Ізборник. Історія Украіни IX-XVIII ст.
Тематичний каталог "Слово о полку Ігоревім"
ТЕКСТ ТРАНСЛІТЕРОВАНО ДЛЯ СИНТЕЗАТОРА МОВИ «Розмовлялька»
СЛОВО О ПОЛКУ ИГОРЕВІ,
ИГОРЯ СИНА СВЯТЪСЛАВЛЯ,
ВНУКА ОЛЬГОВА
Не лі'по ли ни бя'шетъ, бра'тіє, начя'ти стари'ми словеси' тру'днихъ по'вістій о полку' И'гореві, И'горя Святъсла'влича? На'чати же ся то'ї пі'сни по били'намъ сего' вре'мени, а не по замишле'нію Боя'ню. Боя'нъ бо ві'щій, а'ще кому' хотя'ше пі'снь твори'ти, то растіка'шется ми'слію по дре'ву, сі'римъ во'лкомъ по земли', ши'зимъ орло'мъ подъ о'блаки. По'мняшеть бо, речь, пе'рвихъ време'нъ усо'біці. Тогда' пуща'шеть 10 со'коловь на ста'до лебеді'й: кото'риї дотеча'ше, та пре'ди піснь поя'ше старо'му Яросла'ву, хра'брому Мстисла'ву, иже зарі'за Редедю' предъ полки' касо'жьскими, кра'сному Рома'нови Святъсла'вличю. Боя'нъ же, бра'тіє, не 10 со'коловь на ста'до лебеді'й пуща'ше, нъ своя' ві'щіа персти' на жива'я стру'ни въсклада'ше; они' же са'ми кня'земъ сла'ву рокота'ху.
Почне'мъ же, бра'тіє, по'вість сію' отъ стара'го Влади'мера до ни'нішняго И'горя, и'же истягну' у'мь крі'постію своє'ю і поостри' се'рдца своє'го му'жествомъ; напо'лнився ра'тнаго ду'ха, наведе' своя' хра'брия полки' на зе'млю Полові'цькую за зе'млю Ру'ськую.
Тогда' И'горь възрі' на сві'тлоє со'лнце і ви'ді отъ него' тьмо'ю вся' своя' во'я прикри'ти. І рече' И'горь къ дружи'ні своє'й: «Бра'тіє і дружи'но! Лу'це жъ би потя'ту би'ти, не'же полоне'ну би'ти; а вся'демъ, бра'тіє, на свої бо'рзия ко'мони, да позри'мъ си'него До'ну». Спа'ла кня'зю у'мь похо'ти і жа'лость єму' знаме'ніє заступи' искуси'ти До'ну вели'каго. «Хощу' бо, — рече', — ко'піє приломи'ти коне'ць по'ля Полове'цкаго, съ ва'ми, ру'сици, хощу' главу' свою' приложи'ти, а лю'бо испи'ти ше'ломомь До'ну».
О Боя'не, солові'ю стара'го вре'мени! Аби ти' сіа' полки' ущекота'лъ, ска'ча, сла'вію по ми'слену дре'ву, лета'я умо'мъ подъ о'блаки, свива'я сла'ви оба'поли сего' вре'мени, ри'ща въ тропу' Троя'ню чресъ поля' на го'ри.
Пі'ти било' пі'снь И'гореви, того' вну'ку: «Не бу'ря со'коли занесе' чрезъ поля' широ'кая, — га'лици ста'ди біжа'ть къ До'ну вели'кому». Чи ли воспі'ти би'ло, ві'щей Боя'не, Ве'лесовь вну'че: «Ко'мони ржуть за Су'лою, — звени'ть сла'ва въ Ки'єві; тру'би тру'бять въ Но'віграді, — стоя'ть стя'зи въ Пути'влі!»
