. Коз. полки мали великі втрати в боях у Прибалтиці, Польщі, Саксонії. Цивільне укр. населення повинно було утримувати моск. війська та працювати на спорудженні військ. укріплень. Реформи Петра I загрожували укр. автономії та незалежності коз. війська від царської армії. Мазепа зрозумів згубність альянсу України з Москвою, хоча в силу обставин вів льояльну щодо неї політику. Під тиском незадоволеної старшини гетьман Мазепа почав сумніватися у доцільності дальшого зверхництва Москви. 1705 поль. король Станислав І Лещинський, союзник Карла XII, запропонував Мазепі включити Україну у Поль.-Лит. федерацію. У жовтні 1708, після того, як цар повідомив Мазепу, що не зможе підтримати його, якщо шведи і поляки вторгнуться в Україну, гетьман вирішив приєднатися до швед. армії Карла XII, що наступала на Україну. У переговорах з Карлом XII Мазепа поставив питання про створення Укр. держави. Влітку 1709 об’єднані війська швед. короля і Мазепи зіткнулися з армією Петра I в бою під Полтавою (див. Полтавська битва). Готуючись до цього вирішального бою, гетьман Мазепа намагався підняти народ на повстання, та через те, що йому доводилося тривалий час приховувати свої задуми, підтримка не була значною. На допомогу Мазепі, однак, прийшли запорожці під проводом кошового К. Гордієнка. Щоб відомстити Мазепі за перехід на бік Карла XII, Петро I наказав зруйнувати гетьманську столицю Батурин. Зробив це з винятковою жорстокістю (були замордовані усі мешканці) у листопаді 1708 рос. кн. О. Меншиков. 6. 7. 1709 війська Карла XII і Мазепи розбито у Полтавській битві, вони змушені були втікати до Молдавії під владу Туреччини, де у всьому розчарований старий гетьман помер (3.10.1709). Бл. 50 коз. керівників — старшина, 500 козаків Гетьманщини і більш як 4000 запорожців супроводжували Мазепу до Бендер. Ці „мазепинці“ були першими укр. еміґрантами.

Петро I, здобувши перемогу, піддав Україну жорстоким репресіям. Багато повстанців заслано в Сибір. За царським наказом зруйновано Січ, як вогнище незалежного укр. нац. духу.

На весні 1710, після смерти Мазепи, рештки коз. війська у вигнанні обрали своїм гетьманом ген. писаря П. Орлика. За нього була укладена конституція Укр. держави — т. зв. Бендерська конституція. Орлик, підтриманий Карлом XII, вступив в антимоск. альянс з татарами та Портою й у січні 1711 вторгся разом з татарами і запорожцями, що приєдналися, в Україну. Після початкових успіхів наступ цей зазнав невдачі. Орлик мусів повернутися в еміґрацію і проживав споч. в Швеції, Німеччині, а згодом у Туреччині; помер у Ясах 1742. До кін. життя він підтримував зв’язки з Україною, широко інформував евр. кола про укр. проблему.

ЗАНЕПАД АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ

Лівобережна Україна

Після поразки Мазепи з новою силою почав здійснюватися плян дальшого підпорядкування Гетьманщини моск. цареві. Це був тривалий і всеохопний процес, який то прискорювався деякими рос. адміністраторами, то сповільнявся, як під час війни з Туреччиною, коли було небезпечно викликати ворожість українців. Щоб ослабити опір українців, імперський уряд застосовував низку прийомів для поділу укр. сил та панування над ними: всіляко роздмухувалися конфлікти між старшиною та гетьманом, між старшиною і селянством. Скарги селянства на гетьманський уряд використовувано як привід для втручання рос. адміністрації.

1708 за згодою царя гетьманом обрано І. Скоропадського. За його гетьманства (1708 — 22) контроль Москви над Україною значно посилився. Всупереч встановленому порядку не було устійнено нового договору, і цар визнавав права українців тільки у заг. (Решетилівські статті 17. 7. 1709). Натомість Петро I призначив в Україні свого представника при гетьмані з правом контролю за діями гетьманського уряду. Для допомоги представникові царя вислано на Україну два військ. полки. Гетьманський осідок був перенесений з Батурина до Глухова, ближче до рос. кордону. Петро I почав з власної руки призначати полк. без затвердження їх гетьманом. Рос. представник мав право призначати старшин нижчого рангу. Багато з призначених царем полк. з-поміж росіян або ін. іноземців стали власниками укр. маєтків, перев. відібраних у „мазепинців“. Були також накладені обмеження на вид. книг. 1721 указом Петра I Києво-Печерській і Чернігівській друкарням заборонено друкувати всі ін. кн., крім церк., та й ті треба було пристосовувати до рос. норм. З 1719 українцям було заборонено безпосередньо експортувати пшеницю та ін. товари на Зах. Все повинно було відправлятися через Ригу та Архангельськ під рос. контролем. Ціни на експортовану укр. продукцію встановлював рос. уряд. Рос. купці отримали великі пільги у торгівлі з Гетьманщиною. В рамках репресивних заходів проти укр. сепаратизму десятки тис. козаків були відправлені на півн. — на спорудження Ладозького каналу та будівництво нової столиці Санкт-Петербурґу. Багато з них знайшло там смерть.

Останнім ударом по автономії Гетьманщини було заснування Петром I 29. 4. 1722 Малорос. Колеґії. Створена начебто для нагляду за фінансовими справами та розгляду скарг на порушення старшиною законів, Колеґія підривала позиції гетьмана. Скоропадський рішуче протестував, але даремно. Незабаром, у липні 1722, він помер.

