[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Доповнення. — Париж, Нью-Йорк, 1995. — Т. 11. — С. 196-201.]

Попередня     Головна     Наступна

Т

Театри для дітей, див. Театр Юного Глядача.

Термінологізми, рід професіоналізмів, терміни (див. Термінологія), вжиті в літературі або взагалі в мові з метою створити специфічний кольорит. Іст. Т. водночас можуть бути архаїзмами, напр., у творчості романтиків Т. пов’язані з коз. зброєю (поезії Метлинського, „Чорна рада“ П. Куліша). Народницько-натуралістична проза широко користувалася с.-г. Т. (напр., в описі кінської збруї в Свидницького: посторонок, орчик, линва, заколесник; в описі колодязя в П. Мирного: журавель, півколесо, довбня, ключина, дужка, тибель тощо). Натуралістична проза запроваджувала виробничі Т., напр., цукроварські в І. Нечуя-Левицького, нафтярські в І. Франка, шахтарські в С. Черкасенка. Парнасизм кохався в ремісничих Т. (напр., у Я. Щоголева — ткацькі, різьбарські). За індустріялізації, бл. 1930 й далі, широко запроваджувалися Т. в виробничому романі. Розвиток наук. і наук.-фантастичної белетристики приніс нові хвилі Т. у літературу, напр., космонавтичні в О. Бердника. Не такі часті випадки вживання Т. поза натуралістичними напрямами в літературі з метою відриву від пересічної лексики й створення кольориту незвичайности, напр., орнітологічні Т. в поезії символіста М. Філянського, „Гогоче в березі і грає Червоноплямая огар... Під берегами прибирає Намисто ніжнеє свіязь, І берег густо застилає Різноманітний галагаз. В ґрезеті весь, поважним льотом Перелітає шлях фазан — І меланот, і трагопан, І з бутафорським одворотом Пташиний клоун турухтан.“

Ю. Шевельов

Технічна освіта в Україні має 150-річну історію та тісно пов’язана з найстаршими високими техн. навчальними закладами: Ун-том „Львівська Політехніка“ (заснований 1844 як висока техн. школа, з 1939 — Львівський Політехн. Ін-т, з 1993 — ун-т), Харківським Політехн. Ін-том (заснований 1885 як практичний Технологічний Ін-т, з 1929 — Політехн. Ін-т), Київ. Політехн. Ін-том (заснований 1898), Дніпропетровською Гірничою Академією (заснована 1899, до 1993 — Дніпропетровський Гірничий Ін-т) і Дніпропетровською Металюрґійною Академією (заснована 1899, до 1993 — Металюрґійний Ін-т). У цих закладах знайшли застосування та були здійснені нововведення для вдосконалення системи вищої Т. о. Їх керівництво та проф. піднімали підготову інженерних кадрів на рівень, який відповідає новим завданням розвитку виробничих сил наприкін. 19 — на поч. 20 в.

На той час в техн. закладах працювали видатні вчені В. Кирпичов, М. Коновалов, С. Тимошенко, Я. Гридна, О. Динних, К. Зворикін, Є. Патон, В. Іжевський, Г. Дубелір та ін., які зробили великий внесок у розробку кардинальних проблем теоретичної і прикладної механіки, різних галузей техн. наук, які вирішили нагальні питання практики та застосували свої знання техніки і технології для вдосконалення навчального процесу.

Видатна роля в становленні Т. о. в Україні належить В. Вернадському та В. Кирпичову, першому ректору Харківського (1885 — 98) і Київ. (1898 — 1902) Політехн. Ін-тів.

В. Вернадський вважав, що вища школа повинна спиратися не на окремий цикл вузькоспеціялізованих дисциплін, а на визначену систему наук, до якої повинні входити гуманістичні науки, без яких неможливо успішно вирішити виховні завдання вищої школи. Він зазначав, що в перспективі вища освіта має охопити увесь народ. В. Кирпичов зформулював образ інж. та специфіку його підготови у високій школі як спеціяліста з глибоким знанням фундаментальних наук, особливо математики, який досконало вивчив техніку і технологію, може працювати на різних верстатах, володіє техн. кресленням, обчислювальною технікою, вільно орієнтується в економіці та орг-ції виробництва. Увагу приділяв наук. інтуїції, наявності здібностей до техн. творчости, винахідництву.

