Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Доповнення. — Париж, Нью-Йорк, 1995. — Т. 11. — С. 67-111.]

Попередня     Головна     Наступна






[Початок статті Історія України.]


VI. ДЕРЖ. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ (Укр. держава 1917 — 20)


Становлення третьої укр. держави після двох попередніх — княжої та коз. — відбувалося в умовах великих катаклізмів в окупаційних Рос. і Австро-Угор. імперіях. Цю третю, модерну укр. державу підготовлено попередніми етапами нац. відродження XIX ст. та зародженням новітньої політ. думки і дії на поч. XX ст. Події першої світової війни, ослаблення окупаційної влади і, нарешті, розклад Рос. імперії через внутр. потрясіння соц. порядку та завдяки політ. і нац. ферментові поневолених народів полегшували становлення укр. держави.

На третьому р. війни багатонац. імперії — Рос., Австро-Угор., Тур. — виказали внутр. слабість і відцентрові тенденції. Поразки рос. армії на фронтах та харч. труднощі послужили безпосереднім приводом до заворушень у Петрограді, що почались 8. 3. 1917 (всі дати подані за новим стилем). Проте причиною невдоволення народу було, насамперед, заг. важке становище робітництва і малозем. селянства. Заворушення переросли в революцію — 15. 3. 1917 цар Микола II зрікся престолу. Ситуацію використали опозиційні політ. партії: конституційно-дем., соц.-дем. (меншовики) і соціялісти-революціонери, які 15. 3. 1917 створили Тимчасовий Уряд (Временное Правительство); в опозиції до цього уряду залишилися большевики, які виступали від імени Ради Роб. і Солдатських Депутатів. Загалом рев. події в Росії мали анархістський характер, і Тимчасовий Уряд був неспроможний опанувати ситуацію та втримати порядок.



УКР. ЦЕНТР. РАДА


З рев. ситуації скористалася також Україна, яка, крім соц. домагань, на перший плян поставила нац.-політ. постуляти. 17. 3. 1917 у Києві зібралися представники різних політ. партій, гром., культ., проф. установ та т-в і створили Укр. Центр. Раду — спершу як всеукр. загальногром. репрезентацію і координаційний центр. Укр. Центр. Рада обрала гол. М. Грушевського, який 27. 3. повернувся із заслання до Києва і перебрав провід у ній. Вже 22. 3. 1917 Центр. Рада видала відозву „До укр. народу“, в якій закликала зберігати спокій, поборювати анархію та гуртуватися в політ., культ. та екон. т-ва, спілки. 1. 4. 1917 у Києві організовано велику маніфестацію з участю бл. 100 тис. людей, на якій М. Грушевський домагався автономії України. Впродовж квітня реорганізувалися і почали активні дії укр. політ. формації: Т-во Укр. Поступовців, що перетворилося на Союз Автономістів-Федералістів (з вересня 1917 — Укр. Партія Соціялістів-Федералістів — УПСФ, яку очолив С. Єфремов), Укр. Соц.-Дем. Роб. Партія (УСДРП) під проводом В. Винниченка, Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів (УПСР), яка тісно співпрацювала з Сел. Спілкою, становою (синдикальною) формацією. Очолив УПСР М. Ковалевський. Дещо пізніше, наприкін. 1917 оформилася Укр. Партія Соціялістів-Самостійииків (УПСС), в якій активними були військ. елементи, що на поч. революції заходилися коло заснування укр. військ. формацій (29. 3. 1917 створено Укр. Військ. Клюбім. гетьмана П. Полуботка під проводом М. Махновського) і домагалися проголошення самостійної України. Консервативні елементи оформилися в травні 1917 в Укр. Дем.-Хліборобській Партії (УЦКИ), їхнім ідеологом був В. Липинський. За Укр. Центр. Ради важливу ролю відігравали УСПРП і УПСР, меншу — УПСС і УДХП; УПСФ диспонувала фаховими кадрами.

Важливою подією в першій фазі рев. подій на Україні було скликання Укр. Центр. Радою Всеукр. Над. Конґресу, що відбувся у Києві 17-21. 4. 1917 з участю 900 делеґатів від політ., культ. і проф. орг-цій усієї України. Конґрес визнав право санкції нового устрою за Всерос. Установчими Зборами (конституанта), вимагаючи федеративного, дем. ладу в Росії, автономії України, визначення її території, участи представників України в майбутньому міжнар. конґресі миру. Конґрес переобрав Центр. Раду у складі 150 чл.: представників губ., м., політ., гром. і культ. орг-цій. Провід Центр. Ради обрано у складі: М. Грушевський — гол., В. Винниченко і С. Єфремов — заступники гол. За своїм обсягом конґрес був своєрідними укр. установчими зборами, які перетворили Центр. Раду на рев. парлямент. Після Конґресу Центр. Рада обрала зі свого складу виконавчий орган — Комітет, який згодом названо Малою Радою.

Паралельно з орг-цією політ. життя оформлювалися станові формації — об’єднання військовиків, селянства, робітництва. На своїх з’їздах вони заявляли про повну підтримку Укр. Центр. Ради, делеґували до неї своїх представників. Найактивнішими були військовики, які на першому Всеукр. Військ. З’їзді (див. Всеукр. Військ. З’їзди) у Києві 18-25. 5. 1917 з участю 700 делеґатів обрали Укр. Ген. Військ. Комітет на чолі з С. Петлюрою. На Другому з’їзді (18-23. 6. 1917) з участю 2500 делеґатів розпочато орг-цію Вільного Козацтва, а також обрано Всеукр. Раду Військ. Депутатів у ч. 130 осіб, що увійшли до складу Центр. Ради. Упродовж 1917 військ. справами з ініціятиви пізніше створеного уряду — Ген. Секретаріяту керував С. Петлюра. Перший Всеукр. Сел. З’їзд (див. Всеукр. Сел. З’їзди) у Києві 10-16. 6. 1917 з участю 1500 делеґатів від 1000 волостей обрав Центр. Комітет Сел. Спілки як виконавчий орган Всеукр. Ради Сел. Депутатів. Його 133 чл. увійшли також до складу Центр. Ради як представники укр. селянства. Останнім відбувся Всеукр. Роб. З’їзд (24-26. 7. 1917) (див. Всеукр. Роб. З’їзди), який обрав Всеукр. Раду Роб. Депутатів у кількості 100 чл., які теж увійшли до Центр. Ради. Якщо серед делеґатів селянства переважали соц.-революціонери, то серед робітників — соц.-демократи. З поч. березневої революції перестали діяти всі заборони щодо укр. мови й культури, що уможливило всебічну культ. й осв. працю. Широко розвинулася укр. преса. У самому Києві з’явилося кілька щоденників: „Нова Рада“, „Роб. Газета“, „Нар. Воля“, „Боротьба“, „Гром. Слово“, „Промінь“ та ін. Були відкриті в-ва, які не встигали видавати книжки, зокрема, великий попит був на шкільні підручники. Спішно організовано курси для вчителів, у Києві утворено першу укр. гімназію (31.3.1917). Одночасно з орг-цією укр. політ. життя, активізувалися і меншості на Україні: росіяни, жиди, поляки, які мали по м. великі впливи і добре підготовлені кадри. Тимчасовий Уряд призначив на Україну замість губернаторів — комісарів, обраних місц. земськими зборами і рев. комітетами, здебільшого з-поміж росіян. Таким чином на Україні встановлювалося двовладдя — Укр. Центр Ради і Тимчасового Уряду. По зрусифікованих м. виступали і ради (совєти) роб. і солдатських депутатів, неґативно наставлені до укр. руху, але вони були в меншості. Більшість чужинецьких політ. і загальногром. орг-цій ставилися неґативно до укр. домагань автономії, визначаючи укр. прагнення до державности як „удар в спину революції“. Між Центр. Радою і Тимчасовим Урядом точилися суперництво і боротьба за владу. Щоб устійнити співвідношення цих чинників, наприкін. травня 1917 Центр. Рада вислала до Петрограду делеґацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковалевським і С. Єфремовим — лідерами найвпливовіших укр. партій. Крім українізації війська, адміністрації, шкільництва, делеґація домагалася, щоб Тимчасовий Уряд висловив своє принципове ставлення до автономії України, а також щоб представники укр. народу були допущені на майбутні міжнар. конференції, вимагала взаємного представництва: спеціяльний комісар у справах України мав бути при Тимчасовому Уряді та особливий крайовий комісар — на Україні. На ці домагання Тимчасовий Уряд дав неґативну відповідь. Цілком ворожу позицію зайняла до них контрольована большевиками Рада Роб. і Солдатських Депутатів. Про ставлення до Тимчасового Уряду Центр. Рада заявила своїм І Універсалом (див. Універсали Укр. Центр. Ради), що його підготував В. Винниченко. І Універсал був ухвалений 23. 6. 1917 та проголошений на Другому Військ. З’їзді у Києві. Цим урочистим актом Центр. Рада з’ясовувала автономію України: „однині самі будемо творити наше життя“. Заявлялося також, що тільки Укр. Установчі Збори (сейм) мають право схвалювати закони на Україні. Слідом за цим 28.6.1917, на пропозицію УПСР, створено Ген. Секретаріят Укр. Центр. Ради — виконавчий орган, своєрідний рев. уряд у складі 8 ген. секретарів і ген. писаря, який очолив В. Винниченко (УСДРП). У цьому першому укр. уряді переважали соц.-демократи — 4 посади, соц.-революціонери мали 2, соц.-федералісти — 1 і позапартійні — 2 посади. Після цих важливих рішень, сприйнятих українцями з ентузіязмом, а більшістю чужинців спершу як „узурпація влади“, Ген. Секретаріят приступив до виконання своїх завдань керування країною і підготовкою Укр. Установчих Зборів. Нова ситуація на Україні, яку почали визнавати і місц. рос. та жид. елементи, примусила Тимчасовий Уряд змінити своє ставлення. Для узгодження рос.-укр. відносин до Києва 11. 7. 1917 приїхала делеґація Тимчасового Уряду, очолена О. Керенським, яка вела переговори з укр. делеґацією: М. Грушевським, В. Винниченком і С. Петлюрою. Переговори закінчилися взаємним визнанням між Центр. Радою і Тимчасовим Урядом; Центр. Рада і Ген. Секретаріят ставали крайовими органами влади, визнавали Всерос. Установчі Збори і до їх скликання обіцяли не вживати ніяких таємних заходів для здійснення автономії України. Центр. Рада погодилася поповнити свій склад представниками нац. меншостей. Таким чином, вона ставала не тільки органом укр., але й парляментом України. До Центр. Ради введено 30% представників нац. меншостей, до Малої Ради — 18 чл. (на 40 українців), а до Ген. Секретаріяту — 2 росіян, 2 жидів і 1 поляка. Ці всі рішення проголошено II Універсалом 16. 7. 1917. Нову правну базу порозуміння Центр. Ради з Тимчасовим Урядом оформлено в Статуті Вищого Управління України, ухваленого Малою Радою 29.7.1917. Однак Тимчасовий Уряд, який тепер очолював О. Керенський, не затвердив цей статут і від себе видав 17.7.1917 „Тимчасову Інструкцію для Ген. Секретаріяту“, яка значно обмежила права України: Ген. Секретаріят мав стати органом Тимчасового Уряду, Центр. Раду позбавлялося законодавчих прав, Ген. Секретаріят обмежувалося з 14 до 7 секретарів, а укр. територію звужувалося до 5 губ.: Київ., Волинської, Полтавської, Подільської і Чернігівської. Попри всі ці обмеження, Центр. Рада, зважаючи на обставини часу, прийняла „Інструкцію“, вважаючи, що вона може послужити як основа для боротьби за дальші права. Після прийняття „Інструкції“ Ген. Секретаріят склав повноваження, а В. Винниченко створив новий уряд, в якому збільшено число чл. УПСФ, зменшено число чл. УСДРП і доповнено склад рос., жид. і поль. представниками.

21-28. 9. 1917 у Києві з ініціятиви Центр. Ради скликано ЗЪд Народів Росії, в якому взяли участь представники 10 народів. З’їзд вимагав перебудови Рос. імперії на федерацію вільних народів. Було обрано Раду Народів, яка мала б існувати при Тимчасовому Уряді.

Восени 1917 дійшло до дальших ускладнень між Центр. Радою і Тимчасовим Урядом. Останній перешкоджав Ген. Секретаріятові організувати владу і заборонив скликати Укр. Установчі Збори, вважаючи їх кроком до сепаратизму. Сам Ген. Секретаріят переборював різні труднощі орг-ції адміністративного апарату (призначений Тимчасовим Урядом перестав існувати). В обставинах цілковитої анархії, 7. 11. 1917 большевики на чолі з В. Леніном повалили Тимчасовий Уряд і захопили владу. Укр. Центр. Рада не визнала больш. перевороту й засудила його. В Росії большевики невдовзі здобули всю повноту влади, але на Україні, Кубані й Дону зазнали поразки. У Києві 11-13. II. 1917 дійшло до зіткнення між Штабом Київ. Військ. Округи, що далі підтримував Тимчасовий Уряд, больш. військ. частинами і укр. полком, зформованим з делеґатів III Всеукр. Військ. З’їзду, що підтримував Центр. Раду. Боротьба закінчилася поразкою Штабу, який виїхав на Дін, і придушенням больш. повстання.

У важких обставинах Центр. Рада почала орг-цію влади на території України, до якої 13.11.1917 було вирішено включити всі укр. етнічні землі. У відозві до населення закликалося до спокою, порядку і підпорядкування укр. адміністрації. Тоді ж доповнено склад Ген. Секретаріяту новими секретарями з УСДРП і УПСР, при цьому вибули чл. УПСФ, що зумовило полівіння цього органу.

Своїм III Універсалом Центр. Рада 20.11.1917 проголосила Укр. Нар. Респ. (УНР), до якої входили: Київщина, Чернігівщина, Волинь, Поділля, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина та Таврія без Криму; „воля народів“ мала визначити майбутнє ін. земель. Цей Універсал проголошував укр. державу, хоча в ньому зазначалося: „...не пориваючи федеративних зв’язків із Росією“ (щоб не шокувати рос. населення великих м.). Залишалося неясним, про яку Росію йдеться в цьому документі, оскільки Україна не визнавала больш. влади, а дем. Росія вже перестала існувати.

III Універсалом проголошувалося дем. принципи: свобода слова, друку, віровизнання, зборів, страйків, недоторканість особи, скасування кари смерти, амнестія, скасування права приватної власности на землю, яка ставала власністю всього народу і надавалася без викупу. Було встановлено 8-годинний робочий день, уряд і робітники отримали право контролю над пром-стю; нац. меншості одержували нац. автономію. III Універсал оголосив заг. принципи передбачених змін, які згодом закріплено окремими законами УНР, що заміняли закони Рос. імперії щодо верховної держ. влади, адміністрації, суду.

З поваленням Тимчасового Уряду і його представництва (комісари) та невизнанням больш. влади єдиним господарем на Україні залишилися Центр. Рада і її Ген. Секретаріят, якому довелося перебрати повноту влади, призначити адміністрацію, провести потрібні реформи. До цього заохочувало і довір’я, яке мала Центр. Рада. Результати виборів до Всерос. Установчих Зборів, які відбулися на Україні 10-12. 12. 1917, довели велику перемогу УПСР, УСДРП. Большевики здобули ледве 10% голосів. Спроба большевиків за посередництвом Всеукр. З’їзду Рад Роб., Солдатських і Сел. Депутатів, що відбувся 17-19. 12. 1917, правно перебрати владу також зазнала невдачі. Делеґати цього з’їзду висловили довір’я Центр. Раді: з 2500 учасників за большевиків голосувало ледве 150.

Своєю дем. політикою і утриманням порядку на Україні Центр. Рада привернула увагу ін. держав, які з літа 1917 надіслали до Києва своїх представників-обсерваторів. Особливо Франція і Великобрітанія намагалися встановити офіц. стосунки з Ген. Секретаріятом, роблячи все можливе, щоб Україна не брала участи у переговорах з Центр. державами. Після довгих перетрактацій і парляментарно-дипломатичних рішень Франція і Великобрітанія визнали 3-4. 1. 1918 уряд УНР і призначили своїх представників: ген. Ж. Табу і консула П. Баґґе. Прихильно поставилися до України й ін. держави Антанти.

Найгіршими були відносини з Росією. Після роззброєння больш. частин у Києві, які 12. 12. 1917 готували повстання для захоплення влади, укр. уряд вислав їх за кордони України. Рада Нар. Комісарів 17. 12. 1917 надіслала укр. урядові підписаний В. Леніном і Л. Троцьким ультиматум, який з одночасним „визнанням“ УНР втручався у внутр. справи України, бо вимагав допустити на Україні больш. збройні частини та заборонити донським козакам повертатися через Україну з фронту на Дін. Укр. уряд, за згодою Малої Ради, 18. 12. 1917 відкинув ультиматум. З цього і почалася укр.-совєтська війна, яка з перервами тривала до кін. листопада 1921. Цю війну большевики вели від імени створеної 25. 12. 1917 у Харкові „Респ. Рад“ (спершу названої також Укр. Нар. Респ.) і призначеного 30.12.1917 „роб.-сел. уряду“ — Нар. Секретаріяту. Рос. больш. армія під проводом В. Антонова-Овсієнка з Гомеля і Брянська почала наступ. Україна не була підготована до війни, бо Центр. Рада мала нечисленні частини і формацію Вільного Козацтва. Впродовж січня 1918 больш. армія В. Антонова-Овсієнка зайняла Лівобережжя, загрожуючи безпосередньо столиці України. Цій навалі в бою під Кругами протистояв відділ національно свідомої студентської молоді. В нерівній борні 29. 1. 1918 300 юнаків загинуло. Одночасно у Києві вибухнуло повстання больш. чужонац. робітників з центром на заводі „Арсенал“, яке було придушене 4. 2. 1918 укр. добровольчими відділами. Однак наступ червоних частин з Лівобережжя почав загрожувати Києву. Уряд УНР і держ. установи на чолі з М. Грушевським були евакуйовані. Больш. частини, очолені М. Муравйовим. вступили в Київ, де застосували тактику терору супроти укр. населення. Больш. війська зайняли Правобережжя.

Єдиним порятунком від больш. наступу був мир із Центр. державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія), їх допомога у війні. Однак для повноправних переговорів на міжнар. форумі потрібно було оголосити незалежність України. Цей акт УНР здійснила своїм IV Універсалом, який 22. 1. 1918 проголосив самостійність і незалежність України і став леґальною основою для суверенної укр. держави. Цей Універсал перейменував Ген. Секретаріят на Раду Нар. Мін. УНР, замінив армію на міліцію і призначив на 2. 2. 1918 скликання Укр. Установчих Зборів. За тиждень після проголошення IV Універсалу склав повноваження кабінет В. Винниченка, і 30. 1. 1918 гол. Ради Мін. обрано В. Голубовича. Був зформований новий уряд, в якому, крім 2 соц.-демократів, усі мін. належали до УПСР. Наприкін. січня 1918 у Києві Центр. Рада ухвалила аґрарний закон про націоналізацію землі та про 8-годинний робочий день. Пізніше у Житомирі Мала Рада ухвалила ряд законів, зокрема закон про грошову систему, про держ. герб, про громадянство, про новий адміністративний поділ України на „землі“ та про новий стиль на Україні.

Розвиваючи зовнішньополіт. діяльність, Укр. Центр. Рада рішенням від 22. 12. 1917 вислала свою делеґацію на чолі з В. Голубовичем (з кін. січня 1918 — О. Севрюком) на мирні переговори з Центр. державами у Бересті, де 9. 2. 1918 підписано Берестейський мир між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. Цим миром почвірний союз визнав УНР як самостійну державу, визначив зах. кордон України, встановив з нею дипломатичні стосунки, реґулював обмін військовополоненими, справу сплати коштів війни, а також госп. зносини і взаємний обмін товарами. Між УНР і Австро-Угорщиною був укладений окремий таємний договір у справі Галичини і Буковини, що мали творити окремий коронний край, проте згодом Австрія анулювала цей договір. Після підписання Берестейського договору уряд УНР звернувся 12. 2. 1918 до нім. уряду з проханням про військ. допомогу, і з 19.2.1918 нім.-австр. війська почали звільняти окуповані большевиками землі. До квітня всі укр. землі були звільнені. Уряд В. Голубовича ще в березні повернувся до Києва. Однак, з самого поч. дійшло до конфлікту з нім. військ. частинами. Вони втручалися в укр. внутр. справи. Німці прагнули здобути хліб, а безладдя і політика соц. уряду викликали у них сумнів щодо спроможности України виконати екон. зобов’язання. Селяни відмовлялися засівати поля. Тоді головнокомандуючий нім. військами фельдмаршал Г. Айхгорн видав 25. 4. 1918 наказ про запровадження нім. польових судів. Слідом за цим 26-27. 4. роззброєно укр. дивізію синьожупанників, а 28 4. на засіданні Центр. Ради німці у брутальній формі спробували заарештувати 2 укр. мін. Усі ці заходи німців були зроблені після того, як їхній представник ген. В. Ґренер провів таємні переговори з ген. П. Скоропадським, представником укр. консервативних і поміщицьких кіл. 29.4. 1918 відбулася сесія Центр. Ради. Ухвалено конституцію і обрано М. Грушевського през. УНР. Тоді ж стався гетьманський переворот: ген. П. Скоропадського проголошено гетьманом України. Після 13-місячної дії перша форма укр. державности у вигляді Укр. Центр. Ради перестала існувати. У цьому пробному періоді укр. політ. колам, насамперед формаціям УСДРП і УПСР, вдалося допровадити Україну від автономії до самостійности та відстоювати права України за кордоном — як перед державами Антанти, так і перед Центр. державами. Однак Центр. Рада виявилася неспроможною чинити ефективний опір ідеологічній пропаґанді й військ. діям большевиків.



ДОБА ГЕТЬМАНАТУ


Конфлікт між урядом УНР і нім. командуванням на Україні спонукав німців до переговорів з консервативними діячами, які стояли в опозиції до політики респ. уряду та Укр. Центр. Ради. Німці почали таємні переговори з ген. П. Скоропадським, який прийняв важкі умови ген. Ґренера, фактичного керівника нім. політики на Україні. Нова влада на Україні мала визнавати Берестейський мир, погодитися на розпуск Центр. Ради. Вибори до законодавчих установ повинні були відбутися з урахуванням побажань нім. командування. Уряд мусів погодитися на заборону протинім. виступів, ліквідацію зем. комітетів, віднову власности на землю, усунення від влади „непевних“ елементів. Україна зобов’язувалася оплачувати військ. допомогу німців. Ці умови й визначили майбутню політику нової влади.

Переворот був здійснений 29. 4. 1918 на з’їзді Союзу Зем. Власників України у Києві, який проголосив ген. П. Скоропадського гетьманом України. Укр. Центр. Рада не протистояла, з огляду на присутність нім. військ і попередній досвід з ними. Гетьман П. Скоропадський відразу видав „Грамоту до всього укр. народу“. Того ж 29. 4. 1918 оголошено „Закони про тимчасовий держ. устрій України“, які віддавали гетьманові виконавчу і законодавчу владу, він був також „верховним воєводою“ армії та фльоти; тільки контроль над судами покладався на Ген. Суд. Всі закони, видані Укр. Центр. Радою, скасовувалися, назву Укр. Нар. Респ. замінено новою — Укр. Держава. Новий устрій держави, мін-в і адміністрації наслідував систему, що існувала за царату: знову повернулися до губ., пов. та волостей; самоврядування міське і земське скасовано і повернено до міських дум і земських управ. Більшість пізніше прийнятих законів, м. ін. — у справі аґрарної реформи про вільні продаж і купівлю землі, нагадували дорев. порядки.

Закони 29. 4. 1918 були скріплені „отаманом Ради Мін.“ М. Сахном-Устимовичем, якому, однак, не вдалося зформувати Раду Мін. через відмову чл. УПСФ увійти до неї. Щойно 10. 5. 1918 Ф. Лизогубові, земському діячеві Полтавщини, вдалося створити гетьманський уряд, до якого увійшли відомі укр. діячі Д. Дорошенко як мін. закордонних справ та М. Василенко (освіта), решта належала до рос. партій, перев. до Конституційно-Дем. (кадетської) Партії чи навіть до монархістів. Частина кадрів мін-в з часів Центр. Ради залишилася при виконанні службових обов’язків.

Труднощі гетьманської влади полягали насамперед у тому, що на Україні, крім внутр. опозиції, існували дві влади: укр. і нім. Нім. війська, хоч були запрошені Центр. Радою і вважалися союзними, поводились як господарі країни, їхні частини були розташовані по всій Україні. Разом з австро-угор. частинами на півд. континґент інтервенційних військ досягав 800 тис. Німці втручалися у внутр. і зовн. політику України, а головнокомандуючий фельдмаршал Г. Айхгорн і його шеф штабу ген. В. Ґренер мали величезну фактичну владу.

На внутр. відтинку політика гетьмана і його співр., здебільшого росіян, викликала опозицію більшости укр. політ. партій і загалу укр. суспільства. Проти нової політики висловилися II Всеукр. Сел. З’їзд, що відбувся нелеґально 8-10. 5. 1918 в Голосіївському лісі під Києвом, II Всеукр. Роб. З’їзд, проведений майже одночасно з сел. (13-14. 5.), теж нелеґально, у Києві. В сер. травня відбулися нелеґальні партійні з’їзди в околицях Києва: V З’їзд УСДРП і IV З’їзд УПСР (13-16. 5. 1918), які ще гостріше виступили проти встановлення гетьманської влади, метою якої, мовляв, було „знищення укр. державности і всіх здобутків революції“. На IV З’їзді УПСР стався розкол партії на ліве крило — „боротьбістів“, які виступали за співпрацю з большевиками, і праве крило — т. зв. „центр. течію“, яка продовжувала попередню нац. політику. Розкол найбільшої укр. політ. формації мав важкі наслідки для цілости укр. політики.