1722 владу перебрав як наказний гетьман чернігівський полк. П. Полуботок (1722 — 24). Між ним і ген. С. Вельяміновим, гол. Малорос. Колеґії, почалася боротьба. Полуботок відмовлявся підкоритися Колеґії і створював нові форми гетьманської адміністрації, в тому числі на юридичному відтинку, щоб не дати росіянам приводу до втручання. Аби зменшити незадоволення селян, гетьман намагався стримувати визиск їх старшиною. Але домагання Полуботка і старшини відновити права Гетьманщини і розпустити Малорос. Колеґію розгнівали царя, він збільшив повноваження Колеґії. Незабаром Полуботок і автори петицій до царя були викликані до Петербурґу та ув’язнені. Полуботок помер у в’язниці. Ін. були помилувані після смерти Петра I (1725).

З ув’язненням Полуботка у Колеґії були розв’язані руки. 1722 вона обклала прямим податком укр. населення. Вельямінов, який вимагав, щоб росіяни в Україні, а між ними — всевладний О. Меншиков, також сплачували податок, втратив підтримку Петербурґу. Проте можливість нової війни з Туреччиною вимагала заспокоєння українців. З цієї причини Петро II під впливом Меншикова скасував 1727 Малорос. Колеґію і дозволив вибори нового гетьмана. Ним став миргородський полк. Д. Апостол (1727 — 34).

Дипломатичні, військ. та політ. права нового гетьмана були дуже обмежені. Знаючи, що намагання відродити кол. силу Гетьманщини з самого поч. приречені на невдачу, Апостол скерував свої зусилля на використання та розбудову наявних скромних можливостей. Він відновив право призначати ген. старшину та полк., значно зменшив кількість росіян та ін. чужинців у адміністрації, підпорядкував собі Київ, який довгий час був під владою рос. представників, обмежив число рос. полків в Україні до 6. Таким чином Апостол затримав процес інтеґрації Гетьманщини у структуру Рос. імперії.

Після смерти Апостола нова імператриця Анна Іванівна (1730-40) заборонила вибір нового гетьмана і утворила т. зв. Правління Гетьманського Уряду (1734 — 50). Перший гол. нової інституції кн. О. Шаховський отримав таємні інструкції поширювати думку про неефективність гетьманського правління та переконати українців, що вони виграють від ліквідації Гетьманщини. У політ. життя українців цього часу впроваджено рос. звички, напр., інтриґи та доноси, що стали обов’язковими („слово и дело“). За рос.-тур. війни 1735 — 39 pp., коли Росія використала Україну як воєнний пляцдарм, козаки та селяни зазнали великих людських та матеріяльних втрат. 1743 була закінчена підготовка кодексу законів „Права, по которым судится малороссийский народ“, започаткованого Апостолом. Проте цей кодекс так і не набув чинности.

Під час царювання Єлисавети I (1741 — 62) її приятель та чоловік (з 1742) О. Розумовський, звич. козак, який став графом, переконав імператрицю розпустити Правління Гетьманського Уряду і відновити гетьманат з його молодшим братом Кирилом Розумовським на чолі. Новий гетьман (1750 — 64) перебував більшу частину часу в Петербурзі, де став през. Академії Наук та відогравав велику ролю при дворі та в уряді. За його відсутности Україною управляла старшина, яка від кін. XVII ст. перетворилася, як і в Польщі, у спадкову великозем. шляхту. Старшина змусила К. Розумовського видати 1760 указ, що обмежував вільний перехід селян. Розумовському вдалося розширити автономію України; завідування її справами і зносини з нею були передані з Сенату до Колеґії Закордонних Справ. Київ і Запоріжжя знову підпорядковано гетьманові. Натомість надалі існував царський контроль над фінансами Гетьманщини. 1754 було скасовано мито на довіз і вивіз товарів, гоп. джерело прибутків гетьманату.

Допомігши Катерині II (1762 — 96) прийти до влади, Розумовський повернувся на Україну. У жовтні 1763 він зібрав старшину на раду в Глухові. Було ухвалено петицію до імператриці з проханням відновити втрачені права Гетьманщини, дозволити скликання укр. шляхетського сейму на поль. зразок. Розумовський просив також встановити спадковість гетьманства для свого роду. Однак, керуючись своєю політикою уніфікації та централізації, Катерина II за порадою Г. Теплова, доглядача в укр. справах, відхилила усі спроби забезпечити Україні більшу автономію. 1764 вона змусила К. Розумовського відмовитися від гетьманства.

Кінець Гетьманщини

Катерина II продовжила започатковану Петром I політику централізації та русифікації України та ін. частин імперії. 1763 з частини земель Слоб. України та Нової Сербії була зформована Новорос. губ. з адміністративним центром у Кременчуці.

1764 відновлено Малорос. Колеґію, яка складалася на той час з 4 росіян та 4 українців. Завданням нового гол. Колеґії графа П. Рум’янцева була поступова але неухильна ліквідація укр. автономії. Він невтралізував укр. шляхту, запрошуючи її на рос. службу і роздаючи військ. чини та титули. Рум’янцев провів статистичний опис України, що став основою для нової системи оподаткування. Непередбачені ускладнення, щоправда, виникли, коли на захист укр. автономії рішуче виступили 1767 деякі українці, чл. Законодавчої комісії. Після закінчення рос.-тур. війни 1768 — 74 нищення укр. автономії вступило у новий етап. Рос. військами була зруйнована 1775 Запор. Січ. Розсіяні запорожці подалися за Дунай, у півн. Добруджу, де створили нову, Задунайську Січ. Величезні простори на півд. України були включені до імперії як Новорос. та Озівська губ. Катерина II заохочувала заселення вільних територій нім., серб., болг. та ін. колоністами; наприкін. XVIII ст. для розвитку зовн. торгівлі засновано також кілька нових м. на півд. України і Чорноморському узбережжі (Одеса, Миколаїв, Херсон, Севастопіль, Маріюпіль).

