[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 112-114.]

Попередня     Головна     Наступна





КУЛІШ Пантелеймон Олександрович (27.07/08.08.1819 — 02/14.02.1897) — мислитель, письменник, перекладач і видавець, етнограф, громадський діяч. Народився побл. містечка Вороніжа Глухівського повіту (тепер Сумська обл.) у заможній хліборобській родині. Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії навчався в Ун-ті Св. Володимира, але через правові обставини диплом не одержав. З 1841 р. вчителював у Луцьку, Києві, Рівному. Під впливом М. Максимовича захопився укр. етнографією та історією, працював у складі Археографічної комісії, розпочав літ. діяльність. У цей час зблизився з колом діячів, котрі відтак створили Кирило-Мефодіївське братство. З 1845 р. працював в освітніх закладах С.-Петербурга. 1847 р. (одночасно з іншими братчиками) був заарештований; після кількамісячного ув’язнення у Петропавловській фортеці К. заслано до Тули, з забороною друкуватися. Після повернення з заслання (1850) розгорнув інтенсивну наукову, літ. і видавничу (ж-л "Основа", альманах "Хата" та ін.) діяльність. У 1863 — 67 рр. — на державній службі у Варшаві. У 1868 — 71 рр. перебував за кордоном, зміцнив давніше започатковані зв’язки з громадсько-культурними колами Галичини. Через 10 років К. ще раз відвідав Львів, де активно втрутився у стосунки українців з поляками, але зазнав невдачі. Розчарувавшись у громадсько-політ. діяльності, зосередився на літ. і науковій праці, яку останні 15 років життя провадив на хуторі Мотронівці поблизу Борзни (Чернігівщина), де помер і похований.

К. — мислитель гостро критичний, а тому непостійний і суперечливий: йому однаково близькі емпірик Бекон і раціоналісти Декарт і Спіноза; примат духовного, спіритуалістичні акценти його філософії не виключають певної її приземленості; глибока релігійність поєднується в нього з просвітницьким упованням на науку й характерними для романтичного світосприйняття нотками пантеїзму; романтичні домінанти його світогляду поступаються місцем позитивістським засадам; його вірність укр. ідеї не виключає чергування полонофільських, русофільських і австрофільських настроїв; козакоманія змінюється козакофобством; захоплення визвольною потугою народу, історієтворчим потенціалом останнього поступається в нього елітаристським запереченням суб’єктних спроможностей пасивної народної маси; неприйняття екстремізму в будь-яких формах, принцип ненасилля (зло не перебороти насильством) поєднується в його історіософії з визнанням "правди сильнішого" і баченням в "ошляхетненій" військовій силі знаряддя прогресу; радикал в суспільно-політ. ідеалах, К. виступає поміркованим лібералом щодо засобів їх здійснення; він "європеєць між хуторянами і хуторянин між європейцями" (В. Петров); європеїзаторські зусилля не виключають гострої критики К. західної цивілізації; культурно-автономістські й федералістські ідеї поєднуються в нього з самостійницькими.

Усталене нині віднесення К. до "філософії серця" має різні конотації, але передовсім у ньому імпліцитно зафіксовано безсумнівну константу — неоплатонічність засад його мислення. Саме неоплатонічна думка в її християнізованій версії, зосереджена на духовному наповненні людського "Я", становить для К. підґрунтя укр. духовно-культурної традиції з притаманним їй етико-релігійним трактуванням сенсу людського життя. Останній осмислюється К. в єдності з іст. долею спільноти, до духу якої внутрішньо причетна людська одиниця. Дух нації, "народний дух" є для К. індивідуальним виявом трансцендентної субстанційної сили; він становить первень і сутність спільноти, праоснову народного буття і втілює себе символічно в предковічних цінностях народу, закодованих у його мові. Втрачаючи її, народ губить ціннісні орієнтири, визначальний для себе модус світовідношення, а отже можливості "своєрідного розвитку його моральних сил". Індивід, обезмовлюючись, позбавляє себе єдиного, даного Богом, способу залучення до духовно-культурних традицій народу і нікчемніє. Традиціоналіст К. не просто орієнтує на правовий порядок, "стан речей, що почалися за часів Володимира", а намагається фундувати в укр. думці консерватизм як світоглядно-філос. позицію. На пошуки відповідності між розвитком культури і цивілізації спрямовані його "Хутірська філософія", "Листи з хутора", філос. поеми і статті. Хутір у К. — не тільки первісне нац. середовище, протиставлене русифікуючій урбанізації, своєрідний заповідник для збереження етносу, а й простір внутрішнього духовного розвитку людини в її єднанні з природою, навіть у поверненні до природного стану, з яким етико-гуманістичне просвітительство пов’язувало не тільки високі моральні якості людини, а й могуття її розуму: розумною є природа, а людський розум — розумний остільки, оскільки він природний. Природний стан є альтернативою цивілізації з її технократизмом, занепадом моральності, егоїзмом, ренегатством щодо віри й національності, руйнуванням історично усталеного способу народного життя, органічної народної культури. За задумом К., "хутірська філософія" має поєднати позитивне знання про світ з ірраціональним переживанням незбагненності вищої сили, якою перейняті й природа, й життя людини, і тим самим сприяти погодженому з природою і не зіпсутому цивілізацією повнокровному народному життю. Економічною його підвалиною має служити хліборобська праця на засадах приватної власності та індивідуальної свободи. Вона стане ґрунтом відродження нац. еліти, "лицарів духу", яким належить віднайти втрачену нац. ідентичність і утривалити її в іст. діях спільноти, в її культурних досягненнях, без яких "неможливо виробити елементарні форми державності" та "централізуватися в собі". К. у провіденціалістському дусі обґрунтовує думку про те, що нац. ідеали й непроминальні цінності минулого відродяться, утриваляться в народному житті й стануть основою для творення нових непересічних національно-культурних цінностей, що є необхідною передумовою перетворення України з "нації етнографічної" в "націю політичну." Для К. це є моментом того розвитку нац. і загальнолюдського духу, який він уважав самодостатнім процесом, самоціллю.