Не згідні з політикою гетьманського уряду в нац. і соц. питаннях були й помірковані та праві формації: Укр. Партія Соціялістів-Самостійників, Укр. Дем.-Хліборобська Партія, Укр. Трудова Партія, Укр. Партія Соціялістів-Федералістів, до яких приєдналися Об’єднання Ради Зал. України та Рада Всеукр. Поштово-Телеграфічної Спілки. 15. 5. 1918 вони створили опозиційний центр Укр. Нац.-Держ. Союз з метою „рятувати загрожену укр. державність“. Натомість політику нового режиму підтримували рос. кадети, які вільно відбували свої з’їзди, проф.-політ. орг-ція Союз Пром-сти, Торгівлі, Фінансів і Сіль. Госп-ва (Протофіс) — представники великого капіталу, і деякі ін. орг-ції, які домагалися запровадження рос. мови як урядової поряд з укр.

Нові порядки, запроваджені урядом і місц. адміністрацією, керованою здебільшого дідичами і кол. рос. службовцями, каральні експедиції, організовані за допомогою нім. війська, викликали опір сел. і роб. мас. Почалися страйки, саботажі, замахи (вбивство Г. Айхгорна у Києві 30. 7. 1918).

Не зважаючи на ці та ін. неґативні прояви, гетьманський режим мав також чималі досягнення, особливо в ділянці зовн. політики (в цьому велика заслуга Д. Дорошенка), як також на культ. відтинку. Укр. Держава мала нормальні дипломатичні зносини, обмінюючись амбасадорами з державами почвірного союзу і деякими невтральними державами. З Німеччиною відносини були утруднені через її втручання у внутр. укр. справи. Ці відносини дещо поліпшилися після подорожі гетьмана до Берліну у вересні 1918. Австро-Угорщина, маючи труднощі з поляками, займала вичікувальну позицію й не ратифікувала Берестейського миру. Значним досягненням укр. зовн. політики було підписання 12. 6. 1918 у Києві больш. делеґацією Раднаркому РСФСР з X. Раковським і Д. Мануїльським на чолі прелімінарного миру з Укр. Державою. Цей акт визнавав Укр. Державу, обидві сторони нав’язували консулярні взаємини. З підписанням остаточного миру сов. делеґація зволікала, передбачаючи скору поразку Німечини.

Справу приєднання до України окраїн утруднювала Німеччина, тому з ними були налагоджені тільки політ. й екон. відносини. За згодою Німеччини Румунія окупувала Басарабію (13. 1. 1918). Уряд гетьмана не погодився на усамостійнення Криму й екон. санкціями примушував його до співпраці з Україною. З Кубанню був укладений корисний для України договір, тоді як з Доном (див. Донщина) був підписаний оборонний і торг. союз. На Підляшші урядував губ. комісар — староста О. Скоропис-Йолтуховський, тоді як на Холмщині австр. уряд не допускав укр. адміністрації.

Деякі успіхи досягнено на культ. відтинку: заходами мін. освіти М. Василенка Укр. Нар. Ун-т у Києві перетворено на держ., відкрито ун-т у Кам’янці-Подільському (1. 7. 1918); у всіх ун-тах на Україні створено катедри укр. мови, літератури та історії. Засновано Укр. Держ. Театр, Держ. Драматичну Школу в Києві, Нац. Музей, Нац. Ґалерію, Нац. Капелю, Укр. Держ. Архів; На базі Укр. Наук. Т-ва в Києві 14. 11. 1918 урочисто відкрито Укр. Академію Наук, першим през. якої став визначний вчений В. Вернадський. Підготовні праці до цього робилися ще за часів Укр. Центр. Ради. У другій пол. 1918 відкрито чи українізовано понад 50 гімназій, видано велике ч. шкільних підручників, укр. кн. і періодичних вид.

На церк. відтинку гетьманський уряд пробував осягнути автокефалію, але під тиском зрусифікованої ієрархи й у висліді русифікаційних тенденцій на Церк. Соборі в Києві 20.6. — 11. 7.1918 погодився лише на автономію правос. церкви в Україні.

Найреакційнішою була гетьманська політика щодо селянства, яке зазнавало утисків не тільки від губ. і пов. старост, кол. царських адміністраторів, але й від нім. військ, які хотіли здобути якнайбільше збіжжя і жорстоко карали селян, які повставали (гол. на Київщині та Запоріжжі) проти нових порядків.

За Гетьманату більшість укр. військ. одиниць була розформована, з попереднього періоду залишилася тільки Запор. дивізія (див. Запор. корпус), що охороняла півн.-сх. кордони України. У липні 1918 зформовано Сердюцьку дивізію під командуванням полк. Клименка, а з вересня дозволено формування Загону Січ. Стрільців у Білій Церкві, яким командував полк. Є. Коновалець. Вище військ. командування складалося здебільшого з росіян і вороже ставилося до укр. формацій, було санкціоновано також вербування до рос. білоґвардійської Добровольчої Армії.

Проти антиукр. аспектів дії гетьманського уряду і адміністрації посилився опозиційний укр. рух. На поч. серпня 1918 утворився Укр. Нац. Союз (УНС), координаційний осередок укр. політ. партій: УПСФ, УСДРП, УПСР, УПСС; культ.-гром. і проф. орг-цій: Сел, Спілки, Учительської Спілки, Правничого Т-ва, Союзу Залізничників, Лікарської Спілки, центру „Просвіти“, Всеукр. Земського Союзу та ін., які ставили собі за мету закріплення самостійности Укр. Держави та оборону дем.-парляментарного ладу. УНС мав філії по більших м. України, його очолював спершу А. Ніковський, а з 18.9.1918 — В. Винниченко.

Під тиском зовн. подій усвідомлюючи неминучість поразки Центр. держав, частина гетьманських мін. у сер. жовтня подала гол. Ради Мін. „Записку дев’ятьох“ про переорієнтацію на Антанту і про відновлення союзу з Росією. Враховуючи цей документ, гетьман пробував домовитися з УНС про реорганізацію уряду. 24. 10. 1918 Ф. Лизогуб прийняв до свого уряду 4 чл. УПСФ, а гетьман видав грамоту, якою виявляв готовість діяти в інтересах зміцнення самостійности України й обіцяв здійснити зем. реформу та скликати сейм. Ситуація почала налагоджуватися, однак довір’я між гетьманом і УНС відновити не вдавалось. Поразка Німеччини і відтягнення її військ з України та небезпека больш. окупації довели потребу порозуміння з Антантою. Остання вимагала об’єднання всіх протибольш. сил; одночасно вона неприхильно ставилася до самостійної України. В такій ситуації П. Скоропадський оповістив грамотою 14.11. 1918 федерацію з майбутньою небольш. Росією. Він призначив також новий уряд на чолі з С. Гербелем, зформований з рос. монархістів. Проголошення федерації з Росією викликало велике обурення в укр. колах і прискорило повстання, до якого готувалися опозиційні до Гетьманату сили. 13. 11. 1918 УНС створив Директорію Укр. Нар. Респ. для керування протигетьманським повстанням. До складу Директорії увійшли: В. Винниченко — гол., чл.: С. Петлюра (гол. отаман, УСДРП), Ф. Швець (Сел. Спілка), О. Андрієвський (УПСС), А. Макаренко (позапартійний). Основною військ. силою повстання були Січ. Стрільці на чолі з полк. Є. Коновальцем, які стояли в Білій Церкві. Звідси 16.11. почався наступ на Київ. До Січ. Стрільців приєдналися повстанські загони, а також тис. селян. Вирішальний бій між повстанцями і гетьманськими військами відбувся 18. 11. 1918 під Мотовилівкою, де останні були розбиті й відступили до Києва. До повстанців перейшли укр. частини гетьманських військ, а по другому боці залишилися тільки рос. добровольчі та деякі нім. частини. Коли Директорія ґарантувала німцям вільний поворот додому, вони оголосили невтралітет. У таких умовах 14. 12. 1918 гетьман зрікся влади, передавши її своєму урядові, а той, у свою чергу, передав її Директорії. Війська Директорії зайняли Київ, хоча деякий опір гетьманських частин, підтриманий німцями, тривав ще на Чернігівщині та Волині. 19. 12. 1918 Директорія урочисто переїхала з Вінниці до Києва, де була відновлена Укр. Нар. Респ.



ДОБА ДИРЕКТОРІЇ УНР


Третя фаза укр. державности — доби Директорії УНР — починається після усунення П. Скоропадського, хоча підготовка до неї почалася значно раніше, з орг-цією протигетьманського руху. Ця доба була продовженням першої — доби Укр. Центр. Ради УНР, тому своєю деклярацією 26. 12. 1918 Директорія відновила закони УНР, зокрема ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. Директорія призначила свій перший уряд 26. 12. 1918 під головуванням В. Чехівського (УСДРП). Політ. складом цей уряд нагадував склад Укр. Нац. Союзу з участю мін. від УСДРП, УПСР, УПСФ, УПСС. У цьому уряді від нац. меншостей був тільки мін. жид. справ; щодо представників росіян і поляків, то їх не було аж до з’ясування відносин між Україною і больш. Росією та Польщею. Перед новим урядом стояли важкі питання орг-ції влади, військ. сил. На зовн. відтинку стояла проблема Антанти, війська якої почали інтервенцію з півд. Додаткові труднощі створювали постання в Галичині й на Буковині Зах.-Укр. Нар. Респ. (ЗУНР) і справа об’єднання двох укр. держав. Але пріоритетною справою було ставлення до больш. Росії, яка не тільки кваліфікувала Директорію як таку, що „запродавалася капіталістам“, але й організувала на території України свої ради. Одночасно з півн. наступали червоноармійські війська.

Щоб протидіяти цій пропаґанді, Директорія разом з представниками політ. партій вирішила на поч. грудня 1918 взяти за основу розбудови влади т. зв. трудовий принцип, за якого влада по губ. і пов. мала належати трудовим радам робітників, селян і трудової інтеліґенції, без участи поміщиків і капіталістів. Центр. владу обирав Трудовий Конґрес — свого роду парлямент, зформований з депутатів від селян, робітників, трудової інтеліґенції, а також залізничників і поштовиків. У свою чергу, ця своєрідна система дала змогу рос. і поль. пропаґанді кваліфікувати перед альянтами укр. владу, встановлену Директорією, як „больш.“.

Сесія Трудового Конґресу відбулася 23-28.1.1919 у Києві. У ній взяли участь бл. 300 депутатів (на 528 призначених), у тому ч. делеґації від Нац. Ради ЗУНР. Конґресом керувала през. на чолі з С. Вітиком (соц.-демократ з Галичини). Конґрес затвердив акт з’єднання УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22. 1. 1919, передав тимчасово Директорії, доповненій представником ЗУНР, законодавчу і верховну владу, ухвалив принцип заг. виборчого права для творення майбутнього укр. парляменту. Через больш. наступ 28. 1. 1919 Конґрес перервав свою сесію, доручивши дальшу роботу комісіям.

Відразу після повалення гетьманського режиму Директорія опинилася у важкому міжнар. становищі. Україна була оточена ворожими військ. силами. З півн. та сх. наступали больш. війська, на півн.-зах. відтинку створився поль. фронт, на Донщині оформилася білоґвардійська Добровольча Армія ген. А. Денікіна, за Дністром були румуни, а з півд. на відтинку Одеса — Миколаїв загрожував франц.-грец. десант, який від кін. грудня 1918 по січень 1919 захопив півд.-зах. Україну.

 Держави Антанти поставили собі за мету повалити больш. владу і відновити велику Росію. На поч. грудня 1918 червоні війська під проводом В. Антонова, Й. Сталіна і В. Затонського під гаслом „допомоги радянському урядові України“ повели з Курську воєнні операції проти УНР. Незначні військ. сили України на цей час включали Корпус Січ. Стрільців, Запор. корпус і нездисципліновані повстанські загони, що часто переходили до ворога. Большевики зайняли Лівобережжя і підступили до Києва. Тоді 5. 2. 1919 укр. уряд залишив Київ і переїхав до Вінниці. Щойно у березні 1919 війська УНР спинили на півд. фронті наступ большевиків, завданням якого було прорватися через Румунію до Угорщини для допомоги ком. владі Бели Куна.

Ще з грудня 1918 до Одеси прибув франц. десант. Спершу під проводом ген. Боріюса, а з січня 1919 — ген. д’Ансельма десант зайняв півд. частину території між Дністром і Богом по лінії Тираспіль — Бірзула — Вознесенське. УНР опинилася між двох вогнів, больш. і антантського. Треба було дійти до порозуміння або з Москвою, або з Антантою. Спроба В. Чехівського, підтримана В. Винниченком, порозумітися з Москвою не вдалася. Більшість чл. уряду і представників партій зайняли пропоновану С. Петлюрою протибольш. позицію, шукаючи порозуміння з Антантою, від якої УНР сподівалася дістати техн.-військ. допомогу. 11.2.1919 В. Винниченко зрікся головування в Директорії, його обов’язки перебрав С. Петлюра, що вийшов з УСДРП. Щоб полегшити переговори з Антантою, УСДРП і УПСР відкликали всіх своїх чл. з уряду, і 13. 2. 1919 у Вінниці був створений новий уряд під проводом С. Остапенка (позапартійний) і мін., більшість яких належала до УПСФ.

Новий уряд пробував домовитися з франц. командуванням про співпрацю та боротьбу проти большевизму, однак франц. громадськість перебувала під впливом рос. білоґвардійців, які, певна річ, не визнавали укр. держави, втручалися у її внутр. справи, вимагали, щоб укр. армія стала частиною рос. фронту. Серед населення поширилося опозиційне ставлення до уряду, який, під впливом больш. пропаґанди і навіть частини соціялістів, почали називати „буржуазним“. Розбитий на різні осередки уряд не контролював ситуацію. Укр. військ. частини деморалізувалися, чимраз більше до командування приходили отамани. З цього користалися большевики і їхні війська, розбиваючи укр. фронт. Для стабілізації ситуації УСДРП і УПСР 22. 3. створили у Кам’янці-Подільському Комітет Охорони Респ. під проводом В. Чехівського, при співпраці І. Мазепи, А. Степаненка та ін. Цей комітет вимагав припинити переговори з Антантою і розпочати їх з сов. урядом України. Тим часом загони отамана М. Григорієва відтіснили війська Антанти з Херсону і Миколаєва, а 6. 4. ці війська залишають Одесу.

Після поразки і відступу з України військ Антанти уряд С. Остапенка втратив рацію свого існування, і 9.4.1919 Директорія створила у Рівному новий уряд, очолений Б. Мартосом (УСДРП) і зформований з чл. УСДРП і УПСР. Соц. уряд своєю деклярацією 12.4. закликав до боротьби проти аґресії рос. большевиків-комуністів, запевняючи, що уряд не буде кликати собі на допомогу чужу військ. силу. Ситуація на Україні дещо поліпшилася, населення в окупованих обл. не вірило більше больш. пропаґанді; обурені їхньою поведінкою селяни чинили опір. Протягом квітня-червня 1919 на Україні відбулося до 328 повстань (заява гол. уряду УССР X. Раковського). Проти большевиків виступили і ліві формації УСДРП „незалежники“, частина УПСР, створивши Всеукр. Рев. Комітет під проводом А. Річицького та Ю. Мазуренка, хоча вони стояли на „сов. плятформі“. Проти большевиків вели боротьбу у квітні-травні повстанські отамани М. Григоріїв і Д. Зелений. Початкові успіхи уряду УНР у боротьбі з большевиками зазнали удару з боку УПСС і Укр. Нар.-Респ. Партії. Вони разом з отаманом В. Оскілком 24. 4. 1919 організували в Рівному переворот, який, однак, був безкровно ліквідований. У травні 1919 Армії УНР довелося вести боротьбу на Волині та Поділлі як проти наступу поль. військ ген. Ю. Галлера, так і проти нового больш. наступу. Укладене перемир’я з поляками (24. 5) дало змогу укр. армії провести реорганізацію в 4 армійські групи: Січ. Стрільців, Запор., Волинську і Півд.-Сх. з 15 тис. вояків і повести на поч. червня наступ проти большевиків та витіснити їх з півд.-зах. Поділля. Таким чином була підготована територія для Укр. Гал. Армії (УГА), яка під тиском поляків 16-18. 7. 1919 перейшла Збруч.

У червні 1919 уряд УНР переїхав до Кам’янця-Подільського, який на деякий час став столицею УНР. У цей час зроблено чергову спробу держ. перевороту: з ініціятиви чл. УПСС полк. П. Болбочан самовільно проголосив себе командиром Запор. корпусу в Проскурові. З цього скористалися большевики, щоб зайняти територію між Проскуровом і Кам’янцем. Однак у липні Армія УНР дістала підсилення з прибуттям до Кам’янця Всеукр. Рев. Комітету, а також згодом — УГА. З півд. пробивалися частини отамана Ю. Тютюнника з 3500 повстанцями з кол. загону М. Григорієва. Кам’янець-Подільський став центром укр. політ. і військ. життя. Тут перебували з липня два уряди УНР і ЗУНР. До складу Директори входили: С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко і Є. Петрушевич. Правда, останній, отримавши від Нац. Ради поширені права з титулом диктатора, завідував тільки справами Галичини.

Між УСДРП і УПСР досягнено домовленість щодо форми влади. Ця домовленість передбачала, що в основу держ. будівництва УНР ставитимуться принципи широкого демократизму і парляментаризму. Вибори плянувалося провести на основі п’ятичленної виборчої формули. Після цього 27. 8. 1919 проведено переорганізацію уряду. Його очолив І. Мазепа (УСДРП) за участю ч. УСДРП, УПСР і 2 позапартійних.

На поч. серпня 1919 після реорганізації УГА почався її спільний з Армією УНР похід проти большевиків одночасно на Київ і Одесу. Незалежно від укр. стратегічного пляну ген. А. Денікін, без погодження з українцями, почав офензиву проти большевиків на Лівобережній Україні, прямуючи також до Києва. Для координації укр. військ. операцій було створено спільний Штаб Гол. Отамана на чолі з ген. М. Юнаковим і В. Курмановичем як ген.-квартирмайстром. Цей штаб командував реґулярною армією з 85 тис. вояків і бл. 15 тис. укр. повстанців, що перебували в больш. запіллі. Об’єднані армії з 2. 8. через Шепетівку, Жмеринку, Вінницю (12.8.), Бердичів, Житомир (21.8.) вели завзяті бої з відступаючими больш. військами. 31. 8. 1919 укр. частини сер. відтинку ввійшли до Києва, куди в той самий час прибули лівим берегом частини Добровольчої Армії. Щоб не допустити до збройного конфлікту між двома противниками большевиків, укр. командування відтягнуло свої війська з Києва на півд. зах. від м.

У цей час між укр. союзниками дійшло до розходження в поглядах щодо стратегії дальшої боротьби. Директорія й уряд УНР вважали за основного противника білу і червону Росію і тому для здобуття допомоги від Антанти були готові укласти союз з Польщею. Гал. українці на чолі з Є. Петрушевичем, навпаки, найбільшим противником вважали Польщу і для звільнення Галичини були готові порозумітися з Денікіном та за його посередництвом отримати підтримку Антанти. Тим часом держави Антанти неприхильно ставилися до укр. держ. незалежности й тримали в бльокаді території УНР, не допускаючи довозу озброєння, ліків, обмундирування для війська, а також одягу, взуття для цивільного населення. Одночасно Добровольча Армія повела на окупованих нею землях нищівну політику проти всього укр., відновлюючи поміщицьке землеволодіння. Це спричинило вибух масових повстань (Н. Махна, отамана Д. Зеленого та ін.). С. Петлюра, якому Директорія передала 15. 9. 1919 всі свої повноваження, і уряд УНР вирішили прийти на допомогу повстанському рухові й 24.9. оголосили війну Денікінові. Білоґвардійські війська на цей час зайняли значну частину півд. Київщини і Поділля. Контрнаступ укр. армії, що почався наприкін. вересня, проходив у вкрай важких умовах: несподівано вдарили холоди, спалахнула епідемія тифу. Позбавлені через бльокаду Антанти ліків і санітарних матеріялів, військо і населення масово гинули. У висліді епідемії укр. військо зазнало до 70% людських втрат, останніми своїми силами воно чинило опір денікінським частинам, які в жовтні зайняли велику частину Правобережжя. У цих катастрофічних умовах Начальна Команда УГА під проводом ген. М. Тарнавського підписала 6. 11. 1919 у Затківцях перемир’я з Денікіном. За умовами перемир’я УГА увійшла до складу „Збройних сил Півд. Росії“ (офіц. назва армії А. Денікіна). Є. Петрушевич був проти цього рішення Проводу УГА. 16. 11. він разом з урядом ЗУНР виїхав з Кам’янця до Відня. Ще перед тим, 15. 11. чл. Директорії Ф. Швець і А. Макарекко, виїжджаючи за кордон, передали всі свої права С. Петлюрі, який з урядом УНР та армією залишив Кам’янець і подався на півн. зах. 17. 11. 1919 поляки окупували Кам’янець-Подільський, тимчасову столицю УНР.

Наприкін. листопада Армія УНР опинилася в р-ні Чорториї над Случем на Волині, оточена большевиками, денікінцями та поляками. Продовжувати боротьбу у формі реґулярного війська було важко. В таких умовах С. Петлюра скликав 4. 12. 1919 у Чорториї нараду чл. уряду УНР і командувачів частин Армії УНР. На цій нараді було вирішено перейти на партизанську форму боротьби в запіллі большевиків і денікінців. 6. 12. 1919 частина військ УНР під командою ген. М. Омеляновича-Павленка і ген. Ю. Тютюнника разом з гол. Ради Мін. І. Мазепою вирушила у Зимовий Похід (див. Зимові походи), у запілля окупантів. С. Петлюра виїхав до Варшави, де перебувала місія УНР на чолі з мін. закордонних справ А. Лівицьким, щоб звідти пробувати змінити ставлення держав Антанти до укр. питання.

Саме тоді, коли У ГА переходила до Денікіна, 7. 11. 1919 почався третій наступ большевиків на Україну. Добровольча Армія відступила на півд. Вже 16. 12. большевики втретє зайняли Київ, а до сер. лютого 1920 витіснили з України війська Денікіна. Після розгрому денікінської армії, на підставі угоди між ревкомом УГА й командуванням больш. армії УГА стала частиною їхньої армії (Червона УГА). За винятком Волині й Зах. Поділля з Кам’янцем-Подільським, що їх зайняли поль. війська, вся територія УНР опинилася під контролем большевиків. На окупованому поляками Поділлі перебували уповноважений уряду УНР І. Огієнко, а також частина уряду УНР з І. Мазепою. Вони підтримували зв’язок з Армією УНР, що пішла у Зимовий Похід, і гол. отаманом С. Петлюрою у Варшаві. Військ.-партизанські частини під проводом ген. М. Омеляновича-Павленка діяли в запіллі Денікіна і большевиків на Єлисаветщині і Ольгопільщині, Знам’янщині, переходили Дніпро, доходячи до Золотоноші. У березні 1920 С. Петлюра видав наказ армії Зимового Походу пробиватися на зах., що й було виконане 6. 5. 1920.

Тим часом укр. дипломатична місія у Варшаві на чолі з А. Лівицьким продовжувала переговори з поляками. 2.12.1919 було ухвалено декларацію, на основі якої усталено кордон між Україною і Польщею, що мав проходити по кол. рос.-австр. кордону. Згодом, 22. 4. 1920, був підписаний т. зв. Варшавський договір, за яким укр.-поль. кордон визначено по лінії Збруча і далі, вздовж сх. кордону Рівненського пов. до Прип’яті. Одночасно Польща визнавала „незалежну УНР на чолі з гол. отаманом С. Петлюрою“. Польща зобов’язувалася не укладати міжнар. угод, скерованих проти України. Договір забезпечував нац.-культ. права полякам на Україні й українцям — у Польщі. Умови Варшавського договору, зокрема перехід до Польщі зах. укр. земель, призвели до глибоких і болючих розходжень серед українців. Проти цього договору рішуче протестував екзильний уряд ЗУНР та вся укр. спільнота в Галичині. Протестували також укр. політ. діячі на еміґрації: М. Грушевський, В. Винниченко, Микита Шаповал, С. Вітик та ін.

Внутр. труднощі, спричинені Варшавським договором, змусили уряд І. Мазепи скласти повноваження. Новий уряд, останній уряд УНР на укр. землях, зформував у травні 1920 В. Прокопович (УПСФ).

Відразу після підписання Варшавського договору, 25. 4. 1920, почався наступ поль.-укр. військ у напрямі на Київ та Бобруйськ. Укр. частини складалися з двох стрілецьких дивізій під командою полк. М. Безручка й О. Удовиченка, а також з армії, що повернулася з Зимового Походу. Вже 7. 5. 1920 дивізія М. Безручка разом з поль. частинами увійшла до Києва. Однак на поч. червня больш. армія С. Будьонного примусила поль.-укр. війська відступити до Дністра й на зах. — до Замостя, під Варшаву. Після розгрому большевиків 15. 9. 1920 під Варшавою почався поль.-укр. контрнаступ. У сер. жовтня частини Армії УНР, що налічували до 25 тис. вояків, зайняли Поділля по лінії Шаргород — Бар — Літин.