Поштовх до розвитку Т. о. отримала у pp. індустріялізації країни (30-і pp.), коли відбувалося інтенсивне зростання кількости високих шкіл. У ці pp. на базі фак. і окремих спеціяльностей Київ. Політехн. Ін-ту були створені Дніпропетровський ін-т зал. транспорту, Одеський ін-т інж. морської фльоти, Харківський текстильний ін-т, а в Києві — інженерно-будів., інж. цивільної авіяції, та технологічні ін-ти легкої і харч. пром-сти., Укр. с.-г. академія та с.-г. ін-ти в Білій Церкві та Дніпропетровському.

Вища техн. школа України виховала видатних вчених, конструкторів, організаторів виробництва: металюрґа І. Бардіна, Б. Патона, творців ракетно-космічної техніки С. Корольова, В. Челомея, конструктора авіяційних двигунів А. Люльку та ін.

Великих втрат освіта України зазнала під час нім. окупації. З 1945 почалося відновлення навчальних корпусів, лябораторій, гуртожитків. Вже у 1958 високі школи України мали кращу матеріяльну базу, ніж до війни. В останні pp. нові високі школи відкриваються в інтересах розвитку реґіонів: філіяли Київ. Політехн. Ін-ту перетворені у Вінницький політехн., Чернігівський технологічний і Черкаський інженерно-технологічний ін-ти, філіял Ун-ту „Львівська Політехніка“ — в Тернопільський приладобудівний ін-т, філіял Харківського Політехн. Ін-ту — в Сумський технологічний ун-т. Техн. проґрес вимагав відкриття нових спеціяльностей в галузі радіотехніки та електроніки, автоматики і телемеханіки, приладобудування, технології матеріялів, кібернетики. З 1960 по 1991 удвічі зросла кількість студентів (з 181,7 до 369,4 тис.) та прийом до високих шкіл (з 38,1 до 73,4 тис), а випуск спеціялістів ними у 23 рази (з 22 до 51 тис). За цей же час випуск молодших спеціялістів, підготованих технікумами і коледжами, зріс у 22 рази (з 42,2 тис. до 943 тис. на рік).

В Україні на 80-і pp. склалася система безперервної Т. о., яка має 3 рівні: 1) старші кляси сер. школи, технікуми, техн. училища; 2) ін-ти та ун-ти; 3) післядипломне поглиблення фахової підготови.

В ці pp. став помітно знижуватися престиж техн. професій. Якщо в цілому по високих навчальних закладах України в 1980 — 91 pp. конкурс складав 180 — 200 осіб на 100 місць, то у високих техн. навчальних закладах — 140 — 190. Тому освіта 1-го рівня, яка здійснюється у середньошкільних клясах, ліцеях, коледжах, підготовчих курсах та фак., що функціонують, як правило, при високих техн. навчальних закладах, дозволяла підвищити якість підготови абітурієнтів. Серед першокурсників в 1993 частка тих, що осягли перший рівень у високих техн. закладах, становила 50%.

У 1993 підготова молодших спеціялістів здійснювалася у 155 технікумах, техн. училищах і коледжах, в яких навчалося бл. 350 тис. осіб. Серед коледжів і технікумів було 12 політехн., 8 технологічних, 76 машиноприладобудівних, 6 транспортних, 9 гірничометалюрґійних, 12 архітектурно-будів. Частка осіб, які навчаються за техн. спеціяльностями в технікумах та коледжах України, зросла з 59% в 1960 до 70% в 1987. Спеціялісти з вищою Т. о. готувалися в 9 техн. ун-тах, 5 політехн. інтах. В них навчалося бл. 320 тис. студентів (42% від заг. кількости студентів високих шкіл). Інженерна підготова здійснювалася більше ніж з 180 спеціяльностей.