1781 знищено полковий (10 полків) адміністративний устрій України і Гетьманщину реорганізовано на 3 намісництва (губ.): Київ., Чернігівське та Новгород-Сіверське; частина укр. земель відійшла до Новорос. губ. 1780 більша частина Слобідської України увійшла до Харківського намісництва, яке з 1796 перетворено на губ. В усіх губ. замість укр. заведено рос. адміністративні суд. та податкові установи.

1783 коз. війська реорганізовано на 10 кавалерійських полків рос. армії. Того ж 1783 в Україні введено кріпацтво, селян прикріплено до землі. Укр. шляхта підтримала зміни, бо вони ґарантували їй привілеї та права рос. дворянства. Ці права були зафіксовані в „Жалованій грамоті“ 1785. Укр. Церква зазнала удару: її землі та селяни були секуляризовані, а 1786 закрито багато манастирів. Одночасно завдано рішучого удару тим культ. установам, якими опікувалася Церква.

Гетьманщина та коз. політ. і соц. устрій перестали існувати.

Правобережна Україна

1714 Польща відновила своє панування над спустошеною і обезлюдненою Правобережною Україною. Колонізували вільні землі поль. маґнати, які володіли більшою частиною цих територій.

Селян із півн.-зах. України, особливо з Волині, приваблювали звільнення (від 15 до 20 років) від панщини та ін. повинностей. З селянами йшли правос. та гр.-кат. свящ. Міста у значній мірі заселяли жиди (ремісники, корчмарі, купці). Дрібна поль. шляхта найчастіше жила при резиденціях великих маґнатів, а маєтками керували управителі або орендарі. Вищий соц. щабель посідали кілька найбільших маґнатів, які володіли величезними лятифундіями. Впродовж майже всього XVIII ст. Правобережна Україна не мала центр. влади, повновладними господарями тут були маґнати і шляхта, що нещадно визискували селянство.

Козацтво було розв’язане сеймовою постановою ще 1699, і його відродження не було дозволене. Без козаків селяни не могли давати відсіч шляхті. Щоправда, час від часу піднімалися льокальні повстання, очолювані селянами-втікачами.

Повстанці укривалися у лісах і звідти нападали на поодинокі маєтки. Повстанців, яких з поч. XVIII ст. названо гайдамаками, підтримували селяни. З часом це стало серйозною загрозою для поль. шляхти, особливо із закінченням терміну звільнення від панщини, введенням кріпацтва та посиленням рел. гніту.

Перше велике повстання гайдамаків вибухнуло 1734, на той час, коли Польща була втягнута у конфлікт з Росією. Друге повстання було 1750. Найбільш численне та криваве — т. зв. „коліївщина“ — 1768. Її провідниками були запорожець М. Залізняк і сотн. І. Ґонта. Тис. шляхтичів, жидів та кат. свящ. були знищені. Боячися, що „коліївщина“ перекинеться на територію імперії, Росія послала на її придушення війська. Це було останнє повстання укр. селян проти поль. панування.

Рос. експансія в Україні — домінуючий фактор цього періоду. Наприкін. XVIII ст. Катерина II продовжила політику експансії на півд. до Чорного м., до міжнар. торг. шляхів. Це супроводжувалося колонізацією Півд. України. Зростали м., що швидко розвивалися. Крім ліквідації автономії Гетьманщини і її включення до загальноімперської структури, Росія 1774 завоювала, а 1783 остаточно приєднала Крим. Ханство, забезпечивши повний контроль над півн. чорноморським узбережжям. Під приводом захисту правос. населення Росія активно втручалася й у поль. справи, впливаючи на політику поль. уряду. 1772, 1793 і 1795 було проведено послідовно три поділи Речі Посполитої між Росією, Австрією та Пруссією. У висліді останнього поділу 1795 вся Правобережна Україна увійшла до складу Рос. імперії, яка контролювала відтепер 80% укр. земель.

Решта належала монархії Габсбурґів. Закарпаття увійшло до Австр. імперії разом з Угорщиною 1526, Галичина — після першого поділу Польщі 1772; Буковина, яка була здобута від Туреччини, — 1774, 1786 вона увійшла до складу Галичини.

СОЦ. ЗМІНИ

У XVII — XVIII ст. на Україні відбулися важливі соц. зміни. На Лівобережжі з кол. виборної старшини постала родова шляхта. На кін. XVIII ст. вона налічувала 2000 родин. Становлячи 1% населення, шляхта володіла 50% землі. Водночас занепав статус рядового козацтва. Позбавлене старшиною політ. життя і пов’язаних з цим прав, воно зазнало великих екон. труднощів. Багато козаків у XVIII ст., не маючи можливости продовжувати тривалу і дуже коштовну військ. службу, ставали держ. селянами. Про це свідчить зменшення чисельности коз. військ. частин: 1650 — 50 тис. козаків, 1669 — 30 тис, 1730 — 20 тис. Старшина і козаки не підлягали оподаткуванню. Вони часто досить успішно конкурували у торгівлі і мануфактурному виробництві з міськ. буржуазією, тим самим стримуючи зростання міськ. населення, що становило лише 4%.

Погіршувалися умови життя селянства. Після 1648 селяни стали вільними і жили окремими самоуправними громадами, не обтяжені якимись значними зобов’язаннями щодо Запор. Війська. Проте з часом старшина, розширюючи свої зем. володіння, збільшувала й обов’язки селянства, зокрема панщину (див. Панщина і Кріпацтво). За Мазепи селяни повинні були працювати на панщині два дні на тиждень. Вже через одне покоління панщина зросла до трьох і навіть більше днів. Остаточно селяни були закріпачені 1783 Катериною II, яка своїм указом заборонила їм покидати пана з будь-якої причини. Запровадження кріпацтва звело нанівець соц. завоювання часів Хмельниччини. Укр. суспільство перестало відрізнятися від соц. систем з пануванням шляхти в сусідніх країнах.