Тим часом поль. уряд 12.10. уклав з большевиками перемир’я, поставивши укр. війська у важке становище. Перебуваючи ще на Україні, Директорія схвалила 12. 11. 1920 закон про Тимчасове управління та законодавство в УНР. Після важких боїв 21. 11. 1920 Армія УНР перейшла Збруч. На території поль. держави вояків було інтерновано в таборах. Після цього збройну боротьбу з большевиками вели різні повстанські загони, що діяли на Поділлі, Київщині, Катеринославщині та Полтавщині, чисельність яких наприкін. 1920 становила бл. 40 тис. повстанців. Подекуди ця партизанська боротьба тривала до 1924. Для підсилення повстанського руху на Україні восени 1921 з добровольців Армії УНР, що були інтерновані в Польщі, організовано партизанський рейд. Під проводом Ю. Тютюнника були створені дві групи — Волинська і Подільська, які, перейшовши сов. кордон, діяли на Правобережжі протягом листопада 1921. Частина учасників цього другого Зимового Походу потрапила в полон. Під Базаром 23. 11. 1921 359 учасників походу було розстріляно.

Польща уклала з РСФСР і УССР 18. 3. 1921 Ризький мирний договір, яким визнавала УССР. Натомість Росія визнавала приєднання до Польщі західньоукр. земель. Перебуваючи вже на еміґрації, представники УНР зформували 3. 2. 1921 в Тарнові Раду Респ. як тимчасовий верховний орган нар. влади під головуванням І. Фещенка-Чопівського. Рада проіснувала до серпня 1921.



ЗАХ.-УКР. НАР. РЕСП. (1918 — 23).


Держ. відродження на зах. укр. землях — у Галичині, на Буковині й Закарпатті, які входили до складу Австро-Угорщини, відбувалося відокремлено, але під сильним впливом подій на Наддніпрянщині. Делеґація УНР в Бересті (9. 2. 1918) домоглася окремого таємного договору з Австро-Угорщиною, згідно з яким та мала створити з Галичини і Півн. Буковини окремий укр. автономний край, але згодом Австрія відмовилася від цього наміру.

Від вересня 1918, відчуваючи бл. упадок Австро-Угорщини, українці в Галичині почали готуватися до перебрання влади в краю. Наприкін. вересня у Львові створено Військ. Комітет, який згодом очолив сотн. Укр. Січ. Стрільців (УСС) Д. Вітовський. Завданням Комітету була військ. орг-ція перебрання влади.

Укр. Парляментарна Репрезентація скликала 18. 10. 1918 у Львові збори всіх укр. послів австр. Держ. Ради і чл. Палати Панів, укр. чл. гал. і бук. сеймів. Було запрошено також по 3 делеґати від політ. партій Галичини і Буковини. Ці збори під проводом Є. Петрушевича вирішили уконституювати Укр. Нац. Раду (УНРаду) — політ. представництво укр. народу в Австро-Угорщині. Рада, спираючись на право самовизначення народів, проголосила Укр. Державу на території Галичини, Півн. Буковини й Закарпаття. Мала бути опрацьована конституція на дем. засадах пропорційного представництва нац. меншостей у всіх держ. органах. 19. 10. 1918 Збори обрали гол. УНРади Є. Петрушевича, а для справ Галичини було створено Делеґатуру УНРади під проводом К. Левицького. 30. 10. Укр. Парляментарна Репрезентація поставила перед австр. урядом вимогу про передачу в руки УНРади всієї влади в Галичині та Півн. Буковині. Однак намісник Галичини Гуйн відповів відмовою. Тоді УНРада вирішила перебрати владу силою. Це завдання було доручено сотн. Д. Вітовському, який з Військ. Комітетом, що мав 60 старшин і 1200 вояків, в ніч на 1. 11. 1918 роззброїв вояків ін. національностей і зайняв важливі урядові установи у Львові. Те саме було зроблено у пов. м. Галичини. Після цього нім. і угор. військ. частини залишили Галичину. УНРада призначила Д. Вітовського командиром військ. частин.

УНРада визначила 9. 11. 1918 назву для держави — Зах.-Укр. Нар. Респ. (ЗУНР). Гал. делеґатура створила перший уряд — Держ. Секретаріят на чолі з К. Левицьким (гол. Ради Держ. Секретарів). Держава ЗУНР, включаючи Півн. Буковину й Закарпаття, охоплювала бл. 70 тис. км² території з 6 мільйонами населення (71% українців, 14% — поляків, 13% — жидів, 2% — ін.). Однак невдовзі Буковину захопили румуни, Закарпаття лишилося далі під Угорщиною, а зах. частину Галичини окупували поляки. Таким чином під управлінням західньоукр. уряду залишилася територія з 4 мільйонами населення (75% українців, 12% — поляків, 11% — жидів). Для меншостей УНРада оголосила персональну автономію. До нової влади жиди та німці поставилися льояльно, поляки зайняли ворожу позицію. Від самого поч. вони вели з українцями збройну боротьбу, у висліді якої 21. 11. 1918 укр. військ. частини були змушені залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, що став до кін. грудня 1918 осідком укр. уряду.

У цій боротьбі полякам допомагала вся поль. держава, тоді як ЗУНР могла розраховувати тільки на військ. спроможність Галичини. Все ж таки вся територія поза Львовом і коридором, що пов’язував його з Перемишлем і деякими зах. пов., залишилася в укр. руках, а війна велася зі змінним успіхом. З кін. грудня 1918 УНРада, уряд ЗУНР переїхали до Станиславова, де 4. 1. 1919 зібралася Сесія УНРади (150 чл.). Вона створила Виділ УНРади з 10 чл., що виконував функції президентури ЗУНР. Був обраний новий уряд під головуванням С. Голубовича, зформований з чл. нац.-дем., радикальної, соц.-дем. партій і позапартійних.

Від самого поч. існування ЗУНР УНРада доручила Держ. Секретаріятові заходитися коло справи об’єднання всіх укр. земель в одну державу. Вже 1. 12. 1918 підписано у Фастові угоду про об’єднання ЗУНР з УНР. 4. 1. 1919 у Станиславові УНРада схвалила закон про злуку двох укр. держав; 22. 1. 1919 у Києві відбулося проголошення злуки ЗУНР (Галичина, Буковина, Угор. Русь) з УНР (Наддніпрянська Україна).

Вона була ратифікована Трудовим Конґресом. Після об’єднання назву ЗУНР змінено на Зах. Обл. Укр. Нар. Респ. (ЗО УНР). Однак формальна зміна назви і постанова про соборність не змінили побудову й орг-цію влади в Галичині: час був надто короткий, та й обставини не сприяли реорганізації. Крім того, були також розходження у політ. міркуваннях. Відповідальні політики Галичини вважали, що ЗУНР має більші шанси визнання на міжнар. конференції. Держ. мужі УНР тим часом розраховували на допомогу Польщі у боротьбі проти большевиків, навіть коштом територіяльних концесій.

Починаючи з листопада 1918, УНРада провела в Галичині низку законодавчих постанов-законів: про орг-цію війська (13. 11. 1918), тимчасову адміністрацію (15. 11. 1918), тимчасову орг-цію судівництва (16. 11. 1918), держ. мову (1.2. 1919), шкільництво (13. 2. 1919), громадянство (8. 4. 1919), зем. реформу (14. 4. 1919). У внутр. політиці всі укр. партії були одностайні, солідарно співпрацювали, щоб чинити опір поль. аґресорові. ЗУНР намагалася здобути визнання ін. держав, закінчити війну з Польщею. Вона утворила свої посольства у Відні, Берліні, Будапешті, Празі, підтримуючи фактичні взаємини, оскільки лише Австрія визнавала леґітимність представництва ЗУНР. Крім того, існували місії ЗУНР у Беоґраді, Римі й Ватикані, пізніше організовано представництво ЗУНР у США, Канаді й Бразілії. Але найбільшу увагу уряд ЗУНР приділив мирній конференції у Парижі, куди в січні 1919 було надіслано делеґацію, яка до липня входила до складу делеґації УНР. Згодом виділили окрему делеґацію на чолі з В. Панейком, а з листопада 1919 представники ЗУНР вийшли зі спільної делеґації. Назагал ставлення міжнар. кіл до питання Галичини було прихильніше, ніж до питання УНР. У сер. лютого 1919 УГА розпочала Вовчухівську операцію, щоб замкнути кільце навколо Львова. Цей успішний укр. наступ був припинений з ініціятиви мирної конференції, яка вислала до Львова місію на чолі з ген. Бартелемі для переговорів з урядом ЗО УНР у справі перемир’я з поляками. Ця місія запропонувала демаркаційну лінію („Бартелемі“ лінію), на підставі якої Львів і Дрогобицький нафтовий басейн, приблизно 40% території Сх. Галичини, залишалися Польщі. Однак ці пропозиції 4. 3. 1919 уряд ЗО УНР відкинув, після чого відновилися воєнні дії. Чергові спроби укладання перемир’я робилися з ініціятиви Найвищої Ради держав Антанти (19. 3. 1919), а згодом міжсоюзної Комісії, очолюваної ген. Л. Ботою (13. 5. 1919). На пропозицію останньої Дрогобицький басейн мав залишитися по укр. боці. Ці ініціятиви відкинули поляки, які почали офензиву проти УГА. Поль. уряд надіслав 15. 5. 1919 на укр. фронт у Галичині та на Волині зформовані у Франції дивізії ген. Ю. Галлера, які призначалися тільки для боротьби з большевиками. За допомогою переважаючих числом і озброєнням частин Галлера і рум. військ, які наступали на гал. Покуття, на поч. червня поляки зайняли майже всю Галичину, за винятком трикутника між Дністром і Збручем.

У цей критичний для ЗУНР момент уряд С. Голубовича 9. 6. 1919 склав повноваження, а УНРада призначила Є. Петрушевича повновласним диктатором ЗУНР. Петрушевич створив виконавчий орган — Раду Уповноважених. Ці зміни піднесли дух населення і війська. У червні під командою ген. О. Грекова УГА розпочала т. зв. Чортківську офензиву (7-28. 6. 1919), яка увінчалася здобуттям Сх. Галичини. Однак після цих початкових мінімальних успіхів Найвища Рада мирної конференції уповноважила Польщу продовжувати свої операції по Збруч. Міжнар. тиск, а також недостача зброї змусила УГА і уряд ЗУНР відступити протягом 16-18. 7. 1919 за Збруч. Галичину окупувала Польща.

Тимчасовим осідком диктатора й уряду 30 УНР та Начальної Команди УГА, що нараховувала 45 тис. вояків, від липня до листопада 1919 став Кам’янець-Подільський. Тут час від часу приходило до дисонансів з колами УНР, які не схвалювали проголошення „диктатури“, натомість гал. кола критикували політику УНР, що почала щораз більше орієнтуватися на Польщу. Є. Петрушевич не брав участи в Директорії, він далі правив всіма держ. справами Галичини. Розходження між галичанами і наддніпрянцями виявилися також у ставленні до А. Денікіна, з яким перші, під впливом Антанти, готові були порозумітися, тоді як УНР воліла знайти компроміс з Польщею, щоб через неї мати підтримку зах. держав у боротьбі проти большевиків і денікінських білоґвардійців. І хоча 24. 9. 1919 обидва уряди — УНР і ЗУНР видали спільну деклярацію про боротьбу з Денікіном, УГА, охоплена епідемією тифу, незабаром перейшла до його армії. Є. Петрушевич з Відня керував політикою ЗУНР. На поч. 1920 УГА увійшла до складу больш. армії (Червона УГА). Доля Галичини була обумовлена Варшавським (22. 4. 1920), пізніше Ризьким (18. 3. 1921) договорами. Остаточним рішенням Ради Амбасадорів 14. 3. 1923 її приєднано до Польщі.

Укр. визвольна боротьба на Буковині тривала короткий час. Делеґати Буковини взяли участь 18-19. 10. 1918 у створенні УНРади. Укр. політ. представники на зборах 25. 10. створили у Чернівцях Укр. Крайовий Комітет, своєрідний парлямент, що вважався за бук. делеґатуру УНРади.

 На великому зборі у Чернівцях 3. 11. 1918 за участю бл. 10 тис. учасників було висунуто вимогу злуки Буковини з Україною, 6. 11. 1918 Крайовий Комітет перебрав владу в укр. частині Буковини, а през. краю було проголошено О. Поповича. Помірковані рум. посли на чолі з А. Ончулом погоджувалися на поділ Буковини на укр. і рум. частини. Однак група Я. Флондора викликала війська з Румунії, які 11. 11. 1918 зайняли Чернівці, а згодом, не зважаючи на опір населення, і решту Півн. Буковини. Після цього спішно скликаний румунами „Ген. Конґрес Буковини“ проголосив 28. 11. 1918 злуку Буковини з Румунією. На мирних конференціях в Сен-Жермені (див. Сен-Жерменський договір) та Севрі (10. 8. 1920) Буковину визнано за Румунією. Проти рум. окупації Буковини протестували представники ЗУНР, УНР і УССР.

На Закарпатті після розвалу Австро-Угорщини утворилися нар. ради, які здебільша стояли за приєднання до України. У Хусті „Собор Русинів“ — 400 делеґатів під керівництвом М. і Ю. Бращайків — 21. 1. 1919 виявили волю приєднатися до УНР. 8. 5. 1919 представники рад з Ужгороду, Хусту й Пряшева утворили Центр. Нар. Руську Раду, яка проголосила об’єднання Карп. Руси з Чехо-Словаччиною. На це рішення значний вплив мала закарп. еміґрація в США, яка вела переговори з Т. Масарикомі чехо-словацькими представниками. Більшість представників закарп. еміґрантів висловилася за приєднання Закарпаття до федеративної респ. чехів і словаків. Сен-Жерменським договором 10. 9. 1919 мирна конференція санкціонувала приєднання Закарпаття до Чехо-Словаччини, а також апробувала його автономний статус.



VII. УКРАЇНА МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ (1918 — 39)


Цей період найновішої історії України, що охоплює ледве 20 pp., вагомий на події, які визначили дальше спрямування буття укр. народу. Однак міжвоєнний період ще слабо вивчений і часто висвітлений однобічно. Не тільки сов. історіографія фальшує іст. дані, але також поцейбічні історики часто підходять до них суб’єктивно, а більшість студій позбавлена потрібного дослідно-наук. апарату.

Трудність вивчення цього періоду полягає в тому, що він не являє одноцільної картини. Дослідники мусять відокремлено студіювати історію чотирьох окупованих „Україн“: укр. земель під большевиками, під Польщею, під Румунією, під Чехо-Словаччиною. В силу тодішніх політ. обставин події на цих землях відбувалися майже цілком відокремлено і між ними існували тільки спорадичні зв’язки. Для цілости картини слід ще додати відомості про укр. політ. еміґрацію, яка постійно намагалася бути в контакті з укр. землями, впливати на розвиток крайових подій. Вага еміґрації була тим більша, що тільки тут політ. дія і думка не зазнавали переслідувань окупантів.



УКР. ЗЕМЛІ ПІД БОЛЬШЕВИКАМИ


Укр. Соціялістична Радянська Респ. (УСРР) остаточно встановилася на центр. укр. землях у грудні 1919, хоч її поч. сягають кін. грудня 1917. В історії УСРР цього часу з погляду вияву нац. форм виділимо три характерні періоди: 1917 — 22, 1922 — 32, 1933 — 39.

За першого періоду — 1917 — 22 — велася ще завзята збройна боротьба між політ. утвореннями, які виникли у висліді волевиявлення укр. народу: УНР, Укр. Державою, Директорією УНР і рос. окупантами (большевиками та їхніми коляборантами і білоґвардійцями). Рос. окупація охоплювала тільки частину Наддніпрянщини і мала тимчасовий характер. Цей період збігається у всесов. маштабі з періодом т. зв. „воєнного комунізму“.

Після перемоги в Росії большевики намагалися захопити владу на Україні: чи то підготовок) повстання 12. 12. 1917, яке було роззброєне, чи за посередництвом Всеукр. З’їзду Рад Роб., Солдатських і Сел. Депутатів у Києві 17-19. 12. 1917, який, однак, висловив довір’я Укр. Центр. Раді. Тоді больш. керівники вирішили своїми військ. частинами ззовні захопити владу, спираючись на незначні співзвучні їм формації, що існували у м., 25. 12. 1917 у Харкові проголошено „Респ. Рад“, спершу названу також Укр. Нар. Респ. Згодом створено роб.-сел. уряд — Нар. Секретаріят, очолений спершу Є. Медведєвим, а з лютого 1918 після окупації Лівобережної і Півн. України та Києва червоноґвардійцями, під проводом В. Антонова-Овсієнка, — М. Скрипником. Ця влада не мала підтримки в народі, і в березні-квітні 1918 всю укр. територію звільнено від больш. окупації. Знову під командуванням Антонова, спираючись на зовн. сили, наприкін. 1918 розпочато другий наступ большевиків; вони на поч. лютого 1919 захопили Київ, а до вересня 1919 — значну частину України. За цього другого етапу встановлений уряд на чолі з X. Раковським з пропаґандистських мотивів визнавав незалежність України, а скликаний у Києві 6-10. 3. 1919 III Всеукр. З’їзд Рад прийняв конституцію УССР як „незалежної і суверенної держави“. Насправді держ. апарат і адміністрація були Україні чужі, придушували всякі укр. прояви і безмірно експлуатували її економічно. 28.12.1920 між УССР і РСФСР був підписаний „Роб.-сел. союзний договір про військ. і госп. співпрацю“.

3. 12. 1919 почалася третя окупація України большевиками, за якої, попри пристосування до укр. обставин, продовжувалася політика боротьби проти „петлюрівщини“ і видобутку з України максимальної кількости матеріяльних цінностей. Все це відбувалося за системи „воєнного комунізму“, з її націоналізацією всієї приватної пром-сти й торгівлі, а на с. — продовольчою розверсткою (харч. розкладкою), за якою селянам залишалася норма харчів, решту ж забирала держава. Ця політика довела до руїни сіль. госп-во, і 1921 — 23 на Україні, особливо в степ. р-нах, вибухнув голод, у висліді якого загинуло до 1,5 мільйона селян.

За цього, першого періоду, крім панування Ком. партії (большевиків) України (КП(б)У), яка насправді була слухняним філіялом РКП(б) та складалася здебільшого з неукраїнців, вороже наставлених до укр. нац. прагнень, толеровано ще дві партії з ком. плятформою, які, проте, діяли на нац. основі, намагалися вести незалежну від Москви політику — т. зв. нац.-ком. партії боротьбістів і укапістів. Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів-Боротьбістів — це ліва фракція УПСР, яка з поч. 1919 співпрацювала з большевиками і входила до складу „Роб.-сел. уряду“ X. Раковського. У березні 1920 боротьбістів змусили самоліквідуватися і частинно влитися в КП(б)У. Пізніше кол. боротьбісти відограли значну ролю на відтинку українізації. Серед лідерів боротьбістів були О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко, В. Еллан-Блакитний та ін. Другою формацією була Укр. Ком. Партія (УКП — укапісти). Її утворено як ліве крило УСДРП на поч. 1920 (проіснувала до 1925). Серед визначніших чл. УКП були: А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович та ін. Про вплив цих формацій свідчить те, що боротьбісти мали бл. 15 тис. чл., укапісти — 4000, а чл. КП(б)У 1918 було 4360.

Впродовж 1921 большевикам вдалося приборкати опір нац. повстанців, а також білоґвардійців, одночасно підписавши мирний договір з Польщею (в Ризі 18.3.1921), і покінчити з інтервенцією Зах. Тоді ж екон. крах примусив большевиків перейти від політики „воєнного комунізму“ до т. зв. „нової екон. політики“ (період НЕП-у): певна лібералізація і децентралізація економіки, вільний ринок, який сприяв розвиткові приватної ініціятиви. НЕП спричинив поліпшення життя робітників та частково реабілітував селянство. На Україні, крім цих заг. змін, активізувався ще й нац. момент. Відносну лібералізацію українці використали, щоб поставити вимоги на культ. і нац. відтинках. Розпочався період використання леґальних можливостей в ділянці культури, економіки, частково — в політиці, період, що тривав менше 10 pp. (1922 — 29).

Селянин платив державі натуральний податок, а решту продукції мав право продавати на вільному ринку. Мала пром-сть перейшла в приватні руки на правах оренди у держави. НЕП частково уможливив відродження капіталістичної системи. На Україні розвинулася кооперація, зростали кадри укр. техн. інтеліґенції.

Большевики, ідучи на поступки в екон. ділянці, не допускали їх в ділянці політ. Щоб закріпити централізоване правління сов. респ., 30. 12. 1922 І З’їзд Совєтів РСФСР, УССР, Білор. ССР і Закавказької ССР у Москві ухвалив деклярацію і договір про створення Союзу Сов. Соціялістичних Респ. (СССР), багатонац. держави федеративного типу, яка формально надавала своїм чл. право вільного виходу з СССР. Під час підготовки конституції нової больш. держави 1923 виринули розбіжності між росіянами і нерос. делеґатами. Перші обстоювали принцип федерації, яка мала довести до посиленого централізму, тоді як українці разом з грузинами наполягали на вільнішій конфедерації, в якій, за висловом X. Раковського, „треба відібрати у федеральних нар. комісарів (центр. уряд) 9/10 з їхніх прав і передати їх нац. респ.“. Однак ці домагання були відкинені, й конституція СССР була затверджена II З’їздом Совєтів 31. 1. 1924. На підставі цієї конституції зовн. політика і торгівля, військ. справи, транспорт, пошта переходили до компетенції союзної влади. За респ. залишилися ділянки внутр. і зем. справ, освіти, юстиції, охорони здоров’я, соц. забезпечення; але й цим „техн.“ наркоматам вказівки приходили з Москви. Вже на цьому етапі формування СССР проявилася русифікаторська великодерж. лінія партії Й. Сталіна, який тоді виконував функції наркома в справах національностей.

У нац. питанні спрямовуюче значення мав XII з’їзд РКП(б) 17-25. 4. 1923, який схвалив принцип „коренізації“ й засудив рос. шовінізм. Нова нац. політика мала сприяти розвиткові нац. кадрів, запровадженню рідної мови в освіті, дерусифікації держ. апарату і навіть створенню в окремих респ. нац. армії. Однак вже при схваленні цих реформ М. Скрипник висловив сумнів щодо можливости їх реалізації.

Спираючись на ці й ін. партійні та держ. постанови, на Україні розпочато процес, названий „українізацією“. За задумом офіц. кіл цей процес мав би обмежуватися шкільництвом, але він охопив й ін. ділянки: пресу, літературу, театр, кіно, мистецтво, науку, в-ва, навіть партію, комсомол, держ. апарат, а частково й військо. Інтенсивніше українізація розвивалася з 1925 коли було усунено секретарів ЦК КП(б)У рос. шовіністів Е. Квірінґа і Д. Лебедя. Гол. ролю в українізації відіграв нар. комісаріят освіти, зокрема, його керівники О. Шумський (1924 — 26), а згодом — М. Скрипник (1927 — 32). Завдяки їхнім заходам було досягнуто значних результатів в освіті та культурі, зросло число українців у великих м., серед робітництва та інтеліґенції. Частково українізовано держ. і адміністративний апарати, у цьому мав деякі заслуги гол. Раднаркому УССР В. Чубар (1924 — 34). Але найважчою була справа з партійними кадрами, в руках яких зосереджувалася вся влада.

Під впливом цих змін з еміґрації повернулися деякі культ. (М. Грушевський, С. Рудницький, А. Ніковський) та політ., перев. з УПСР (П. Христюк, М. Шраг), й ін. діячі. Особливо активну діяльність розгорнула Всеукр. Академія Наук (див. Укр. Академія Наук). На іст. відтинку всебічну працю розвинув М. Грушевський. Але найбільш відважними були виступи укр. письм. — групи неоклясиків на чолі з М. Зеровом, літ. об’єднання Ланка (МАРС), особливо Вільної Академії Пролетарської Літератури (Вапліте, 1926 — 28), яка під проводом М. Хвильового ставила самостійницькі вимоги (клич: „Геть від Москви“). Вони виходили за літ. рамки і порушували також політ. аспект. З цієї заг. атмосфери 1920-их pp. скористалися і діячі укр. Церкви, що на Церк. Соборі в Києві 11-27. 10. 1921 створили Укр. Автокефальну Правос. Церкву (УАПЦ), яку очолив митр. Василь Липківський.

Цей заг. культ.-нац. розвиток мав вплив і на ситуацію в самій партії, викликаючи різні „ухили“. О. Шумський, який протестував проти призначення Л. Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У (1925 — 28), а згодом обороняв М. Хвильового з його антирос. гаслами, був засуджений у травні 1926 за націоналістичний ухил, т. зв. „шумськізм“, і виведений з уряду і КП(б)У. На його захист виступила Ком. Партія Зах. України (КПЗУ) на чолі з О. Васильковим, Р. Туринським, К. Максимовичем. За директивою з Москви ЦК КПЗУ було розпущене, групу Василькова-Турянського виключено з партії (на поч. 1928), а тих чл. партії, які перебували на території УССР, згодом ліквідовано. 1928 виявився новий ухил, на цей раз в економіці. Укр. економіст рос. походження М. Волобуєв засудив у ж. „Більшовик України“ колоніяльну політику Москви щодо України.

