Результати веб-опитування про проект правопису на сайті Ізборник  


[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 222-224.]

Попередня     Головна     Наступна





ШПЕТ Густав Густавович (25.03/06.04.1879 — 16.11.1937) — філософ, психолог, історик філософії. Народився в Києві. Після закінчення 2-ої класичної гімназії (1898) вступив до фіз.мат. ф-ту Ун-ту Св. Володимира. 1900 р. виключений з ун-ту, заарештований і висланий з Києва за участь у соціал-демократичному русі. 1901 р. знову прийнятий до ун-ту, цього разу на історико-філол. ф-т, де навчався в О. Гілярова, Г. Челпанова, слухав лекції С. Бутакова, Є. Трубецького. Важливе значення у фаховому становленні Ш. відіграла участь у роботі Психол. семінарії Г. Челпанова, результатом якої стало перше ґрунтовне дослідження «Проблема причинності в Юма і Канта», відзначене золотою медаллю. Після закінчення ун-ту (1906) був залишений для підготовки до професорського звання по каф. філософії. Репутація політично неблагонадійного позбавила Ш. можливості працювати у системі мін-ва народної освіти, проте не завадила викладанню в приватних гімназіях і на Вищих жіночих курсах А. Жекуліної. 1907 р. Ш. переїздить до Москви, де працює на Вищих жіночих курсах і в Народному ун-ті Шанявського (з 1909 p.). В 1910 р. успішно складає магістерський іспит і отримує звання приват-доцента. Вельми корисними у філос. становленні Ш. виявились закордонні наукові відрядження (Англія, Німеччина, Франція — літо 1910 і 1911) і спілкування з Е. Гуссерлем у Геттінгенському ун-ті (1912 — 13). Після захисту магістерської дисертації «Історія як проблема логіки» (1916) Ш. — приват-доц. Моск. ун-ту і проф. Вищих жіночих курсів. З 1918 р. — проф. Моск. ун-ту, де читає курси з історії, педагогіки, методології наук, логіки, теорії пізнання, історії філософії, історії психол. ідей, філософії історії, філософії мови, історії наукової думки, естетики. 1920 р. відкриває при Моск. ун-ті Кабінет етнічної психології, що швидко стає центром вітчизняних етнопсихол. досліджень. Звільнений з Моск. ун-ту (1921), організовує й очолює Ін-т наукової філософії (1921 — 23), діяльність якого характеризується дослідниками «як унікальний експеримент із творчої консолідації та співробітництва філософів різних напрямків і орієнтацій» (Л. Коган). 1921 р. обраний дійсним членом Рос. Академії Худ. наук [пізніше — Державна Академія Худ. наук (ДАХН)], де працює до 1930 р. (очолює філос. відділення, керує фінансовою частиною; з 1924 р. — віце-президент). У 20-ті pp. входить до худради МХАТу, спіробітничає з Ін-том слова, Моск. лінгвістичним гуртком та ін. Інтенсивна наукова й викладацька діяльність Ш. не знайшла гідної оцінки з боку влади: висунення кандидатури Ш. до складу АН СРСР (1927) спричинило кампанію цькування і звинувачення у перетворенні ДАХН на «цитадель ідеалізму». Ш. було оголошено головним гальмувачем наукової і художньої культури, а його філософію — «реакційною містикою», що «затьмарює свідомість трудящих». Після «чистки» ДАХН його позбавили не тільки роботи, а й можливості продовжувати наукові студії, прирікши цим мислителя на виживання. Після тривалих клопотань Ш., знавець багатьох європейських мов, отримує можливість займатися бодай перекладами. Напружену і натхненну працю Ш. на початку 30-х pp., результатом якої стали російськомовні переклади п’єс Байрона, кількох романів Діккенса, всебічний коментар до його «Записок Піквікського клубу» (вийшов окремою книгою), редакція нового перекладу зібрання творів Шекспіра і величезний коментар до його трагедій, було перервано арештом (березень 1935 р.). Після закінчення слідства, в результаті якого Ш. було інкриміновано нісенітне звинувачення у причетності до фашизму, націоналізму й «антирадянської групи», його засуджено на 5 років заслання (Єнісейськ, Томськ). У жовтні 1937 р. заарештовано вдруге; рішенням «трійки НКВС» — розстріляно.