V. УКРАЇНА В СКЛАДІ РОС. і АВСТРО-УГОР. ІМПЕРІЙ.

НАЦ. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ (кін. XVIII ст. — 1917)

Від кін. XVIII ст. до 1917 українці залишалися під владою чужих імперій. Під час цього тривалого періоду царський режим знищив усі прояви укр. окремішности, нац. особливості.

За часів царювання Олександра I (1801 — 25) рос. присутність на Україні забезпечували військо та адміністрація. У 1830-их pp., за Миколи І (1825 — 55), рос. централізована адміністративна система охопила всю Україну. Скасування Маґдебурзького права 1831 та „Лит. статуту“ 1840 поклало край нерос. судочинству, виборам урядовців та місц. автономії в Україні. Навіть самої назви Україна практично перестали вживати: Лівобережну Україну називали Малоросією, Правобережну — Юґо-Западним Краєм (див. Південно-Західній Край), а Півд. Україну — Новоросією. Серед укр. еліти, нащадків коз. старшини, все більше поширювалася „малорос. ментальність“: Україна вважалася дещо відмінною, але органічною частиною імперії.

Хоча відлуння франц. революції та вторгнення Наполеона І (див. Наполеоніда) 1812 у Росію на Україні було слабким, з’являлися все ж таки таємні т-ва, осередки декабристів, що спробували здійснити першу в Росії революцію. 1830 на Правобережній Україні вибухнуло антирос. повстання, очолене поль. шляхтою. Після придушення повстання (1831) царат посилив русифікацію Правобережжя. Жорстока русифікаційна політика, що її проводив ген. Д. Бібіков, вдарила і по поляках, і по українцях. Щоб зменшити вплив поль. шляхти на суспільство загалом та у місц. самоврядуванні зокрема, майно 3000 шляхетських родин було конфісковано, а 340 тис. осіб позбавлено дворянства та депортовано на сх. Закрито Крем’янецький ліцей, а натомість 1834 відкрито рос. ун-т у Києві. 1839 багато греко-католиків на Правобережній Україні були змушені перейти на православ’я. Щоб заручитися підтримкою селянства та відокремити його від шляхти, 1847 Бібіков увів „інвентарні правила“, що обмежували обов’язки селян щодо їхніх власників.

Більшість із 2,4 мільйона зах. українців Габсбурзької монархії на поч. XIX ст. жили у Сх. Галичині, ін. — на Буковині та Закарпатті. Соц. структура укр. населення була досить проста: 95% його становили незаможні селяни. Налічувалося бл. 2000 родин свящ. Вищі верстви складалися перев. з поляків або польонізованих українців. Більшістю нечисленного міськ. населення були жиди.

Зах. Україна, порівняно із Сх., що входила до Рос. імперії, дуже відставала у соц.-екон. розвитку. Це був один із найбідніших реґіонів Европи. Галичина увійшла до складу Габсбурзької імперії за часів Йосифа II, який розглядав її як лябораторію для своїх соц.-екон. та осв. реформ. Найбільш значними із нововведень імператора були перетворення духівництва на цивільних службовців, зменшення панщизняних повинностей та скасування особистої залежности селянина від дідича-поміщика. Однак, після смерти Йосифа II (1790) більшість його реформ, зокрема тих, що торкалися селянства, скасували консервативні наступники імператора.

ВІДРОДЖЕННЯ НАЦ. СВІДОМОСТИ

Відродження нац. свідомости в Україні, як і в усій Сх. Европі, почалося під впливом зах. філос. систем, зокрема ідей Й. Гердера, франц. революції та романтизму, а також у висліді становлення укр. нац. інтеліґенції. Вищі навчальні заклади, відкриті для постачання режимові освічених службовців, сприяли її вихованню. Найбільш активним укр. інтелектуальне життя було у Харківському Ун-ті. У 1830-их pp. ролю інтелектуального центру перебрав на себе Київ. Ун-т. Укр. інтеліґенція у Рос. імперії споч. була майже виключно шляхетською. Лише невелику її частину становили діти свящ., міськ. буржуазії та козаків. Освічених людей було дуже мало. До 1861 Харківський та Київ. ун-ти випустили лише 4300 дипломованих спеціялістів. Згодом зросла заг. чисельність інтеліґенції та відсоток у ній вихідців із простолюддя, зокрема з селян.

Зацікавлення укр. інтеліґенції наприкін. XVIII — на поч. XIX ст. нац. історією, історіографією, етнографією та фолкльором характеризувало важливу фазу кристалізації нації.

Розуміючи принципове значення рідної мови для формування нац. свідомости, укр. інтеліґенція намагалася поліпшити її стан. Важливим здобутком з цього погляду була публікація 1798 „Енеїди“ І. Котляревського. Велике значення для пробудження нац. свідомости мали наук. праці М. Максимовича та І. Срезневського, проф. Київ. і Харківського ун-тів. Не зважаючи на свої досягнення у нац. літературі та науці, укр. інтеліґенція поч. XIX ст. далі розглядала Україну та укр. народ з реґіонального погляду, бувши переконана, що укр. сюжетами збагачує загальнорос. культуру. Однак відомі й винятки, напр., написана у 10-их pp. XIX ст. „Історія Русів“, що була пройнята глибоким патріотизмом і прагненням до держ. самостійности укр. народу. У 1840-их pp. постала нова ґенерація укр. інтелектуалів. Їхнім центром став Київ. Серед провідних культ. діячів того часу були: історик М. Костомаров, письм. П. Куліш, М. Гулак, В. Білозерський, а передусім Т. Шевченко.