Самостійницькі прояви на Україні ставали небезпечними для рос. центр. уряду. Щоб покласти край цим проявам, усьому укр. культ. процесові й українізації, у вересні 1929 відбулися арешти визначних діячів укр. науки, культури й УАПЦ за „належність“ до вигаданих ОГПУ Спілки Визволення України (СВУ) і Спілки Укр. Молоді (СУМ). Процес над 45 „керівниками“ СВУ відбувся 9. 3. — 19. 4. 1930 у Харкові з вироками від 2 до 10 pp. ув’язнення; більшість засуджених була згодом ліквідована.

Налрикін. 1920-их pp. Сталін, покінчивши з внутр. опозицією „правих“, а згодом з троцькістами (див. Л. Троцький), почав ліквідацію НЕП та політики лібералізації і встановлення диктатури із зміцненням бюрократичної системи партії. У грудні 1927 XV З’їзд ВКП(б) ухвалив перехід до колективізації і прискорення індустріялізації нар. госп-ва. Одночасно розпочато першу п’ятирічку „розвитку нар. госп-ва СССР“( 1928 — 33) (див. П’ятирічки). Ці пляни були націлені на мілітаризацію СССР і концентрацію пром-сти в Росії. Поступово ліквідовано приватну пром-сть, удержавлено торгівлю, а на с. запроваджено примусову колективізацію. Всіх тих, хто чинив навіть пасивний опір цим заходам, засилали до концентраційних таборів, перев. на Соловки. З України було виселено сотні тис. заможних селян до Сибіру або на Дал. Півн. Розкуркулення і примусова колективізація 1927 — 32 викликали на Україні стихійний опір селянства, для придушення якого партія вислала на с. 30 тис. „активістів“. Їхнім завданням було відбирати у селян усі запаси урожаю та примушувати працювати у колгоспах. Представники Москви В. Молотові Л. Каганович звинуватили керівників КП(б)У у провалі сіль. госп-ва і колективізації (6-9. 7. 1932). ЦК ВКП(б)і Раднарком СССР видали 7. 8.1932 закон „Про охорону соціялістичної власности“, який за „присвоєння“ селянами навіть жмені зерна з колгоспного поля карав розстрілом або концтабором. Після збору врожаю 1932 спеціяльні бриґади активістів забрали у селян весь хліб. У висліді цих репресій на Україні до нового урожаю 1933 лютував штучно створений больш. владою голод, в результаті якого по с. і малих м. України вимерло від 6 до 8 мільйонів людей. Це була найбільша катастрофа України за больш. окупації, злочин, вчинений Москвою з метою зламати волю укр. народу. Наслідки цієї катастрофи колосальні як на демографічному, так і культ. відтинку: традиційне укр. с. зі своїми звичаями перестало існувати.

Після ґеноциду, застосованого до укр. селянства 1932 — 33, почався наступ на укр. культуру. 1933 наркомом освіти призначено В. Затонського. У січні 1933 секретарем ЦК КП(б)У призначено П. Постишева, наділеного необмеженими диктаторськими повноваженнями. З його приходом починається період (1933 — 39) розгорненого терористичного больш. наступу проти укр. культури. За трагічні наслідки весь дотеперішній етап культ. розвою названо „розстріляним відродженням“. Перша фаза цього протиукр. терору має назву „постишевщини“ (1933 — 37) (див. П. Постишев), продовжена згодом „єжовщиною“ (1937 — 38) (див. М. Єжов). Це був період ліквідації „українізації“ (офіц. припиненої постановою ЦК КП(б)У 22. 11. 1933) та проведення русифікації усіх сфер укр. життя. Боротьбу проти укр. культури супроводжувано фіз. нищенням найкращих представників укр. духовности. За цього періоду були знищені також укр. ком. діячі.

На знак протесту проти антиукр. політики наклали на себе руки провідники культ. відродження М. Хвильовий (13. 5. 1933) та українізації — М. Скрипник (7. 7. 1933). За постановою ЦК ВКП(б), 1933 проведено чистку партії. З КП(б)У виключено 51 тис. чл. Чистки в КП(б)У продовжувались і пізніше: з 468 793 чл. 1933 залишилося на 1938 тільки 306 527, водночас з 115 чл. ЦК КП(б)У тільки один був переобраний 1938. У березні 1937 як троцькіста усунено П. Постишева, рік пізніше — С. Косіора, першого секретаря (1928 — 38). У другій пол. 1937 ліквідовано весь склад ЦК КП(б)У. 30. 8. 1937 гол. уряду П. Любченко покінчив життя самогубством, на той час ліквідовано весь склад уряду УССР. Щоб виправдати ці злочини, больш. режим твердив про існування цілої серії змов, „учасники“ яких були звинувачені в укр. націоналізмі та в належності до фантастичних таємних орг-цій („Терористичного соц. центру“, „Бльоку укр. націоналістичних партій“, „Терористичного бльоку троцькістів-націоналістів“, „Націоналістично-фашистської орг-ції України“ і т. д.).

У грудні 1934, у зв’язку з вбивством С. Кірова, на Україні засуджено до розстрілу, за фальшивими звинуваченнями у приналежності до „білоґвардійської орг-ції“, діячів укр. культури: Г. Косинку, К. Буревія, Д. Фальківського, О. Влизька, І. Крушельницького та ін. з т. зв. групи „двадцять вісьмох“.

З поч. 1930-их pp. приходить цілковита реорганізація і чистка в Укр. Академії Наук. Більшість видань іст.-філол. і соц.-екон. відділів припиняють своє існування. За цей період найбільших втрат зазнала укр. література: 89 письм. було ліквідовано, 212 примушено замовкнути, 64 заслано, а 83 еміґрували.

1934 столицю України перенесено з Харкова до Києва. 30. 1. 1937 Всеукр. З’їзд Совєтів схвалив нову конституцію УССР, яка копіювала т. зв. „сталінську“ Конституцію СССР, прийняту в Москві 5. 12. 1936. З поч. 1938 першим секретарем ЦК КП(б)У призначено М. Хрущова, а гол. уряду УССР — Д. Коротченка.

Наприкін. цього періоду нім.-сов. пакт про ненапад і таємна угода про розподіл території у Сх. Европі (23. 8. 1939) прискорили поч. другої світової війни.



УКР. ЗЕМЛІ ПІД ПОЛЬЩЕЮ


У висліді воєнних дій України з Польщею і больш. Росією, з 1919 під поль. окупацією опинилися: Галичина, Холмщина, Підляшшя, Зах. Волинь, Зах. Полісся, Посяння, Лемківщина. Поляки заперечували інтеґральність укр. нац. спільноти та розчленуванням її на окремі частини-окраїни намагалися проводити свою політику денаціоналізації. Для цього між Галичиною і півн.-зах. укр. землями був встановлений т. зв. „Сокальський кордон“. На Волинь, Полісся і Підляшшя не допускалася преса з Галичини.

У політ. історії українців під Польщею розрізняємо три періоди.



Період повоєнної стабілізації


Він тривав до рішення Ради Амбасадорів (14. 3. 1923) про приєднання Галичини до Польщі. На Паризькій мирній конференції (28. 6. 1919) Польща зобов’язувалася перед державами Антанти ґарантувати укр. населенню культ. автономію. Право українців на свою мову в публічному житті і навчання рідною мовою в початкових школах ґарантувала поль. конституція (17. 3. 1921), а закон від 26. 9. 1922 надавав самоврядування трьом гал. воєводствам — Львівському, Станиславівському і Тернопільському. Всі ці ґарантії і закони ніколи не були здійснені. Поль. уряд проводив у Галичині щодо українців політику терору, масових арештів, ув’язнень, концентраційних таборів (1919 — 20 через них пройшло 70 тис. українців).

За цього періоду українці Галичини не визнавали поль. влади і бойкотували парляментські вибори (5-12. 11. 1922). 20. 1. 1920 поляки скасували автономні права і самоврядування Галичини (Гал. Крайовий Сейм та Крайовий Виділ), повели щодо українців денаціоналізаційні заходи, заборонивши вид. укр. преси, підпорядкувавши шкільництво поль. мін-ву освіти. У Львівському Ун-ті були усунені укр. катедри, на що українці реаґували орг-цією Львівського (таємного) Укр. Ун-ту (1921 — 25) з більш як 50 катедрами і бл. 1500 студентами.

Укр. політ. життя було репрезентоване 4 партіями: Укр. Трудовою (передвоєнна Нац.-Дем.), Радикальною, Соц.-Дем. і Христ.-Суспільною. Координувала їх діяльність Міжпартійна Рада під головуванням К. Студинського. Усі укр. партії своєю декларацією 14. 2. 1920 заявили, що вони стоять за держ. самостійність Галичини, Півн. Буковини і Закарпаття. Укр. партії протестували як проти Варшавського (22. 4. 1920), так і проти Ризького договору (18. 3. 1921).

У відповідь на поль. терор у серпні 1920 засновано рев. формацію — Укр. Військ. Орг-цію (УВО), яку з липня 1921 очолював полк. Є. Коновалець. Ця нова орг-ція своїми рев. актами (замах на Ю. Пілсудського 25. 9. 1921, вчинений С. Федаком; підпали поль. поміщицьких дворів; напади на поліційні установи тощо) здобула підтримку і визнання значної частини укр. спільноти.

На півн.-зах. землях (Волинь, Полісся, Підляшщя) українці взяли участь у парляментських виборах у листопаді 1922, на яких обрали 20 укр. послів і 5 сенаторів. У поль. сеймі С. Підгірський від імени всіх укр. послів заявив, що укр. народ бореться за відродження самостійности укр. держави, а його представники готові співпрацювати з поль. народом, якщо українцям буде забезпечений вільний розвиток їх нац. життя.



Період реорганізації політ. формацій (1923 — 30)


Стабілізація в Польщі після рішення Ради Амбасадорів примусила укр. політ. партії до перегляду свого становища і до участи у законодавчих органах Польщі. Надійшла ліквідація екзильного уряду ЗУНР Є. Петрушевича (15. 3. 1923), а серед гал. партій почалася реорганізація. Після дворічного шукання нового шляху різні фракції Укр. Трудової Партії об’єдналися 11. 7. 1925 в Укр. Нац.-Дем. Об’єднання (УНДО) під проводом Д. Левицького. УНДО складалося з представників кол. Нац.-Дем. Партії і в нових обставинах продовжувало її діяльність. Воно стало провідною політ. силою, яка, крім суто політ. дій, опанувала осв. та госп. установи („Просвіта“, Ревізійний Союз Кооператив, Центросоюз, „Дністер“), мала пресу (тижневик „Свобода“, щоденник „Діло“). Реформувалася і Радикальна Партія, яка, об’єднавшись з соціялістами-революціонерами з Волині, створила Укр. Соц.-Радикальну Партію (УСРП) на чолі з Л. Бачинським, з 1930 — І. Макухом. Менший вплив мала Укр. Соц.-Дем. Партія, що після примусового розпуску в січні 1924 відновила свою діяльність у грудні 1929 під проводом М. Ганкевича і орієнтувалася на міське робітництво. Новостворена 1930 Укр. Кат. Нар. Партія піц проводом єп. Г. Хомишина й О. Назарука мала скромне політ. значення. Совєтофільські тенденції відстоювали Укр. Партія Праці (1927 — 30) і Укр. Сел.-Роб. Соціялістичне Об’єднання (Сель-Роб), створене у жовтні 1926 з ініціятиви КПЗУ, що з 1923 стала автономною частиною Ком. Партії Польщі, але була ліквідована Комінтерном (див. Комуністичний Інтернаціонал) 1938.

Як реакція на розпорошення укр. політ. сил, нездорові прояви співпраці з окупантами, зростання совєтофільських тенденцій та для застосування більш радикальних форм боротьби в січні 1929 у Відні створено Орг-цію Укр. Націоналістів (ОУН), рев.-політ. формацію, яка ґрунтувалася на націоналістичній ідеології й діяла на всіх укр. землях. Її провідником став Є. Коновалець. ОУН вдавалася до рев.-саботажних акцій, які були реакцією на антиукр. заходи поль. уряду (закон про усунення укр. мови з поль. держ. і самоуправних установ Зах. України, 31. 7. 1924; нищення укр. шкільництва; колонізація укр. земель поль. елементами, у висліді якої наплинуло бл. 200 тис. поляків до с. і бл. 100 тис. до м. Зах. України).

Укр. партії взяли участь у березні 1928 у других поль. парляментських виборах, здобувши 56 місць у сеймі й 11 у сенаті. Посли і сенатори УНДО створили Укр. Парляментарну Репрезентацію. Вона разом з посольським клюбом УСРП проголосила в сеймі, що стоїть на позиціях укр. державности і соборности всіх укр. земель. У 1920-их pp. на зах. укр. землях, попри всі адміністративні утиски, розвинулося укр. культ., наук., гром. і госп. життя.

За наказом поль. уряду (прем’єр Ю. Пілсудський) у вересні-листопаді 1930 в Галичині проведено „пацифікацію“ — гострі репресії проти укр. населення силами війська і поліції, знущання над провідниками укр. політ., гром. і культ. життя. По с. і м. нищено укр. культ. установи, кооперативи, проведено масові арешти. Проти цих звірств протестувала Церква (митр. А. Шептицький) і політ. партії як перед поль. (у сеймі і сенаті 26. 1. 1931), так і перед міжнар. колами (Ліґою Націй). „Пацифікацію“ було проведено як відплату за саботажну акцію укр. революціонерів, а також для залякування укр. населення під час підготови до парляментських виборів. У висліді терору і виборчих зловживань українці здобули тільки 27 мандатів до сейму і 5 — до сенату.



1930-і pp.: боротьба між політикою „нормалізації“ і рев. дією


У 1930-их pp. посилилася антиукр. спрямованість поль. політики. Декретом през. Польщі 18. 6. 1934 створено концентраційний табір у Березі-Картузькій, який заповнено перев. українцями. Нова конституція 1935 обмежила права парляменту. Було також розпущено сейм і сенат. Польща стала авторитарною державою. У такій ситуації УНДО намагалося „нормалізувати“ укр.-поль. взаємини (див. Нормалізація). Поль. уряд обіцяв новому (з 1935) гол. УНДО В. Мудрому припинити різкий антиукр. курс, а УНДО повинно було перестати співпрацювати з протиурядовою опозицією. На нових виборах (вересень 1935) УНДО здобуло малу кількість місць. Все ж В. Мудрий був обраний віце-маршалом сейму. Однак політика „нормалізації“ не принесла значної зміни поль. ставлення до українців. З 1938 почалися погроми укр. населення й установ поль. шовіністичними колами. По м. тривала інтенсивна польонізація. Особливо потерпіла Правос. Церква на Холмщині й Підляшші, де у висліді терористичних акцій 1938 знищено 189 церков, а 149 передано римо-католикам. На оборону переслідуваних правос. християн Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся митр. А. Шептицький 2. 8. 1938 видав спеціяльне послання. З 1938 в УНДО оформилася опозиція, яка заснувала нову партію — Фронт Нац. Єдности (ФНЄ) на чолі з Д. Палієвим. Стоячи на націоналістичній плятформі, ФНЄ відмовлявся від терористичних акцій. В опозиції до політики „нормалізації“ УНДО стала також ред. часопису „Діло“.

Паралельно з цією леґальною політикою, ОУН влаштовувала рев. акції, які набували великого впливу на молоду ґенерацію. ОУН стала провідним чинником укр. політики. У боротьбі проти поль. шовінізму загинув провідник ОУН Ю. Головінський (30. 9. 1930). Поляки стратили бойовиків ОУН В. Біласа й Д. Данилишина (23. 12. 1932). На знак протесту проти голоду на Україні ОУН організувала напад на консульство СССР у Львові (22. 10. 1933). У висліді вбивства чл. ОУН поль. мін. внутр. справ Б. Пєрацького, співвідповідального за пацифікацію, Варшавський процес засудив керівників ОУН С. Бандеру, М. Лебедях Я. Карпинцяна страту (13. 1. 1936), яка була замінена пізніше на довічне ув’язнення. Другий великий процес проти Крайової Екзекутиви ОУН на зах. укр. землях відбувся в сер. 1936 у Львові. 1930-і pp. — це період постійних політ. процесів проти чл. ОУН, які відважно виступали проти поль. політики. Зростанню впливів ОУН протистояли не тільки окупанти, але й леґальні укр. партії. Проти терористичних актів виступила й Церква. Попри те напередодні війни (1939) після невдачі „нормалізації“, коли Польща перетворилася на державу з поліційним режимом, ОУН залишилася на зах. укр. землях єдиною політ. силою.



УКР. ЗЕМЛІ ПІД РУМУНІЄЮ


З сер. листопада 1918 Румунія окупувала Буковину, ще раніше — Басарабію (проти окупації якої відбулися протирум. виступи: Хотинське повстання 1919 й Татарбунарське повстання 1924) і частину Мармарощини — Сигітщину. У складі Румунії перебувало бл. 1,3 мільйона українців. Нац.-культ. діяльність українців велася перев. тільки на Буковині.

Найбільшого нац. переслідування зазнали буковинці. Для залякування населення румуни тримали на Буковині до 1928 стан облоги, за якої панував поліційний режим. Для румунізації шкільництва видано закон від 26. 7. 1924, на підставі якого українців трактовано за румунів, що „забули свою рідну мову“. Цілковита румунізація всіх видів шкільництва була завершена 1927. Від самого поч. в Чернівецькому Ун-ті закрито всі катедри з укр. мовою. Румуни ліквідували більшість довоєнних укр. орг-цій. Спершу вся укр. преса була заборонена. Румунізаційну політику проводили також на відтинку Правос. Церкви.

Деяке послаблення гніту настало 1927. Українці заснували Укр. Нац. Партію (УНП) під проводом В. Залозецького, що була до 1940 єдиною леґальною укр. партією в Румунії. Однак діяла вона тільки на Буковині. УНП боронила з мінімальними можливостями українців у рум“. парляменті та перед Лігою Націй, зберігаючи свою льояльність до Румунії. Серед діячів УНП були: Ю. Сербинюк, А. Лукашевич, В. Дутчак.

Культ.-гром. діяльність вели студентські т-ва „Чорноморе“, „Запороже“, т-во „Кобзар“, „Жіноча Громада“, спорт. т-во „Довбуш“та ін. Протягом цього дещо ліберальнішого часу появилися тижневики „Рідний Край“, „Рада“ — офіц. орган УНП за ред. Ю. Сербинюка; єдиний укр. щоденник „Час“ (1928 — 40) за ред. Л. Когута.

У 1930-их pp. на Буковині постав націоналістичний рух, який охоплював молодь і студентство (спорт. т-во „Мазепа“, студентське т-во „Залізняк“) і знайшов відгук також серед селянства. Націоналісти видавали ж. „Самостійна Думка“ (1931 — 37) і тижневик „Самостійність“ (1934 — 37). Серед діячів цього руху були: І. Григорович, О. Зибачинський, Д. Квітковський. 1937 на Буковині відбулися два політ. процеси над укр. націоналістами, яких військ. суд звинувачував у рев. діяльності та в заперечуванні рум. влади над укр. землями. Після цих процесів всякі прояви укр. політ. життя переслідувано, а з 1938 Румунія перетворилася на авторитарну державу, в якій запанувала диктатура короля Кароля II.



УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ЧЕХОСЛОВАЧЧИНОЮ (Закарпаття)


Закарпаття добровільно увійшло до складу Чехо-Словаччини, і йому формально забезпечувано внутр. автономію. Офіц. назвою окремого адміністративного краю до 1928 була „Підкарп. Русь“. На чолі краю стояли губернатори: Г. Жаткович (1919 — 21), А. Бескид (1923 — 33); останній провадив русофільську політику. На Закарпатті йшла боротьба між народовецьким і русофільським таборами. Перший очолювали о. А. Волошин, брати М. і Ю. Бращайки, які заснували „Просвіту“, кооперативи, часописи і вели боротьбу з русофілами, згуртованими в „Обществі ім. О. Духновича“. Останніх підтримували чехи, які боролися за централізацію країни.

З 1928 Чехо-Словаччину поділено на адміністративні краї, і Закарпаття стало „Підкарп. Краєм“ на чолі з крайовим през., що мав всю повноту влади (губернатор тільки символізував „автономію“). При парляментських виборах, крім народовецько-укр. і русофільської груп, виступала також ком. партія. Кожний табір мав своїх послів і сенаторів. У 1930-их pp. зміцнів укр. табір. Укр. „Учительська Громада“ перебрала керівництво шкільництвом, М. Бращайко почав з 1937 видавати тижневик „Укр. Слово“. Чехи ж штучно підтримували русофільство. Але на виборах 1935 ч. голосів за укр. кандидатів було значно більше, ніж на попередніх виборах. Серед послів був Ю. Ревай. Від сер. 1930-их pp. під впливом націоналістичного руху закарпатці вимагали здійснення автономії. Однак чес. уряд, не зважаючи на трудність міжнар. ситуації, зволікав з її реалізацією, вимагаючи, щоб українці об’єдналися з русофілами.

Після Мюнхенського договору чотирьох держав (29. 9. 1938) під впливом міжнар. подій і внутр. тиску українців Прага дозволила 8. 10. 1938 створення автономного уряду на чолі з А. Бродієм, а з 26. 10. 1938 гол. уряду став А. Волошин. Українці домагалися побудови карп.-укр. держави у федеративному зв’язку з чехами і словаками. Празький парлямент схвалив її конституційним законом 22. 10. 1938, тоді як русофіли підтримували угор. пляни захоплення Закарпаття. Після Віденського арбітражу 2. 11. 1938 півд. частину Закарпаття (Ужгород, Мукачеве і Берегове) приєднано до Угорщини, а столицю Карп. України перенесено до Хусту. Попри цю втрату, українці з великим ентузіязмом взялися за розбудову Закарпаття. В орг-ції політ. і культ. життя закарпатцям допомагали втікачі з Галичини, Буковини; матеріяльну допомогу подавала заокеанська еміґрація. Великий внесок у розбудову Карп. України внесла ОУН. Вибори до сейму Карп. України 18. 2. 1939 засвідчили значну перемогу Укр. Нац. Об’єднання, яке отримало 86,1% голосів. Проти постання укр. держави на Закарпатті рішуче виступали Угорщина і Польща. Дійшло також до зіткнення військ. частин Карп. Січі з чес. загонами ген. Л. Прхали. Коли в Хусті зібрався сейм Карп. України, який 15. 3. 1939 проголосив її самостійність, прийняв конституцію й обрав А. Волошина през. держави, угор. війська, з дозволу А. Гітлера, почали окупацію Карп. України. Не зважаючи на запеклий опір Карп. Січі, угорці окупували Закарпаття, а през. і частина уряду на чолі з прем’єром Ю. Реваєм виїхали через Румунію на еміґрацію.



УКР. ЕМІҐРАЦІЯ


Після занепаду укр. держави уряд, військ. та багато політ. і культ. діячів виїхали на еміґрацію. Найважливішими її осередками стали Прага, Варшава, Відень, Берлін, Париж. Чимало українців з Наддніпрянщини перебували в Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії, Юґославії, Болгарії, Італії, Бельгії.

На політ. відтинку активно виявили себе різні політ. течії та угруповання. У соціялістичному таборі найдіяльнішими були УСДРП І УПСР. Соц.-демократи на чолі з І. Мазепою і П. Феденком мали свій осідок у Празі (вони входили до II Соц. Інтернаціоналу). Досить активною на еміґрації була УПСР з двома центрами: у Відні, де оформився на чолі з М. Грушевським гурток навколо Укр. Соціологічного Ін-ту і ж. „БорітесяПоборете“, та у Празі, де важливу не тільки політ., але й культ. ролю відогравав М. Шаповал, співзасновник (з В. Винниченком) ж „Нова Україна“ (1922 — 25). Обидві соц. партії були в опозиції до екзильного уряду УНР. Серед ліберального табору виявила себе тільки заснована 1923 у Празі Укр. Радикально-Дем. Партія, що продовжувала традицію УПСФ. Її очолював О. Лотоцький, серед її лідерів були В. Прокопович, А. Яковлів, О. Шульгин. Ця партія тісно співпрацювала з екзильним урядом УНР. Монархістську групу на еміґрації репрезентував Укр. Союз Хліборобів-Державників, створений 1920 у Відні заходами В. Липинського і С. Шемета. Союз видавав ж. „Хліборобська Україна“ (Відень, 1920 — 25). Він проголосив 1925 П. Скоропадського спадковим гетьманом України. 1937 гетьманський Союз ліквідовано і на його місці створено Укр. Союз Гетьманців-Державників. Наприкін. 1920-их pp. на політ. арену виступив націоналістичний рух, репрезентований Орг-цією Укр. Націоналістів, створеною у січні 1929 у Відні. Очолив ОУН Є. Коновалець, від 1938 — А. Мельник (затверджений II Збором у Римі в серпні 1939). Основну свою базу ОУН мала на укр. землях, особливо на зах. Завдяки рев.-політ. діяльності ОУН у 1930-их pp. стала домінуючою силою як на рідних землях, так і на еміґрації. Вона видавала у Празі ж. „Розбудова Нації“ і „Сурма“, а з 1934 — у Парижі часопис „Укр. Слово“.

Окремо від названих нац. формацій діяли ком. і совєтофільські групи, яким спершу допомагали сов. дипломатичні місії у Празі, Відні, Варшаві й Берліні. Після короткотривалого періоду „українізації“, яка сприяла діяльності совєтофілів, реальна дійсність на Україні і колективізація, голод, репресії проти укр. культури у 1930-их pp. в УССР призвели до ліквідації цієї течії.

