[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 206-207.]

Попередня     Головна     Наступна





ХВИЛЬОВИЙ (Фітільов) Микола Григорович (01/13.12.1893 — 13.05. 1933) — письменник, історіософ, чільний діяч укр. відродження 20-х років. Народився в с.Тростянці на Харківщині (тепер Сумська обл.) у вчительській родині. Навчався у Калантаївській початковій школі та Богодухівській гімназії, звідки був виключений за участь у нелегальному гуртку. Екстерном склав іспит за гімназію. Брав участь у першій світовій війні, в армії втягнувся в політ. діяльність, став на бік більшовиків. Після громадянської війни віддався літ. роботі, в якій утвердив себе як романтик революції, співець "загірної комуни". Після виходу зб. "Сині етюди" (1923) О. Білецький назвав X. "основоположником справжньої нової укр. прози". Ініціював відому літ. дискусію 1925 — 28 рр. статтею "Камо грядеши". Заснував авангардну літ. організацію "ВАПЛІТЕ" (1925), згодом — "Пролітфронт", працював в альманасі "Літ. ярмарок" і ж-лі "Пролітфронт", засуджуючи масовізм у культурі, профанацію мистецтва, передусім через зведення його до обслуговуючого політику чинника. В атмосфері ідеологічного цькування і широкого наступу на українство скінчив життя самогубством.

Історіософська концепція X. склалась як результат переосмислення ідеї циклічного розвитку людства і культури (М. Данилевський, О. Шпенглер). Надаючи їй оптимістичного звучання, X. проголосив початок "четвертого відродження" людства — пролетарського типу культури. Народи Азії, які творили перший, патріархальний культурний цикл, вичерпали свої сили, і наступні 2 цикли — феодальний і буржуазний — творились енергією народів Європи, що також вичерпалась у процесі культуротворення. На четвертому етапі настала знову черга народів Азії, котрі нагромадили впродовж попередніх циклів величезний потенціал, що здатен забезпечити всесвітні звершення. Людство стоїть на порозі "азіатського ренесансу", "оазою" якого належить стати Україні, що розташована на межі двох цивілізацій і здатна сполучити потенціал обох. Вона ж упродовж "неісторичного" свого існування зберегла пасіонарність і прагнення утвердити власну етнокультурну своєрідність через творчість у духовній сфері. Крім того, Україна виплекала тип революційного конкістадора, готового до смертельної сутички з капіталізмом. З цими історіософськими побудовами пов’язана проголошена X. ідея активного романтизму (вітаїзму), що має стати стилем доби національно-державного відродження. Його ініціює й організовує творча еліта нації — справжній носій культурної традиції. Інтелігенція зможе виконати свою місію, коли позбудеться просвітянського народництва, ототожнюваного X. з провінціалізмом, "малоросійщиною", "українофільством" і культурним епігонством, переорієнтується на "психологічну Європу", творчо засвоюючи дантівсько-фаустівський дух. Тільки творче поєднання внутрішнього потенціалу укр. культури з духовним потенціалом культури європейської надасть питомій культурі тієї енергії розвитку, яка дає змогу адекватно реагувати на зміни і сприймати інновації, дозволить сподіватися на самобутній внесок до світової культури. В цьому контексті альтернатива "Європа — Просвіта" прочитується так: Європа — самобутня повноцінна культура, а Просвіта — вторинна, епігонська; ґрунт Європи — історія, а Просвіти — міфологія; Європа — активна ініціююча дія, а Просвіта — омертвлення традиції; Європа — відкритість, а Просвіта — "хуторянство". Європа фігурує у ще одній дилемі X.: "Європа — Москва". У пошуках джерел культурного відродження України (як і Росії) треба звертатись до "психологічної Європи" з її ідеалом "громадської людини" — активного творця історії. І річ не лише в "пасивній страждальності" рос. культури, що не може влаштовувати революційного конкістадора, а й у тому, що вона "тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування", привчав укр. інтелігенцію "весь час стежити за диригентською паличкою рос. "діда-шістдесятника". "Покінчити з контрреволюційною (по суті) думкою будувати на Україні рос. культуру" можна буде тільки тоді, коли Україна перейде той "природний стан, який Західна Європа пройшла в часи оформлення нац. держав". Отже, іст. та культурні перспективи України X. пов’язував з актуальною донині проблемою формування укр. політ. нації.



Твори X.: Твори: В 5 т. — Нью-Йорк (та ін.), 1978 — 1986; Твори: У 2 т. — К., 1990; Україна чи Малоросія?: Памфлети. — К., 1993.



Про нього див.: Скрипник M. Хвильовизм чи шумськизм? // Більшовик України. — 1927. — №2; Ган О. Трагедія Миколи Хвильового. — [Б. д.]; Гірчак Є. Ф. Хвильовизм. — X., 1930; Кривонос В. Микола Хвильовий. — Львів, 1930; ДонцовД. Микола Хвильовий // Вістник. — 1933. — Ч. 7 — 8; Руоницький М. Від Мирного до Хвильового. — (Львів), 1936; Плющ В. Правда про хвильовизм. — Мюнхен, 1954; Островерха М. Чорнокнижник із Зубівки: Хвильовий і хвильовизм. — Нью-Йорк, 1955; Тарнавський О. Микола Хвильовий в опінії сучасників // Альманах Укр. Народного Союзу на рік 1982. — Нью-Йорк, (1982); Забужко О. Дві культури // Вітчизна. — 1989. — №9,10; Михайлин І. Гамартія Миколи Хвильового. — X., 1993; Гундорова Т. Микола Хвильовий і руйнування романтичної метафізики // Слово і час. — 1993. — Ч. 11; Розумний М. МиколаХвильовий та укр. ідея // Генеза. — 1994. — №2; Сулима М. "Горняя республіка" Григорія Сковороди і "Загірня комуна" Миколи Хвильового // Слово і час. — 1994. — №2; Шевчук В. Драма Миколи Хвильового // Там само; Ґудзь О. Рецидиви Дмитра Карамазова (До проблеми "Хвильовий і Шевченко") // Слово і час. — 1999. — №3; Лясковець М. (Леонід Мосендз). Знесвячування храму // Сучасність. — 1999. — №7 — 8; Kratochvil A. Mykola Chvylovyj: Eine Studie zu Leben und Werk — München, 1999; Голубенко П. Хвильовий і Шпенглер // Хроніка-2000. — Вип. 37 — 38. — K., 2000; Родін В. Історіософські концепції М. Хвильового та О. Шпенглера на зламі епох // Сіверянський літопис. — 2001. — №2 (38).


Бібліогр.: Укр. письменник Микола Хвильовий. 1893 — 1933: Бібліогр. покажч. — X., 1993; Хвильовий М. Твори: В 5 т. Т. 5. — Нью-Йорк, 1986. — С. 691 — 785.



І. Лисий
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.