Т. Шевченко (1814 — 61) — найвидатніша постать у новій історії України. Він відомий як один з неперевершених майстрів ґравюри, який за досягнення в галузі графічної техніки отримав звання акад. Але Шевченко насамперед великий укр. поет, творчість якого мала вирішальний вплив на всі види укр. життя, в тому ч. й політ. Його твори, насамперед „Кобзар“, стимулювали соц. і політ. вимоги поневоленого й закріпаченого народу. Він став уособленням і промотором укр. нац. відродження XIX ст. Перебуваючи в Україні, Шевченко приєднався до групи однодумців, які під проводом М. Костомарова заснували 1846 у Києві Кирило-Методіївське Братство. Воно започаткувало політ. життя українців. Свої ідеологічні засади „братчики“ висловили в „Книгах битія укр. народу“. Братство було швидко викрите, суд. процес і заслання його чл. стали поч. боротьби укр. культ. кіл, що виступали на захист нац. прав та соц. справедливости й поборювали імперську рос. владу. З усіх „братчиків“ найжорстокіше покарано Шевченка, який відбув 10 років каторги із забороною писати й малювати. Тільки 1857 вдалося друзям повернути його із заслання до Петербурґу. Знеможений засланням та хворий, він незабаром помер.

На Зах. Україні, що перебувала під австр. пануванням, нац. інтеліґенцію репрезентувало перев. гр.-кат. духовенство — єдина соц. група, що мала право на вищу освіту. Із 43 укр. книжок, виданих між 1837 та 1850, 40 написали свящ. Вперше рідною мовою зацікавилися у Перемишлі, де 1816 отець І. Могильницький заснував рел. т-во, яке займалося осв. діяльністю та видавало укр. мовою рел. літературу. Багато для розвитку укр. шкільництва зробив гал. митр. М. Левицький. У 1830-их pp. центр нац. життя перемістився до Львова, де молоде покоління під впливом Зах. перейняло ідеї романтизму, демократизму і лібералізму. Серед визначних пробудників були вихованці Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький — т. зв. „Руська Трійця“, — що 1837 уклали „Русалку Дністрову“ — першу літ. зб., видану в Галичині нар. укр. мовою.

ПЕРІОД РЕФОРМ В АВСТРО-УГОР. і РОС. ІМПЕРІЯХ

Прагнення до незалежної держави стає політ. пріоритетом у Зах. Україні під час революції 1848 — 49, яка охопила Габсбурзьку монархію та велику частину Европи. Зіткнувшись з повстаннями в Угорщині, Габсбурґи, налякані рев. піднесенням у Галичині, намагалися заручитися підтримкою нар. мас — скасували кріпацтво та скликали парляментське представництво. Ці події підштовхнули українців до політ. самоорганізації. Протестуючи проти спроб поляків репрезентувати все населення Галичини, укр. кола заснували Гол. Руську Раду як представницький орган. Укр. делеґати у червні 1848 взяли участь у Слов. Конґресі в Празі, де обстоювали окремішність укр. народу. Почався період перманентних поль.-укр. політ. конфліктів у Галичині. Домагаючись автономії у всіх сферах життя, українці почали видавати від 15. 5. 1848 перший україномовний часопис „Зоря Гал.“, відкрили осв.-літ. т-во Гал.-Руська Матиця. Під укр. тиском на владу відкрито при Львівському Ун-ті катедру укр. філології. Українці створили міліційні відділи „Нар. Ґвардія“, „Нар. Самооборона“,„Батальйон руських гірських стрільців“. Галичина нав’язала контакти зі співвітчизниками на Буковині та Закарпатті. Під час рев. подій „Весни народів“пробудилася до нац. життя й укр. Буковина, де нар. провідник Л. Кобилиця, посол до австр. парляменту, виступав за політ. автономію краю.

Таким чином, рев. ситуація 1848 допомогла українцям на зах. землях вперше від XVIII ст. виступити як окрема нація.

Поразка Росії у Крим. війні 1853 — 56 засвідчила значне відставання імперії і змусила Олександра II розпочати соц.-екон. реформи. Найважливішим було скасування 1861 кріпацтва. Це мало велике значення для українців, 42% яких були кріпаками (проти 35% — у Рос. імперії). Ін. реформи Олександра II 1860-их — поч. 1870-их pp. змінили адміністративну (введено земства) та суд. системи, зробили приступнішою для народу вищу освіту; запроваджено заг. військ. повинність, а час військ. служби обмежено до 4 — 5 років.

СОЦ.-ЕКОН. ЗМІНИ

До кін. XIX ст. екон. стан укр. с. постійно погіршувався. Високий викуп за землю, яку оцінено дорожче за дійсну вартість, податки, брак землі зруйнували селянство. Швидке зростання чисельности населення вимагало нових земель, і багато укр. селян змушено еміґрувати до азіятських р-нів Рос. імперії (Зелений Клин, Туркестан, Сибір). За станом на 1914 бл. 2 мільйонів українців залишилися там назавжди. Парадоксально, але така ситуація не перешкоджала Україні бути „житницею Европи“. Найбільші поміщики спромоглися перетворити свої маєтки на модернізовані госп-ва, що забезпечували продукцією всерос. та закордонний ринки. 90% експортованої Росією пшениці вивозилося з України. Правобережна Україна, де цукрові буряки були головною культурою, продукувала 80% цукру в Рос. імперії.

