[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 108-110.]

Попередня     Головна     Наступна





КОСТОМАРОВ Микола Іванович (04/16.05.1817 — 07/19.04.1885) — історик, письменник, етнограф, суспільно-політ. діяч. Народився в с. Юрасівці Острогозького повіту (тепер — Воронезька обл.). Після закінчення Воронезької гімназії навчався на історикофілол. ф-ті Харків. ун-ту (1833 — 36), де став цікавитись ідеями Гердера, Шеллінга, єнських романтиків. Після захисту магістерської дисертації з історії (1844) працював учителем гімназій у Рівному та в Києві. У 1846 — 47 рр. — ад’юнкт каф. рос. історії Ун-ту Св. Володимира. У 1845 — 47 рр. — один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор "Книг буття укр. народу" (1846). Після арешту (1847) і річного ув’язнення у Петропавловській фортеці перебував на засланні у Саратові (червень 1848 — грудень 1855). У 1859 — 62 рр. — екстраординарний професор Петербурзького ун-ту. В 1861 — 62 рр. бере участь у виданні ж-лу "Основа". В останній період життя поринає в інтенсивну і плідну наукову діяльність. У 1860 — 85 рр. — член Археографічної комісії. У квітні 1864 р. здобуває ступінь доктора рос. історії в Ун-ті Св. Володимира. У 1874 р. обирається членом-кор. Петербурзької АН, у 1884 р. — почесним членом Ун-ту Св. Володимира. Помер у Петербурзі, похований на Волковому кладовищі.

В іст. дослідженнях, як і в історіософських міркуваннях, К. опирався передусім на вітчизняну традицію, зокрема на ідею М. Максимовича про "укр. народний дух", втім, на відміну від останнього, який наголошував на емпіричній правді історії, К., не беручи під сумнів вагу підтверджених іст. документами фактів, посилював романтичні акценти, відшукуючи ту наскрізну ідею, що поєднує минуле, сучасне і майбутнє народу в єдине іст. ціле, надає подіям "розумний зв’язок і стрункий вигляд". Як історіософ, К. не стільки з’ясовував причинову залежність значущих подій, скільки прагнув до ірраціонального заглиблення в іст. буття укр. людини ("Книги буття укр. народу", "Думки про історію Малоросії") та збагнення її ментальності ("Дві руські народності"). Цю настанову К. реалізовував, поєднуючи призму романтичного світоосягнення з органічними для традицій укр. думки ідеями християнської філософії, зокрема з постулюванням "найвищого вічного розуму, який керує невідомими нам шляхами всією долею історії людства". З ін. боку, романтичний пафос коригувався у К. раціоналістичнопросвітницькими засадами, що мали запобігати "пересудам нац. чванства" і стверджувати дух толерантності. К. вважають засновником народницької (на відміну від державницької) історіографії. Дух народу мислився ним не як трансцендентна сутність, а як реальна першооснова іст. процесу, здійснюваного "живим народом", глибинний зміст народного життя. У психології народу належить шукати "його відчування, спосіб вияву його радощів і печалей", пояснення іст. подій, особливостей побуту, духовного життя. Діяльні сили людини праці мають стати предметом історіографічного розмислу, продуктивність якого зростає при його поєднанні з етнографічними дослідженнями ("Про стосунок рос. історії до географії та етнографії"). З ін. боку, оскільки дух народу керується моральним законом, то людські вчинки, ланцюг яких і формує реальний хід історії, мають оцінюватись не тільки за цілями, а й за засобами. Аксіологічні моменти актуалізуються при з’ясуванні самості укр. народу і при визначенні його іст. перспектив, іст. покликання, тобто при теоретичній концептуалізації укр. ідеї. Історіософські погляди К. еволюціонували разом із його загальносвітоглядними настановами: від романтичного ствердження ідей свободи й рівності, обстоювання окремішнього вільнолюбивого духу укр. етносу і наголошування його особливої місії в колі слов’янських народів "кирило-мефодіївського" періоду до обстоювання ідеї федералізму і раціоналізованих просвітницьконародницьких орієнтирів другого ("основ’янського") періоду й до зосередження на позиціях "українофільства", до модифікації народницьких устремлінь у звичайне просвітництво і лояльне щодо імперії культурництво в останній період життя. Однак світоглядними константами К.-мислителя залишались переконаність в окремішності іст. шляху укр. народу ("Полудневу Русь" К. пророчо бачив у майбутньому як "окрему державну цілісність"), в самобутності його вільнолюбного духу, його мови, культури і психології (що ставило його в опозицію до офіційної рос. державницької історіософії); засада народності та ідеї рівності людей і етносів, нац. порозуміння, досягнутого на ґрунті науки і християнської освіти, та єдності слов’янських народів; принцип самоправства і федеративно-демократичної організації суспільства, опертий на досвід Києворуської і козацької держав; ідея іст. тяглості укр. нац. традиції та пафос згоди й любові до людини і Бога.