Великі центри Т. о. зформувалися у Дніпропетровському (5 високих техн. навчальних закладів), Києві (5), Одесі (7), Харкові (9). За профілем підготови спеціялістів 7 високих техн. навчальних закладів є політехн., 8 — технологічними, 9 гірничометалюрґійними і 12 — інженернобудів. В них бл. 60% викладачів мають вчені ступені і звання, а бл. 7% є д-рами наук, проф. В найкращих високих школах ці показники досягають відповідно 70% та 11%. Перев. більшість випускаючих катедр має філіяли на підприємствах та в н.-д. ін-тах. Функціонують навчальні та навчально-наук.-виробничі комплекси. Створена у високих школах навчально-матеріяльна база забезпечує високоякісну підготову спеціялістів.

З 1960 в Україні у 5 разів збільшилася мережа навчальних закладів післядипломного навчання. В кін. 1980-их pp. створено 2 міжгалузеві ін-ти підвищення кваліфікації, організовано 9 спеціяльних фак. Відкрито перепідготову кадрів з волоконно-оптичних систем зв’язку, радіометрії, радіоекології, автоматизованих систем наук. досліджень. Розроблено програму переходу від періодичного до безперервного навчання спеціялістів.

Підготова кандидатів і д-рів наук здійснюється через аспірантуру та докторантуру, як з відривом, так і без відриву від виробництва. Щорічний випуск аспірантури в Україні з 1970 перевищує 2 000 осіб. Тільки в Київ. Політехн. Ін-ті за 5 pp. (1987 — 91) захищено 68 докторських та 590 кандидатських дисертацій.

Система Т. о. забезпечує підготову спеціялістів для України і ін. країн. Проте, у більшості випадків навчальні пляни і програми спрямовані до кінцевої мети — підготувати спеціяліста, завдаючи шкоди при цьому ґрунтовності освіти. Тому Т. о. не могла швидко реаґувати на зміну потреб у спеціялістах, мала елементи технократизму, бездуховности, ускладнювала перекваліфікацію спеціялістів. Особи, які навчалися, опинялися в жорстких рамках без альтернативи зміни напрямку підготови.

Законом України „Про освіту“ 1991 у високих навчальних закладах запроваджено багатоступневу підготову. Перший ступінь — базова вища освіта (до 4 pp.) з наданням атестату бакалавра. Два pp. здійснюється фундаментальна підготова: вивчаються цикли гуманістичних соц.-екон. і природничо-наук. дисциплін, однакові для всіх напрямків. Особа, яка навчається, має можливість оцінити, чи правильно вона обрала спеціяльність, і згідно з бажанням перейти до ін. програми навчання. Після цього, 2 pp. вивчаються цикли заг.-техн. дисциплін, деякі дисципліни за вибором з гуманістичного, соц.-екон. і природничо-наук. циклів та цикл спеціяльних дисциплін, які забезпечують проф. орієнтацію в обраному напрямку підготови. На етапі бакалаврської підготови визначається подальша траєкторія навчання. Більша частина осіб, які закінчили бакалавратуру, продовжує навчання за осв.-проф. програмою підготови спеціяліста, розрахованою на 1 — 1,5 р. Вона містить дисципліни, які забезпечують підготову до самостійної виробничої діяльности. Перед закінченням навчання студент виконує та захищає перед держ. комісією дипломний проєкт (роботу), після захисту йому надається кваліфікацію інж.

Частина бакалаврів, які виявили під час навчання схильність до н.-д. і викладацької роботи, може продовжити навчання за 2-річною програмою підготови маґістрів, яка передбачає поглиблене вивчення спеціяльних дисциплін, спеціяльних розділів соц.-екон. і заг.-техн. дисциплін, здійснення самостійних наук. досліджень та написання кваліфікаційної роботи (дисертації). Після захисту дисертації надається наук. ступінь маґістра.