И'горь жде'тъ ми'ла бра'та Все'волода. І рече' єму' Бу'й Туръ Все'володъ: «Оди'нъ братъ, оди'нъ світъ сві'тлий – ти И'горю! оба' єсві' Святъсла'вличя! Сідла'й, бра'те, свої бо'рзиї ко'мони, а мої ти гото'ви, осі'длани у Ку'рьска напе'реди. А мої ти куря'ни сві'доми къме'ти: подъ тру'бами пови'ти, подъ ше'ломи възлелі'яни, коне'ць копія' въско'рмлени, пути' имь ві'доми, яру'ги имъ зна'єми, лу'ци у нихъ напря'жени, ту'ли отво'рени, са'бли изъо'стрени; сами' ска'чють, а'ки сі'риї во'лци въ по'лі, и'щучи себе' чти, а кня'зю сла'ві». Тогда' въступи' И'горь князь въ златъ стре'мень, і пої'ха по чи'стому по'лю. Со'лнце єму' тъмо'ю путь заступа'ше; нощь сто'нущи єму' грозо'ю птичь убуди'; свистъ звіри'нъ въста; зби'ся дивъ, кли'четъ ве'рху дре'ва: Вели'тъ послу'шати — земли' незна'ємі, Во'лзі, і Помо'рію, і Посу'лію, и Су'рожу, і Ко'рсуню, і тебі' Тьмуторака'ньский бо'лванъ! А по'ловци негото'вами доро'гами побіго'ша къ До'ну вели'кому: крича'тъ тілі'ги полу'нощи, рци, ле'беди роспу'жени.
И'горь къ До'ну во'ї веде'тъ! Уже' бо бі'ди єго' пасе'тъ пти'ць по дубію'; во'лци грозу' въсро'жатъ по яру'гамъ; орли' кле'ктомъ на ко'сти зві'ри зову'тъ; лиси'ци бре'шутъ на черле'ния щити'.
О Ру'ская зе'мле! Уже' за Шеломя'немъ єси'.
До'лго. Ночь ме'ркнетъ. Заря' світъ запала'. Мъгла' поля' покри'ла. Ще'котъ сла'вій успе'; го'воръ га'личь убуди'ся. Ру'сичи вели'кая поля' чрьле'ними щити' прегороди'ша, и'щучи себі' чти, а Кня'зю сла'ви.
Съ зара'нія въ пято'къ потопта'ша пога'ния полки' полове'цкия, і рассу'шясь стрі'лами по по'лю, помча'ша кра'сния дівки' полове'цкия, а съ ни'ми зла'то, і па'волоки, і драги'я оксами'ти. Орьтъма'ми, і япончи'цами, і кожухи' нача'шя мости' мости'ти по боло'томъ і грязи'вимъ місто'мъ, і вся'кими узо'рочьи полові'цкими. Чрьле'нъ стягъ, бі'ла хорю'говь, чрьле'на чо'лка, сре'брено стру'жіє — хра'брому Святьсла'вличю! Дре'млетъ въ по'лі О'льгово хоро'броє гніздо'. Дале'че залеті'ло! Не' било оно' оби'ді поро'ждено, ни со'колу, ни кре'чету, ни тебі', чо'рний во'ронъ, пога'ний половчи'не! Гзакъ біжи'тъ сі'римъ во'лкомъ, Конча'къ єму' слідъ пра'вить къ До'ну вели'кому.
Друга'го дни' ве'лми ра'но крова'вия зо'ри світъ повіда'ютъ; чо'рния ту'чя съ мо'ря иду'тъ, хотя'тъ прикри'ти 4 со'лнца, а въ нихъ трепе'щуть си'нії мо'лнії. Би'ти гро'му вели'кому! Итти' дождю' стрі'лами съ До'ну вели'каго! Ту ся копіє'мъ прилама'ти, ту ся са'блямъ потручя'ти о ше'ломи полове'цкия, на ріці' на Кая'лі, у До'ну вели'каго!
О Ру'ская зе'млі! Уже' не Шеломя'немъ єси'!
Се ві'три, Стрибо'жи вну'ци, ві'ютъ съ мо'ря стрі'лами на хра'брия полки' И'гореви. Земля' ту'тнетъ, рі'ки му'тно теку'ть, по'роси поля' прикрива'ютъ, стя'зи глаго'лютъ: по'ловци иду'ть отъ До'на, і отъ мо'ря, і отъ всі'хъ странъ Ру'ския полки' отступи'ша. Ді'ти бі'сови кли'комъ поля' прегороди'ша, а хра'брії ру'сици прегради'ша черле'ними щити'.
