[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 121-123.]

Попередня     Головна     Наступна





ЛЕСЯ УКРАЇНКА (Квітка-Косач Лариса Петрівна) (13/25.02.1871 — 19.07/01.08.1913) — поетеса, літ. критик, громадський і культурний діяч. Народилася в м. Новограді-Волинському (тепер Житомирської обл.) у дворянській родині. Через хворобливість освіту здобувала вдома. Її світогляд формувався під впливом надбань укр. культури, постійно актуалізовуваних у духовному житті родини і найближчого оточення, а також у спілкуванні з матір’ю-письменницею й дядьком М. Драгомановим, вірною ученицею якого Л. У. себе вважала. Дуже рано розпочала літ. діяльність; крім красного письменства, займалась літ. критикою і публіцистикою, перекладала, співробітничала з прогресивними рос, київ., галицькими і буковинськими періодичними виданнями. Жваво цікавилась гол. ідейними нуртами доби, але не ототожнювала себе з жодним із них. Спочатку, близька до галицького національно-демократичного руху, Л. У., не без впливу М. Драгоманова, зближується з радикалами, стає одним із лідерів організованого разом з І. Стешенком, М. Кривинюком та ін. першого укр. соціал-демократичного угруповання; співпрацює і полемізує з М. Ганкевичем та очолюваними ним соціал-демократами Галичини. Та гол. для Л. У. — чільної діячки укр. культури поч. XX ст. — була творча літ. праця. Попри важку хворобу і постійну необхідність лікуватися поза межами України, Л. У. була активною учасницею літ. життя, підтримувала дружні стосунки з родинами Лисенків і Старицьких, з І. Франком, О. Кобилянською, М. Комаровим, М. Павликом, В. Стефаником та ін. Померла в м. Сурамі (Грузія).

Л. У. — одна з найславетніших і найсвітліших постатей в укр. культурі — була передусім поетесою глибокої філос. наснаги. Взаємини «людина — світ» осмислювались нею як у площині «культура — природа», так і в аспекті «особистість — загал». Людина, в розумінні Л. У., — не лише суще, а й більше сущого, втім і не божественне, не здатне трансформуватись у божественне; це єство «між» — у першу чергу між частковим і Єдиним, одиничним та надіндивідуальним. Ці взаємини суттєві для людини не тільки у своїй озовнішненій формі, а й як стосунки культури і природи (Єдиного) в самій людині («Лісова пісня»). На думку Л. У., якщо донедавна філософія вибудовувала співвідношення індивіда й загалу по осі «герой і натовп», позбавляючи «масу» людських атрибутів і розглядаючи її лише як «середовище», то тепер формується новий погляд на це співвідношення. Цьому «новоромантичному» поглядові Л. У. надає не суто мистецького, а загальнокультурного, світоглядного сенсу, згідно з яким у житті (це поняття вживається тут замість «дійсності» чи й відстороненої від людини «об’єктивної дійсності» і набуває по суті того ж змісту, що й у «філософії життя») немає нічого, що було б другорядним, «середовищним»: кожна особа суверенна і є не тільки «середовищем» щодо інших, а й «героєм для самої себе». «Достотня демократія в мистецтві» полягає не у презирстві до натовпу, а до «того рабського духу, що примушує людину добровільно зараховувати себе до натовпу як до чогось стихійного, ковтаючого, нівелюючого, стираючого індивідуальність»; неоромантизм протиставляє такому натовпові не виключну особистість, а «суспільство, тобто спілку самостійних особистостей». Протиставлена змасовленому оточенню, діяльна особистість у неоромантичній естетиці Л. У. не керується своїм егоїстичним інтересом, а готова до самопожертви (героїзм прометеївської фактури); вона не знижується до рівня оточення, а «піднімає до свого рівня інших», трансформуючи натовп у суспільство. Неоромантизм, що акцентує «звільнення особистості в самому натовпі», особливо необхідний для молодих націй, бо не тільки оновлює мистецтво, а й сприяє духовному відродженню спільноти, посиленню її прагнення до свободи. Ключовими цінностями для Л. У. є воля і правда. Проблема свободи людини, антитетичної «рабству духу», осмислюється нею в ключі нац. визволення. Тут виняткова роль відводиться еліті спільноти (для України важливо передусім «здобути собі інтелігенцію, вернути нації її «мозок»), конструктивною місією якої є формування і поширення нац. ідеї. Ідея перетворює масу в «народ духа», а служіння ідеї має екзистенційний сенс: життя, позбавлене ідеї, стає тривіальним існуванням — підмурівком «невільничої душі» українця. Разом з тим ідея нац. визволення у Л. У. кореспондує з ідеєю визволення соціального. Свобода людини реалізується не тільки в соціокультурному просторі, а й у сфері внутрішніх взаємин природи й культури в самій людині. Із цими взаєминами корелює співвідношення чуттєвості й раціо. В його осмисленні, з одного боку, оприявнено позитивістськи-раціоналістські інтенції, перейняті від М. Драгоманова й актуалізовані ситуацією в укр. культурі з її припізнілою модернізацією, а з іншого — передчуття згубності гіпертрофованого раціо. Зрештою, пріоритет віддається чуттєвості, яка в новоромантичному пориві особистості ins Blau опосередковується волею; ця позиція кореспондує не стільки з ніцшеанськими ідеями, чого не раз дошукуються у світотлумаченні Л. У., скільки з ідеями Шопенгауера. Правда становить глибинну сутність особистості. Тому єдиним моральним обов’язком митця є органічність, щирість; Л. У. вороже наставлена до будь-якої пози, до штучності, навіть коли та вишукана. Адже щирість не залишає нас байдужими й тоді, коли вона доносить розпач, духовний злам людини. А небайдужість, резонанс — передумова «повної» літ-ри. В ситуації ж монологу вона залишається напівмистецтвом.