Особи, які мають дипломи маґістрів і інж., можуть продовжити навчання в аспірантурі, а після захисту кандидатської дисертації — в докторантурі.

Література : Вища школа Укр. РСР. К. 1968; Маланчук В., Попов В., Новомінський А. Вища школа УРСР. Здобутки і перспективи (1966 — 1970). К. 1971; Пузанов М., Терещенко Г. Очерки истории профессионально-технического образования в Украинской ССР. К. 1980; Канищенко Л., Бугай Ю., Литвин В., Погребняк В. Політика і стратегія післясередньої освіти Укр. РСР. К. 1988; Оноприенко В., Щербань Т. Становление высшего технического образования на Украяне. К. 1990; Тугай А., Девтерова Т. Киевский вузовский центр. К. 1990.

В. Чобіток, В. Шеховцов

Тітмар Мерзебурзький (975 — 1018), хроніст і єп. Мерзебурзький (з 1009) родом з Гільдесгайму (Німеччина). В 1012 — 18 написав хроніку (8 глав), основану на нім. анналах, що охоплює події 908 — 1018 pp. Був першим автором, що застосував термін „тевтони“ для означення німців у Священній Рим. Імперії. Супроводив імператора Гайнріха II у його східньоевр. походах і в своїх писаннях відзначав події тих країн, зокрема похід Святополка I та поль. короля Болеслава Хороброго на Київ. У хроніці Т. М. міститься опис Києва як великого міста, що має 400 церков, 8 ринків тощо. Хроніка появилася в „Monuments Germanise Historica“ (Scriptores, T. III) та в поль. перекладі п. н. „Kronika Thietmara“ (1953); витяги з хроніки укр. мовою про події 1017 — 18 pp. подав М. Грушевський („Виїмки з жерел до історії України-Руси“, 1895), їх передруковано у „Віснику АНУ“ (ч. 8, 1992). В. Ляскоронський дав аналізу: „Титмарові повідомлення про руські справи з поч. 11 ст.“ („Ювілейний зб. на пошану М. Грушевського“, I, 1928).

Ткацтво, виробництво тканин на спеціяльних верстатах або ін. пристосуваннях з переплетенням ниток основи і піткання. Обробка рослинного волокна (льону, конопель) та вовни з метою виготовлення тканин для одягу та ін. потреб — один з найважливіших видів госп. діяльности та мист. культури українців, що був невід’ємною частиною домашніх занять кожної сел. родини. Т. відоме на Україні з найдавніших часів. Кручені нитки, глиняні пряслиця, частини дерев’яних веретен виявлені під час розкопок вже в пам’ятках трипільської культури (III тисячоліття до Хр.). В розкопаних сіверянських, деревлянських і волинянських похованнях знайдені залишки вовняних тканин, пляні і конопляні полотна, прясла. За Київ. Руси Т. було поширене на всій її території.

Т. передувала значна і тривала підготова сировини. Вовну знежирювали, промивали, сушили, скубли, вичісували, пряли. Льон і коноплю вимочували і висушували на сонці, тіпали (відділяли кострицю від волокна), м’яли на бительні, терли на терниці, вичісували, вибілювали або фарбували.

Найвідомішими в Україні були два типи ткацьких верстатів — горизонтальний (більш розповсюджений) та вертикальний. Серед горизонтальних найдавнішими і найпростішими були кросна (їх поліський різновид називався стави). Їх основна деталь — „навій“ — укріплювався на стовпчиках, решта деталей, до яких кріпилися нитки, підвищувалися. Вертикальний верстат складався з стовпів, з’єднаних угорі та внизу перекладинками.

Існували різні технологічні варіяції ткацького виробництва. Тонке ажурне полотно ткали для наміток та сорочок, з допомогою масивних вертикальних верстатів ткали килими, для жін. поясного одягу виробляли тканини у дві нитки, для дрібновізерункових тканин використовували техніку діягонального переплетення. З різною метою використовувалися відповідні техніки ткацького виробництва: „у вічко“, „під закладку“, „кругляння“, „однобічного перебору“ тощо.