Яръ ту'ре Все'володі! Стої'ши на боро'ни, при'щеши на во'ї стрі'лами, гре'млеши о ше'ломи мечи' харалу'жними. Ка'мо, туръ, поскочя'ше, свої'мъ злати'мъ ше'ломомъ посві'чивая, та'мо лежа'тъ пога'ния го'лови полове'цкия. Поске'пани са'блями кале'ними ше'ломи ова'рьския отъ те'бе, яръ ту'ре Все'володе! Ка'я ра'ни дорога', бра'тіє, заби'въ чти і живота', і гра'да Черни'гова о'тня зла'та стола', і своя' ми'лия хо'ти, кра'сния Глі'бовни, свича'я і обича'я?
Би'ли ві'чи Троя'ни, мину'ла лі'та Яросла'вля; би'ли полци' О'лгови, О'льга Святьсла'вличя. То'й бо Оле'гъ мече'мъ крамо'лу кова'ше, і стрі'ли по земли' сі'яше. Ступа'єтъ въ златъ стре'мень въ гра'ді Тьмуторока'ні, то'й же звонъ сли'ша да'вний вели'кий Яросла'вь, а синъ Все'воложь Влади'міръ по вся у'тра у'ши заклада'ше въ Черни'гові. Бори'са же Вячесла'влича сла'ва на судъ приведе' і на Ка'нину зеле'ну па'полому постла' за оби'ду О'лгову, хра'бра і мла'да кня'зя. Съ то'я же Кая'ли Святопо'лкь повелі' я'ти отца' своє'го ме'ждю уго'рьскими инохо'дьци ко Святі'й Софі'ї къ Кі'єву. Тогда' при О'лзі Горисла'вличи сі'яшется і растя'шеть усо'бицами, погиба'шеть жизнь Даждьбо'жа вну'ка; въ кня'жихъ крамо'лахъ, ві'ци челові'комь скрати'шась. Тогда' по Ру'ской земли' рі'тко ра'таєві ки'кахуть, нъ ча'сто вра'ни гра'яхуть, тру'піа себі' ді'ляче, а га'лици свою' річь говоря'хуть, хотя'ть полеті'ти на ує'діє.
То било въ ти ра'ти, і въ ти полки', а си'цеї ра'ти не сли'шано! Съ зара'ніа до ве'чера, Съ ве'чера до сві'та летя'тъ стрі'ли кале'ния, гри'млютъ са'бли о ше'ломи, треща'тъ ко'піа харалу'жния въ по'лі незна'ємі, среди' земли' Полове'цкиї. Чо'рна земля' подъ копи'ти, костьми' била' посі'яна, а кро'вію полья'на: ту'гою взидо'ша по Ру'ской землі'.
Что ми шуми'ть, что ми звени'ть – дале'чя ра'но предъ зо'рями? И'горь полки' завороча'єтъ: жаль бо єму' ми'ла бра'та Все'волода. Би'шася день, би'шася други'й: тре'тьяго дни' къ полу'днію падо'ша стя'зи И'гореви. Ту ся бра'та разлучи'ста на бре'зі би'строї Кая'ли; ту крова'ваго вина' не доста'; ту пиръ доконча'ша хра'бріи ру'сичи: свати' попої'ша, а сами' полего'ша за зе'млю Ру'скую. Ни'чить трава' жа'лощами, а дре'во с ту'гою къ земли' преклони'лось.
Уже' бо, бра'тіє, не весе'лая годи'на въста'ла, уже' пусти'ни си'лу прикри'ла. Въста'ла оби'да въ си'лахъ Дажьбо'жа вну'ка, вступи'ла ді'вою на зе'млю Троя'ню, въсплеска'ла лебеди'ними кри'ли на си'німъ мо'рі у До'ну пле'щучи, упу'ди жи'рня времена'. Усо'бица кня'земъ на пога'ния поги'бе, реко'ста бо братъ бра'ту: «Се моє', а то моє' же». І начя'ша кня'зи про мало'є «се вели'коє» мо'лвити, а сами' на се'бі крамо'лу кова'ти. А пога'ніи съ всіхъ странъ прихожда'ху съ побі'дами на зе'млю Ру'скую.