На еміґрації продовжував свою діяльність Уряд Укр. Нар. Респ. в екзилі — спершу в Тарнові (Польща), потім осередками держ. установ стали Варшава, Париж і Прага. Гол. Директорії (гол. держави) був С. Петлюра, з 1926 — А. Лівицький, короткотривало — В. Прокопович (1939 — 40). Виконавчий орган, Раду Нар. Мін. УНР, очолювали на еміґрації А. Лівицький, П. Пилипчук, В. Прокопович, О. Шульгин. На зовн. відтинку екзильний уряд спершу діяв за посередництвом дипломатичних місій УНР, які були потім ліквідовані (поч. 1920-их pp.); згодом використовувано форум Ліґи Націй через Укр. Т-во для Ліги Націй та Прометейський рух. Неофіц. органом уряду УНР був тижневик „ Тризуб“, що виходив у Парижі в 1925 — 40 pp.

Больш. аґентура ОГПУ-НКВД безкарно здійснила ряд терористичних актів проти укр. політ. діячів. Одною із перших жертв цього терору став С. Петлюра, вбитий в Парижі 25. 5. 1926. Потім, 23. 5. 1938, у Роттердамі від бомби, підкладеної больш. аґентом, загинув один з найвидатніших політ. та військ. діячів визвольної боротьби, гол. Проводу ОУН Є. Коновалець.

Укр. еміґрація вела широку культ.-гром. діяльність у різних країнах поселення. Найбільшим осередком була Прага, де діяли Укр. Вільний Ун-т (з 1921), Укр. Госп. Академія в Подєбрадах, Укр. Високий Пед. Ін-т ім. М. Драгоманова в Празі, Центр. Союз Укр. Студентства (ЦЕСУС) і багато ін.

У Варшаві велику вид. діяльність провадив Укр. Наук. Ін-т на чолі з О. Лотоцьким. Менш продуктивним був Укр. Наук. Ін-т у Берліні, дир. якого був Д. Дорошенко, а з 1930 — І. Мірчук. Загальнокультурницьку роботу провадила також укр. еміґрація у Відні, Парижі, Женеві, Римі, Лондоні, Лювені, Букарешті.



VIII. УКРАЇНА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939 — 45)


Нім.-сов. пакт, підписаний у Москві 23. 8. 1939, і таємна угода між двома партнерами про розподіл впливів у Сх. Европі стимулювали поч. ґльобального світового конфлікту, під час якого були втягнені у воєнні дії насамперед зах. укр. землі, а з 1941 — центр. та сх. 1. 9. 1939 Німеччина здійснила напад на Польщу, що започаткувало події другої світової війни на сх. Европи. Невдовзі нім. війська зайняли Лемківщину, Підляшшя, Холмщину і зах. частину Галичини по лінію Сокаль — Львів — Стрий. Пам’ятаючи ставлення поль. влади до українців (арешти, заслання до концентраційних таборів, дискримінаційна аґрарна та в цілому нац. політика), більшість українців поставилася до німців прихильно, вважаючи їх за визволителів з-під поль. окупації. Разом з нім. армією йшов окремий укр. військ. загін (бл. 600 осіб) під командуванням полк. Р. Сушка, створений заходами ОУН частково з кол. чл. Карп. Січі, завданням якого було налагодити зв’язок між укр. населенням і нім. військом. Це формування німці ліквідували наприкін. вересня 1939.

Згідно з таємною угодою між Ріббентропом і Молотовим, 17. 9. Червона Армія окупувала Зах. Волинь і Галичину, а новий сов.-нім. договір у Москві 28. 9. 1939 устійнив кордони між Німеччиною і СССР вздовж Сяну і Бугу. На зах. землях кол. поль. держави німці створили Ген. Губернію, до складу якої входили Лемківщина, Посяння, Холмщина й Підляшшя (охоплювала укр. етнічні території — бл. 16000 км² з 1,2 мільйона населення). Крім місц. укр. населення, сюди прибуло до 20 тис. втікачів з окупованих большевиками Галичини і Волині, а 1940 — також з Буковини. Центром укр. життя став Краків, осідок ген.-губернатора Г. Франка. Від самого поч. нім. урядування почали виникати в поодиноких місцевостях укр. гром.-культ. орг-ції, укр. школи, орг-ції молоді. Це все відбувалося спонтанно, та в більшій чи меншій мірі було толероване місц. нім. владою. Для координації праці цих місц. гром. комітетів у листопаді 1939 з ініціятиви ОУН створено централю в Кракові, споч. під назвою Укр. Нац. Об’єднання (УНО), яку остаточно оформлено 13-15. 4. 1940 під проводом В. Кубійовича. Спершу централю толерували німці. У червні 1940 остаточно оформлено Укр. Центр. Комітет (УЦК), леґалізований нім. владою як централя місц. укр. допомогових комітетів (УДК). Крім допомогової діяльности, опіки над полоненими з часу поль.-нім. війни, УЦК координував працю кооперації, т-ва „Сіль. Господар“, культ. орг-ції Укр. Осв. Т-ва (УОТ), орг-ції молоді, що діяли при УОТ, а також організував вид. діяльність, для чого було створено Укр. В-во у Кракові. В ділянці шкільництва УЦК співпрацював з нім. владою щодо створення нових шкіл, забезпечував їх пед. кадрами, опрацьовував навчальні програми, організував різні курси. УЦК багато допоміг у створенні окремої адміністратури Укр. Правос. Церкви для Холмщини і Підляшшя — єп. Іларіон (І. Огієнко) і Лемківщини — єп. Палладій (Видибіда-Руденко).

Хоча в Ген. Губернії опинилася більшість діячів леґальних укр. політ. партій, під тиском нових обставин вони не вели ніякої явної діяльности. Єдиною політ. формацією, що продовжувала свою діяльність, була ОУН, яку в Ген. Губернії очолював Р. Сушко. Німці не визнавали ОУН, хоча спершу толерували її за участь у попередній антиполь. підпільній діяльності. Більшість чл. ОУН включалася на різних щаблях укр. гром. життя в роботу УЦК.

Великий вплив на укр. політ. життя мав розкол в ОУН, який стався у лютому 1940. У Кракові в опозиції до політики і методів праці ОУН під проводом полк. А. Мельника був створений рев. провід ОУН під керівництвом С. Бандери, затверджений у квітні 1941 великим збором у Кракові. Від того часу існує поділ націоналістів на прихильників А. Мельника (їх почали називати „мельниківцями“) та прихильників Бандери („бандерівці“). Цей поділ поглиблювався, набирав драматичних виявів, включно з братовбивчою боротьбою. Причиною розколу в ОУН були псих., тактичні (поміркованість і революційність) і персональні розбіжності людей різного віку, поглядів та становища. Велику ролю відограв і „реґіональний патріотизм“. Напередодні нім.-больш. конфлікту обидві групи ОУН намагалися консолідувати укр. політ. сили. У червні бандерівці створили у Кракові Укр. Нац. Комітет на чолі з В. Горбовим, аналогічну роботу провів М. Сціборський від імени ОУН Мельника.

Після захоплення Зах. Волині та Галичини большевики організували тут 22. 10. 1939 вибори до Установчих Нар. Зборів Зах. України. За офіц. даними, 84% виборців голосували за наперед усталений список кандидатів, які 27. 10. 1939 ухвалили включити Зах. Україну до УССР. Це рішення затвердили Верховні Ради СССР (1. 11. 1939) і УССР (14. 11. 1939). Після формального інкорпорування, названого „возз’єднанням Зах. України з УССР“, проведено конфіскацію поміщицьких і церк. земель, націоналізацію банків і великої пром-сти. На поч. грудня 1939 на території Зах. України встановлено новий адміністративний поділ: утворено 6 обл. (Волинську, Рівенську, Львівську, Дрогобицьку, Станиславівську, Тернопільську), які поділено на р-ни. На окупованих большевиками територіях перестали діяти всі кол. укр. політ. партії, а також гром., культ., наук., торг. та пром. т-ва і установи, зокрема „Просвіта“, Наук. Т-во ім. Шевченка, закрито всі часописи. Запанували больш. закони і порядки. Багатьох політ. лідерів леґальних партій заарештовано: К. та Д. Левицьких, О. Луцького, В. Старосольського, С. Герасимовича та ін. У підпіллі діяла ОУН. В сувору зиму 1940 почалися масові депортації місц. населення на Сибір.

У шкільництві укр. мова стала викладовою, однак з погляду змісту в освіті, науці, мистецтві запроваджено совєтизацію і русифікацію.

Больш. окупація мала значний вплив на нац. відносини в Зах. Україні. Поль. елемент перестав бути домінуючим у держ. і адміністративних установах, а сотні тис. поль. колоністів було вивезено на сх., зокрема на Сибір. До м. почав напливати укр. елемент, що сприяло їх поступовій українізації. Ці позитиви не могли компенсувати неґативних явищ больш. антиукр. політики, тому населення до неї ставилося неприхильно.

Знову за згодою Гітлера совєтський режим під загрозою війни 28. 6. 1940 змусив Румунію зректися на користь СССР Півн. Буковини і Басарабії. 2. 8. Верховна Рада СССР вирішила включити Півн. Буковину та Півн. і Півд. Басарабію до УССР, а з решти Басарабії і кол. Молд. Автономної ССР 15. 8. 1940 створено Молд. ССР. Суспільно-екон. й нац. зміни на Буковині та Басарабії були такими ж, як і на Зах. Україні.

Не зважаючи на нім.-сов. пакт про ненапад, обидва партнери готувалися до війни. На цьому особливо терпіла Україна, бо вся місц. індустрія була переключена на воєнні потреби. Одночасно здійснювалася мілітаризація цивільного життя: підвищувалися вимоги до працюючих, створювалися парамілітарні формації, розвиток освіти, культури, літератури, мистецтва здійснювався під кутом воєнної підготови. Для завоювання симпатій українців тимчасово був зменшений русифікаційний тиск, деякі поступки були зроблені на відтинку укр. культури. Позитивний вплив мали також контакти українців Наддніпрянщини та приєднаних до УССР зах. земель.

Поч. нім.-сов. війни 22. 6. 1941 виявив слабість СССР, брак підтримки населення, особливо на укр. землях, де велика його частина бажала поразки больш. системи і розвалу СССР. Доказами цього були масові втечі з Червоної Армії (див. Совєтська армія) і добровільна здача в полон.

Нім. фронт швидко посувався на сх. До сер. липня німці захопили Галичину, Зах. Волинь, Буковину, Басарабію; у сер. серпня окупували Правобережну Україну, 19. 9. зайняли Київ і Полтаву, 16. 10. — Одесу, 24. 10. — Харків. До кін. 1941 вони захопили майже всю Україну, крім Криму, який зайняли в сер. 1942.

Безладний відступ большевиків аж до Дніпра не дозволив їм евакуювати населення та масово руйнувати госп. об’єкти. Натомість большевики при своєму відступі знищили бл. 15 тис. укр. політ. в’язнів, що перебували у в’язницях Львова, Золочева, Дубного, Рівного, Луцького, Києва, Харкова та ін. м.

Скориставшись із затримки німців над Дніпром, большевики нищили пром. об’єкти, харч. запаси, зал. Вони зруйнували Бердичів, частково Київ (особливо Хрещатик), але найбільше — Лівобережжя, де затопили шахти на Донбасі, знищили Дніпровську ГЕС, значну частину Харкова. Багато потерпіла Україна у висліді евакуації людей і матеріяльних цінностей на сх., за Урал і в Сер. Азію. Силоміць вивезено культ. діячів, чл. Академії Наук УРСР, письм., фахівців різних ділянок госп-ва. Протягом 1941 — 43 в Уфі перебували Академія Наук УРСР і кадри Київ. і Харківського ун-тів. При евакуації багато діячів загинуло або було знищено НКВД (В. Свідзінський, І. Юхименко, А. Кримський, К. Студинський, П. Франко та ін.).

Від самого поч. нім. політика на Україні мала ознаки окупації й колоніяльного трактування. Для здійснення своїх намірів Німеччина поділила укр. землі на: дистрикт Галичина, який приєднано до Ген. Губернії (1. 8. 1941), Райхскомісаріят Україне (Reichskommtssariat Ukraine) — з 20. 8. 1941, територія під нім. військ. управлінням; укр. землі під рум. окупацією (Півн. Буковина, частина Басарабії і Трансністрія — територія між Дністром і Богом, — з 19. 8. 1941) і Закарпаття, що 1939 було окуповане Угорщиною. У кожній з цих частин був різний окупаційний режим, але всюди визвольні укр. нац. кола боролися з жорстокою новою владою. Спершу укр. населення загалом прихильно сприймало нім. військо, як таке, що визволяло його від сталінського режиму. Хоч німці і не давали жодних обіцянок, населення сподівалося на відбудову укр. державности.

За цього часу найбільшу активність виявили діячі обох течій ОУН. Перед поч. нім.-больш. війни ОУН під проводом С. Бандери зформувала дві військ. частини: „Нахтігаль „(Nachtigall) і „Ролянд“’(Rolland), які в складі нім. армії взяли участь у боротьбі з большевиками. Крім того, обидві націоналістичні орг-ції вислали своїх чл., т. зв. Похідні групи ОУН, зформовані з цивільних кадрів як зах. укр. земель, так й еміґрації, на центр. укр. землі, зайняті німцями, для розбудови політ. і культ. укр. життя.

ОУН під проводом С. Бандери проголосила 30. 6. 1941 у Львові створення укр. держави на зах. укр. землях і зформувала Укр. Держ. Правління 1941 — крайову владу на чолі з Я. Стецьком. На провінції відбувалися спонтанні збори українців, на яких проголошувалося відновлення укр. державности. На поч. липня німці заборонили діяльність того правління, а 12. 7. 1941 нім. поліція заарештувала гол. і ще двох чл. правління (Р. Ільницького і В. Стахова), і воно після цього перестало існувати. Тоді ж німці провели масові арешти серед чл. ОУН, кидаючи їх до концентраційних таборів. За відмову скасувати акт незалежности був також заарештований С. Бандера, який перебував у концтаборі до вересня 1944.

Після взяття Києва німцями (19. 9. 1941) з ініціятиви ОУН А. Мельника у Києві створено Укр. Нац. Раду (5. 10. 1941) — політ.-гром. центр під проводом М. Величківського. Спершу в Києві укр. націоналісти почали видавати самостійницький часопис „Укр. Слово“, а О. Теліга організувала Спілку Укр. Письм. Але вже у грудні 1941 німці заарештували, а в лютому 1942 розстріляли у Києві групу укр. націоналістів: О. Телігу, І. Рогача, О. Чемеринського та ін. Наприкін. 1941 німці заборонили Укр. Нац. Раду. Дещо довше проіснувала Укр. Нац. Рада у Львові, що виникла в сер. липня 1941 під протекторатом митр. А. Шептицького і під проводом К. Левицького. Перед нею ставилось завдання бути допоміжним проводом укр. народу на зах. землях України і його представником перед нім. владою через Ген. Секретаріят на чолі з К. Паньківським. Львівська Рада протестувала 30. 7. 1941 проти приєднання Галичини до Ген. Губернії. Вона проіснувала до поч. березня 1942, коли за наказом Г. Гіммлера її заборонили.

Крім цих політ. формацій, у вересні 1941 німці створили в Галичині гром. установу — Укр. Крайовий Комітет (УКК.) на чолі з К. Паньківським із завданнями, аналогічними УЦК. Цей Комітет проіснував до березня 1942, коли функції УКК перебрав УЦК у Кракові, а гол. УКК став заступником провідника УЦК В. Кубійовича.

Після приєднання 1. 8. 1941 Галичини як п’ятого дистрикту Ген. Губернії, українці в ньому становили 70% населення (бл. 5 мільйонів, з них 1 мільйон латинників — українців римо-кат. обряду та калакутів — українців на Підляшші й Холмщині, які змінили свою нац. приналежність на поль.). У Галичині панував поліційний режим з арештами укр. патріотів і з забороною політ. діяльности. УКК, а з березня 1942 — УЦК був центр. леґальною укр. орг-цією, яка координувала роботу укр. окружних комітетів (УОК). Ця орг-ція здобула певні успіхи на культ. і госп. відтинках, особливо коли губернатором Галичини став. О. Вехтер. Нім. режим, порівняно з режимом на ін. укр. землях, був тут менш суворий. Шкільництво було держ., воно забезпечувало укр. населення нар. і фаховими школами, а у Львові діяли фахові курси, які частково забезпечували вищу освіту. У квітні 1943 німці дозволили формування Дивізії „Галичина „з українців Ген. Губернії як добровільної частини в складі нім. збройних сил. Під час другої світової війни це була єдина значна реґулярна укр. військ. одиниця, яка у певних обставинах могла б стати зародком укр. нац. армії. Тільки виходячи з таких засад, укр. громадянство підтримувало її орг-цію. УЦК як леґальна установа вів т. зв. реальну політику, яка полягала в тому, щоб при дотриманні формальної льояльности супроти нім. влади зберегти укр. населення від переслідувань, а заразом зміцнила становище українців, опановуючи адміністрацію і готуючи різних фахівців. Одночасно за лаштунками цієї леґальної політики існував в укр. суспільстві рев.-визвольний сектор, про який мова далі.

З найбільшої частини України, окупованої німцями, був створений 20.8. 1941 Райхскомісаріят Україна, який включав Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини, а з 1942 — решту Полтавщини і Запоріжжя. На зверхника цієї території, що охоплювала бл. 340 тис. км² з 17 мільйонами населення, Гітлер призначив Е. Коха з осідком у Рівному. Формально Райхскомісаріят Україна підлягав мін-ву Сх. Окупованих Територій. У дійсності, однак, Кох управляв Райхскомісаріятом незалежно від А. Розенберґа; вся влада була в його руках. Адміністративно Райхскомісаріят поділявся на „генеральбецірки“, з ген.-комісарами на чолі, а ті, в свою чергу, — на „крайси“, на чолі з ґебітскомісарами. Місц. адміністрація складалася з районових міських управ та сіль. старост. Укр. допоміжна поліція, як і в Ген. Губернії, підлягала нім. поліції й нім. цивільній владі. Німці запровадили в Райхскомісаріяті жорстокий окупаційний режим з поліційним терором, позбавляючи місц. населення Мінімальних прав. З екон. боку Райхскомісаріят був перетворений на нім. колонію, яка входила в обсяг нім. „життєвого простору“ (Lebensraum) і мала бути джерелом постачання і робочої сили. Характерне, що для інтенсивної експлуатації населення німці зберегли колгоспну систему. Приватна торгівля, за винятком базарів і укр. кооп. орг-ції, була заборонена. Пром-сть німці не відбудовували, за винятком галузей, пов’язаних з видобутком деяких видів сировини, напр., марганцю.

Великих репресій зазнала культ. і осв. діяльність на Україні. Усі культ. т-ва, зокрема „Просвіта“, були ліквідовані. Допускалася тільки початкова освіта, чотириклясні нар. школи. Закрито наук. установи, бібліотеки, музеї, театри. Преса (бл. 115 часописів) перебувала під контролем нім. адміністрації. Дещо меншого тиску зазнавала Церква. На Україні відновила свою діяльність УАПЦ, почала діяти також Автономна Правос. Церква. Але й тут німці застосували дискримінацію, послаблюючи нац. Церкву — УАПЦ і фаворизуючи Автономну, яка визнавала Моск. Патріярхію.

Восени 1941 нім. спеціяльні частини СС знищили на Україні бл. 850 тис. жидів. Взимку 1941 — 42 в нім. таборах загинули з голоду сотні тис. полонених Червоної Армії. З лютого 1942 німці почали примусово вивозити українців з Райхскомісаріяту на роботу до Німеччини, як „остарбайтерів“, найбільш упосліджену категорію чужинецьких робітників; протягом 1942 — 44 з України вивезено бл. 2 мільйонів людей.

Така нім. політика викликала на Україні заг. обурення, збройний опір населення. Осередком опору спершу стали Волинь і Полісся, терени, які стратегічно підходили для партизанських дій. Від самого поч. нім.-больш. конфлікту тут діяли партизанські відділи „Поліської Січі“ під проводом Т. Бульби-Боровця, що воювали проти больш. військ. частин, які залишилися поза фронтом. У листопаді 1941 нім. адміністрація наказала припинення діяльности „Поліської Січі“, однак ця остання не склала зброї і влітку 1942 відновила активні дії під зміненою назвою Укр. Повстанської Армії (УПА). У нових умовах УПА обороняла укр. населення не тільки від червоних партизанів, але й від нім. каральних загонів. Тут таки, на Волині, з 1942 почали формуватися партизансько-військ. частини обох ОУН, які з осени почали відплатні акції проти німців. Наприкін. 1942 сов. партизанські загони під проводом С. Ковпака провели рейд від Брянщини до Правобережної України. Після нім. поразки під Сталінградом (січень 1943) значно зріс рух опору на Україні. На весні 1943 ОУН під проводом С. Бандери розбудувала свої військ. частини, до них перейшла частина укр. поліції. Вони прийняли також назву Укр. Повстанська Армія (УПА). Очолив її Р. Шухевич (Т. Чупринка). Спроби Т. Бульби-Боровця об’єднати різні відділи укр. партизанів закінчилися невдачею. В сер. 1943 загони УПА С. Бандери роззброїли і невтралізували відділи „Поліської Січі“ та частини ОУН А. Мельника. Рештки загонів „Поліської Січі“ були перейменовані на Укр. Нар. Рев. Армію (УНРА) й продовжували боротьбу проти червоних партизанів і німців аж до кін. 1943, коли Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору у Саксенгавзені, де перебували й ін. укр. політ. в’язні, м. ін. С. Бандера і А. Мельник. Наприкін. 1943 УПА стала єдиною військ. формацією, що боролася проти німців і больш. партизанів. Влітку 1943 УПА провела низку успішних боїв з німцями, примусивши їх відтягнути свої сили з території Волині та звузити контроль до міст і шляхів комунікації. Сов. партизани під проводом С. Ковпака також провели рейду травні-жовтні 1943 з Путивля, через Волинь-Галичину у Карпати. З сер. 1943 тут також почали формуватися загони УПА під назвою Укр. Нар. Самооборони, які в серпні 1943 розбили Ковпака під Делятином. З кін. 1943 центр УПА переноситься до Галичини, де йде боротьба проти нім. терору, а також ведеться підготова до боротьби з большевиками. На поч. 1944, перед їх приходом, УПА зі всіма парамілітарними відділами була найчисленнішою і нараховувала понад 40 тис. учасників.

21-25. 7. 1943 відбувся III надзвич. збір ОУН, який у нових умовах визначав гол. програмні вимоги орг-ції, м. ін. право кожного народу на творення своєї держави. Збір заявив, що ОУН бореться проти їмперіялізму та проти імперій і з тієї причини поборює як СССР, так і фашистську Німеччину.

З ініціятиви УПА і ОУН С. Бандери наприкін. другої світової війни 11-15. 7. 1944 була створена Укр. Гол. Визвольна Рада (УГВР) як політ. провід УПА. Її завданням була розбудова суспільно-політ. бази боротьби збройного підпілля проти окупанта.

Під тиском Червоної Армії з другої пол. 1943 німці почали відступати з України: 23. 8. большевики зайняли Харків, а 6. 11. 1943 — Київ. Відступаючи з Лівобережжя, німці нищили все на своєму шляху, зруйнували Дніпропетровське, Полтаву, Кременчук, Київ та ін. м. Наприкін. 1943 сов. війська займають Сх. Волинь — Житомирщину, а з весни 1944 — Зах. Волинь (5. 2. — Луцьке і Рівне), Поділля (20. 3. — Вінницю, 25. 3. — Проскурів), згодом Буковину (30. 3. — Чернівці), Сх. Галичину (15.4. — Тернопіль). У боротьбі з большевиками брала участь Дивізія „Галичина“, яка у бою під Бродами 18-22. 7. була розбита. Дещо довше затрималися німці на півд. України, де обороняли Одесу (10.4.1944), Крим (травень 1944), Зах. Галичину (27.7.1944 — Львів і Станиславів, 6.8.1944 — Дрогобич) і нарешті Закарпаття (24. 10. 1944 — Ужгород). Наприкін. жовтня 1944 уся територія УССР була зайнята сов. армією.

За другої світової війни частина укр. земель перебувала під рум. окупацією, а Закарпаття — під угор. Стан цих земель був ін., ніж під нім. окупацією.

Румунія окупувала з поч. липня 1941 Півн. Буковину (4.7. — Чернівці) і Півн. Басарабію, а наприкін. липня — Півд. Басарабію. Із серпня до жовтня румуни, за згодою німців (нім.-рум. договір 19. 8. 1941) окупували Трансністрію. Таким чином, з другої пол. 1941 під румунами перебувала укр. територія, що охоплювала приблизно 60 тис. км² (Буковина — 5,5 тис, укр. Басарабія — 14,5 тис, Трансністрія — 40 тис. км²) з 3,5 мільйона населення. Під рум. окупацією перебувало за другої світової війни 10% укр. території. Окупувавши укр. землі, рум. уряд запровадив тут військ.-поліційний терор, колоніяльний екон. визиск і систематичну румунізацію. З Буковини, Басарабії і Трансністрії були створені губернаторства, на чолі яких „кондукаторул“ — ген. Й. Антонеску призначав губернаторів: ген. К. Колотеску для Буковини, ген. К. Войкулеску для Басарабії й проф. Ґ. Алексіяну для Трансністрії. У кожному губернаторстві діяв директорат румунізації (Directoratul de romanizaге), завданням якого було змінювати назви укр. місцевостей, укр. прізвища, забороняти укр. мову в школі, адміністрації, церкві. Його завданням було також виселення українців та заселення укр. території рум. колоністами. На Буковині заборонено всі укр. т-ва. Проти такої рум. політики був організований опір укр. патріотів: на поч.