В оздобленні тканин різних місц. України знайшли вплив традиційні іконографічні і світоглядні мотиви, космологічні уявлення, антропоморфні і зооморфні сюжети, стилізований рослинний орнамент. Для Житомирського Полісся, напр., характерні вишукані білі тканини, геометричні орнаменти яких виявляються завдяки світлотіньовому ефекту на рельєфній основі, для Рівенщини — стримані двокольорові тканини, прикрашені витканими червовою ниткою смутами, для Богуслава — смугасті полотна, виткані в техніці перебірного Т. Багатством орнаментальних поліхромних сюжетів відзначаються декоративні тканини Карпат і заткані червоними смугами геометричного або стилізованого рослинного орнаменту Кролевецькі декоративні рушники.

Незважаючи на певний занепад в останні десятиліття, в Україні зберігаються окремі центри традиційного Т.: Решетилівка на Полтавщині, Кролевець — на Сумщині, Дігтярі — на Чернігівщині, Клембівка — на Поділлі, Косів, Коломия, Хотин — у західньоукр. обл. та ін.

Література: Сидорович С. Художня тканина зах. обл. УРСР. К. 1979; Никорак О. Сучасні художні тканини Укр. Карпат. К. 1987.

В. Наулко

Торговельна освіта, підготова фахівця комерційної справи, спеціяліста в галузі торгівлі та гром. харчування.

Корені Т. о. сягають поч. 19 в., коли в Одесі 1812 було засновано перше комерційне училище, яких 1914 було в Україні вже 62. Комерційні училища нерідко становили базу для виникнення вищих навчальних закладів, що готували фахівців торгівлі. Так у Києві 1906 діяли приватні вищі комерційні курси, на основі яких 1908 відкрито перший в Україні комерційний ін-т, що 1912 одержав статус вищого навчального закладу.

При ін-ті діяли два відділи — комерційний та екон., лабораторія, бібліотека і музей товарознавства. Першим дир. цього ін-ту був М. Довнар-Запольський, який ще 1903 писав доповідну записку в Мін-во Нар. Освіти про необхідність відкриття комерційного ін-ту. 1914 в ін-ті вже навчалося 4 тис. студентів.

У 1812 в Харкові з ініціятиви місц. купців засновано вищі приватні комерційні курси, на базі яких 1916 відкрито другий в Україні комерційний ін-т. Термін навчання на вищих комерційних курсах був 4 pp. Перші 2 pp., крім екон. та комерційних наук, на цих курсах вивчалися юридичні та іст. науки, чужі мови, історія політ. економії, екон. історія Зах. Европи, право (гром., торг., адміністративне), рос. література. У комерційних ін-тах вивчались і такі дисципліни, як історія торгівлі сер. вв. та нового часу, заг. історія, історія новітньої психології, історія суспільних течій у Росії, тощо. Це свідчить про те, що Т. о. ставила собі за мету формувати гуманістичні погляди комерсантів, розширювати IX світогляд і формувати на цій основі дем., гуманітарну культуру.

Цікаво, що в Одесі місц. купці, починаючи з 1851, а потім у 1886 і нарешті в 1905 ставали питання про необхідність створення вищих комерційних курсів, комерційного ін-ту, проте в той час нічого зроблено не було.

У 1926 на базі кооп. технікуму був заснований у Києві перший кооп. ін-т ім. В. Чубаря. При ньому діяв кооп. музей.

Кооп. ін-ти існували в Харкові та Одесі. У 1934 Київ., Харківський і Одеський кооп. ін-ти були об’єднані у Всеукр. ін-т споживчої кооперації. В 1926 на базі періодичних виставок контрактових ярмарок у Києві був створений Торговий музей, перетворений у 1929 у Держ. наук. ін-т економіки, техніки і раціоналізації торгівлі.