О, дале'че зайде' со'колъ, птиць бья, — къ мо'рю! А И'горева хра'браго по'лку не кріси'ти! За нимъ кли'кну Ка'рна і Жля, поско'чи по Ру'ской земли', сма'гу лю'демъ ми'чючи въ пла'мяні ро'зі. Же'ни ру'скія въспла'кашась, а'ркучи: «Уже намъ свої'хъ ми'лихъ ладъ ни ми'слію сми'слити, ни ду'мою сду'мати, ни очи'ма съгляда'ти, а зла'та і сребра' ни ма'ло того' потрепа'ти». А въстона' бо, бра'тіє, Кі'євъ ту'гою, а Черни'говъ напа'стьми. Тоска' разлі'яся по Ру'ской земли'; печа'ль жи'рна тече' средь земли' Ру'скиї. А кня'зи сами' на се'бе крамо'лу кова'ху, а пога'ніи сами', побі'дами нари'щуще на Ру'скую зе'млю, ємля'ху дань по бі'лі отъ двора'.
Ті'ї бо два хра'брая Святъсла'влича, И'горь і Все'володъ – уже лжу' убуди'ста, кото'рую, ту бя'ше успи'лъ оте'ць ихъ – Святъсла'вь гро'зний вели'кий кі'євский грозо'ю: бя'шеть притрепа'лъ свої'ми си'льними полки' і харалу'жними мечи'; наступи' на зе'млю Полове'цкую, притопта' холми' і яру'ги, взмути' рі'ки і озе'ри, иссуши' пото'ки і боло'та. А пога'наго Кобяка' изъ луку' мо'ря отъ желі'знихъ вели'кихъ полко'въ полове'цкихъ я'ко вихръ, ви'торже: і паде'ся Кобя'къ въ гра'ді Кі'єві, въ гри'дниці Святъсла'вли. Ту ні'мци і ве'недици, ту гре'ци і мора'ва пою'тъ сла'ву Святъсла'влю, ка'ють кня'зя И'горя, и'же погрузи' жиръ во дні Кая'ли ріки' полове'цкія, ру'скаго зла'та наси'паша. Ту И'горь князь ви'сіді изъ сідла' зла'та, а въ сідло' кощі'єво. Уни'ша бо гра'домъ забра'ли, а весе'ліє пони'че.
А Святъсла'вь му'тенъ сонъ ви'ді въ Кі'єві на го'рахъ. «Си ночь съ ве'чера одіва'хуть мя, — рече', — че'рною паполо'мою на крова'ти ти'сові; че'рпахуть ми си'неє вино', съ трудомъ смі'шено, си'пахуть ми то'щими ту'ли пога'нихъ толко'винъ вели'кий же'нчюгь на ло'но і ні'гуютъ мя. Уже' дьски' безъ кніса' в моє'мъ те'ремі златове'рсімъ. Всю нощь съ ве'чера бу'сови вра'ни възгра'яху у Плі'сньска на боло'ни бі'ша дебрь Киса'ню, і несо'шася къ си'нему мо'рю».
И рко'ша боя'ре кня'зю: «Уже, кня'же, ту'га умь полони'ла; се бо два со'кола сліті'ста съ о'тня стола' зла'та поіска'ти гра'да Тьмуторока'ня, а лю'бо испи'ти шело'момь До'ну. Уже' соколо'ма кри'льца припі'шали пога'нихъ сабля'ми, а са'маю опу'таша въ пути'ни желі'зни».
Те'мно бо бі въ 3 день: два со'лнца помірко'ста, оба' багря'ная сто'лпа погасо'ста і съ ни'ма молода'я мі'сяца, Оле'гъ і Святъсла'въ, тъмо'ю ся поволоко'ста і въ мо'рі погрузи'ста, і вели'коє бу'йство пода'сть хи'нови. На ріці' на Кая'лі тьма' світъ покри'ла, по Ру'ской земли' простро'шася по'ловци, а'ки парду'же гніздо'. Уже' снесе'ся хула' на хвалу'; уже' тре'сну нужда' на во'лю; уже' ве'ржеса дивь на зе'млю. Се бо го'тскія кра'сния ді'ви въспі'ша на бре'зі си'нему мо'рю: звоня' Ру'скимъ зла'томъ, пою'тъ вре'мя Бу'сово, лелі'ютъ месть Шарока'ню. А ми уже', дружи'на, жа'дни весе'лія!
