Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 162-164.]

Попередня     Головна     Наступна





ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович (10/22.09.1835 — 29.11/11.12.1891) — мовознавець, літературознавець, етнограф, фольклорист, філософ. Народився у дворянській родині в с. Гаврилівці на Полтавщині. Після закінчення гімназії в м. Радомі (Польща) вступив на юрид. ф-т Харків. ун-ту (1851). Захоплення укр. народною творчістю і літ-рою спонукало його перейти на історико-філол. ф-т, який закінчив 1856 р. У перші роки роботи в Харків. ун-ті друкує низку статей, що увійшли до книги "Мысль и язык" (1862). Того ж року їде на дворічне наукове стажування до Берліна, але родинні обставини (загибель у польському повстанні 1863 р. брата Андрія, члена "Землі і Волі") спонукають П. перервати стажування й повернутись додому. Докторський ступінь здобув 1874 р. за працю "Из записок по русской грамматике", що стала етапною в розвитку вітчизняної філології. До кінця життя здійснював інтенсивну і плідну дослідницьку, педагогічну, науковоорганізаторську діяльність, переклав укр. мовою "Одіссею". Значна частина творів П. опублікована учнями після його смерті. Згуртувавшись навколо видання "Вопросы теории и психологии творчества" (1907 — 23), вони розвивали ідеї П. у багатьох галузях гуманітаристики.

Якщо загальносвітоглядні засади П. складалися спочатку під впливом М. Костомарова і в спілкуванні із громадівцями, то його філософсько-методологічні орієнтири формувалися в руслі гумбольдтівської філософії мови і співзвучні з ідеями Г. Лотце, И. Ф. Гербарта, Г. Штейнталя та ін. філософів "берлінської школи", випереджаючи концептуальні побудови пізніх гумбольдтіанців (Б. Кроче, К. Фосслера, Е. Сапіра, Л. Шніцлера). Відправною для П. була ідея Гумбольдта про мову як діяльність (energeia) духу, про творення думки мовою. Постулюючи найтісніший зв’язок мови і мислення, П. показував, що думка виявляє себе через мову, а кожний мовленнєвий акт творчий і несе відбиток неповторності, тож процес спілкування — діалогічний, розуміння завжди передбачає і непорозуміння. Звертаючись до слова-мовлення, П. виділяє в ньому зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Ця остання визначається своєрідністю народної (нац.) мови із властивою саме їй перспективою бачення, самобутнім світосприйняттям. Якщо зображення (внутрішня форма) корелює з "ближчим" значенням слова, що виникає у свідомості адресанта і адресата, оскільки вони належать до тієї самої спільноти, то "віддалене" особистісне значення слова, будучи семантично розпорошеним, не є однаковим для мовця і слухача. Завдяки цьому формуються нові значення, які з часом стають надбанням цієї спільноти чи людства. Простеження еволюції значень — один із дослідницьких пріоритетів П. Він уважає, що на початкових стадіях становлення думка ще тільки нагромаджує матеріал, необхідний для кристалізації її в поняття, і тому "ще не доросла до слова". Лише коли ця кристалізація стає можливою, з’являється слово, завдяки якому думка знаходить своє вираження у понятті. На вищих рівнях абстрагування слово перестає відповідати потребам думки, обмежує її. Тож мова й мислення не тотожні.

Філософія мови П. сформувала підвалини його теоретичного пошуку в галузі поетики й естетики. Це стосується передусім таких його концептів, як розрізнення мови і мовлення, як ізоморфізм слова й твору мистецтва, внутрішньої форми слова і художнього образу. Як і слово, мистецтво виникає не для образного виразу готової думки, а як засіб творення нової думки. Як за допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її повідомити у творі мистецтва, і тому зміст завершеного твору "розвивається не в мистецтві, а в тих, хто розуміє", хоча й виникає твір як акт самоусвідомлення його творця.

Співвідношення в слові образу і значення щоразу інше у міфі, поетичному мисленні й науці — формах мислення, котрі історично чергуються. Водночас, як зауважує І. Фізер, для П. це й триєдина семантична можливість вираженнєво-змістових відносин, осмислюваних ним як супутні (за П., наприклад, міфологічне мислення властиве не якомусь певному часові, "а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки"). У міфологічній свідомості образний і понятійний плани мови невіддиференційовані; образ і річ, об’єктивне і суб’єктивне, внутрішнє і зовнішнє ототожнюються. В художньо-поетичному мисленні значення виражає себе в образі, подається через образ. Полісемантичність значень становить специфіку поетичної мови. Науковому мисленню, що звертається до прозової мови, притаманний пріоритет значення над образом. Слово тут стає прозорим у міру втрати внутрішньої форми, тим самим воно прагне урівняти себе з поняттям.

