[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 123-125.]

Попередня     Головна     Наступна





ЛИПИНСЬКИЙ В’ячеслав (Вацлав) Казимирович (05/17.04.1882 — 14.06.1931) — політ. діяч, історик, історіософ, соціолог, теоретик консерватизму. Народився в с. Затурцях (за іншими джерелами — м. Ратному) на Волині у польській шляхетській родині. 1902 р. закінчив Київ. класичну гімназію, де зблизився з українофільським середовищем і долучився до т. зв. "хлопоманів". Хоча фах агронома і соціолога здобуває в ун-тах Кракова і Женеви, часто буває в Україні, а з липня 1913 р. оселяється на власному хуторі Русалівські Чагари (побл. Умані). Уже тоді Л. усвідомлював необхідність повернення укр. народові, який "живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний", його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Л. сформулював у брошурі "Шляхта на Україні: її участь в житті укр. народу на тлі його історії" (Краків, 1909), а також у статтях до ж-лу "Przegląd Krajowy" (K., 1909), до редакції якого він входив. Паралельно досліджував історію України (див. статті Л. у редагованому ним альманасі "Z dziejów Ukrainy" (Краків, 1912). Започаткував державницьку школу укр. історії, відмінну від народницької школи M. Грушевського. Напередодні першої світової війни брав участь в організації за межами Росії укр. політ. центру, трансформованого в Союз Визволення України (1914). Під час війни служив у війську. На початку визвольних змагань інкримінував укр. соціал-демократам брак державницької волі і взяв участь в організації Укр. Демократичної Хліборобської партії, для якої підготував програму (1917). За часів гетьманату — посол України у Відні, де й залишився в еміграції. Повернувся до іст. досліджень, на основі матеріалів з альманаху 1912 р. підготував монографію "Україна на переломі. 1656 — 59" (1920). Ініціював та очолював консервативно-монархічні політ. організації. Видавав неперіодичні збірники "Хліборобська Україна" (1920 — 25), де друкувався його історіософський трактат "Листи до братів-хліборобів" (окремо виданий 1926 р.). Помер від тривалої тяжкої хвороби.

Почавши з українофільства, заснованого на понятті вини та спокути, й окреслюючи себе як "українця польської культури", Л. ще в молодості відмежувався від "хлопоманів", котрі хотіли "найбільше уподобнитися до народу, замість народ уподобнити до себе". У Женеві перебував під впливом авторів концепції еліт соціологів В. Парето і Г. Лебона, а також Ж. Сореля, чия думка про те, що лише нація і традиція можуть запобігти моральному занепадові, була прийнята Л. Розробляв ідею територіалізму, згідно з якою факт проживання на певній землі (території) веде до виникнення своєрідної лояльності й обов’язків щодо країни проживання та її народу, що не зобов’язує поривати зі своїм суспільним середовищем. Допустимим уважав прагнення зберегти в Україні польську культуру і польську національність, але "не те загальнопольське право власності, що спирається на визиск укр. народу". В "Листах до братів-хліборобів" чітко оприявнена думка про необхідність формування укр. політ. нації, заснованої на територіальному принципі, протиставленому народницьким етнічним засадам, пов’язаним із приматом мовного критерію: "Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська..." Основу нації становить народ, але йому не властиве самоправство. Долю нації визначає "провідна верства" — аристократія, еліта: "Активна меншість, а не пасивна ("українська") більшість держави і нації". Така аристократія має бути створеною для українців, у цьому полягає завдання інтелігенції, як і в єднанні еліти з народом. Інтелігенція повинна раціонально усвідомлювати й артикулювати діючі в суспільстві підсвідомі, стихійні прямування. Без цього не може скластися нація, "культурно-національна цілість", якої ще в українців немає.