Тогда' вели'кій Святсла'въ изрони' зла'то сло'во с слеза'ми смі'шено і рече': «О моя' синовчя', И'горю і Все'володе! Ра'но єста' начала' Полове'цкую зе'млю мечи' цвіли'ти, а себі' сла'ви иска'ти. Нъ нече'стно одолі'сте, нече'стно бо кровь пога'ную пролія'сте. Ва'ю хра'брая сердца' въ жесто'цемъ харалу'зі ско'вана, а въ бу'єсти зака'лена. Се ли створи'сте моє'й сребре'ней сідині'? А уже' не ви'жду вла'сти си'льнаго, і бога'таго, і многово'я бра'та моє'го Яросла'ва, съ черни'говьскими би'лями, съ могу'ти, і съ татра'ни, і съ шельби'ри, і съ топчаки', і съ реву'ги, і съ ольбе'ри. Ті'ї бо бес щито'вь съ засапо'жники кли'комъ полки' побіжда'ютъ, зво'нячи въ пра'діднюю сла'ву. Нъ реко'сте: «Мужа'їміся сами': пре'днюю сла'ву сами' похи'тимъ, а за'днюю ся сами' поді'лимъ!». А чи ди'во ся бра'тіє, стару' помолоди'ти? Коли' со'колъ въ ми'техъ би'ваєтъ, ви'соко птицъ възбива'етъ: не дастъ гнізда' своє'го въ оби'ду. Нъ се зло' — кня'же ми непосо'біє: на ни'че ся годи'ни обрати'ша. Се у Римъ крича'тъ подъ сабля'ми полове'цкими, а Володи'миръ подъ ра'нами.
Ту'га і тоска' си'ну Глі'бову!».
Вели'кий кня'же Все'володе! Не ми'слію ти прелеті'ти изда'леча о'тня зла'та стола' поблюсти'? Ти бо мо'жеши Во'лгу ве'сли раскропи'ти, а Донъ ше'ломи ви'льяти! Аже би ти билъ, то била' би ча'га по нога'ті, а коще'ї по реза'ні. Ти бо мо'жеши посу'ху живи'ми шереши'ри стріля'ти, уда'лими сини' Глі'бови.
Ти буй Рю'риче і Дави'де! Не ва'ю ли во'ї злаче'ними ше'ломи по кро'ви пла'ваша? Не ва'ю ли хра'брая дружи'на ри'каютъ а'ки ту'ри, ра'нени сабля'ми кале'ними на по'лі незна'ємі? Вступи'та, господи'на, въ зла'та стре'мень за оби'ду сего' вре'мени, за зе'млю Ру'скую, за ра'ни И'гореви, бу'єго Святсла'влича!
Га'лички Осмоми'слі Яросла'ве! Ви'соко сіди'ши на своє'мъ златоко'ваннімъ столі', подпе'ръ го'ри Уго'рскиї свої'ми желі'зними полки', заступи'въ короле'ви путь, затвори'въ Дуна'ю воро'та, меча' бре'мени чрезъ о'блаки, суди' рядя' до Дуна'я. Гро'зи твоя' по зе'млямъ теку'тъ, отворя'єши Кі'єву врата', стріля'єши съ о'тня зла'та стола' салъта'ни за зе'млями. Стріля'й, господи'не, Конча'ка, пога'ного коще'я, за зе'млю Ру'скую, за ра'ни И'гореви, бу'єго Святсла'влича!
А ти бу'й Рома'не, і Мстисла'ве! Хра'брая ми'сль но'ситъ вашъ умъ на ді'ло. Ви'соко пла'ваєши на ді'ло въ бу'єсти, яко со'колъ на ві'трехъ ширя'яся, хотя' пти'цю въ бу'йстві одолі'ти. Суть бо у ва'ю желі'зниї па'порзи подъ ше'ломи лати'нскими. Ті'ми тре'сну земля', і мно'ги стра'ни – Хинова', Литва', Ятвя'зи, Дереме'ла, і по'ловци сули'ци своя' поверго'ща, а гла'ви своя' подклони'ша подъ ти'ї мечи' харалу'жниї. Нъ уже', кня'же И'горю, утръпі' со'лнцю сві'тъ, а дре'во не бо'логомъ ли'ствіє срони': по Рсі і по Сули' гра'ди поділи'ша. А И'горева хра'браго по'лку не кріси'ти! Донъ ти кня'же, кли'четъ і зове'ть кня'зи на побі'ду. О'лговичи, хра'бриї кня'зи, доспі'ли на брань...