1942 у Ясах відбувся військ. суд над чл. ОУН, яких звинувачували в іредентській рев.-націоналістичній укр. діяльності, зв’язках з укр. підпіллям. У Басарабії опір інспірувався ком. ідеологією і підтримкою больш. влади та партизанських загонів. Трансністрію румуни трактували як колонію, територію для екон. використання, допроваджуючи її до госп. руїни. Це був і терен для заслання „небажаних“ національностей: українців, росіян, циган, а насамперед жидів, для яких Задністров’я стало не тільки засланням, але й концентраційним табором (з Буковини і Басарабії до Трансністрії перевезено 101405 жидів).

Загалом політика румунів у другій світовій війні на укр. землях йшла традиційною лінією заперечення прав місц. укр. населення, румунізації, колонізації і госп. експлуатації, наслідуючи до певної міри політику свого протектора — гітлерівської Німеччини. Проте заведені румунами порядки та їх застосування не мали таких екстермінаційних наслідків, як запроваджені німцями, тому населення Трансністрії воліло рум., ніж нім. окупацію.

На Закарпатті угорці створили окрему адміністративну одиницю („Підкарп. територію“) на чолі з регентським комісаром з осідком в Ужгороді. Тут угорці провадили антиукр. політику, підтримували русофілів, надаючи мінімальні культ. права для „угрорусинів“. Вони пробували витворити штучну „рутенську“ мову, але пізніше толерували мову нар. З 1941 влада дозволила заснувати народницьке осв. т-во „Подкарпатське Общество Наук“ під головуванням А. Годинки, яке чинило опір русофільству й розвивало „руську“ культуру і мову. Владою було допущене мінімальне шкільництво з укр. мовою. Проти такої політики угор. режиму виступило підпілля (процес проти чл. ОУН в Мукачевому 1942), а бл. 30 тис. українців втекло 1940 на Сов. Україну. Згодом, після больш. окупації Закарпаття в жовтні-листопаді 1944, з цих втікачів, яких від 1940 тримали у сов. концтаборах, зформовано чехо-словацьку бриґаду ген. Л. Свободи. Починаючи з кін. 1944, Закарпаттям під сов. контролем керувала т. зв. Нар. Рада Закарп. України. 26. 11. 1944 з’їзд нар. комітетів Закарпаття в Мукачевому висловився за „возз’єднання з УССР“, а 29. 6. 1945 за договором, підписаним у Москві, Чехо-Словаччина відступила Закарп. Україну УССР.

Сов. історіографія називає період 1941 — 45 Великою Вітчизняною війною Радянського Союзу, підкреслюючи її загальнонар. характер. За даними цієї історіографії, Україна зазнала в період війни величезних втрат: бл. 4,5 мільйона загиблих і 2 мільйони вивезених на роботи в Німеччину. Перебільшується масовість сов. партизанів на Україні, які почали формуватися щойно восени 1942, хоча ЦК КП(б)У вже 5. 7. 1941 ухвалив рішення про орг-цію партійного підпілля і партизанських загонів. На Україні діяли партизанські з’єднання під керівництвом М. Попудренка, С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова, П. Вершигори та ін. Партизани формувалися з умисне залишених партійних кадрів, кол. військовослужбовців, що залишилися поза фронтом, утікачів від нім. терору. Їх постійно доповнювали повітряними десантами — військ.-розвідувальними кадрами. Варто зазначити, що партизани, яких, за сов. джерелами, нараховувалося до 100 тис, не були складовою частиною Червоної Армії, а підпорядковувалися Мін-ву Держ. Безпеки. Больш. політика і пропаґанда використала антиукр. політику німців, щоб завоювати симпатії укр. населення. Фронтові військ. з’єднання, що оперували на Україні, 20. 10. 1943 перейменовано на „Укр. фронти“: Перший (кол. Воронізький), Другий (Степовий), Третій (Півд.-Зах.) і Четвертий (Півд.). Для підсилення впливу на укр. гром. думку 10. 10. 1943 встановлено „Орден Богдана Хмельницького“. З вересня 1943 Совнарком України переїхав з Москви до Харкова, згодом до Києва. Гол. уряду УССР призначено М. Хрущова.

Щоб збільшити свій вплив на світовій арені, і зокрема в Орг-ції Об’єднаних Націй, Сталін домігся розширеного представництва в цій орг-ції. У лютому 1944 змінено конституцію УССР: їй надано право вступати в безпосередні зносини з ін. державами і формально мати респ. військ. формації. На конференції у Сан-Франсіско 30. 4. 1945 УССР була прийнята до Орг-ції Об’єднаних Націй як чл.-засновник. Однак всі ці заходи мали лише формальний характер. Насправді рішуче і брутально переслідувалося формації, установи і поодиноких осіб, які змагалися у війні за укр. державу, свободу і людську гідність. Переслідувань зазнали й кол. полонені та сов. громадяни, яких примусово вивезли на роботу до Німеччини.

Наприкін. 1944, коли всі укр. землі були окуповані большевиками, німці змінили своє ставлення до укр. питання. Восени 1944 вони випустили з концентраційних таборів укр. політ. лідерів: С. Бандеру, А. Мельника, Я. Стецька, Т. Бульбу-Боровця та ін. Однак перед тим у травні 1944 у концтаборі Саксенгавзен закатовано О. Ольжича-Кандибу, керівника ОУН на центр. укр. землях і заступника полк. А. Мельника.

Під проводом ген. П. Шандрука, В. Кубійовича й О. Семененка 17. 3. 1945 в Німеччині створено Укр. Нац. Комітет — політ. центр, який, однак, не міг багато зробити. Частково вдалося врятувати Дивізію „Галичина“, яку було переведено з больш. фронту на бік зах. альянтів і перетворено на Першу Укр. Дивізію в складі Укр. Нац. Армії. Укр. Дивізія була згодом інтернована в Ріміні (Італія).

Під час другої світової війни екзильний уряд УНР не виявляв помітної активности. З вересня 1939 А. Лівицький під наглядом поліції перебував у Варшаві, а функції гол. Директорії УНР виконував 1939 — 40 В. Прокопович, що перебував у Франції. В той же час гол. уряду був О. Шульгин. Екзильний уряд відновив свою діяльність тільки після війни.



IX. УКРАЇНА ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1945 — 91)


Повоєнний період історії України характерний тим, що всі укр. землі, за незначним винятком, перебувають під однією, сов. окупацією. Укр. меншість у сусідніх з УССР державах, т. зв. „нар. демократіях“, сателітах Росії, теж перебувала до кін. 1980-их pp. під безпосереднім контролем Москви. Таким чином, лише укр. політ. еміґрація разом з укр. діяспорою стала активною силою укр. політ., гром.-соц., культ. і рел. життя, а заразом і допоміжним чинником у визвольно-держ. прямуваннях укр. народу.

Після другої світової війни змінилася територія і населення УССР. У червні 1945 Чехо-Словаччина відмовилася від Закарп. України, з якої протягом року створено Закарп. обл. 16.8. 1945 устійнено сов.-поль. кордон, що йшов уздовж Бугу і на сх. від Сяну, за т. зв. „Керзоновою лінією“, залишаючи Польщі частину укр. земель. З Румунією ще 1944 відновлено кордон, усталений ще перед війною, в червні 1940. Через 10 pp., 19. 2. 1954, за декретом Президії Верховної Ради СССР, РСФСР передасть Україні Крим.

У висліді воєнної катастрофи населення України зменшилося на 10,5 мільйона, з них 4 мільйони (за ін. джерелами — 5 — 7 мільйонів) загинуло, решта була депортована на примусову працю, евакуйована або заслана до сов. таборів. 1944 — 45 в сучасних кордонах УССР було бл. 30 мільйонів населення. З етнічного погляду найбільших втрат зазнали жиди, яких загинуло бл. 2 мільйонів. Німці з України відійшли з нім. військом. 1945 — 47 бл. 800 тис. поляків із зах. укр. земель виїхали до Польщі, а 500 тис. українців переселилися з укр. окраїн Польщі до УССР, перев. у Донбас і Крим. Росіяни почали масово напливати до м. України, особливо на зах. землі, де їх перед тим взагалі не було.

У повоєнні роки засуджено і депортовано сотні тис. українців, насамперед із західньоукр. земель. Їх засилали у концентраційні табори (Дніпропетровське, Умань, Сталіне і ін.) за політ. та рел. мотивами. Не уникла тяжкої долі значна частина осіб, що були примусово депортовані на роботи до Німеччини і згодом повернулися до УССР. За контакти з зах. світом заслано до Сибіру бл. 300 тис. з числа 1 мільйона 250 тис. осіб, вивезених до Німеччини, решта зазнала політ. перевиховання (постанова ЦК КП(б)У від 24-26. 5. 1944).



ПОВОЄННИЙ СТАЛІНСЬКИЙ РЕЖИМ (1945 — 53)


Першочерговим завданням після війни була відбудова зруйнованої 1941 — 44 України. Матеріяльні втрати України дорівнювали 285 мільярдам карб., а за даними УНРРА (United Nations Relief and Rehabilitation Administration) — 100 мільярдам долярів. За цими даними було знищено 714 м. і містечок, 28 тис. с., зруйновано 2 мільйони будинків, у висліді чого понад 10 мільйонів людей залишилися бездомними. Київ знищено на 85%, Харків — на 70%, великих знищень зазнали Дніпропетровське, Запоріжжя, Сталіне, Кременчук, Полтава, Тернопіль. Величезні втрати спричинили німці в економіці: знищено більш як 16 тис. пром. підприємств і 28 тис. колгоспів та 870 радгоспів. До Німеччини вивезено з України понад 12 мільйонів т с.-г. продуктів, велику кількість машин, тракторів. Для виведення респ. з цього катастрофічного стану четвертий п’ятирічний плян 1946 — 50 виділив для України 20,7% загальносоюзних капіталовкладень. Незабаром пущено в дію 2000 пром. підприємств; відновлено електроенерґетику. Серед великих відбудованих об’єктів перший аґреґат гідроелектростанції в Запоріжжі (3. 3. 1947), перша черга зав. „Запоріжсталь“ (3. 10. 1947), Дарницький шовковий комбінат у Києві (1948). Завершено відбудову Харківського тракторного зав. (29. 8. 1948). Закінчено будову газопроводу Дашава-Київ (1. 10. 1948). Великі труднощі залишилися в сіль. госп-ві, а через посуху 1946 взимку 1946 — 47 прийшов на Україну голод. Велику допомогу здійснювала УНРРА, яка доставила Україні продуктів і матеріялів для відбудови на 188 мільйонів долярів. За офіц. сов. даними, 1950 Україна вже виробляла 47,8% всесоюзної продукції чавуну, 30,6% — сталі, 33,2% — прокату, 38,4% — металюрґійного устаткування, 71,6% — цукру, видобувала 53% — залізної руди, 30% — вугілля, хоч продукція сіль. госп-ва України 1950 дорівнювала тільки 91% проти стану 1940.

Укр. визвольний рух під час другої світової війни, а також міжнар. коньюнктура змусили центр. сов. владу надати більше компетенцій респ., особливо Україні й Білорусі. Конференція в Ялті 8. 2. 1945 ухвалила, що Україна і Білорусь будуть допущені до Орг-ції Об’єднаних Націй (ООН). 30. 4. 1945 УССР була запрошена на конференцію в Сан-Франсіско, де Україну репрезентував мін. закордонних справ Д. Мануїльський. УССР взяла участь у підписанні 10. 2. 1947 Паризьких мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною і Фінляндією, в яких підтверджено включення зах. укр. земель до УССР. Заохочений цими обставинами, уряд Великобрітанії запропонував у травні 1947 встановити дипломатичні зв’язки з УССР, але на цю пропозицію не було дано відповіді (як і на пропозицію Судану 23. 1. 1956). 18. 8. 1948 Україна підписала конвенцію в Београді про режим судноплавства по Дунаю. Дещо пізніше, 12. 5. 1954, УССР стала чл. ЮНЕСКО і Міжнар. Орг-ції Праці. Членство УССР як в ООН, так і в ЮНЕСКО залишалося формальним, укр. представники в цих міжнар. установах дублювали репрезентацію і позицію СССР.

На внутр. відтинку виконавча влада формально належала Раді Мін. УССР, перейменованій 15. 3. 1946 з Ради Нар. Комісарів, однак фактично вся влада зосереджувалася в руках центр. органів уряду і партії в Москві, які через КП(б)У керували життям респ. Першим секретарем ЦК КП(б)У ще перед війною був М. Хрущов, він же — з 1942 — гол. уряду УССР. За „помилки“ на відтинку сіль. госп-ва у продовольчій політиці (вимога поставок зерна голодуючій Україні), а також недостатній контроль за культ. процесами М. Хрущова 3. 3. 1947 усунено з поста першого секретаря ЦК КП(б)У. На його місце було призначено Л. Кагановича, який запровадив сувору чистку серед укр. культ. кадрів, звинувативши їх у націоналізмі. Проте вже 26. 12. 1947 Каганович був відкликаний до Москви, а на поч. 1948 М. Хрущова удруге призначено першим секретарем ЦК КП(б)У. У грудні 1949 його замінив Л. Мельніков. За директивами нового першого секретаря 1949 — 52 за звинуваченням в укр. націоналізмі виключено з КП(б)У 22 175 чл. (приблизно 3%). За того часу (1947 — 54) гол. Ради Мін. був Д. Коротченко, вірний виконавець директив з Москви. Проявом іґнорування нац. і державницьких традицій та васального підпорядкування ком. Москві були прийняті 21. 11. 1949 През. Верховної Ради УССР атрибути Державности: герб, прапор і держ. гімн УССР.

Дещо відновлене під тиском обставин укр. нац.-культ. життя зазнало удару за періоду „ждановщини“ (1946 — 49) (див. А. Жданов), коли практично ліквідовано всі укр. культ. здобутки. Постанова Пленуму ЦК КП(б)У 15-17. 8. 1946 про небезпеку укр. націоналізму засудила „Нарис історії укр. літератури“ 1945 за ред. С. Маслова й Є. Кирилюка, критиковано і змінено ред. склад ж. „Вітчизна“, „Перець“, засуджено твори Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка та ін. Також засуджено „Історію України“, видану 1943, відновлено кампанію проти „школи М. Грушевського“. Піддано критиці самодіяльні культ.-осв. установи, репертуар опери, театру, кіно, радіо. Наприкін. 1946 затверджено новий, наближений до рос., укр. правопис, схвалений 1945 постановою Ради Мін. УССР. Шкільництво в Україні гальмувалося браком кваліфікованих кадрів, обмеженням кількости студентів. Створене 1946 Мін-во вищої освіти в Москві контролювало більшість вищих навчальних закладів в Україні. Найбільшого переслідування зазнала укр. інтеліґенція за секретарства Л. Кагановича. 1947 піддано критиці за націоналістичні ухили М. Рильського, Ю. Яновського, О. Кундзича, О. Дорошкевича, а 1951 — В. Сосюру за поезію „Любіть Україну“, написану 1944, О. Корнійчука — за лібретто опери „Богдан Хмельницький“, А. Малишка, Є. Кирилюка, О. Білецького, Л. Первомайського і багатьох ін. Наприкін. 1940-их — на поч. 1950-их pp. в умовах навішування націоналістичних наличок на діячів культури та боротьби з „ідолопоклонством перед Зах.“ набирає величезних розмірів глорифікація досягнень рос. культури, науки, техніки, фетишизація рос. історії. Почалося розпаношення рос. шовінізму.

Найбільший тиск за кінцевого сталінського періоду роблено на західньоукр. землі, де масово арештовано людей за „співпрацю“ з німцями, належність до ОУН, УПА чи Дивізії „Галичина“. Насильно запроваджено колективізацію сіль. госп-ва. Великого удару зазнала також Церква. Після смерти митр. Гр.-Кат. Церкви А. Шептицького (1. 11. 1944) за ініціятивою органів держ. безпеки та особистою згодою И. Сталіна почалася ліквідація Гр.-Кат. Церкви як важливого нац. ін-ту на західньоукр. землях. Було ув’язнено (11. 4. 1945) укр. кат. владик на чолі з митр. Й. Сліпим. У березні 1946 їх засуджено на довголітнє заслання до концтаборів. В умовах політ. терору проти свящ. та пастви Ініціятивна група на чолі з Г. Костельником за директивами партійних органів і Рос. Правос. Церкви 8 — 10. 3. 1946 провела у Львові, нехтуючи навіть видимістю церк. канонічности, „Собор Гр.-Кат. Церкви“. Він скасував унію Гр.-Кат. Церкви з Римом і підпорядкував її Рос. Правос. Церкві. Аналогічне скасування унії Гр.-Кат. Церкви на Закарпатті проголошено на рел. з’їзді в Мукачевому 28. 8. 1949 і в 1950 під тиском сов. чинників — на Пряшівщині. Частину духовенства і вірних, які противилися цьому неканонічному актові, зробленому під поліційним тиском, переслідувано, гр.-кат. свящ. заслано до Сибіру.

Активний опір всім антиукр. ком. заходам проводило укр. підпілля, насамперед УПА зі своїм штабом у Карпатах. УПА протистояла примусовій мобілізації до Сов. армії, арештам і вивозам населення. Вона чи відділи ОУН нападали на відділи НКВД, звільняли політв’язнів. 1946 була проведена противиборча кампанія, а також акція проти колективізації. УПА 1944 — 46 влаштовувала рейди з Карпат на довколишні землі. Найрадикальніші підпільні групи у розпалі відчайдушного опору большевикам вдавалися до вбивства коляборантів. 1948 вбито Г. Костельника. Сиґналом для антиукр. терору в Зах. Україні (арешти, заслання, звільнення з вузів) стало вбивство 1949 при загадкових обставинах антикат. памфлетиста Я. Галана.

Проти УПА постійну боротьбу вели спеціяльні військ. частини та НКВД з мережею аґентів. Крім відвертої боротьби, уряд УССР кілька разів звертався (з 1944 до 1949) до вояків УПА з пропозицією амнестії. Від 1947 був здійснений частковий розпуск загонів УПА. На послабленні її дії позначилася смерть командира УПА ген.-хорунжого Р. Шухевича-Чупринки, що загинув у бою з загоном НКВД 5. 3. 1950. Спорадичні дії УПА тривали до 1953; сов. джерела сиґналізували про „озброєні банди“ на Волині ще 1956.

Окремі загони УПА оперували у 1944 — 47 на „Закерзонні“: Посянні, Холмщині, Лемківщині, охороняючи місц. укр. населення від терору місц. поль. адміністрації і шовіністичних елементів. На цих територіях проти загонів УПА воювали поль. дивізії. 12. 3. 1947 у боротьбі з УПА загинув на „Закерзонні“ заступник мін. оборони Польщі ген. К. Свєрчевський. Від квітня до жовтня 1947 за домовою урядів Польщі, СССР, Чехо-Словаччини проведено спільну військ. акцію проти УПА на пограниччі цих трьох держав. Зазнавши великих втрат, загони УПА були розпорошені. Частина повстанців подалася до Зах. Німеччини й Австрії. Укр. населення, що відмовилося переїхати в УССР, під претекстом, що воно допомагало УПА, насильно депортовано на півн. і зах. Польщі у квітні-травні 1947 в рамках кривавої операції „Вісла“. Частина його загинула під час переселення, а також у тюрмах і концтаборі Явожно. Щоб прискорити асиміляцію українців, переселенців розпорошували по території Польщі; звичайно допускався переїзд в одну місцевість не більше 3 — 4 укр. сімей.

Після закінчення другої світової війни, після примусової репатріяції сов. громадян до СССР на еміґрації в Зах. Німеччині і Австрії залишилось б. 200 тис. українців, більшість яких походила з Галичини (бл. 60%).

Опіку над еміґрантами перебрали міжнар. орг-ції: споч. УНРРА, а з 1947 — ІРО (International Refugee Organization). Українці в більших скупченнях створювали укр. комітети і орг-ції та провадили різного роду гром., політ., культ., наук., церк. діяльність. 1. 11. 1945 в Ашаффенбурзі (Німеччина) засновано Центр. Представництво Укр. Еміґрації в Німеччині, діяло Укр. Центр. Допомогове Об’єднання в Австрії. З літа 1947 почався виїзд українців з Німеччини і Австрії до ін. країн Зах. Европи і за океан.

На еміґрації відновили свою діяльність давні політ. партії й орг-ції: ОУН А. Мельника, ОУН С. Бандери, УНДО, УПСР, УСДРП, УСРП, а також засновувалися нові: Укр. Нац.-Держ. Союз (УНДС, 1946), Укр. Рев.-Дем. Партія (УРДП) та ін. Для координації роботи укр. політ. партії і орг-ції на еміґрації підписали 10. 6. 1948 статут Укр. Нац. Ради (УНРади) як укр. парляменту з екзекутивою — Виконавчим Органом. На першій сесії УНРади 16-20. 7. 1948 її гол. обрано Б. Іваницького, Виконавчий Орган очолив І. Мазепа. УНРада стала політ. базою Держ. Центру Укр. Нар. Респ. на чолі з А. Лівицьким († 17. 1. 1954). Окремо від У НРади діяли Закордонне Представництво Укр. Гол. Визвольної Ради (УГВР), монархістська група Союз Гетьманців-Державників на чолі з Д. Скоропадським (кол. гетьман П. Скоропадський помер 26. 4. 1945).

Продовжували свою гром.-культ. діяльність укр. еміґрація у Франції й Бельгії, а також нова добре організована еміґрація в Англії, Голляндії, Італії та в ін. західньоевр. країнах.

За океаном проводила свою діяльність укр. діяспора; 21. 11. 1949 вона заснувала у Нью-Йорку Пан-Амер. Укр. Конференцію (ПАУК) на чолі з о. В. Кушнірем.

На наук. відтинку засновано 16. 11.1945 Укр. Вільну Академію Наук (УВАН) в Авґсбурзі (Німеччина), відновили свою діяльність Укр. Вільний Ун-т (УВУ) в Мюнхені, та з 1947 — Наук. Т-во ім. Шевченка (НТШ) у Мюнхені, згодом у Сарселі (б. Парижу), яке з квітня 1949 почало видавати „Енциклопедію Українознавства“.



СПРОБИ РЕВІЗІЇ АНТИУКР. БОЛЬШ. ПОЛІТИКИ (післясталінський період 1953 — 59). ПОСТУПОВА ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ


Після смерти Сталіна 5. 3. 1953 паралельно з боротьбою у Москві за спадщину „вождя“, в якій зійшов зі сцени Л. Берія і закріпив своє становище М. Хрущов, в Україні дещо втихла кампанія проти укр. націоналізму і навіть зазвучали посилання на відомий XII з’їзд партії. Пленум ЦК КПУ усунув 13. 6. 1953 першого секретаря КПУ Л. Мельнікова, а на його місце обрав О. Кириченка, першого українця в цій ролі. Цікаво, що в ухвалі про звільнення було сказано, що Мельніков провадив русифікацію Зах. України, особливо Львівського Ун-ту, і призначав на провідні політ.-адміністративні посади немісц. людей. У пресі почали з’являтися ст., які вимагали вдосконалених підручників укр. мови в школі. Вже в травні 1953 письм. О. Корнійчука призначено першим заступником гол. Ради Мін. УССР, а в серпні С. Стефаника, сина письм., — другим заступником (1953 — 54). З поч. 1954 гол. Ради Мін. УССР призначено Н. Кальченка, який з самого поч. перестерігав українців перед націоналізмом.

З поч. 1954 почалася велика пропаґандивна кампанія у зв’язку з 300-річчям Переяславської угоди гетьмана Б. Хмельницького з моск. царем, т. зв. „возз’єднання“. З цієї нагоди ЦК КПСС опублікував „Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією“, які давали інтерпретацію історії України, що цілковито перекреслювала схему М. Грушевського, маючи на меті далекосяжні наслідки підпорядкування укр. іст. процесу імперіялістичним прагненням Росії. З цієї нагоди висунена теза вважати укр. народ другим після „першого великого рос. народу“ не мала ніяких конкретних наслідків.

Єдиним здобутком 300-річчя „возз’єднання“ було рішення від 12. 2. 1954 През. Верховної Ради СССР про перехід Криму від РСФСР до УССР. А серед великої кількости публікацій, присвячених „дружбі двох народів“, на увагу заслуговує тільки монографія І. Крип’якевича „Богдан Хмельницький“ (1954), яка також зазнала значних цензурних доробок (2-ге нецензуроване вид. з’явилося 1990).

На XVIII з’їзді КПУ 23 — 26. 3. 1954 вирішено надіслати юнаків і дівчат з України до Сибіру і Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (див. цілинні землі), у висліді чого 1954 — 56 виїхало туди бл. 100 тис. українців. На той час УССР дещо активізувала свою участь у зовн. репрезентації: 12. 5. 1954 вона стала чл. ЮНЕСКО і Міжнар. Орг-ції Праці. Однак Україні не дозволено брати участи в укладанні мирного договору з Австрією (15. 5. 1955). Так само Україна не брала участи у заснуванні Варшавського договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу (14. 5. 1955) соц. евр. держав. Дозвіл УССР взяти участь у міжнар. пром. ярмарку в Марселі (Франція, вересень 1958) був винятком. 1954 з’явилася таємна постанова ЦК КПСС про посилення антирел. пропаґанди, яка згодом набирає широкого розмаху та наслідків.

