[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 83-84.]

Попередня     Головна     Наступна





ЗІНЬКІВСЬКИЙ Трохим Аврамович (23.07/04.08.1861 — 08/20.06.1891) — публіцист і громадсько-політ. діяч. Народився в м. Бердянську в бідній робітничій родині. Освіту розпочав у двокласному міському училищі, продовжував у військових навчальних закладах; вже армійським офіцером екстерном склав іспити на атестат зрілості (1886). Фах правника здобув у С.-Петерб. військово-юридичній академії (1887 — 90). Ще юнаком познайомився з Б. Грінченком, дружні стосунки з яким підтримував усе життя. Певний вплив на нього справили взаємини з М. Комаровим, київ. «громадівцями». 1888 р. З. розпочинає літ. працю, друкується в галицькій періодиці під псевдонімом Трохим Звіздочот, перекладає з європейських мов, займається видавничою справою. Палку дискусію в петерб. громаді викликала його доповідь «Молода Україна, її становище і шлях» (лютий 1890). Після закінчення академії одержав роботу за фахом у Києві, але задавнена хвороба обірвала творчі й громадські змагання цієї талановитої людини.

Місце 3. в історії укр. думки визначається передусім його участю в осмисленні та обґрунтуванні нац. ідеї. З. не тільки започаткував та поіменував наприкінці 80-х pp. XIX ст. покоління «Молодої України», що прийшло на зміну «громадівцям» («Молода Україна», на думку С. Єфремова, «вперше виявила себе в публіцистичних працях З.»), а й зініціював ревізію «українофільства», в яке виродився етнографічно-культурницький напрям попередніх десятиріч. Ця критика здійснюється в контексті обговорення ролі інтелектуальної укр. еліти, чиї культуротворчі та політикогенеруючі зусилля тільки й могли забезпечити тривалість нації в історії. Адже інтелігенція «має найбільшу вагу в історії народу, вона перед веде». Коли інші народи (німці, окуповані Францією; поляки — під владою Москви) за збереження культурної ідентичності завдячують зусиллям своєї інтелігенції, то укр. еліта посвячувала себе іншонаціональній культурі, зраджувала свій народ, який виробив основи питомої демократичної культури. Народжені в лоні укр. нації «потоки інтелігенції течуть в різні моря, доповнюють здебільшого чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою». Це стосується різних груп інтелігенції: по-перше, квазіінтелігентів, що «зреклися власної культури і поперевертались на москалів», бо бачили «в усьому московському (як до того — в польському) символ культури й освіти»; по-друге, «помосковщених народолюбців», які щиро прагнуть бути корисними своєму народові, та, «зневажаючи укр. мову, виявляють свою спанілість» і тим самим відмежовують себе від нього. Бо ж мова є не просто засобом спілкування, а й «органічним витвором усього життя народу, в їй, як у дзеркалі, відбивається його душа, його думки і погляди»; по-третє, тих, що намагалися гармонізувати в собі, як Гоголь, укр. і рос. душу, прирікаючи першу на «задавлення»; по-четверте, тих україномовних «немножко малороссов», «українофілів», переконаних, що імперські блага переважають народні втрати. Не схвалює З. і позиції «квазікосмополітів», котрі побоюються міжнаціонального розбрату. Він переконаний, що поки нац. питання не розв’язане, укр. інтелігенція має присвятити себе праці на нац. ниві. І це мусить бути не тільки культурницька робота, а й діяльність, спрямована на політ. визволення народу. Без політ. волі неможлива внутрішня самостійність культури. Саме цей політ. акцент був новим словом «Молодої України». Плекання своєї нац. еліти було чи не головною турботою З., бо «ненаціональна інтелігенція не може працювати для народу на справжній йому пожиток та користь, зневажаючи та нехтуючи його ідеали та погляди на громадські справи, бувши культурою й духом чужою народові». Не може працювати для народу і та його інтелектуальна еліта, яка хибує комплексом нац. роздвоєності. Щодо космополітизму, то «гуманне космополітичне чуття», здатність «дивитися на всіх людей однаково, як на людей» є елементарною прикметою людяності. Під цим кутом зору З. ставить націоналізм під контроль гуманізму, бо ж «націоналізм, що суперечить людським вищим гуманним ідеям, — не націоналізм, це просто варварство, що прикриває свою погану і мерзотну вдачу чистим, святим покровом націоналізму». Укр. мислитель не приймає той «вузький партикуляризм», яким обертається протиставлення нації та людства. Йому ближче інше тлумачення нації, вибудоване на лінії Фіхте, котрий, як пише З., зробив з нац. ідеї «один із принципів філософії історії». На думку З., філософія історії «повинна бачити в народності насамперед живу колективну одиницю, що відрізняється від інших прикметами свого інтелекту, складом своєї вдачі, сумою свого морального і розумового дотепу й хисту». Це одиниця «природжена, а не штучна», але не в розумінні біологічно заданої кровної спорідненості, а «твору історії», її природного плину, «твір об’єктивних початків, а не суб’єктивної волі», не нав’язування чужої народності, перетворення всіх і кожного на такого собі «все-Москаля» (алюзія до імперсько-космополітичної «вселюдини», без роду й народу). Нація як «колективна одиниця» — реальний суб’єкт поступу людства («європейська культура і взагалі світова посувалась наперед генієм національностей»), поступу, що є вислідом творчого діалогу нац. культур: «адже добро, що зроблено його в одній громаді, — се здобуток усього світу». Для повноцінного культурного поступу нації потрібен внутрішній діалог, мають співіснувати «різні течії, що пливуть різно, держаться різних думок в громадському житті», бо «чим більше течій, то більш поля вони оживляють своєю водою і, спливаючись докупи, в одне море, себто маючи метою своєю і кінцем своїм добро свого народу, — витворюють багатий... потік духовного життя». Такий плюралізм сприяє розвиткові духовної своєрідності нації, відводить загрозу від її культурного самостояння. Відстоюючи право укр. культури на самостійне існування від імперських посягань, 3. був переконаний, що, обстоюючи своє, належить «толерантно поводитися з усякою іншою народністю і не знати ворогування до неї яко до народності, хоч би й до тієї, що нас душить, а мусим тільки ворогувати і битись із тими ідеями та змаганнями, що мають нас знищити». У політологічній площині З. обґрунтовував необхідність етнічно-культурної автономії України. Із М. Драгомановим його лучила не тільки засада федералізму, а й підходи до ідеї громадянського суспільства. В усякому разі він засадничо не приймав ототожнення суспільства і держави, «щоб державний авторитет не захоплював безконтрольно усього людського життя». У цьому проблемному полі, як і в питаннях про політ. націю, про толерантність у міжнаціональних стосунках, про культурне розмаїття людства і діалогічність культур, З. дивився далеко вперед.