И'нъгварь і Все'володъ і вси три Мстисла'вичи, не ху'да гнізда' шестокри'лци! Не побі'дними жре'бії собі' вла'сти расхити'сте! Ко'є ва'ши злати'ї шело'ми і су'лици ля'цкиї і щити'! Загороди'те по'лю воро'та свої'ми о'стрими стрі'лами за зе'млю Ру'скую, за ра'ни И'гореви, бу'єго Святъсла'влича!
Уже' бо Су'ла не тече'тъ сре'бреними стру'ями къ гра'ду Перея'славлю, і Двина' боло'томъ тече'тъ о'нимъ гро'знимъ полоча'номъ подъ кли'комъ пога'нихъ. Єди'нъ же Изясла'въ, синъ Васи'льковъ, позвони' свої'ми о'стрими мечи' о шело'ми лито'вьския, притрепа' сла'ву ді'ду своє'му Всесла'ву, а самъ подъ черле'ними щити' на крова'ві траві' притре'панъ лито'вскими мечи' і с хо'тию на кро'в, а то'й рекъ: «Дружи'ну твою', кня'же, птиць кри'ли пріоді', а зві'ри кро'вь полиза'ша». Не бисть ту бра'та Брячясла'ва, ни друга'го Все'волода: єди'нъ же изрони' жемчю'жну ду'шу изъ хра'бра ті'ла чресъ зла'то ожере'ліє. Уни'ли голоси', пони'че весе'ліє, тру'би тру'бятъ городе'ньскії.
Яросла'вли, і вси вну'це Всесла'вли! Уже' пони'зить стя'зи свої', вонзи'ть свої' мечи' вере'жени. Уже' бо ви'скочисте изъ ді'дней сла'ві. Ви бо свої'ми крамо'лами начя'сте наво'дити пога'ния на зе'млю Ру'скую, на жизнь Всесла'влю. Ко'тороє бо бі'ше наси'ліє отъ земли' Полове'цкиї! На седьмо'мъ ві'ці Троя'ни ве'рже Всесла'въ жре'бій о діви'цю себі' лю'бу. То'ї клюка'ми подпръ ся о ко'ни і ско'чи къ гра'ду Ки'єву і дотче'ся стру'жіємъ зла'та стола' кі'євьскаго. Скочи' отъ нихъ лю'тимъ зві'ремъ въ по'лночи, изъ Бі'ла-гра'да, обі'сися си'ні мъглі'; утръ же воззни'с трику'си, — отвори' врата' Но'ву-гра'ду, разшибе' сла'ву Яросла'ву, скочи' во'лкомъ до Неми'ги съ Дуду'токъ. На Неми'зі снопи' сте'лютъ голова'ми, моло'тятъ чепи' харалу'жними, на тоці' живо'тъ кладу'тъ, ві'ютъ ду'шу отъ ті'ла. Неми'зі крова'ви бре'зі не бо'логомъ бя'хуть посі'яни, посі'яни костьми' ру'скихъ сино'въ. Всесла'въ князь лю'демъ судя'ше, кня'земъ гра'ди рядя'ше, а самъ въ ночь во'лкомъ ри'скаше: изъ Ки'єва дори'скаше до куръ Тмуторока'ня, вели'кому Хо'рсови во'лкомъ путь прери'скаше. Тому' въ По'лотьскі позвони'ша зау'тренюю ра'но у Святи'я Софе'ї въ ко'локоли, а онъ въ Ки'єві зво'нъ сли'ша. А'ще і ві'ща душа' въ дру'зі ті'лі нъ ча'сто бі'ди страда'ше.