Л. — християнський мислитель. Д. Чижевський характеризував його історіософську позицію як "релігійний волюнтаризм". І сам Л. говорив про волюнтаризм, антитетичний пасивноспоглядальному фаталізмові. Суть цієї позиції полягає в тому, що любов до рідного краю, до своєї Землі, без якої немає нації як органічного людського зв’язку, становить живильне джерело для творчої душі аристократії, для творчої волі індивіда як діяча історії. Ця воля не безмежна, межі їй ставить воля Божа, Божий план іст. процесу. Реалізація цього плану є рухом людства до здійснення вищої правди.



Твори Л.: Релігія і церква в історії України, — Нью-Йорк, 1956 (К., 1995); Повне зібр. творів, архів, студії. — Т. 3. Україна на переломі. — К.; Філадельфія, 1991 (К., 1997), Т. 6. — Кн. 1. Листи до братів-хліборобів. — К., 1995; Хам і Яфет. Націоналізм, патріотизм і шовінізм: Донцов і Липинський. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність. — 1992. — №6; 3 епістолярної спадщини. — К., 1996.



Про нього див.: Забаревський М. (Дорошенко Д.). В’ячеслав Липинський і його думки про укр. націю і державу. — Відень, 1925 (Аусбург, 1946); Козак М. Життя і діяльність В’ячеслава Липинського // Дзвони. — 1932. — №6; Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // Дзвони. — 1933. — №6 (те саме: Філос. і соціол. думка. — 1991. — №10); Шульгін О. На смерть Липинського // Тризуб. — 1935. — №26; Монтрєзор А. Вячеслав Липинський // Державницька Думка (Філадельфія). — 1951. — №2; Босий В. Вячеслав Липинський, ідеолог укр. трудової монархії. — Торонто, 1951; Лисяк-Рудницький І. Вячеслав Липинський // Сучасність. — 1961. — №6; Гришко В., Базілевський М., Ковалів П. В’ячеслав Липинський і його творчість. — Нью-Йорк, 1961 (уривки: Хроніка-2000. — Вип. 37 — 38. — К., 2000); Білас Л. В. Липинський і "територіалізм" // Сучасність. — 1962. — №2, 3; Пеленський Я. В. Липинський — засновник державної школи в укр. історіографії // Укр. іст. ж-л. — 1992. — №2; Потульницький В. А. політ. доктрина В. Липинського // Там саме. — 1992. — №9; Шевчук В. В’ячеслав Липинський — історик, політик та мислитель // Сучасність. — 1992. — №6; Вільчинський Ю. В ім’я волі і незалежності укр. нації // Слово і час. — 1992. — №12; Шморгун О. Укр. ідея та укр. ідеологія в державотворчій концепції В’ячеслава Липинського // Політологічні читання. — 1993. — №4; В’ячеслав Липинський. Студії. Т. 1. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. — К.; Філадельфія, 1994; Вільчинський Ю. Укр. нац. ідея в історії В. Липинського // II Міжнародний конгрес україністів: Філософія. — Львів, 1994; Бурлачок В. Ф. Соціологія політики В. Липинського // Соціологічна думка України. — К., 1996; Дашкевич Я. Хам чи Яфет. Липинський і укр. революція // Україна: Наука і культура. — Вип. 29. — К., 1996; Приходько С. Теорія еліти у спадщині В. Липинського (історіософічний аспект) // Наукові записки ІНВіП НАНУ. Серія: Політологія і етнологія. — Вип. 2. — К., 1997; Кухта Б. З історії укр. політ. думки першої пол. XIX ст. — Львів, 1999; Пизюр Є. Вячеслав Липинський і політ. думка західного світу // Хроніка-2000. — Вип. 37 — 38. — К., 2000; Serednicki A. Ukrainiec z wyboru // Z sasiedztwa polsko-ukraińskiego. — Warszawa, 2000; Вячеслав Липинський — ідеолог укр. державотворення: Зб. — Львів, 2001.



Бібліогр.: Струтинська А. Бібліогр. покажчик до писань В. Липинського // Дзвони. — 1933. — №6; Босий В. Вячеслав Липинський, ідеолог укр. трудової монархії. — Торонто, 1951.



І. Лисий















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.