[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 100-101.]

Попередня     Головна     Наступна





КОЗАЧИНСЬКИЙ Мануйло Олександрович, у чернецтві — Михайло (1699 — 04.08.1755) — богослов, філософ, культурно-освітній діяч, учитель Г. Полетики, Г. Сковороди і сербського просвітника Йована Раїча. Народився в м. Ямполі на Волині у шляхетській родині. Освіту здобув у KMА, яку закінчив 1733 р. До 1738 р. на запрошення митрополита Сербського В. Йовановича перебував у Сербії, де організував «Словено-латинські школи», заснував перший сербський театр, сприяв формуванню сербської літ. мови. У цей же час відвідав Хорватію. Після повернення до Києва (1739) — професор, префект, а згодом ректор КМА. Впродовж 1739 — 45 pp. читав курс філософії.

Філос. погляди К. засвідчують його ранньопросвітницьку орієнтацію, хоча за структурою і способом викладу його філос. курсу він близький до представників другої схоластики. Водночас його концепція природи як здатного до саморуху живого організму і Бога як гаранта стабільності створеного ним організму й такого, що не втручається у протікання природних процесів, демонструє схильність К. до деїстичних ідей раннього Просвітництва. Покладаючись на засади останнього, К. намагається якнайбільше розмежувати філософію і теологію, відмовляється від некритичного ставлення до авторитетів, засуджує марновірство, віру в «чудеса», релігійний фанатизм. Критерієм істинності пізнання К. вважає «природне світло розуму». У своєму філос. курсі використовує здобутки таких новітніх філософів і природознавців, як Дж. Скалігеро, Дж. Кардано, Ф. Санчес, Ф. Фабер, Дж. Фракасторо, П. А. Фоскаріні, В. Джільберта та ін.

У дусі ідей ранньопросвітницької філософії К. стверджує, що «природа людини», її розум є найвищим суддею як учинків окремої людини, так і діяльності всього суспільства. Досягнення суспільного поступу він ставить у залежність від розвитку просвіти й науки. Розглядаючи людину як невід’ємну складову природи, в основу етичних і суспільно-політ. поглядів К. поклав концепцію «природного права» в її антиабсолютистському варіанті, репрезентованому Г. Ґроцієм та Ю. Ліпсієм. Виходячи з цієї версії концепції «природного права», він витлумачував поняття «людської природи» як прагнення людини до самозбереження, що означало її підпорядкування «природним законам», приписам сумління, які відображують основні етичні принципи. Природним станом людини К. вважав не досуспільний, а саме суспільний, громадянський стан, в якому людський розум і природні права можуть виявитися в найповнішому обсязі. Громадянський стан не перешкоджає, а підсилює дію «природного закону», а тому, на думку К., верхівкою не повинна припускатися відчужуваність «природних прав» громадян на користь державної влади при укладанні «суспільного договору» між підданими і правлячою верхівкою. Така точка зору суперечила абсолютистським політико-правовим концепціям і створювала підґрунтя для формування у другій пол. XVIII ст. просвітницького розуміння громадянських прав і свобод.

До найважливіших «природних прав» людини К. зараховував право на життя, право приватної власності і право вибору. Він переконаний, що порушити природний закон не може навіть Бог, що його створив. Якщо ж володар є порушником цього закону, то його, як і його підданих, слід «просвітити» і в такий спосіб примусити підкоритися «природному закону». Ранньопросвітницька орієнтація К. виявилася також у його розумінні щастя. Щастя, переконаний він, полягає не у здобуванні влади, посад, багатства, а в умінні користуватися власним розумом, який спрямовує життя на виконання «природного закону». Методом пізнання можливостей власного розуму К. вважає самопізнання. Філос. погляди К. мали значний вплив на творчість Г. Сковороди і сербського мислителя Й. Раїча.



Твори К.: Philosophia Aristotelica ordine scholae peripatheticae ex consvetis in alma et orthodoxa Academia Kijovo-Mohilo-Zaborovsciana per biennium dictanda... — ІР НБУВ; Syntagma totius Aristotelicae philosophiae ad usum scholae peripatheticae in celebri ac orthodoxa Academia Mohilo-Zaborovsciana... in V libros divisura Roxolano auditori ex consvetis per biennium traditum et explicatum nec non publicis disputationibus acutioribus videlicet argumentis viva voce prolatis. — Там само.



Про нього див.: Рогович М. Д. Філос. думка в КМА. Мануйло Козачинський // Філос. думка. — 1969. — № 1; Його ж. Проблема знака в логіці Христофора Чарнуцького і Мануйла Козачинського // Мовознавство. — 1971. — № 5; Epruh В. Историјска драма у Срба од 1736 до 1860. — Београд, 1974; Рогович М. Д. М. Козачинський і Г. Сковорода // Григорій Сковорода. — К., 1975; Його ж. Изучение системи Коперника в Киево-Могилянской академии // Николай Коперник. К 500-летию со дня рождения. — М., 1975; Рогович М. Д. Мировоззрение М. Козачинского и его место в истории отечественной филос. мысли первой пол. XVIII в: Автореф. дис. ... канд. филос. наук. — К., 1978.



Я. Стратій















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.