Скасування кріпацтва відкрило шлях індустріялізації та модернізації економіки. Першу зал. прокладено 1866 — 71 між Одесою та Балтою для вивозу зерна. З розвитком мережі зал. величезну кількість сировини почали вивозити до Росії в обмін на готову продукцію. Економіка України, яка досі була відносно незалежною від рос. і самодостатньою, все більше інтеґрувалася у загальноімперську. Розвиток зал. транспорту вимагав вугілля та заліза. Між 1870 і 1900 Донецький вугільний та Криворізький залізорудний басейни стали найбільш розвиненими індустріяльними реґіонами Рос. імперії. Інвестовані іноземним капіталом та держ. субсидіями видобувні центри 1900 давали 70% вугілля і більшу частину залізної руди імперії. 1914 тут налічувалося 320 тис. робітників.

У XIX ст. швидко зростають укр. м. Між 1860 і 1897 населення Одеси, найбільшого м. України, збільшилося з 113 до 404 тис. меш., Києва — з 55 тис. до 248 тис, Харкова — з 50 тис. до 174 тис. 1897 13% населення України проживало у 113 центрах, що мали статус м.

Характерним аспектом індустріялізації та урбанізації було те, що вони мало торкнулися українців, які становили 1 897 73% заг. кількости населення і тільки 30% міськ. Лише трохи більше 5% українців проживало в м., тоді як відповідний показник для росіян, що жили на Україні, становив 38%, для жидів — 45%. Мало українців було і серед інтеліґенції: 16% юристів, 25% — учителів, менше 10% письм. та мистців. Росіяни 1897 становили 12% населення, перев. це були гірники, металюрґи та адміністративні службовці. Швидко зростала жид. меншість, що досягла майже 8% заг. кількости населення (у Рос. імперії загалом — 4%) і домінувала у торгівлі та банківській справі. Поляки, що, як і жиди, мешкали перев. на Правобережній Україні, становили бл. 6,5% населення.

ЗАРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛІЗМУ ТА СОЦІАЛІЗМУ

Після смерти Миколи I (1855) посилився укр. нац. рух. Його активізація була результатом лібералізації політ. режиму за років правління Олександра II. Наприкін. 1850-их pp. закінчилися терміни покарання чл. Кирило-Методіївського Братства. У Петербурзі та Києві нова ґенерація укр. активістів, здебільшого студенти, організували культ. т-ва, т. зв. „громади“. Петербурзька громада на чолі з П. Кулішем і В. Білозерським 1861 — 62 видавала ж. „Основа“. Особливістю Київ. громади було те, що до неї пристала невелика група поль. чи спольонізованої шляхти, яка, відчуваючи „клясову вину“ за тяжке становище селянства, вирішила наблизитися до народу. Очолював їх В. Антонович. Часто їх називали „хлопоманами“. Наприкін. 1860-их pp. громади виникають у Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі. За народницьку позицію та орієнтацію на нац. традиції чл. громад називали „українофілами“ (див. Українофільство).

Культ. та наук. діяльність українофілів викликала гнів консервативних кіл Росії та уряду, які закидали громадам тенденції до укр. сепаратизму. У відповідь на зростання укр. нац. руху мін. внутр. справ П. Валуєв т. зв. „Валуєвським циркуляром“ (липень 1863) заборонив вид. укр. мовою наук., рел. і осв. праць, а також діяльність недільних шкіл. Зразу після цього громади було розпущено, а багатьох їх чл. заслано. Через 10 pp. укр. рух, знову очолюваний В. Антоновичем, відновив свою діяльність нелеґально. У Києві було засновано Стару Громаду, названу так, щоб відрізнити її від нових, що створювалися студентами. Стара Громада розвинула свою культ. діяльність і 1873 взяла під опіку Півд.-Зах. Відділ Імператорського Рос. Геогр. Т-ва, який опублікував низку важливих українознавчих матеріялів.

З огляду на великі труднощі в орг-ції нац. культ.-наук. життя в рамках Рос. імперії, наддніпрянські діячі звернули свої погляди на Галичину, де конституційний режим Австро-Угорщини створював значно ширші можливості для нац. руху. Тому протягом наступних 50 років, аж до рос. революції 1905, Галичина буде центром політ.-гром. активности, П’ємонтом укр. нац. відродження. Як подію загальноукр. значення слід розглядати заснування у Львові в 1873 Т-ва ім. Шевченка, яке 1893 перетворено на Наук. Т-во ім. Шевченка (НТШ). Його фундаторами-засновниками стали О. Кониський, Д. Пильчиків, поміщиця Є. Милорадович-Скоропадська та М. Жученко. З галичан серед засновників Т-ва були отці С. Качала, К. Сушкевич та ін.

1876 Олександер II, стурбований зростанням укр. нац. руху, т. зв. Емським указом заборонив не тільки вид., але й ввіз україномовної літератури.

Багато діячів, зокрема один із найактивніших чл. Старої Громади М. Драгоманов, були змушені еміґрувати за кордон. З Женеви Драгоманов та ін. еміґранти обороняли укр. культ. й соц.-екон. інтереси та відстоювали соціялістичні ідеї в ж. „Громада“ (1878 — 82), який нелеґально перевозили в Україну.

З посиленням радикальних ідей у колах інтеліґенції питання відносин між українофілами і революціонерами, як і „укр. питання“ загалом, виходять на перший плян. Багато революціонерів в Україні, зокрема А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинський, М. Кибальчич, вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціялістичному суспільстві повинні зникнути нац. відмінності. Між соціялістами й українофілами через розходження у поглядах стався розкол.

Першими марксистами в Україні були економіст М. Зібер та С. Подолинський, співр. Драгоманова. Однак лише 1891 — 92 pp. у Києві з’являється перша марксистська формація — Рос. Соц.-Дем. Група.

