[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 193-194.]

Попередня     Головна     Наступна





ТРУБЕЦЬКОЙ Євген Миколайович, князь (23.09/05.10.1863 — 23.01.1920) — філософ, правознавець, релігійний і громадський діяч. Брат філософа Сергія Трубецького. Народився в маєтку Ахтирка Моск. губ. в аристократичній родині. В 1874 — 77 pp. навчався у моск. приватній гімназії Креймана. Після призначення батька калузьким віце-губернатором, продовжив освіту в Калузькій казенній гімназії (1877 — 81), після закінчення якої вступив на юридичний ф-т Моск. ун-ту (1881). У студентські роки студіював філософію, якою захопився ще гімназистом. Рік після закінчення ун-ту (1885) служив у Київ. гренадерському полку. Звільнившись у запас, отримав приват-доцентуру в Демидівському юридичному ліцеї в Ярославлі, де впродовж 6 років викладав історію філософії права. 1892 р. захистив у Моск. ун-ті магістерську дисертацію «Релігійно-суспільний ідеал західного християнства в V ст. Світогляд бл. Августина» і був обраний приват-доцентом юридичного ф-ту Ун-ту Св. Володимира. Після захисту докторської дисертації «Релігійно-суспільний ідеал західного християнства в XI ст. Світогляд Папи Григорія VII і публіцистів — його сучасників» — професор ун-ту. Впродовж 13 років читав курси історії філософії права (давньої і нової), в 1903 — 05 pp. викладав також енциклопедію права. Бере участь у політ. житті Росії, яка набуває особливої активності після переїзду Т. до Москви у зв’язку з обранням на посаду професора Моск. ун-ту (з 1905 р. — член партії кадетів). Разом із братом Г. Трубецьким у 1906 — 10 pp. видає ж-л «Моск. еженедельник». 1906 р. виступає одним із засновників Релігійно-філос. тов-ва пам’яті Вол. Соловйова. В 1910 — 17 рр. — один з ініціаторів і діяльний співробітник Моск. книговидавництва «Путь». Член Держ. Ради (1915 — 17) і помітна постать у рос. церковному Соборі (1918). У післяреволюційні роки — один з ідеологів боротьби з більшовизмом. Помер і похований у Новоросійську.

Творчість Т., видатного релігійного філософа, найближчого послідовника В. Соловйова, розгорталась у руслі філософії всеєдності. Відділяючи шляхом «іманентної критики» соловйовського вчення зерна від плевел (фундаментальна праця Т. «Миросозерцание В. С. Соловьева» зберігає наукову значущість донині) і покладаючись на ключові поняття соловйовської метафізики, Т. здійснює її розвиток у напрямку гносеологізації всеєдності й розроблення концепції Абсолютної Всеєдиної Свідомості. Водночас філос. пошуки Т. спрямовано на подолання кантівського гносеологізму і ствердження «метафізичних підстав пізнання», що виявляє причетність Т. до рос. традиції «онтологічної гносеології».

Життєве і філос. кредо Т. — обґрунтування і ствердження християнства як сенсу життя — виявляє себе в усіх галузях його творчості. Соціально-філос. й філософсько-правові студії мислителя, в яких Т. орієнтується на ідеї всеєдності, цілісності духу та буття і виявляє себе ідеологом «соборного лібералізму», що поєднує на християнських засадах ідеал «правди» з ідеєю правової держави, обґрунтовують принципи християнської демократії як розумного й моральнісного суспільного врядування.

Викладацька і наукова діяльність Т. в Ун-ті Св. Володимира стала важливою віхою у становленні філософсько-правової думки на теренах України.



Твори Т.: Рабство в Древней Греции. — Ярославль, 1886; Религиозно-общественный идеал западного христианства в V веке. Миросозерцание блаженного Августина. — М., 1892; Религиозно-общественный идеал западного христианства в XI веке. Идея божеского царства в твореннях Григория VII и публицистов — его современников. — М., 1897; Политическое миросозерцание эпохи Возрождения. — К., 1893; История философии права (новой). — К., 1893; История философии права (древней и новой). — К., 1894; История философии права (новейшей). — К., 1896; История философии права (древней). — К., 1899; К вопросу об Августине и Григории VII: Ответ проф. Герье. — М., 1899; К характеристика учення Маркса и Энгельса о значении идей в истории // Проблемы идеализма. — М., 1902; К характеристике политических идеалов эпохи Возрождения. — К., 1904; Философия Ницше. — М., 1904; Энциклопедия права. — К., 1906 (5-е вид. — М., 1919); Die Universitätsfrage // Russen über Russland. — Frankfurt am Main, 1906; Свобода и бессмертие. — М., 1907; Лекции по истории философии права. — М., 1907 (доповнене перевид. у 1909, 1913, 1915 рр.); Социальная утопия Платона. — М., 1908; Личность В. С. Соловьева // Сб. первый (изд-ва «Путь»). О Владимире Соловьеве. — М., 1911; Владимир Соловьев и его дело // Там само; Возвращение к философии // Филос. сб. Льву Михайловичу Лопатину. — М., 1912; Спор Толстого и Соловьева о государстве // Сб. второй (изд-ва «Путь»). О религии Льва Толстого. — М., 1912 (те саме: Л. Н. Толстой: Pro et contra. — СПб., 2000); Миросозерцание Вл. С. Соловьева: В 2 т. — М., 1913 (перевид.: М., 1995);Смысл войны. — М., 1914; Война и мировая задача России. — М., 1915; Национальный вопрос, Константинополь и Святая София. — М., 1915; Два мира в русской инокописи. — М., 1916; Умозрение в красках. Вопрос о смысле жизни в древнерусской религиозной живописи. — М., 1916; Анархия и контрреволюция. — М., 1917; Метафизические предположения познания: Опыт преодоления Канта и кантианцев. — М., 1917; Смысл жизни. — М., 1918 (перевид.: Берлін, 1922; Paris, 1979; М., 1994); Два зверя: Старое и новое. — М., 1918; Звериное царство и грядущее возрождение России. — Ростов-на-Дону, 1919; Великая революция и кризис патриотизма. — М., 1919; Иное царство и его искатели в русск. народной сказке. — М., 1922; Воспоминания. — София, 1921; Энциклопедия права. — New York, 1982. Три очерка о русск. иконе. — Новосибирск, 1991 (те саме: М., 1991, з переліком праць Т.); Наша любовь нужна России: Переписка Е. Н. Трубецкого и М. К. Морозовой // Новый мир. — 1993. — № 9, 10; Избранное. — М., 1995; Из прошлого. Воспоминания. Из путевых заметок беженца. — Томск, 2000; Труды по философии права. — СПб., 2001.



Про нього див.: Лопатин Л. Вл. Соловьев и кн. Е. Трубецкой // ВФ и П. — 1913. — Кн. 119, 120, 1914. — Кн. 123 (те саме див.: Трубецкой Е. Миросозерцание В. С. Соловьева. — М., 1995. — Т. 2); Трубецкой С. Е. Минувшее. — Париж, 1989 (те саме: М., 1991); Зеньковский В. В. История русск. философии: В 2 т. — Париж, 1989. — Т. 2; Чертков А. В. Православная философия и современность. — Рига, 1989; Белый А. Между двух революций. Воспоминания: В 3 кн. — Кн. 3. — М., 1990; Лосский Н. О. История русск. философии. — М., 1991; Гачев Г. Русская Дума. Портреты русск. мыслителей. — М., 1991; Лосский Н. О. Преемники Вл. Соловьева // Путь. Кн. 1 (І — VI). — М., 1992.



М. Ткачук















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.