Тому' ві'щей Боя'нъ і пе'рвоє припі'вку, смисле'ний, рече': «Ні хи'тру, ні гора'зду, ні птицю' гора'зду, суда' Бо'жіа не мину'ти». О стона'ти Руской земли', помяну'вше пе'рвую годи'ну і пе'рвихъ кня'зей! Того' стара'го Влади'міра не льзі бі пригвозди'ти къ го'рамъ кі'євскимъ: сего' бо ни'ні ста'ша стя'зи Рю'рикови, а дру'зіи – Дави'дови, нъ ро'зно ся имъ хо'боти па'шутъ. Ко'піа пою'тъ!
На Дуна'ї Яросла'внинъ гласъ ся сли'шитъ, зегзи'цею незна'єма, ра'но ки'четь: «Полечю', — рече', — зегзи'цею по Дуна'єви, омочю' бебря'нъ рука'въ въ Кая'лі ріці', утру' кня'зю крова'вия єго' ра'ни на жесто'цімъ єго' ті'лі». Яросла'вна ра'но пла'четъ въ Пути'влі на забра'лі, а'ркучи: «О ві'трі, ві'трило! Чему', господи'не, наси'льно ві'єши? Чему' ми'чеши хино'вьския стрі'лки на своє'ю нетру'дною кри'лцю на моє'я ла'ди во'ї? Ма'ло ли ти бя'шетъ горі' подъ о'блаки ві'яти, лелі'ючи корабли' на си'ні мо'рі? Чему', господи'не, моє' весе'ліє по кови'лію разві'я?» Яросла'вна ра'но пла'четь Пути'влю го'роду на заборо'лі, аркучи': «О Дне'пре Слову'тицю! Ти проби'лъ єси' ка'менния го'ри скво'зі зе'млю Полове'цкую. Ти лелі'ялъ єси' на себі' Святосла'вли носа'ди до по'лку Кобя'кова. Възлелі'й, господи'не, мою' ла'ду къ мні, а бихъ не сла'ла къ нему' слезъ на мо'ре ра'но». Яросла'вна ра'но пла'четъ въ Пути'влі на забра'лі, а'ркучи: «Сві'тлоє і тресві'тлоє со'лнце! Всімъ те'пло і кра'сно єси': чему', господи'не, простре' горя'чюю свою' лучю' на ла'ді во'ї? Въ по'лі безво'дні жа'ждею имь лу'чи съпряже', ту'гою имъ ту'ли затче'?»
При'сну мо'ре полу'нощи; иду'тъ смо'рци мьгла'ми. И'гореви Кня'зю Богъ пу'ть ка'жетъ изъ земли' Полове'цкої на зе'млю Ру'скую, къ о'тню злату' столу'. Погасо'ша ве'черу за'ри. И'горь спитъ, И'горь бдитъ, И'горь ми'слію поля' мі'ритъ отъ вели'каго До'ну до ма'лаго Донца'. Ко'монь въ полу'ночи Овлу'ръ сви'сну за ріко'ю; вели'ть кня'зю разумі'ти: кня'зю И'горю не бить! Кли'кну, сту'кну земля', въшумі' трава', ве'жи ся полове'цкіи подви'зашася. А И'горь князь поско'чи горнаста'емъ къ тро'стію і бі'лимъ го'големъ на во'ду. Въверже'ся на борзъ ко'монь, і ско'чи съ не'го бу'симъ во'лкомъ. І потече' къ лу'гу Донца', і полеті' со'коломъ подъ мьгла'ми, избива'я гу'си і ле'беди за'втроку, і обі'ду, і у'жині. Коли' И'горь со'коломъ полеті', тогда' Влуръ во'лкомъ потече', труся' собо'ю студе'ную росу': претерго'ста бо своя' борза'я ко'моня.