У наш час в Україні кадри для торгівлі готують 5 ін-тів: Київ. торг.-екон. ін-т, Львівський торг.-екон. ін-т, Донецький комерційний ін-т, Полтавський кооп. ін-т та Харківський ін-т гром. харчування; 152 технікуми і проф.-техн. училища; 22 технікуми і 3 коледжи в системі споживчої кооперації.

Перехід до ринкової економіки, поява різноманітних форм власности викликали потреби у підготові якісно нового спеціяліста.

Вузи розпочали підготову фахівців з нових спеціяльностей, прагнучи розширити навчання студентів на договірних умовах за рахунок замовника. Вони передбачають поглиблення гуманізації та гуманітаризації навчального процесу. Напр., Київ. торг.-екон. ін-т, створений 1966 на базі філіяла Донецького ін-ту торгівлі, став за ці роки не тільки відомим центром підготови фахівця для торгівлі (за pp. свого існування він підготував бл. 50 тис. фахівців), але й сьогодні відограє чільну ролю в опрацюванні концепції підготови спеціялістів торгівлі в умовах переходу до ринку. Крім економістів, товарознавців, бухгальтерів і технологів, яких ін-т готував раніше, він почав готувати менеджерів, комерсантів, інженерів-організаторів. Запроваджено нові спеціялізації: економіка підприємств готельного госп-ва і туризму; менеджмент у торгівлі і гром. харчуванні, зовн.-екон. діяльність підприємств торгівлі, комерційна діяльність підприємств торгівлі на ринку споживчих товарів і таке ін.

А. Мазаракі

Торф, див. Торфова промисловість.

Транспортна промисловість, галузь обробної пром-сти, що здійснює виготовлення та ремонт техн. засобів для швидкого переміщення у просторі. У минулому до Т. п. відносили лише локомотиве- і вагонобудування. Тепер крім цього відносять судно-, автомобіле- та авіябудування. З поч. 20 в. випереджає розвиток автомобілебудування, а тепер — автомобіле- і авіябудування, які стали поруч з виробництвом космічної техніки передовими осягами наук.-техн. проґресу.

Локомотивобудування. За видами двигуна розрізняють локомотиви паровози (парова машина), тепловози, електровози, електровагони. Відповідно називають і зав. — паровозо-, тепловозо-, електровозобудівні і т. д.

В Україні локомотиви (тепловози) виробляють у Луганському (об’єднання „Зоря“). Серед локомотивів найбільш екон. для масових перевезень є електровоз. Потреби в електровозах задовольняється імпортом з Грузії та Чехії.

Вагонобудування. В Україні працюють вагонобудівні зав.: Кременчуцький, Дніпродзержинський (вантажні вагони) та Маріюпільський (цистерни). Пасажирські вагони імпортуються з Німеччини та Росії. Вагони міськ. електротранспорту (трамваї) — з Росії та Чехії.

Суднобудування — галузь Т. п., яка виготовляє і ремонтує річкові та морські судна і засоби до них, а також плавучі споруди — доки, причали, крани, земснаряди, землечерпалки та ін.

Будівництво суден в Україні відоме з часів Київ. Руси. Перша суднобудівна верф була введена в дію в 1788 у Миколаєві. 1897 тут почав роботу суднобудівний і судноремонтний зав. Тепер найбільші суднобудівні підприємства розташовані у Миколаєві (зав. ім. Носенка), Херсоні, Керчі та Києві. На них виробляють судновантажні турбоходи великої тонажности, танкери, риболовні траулери, пасажирські судна, в тому ч. на підводних крилах, озерно-річкові судна. За сов. періоду в Україні галузь була дуже мілітаризована. Потреби у деяких видах суден задовольняються їх імпортом з Польщі, Німеччини, Фінляндії, Словаччини.

Автомобілебудування (автомобільна пром-сть) — галузь Т. п., яка виробляє автомобілі, автомобільні двигуни та ін. аґреґати, причепи і напівпричепи, запасні частини до них, а також мотоцикли.