Твори К.: Твори Пантелеймона Куліша: В 6 т. — Львів, 1908 — 1910; Соч. и письма П. А. Кулиша: В 5 т. — К., 1908 — 1910; Твори: У 2 т. — К., 1989; Щоденник. — К., 1993; Твори: У 2 т. — К., 1994 (2-е вид. — К., 1998); Записки о Южной Руси: В 2 т. — К., 1994.



Про нього див.: Гринченко Б. П. А. Кулиш. — Чернигов, 1899; Маковей О. П. О. Куліш: Огляд його діяльності. — Львів, 1900; Сріблянський М. Трагічна постать // Укр. хата. — 1909. — Ч. 3 — 4; Грушевський О. Пантелеймон Куліш // Шлях. — 1918. — Ч. 2; Дорошенко Д. П. О. Куліш. — К., 1918 (кількаразово перевидавалось); Міяковський В. З просвітньої діяльності П. Куліша // ЛНВ. — 1919. — Т. LXXV. — Кн. VII — IX; Стебницький П. Культурно-громадська праця П. Куліша // Книгар. — 1919. — Ч. 27; Щурат В. Філософічна основа творчості Куліша. — Львів, 1922; Томашівський С. Куліш і укр. нац. ідея // Під колесами історії: Нариси і статті. — Берлін, 1922; Петров В. Хуторянство і Европа // Життя і революція. — 1926. — Ч. 7; Його ж. Теорія "культурництва" в Кулішевому листуванні р. 1856 // Записки іст.-філ. відд. УАН. — Кн. XV. — К., 1927; Ткаченко І. П. О. Куліш. — X., 1927; П. О. Куліш: Матеріали і розвідки: В 2 ч. — Львів, 1930; Білий О. В. Поняття просвітництва в естетиці пізнього П. Куліша // Рад. літературознавство, — 1989. — №8; Нахлік Є. Просвітительські ідеї в художньо-історіософській концепції П. Куліша // Там само; Його ж. Позитивізм у рецепції П. Куліша // Там само; П. Куліш і укр. нац. відродження. — X., 1995; Войтюк А. Символ віри П. Куліша // Віче. — 1997. — №3; Даценко І. П. Куліш: пошуки укр. нац. характеру // Філос. пошуки. Вип. IV. — Львів; Одеса, 1997; Нахлік Є. Проблема "Україна — Захід" в інтерпретації П. Куліша // Сучасність. — 1997. — Ч. 6; Його ж. Історіософські погляди П. Куліша в типологічному контексті слов’янського романтизму // Слов’янські літератури: Доповіді. XII Міжнародний з’їзд славістів. — К., 1998; Дзюба Т. Хутірська концепція П. Куліша // Слово і час. — 1998. — Ч. 4 — 5; Чижевський Д. П. О. Куліш — укр. філософ серця // Філос. студії-99. — К., 1999; Нахлік Є. Християнський субстрат історіософії П. Куліша // Філос. думка-1999. — №5; Петров В. Куліш — хуторянин // Хроника-2000. — Вип. 37-38. Ч.!. — К., 2000; Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. — Львів; Нью-Йорк, 2000; Творчі та ідейні шукання П. О. Куліша в контексті сьогодення: Зб. — К.,2000; Скринник М. Пантелеймон Куліш як речник консервативної духовної традиції в Україні // Сучасність. — 2001. — Ч. 5; Шевченко В. Сторінки життя і творчості П. Куліша та деякі аспекти їх висвітлення // Визвольний шлях. — 2001. — Ч. 8, 9, 10, 11; Гончарук П. С. Історичні погляди П. О. Куліша // Вісник Київ. ун-ту "Слов’янський ун-т". Вип. 11. Історія. — К., 2001.



Бібліогр.: Кирилюк Є. Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього. — К., 1929; Федорук О. Бібліогр. кулішезнавства за 1997 — 1998 рр. // Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. — Львів; Нью-Йорк, 2000.



І. Лисий










Див. також:

Куліш Пантелеймон Олександрович. Енциклопедія «Українська мова».












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.