Твори Л. У.: Зібрання творів. У 12 т. — К., 1975 — 1979 (Т. 8. Літ. критика і публіцистика. — К., 1977).



Про неї див.: Франко І. Леся Українка // ЛНВ. — 1898. — Т. III. — Кн. VII; Донцов Д. Поетка укр. рісорджіменто // ЛНВ. — 1922. — Кн. 1, 2 (те саме: Львів, 1922; Укр. слово. Кн. 1. — К., 1994 та ін.); Филипович П. Леся Українка // Нова громада. — 1923. — № 7 — 8; Зеров М. Леся Українка. — Х.; К., 1924 (те саме: Зеров М. До джерел. — К., 1926; Краків; Львів, 1943 та ін.); Драй-Хмара М. Леся Українка. — К., 1926; Музичка А. Драматична творчість Лесі Українки та її розуміння // Червоний шлях. — 1928. — № 9 — 10; Музичка А. Леся Українка, її життя, громадська діяльність та поетична творчість. — О., [б. р.]; Стебун І. Леся Українка і соціалістична естетика // Рад. літ-ра. — 1941. — № 2; Задеснянський Р. Творчість Лесі Українки. — Мюнхен, [б. р.]; Романченко І. С. М. Драгоманов і Леся Українка в їх листуванні // Наукові записки Львів. пед. ін-ту. — 1948. — Т. 2; Головаха І. Суспільно-політ. і філос. погляди Лесі Українки. — К., 1963; Кияжинський А. Творчий шлях Лесі Українки. — Філадельфія, 1961; Куликов М. І. Леся Українка — видатний укр. мислитель-революціонер. — Х., 1962; Костюченко В. А. Гартоване слово (З естетичних поглядів Лесі Українки). — К., 1968; Ставицький О. Ф. Леся Українка. — К., 1970; Косач-Кривинюк О. П. Леся Українка. — Нью-Йорк, 1970; Животко І. Леся Українка. — Буенос-Айрес, 1971; Забужко О. До характеристики філософсько-іст. концепції Лесі Українки // Філос. і соціол. думка. — 1989. — № 4; Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. — К., 1992; Рисак О. О. Лесин дивосвіт. — Львів, 1992; Козак С. Неоромантична концепція слова Лесі Українки // Сучасність. — 1993. — № 4; Одарченко П. Леся Українка: розвідки різних років. — К., 1994; Криловець А. О. Художня філософія Лесі Українки. — Рівне, 1997; Леся Українка і нац. ідея: Зб. наукових праць. — К., 1997; Онуфрієнко О. Модерністичний дискурс і екзистенціальні мотиви творчості Лесі Українки // Слово і час. — 1999. — № 4 — 5; Степанишин Б. Леся Українка... // Березіль. — 1999. — Ч. 1 — 2; Агеєва В. Поетеса зламу століть. — К., 1999; Забужко О. Une princesse lointaine... // Слово і час. — 2001, — Ч. 2, 3; Бичко А. К. Леся Українка: Світоглядно-філос. погляд. — К., 2000; Моклиця М. Драматургія Лесі Українки в контексті європейської філос. думки поч. XX ст. // Леся Українка та родина Косачів у контексті укр. та світової культури. — Луцьк, 2001; Оляндер Л. Філософія життя і життєва позиція в творчості Лесі Українки // Там само; Біленко Т. І. Терновий вінець як символ у творчості Лесі Українки // Образ Христа в укр. культурі. — К., 2001; Войтюк А. Проблеми творчості Лесі Українки. — Дрогобич, 2001.



Бібліогр.: Леся Українка. Бібліогр. покажчик. 1884 — 1970. — К., 1972.



І. Лисий















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.