Осібність Ш. на тлі вітчизняної філос. культури початку XX ст. визначена його розумінням філософії як знання, як науки, спроможної до чіткого розв’язання проблем дійсності та її пізнання. Стверджуваному в працях Ш. ідеалу «позитивної філософії», що має своїми ознаками реалізм, об’єктивізм, раціональність і знаходить реалізацію в чіткому й послідовному аналізі синтетичних форм свідомості, втілених у науці, мистецтві, мові тощо, відповідає здійснений мислителем аналіз історії як проблеми логіки та мови як чільного принципу філософії культури. Ш. належить пріоритет у розробленні деяких засад герменевтики як методології гуманітарних наук. Його вчення про універсальний характер словесного знака випередило новітні дослідження в галузі семіотики. Значний доробок Ш. як історика вітчизняної філософії.



Твори Ш.: Память в экспериментальной психологии // Пед. мысль. — 1905. — Вып. II; Проблема причинности у Юма и Канта. Ответил ли Кант на сомнения Юма? // УИ. — 1906. — № 5, 6, 7, 12. — 1907. — № 5 (те саме: К., 1907); Скептицизм и догматизм Юма // ВФ и П. — 1911. — Кн. 106;Логика. — М., 1912; Один путь психологии и куда он ведет // Филос. сб. Л. М. Лопатину к 30-летию научно-пед. деятельности. — М., 1912; Явление и смысл. Феноменология как осн. наука и ее проблеми. — М., 1914; Филос. наследство Юркевича // ВФ и П. — 1914. — Кн. 125 (те саме // Юркевич П. Д. Филос. произведения. — М., 1990); К истории рационализма XVIII в. // ВФ и П. — 1915. — Кн. 126; Критические заметки к проблеме психической причинности (По поводу кн. В. В. Зеньковского «Проблемы психической причинности») // Там само. — 1915. — Кн. 127; Первый опыт логики ист. наук // Там само. — Кн. 128; Сознание и его собственник // Георгию Ивановичу Челпанову от участников его семинариев в Киеве и Москве. 1891 — 1916. Статьи по философии и психологии. — М., 1916 (укр. переклад: Філос. і соціол. думка. — 1993. — № 2, 3); История как проблема логики. Критические и методологические исследования. — Ч. 1; Материалы. — М., 1916; Явление и смысл. Феноменология как основная наука и ее проблемы. — М., 1916; Мудрость или разум? // Мысль и слово. — 1917. — Т. 1; Скептик и его душа. Этюд по философской интерпретации // Там само. — 1919. — Т. 2. — Ч. 1; Филос. мировоззрение Герцена. — Пг., 1921; Очерк развития русск. философии. Ч. 1. — Пг., 1922; Антропологизм Лаврова в свете истории философии // П. Л. Лавров: Статьи. Воспоминания. Материалы. — Пг., 1922; Эстетические фрагменты. — Пг., 1923; Введение в этническую психологию. Вып. 1. — М., 1927; Внутренняя форма слова. Этюды и вариации на темы Гумбольдта. — М., 1927 (те саме: Иваново, 1999); Театр как искусство // ВФ. — 1988. — № 11; Герменевтика и ее проблемы // Контекст 1989. — М., 1989; Контекст 1990. — М., 1990; Контекст 1991. — М., 1991; Контекст 1992. — М., 1993; Соч. — М., 1989 (Очерк развития русск. философии. Ч. 1. Эстетические фрагмента. Введение в этническую психологию); Работа по философии // Начала. — 1992. — № 1; Филос. этюды. — М., 1994; Явление и смысл. — Томск, 1996; Психология социального бытия. — М.; Воронеж, 1996.



