Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 230.]

Попередня     Головна     Наступна





ЮРИНЕЦЬ Володимир Олександрович (1891 — 04.10.1937) — філософ. Народився у с. Олесько (тепер Буського р-ну Львівської обл.). Після закінчення Львів. гімназії, вступив до Львів. ун-ту, звідки 1910 р. перейшов до Віденського ун-ту, де вивчав математику та філософію. Навчався у Берліні й Парижі. Доктор філософії. Напередодні першої світової війни дебютував як поет (зб. «Етапи»). Воював в австрійській армії. Після рос. полону 1920 р. вступив до Червоної Армії (служив політпрацівником) і до КП(б)У. 1924 р. закінчив Ін-т червоної професури (Москва). Рік працював у Ком. ун-ті народів Сходу, професором у 1-му Моск. ун-ті та Ін-ті народного господарства. Від 1925 р. у Харкові: зав. каф. (пізніше — зав. відділу) соціології Укр. ін-ту марксизму (від 1931 р. — Ін-ту філософії та природознавства), член ради ВУАН, член редколегії ж-лів «Більшовик України» та «Червоний шлях». 1928 року виступав з доповідями у Пруській АН (Берлін) і на міжнародному конгресі в Осло. Опублікував книгу про поезію П. Тичини. Співробітничав з митцями. Від 1929 р. — академік ВУАН. Того ж року віддав до друку рукопис книги «Ленінізм і нац. питання», доля якого невідома. У дискусії про поворот на філос. фронті України (січень 1931 р.) звинувачений у «меншовикуючому» і «буржуазному» ідеалізмі, гегельянстві та ін. 17.07.1933 р. постановою ЦК КП(б)У Ю. кваліфіковано як «прихильника буржуазно-ідеалістичної філософії», «філос. обґрунтувача яворщини», «лже-вченого» і «плагіатора», виключено з партії та зі складу академіків ВУАН. З 1933 р. він — таємний агент і провокатор ГПУ. Від 1935 р. мешкав у Києві. Влітку 1937 р. заарештований, 1.10.1937 р. засуджений (як «націоналіст» і «німецький шпигун»), розстріляний. Досі не реабілітований.

Математик, поет, філософ, літературознавець, європейськи освічена людина (володів десятьма мовами), Ю. — один із найавторитетніших філософів рад. України 20-х pp., визнаний не лише у науковому, а й у мистецькому середовищі (М. Хвильовий та ін.). Один із фундаторів гегелівського марксизму в Україні, натхненний пропагандист «систематичного вивчення гегелівської діалектики з матеріалістичної точки зору». Суперечливо поєднував схильність до гуманістичнішої, ніж офіційна, суб’єктивно-матеріалістичної інтерпретації філос. вчення Маркса зі зрадливою критикою послідовних речників цієї позиції (А. Марка, Г. Лукача, М. Перліна та ін).



Твори Ю.: Эдмунд Гуссерль // ПЗМ. — 1922. — № 11 — 12, 1923. — № 4; Демокрит в свете новейших научных исследований // ПЗМ. — 1922. — № 9 — 10; Учение Ляметри о материи // Труды Ин-та красной профессуры. — Т. 1. — М., 1923; Фрейдизм и марксизм // ПЗМ. — 1924. — № 8 — 9; «Нім. ідеологія» Маркса та Енгельса у зв’язку з деякими питаннями діал. та іст. матеріалізму // Прапор марксизму. — 1927. — № 1; Естетика Канта у марксівському освітленні // Гарт. — 1927. — № 2 — 3; Хвильовий як прозаїк // Червоний шлях. — 1927. — № 1; Наука в СРСР в перше десятиріччя Жовтня // Там само. — 1927. — № 11; Павло Тичина. — [Х.], 1928; Механістичний та діал. матеріалізм // Криза сучасної буржуазної науки та марксизм (до філос. дискусії). — [Х.], 1929; Г. Е. Лессінг // Критика. — 1929. — № 3; Філософсько-соціол. нариси. — [Х.], 1930; Филос. фронт Украины // ПЗМ. — 1930. — № 5; Криза в сучасній буржуазній фізиці в освітленні ленінського етапу філософії марксизму // За марксо-ленінське природознавство. — 1932. — № 1, 2 — 3; Матеріалістична діалектика як філос. наука. Діал. матеріалізм і фізика // Діал. матеріалізм для вишів і втишів. — Ч. 1. — Х., 1932; Укр. філос. фронт (До 15-річчя Жовтня) // Прапор марксизму-ленінізму. — 1932. — № 5 — 6; Філос. генеза Маркса. Значення «Німецької ідеології» Маркса — Енгельса для філос. генези марксизму // До п’ятдесятиріччя смерти К. Маркса. Філос. зб. — [Х.], 1933.



Про нього див.: Роженко М. М. Трагедія академіка Володимира Юринця (Штрихи до історії укр. філософії рад. доби). — К., 1996.



В. Білодід















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.