Доне'ць рече': «Кня'же И'горю! Не ма'ло ти вели'чія, а Кончаку' нелюбі'я, а Ру'ской землі' весе'ліа». И'горь рече': «О До'нче! Не ма'ло ти вели'чія, лелі'явшу кня'зя на во'лнахъ, стла'вшу єму' зелі'ну траву' на свої'хъ сре'бренихъ бре'зіхъ, одіва'вшу єго' те'плими мъгла'ми подъ сі'нію зеле'ну дре'ву; стрежа'ше єго' го'големъ на воді', ча'йцами на струя'хъ, че'рнядьми на ве'тріхъ». Не та'ко ти, рече', ріка' Сту'гна; худу' струю' имі'я, поже'рши чужи' ручьї' і стру'ги, ростре'на к у'стью, у'ношу кня'зю Ростисла'ву затвори'. Дні'прь те'мні бе'резі пла'чется ма'ти Ростисла'вя по у'ноши Кня'зи Ростисла'ві. Уни'ша цвіти' жало'бою і дре'во с ту'гою къ землі' пріклони'лось. А не соро'ки втроскота'ша: на сліду' И'гореві ї'здитъ Гзакъ съ Кончако'мъ. Тогда' вра'ни не гра'ахуть, га'лици помолко'ша, соро'ки не троскота'ша, поло'зію ползо'ша то'лько. Дя'тлове те'ктомъ путь къ ріці' ка'жутъ, солові'ї весе'лими пісньми' світъ повіда'ютъ. Мо'лвитъ Гзакъ Кончако'ви: «А'же со'колъ къ гнізду' лети'тъ, — соко'лича ростріля'єві свої'ми злаче'ними стрі'лами». Рече' Конча'къ ко Гзі: «А'же со'колъ къ гнізду' лети'тъ, а ві соколца' опу'таєві кра'сною діви'цею». І рече' Гзакъ къ Кончако'ви: «А'ще єго' опу'таєві кра'сною діви'цею, ни на'ма бу'детъ сокольца', ни на'ма кра'сни діви'це, то почну'тъ на'ю пти'ци би'ти въ по'лі Полове'цкомъ.
Рекъ Боя'нъ і хо'ди на Святъсла'вля піснотво'рца стара'го вре'мени Яросла'вля, О'льгова кога'ня хо'ти: «Тя'жко ти голови', кро'мі плечю', зло' ти ті'лу, кро'мі голови'» — Ру'ской земли' безъ И'горя. «Со'лнце сві'тится на небесі' – И'горь князь въ Ру'ской земли'»: Діви'ци пою'тъ на Дуна'ї, — вью'тся голоси' чрезъ мо'ре до Кі'єва. И'горь ї'детъ по Бо'ричеву къ Святі'й Богоро'диці Пирого'щей. Стра'ни ра'ди, гра'ди весе'ли. Пі'вше пі'снь ста'римъ кня'земъ, а по томъ молоди'мъ пі'ти: «Сла'ва И'горю Святъсла'вличю. бу'й ту'ру Все'володі, Влади'міру И'горевичу!» Здра'ви кня'зи і дружи'на, побара'я за христья'ни на пога'ния полки'! Кня'земъ сла'ва, а дружи'ні! Амінь.
Текст «Слова» за виданням 1800 року транслітеровано для прочитання засобами українського синтезатора мови. Відсутні в сучасному алфавіті букви Ђ та ы замінено на і та и. Після голосних е замінено на є, а и на ї для відтворення йотації. И на початку слова та в кінці не замінювалась на і (пор. сучасн. діал. инший, радости). Склади лъ, ръ відтворено як ол, ор, ер.
Див. також:
Тематичний каталог "Слово о полку Ігоревім"
«Слово о плъку Игореві» розбите на ритмичні строки.
«Слово о плъку Игоре※ та його поетичні переклади та переспіви.
Ироическая пЂснь о походЂ на половцовъ... (видання 1800 року, графіка)
Михайло Грушевський. Історія украінськоі літератури. т. II. Творчість XII-XIII вв. «Слово о полку Ігоревім».
Віталій Скляренко. «Темні місця» в «Слові о полку Ігоревім». Киів, 2003.
Володимир Перетц. Слово о полку Ігоревім. Пам’ятка феодальноі Украіни-Руси XII віку. Киів, 1926.
Борис Яценко. «Слово о полку Ігоревім» та його доба. Киів, 2000.
«Слово о полку Ігоревім» за Енциклопедією украінознавства.
«Слово о полку Ігоревім» за Енциклопедією "Украінська мова".
А. М. Робінсон. «Руська земля» в «Слові о полку Ігоревім» (витяг з книги).
Ізборник. Історія Украіни IX-XVIII ст.
Тематичний каталог "Слово о полку Ігоревім"
© Підготовка для синтезатора мови: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua)
3.IV.2004