Про нього див.: Асмус В. Ф. Философия языка Вильгельма Гумбольдта в интерпретации проф. Г. Г. Шпета // Вестник коммунистической академии. — 1927. — № 23; Канатчиков С. Ответ Г. Шпету // Лит. газета. — 1930. — № 7 (44); Шпет Г. Г. Шпет Густав Густавович // Энц. Словарь русск. библиограф. ин-та «Гранат». 7-е изд. — М.; Л., 1932. — Т. 50; Архив Густава Густавовича Шпета (1879 — 1940) // Записки отд. рукописей ГБЛ. — М., 1978; Митюшин А. А. Основоположення филос. герменевтики Г. Шпета // Helikon. — 1983. — № 2; Вашестов А. Г. Критика феноменологического метода Г. Г. Шпета // Некоторые вопросы историко-филос. науки. — М., 1984; Митюшин А. А. Из архива Густава Шпета. Вопросы ист. познания и полемика с Баденской школой // Вопр. истории естествознания и техники. — 1988. — № 3; Митюшин А. А. Г. Шпет и его место в истории отечественной психологии // Вестник МГУ. — Сер. 14. Психология. — 1988. — № 2; Пастернак Е. В. Памяти Г. Г. Шпета // ВФ. — 1988. — № 11; Митюшин А. А. Творчество Г. Шпета и проблема истолкования действительности // Там само; Бачинский А. В Академию наук СССР // Там само; Поливанов М. К. О судьбе Г. Г. Шпета // Там само. — 1990. — № 6; Творческое наследие Г. Г. Шпета и современные гуманитарные исследования. — Томск, 1991; Щеглов В. В. Онтологическая интепретация феноменов культуры в философии Г. Г. Шпета // Вестник Моск. ун-та. — Сер. VII. Философия. — 1991. — № 6; Кузнецов В. Г. Герменевтическая феноменология в контексте филос. воззрений Густава Густавовича Шпета // Логос. — 1991. — № 2; Поливанов М. К. Очерк биографии Г. Г. Шпета // Лица. Биограф. альманах. — Кн. 1. — М.; СПб., 1992; Начала (религиозно-филос. журнал). — 1992. — № 1 (памяти Г. Г. Шпета); Митюшин А. А. Библиогр. трудов Г. Г. Шпета // Там само; Калиниченко В. В. Густав Шпет: от феноменологии к герменевтике // Логос. — 1992. — № 3; Письма Эдмунда Гуссерля к Густаву Шпету // Там само; Шпет в Геттингене // Там само. Богачов А. Про статтю Г. Г. Шпета «Свідомість і її власник» // Філос. і соціол. думка. — 1993. — № 2; Щеглов В. В. Философия смысла Густава Шпета // Вестник Моск. ун-та. — Сер. 7. Философия. — 1994. — № 3; Коган Л.А. Непрочитанная страница (Г. Г. Шпет — директор Ин-та научной философии: 1921 — 1923) // ВФ. — 1995. — № 10; Материалы по истории Ин-та научной философии // Там само; Шпет в Сибири: ссылка и гибель. — Томск, 1995; Марцинковская Т. Д. Густав Шпет — жизнь как проблема творчества // Шпет Г. Г. Психология социального бытия. — М.; Воронеж, 1996; Кривошея С. «Подолання метафізики»: герменевтико-естетичний проект Густава Шпета // Київ. обрії: історико-філос. нариси. — К., 1997; Його ж. Онтологія поетичного слова в естетичному та герменевтичному вимірах (на матеріалах доробку О. Потебні та Г. Шпета): Автореф. дис. ... канд. філос. наук. — К., 1997; Вторые Шпетовские чтения. Творческое наследие Г. Г. Шпета и современные филос. проблемы. — Томск, 1997; Денн М. Место «тела» и критика классической психологии в произведении Густава Шпета «Введение в этническую психологию» // Логос. — 1999. — № 2; Портнов А. Н. Философия языка Г. Г. Шпета // Шпет Г. Г. Внутренняя форма слова. Этюды и вариации на темы Гумбольдта. — Иваново, 1999; Третьи Шпетовские чтения. Творческое наследие Г. Г. Шпета и философия XX в. — Томск, 1999; Кебуладзе В. І. Феноменологічне поняття інтелектуальної інтуїції та його обґрунтування у філософії Густава Шпета // Наукові записки НаУКМА. Т. 20. Сер. Філософія та релігієзнавство. — К., 2002.



М. Ткачук















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.