Попри сильний антиукр. тиск, слід відзначити значний зріст числа українців у складі керівних органів УССР. На 1. 6. 1954 в ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УССР — 75%, а серед відповідальних за великі підприємства — 51%. 1958 заг. ч. українців серед чл. КПУ було 60%, росіян — 28%, ін. — 12%.

Перші протести включно з повстаннями проти нелюдських умов зафіксовано в концентраційних таборах, де більшість засланців становили українці. Вже 1953 вони почали страйки, придушені адміністрацією. Цього ж року почалися повстання у Воркуті, Норильську, 1954 — у Кінґірі (Казахстан), де загинуло багато в’язнів, перев. українців. У висліді цих заворушень і деяких внутр. змін сов. режим проголосив 18. 9. 1955 амнестію для частини засланців концентраційних таборів, після чого до 1956 багато українців повернулося додому.

З 1955 в Україні починається рух протесту проти порядків панівного режиму, особливо проти дискримінації всього укр. Основні документи цього руху поширювались самвидавом. Першим був „Відкритий лист до ООН“, що його передали 1955 укр. політ. в’язні мордовських таборів. З цього документу і цілої серії дальших починається самостійницька політ.-культ. акція, період відновлення нелеґальної дії в умовах нової сов. дійсности. Зароджується укр. дисидентський рух.

У леґальній площині першим пробував змінити існуючі порядки в ділянці культури Й протестував проти утиску інтелектуальної творчости О. Довженко, який вимагав „розширення творчих меж соціялістичного реалізму“.

У всесоюзному маштабі питання про боротьбу проти „культу особи“ Сталіна було обговорено на закритому засіданні XX з’їзду КПСС (14-25.2.1956), а постанова ЦК КПСС від 30. 6. 1956 накреслила ряд півзаходів у справі десталінізації.

Короткий період (1956 — 59) ревізії політики сталінського періоду (період т. зв. відносної „відлиги“) був використаний в Україні для висунення культ.-нац. домагань. Ставилися питання чистоти укр. мови, вилучення засмічень і кальок з рос. мови, насильного наближення укр. мови до рос. При відповідному тиску більшости культ. діячів (М. Шумило, А. Хижняк, П. Тимошенко, П. Плющ, М. Рильський та ін.) і гром. думки вдалося досягнути деякого поліпшення становища в мовній ділянці, м. ін. — перевидання „Словника укр. мови“ Б. Грінченка. Гостро критиковано намагання узалежнити укр. духовність від рос., фальсифікацію творчости укр. письм. Проведено бій за Сковороду, Шевченка, Франка, Л. Українку й ін., що їх офіц. намагалися зробити наслідувачами рос. першовідкривачів. Порівняно з минулим, краще відзначено 100-річчя з дня народження І. Франка (серпень 1956). Паралельно з процесами в літературі відбувалися зміни в мистецтві, театрі, кіні, науці. Ставилися вимоги реабілітації заборонених діячів („незаслужено забутих“), більшість яких була розстріляна, чи відтворення-заповнення „білих плям“ у літературі, театрі (М. Куліш, Л. Курбас, „Березіль“). Проведено акцію проти цензури, проти обмеження вид. накладів визначних укр. творів та проти втручання ред. у творчий процес, за висловом А. Малишка, проти „опікунів і службовців біля літератури“. Реабілітація політ. діячів, знищених за Сталіна: В. Чубаря, Г. Петровського, В. Затонського, С. Косіора, М. Скрипника, Ю. Коцюбинського й ін., торкнулася тільки їх партійної роботи, але не згадувано про українізацію, чи нац.-культ. аспект їхньої діяльности.

У процесі десталінізації проведено ряд реформ в адміністративній, культ. і екон. ділянках. З 1. 1. 1955 ліквідовано Мін-во вищої освіти СССР. Було створене відповідне мін-во в УССР, воно взяло на себе опіку над низкою укр. вищих навчальних закладів. Восени 1955 започатковано часткову, тільки поверхову дерусифікацію укр. ун-тів. У цьому ж р. засновано Академію Будівництва й Архітектури УРСР у Києві (її ліквідовано 1963), а ще 1954 було створено Укр. С.-Г. Академію у Києві. 1957 у Києві засновано Спілку Журналістів України, яка працювала під наглядом відділу пропаґанди й аґітації ЦК КПУ. За цього часу значних реформ зазнало і судівництво УССР з власним судоустроєм і кодексами.

В економіці з 1954 проголошено децентралізацію всіх галузей, включно з зал. транспортом СССР. Реалізацію децентралізації економіки проведено 1956 коли уряд УССР здобув під нагляд і керівництво понад 10 тис. пром. підприємств. Було закінчено будівництво Кахівського гідровузла (18. 10. 1955), газопроводу Шебелінка-Хархів (8. 7. 1956). У Києві засновано Ін-т автоматики (1957), теперішній Ін-т кібернетики АН України. XX з’їзд КПУ у січні 1959 схвалив семирічний плян розвитку нар. госп-ва (1959 — 65).

Починаючи з 1957, ведено посилену антирел. акцію в УССР, впроваджено т. зв. методи наук. атеїзму. У висліді цієї політики до 1961 ліквідовано майже пол. всіх існуючих церк.-рел. установ: парафій, манастирів, семінарій.

Нищівною була реформа на відтинку шкільництва: 12.11.1958 Пленум ЦК КПСС ухвалив постанову „Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи нар. освіти“. Після цього, 17. 4. 1959, Верховна Рада УССР своїм законом підтвердила цю постанову, метою якої був перехід укр. шкільництва на рос. мову і інтенсивна русифікація України.

Тим часом сталися зміни на політ. відтинку. Після „викриття антипартійної групи“ Молотова, Кагановича і Маленкова 1957 О. Кириченка обрано секретарем ЦК КПСС. На цій посаді він пробув до кін. 1959. 1957 — 63 першим секретарем ЦК КПУ був М. Підгорний, виконавець директив Москви.

Нац.-культ. процес 1956 — 59 не тільки розвінчував наслідки „культу особи“, але й також дозволив деяким письм. критикувати сов. політику в нац. питанні, протестувати проти придушення сов. військами у 1956 нац.-дем. руху в Угорщині (В. Швець, А. Малишко). Цей процес став небезпечним для ком. системи. Тому з 1939 зауважується відмова від послаблень режиму і відновлення щодо нерос. народів традиційної дискримінаційної політики.

За того часу сталося також чимало подій на еміґрації. В лютому 1954 виявився розкол у Закордонних Частинах ОУН (бандерівців). Група під проводом Л. Ребета оформилася 1955 під назвою ОУН за кордоном (ОУНз). З Укр. Нац. Ради вийшла ОУН С. Бандери (1950), а також на деякий час ОУН А. Мельника (1957 — 61). На місце померлого А. Лівицького (17. 1. 1954), що очолював держ. центр УНР, обрано С. Витвицького (1954 — 65). Проти дії укр. політ. еміґрації КҐБ застосував терор: аґент Б. Сташинський (див. Сташинського процес) за дорученням О. Шелєпіна вбив у Мюнхені Л. Ребета (12. 10. 1957), а 15. 10. 1959 — С. Бандеру. Розпорошена репресивним режимом по всій країні укр. меншість у Польщі заснувала 1956 свою гром. централю — Укр. Суспільно-Культ. Т-во (УСКТ) з осідком у Варшаві.



ВИСТУП НОВОЇ ҐЕНЕРАЦІЇ. ПОСТАННЯ ДИСИДЕНТСТВА. ОРГ-ЦІЯ РУХУ ОПОРУ (1960-і pp.)


Нац.-культ. діяльність 1950-их pp. сприяла молодій ґенерації, т. зв. „шістдесятникам“ (див. шестидесятники), які у змінених обставинах і новими методами продовжили процес на культ., а також на загальнонац. полі. Ця ґенерація укр. інтелектуалів, насамперед письм., ориґінальною творчістю протестувала проти пануючої задушливої атмосфери, боролася за справжні укр. культ. вартості, нац. свободу і людську гідність. При цьому в засаді відкидалися ідеї співпраці з системою, яка заперечувала найелементарніші нац. та людські права. „Шістдесятників“ репрезентували письм. Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Є. Гуцало, літ. критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцисти В. Мороз, В. Чорновіл, М. Осадчий, мистці П. Заливаха, А. Горська і багато ін. Після короткого виступу молодих укр. інтелектуалів почалося їх цькування владою (виступи М. Хрущова і гол. ідеологічної комісії ЦК КПСС Л. Ільїчова наприкін. 1962 — на поч. 1963) і реакційними адміністраторами від літератури. Одних примушено до мовчанки, деякі — капітулювали, ін. ув’язнено і заслано на каторгу. Згодом на зміну цій ґенерації прийшли ін.: І. Калинець, В. Стус, В. Лісовий, І. Стасів-Калинець, яким у нових, ще складніших умовах доводилося боротися проти офіц. дискримінаційної політики щодо укр. культури і нац. питання. Деякі функціонери комсомолу постаралися скористатися з ініціятиви молодої ґенерації, створивши 1961 у Києві „Клюб творчої молоді“, своєрідний координаційний осередок. Проте він не зміг довго проіснувати з огляду на заг. антиукр. орієнтацію сов. політики.

Розмах нац. поступу нерос. народів під час десталінізації налякав центр. владу в Москві. Вже 1958 партія ухвалила постанову „Про зміцнення зв’язку школи з життям...“, яка фаворизувала навчання рос. мовою. XXII з’їзд КПСС (17 — 31. 10. 1961) затвердив нову нац. політику, схвалив нову програму партії й проголосив політику „злиття націй“ і русифікації. Цю шовіністичну рос. ідею, підтриману владою на Україні, пропаґує І. Кравцев, їй сприяють партійні функціонери від науки А. Скаба, І. Білодід. Політиці русифікації протистоїть опір в леґальних та нелеґальних формах. Створюється нова форма боротьби за нац., політ. й культ. права, яку з 1960-их pp. визначають як рух опору. Методи його в більшості леґальні: петиції, протести, демонстрації. Поряд з цим — самвидавна література, орг-ція страйків, нелеґальних політ. орг-цій.

Рух опору проявлявся найбільше в ділянці культури, у середовищі молодих інтелектуалів. У лютому 1963 на конференції з питань культури укр. мови в Київ. Ун-ті учасники вимагали визнання укр. мови урядовою мовою УССР. Почавши з 1962, були поширені позацензурний „Щоденник“ і поезії В. Симоненка (помер 13. 12. 1963). 1964 поширювано листівку „З приводу процесу над Погружальським“, своєрідний протест проти умисного підпалу Держ. Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві. У серпні-вересні 1965 відбулася перша велика хвиля арештів укр. діячів (Б. і М. Горині, П. Заливаха, С. Караванський, В. Мороз, М. Осадччий, А. Шевчук та ін.), проти чого 4. 9. 1965 влаштовано маніфестацію в київ. кінотеатрі „Україна“. І. Дзюба звернувся листом до секретаря ЦК КПУ П. Шелеста з протестом проти репресій, додаючи своє есе „Інтернаціоналізм чи русифікація?“, який 1968 появився друком у Мюнхені. 1966 відбулися політ. процеси над 20 заарештованими, під час яких відбувалися антирежимні демонстрації. Про заарештованих В. Чорновіл підготував зб. матеріялів під назвою „Лихо з розуму“ (з’явилася 1967 у Парижі), за що був 1967 засуджений на 3 р. ув’язнення. У квітні 1968 139 укр. культ. діячів надіслали Л. Брежнєву, О. Косиґіну, М. Підгорному протест проти арештів на Україні й утисків укр. культури. У листопаді-грудні 1968 з’явився „Лист творчої молоді Дніпропетровського“ з протестом проти русифікації; над авторами цього листа у січні 1970 відбувся суд.

У самвидаві поширювалися в Україні есе В. Мороза („Хроніка опору“, „Репортаж із заповідника ім. Берії“), твори Є. Сверстюка („Собор у риштованні“, 1970), М. Осадчого („Більмо“, 1971), І. Калинця, В. Стуса та ін., а також листи протесту до різних офіц. установ (КПСС, КПУ, Верховної Ради УССР) у справі нищення пам’яток укр. культури, оборони заарештованих діячів, протести проти русифікації (Львівський Ун-т) тощо. З 1967 у самвидаві поширювано іст. розвідку М. Брайчевського „Приєднання чи возз’єднання?“, яка критикувала офіц. інтерпретацію Переяславської угоди, викладену в „Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією, 1654 — 1954 pp.“ і діячів коз. державности.

Діячі укр. руху опору виступали також на оборону ін. народів, зокрема проти дискримінації жидів (виступ І. Дзюби у Бабиному Яру у вересні 1966), крим. татар чи з протестами проти сов. окупації Чехо-Словаччини 1968 (С. Караванський).

У 1960-их pp. щорічно в день перевезення тіла Т. Шевченка на Україну (22. 5.) коло пам’ятника Шевченкові в Києві відбувалися неофіц. зібрання молоді й культ. діячів, які перетворювалися на маніфестації. 1967 дійшло до зіткнення учасників з міліцією та КҐБ, а 1971 б. пам’ятника під час виступу заарештовано А. Лупиноса. Ці виступи були відповіддю на офіц. відзначення 100-річчя з дня смерти (10. 3. 1961) і 150-річчя з дня народження Т. Шевченка. 20. 5. 1961 уряд УССР встановив щорічну Держ. Премію ім. Т. Шевченка, при присудженні якої допускалася дискредитація великих шевченківських ідей. Демонстрації відбулися також під час похорону вбитої за загадкових обставин укр. художниці А. Горської у Василькові б. Києва (28. 11. 1970).

Окремою формою опору ком. режимові були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки дем. прав, але й самостійности України. Відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами безпеки і над якими відбулися судові процеси. Наприкін. 1950-их pp. у зах. обл. України виникло кілька нелеґальних орг-цій: Об’єднана Партія Визволення України, Укр. Роб.-Сел. Спілка, Укр. Нац. Комітет. Серед підпільних груп дещо ширшу основу мала Укр. Роб.-Сел. Спілка (УРСС), створена 1958 на Львівщині групою юристів під проводом Л. Лук’яненка. Ця орг-ція вперше за післявоєнної історії склала ґрунтовну програму укр. руху. У програмі чітко задекляровано, що Спілка є спадкоємницею ідеї боротьби за самостійність України. Разом з тим вказувалося, що група не має організаційної спадкоємности зі збройною боротьбою. У програмі Спілки мова йшла про леґальну боротьбу мирними, конституційними методами за вихід України з СССР. Україна мала „стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою“. Щодо внутр. ладу передбачувано „самостійність України з широко розвиненим соціялістичним держ. устроєм“ та „завоюванням дем. прав“. Спілка мала намір перетворитися на партію, але перед її другим з’їздом арештовано її ініціяторів, а орг-цію розгромлено. Львівський обл. суду січні 1961 засудив Л. Лук’яненка, І. Кандибу та ін. чл. УРСС на тривалі строки ув’язнення.

1962 проведено судовий процес над 20 чл. Львівського Укр. Нац. Комітету. Зокрема, Коваль, Грицина, Гурний і Гнат були засуджені до страти (розстріляно Коваля і Грицину, ін. найвищу міру покарання замінено тривалим ув’язненням). Того ж 1962 були засуджені до розстрілу гол. Ходорівської та Тернопільської груп М. Проців і Б. Гогусь (страчено М. Процева). Дещо пізніше, 1964 — 67, діяв Укр. Нац. Фронт (У НФ), який випускав самвидавом ж. „Воля й Батьківщина“. Чл. УНФ — 3. Красівського, Д. Квецька та ін. було засуджено на довголітнє ув’язнення.

Ін. засобом протесту були роб. заворушення і страйки, які відбулися: 1963 у Кривому Розі (спричинені підвищенням цін на харчі), портових робітників — у Одесі, заворушення і страйки робітників у Дніпропетровському і Дніпродзержинському (травень-червень 1972), страйк робітників машинобудівного зав. в Києві (1973).

Великі переслідування на церк.-рел. відтинку спричинили оборонну реакцію у формі звернень, заяв, прохань, протестів проти порушень свободи совісти і рел. практики. Правос. протестували проти намагання влади 1974 замкнути Успенську Почаївську Лавру, боролися за відкриття Києво-Печерської Лаври, церкви у м. Лозова, Павлограді. Не зважаючи на офіц. ліквідацію Укр. Гр.-Кат. Церкви, вона не перестала діяти нелеґально (у „катакомбах“), маючи свою ієрархію (1969 був заарештований єп. В. Величковський) і декілька сот свящ. Піднімали голос проти переслідування різні прот. угруповання, а також секти п’ятидесятників і свідків Єгови (див. Секти).

1963 першим секретарем ЦК КПУ став П. Шелест (1963 — 72), який пробував боронити екон. інтереси УССР, головне на відтинку важкої індустрії. Попри всі репресії, в сер. 1960-их pp. були зроблені деякі спроби поширення укр. мови у вищій освіті. Під час V з’їзду Спілки Пнсьм. України (16-19. 11. 1966) учасники гостро критикували русифікаційну політику, стаючи на захист укр. мови й культури. П. Шелест також висловився на захист укр. мови. 1968 усунено секретаря ЦК КПУ А. Скабу, який сприяв русифікації, і призначено на його місце ліберальнішого Ф. Овчаренка. Намагаючись замаскувати відставання та деґрадацію укр. культури, відповідаючи на виклик, який зробила укр. наук. діяспора вид. через Наук. Т-во ім. Шевченка „Енциклопедії Українознавства“, ЦК КПУ дав вказівку на вид. у Києві „Укр. Радянської Енциклопедії“. 1959 — 66 появилося 17 томів за ред. М. Бажана; друге вид. — 12 томів (1977 — 85).

В економіці запроваджено систему госп. р-нів, т. зв. раднаргоспів, які привели до „місницьких“ тенденцій, надання переваги інтересам респ. над всесоюзними. Цю децентралізаційну систему почали замінювати централізованою. Процес централізації посилено з усуненням М. Хрущова (14. 10. 1964), місце якого зайняв Л. Брежнєв. У листопаді 1964 згорнуто госп. реформи Хрущова і об’єднано пром. та сіль. партійні орг-ції. 1967 — 68 тривала поступова перебудова респ. мін-в УССР на союзно-респ. Введено до дії перший ядерний реактор на Україні (12. 2. 1960), Харківський тракторний зав. (ХТЗ) випродукував мільйонний трактор. У Києві почав діяти метрополітен (6. 11. 1960). Збудовано найбільшу теплову електростанцію в СССР — Придніпровську ДРЕС (Держ. районну електричну станцію, 31. 10. 1961), введено в дію газопровід Шебелінка-Київ (19. 10. 1962) та першу чергу Київ. ГЕС (19. 12. 1964).

Після тривалої підготови поза межами України засновано Світовий Конґрес Вільних Українців (СКВУ), през. якого обрано о. В. Кушніра (листопад 1967). СКВУ репрезентує і координує гром.-культ. діяльність всієї укр. діяспори. 9. 2. 1963 прибув із заслання до Риму митр. Й. Сліпий, якого призначено Верховним архиєп. львівським, а 1965 іменовано кард. У жовтні 1968 у Гарвардському Ун-ті (США) відкрито катедру історії України, а 1973 створено Укр. Наук. Ін-т при тому ж ун-ті.



РАДИКАЛІЗАЩЯ НАЦ. ПИТАННЯ В УКРАЇНІ (1970-і pp.)


Дальшим кроком до нац. утвердження й активізації дисидентського руху в Україні була поява позацензурного самвидавного ж. „Укр. Вісник“ (1 — 8, 1970-74). Це підпільне вид. інформувало „про порушення свободи слова й ін. дем. свобод, ґарантованих конституцією, про судові та позасудові репресії на Україні, про порушення нац. суверенітету, факти шовінізму й українофобії, спроби дезінформувати громадськість про становище укр. політ. в’язнів у тюрмах і таборах, про різні акції протестів тощо“. Ж. став цінним джерелом інформації про репресії й оборонний рух на Україні у 1960-их — на поч. 1970-их pp. Тут були вміщені листи й літ. твори діячів руху опору, про яких згадано вище. Особливо цінні матеріяли про репресії укр. інтеліґенції 1972. Якщо споч. видавці „Укр. Вісника“ вважали його вид. „не антирадянським і не антиком.“, то з ч. 7 — 8 цей ж. радикалізує свої позиції, вважає себе нелеґальним органом і закликає читачів дотримуватися засад конспірації. У ньому говориться про „окупаційний режим на Україні“, про потребу „об’єднати всі дем. антиколоніяльні групи на Україні“ як єдиний спосіб „розгортання нац.-визвольної боротьби за демократію“. „Укр. Вісник“ з’явився друком на Зах.

Причиною радикалізації поглядів провідних діячів опозиції було посилення окупаційного режиму, який своїми брутальними і нищівними, включно з нищенням могил Укр. Січ. Стрільців на кладовищі у Львові, діями викликав безкомпромісну реакцію і зріст нац. свідомости, поширення руху опору на різні прошарки суспільства — інтеліґенцію, селянство, робітництво. Одеський робітник Л. Сірий виступив з вимогою соц., політ. і нац. прав для України, українізації освіти, держ. установ, нац. кадрів (14. 11. 1976). У січні-травні 1972 відбулася друга велика хвиля арештів на Україні, жертвами яких стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, І. Стасів-Калинець, о. В. Романюк, Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін. Політ. процеси над ними відбулися 1972 — 73.

У травні 1972 усунено від партійного керівництва П. Шелеста, якому закидали недостатню боротьбу з укр. нац. проявами, деякий місницький патріотизм. Критиковано його працю „Україно наша радянська“, в якій, мовляв, було ідеалізовано укр. історію, запор. козацтво. Першим секретарем ЦК КПУ став В. Щербицький, близький до Л. Брежнєва й один з представників технократичного партійного дніпропетровського клану. Серед керівних кадрів партії проведено чистку, усунено близьких співр. Шелеста: на місце Ф. Овчаренка секретарем ЦК КПУ з ідеології призначено прислужника кремлівських партійних органів В. Маланчука, замінено 5 секретарів обкомів.

Під керівництвом през. АН УРСР Б. Патона (обраний 1962) посилено русифікацію науки шляхом надання пріоритету техн. напрямам досліджень в АН УРСР та цілеспрямованого розвалу гуманітарних наук. насамперед українознавства. Більшості укр. наук. ж. довелося переходити на рос. мову. В-во „Наук. думка“ фактично стало рос. Нечисленні укр. вид. стосуються перев. проблем „боротьби з укр. буржуазним націоналізмом“. В. Щербицький на довгі роки, аж до своєї смерти (1989), став ідейним наставником апарату През. АН УРСР.

У сер. 1970-их pp. активізуються укр. політ. в’язні, що перебували у в’язницях чи на засланні. 1974 вони разом з в’язнями з Прибалтики й Кавказу звернулися до Верховної Ради СССР з вимогою відновити нац. права нерос. респ. 1975 низка укр. політ. в’язнів (В. Чорновіл, І. Світличний, І. Калинець і 20 ін.) склали заяви про відмову від сов. громадянства. Після звільнення з психіятричної лікарні на поч. 1976 Л. Плющ прибув до Франції, 1977 появилися друком його спомини „В карнавалі історії“.

Важливим етапом оборони прав людини і нац. прав України стало створення 9. 11. 1976 Укр. гром. групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, названої Укр. Гельсінкською Групою (УГГ). До неї вступили: письм. М. Руденко (очолив групу), О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, О. Тихий, Н. Строката, М. Матусевич, М. Маринович та ін. УГГ ставила собі за завдання ознайомлювати укр. суспільство з Деклярацією Прав Людини Орг-ції Об’єднаних Націй, збирати докази порушення владою прав людини, нац. прав на Україні, застосування політики етно- і лінґвоциду та примусового насаджування русифікації, домагалася безпосереднього контакту України з ін. країнами, акредитації на Україні представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Діючи у рамках чинного законодавства і міжнар. угод, орг-ція стала на короткий час речником укр. нац. інтересів.

Проти УГГ ком. влада застосувала суворі репресії. 1977 — 78 відбулися арешти і суди над провідними діячами руху М. Руденком, О. Тихим, Л. Лук’яненком, М. Матусевичем, М. Мариновичем, яких засуджено на довголітнє ув’язнення в таборах і заслання. 1978 — 79 до УГГ вступили нові чл., ч. яких перейшло за 30 осіб. Серед них — Ю. Литвин, П. і В. Січки, Я. Лесів, В. Калиниченко. Дехто з чл. УГГ одержав дозвіл на виїзд з СССР, і згодом створено Закордонне Представництво УГГ у складі П. Григоренка, Л. Плюща, Н. Строкатої. З 1978 УГГ почала видавати самвидавний „Інформаційний Бюлетень“, а з 1980 Закордонне Представництво УГГ почало видавати у Нью-Йорку „Вісник репресій в Україні“ за ред. Н. Світличної.

Репресії проти представників укр. культури загострилися в другій пол. 1970-их pp. 1977 заарештовано письм. Г. Снєгірьова, який від тортур помер (кін. 1978). 1979 сталося загадкове вбивство під Львовом популярного композитора В. Івасюка. Того ж року проведено чергову хвилю арештів укр. діячів: О. Бердника, Ю. Бадзя, Ю. Литвина, П. і В. Січків, М. Горбаля і багатьох ін.