Твори К.: Ист. монографии и исследования: В 8 т. — СПб., 1903 — 1906; Науково-публіцистичні і полемічні писання М. Костомарова. — К., 1928; Твори: У 2 т. — К., 1967 (те саме: К., 1990); Ист. произведения. Автобиография. — К., 1989; "Закон божий" (Книги буття укр. народу). — К., 1991; Две русск. народности. — K.; X., 1991; Слов’янська міфологія. — K., 1994.



Про нього див.: Карпов Г. Костомаров как историк Малороссии. — М., 1871; Антонович В. Б. Н. И. Костомаров как историк // КС. — 1885. — Кн. 5; Драгоманов М. Микола Іванович Костомаров. — Львів, 1901; Грушевський М. Укр. історіографія і М. Костомаров // ЛНВ. — 1910. — Кн. 5; Барвінський О. Погляди М. Костомарова на задачі укр. інтелігенції й літ-ри // ЗНТШ. — 1918, — Т. 126 — 127; Дорошенко Д. М. Костомаров. — Лейпциг, 1924; Полухін Л. Формування іст. поглядів М. І. Костомарова. — К., 1959; Шабліовський Є. М. Костомаров і Україна // Жовтень. — 1967. — №5; Іванова Р. Г. М. І. Костомаров у суспільно-політ. русі XIX ст. // УІЖ. — 1967. — №5; Пипчук Ю. А. Ист. взгляды Н. И. Костомарова. — К., 1984; Федченко П. М. Шевченко, Куліш і Костомаров у Кирило-Мефодіївському тов-ві // Рад. літературознавство. — 1989. — №7; Скупейко Л. І. Категорія характеру як форма нац. самосвідомості літ-ри в естетиці М. Костомарова // Там само; Пінчук Ю. А. Заборонена стаття М. Костомарова // УІЖ, — 1990. — №7; Його ж. М. І. Костомаров. — К., 1992; Микола Костомаров і проблеми суспільного та культурного розвитку укр. нації. — Рівне, 1992; Prymak T. M. Mykola Kostomarov. — Toronto, 1996; Астаф’єв А. Художня історіософія: від M. Костомарова до Є. Маланюка // Слово і час. — 1997. — №2; Козачок Я. Публіцистика М. Костомарова і укр. ідея в 60-х рр. XIX ст. // Наукові зап. Тернопільського ДПУ. Літературознавство. — 1999. — Т. 2(5). — Вип. V; Ковальчук О. Міфопоетичне начало в історіософській концепції М. Костомарова // Наукові зап. Ін-ту укр. археографії та джерелознавства. — 1999. — Т. 3; Энциклопедия жизни и творчества Н. И. Костомарова. — К.; Донецк, 2001; Сондерс Д. Микола Костомаров і творення укр. етніч. ідентичності // Київ, старовина. — 2001. — №5.



Бібліогр.: Библиогр. указ. соч. Н. И. Костомарова // Лит. наследие Н. И. Костомарова. — СПб., 1890. — С. 493 — 521.



І. Лисий









Див. також:

Микола Костомаров. Слов’янська міфологія.

Микола Костомаров. Дві руські народності.

Микола Костомаров. Завдання українофільства.











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.