Автомобілебудування в Україні започатковане Одеським автомобільним зав. (1945), який складав вантажівки з імпортних вузлів і деталей (з 1959 він спеціялізувався на виготовленні автопричепів), тепер центрами автомобілебудування в Україні є: Запоріжжя (малолітражки „Запорожець“, „Таврія“), Львів (автобуси), Луцьке (малолітражки „Волинянка“), Кременчук (потужні самоскиди), Харків і Мелітополь (автодвигуни), Київ (мотоцикли) та ін. Осередками автоскладання є Луганське, випуску автозапчастин — Краснодон, Чернігів, карданних вузлів — Херсон, велосипедів — Харків, Чернігів.

Авіябудування (авіяційна пром-сть) здійснює виробництво літальних механічних суден — літаків, вертольотів, плянерів і т. п., і вузлів до них — двигунів, навіґаційних приладів, а також ремонт авіятехніки. Здійснюється на авіябудівних і авіяремонтних зав. і фабриках.

Перший авіяційний зав. збудовано у Києві у 1920 („Ремповітря“). З 1923 тут працює авіяконструкторське бюро К. Калініна. У Харкові у 1926 засновано зав. дослідного літакобудування з конструкторським бюром К. Калініна. Укр. авіяконструктор А. Люлька створив перший в тодішньому СССР дослідний потужний турбокомпресорний реактивний двигун. Після війни у Києві і Харкові організовано виробництво вертольотів, створено дослідно-конструкторські бюра під керівництвом О. Антонова і О. Івченка.

Тепер в Україні діють 3 центри авіявиробництва: Київ — найбільші у світі вантажні літаки Ан-22 („Антей“) і аеробуси „Мрія“; Харків — виробництво літаків авіяконструктора Туполєва (останній з них — середньомаґістральний літак ТУ-204 для авіятрас 3 500 — 4 000 км з крейсерською швидкістю 810-850 км/год.; Запоріжжя вертольоти, авіядвигуни. Виробництво космічної техніки здійснюється на Півд. машинобудівному зав. у Дніпропетровському.

Література: Кіраховський М. Машинознавство. К. 1972; Заставний Ф. Географія України. Л. 1990; Нар. госп-во України у 1991 р. Статистичний щорічник. К. 1992; Паламарчук М. Географія України. К. 1992.

О. Шаблій

Трембовецький Аполлон (1913 — 68), псевд. Петро Павлович, журналіст, гром. діяч, вчитель з Підзамча на Поділлі. Він був свідком Вінницького злочину і написав чимало кн. та ст. на цю тему: „Злочин у Вінниці“ (1973) і ін. Після війни еміґрував до ЗДА, де був довголітнім гол. Дем. Об’єднання Бувших Репресованих Українців в Сов. Союзі та заступником гол. Укр. Конґресового Комітету Америки. Дописував до газ. „Свобода“. Автор розвідок про Т. Шевченка і М. Коцюбинського.

Трохименко (Трофименко) Святослав (* 1931), хемік родом зі Львова, син Клима Т. (див.). Студіював на Веслеянськім, Нортвестери (д-р) і Колюмбійським ун-тах (1951 — 58). З 1959 працює як науковець-дослідник у фірмі Дю Понт, 1978 — 80 як дир. фірми Дю Понт на Польщу. Має 30 патентів і понад 100 наук. праць з органічної, неорганічної та координаційної хемії, що охоплюють поліціянові сполуки, поліедричні борани, діазапенталени, флюоросполуки, циклометалацію (Т. впровадив назву цієї реакції), каталізу, хемію боро-піразольних сполук. Винайшов новий тип ліґандів (поліпіразолільборати) широко вживаних в координаційній хемії. Д. чл. НТШ та УВАН, ред. хемії ЕУ та АЕУ2.

Трудармія, див. Трудові армії

Тютюнництво, див. Тютюн і Тютюново-махоркова промисловість.

Попередня     Головна     Наступна