Мова розглядається П. в контексті культури; у міфі, фольклорі та словесності він бачить похідні від мови моделюючі системи. Тому мова ставиться ним у ще одне сутнісне відношення — до народу і народності (нації). Мова є породженням і виявом "народного духу", вона ж окреслює нац. самість спільноти, кодуючи у структурах твореного нею "проміжного" світу особливий нац. світогляд. Убачаючи в мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, П. гостро протестував проти денаціоналізації загалом і деукраїнізації зокрема як духовного і душевного розтління ("Язык и народность", 1895). Адже винародовлювання загрожує зникненням витіснюваної мови, що не може не вести до втрати етнічної самобутності спільноти, оскільки саме мова індивідуалізує як окремі особи, так і нац. загал. Крім того, зникнення хоч би однієї мови (а кожна мова є повною, "глибоко відмінною системою прийомів мислення") вело б до втрати загальнолюдською культурою цілої групи зв’язаних саме з нею мислительних процесів, а в результаті заміни "відмінності мов однією загальнолюдською" людство зазнало б "зниження рівня думки". Бо загальнолюдська культура, за П., є інтегративним продуктом різних нац. культур, існує через їх взаємодію. Діалог культур створює можливості для асиміляції інокультурних елементів, для саморозвитку і, отже, для поступу світової культури. Тож неприпустимим для П. є створення умов, які унеможливлюють діалог і вільний нац. розвиток: від цього втрачає не тільки утискувана спільнота, а й панівна нація. Так осмислює він мовно-культурні аспекти філософії нац. ідеї. Торкається він і деяких соціально-філос. її граней. Серед осн. напрямів своїх досліджень, крім лінгвістики і словесності, П. називає народність (націю). Поняття "націоналізм" він витлумачує як світогляд, для якого природною є нац. розмаїтість людства. "Ідея національності здатна сприяти людському поступові, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток; коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, то вона набуває реакційного смислу". Рівноправність і взаємоповага є для П. модельним варіантом стосунків між націями.



Твори П.: О некоторых символах в славянской народной поэзии. — Х., 1860; Мысль и язык. — Х., 1862 (те саме: К., 1993); О мифическом значении некоторых обрядов и поверий. — X., 1865; Рец. на сб. "Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким". — СПб., 1880; Объяснения малорусских и сродных народных песен. — T. 1. — Варшава, 1883, T. 2. — Варшава, 1889; Из записок по русск. грамматике. 2-е изд. Т. 1, 2. — X., 1888, Т. 3. — Х., 1899, Т. 4 . — М., 1977; Из лекций по теории словесности. — X., 1894 (3-е вид. — Х., 1930); Из записок по теории словесности. — X., 1905; Эстетика и поэтика, — М., 1976; Естетика і поетика слова. — К., 1985; Слово и миф. — М., 1989; Теоретическая поэтика. — М., 1990; Мова. Національність. Денаціоналізація: Статті і фрагменти. — Нью-Йорк, 1992; Полн. собр. трудов: Мысль и язык. Т.І. — М., 1999.



Про нього див.: Памяти Александра Афанасьевича Потебни. — X., 1892; Овсянико-Куликовский Д. Я. А. А. Потебня как языковед-мыслитель // КС — 1893. — Т. 42. — Июль, август, сентябрь; Його ж. Философия языка в трудах А. А. Потебни // Сб. Харьк. ист.-филол. общ-ва. — 1893. — Т. 5; Харциев В. Учение А. А. Потебни о народности и национализме // Мирный труд, — 1902. — Вып. 2, 3, 5; Белый А. Мысль и язык (философия языка А. А. Потебни) // Логос. — 1910. — Кн. 2; Багалій Д. Думки О. О. Потебні про укр. народність // Бюлетень Ред. комітету для видання творів О. О. Потебні. — [X.], 1922. — №1; Петров В. Потебня і Лотце // Записки історико-філол. відділу ВУАН. — 1924. — Вип. 4; Райнов Т. А. А. Потебня. — Пг., 1924; Багалій Д. О. О. Потебня // Червоний шлях. — 1924. — №4 — 5; Лезін Б. Дещо про теорію і психологію слова О. О. Потебні // Червоний шлях. — 1925. — №1 — 2; Харцієв О. Потебня й сучасна поетика // Червоний шлях. — 1927. — №12; Житецький І. О. О. Потебня і харків. громада в 1861 — 1863 роках // За сто літ. — 1927. — №1; Чехович К. Думки О. Потебні про національність. — Львів, 1931; Чехович К. Олександер Потебня, укр. мислитель-лінгвіст. — Варшава, 1931; Олександр Опанасович Потебня. — К., 1962; Пресняков О. Поэтика познания и творчества. — М., 1980; Потебнянські читання. — К., 1981; Наукова спадщина О. О. Потебні і сучасна філологія. — К., 1985; Франчук В. Ю. Олександр Опанасович Потебня. — К., 1985; Фізер І. Психолінгвістична теорія літри Олександра Потебні. — К., 1993; Вільчинський Ю. Олександр Потебня як філософ. — Львів, 1995; Львівська потебніана. — Львів, 1995; Кривошея С. Онтологія поетичного слова в естетичному та герменевтичному вимірах (на матеріалах доробку О. Потебні та Г. Шпета): Автореф. дис.... канд. філос. наук. — К., 1997; Зубкова Л. Г. Язык, культура и цивилизация в концепции А. А. Потебни // Мова і культура. — Вип. І. — Т. І — К.,2000; Німчинов К. Значення Потебні для укр. культурно-нац. руху // Вісник Харків. нац. ун-ту. Серія: Філологія. — Вип. 491. — X., 2000; Сухих С. И. Теоретическая поэтика А. А. Потебни. — Ниж. Новгород, 2001; Fizer J. A. A. Potebnja’s Psycholinguistic Theory of Literature: A Metacritical Inquiri. — Cambridge, [б. p.] (з бібліографією).



І. Лисий






Див. Олександр Потебня. Уривки з перекладу Одіссеї.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.