Політ. пожвавлення, що охопило від поч. 1890-их pp. усю Рос. імперію, спричинило появу нелеґальних укр. політ. орг-цій: Братство Тарасівців (див. Тарасівці) (1891 — 98), Заг. Укр. Безпартійну Дем. Орг-цію (1897 — 1904) під проводом В. Антоновича. Особливе значення мала Рев. Укр. Партія — РУП (1900 — 05), яка виступала з активними закликами до революції і на поч. своєї діяльности висунула ідею самостійности України (програмово оформлено в брошурі М. Міхновського „Самостійна Україна“). Серед ін. укр. політ. формацій були Укр. Соціялістична Партія (1900 — 03), Укр. Нар. Партія (1902 — 07), Укр. Дем. Партія (1904 — 05) й Укр. Радикальна Партія (1904 — 05) (останні дві 1905 утворили Укр. Дем.-Радикальну Партію), Укр. Соц.-Дем. Спілка (1904 — 13). 1905 чл. РУП створили Укр. Соц.-Дем. Роб. Партію, яка разом з Укр. Партією Соціялістів-Революціонерів відограла важливу ролю у створенні укр. держави 1917. Координаційним політ.-культ. осередком стало Т-во Укр. Поступовців (ТУП, 1908 — 17) на чолі з М. Грушевським.

Розвиткові укр. нац. руху великий поштовх дала революція 1905. Було дозволено видавати україномовну літературу, організувати укр. культ. т-ва та установи. З ініціятиви укр. наук. діячів Петербурзька Академія Наук покликала 1905 комісію під головуванням О. Шахматова, яка склала деклярацію „Про скасування обмежень малоруського друкованого слова“. Деклярація жадала волі друку для українців своєю мовою. У висліді цього 1906 кількість укр. періодичних вид. зросла з 2 до 18. З’явилися численні укр. в-ва, культ. т-ва „Просвіта“, муз. й театральні групи, кооперативи. Ці нові заходи були конче потрібні для піднесення осв. та культ. рівня укр. населення, адже на 1897 лише 13% населення вміло читати й писати.

Після революції 1905 вперше почав працювати парлямент Рос. імперії — Держ. Дума, в якій організувалася укр. фракція депутатів: 1906 начисляла 40 чл. під проводом І. Шрага і 47 чл. — 1907. Укр. представники домагалися нац. автономії України. Однак 1908 знову почалися репресії проти укр. нац. руху.

Не зважаючи на важкі обставини 1876 — 1905 pp., розвивалися укр. історіографія, мовознавство, література, фолкльор, наука, мистецтво, церк. життя, економіка. Засновано багато наук. установ. 1890 укр. театр нараховував 5 проф. труп, кожна з них мала від 20 до 30 вистав, що з успіхом йшли на сценах м. усієї імперії.

РОЗВИТОК У ЗАХ. УКРАЇНІ

Галичина як адміністративна одиниця Австро-Угор. імперії (т. зв. Королівство Галичини і Льодомерії) була штучним витвором, оскільки включала етнічно укр. землі Сх. Галичини з центром у Львові та Зах. (поль.) з центром у Кракові. Панівна поль. верхівка чинила рішучий і успішний опір намаганням українців адміністративно розділити Галичину й об’єднати Сх. Галичину з Півн. Буковиною в окрему адміністративну одиницю з переважаючим укр. населенням, бо такий розділ загрожував поль. гегемонії в краю.

1900 у Сх. Галичині проживало 4,7 мільйона населення, з яких бл. 63% становили українці, 23% — поляки, 13% — жиди. Більш ніж 90% українців у Галичині були селянами. Нещадно визискувані поль. землевласниками, самі селяни були дуже бідні, здебільшого мали менше 5 га, жили у постійних боргах та позиках, що їх давали перев. жид. лихварі (річна процентна ставка звич. — 41% — 104%, іноді доходила до 500%).

Селянство було вимушене продавати свою землю на публічному торзі. Брак пром-сти (за винятком Дрогобицько-Бориславського реґіону) не давав альтернативи у виборі праці. Все це спричинило велику еміґрацію з Галичини. Між 1890 і 1914 понад 500 тис. українців еміґрували до Канади, США, Півд. Америки (див. Еміґрація).

Після призначення 1849 губернатором Галичини графа А. Ґолуховського політ. становище українців значно погіршилося. Після австро-угор. порозуміння 1867 поль. шляхта повністю контролювала Гал. сейм, що був відновлений 1861. Відень не втручався у гал. справи, якими фактично керували поляки. Розчарована ставленням Габсбурґів, посиленням поль. впливів, зневірена у власних силах, велика частина укр. духовенства та вищих верств, які контролювали більшість укр. інституцій, від 1860-их pp. переорієнтовується на Росію (див. Москвофільство), сподіваючись на її підтримку. Однак русофільські тенденції, спроби зв’язати українців Галичини з рос. царем, рос. культурою та рос. етнічною спільнотою викликали сильний протест студентства, молодого духовенства та нової ґенерації інтелектуалів. Маючи Шевченка та українофілів Сх. України, а також „Руську Трійцю“ за ідеал, гал. народовці виступають за рідну мову та культуру, шукають тісніших контактів з селянством, обстоюють окремішність укр. народу.

У 1880-их pp. невелика група молодих інтелектуалів на чолі з І. Франком та М. Павликом, вважаючи, що ні народовці, ні русофіли не цікавляться у достатній мірі соц.-екон. проблемами селянства, приймає під впливом М. Драгоманова програму, що поєднувала соціялізм з укр. нац. проблемами. Згадана група заснувала 1890 Укр. Радикальну Партію. У лоні цієї партії вперше в історії укр. політ. думки був зформульований постулят політ. самостійности України (В. Будзиновський та Ю. Бачинський, 1890 — 95).

