Результати веб-опитування про проект правопису на сайті Ізборник  


[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 220-221.]

Попередня     Головна     Наступна





ШЕСТОВ Лев (Шварцман Лев Ісакович) (31.01/12.02.1866 — 20.11.1938) — філософ і літературознавець. Народився у Києві в родині заможного комерсанта. 1884 р. вступив до фіз.-мат. ф-ту Моск. ун-ту; згодом перейшов на юрид. ф-т. Через непорозуміння з інспектором перевівся до Ун-ту Св. Володимира, юрид. ф-т якого закінчив 1889 р. Захопившись марксизмом, бере участь в організації перших марксистських гуртків у Києві. У 1890 — 91 pp. служить в армії, короткий час працює помічником присяжного повіреного у Москві. 1892 р. повертається до Києва. У 1892 — 94 pp. відходить від марксизму, публікує перші філос. і літ. статті. У 1896 — 1914 pp. живе переважно за кордоном (Швейцарія, Італія, Австрія, Німеччина, Франція), продовжує філософсько-літ. діяльність, видає в Росії низку праць, що висувають його до шереги провідних мислителів рос. срібновіччя. У 1914 — 18 pp. мешкає у Москві, де стає активним учасником Моск. психол. тов-ва (1915). Жовтневу революцію сприйняв якнац. катастрофу. У червні 1918 р. переїздить до Києва: читає лекції з історії стародавньої філософії у Народному ун-ті. З 1919 р. — приват-доц. Таврійського ун-ту (Сімферополь). З 1920 р. живе в еміграції, переважно у Парижі, викладає філос. курси на історико-філол. ф-ті Рос. відділу Ін-ту слов’янознавства при Паризькому унті, виступає з лекціями у Німеччині, 1936 р. — в Єрусалимі, Тель-Авіві; багато друкується. Похований на Новому кладовищі у Булоні.

Найголовніша книга для Ш. — Біблія; його вчителі й духовні супутники — В. Шекспір та І. Кант, Л. Толстой і Ф. Достоєвський, Плотін і М. Лютер, Б. Паскаль і Ф. Ніцше, з 1928 р. — С. К’єркеґор; у колі друзів — М. Бердясв і Е. Гуссерль; серед співрозмовників — М. Гайдеґґер, М. Бубер, К. Барт, Ж. Валь, М. Шелер та ін. У творчості Ш. можна окреслити три періоди: критично-марксистський (до 1895 p.; осн. праця — дис. з робітничого законодавства, забракована цензурою); філософії життя (літ. підсумок — шеститомне зібрання творів, видане у 1910 — 1911 pp.; релігійно-екзистенціалістський. Ш. — філософ трагедії й філософ абсурду, ірраціоналіст і містик, скептик і амораліст. Теоцентрист, Бог якого не зовсім християнський, але й не ортодоксально-юдейський. Ш. цікавило не просто пізнання, а спасіння. Вихідний пункт його метафізики — утаємничене падіння («гріхопадіння») людини, кінцевий — її воскресіння. Наскрізна тема творчості Ш. — альтернатива життя і розуму: людина не може (або не сміє) мислити в категоріях, в яких живе, а змушена жити в категоріях, в яких мислить. Гол. ідея Ш.: Homo sapiens — істота, найбільшим ворогом якої є її власний інтелект, що замурував людину у світі диктатури законів і вимагає від неї беззастережного послуху. Але, де примус — там неправда. Правда, Істина — у свободі. Шукаючи альтернативу раціоналізму, Ш. знаходить її у біблійному мисленні — «мисленні у вимірі віри». Розум — конформіст, посейбічний, слугує необхідності, відмежовує від Бога; віра — повстанець, кличе у потойбічність («туди, де твориться буття»), слугує свободі, єднає. Звідси виростає одна з гол. тем Ш. — поліваріантний суд «зрячої віри» над сліпим розумом, «живого Бога» Біблії — над богом філософів, релігійного Єрусалиму — над філос. Афінами, «батька віри» Авраама — над батьком раціоналізму Сократом, тих, хто «пізнає, стогнучи», над тими, хто пізнає незворушно (не плачучи й не сміючись). Філософія Ш. — це філософія дружби з Богом і війни зі світом. Вона не для всіх.



Твори Ш.: Шекспир и его критик Брандес. — СПб., 1898; Добро в учении гр. Толстого и Фр. Ницше (Философия и проповедь). — СПб., 1900; Достоевский и Ницше (Философия трагедии). — СПб., 1903 (те саме: М., 1995); Апофеоз беспочвенности. Опыт адогматического мышления — СПб., 1905 (те саме: СПб., 1911; Л., 1991; М., 1995); Начала и концы. Сб. статей. — СПб., 1908; Великие кануны. — СПб., 1910; Собр. соч.: В 6 т. — СПб., 1910 — 1911; Самоочевидные истины. — М., 1917; Что такое русск. большевизм. — Берлин, 1920; Вдасть ключей (Potestas clavium). — Берлин, 1923 (те саме: М., 1993); На весах Нова. Странствования по душам. — Париж, 1929 (те саме: М., 1993); Скованный Парменид. — Париж, 1932; Киркегард и экзистенциальная философия (Глас вопиющего в пустыне). — Париж, 1939 (те саме: М., 1992); Афины и Иерусалим. — Париж, 1951 (те саме: М., 1993; М; X.; 2001); Умозрение и откровение. Религиозная философия Владимира Соловьева и другие статьи. — Париж, 1964; Sola fide (Только верою). Греческая и средневековая философия. Лютер и Церковь. — Париж, 1966 (те саме: М., 1993); Тургенев: неоконченная кн. о Тургеневе. — Анн-Арбор. 1982; Памяти великого философа (Эдмунд Гуссерль) // ВФ. — 1989 — № 1; Гефсиманська ніч (Філософія Паскаля) // Філос. і соціол. думка. — 1991. — № 1, 2: Соч.: В 2 т. — М., 1993; Соч. — М., 1995; Соч.: В 2 т. — Томск, 1996.



Про нього див.: Грифцов Б. Три мыслителя: В. Розанов. Д. Мережковский. Л. Шестов. — М., 1911; Бердяев Н. А. Осн. идея философии Льва Шестова // Путь. — 1938 — 1939. — № 58 (ноябрь — декабрь — январь); Булгаков С. Н. Некоторые черты религиозного мировоззрения Л. И. Шестова // Современные записки. — 1939. — № 68; Асмус В. Ф. Лев Шестов и Кьеркегор // Филос. науки. — 1972. — № 4; Baranoff N. Bibliographic des Etudes sur de Léon Chestov. — Paris, 1975; Баранова-Шестова Н. Жизнь Льва Шестова. По переписке и воспоминаниям современников: В 2 т. — Париж, 1983; Мотрошилова Н. В. Парабола жизненной судьбы Льва Шестова // ВФ. — 1989. — № 1; Кувакин В. А. Оправдания и предположения Льва Шестова // Филос. науки. — 1990. — № 2, 3; Морева П. М. Лев Шестов. — Л., 1991; Курабцев В. Л. По ту сторону Ничто // Историко-филос. ежегодник, 93. — М., 1994; Аржаковский А. Журнал «Путь» (1925 — 1940): Поколение русск. религиозных мыслителей в эмиграции. — К., 2000.



Бібліогр.: Baranoff N. Bibliographie des oevres de Leon Chestov. — Paris, 1975.



В. Білодід















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.