Твори З.: Нац. питання в Росії // Правда. — 1889. — Т. 3. — Ч. 9; Писання Трохима Зіньківського: В 2 т. — Т. 1. — Львів, 1893, Т. 2. — Львів, 1896; Молода Україна, її становище і шлях // Берегиня. — 1993 — 1994. — Ч. 2 — 3; Листи // Неопалима купина. — 1995. — № 5 — 6; Тарас Шевченко в світлі європейської критики // Неопалима купина. — 1995. — № 7 — 8; Штунда. укр. раціоналістична секта // Берегиня. — 1995. — Ч. 1 — 2.



Про нього див.: Чайченко В. (Грінченко Б.). Трохим Зіньківський // Писання Трохима Зіньківського. — Т. 1. — Львів, 1893; Василько А. Трохим Зіньківський // Рада. — 1911. — Ч. 128, 165; Скрипка В. «Змагався він з життям самим» // Україна: Наука і культура. — К., 1990; Його ж. Завжди лицем до України // Неопалима купина. — 1995. — № 5 — 6; Соколов П. «Стражденник син — стражденника народу» // Слово і час. — 1993. — № 6; Кіраль С. Трохим Зіньківський — публіцист. — К., 1997; Кіраль С. Епістолярій Т. Зіньківського в контексті літературно-громадського життя України 80 — 90-х pp. XIX ст. // Укр. філологія: школи, постаті, проблеми. — Ч. 1. — Львів, 1999; Кіраль С. Поліконтекстовість загальнодемократичного та нац.-укр. самоутвердження Т. Зіньківського // Сучасний погляд на л-ру: Зб. Вип. 6. — К., 2001.



І. Лисий















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.