Не зважаючи на політ. обмеження у висліді сильних поль. позицій, українці Галичини належали до конституційної монархії, яка забезпечувала право спілкування і висловлювань набагато ширше, ніж Рос. імперія. Наприкін. XIX — на поч. XX ст. пожвавлюється нац. рух на зах. землях. Засноване народовцями 1868 для освіти селян т-во „Просвіта“ на поч. XX ст. значно розширило свою діяльність. На 1914 „Просвіта“ опікувалася 3000 читалень і налічувала бл. 37 тис. чл. 1894 засновано спорт. т-во „Сокіл“, 1900 — т-во „Січ“. 1914 ці т-ва налічували понад 50 тис. чл. Від 1880-их pp. активно розвивається укр. кооперація, вид. справа. 1913 виходило 80 укр. періодичних вид. (66 — у Галичині, 8 — на Буковині, 4 — на Закарпатті, 4 — у Відні та Будапешті). Все це сприяло відродженню нац. свідомости українців, розвиткові зв’язків інтеліґенції з селянством.

1894 приїзд з Києва М. Грушевського, що очолив катедру історії Сх. Европи Львівського Ун-ту, знаменував поч. нового періоду укр. науки. Під головуванням М. Грушевського (з 1897) Наук. Т-во ім. Шевченка стало найважливішим осередком нац. науки, справжньою укр. академією наук. Величезні заслуги в орг-ції і піднесенні нац. життя належали А. Шептицькому, митр. (з 1901) Гр.-Кат. Церкви.

З розвитком різних ідеологічних течій та зростанням потреби в належному представництві у парляменті виникають у Зах. Україні нові політ. партії: Укр. Радикальна Партія (1890), Нац.-Дем. Партія (1899), Укр. Соц.-Дем. Партія (1899), Кат. Русько-Нар. Союз, заснований 1896 і перетворений 1911 на Христ.-Суспільну Партію. Русофіли 1900 утворюють Русскую Народную Партію.

Завдяки успіхам на осв., рел., культ., екон. відтинках Галичина стала центром укр. нац. руху. Намагання поль. кіл перешкодити посиленню укр. позицій призвели до ворожости між двома спільнотами. Найгострішими проявами цієї ворожнечі були зіткнення між укр. і поль. студентами Львівського Ун-ту, під час яких було вбито українця Адама Коцка (1910), та вбивство укр. студентом М. Січинським намісника Галичини А. Потоцького (1908). Як і в Галичині, українці на Буковині досягли помітних успіхів в освіті, забезпечили значне представництво у Віденському парляменті. Натомість українці Закарпаття під угор. пануванням наражалися у своїх нац. прагненнях на великі труднощі через урядову політику мадяризації та русофільські тенденції нечисленної інтеліґенції.

УКРАЇНА ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Поділена між двома гол. противниками, Україна вже від поч. першої світової війни зазнала великих руйнувань. Бл. 3 мільйонів українців воювали у складі рос. армії, 250 тис. — у складі австр. Декілька найбільших битв на Сх. фронті відбулося в Галичині. Більша частина Зах. України постраждала від безперервних наступів та окупацій.

Усвідомлюючи непримиренну ворожість рос. царату до ідей суверенности України, а також відносну толерантність Австро-Угорщини до ідеї укр. автономії, ще напередодні війни зах. українці запевнили австр. уряд у своїй льояльності. Коли вибухнула війна, у Львові з представників політ. формацій зформовано Укр. Гол. Раду під проводом К. Левицького, що змагалася за укр. державу над Дніпром, поборюючи царську Росію. Гал. молодь гаряче відреаґувала на заклик творити нац. збройні сили. Вперше в новітній історії було зформовано укр. військ. частини — добровольчий леґіон Укр. Січ. Стрільців. Налякана величезним напливом добровольців, австр.-поль. верхівка Галичини домоглася, щоб набір леґіону обмежити 2500 вояками. Укр. Січ. Стрільці пройшли бойове хрищення у битвах в Галичині та Карпатах під час рос. наступу 1914 — 15. Після окупації Галичини рос. військами у Відні 1915 засновано Заг. Укр. Раду — координаційний орган, до якого увійшли 21 представник від Галичини, 7 — від Буковини, а також 3 чл. Союзу Визволення України (еміґрантської орг-ції сх. українців, що намагалася з допомогою Німеччини та Австро-Угорщини здобути незалежну укр. державу). Маючи широку сферу впливів, це представництво всіх українців у Австрії продовжило здійснення програми Укр. Гол. Ради: створення самостійної держави на Наддніпрянщині та автономії для українців у межах Австро-Угорщини.

Перед окупацією Галичини та Буковини рос. військами у вересні 1914 австрійці та угорці, що відступали, за підозрою у пророс. симпатіях заарештували і стратили без суду сотні українців. 30 тис. галичан і буковинців інтерновано у концтаборах, зокрема у Талергофі (Австрія).

Вірна своїй імперській політиці рос. окупаційна влада жорстоко нищила укр. організоване життя Галичини та Буковини. В рамках політики русифікації окупаційна адміністрація, зокрема, закрила укр. установи, в тому числі „Просвіту“ та НТШ, розгромила їхні бібліотеки та музеї, ред. укр. часописів, заборонила вживання укр. мови. Тис. українців депортовано на сх. Почалася кампанія проти Укр. Гр.-Кат. Церкви, насильно насаджувалось в Галичині православ’я. Митр. А. Шептицького арештовано й вислано до Росії. 1915 Зах. Україна була знову відвойована Австро-Угорщиною. На решті укр. земель, що перебували під Росією, будь-яка політ. та культ. діяльність була заборонена до поч. революції 1917.

[Продовження статті Історія України.]

Попередня     Головна     Наступна