Два знаменні документи з кін. 1970-их pp. свідчать про еволюцію нац. думки на Україні до радикалізації політ. поглядів провідних діячів руху опору. З кін. 1977 поширювалися у самвидаві на Україні „Позиції укр. політ. в’язнів“ за підписом О. Тихого й о. В. Романюка, в яких ішлося про незалежність України і про її місце в „колі великих дем. країн світу“, подавався короткий аналіз іст. процесу України з підкресленим значенням проголошення незалежности УНР 22. 1. 1918. Закінчувався цей документ наведенням форм опору і методів боротьби проти сов. окупації.

Другий документ, виданий від імени інституцій-орг-цій Укр. Нац. Визвольного Руху, — звернення 18 укр. політв’язнів мордовських таборів, написане влітку 1979. Це новий прояв організованого руху, мета якого — „вихід України зі складу т. зв. СРСР і створення незалежної дем. укр. держави“. Автори зверталися до ООН з пропозицією зареєструвати Україну як рос. колонію, поставити укр. питання на нараді Орг-ції Об’єднаних Націй, уповноважували през. Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ) вжити всіх заходів для виходу України зі складу СССР. Цей документ підписали відомі з попередніх акцій Л. Лук’яненко, М. Руденко, О. Тихий, І. Гель, В. Калиниченко, М. Матусевич, М. Маринович, З. Попадюк, о. В. Романюк, Ю. Шухевич, О. Бердник і 7 ін.

У 1970-их pp. відзначено 100-річчя з дня народження Л. Українки (25. 2. 1971) і 250-річчя з дня народження Г. Сковороди (3. 12. 1972). З 1975 поновилося цензурування „Кобзаря“ Т. Шевченка. Мін-во освіти УССР своєю директивою „Удосконалювати вивчення рос. мови в загальноосв. школах респ.“ (11. 11. 1978) посилило русифікацію. Нові русифікаційні заходи були накреслені на Ташкентській конференції (29. 5. 1979).

1978 була ухвалена нова конституція УССР, яка дублювала гол. засади „сталінської“ конституції 1937. 17. 1. 1979 відбувся всесоюзний перепис населення, за яким на Україні постійне населення становило 49 мільйонів 609 тис, з них 36 мільйонів 489 тис. — українці, 10 мільйонів 472 тис. — росіяни, 634 тис. — жиди, 406 тис. — білоруси, 415 тис. — молдавани і румуни, 258 тис. — поляки, 238 тис. — болгари і деяке число ін. національностей.

Укр. еміґрація й діяспора пильно стежили за розвитком подій в Україні, допомагаючи передовсім випуску самвидавних матеріялів та розповсюдженню їх на Зах. Українці провели широку акцію на оборону В. Мороза у зв’язку з його голодівкою, а також акції підтримки всіх ін. укр. дисидентів. Кол. укр. політ. в’язні Л. Плющ, П. Григоренко, Н. Світлична, В. Мороз, Г. Вінс, Н. Строката, С. Караванський дісталися на Зах., де включилися в загальноукр. гром.-політ. діяльність. 23-26. 11. 1978 укр. дисиденти виступили на III з’їзді СКВУ у Нью-Йорку.

На церк. полі спільний собор єп. Укр. Автокефальної Правос. Церкви (УАПЦ) Европи, Укр. Правос. Церкви США і Укр. Греко-Правос. Церкви Канади ухвалив постанову про єдність Укр. Правос. Церкви (31. 10 — 1. 11.1973). У зв’язку з підготовок) до 1000-ліття Хрищення Руси-України папа Іван Павло II надіслав листа кард. Й. Сліпому (19. 3. 1979).



ПОСИЛЕНИЙ НАСТУП ПРОТИ НАЦ. РУХУ В УКРАЇНІ (1980-і pp.)


Зміни на вершинах сов. ієрархії (естафета Брежнєва, Черненка, Андропова, Ґорбачова) не мали істотного впливу на офіц. політику в УССР, де незмінно на посту першого секретаря ЦК КПУ залишався В. Щербицький, а шефом респ. КҐБ 1970 — 82 був В. Федорчук (останнього призначили 1982 шефом КҐБ СССР, згодом — мін. внутр. справ СССР). Відомо, що Федорчук посилив репресії проти діячів укр. руху опору і проти укр. правозахисників. Довголітнє перебування Щербицького на своєму посту засвідчує, що на основному відтинку — репресій проти всіх видів самостійництва — він лишався вірним Москві. За Щербицького, починаючи з 1972, русифікація просунулася вперед, різні відтинки українознавства обмежено до мінімуму, в літературі, мистецтві запанувала пересічність. Пленуми і з’їзди КПУ відбувалися рос. мовою. Остання катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (26. 4. 1986) (див. Чорнобиль) має фатальні та далекосяжні наслідки для населення й економіки України. Мільйони людей, головне в півн. р-нах, піддані згубному впливові радіяції. Трагедія Чорнобиля викликала гостру критику режиму, для якого екон. здобутки досягаються коштом здоров’я і життя населення. Чорнобильська катастрофа засвідчила також технологічну неспроможність сов. системи використовувати досягнення сучасної цивілізації.

На противагу відзначенню 1000-ліття Хрищення Руси-України, офіц. висунено справу 1500-ліття заснування Києва. Крім деяких публікацій, присвячених згаданій річниці, не залишилося по ній тривкішого сліду, а саму урочистість 28. 5. 1982 обмежено вузькими льокальними рамками. Так само формально проведено у Києві IX Міжнар. з’їзд славістів (7-13. 9. 1983), який не присвячено укр. тематиці, а також найстаршому центрові слов’янства — Києву. Таким чином з’їзд не став очікуваним форумом виходу України у світ.

На грані 1970-80-их pp. продовжувалися арешти і переслідування укр. патріотів. Позбавлено волі майже всіх чл. Укр. Гельсінкської Групи. 1980 заарештовані й ув’язнеш М. Горбаль, 3. Красівський, О. Гейко-Матусевич, В. Стус, О. Мешко, В. Чорновіл, О. Шевченко, В. Калиниченко; 1981 — І. Кандиба, С. Набока, М. Плахотнюк, Р. Руденко, В. Січко; 1982 — М. Горинь, Ю. Литвин, П. Січко, декого з них перед звільненням з табору засуджено вдруге. Арешти продовжувались і 1983 — 86. У висліді важких табірних умов 1984 — 85 померли в ув’язненні визначні укр. політ. діячі: О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус. Політ. в’язнів „перевиховували“, себто примушували зректися своїх переконань, скласти заяви покаяння.

Урядові офіц. заяви про те, що з дисидентством у СССР остаточно покінчено, заперечені дальшими виступами одиниць за права людини та нац. свободу. Однак під тиском репресій значно ослаблено дисидентський рух, а також розповсюдження та пересилання на Зах. самвидавних матеріялів.

1981 відбулися нові страйки робітників у Києві з вимогами вільних профспілок, з заявами про симпатії до поль. „Солідарности“.

У 1980-их pp. в Україні посилилася боротьба за рел. права, одночасно — поліційні репресії проти оборонців віри і Церкви. 1982 переслідувано ченців Почаївської Лаври за розповсюдження ротапринтної рел. літератури. Особливо активною стала Укр. Гр.-Кат. Церква на зах. укр. землях, де 9. 9. 1982 створено „Ініціятивну Групу захисту прав віруючих і Церкви“ на чолі з Й. Терелею, о. Г. Будзинським і С. Петраш-Січко. Ця Група звернулася до уряду УССР з вимогою леґалізувати Укр. Гр.-Кат. Церкву на Україні. 3. 3. 1984 Ініціятивна Група почала випускати самвидавну „Хроніку Кат. Церкви на Україні“ (з’явилося 15 випусків). 1985 заарештовано і засуджено за рел. діяльність Й. Терелю і В. Кобрина.

Великих переслідувань зазнавали чл. євангельських християн баптистів: 1982 відбулося понад 40 процесів, серед засуджених були: А. Рубленко, В. Власенко, Г. і М. Дідняки та ін. Репресії застосовувано проти учасників рел. руху християн віри євангельської — п’ятдесятників, які боролися за виїзд з СССР. Переслідувано також жидів, які прагнули виїхати з Сов. Союзу.

1980 През. Секретаріяту СКВУ домовилася з чл. Закордонного Представництва УГГ про співпрацю і взаємну підтримку.

Українці в діяспорі відзначили 1983 чорний ювілей голоду в Україні 1932 — 33, інформуючи світ про страхітливий ґеноцид укр. народу. З цієї нагоди зібрано додаткову документацію про голод в Україні.

1984 спільними зусиллями Кан. Ін-ту Укр. Студій (КІУС), Наук. Т-ва ім. Шевченка (НТШ) у Сарселі і Кан. Фундації Укр. Студій у в-ві „University of Toronto Press“ появився друком перший том „Encyclopedia of Ukraine“ за ред. В. Кубійовича.

1980 надзвичайний Синод єп. Укр. Кат. Церкви в Римі обрав, а Папа іменував митр. М. Любачівського наступником митр. Й. Сліпого. Черговий Синод 1983 ухвалив статут Священного Синоду єп. Помісної Укр. Кат. Церкви. 1982 секретарем Конґреґації для Сх. Церков став архиєп. М. Марусин, який у червні-липні 1984 відвідав українців католиків у Польщі. 7. 9. 1984 помер у Римі патріярх Укр. Кат. Церкви Й. Сліпий, місце якого зайняв митр. М. Любачівський, іменований 1985 кард.



У ПОШУКАХ ВИХОДУ


З поч. 1980-их pp. криза в СССР охопила усі сфери життя. Розладнана економіка хронічно не забезпечувала потреб країни. Рік-у-рік падав рівень життя населення. Зниження цін на нафту і природний газ на міжнар. ринку та аґресія в Афганістані завдали нищівного удару і без того критичному екон. станові. Тотальний контроль душив будь-які прояви незалежної гром. та особистої думки. Зазнали руйнації суспільні відносини, мораль, процвітали корупція, казнокрадство, організована злочинність. СССР опинився перед прірвою.

Ця критична ситуація і змусила нового (з березня 1985) ген. секретаря ЦК КПСС М. Горбачова на квітневому пленумі 1985 оголосити зміну екон., соц. та зовн. політики. Був взятий курс на т. зв. „перебудову“, „демократизацію“, „гласність“.

Перші роки нової політики не принесли Україні істотних змін. Керівництво ЦК КПУ на чолі з В. Щербицьким продовжувало контролювати життя респ.

З 1987 почалося деяке послаблення репресивної системи. Під тиском світових дем. сил сов. влада почала випускати дисидентів на волю, розтягнувши їх звільнення аж до грудня 1989. Укр. політв’язні, вийшовши із тюрем і в’язниць, активно включаються у нац. рух. 1988 Укр. Гельсінкська Група перейменована на Укр. Гельсінкську Спілку (УГС), її очолили Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, М. Горинь, О. Шевченко. До Спілки приєдналася нова когорта людей. Спілка опрацювала новий програмний документ під назвою „Декларація принципів“. Поряд з УГС з’явилася Укр. Дем. Спілка, перейменована згодом на Укр. Нар.-Дем. Ліґу (очолив Є. Чернишов). У серпні 1987 в Києві виник Укр. Культурологічний Клюб (очолений С. Набокою, О. Шевченком, Л. Лохвицькою), який провадив культурницьку та гром. діяльність, спрямовану на укр. нац. відродження. Подібна формація — Т-во Лева — виникло у Львові.

Критичний політ. і екон. стан та щедрі обіцянки і широка рекляма нового курсу, зроблені на Зах., не давали режимові змоги вдатися до рішучого придушення опозиції. Чисельність незалежних груп зростала, їх осередки виникали в різних реґіонах України. З’явилися орг-ції з різними політ. концепціями, програмами культ. відродження, об’єднані критичним ставленням до існуючого режиму: антисталінське т-во „Меморіял“, Спілка Незалежної Укр. Молоді (очолена Д. Корчинським), Христ.-Дем. Фронт, т-во „Спадщина“, екологічна орг-ція „Зелений світ“ (на чолі ї письм. Ю. Щербаком).

У лютому 1989 у Києві відбулася установча конференція Т-ва Укр. Мови ім. Т. Шевченка (гол. Д. Павличко). У цьому ж місяці з ініціятиви Спілки Письм. України та за найактивнішої підтримки УГС, створено Нар. Рух України (НРУ), який виступає на захист укр. мови, культури, висуває програми екон. та політ. розвитку. Рух об’єднує не тільки українців, але й нац. меншості (росіян, жидів, поляків, крим. татар), перетворюючись на альянс всіх дем. сил на терені України. НРУ зростає чисельно, поліпшує методи своєї роботи, набирає все більшої політ. ваги.

Почавши з липня 1989 активізуються шахтарі в Донбасі; були організовані масові страйки, в яких взяли участь 250000 робітників, які протестували проти привілейованого становища Компартії. 1990 почали страйкувати також шахтарі Львівської обл., де крім соц. домагань висунуто також за ініціятивою Руху політ. вимоги.

У нових умовах починає відроджуватися Укр. Автокефальна Правос. Церква. У Києві створюється гром. комітет у справі її відродження, а у жовтні 1989 єп. Рос. Правос. Церкви (РПЦ) Йоан Боднарчук (Житомир) переходить в лоно УАПЦ. Сотні правос. парафій по всій Україні оголошують себе укр. автокефальними. Наприкін. 1989 постало Всеукр. Правос. Церк. Братство в Києві, яке допомагає ієрархії (у квітні 1990 хіротонізовано нових єп. УАПЦ) і духовенству розбудувати УАПЦ. З 1990 Братство почало видавати свій ж. „Церква й життя“. Під тиском укр. автокефалістів РПЦ на архиєрейському соборі 30-31. 1. 1990 у Москві прийняла рішення дати Екзархатові РПЦ в Україні назву Укр. Правос. Церква, яка, поза деяким внутр. самоврядуванням, підпорядковується моск. патріярхові. На Всеукр. Соборі УАПЦ, що відбувся 5-6. 6. 1990 у Києві обрано Мстислава Скрипника патріярхом Київ. і всієї України; 18. 11. 1990 відбулася інтронізація патріярха УАПЦ у Києві.

На Зах. Україні виходить з підпілля Укр. Гр.-Кат. Церква (УГКЦ). 26. 1. 1990 гр.-кат. ієрархія на чолі з єп. Володимиром Стернюком скликала синод, на якому проголошено леґалізацію гр.-кат. церкви і висунено вимогу повернення її майна. В результаті великих зусиль Комітет захисту УГКЦ на чолі з І. Гелем, вірних та безпосередньої підтримки папи Івана Павла II УГКЦ була визнана владою. Більшість парафій на зах. укр. землях перейшла до Укр. Гр.-Кат. Церкви, яка має свою ієрархію на чолі з митр. Володимиром Стернюком — містоблюстителем Гал. митрополії. Через вперте небажання представників РПЦ передати церк. храми і будинки греко-католикам, склалися в поодиноких місцевостях Галичини напружені стосунки між Укр. Гр.-Кат. Церквою і РПЦ, як також між греко-католиками й укр. автокефалістами. У серпні 1990 відбулася довго очікувана передача катедрального собору св. Юра у Львові греко-католикам. Важливим показником відродження України є активізація діяльности наук. громадськости. 31. 5. — 1. 6. 1989 в Неаполі представниками науки з України та закордону створено Міжнар. Асоціяцію Україністів. Важливою подією стало також відновлення 21. 10. 1989 Наук. Т-ва ім. Т. Шевченка у Львові (гол. О. Романів). 9-10. 6. 1990 у Києві утворено Укр. Наук. Асоціяцію, през. якої був обраний П. Кислий. 26. 8. — 2. 9. 1990 у Києві відбувся Перший з’їзд Міжнар. Асоціяції Україністів.

З’являється велике число незалежних укр. вид.: газ. УГС „Голос відродження“, відновлений „Укр. Вісник“, літ. зб. „Євшан-зілля“, вид. незалежної укр. творчої інтеліґенції „Кафедра“, молодіжні часописи „Молода Україна“, „Поступ“, багато реґіональних газ. та ж. Під впливом вільної преси зазнають значної проґресивної зміни газ. СПУ „Літ. Україна“, ж. „Київ“, „Вітчизна“, „Жовтень“, „Прапор“. Знаменним є те, що з поч. 1990 деякі періодичні вид. змінили свою назву, напр., львівський ж. „Жовтень“, який отримав назву „Дзвін“, київ. „Радянське літературознавство“ — „Слово і час“, орган Львівської обл. комсомольської орг-ції „Ленінська молодь“ перейменовано на „Молоду Галичину“.

З’являється велика кількість альтернативних до партійної преси органів новообраних дем. рад — „За вільну Україну“ (Львів), „Галичина“ (Івано-Франківське), „Франкова криниця“ (Дрогобич).

Друком та на численних диспутах, зустрічах починають заповнювати „білі плями“ укр. історії, літератури, мистецтва. Офіц. визнано штучний характер голоду 1932 — 33, його кваліфіковано як геноцид щодо укр. народу. У новому світлі подається „українізація“, „розстріляне відродження“. Знімається завіса заборони чи „небажаности“ з творчости М. Хвильового, Г. Косинки, В. Підмогильного, М. Зерова, М. Куліша, В. Винниченка, істориків М. Грушевського, Д. Яворницького.

Відроджується укр. нац. символіка: блакитно-жовтий прапор та тризуб, гімн „Ще не вмерла Україна“, нерозривно зв’язані з традицією укр. незалежности та державности, з іст. актами 22. 1. 1918 та 22. 1. 1919.

8-10. 9. 1989 у Києві відбувся Всеукр. Установчий З’їзд Нар. Руху України, який обрав керівництво Руху (І. Драч, В. Яворівський, М. Горинь, С. Конєв), ухвалив статут, програму, звернення до народу України. З березня 1990 Рух почав видавати свій пресовий орган „Нар. газ.“.

Велике моральне й політ. значення мав організований 21. 1. 1990 з нагоди річниць самостійности й соборности України „людський ланцюг“, що пов’язував Київ зі Львовом й Івано-Франківським. У цій акції з відзначенням по всій Україні річниці 22. 1. 1918 і 1919 взяло участь до 3 мільйонів осіб.

Під тиском громадськости та опозиційних орг-цій Верховна Рада УРСР 28. 10. 1989 схвалює закон про держ. статус укр. мови.

Не зважаючи на складність екон., екологічних та політ. проблем, розширюється вплив нац.-дем. сил, зростає нац. самоусвідомлення в окремих реґіонах України. Цьому сприяла проведена у Закарпатті акція Руху на відзначення роковин Карп. України, походи та святкування на Дніпропетровщині й в Запоріжжі на відзнаку 500-ліття запор. козацтва. Серед населення України, включно з нац. меншостями, міцніє усвідомлення однозначности вибору на користь незалежности як єдиного шляху розвитку України у співдружності суверенних держав Европи та всього світу.

За рішенням дем. більшости в місц. органах влади піднято нац. прапори над будівлями Рад по всій Галичині, над Львівською ратушею, б. міськ. Ради Києва та ще в декількох обл. м. України. Ширяться контакти з укр. діяспорою та еміґрацією. Звучать заклики до єднання всіх українців у справі служіння Батьківщині.

Змінюється сама атмосфера життя. Народ починає цікавитися своєю історією, політ. процесом, прагне сам вирішувати власну долю.

Зрозумівши, що до важелів реальної влади можна дістатися тільки через дем., по-справжньому нар. представництво у Верховній Раді УРСР, народ включається в активну політ. боротьбу. Не зважаючи на всі перешкоди і фальсифікації, до яких вдавалася бюрократія, на виборах у березні 1990 до Верховної Ради УРСР Дем. бльок, що об’єднував нац. формації, здобув четверту частину депутатських мандатів. Із вилученням з конституції статті про керівну та спрямовуючу ролю партії та частковим допущенням політ. плюралізму в Україні творяться партії, які заперечують діяльність Компартії, а провідні діячі укр. культури і гром. життя покидають КПУ (І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський та ін.). В зах. обл. України до влади в обл. та місц. радах приходять дем. сили. Зокрема, гол. Львівської обл. Ради обрано відомого правозахисника В. Чорновола.

На пленумі ЦК КПУ у жовтні 1989 усунено довголітнього русифікатора України В. Щербицького. На його місце призначено В. Івашка, який до цього був другим секретарем ЦК КПУ. Після відходу останнього в партійний апарат ЦК КПСС на цей пост призначено С. Гуренка. Гол. Верховної Ради УРСР обрано Л. Кравчука, його заступниками — І. Плюща та В. Гриньова.



РОЗВАЛ СОВЄТСЬКОІ ІМПЕРІЇ


В умовах загострення екон. кризи посилювалися тенденції до незалежности в респ. СССР. Відчуваючи небезпеку розпаду Союзу, М. Горбачов міняв свою політику. Він усунув із партійного керівництва реформаторів. Спираючись на КҐБ, партійну номенклятуру та військ. верхівку, моск. центр вдався до репресій проти нац.-визвольних рухів, спровокував міжнац. конфлікти в ряді реґіонів. Однак це тільки стимулювало в багатьох респ. імперії рух до незалежности. У Верховній Раді України загострилася боротьба між васальною партапаратною більшістю („група 239“) і національно свідомою дем. меншістю, що утворила Нар. Раду під головуванням І. Юхновського. У гострому протистоянні між цими групами 16. 7. 1990 Верховна Рада УРСР прийняла Деклярацію про держ. суверенітет України. Новим політ. чинником суверенізації України стали роб. (страйк шахтарів) та студентський (голодівка й демонстрації молоді у Києві) рухи. В Україні розширюється плятформа багатопартійности, утворюються нові політ. партії та спілки.

Враховуючи наростання відцентрових сил у респ., що домагаються незалежности, М. Ґорбачов робить спроби зберегти імперію, використовуючи всесоюзний референдум (17. 3. 1991), а також пропонуючи проєкт нового Союзного договору, який формально значно обмежує права моск. центру. В такій ситуації найбільш консервативна частина кремлівської верхівки з числа діячів КҐБ, армії та уряду здійснила 19. 8. 1991 держ. переворот. Завдяки рішучій позиції дем. сил Росії під керівництвом Б. Єльцина путч закінчився провалом. Настав крах централістичних структур, що інспірували заколот, — була заборонена КПСС, розвалився центр. уряд, поставлено питання про ліквідацію найжахливішого інструменту репресій — КҐБ.

Дем. революція в Росії створила підґрунтя для дальшої реалізації права на самовизначення в окремих респ., ряд із них проголошує незалежність, заперечуючи саму рацію існування Союзу.



X. УКРАЇНА — СУВЕРЕННА І САМОСТІЙНА ДЕРЖАВА


Серед трудних і відповідальних умовин ініціятиву на Україні перебрала Верховна Рада УРСР. Покликаючись на тисячолітню традицію державотворення в Україні та на право кожного народу на самовизначення, згідно зі Статутом ООН та ін. міжнар. правними документами, здійснюючи Деклярацію про держ. суверенітет України, 24. 8. 1991 депутати укр. парляменту майже одноголосно прийняли Акт проголошення незалежности України та створення укр. держави — України. Акт стверджує, що „територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України“.

Відразу по тому почалася підготова до референдуму 1. 12. 1991, що мав підтвердити згаданий Акт. У референдумі взяло участь 84,18% громадян України, з них 90,32% підтвердили Акт про незалежність. Ця безпрецедентна в новій укр. історії подія засвідчила, що на Україні завершилося формування свідомої своїх політ., госп. та культ. інтересів нац. спільноти.

Президентом України був обраний Л. Кравчук, гол. Верховної Ради України став І. Плющ.

Усвідомлюючи відповідальність за наслідки референдуму президент та Верховна Рада України взяли курс на розбудову укр. державности. Відмова України підписати Союзний договір означала повний крах імперії. На зустрічі 7-8. 12. 1991 голів держав України, Росії та Білорусі в Мєнську було підписано угоду про створення Співдружности Незалежних Держав. М. Ґорбачов змушений був податися у відставку.

Після розвалу Союзу і проголошення самостійности Україна утверджує атрибути державности: починає розбудову власного війська (з вересня 1991 мін. оборони України був призначений ген.-полк. К. Морозов, створено Нац. Ґвардію України, активізується Спілка Офіцерів України), монетарної та банківської систем, на держ. рівні затверджено нац. гімн „Ще не вмерла Україна“ та символіку — синьо-жовтий прапор і володимирівський тризуб як герб. Державність України визнала більшість країн світу — понад сто держав. Такий розвиток подій викликав опір надзвичайно живучих великодержавницьких кіл — від доктринальних комуністів до рос. демократів. Робляться спроби задушити укр. суверенність підривною роботою прислужників кол. центру, розпалюванням міжнац. ворогування населення України, зазіханням деяких сусідів на укр. землі, екон. блокадою. Але на сторожі України стоїть свідома свойого завдання укр. влада, увесь укр. народ.

Під час відзначення першої річниці незалежности України на урочистому засіданні Верховної Ради України 22. 8. 1992 президент Укр. Нар. Респ. М. Плавюк передав президентові України Л. Кравчукові грамоту і заяву про складання повноважень і припинення діяльности Держ. Центру УНР в екзилі. У заяві президента УНР стверджується, що „проголошена 24. 8. і утверджена 1. 12. 1991 народом України Укр. Держава продовжує держ.-нац. традиції УНР і є правонаступницею Укр. Нар. Респ.“.



[Література до статті Історія України.]










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.