Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





Георгій КАСЬЯНОВ

ПЕРЕДМОВА



Ернест Ґелнер і теорія націоналізму



Коли йдеться про постать такого наукового масштабу, як Ернест Ґелнер, завжди важко окреслити фахову сферу, в якій найбільше цінується її внесок. Легше просто перелічити галузі знання, аби скласти уявлення про інтелектуальні інвестиції, що вплинули на розвиток західного суспільствознавства: історична соціологія, соціальна історія, соціальна антропологія, етнологія, інтелектуальна історія, лінгвістика, філософія історії. Звісно, вони не всюди були однаковими за впливом, досить часто — доволі суперечливими, однак упевнено можна сказати, що всюди вони збуджували думку і викликали дискусії, які сприяли урізноманітненню інтелектуального простору і появі якісних інновацій. Можна також досить упевнено стверджувати, що теорія націоналізму Е. Ґелнера стала одним з найвідоміших, найвпливовіших і найбільш дискусійних варіантів осмислення цього феномена.

Це видання містить дві головні праці Е. Ґелнера, присвячені націоналізму, які дають найповніше уявлення про його інтелектуальний доробок у цій царині. Монографія "Нації та націоналізм", яка вийшла 1983 р. і витримала щонайменше п’ятнадцять перевидань лише англійською мовою, — найбільш повний виклад його теорії. "Націоналізм" 1998 р. — це не так ретельно побудоване монографічне дослідження, як збірка есе та нарисів, в яких Е. Ґелнер спробував дати повнішу картину свого бачення націоналізму і врахувати ті критичні зауваження, які він вважав продуктивними. Авторові не судилося власноруч підписати остаточний варіант до друку, її було видано після того, як він пішов з життя 1.



1 Хочу висловити подяку всім колегам, допомога яких була надзвичайно важливою і дала змогу значно поліпшити якість тексту: Мирославові Юркевичу (Канада), Василю Лісовому (Україна) і Роману Шпорлюкові. який прочитав перший варіант передмови. Зрозуміло, що відповідальність за всі вади і недоліки перекладу несе лише перекладач.






Біографія


Ернест Ґелнер (1925-1995) народився в Парижі, де його батько в той час закінчував дослідження, присвячене Жозефові де Местру. Батько Ґелнера, німецькомовний єврей Рудольф Ґелнер, поєднував наукові заняття з бізнесом. Брат батька, директор празького Німецького театру, був досить відомою постаттю у колах творчої інтелігенції. Мати, Анна Фантль, походила з асимільованої чеськомовної єврейської родини з Південної Богемії. Її сестра була активною діячкою сіоністського руху. Родина Ґелнерів належала до середнього класу — не так за статками, як за культурними запитами і смаками та колом спілкування. Сам Е. Ґелнер писав 1994 p.: "...мої предки з обох боків належали до дрібної буржуазії і походили з глибинки. Мою родину можна було б віднести до середнього класу, і то з великими застереженнями (і не в економічному сенсі), лише за життя мого батька. Мій батько мав університетський ступінь, так само, як деякі його сестри, але моя мама здобула лише початкову освіту" 1.



1 Gellner Е. Reply to Critics // Hall John A., Jarvic Jan (eds.) The Social Philosophy of Ernest Gellner. — Amsterdam - Atlanta, GA, 1996. — P. 624.



Не буде помилкою сказати, що в сім’ї панував культурно-мовний плюралізм: Ернест розмовляв німецькою з батьками, чеською з сестрою та друзями, навчався у празькій англійській гімназії. Прага, столиця новоствореної Чехословаччини, в часи дитинства і юності Ернеста Ґелнера була багатокультурним, космополітичним містом. Традиційно тут співіснували чеська, німецька та єврейська культури, місто мало два великих класичних університети — чеський і німецький; з початку 1920-х років Прага стала центром пореволюційної еміграції з просторів колишньої Російської імперії: тут діяли десятки українських, російських, білоруських організацій — від культурних, просвітницьких, релігійних товариств і містичних сект до політичних партій і рухів. Прага була відкрита для всіх — можна сказати, що культурна терпимість, особливо у 1920-ті - в першій половині 30-х років, була частиною державної політики, не в останню чергу завдяки позиції харизматичного першого президента Чехословаччини Т. Ґ. Масарика.

З дитинства Ернест Ґелнер призвичаївся до розмаїття і співіснування різних культур — варто зауважити, що співіснування означало не лише взаємне збагачення, а й конкуренцію. Можливо, вже тоді він мав нагоду якщо не усвідомити, то принаймні відчути не лише принади культурного сусідства, а й деякі пов’язані з цим проблеми. Вже у зрілому віці Ґелнер пригадував свої почуття, коли в його класі запанувала тиша у відповідь на його пропозицію заспівати чеську народну пісню німецькою мовою (саме в такому варіанті він знав її від своїх батьків)... Зрозуміло, що чеська культура в різних її варіантах — від фольклору до кращих зразків модерної літератури — не могла не позначитися на формуванні особистості Е. Ґелнера. Чеський культурний вплив, за його визнанням, прийшов не так через родину, як через сучасну літературу (К. Чапек, Я. Гашек, Е. Кіш, І. Ольбрахт та ін.), і це, як зауважив Е. Ґелнер, "очевидно позначилося на моєму ставленні до націоналізму і на всьому іншому..." 1.



1 Gellner Е. Reply to Critics // Hall John A., Jarvie Jan (eds.) The Social Philosophy of Ernest Gellner. — Amsterdam - Atlanta, GA, 1996. — P. 624.



Тринадцятирічний Ґелнер мусив терміново залишити Прагу і Чехословаччину. Після нацистського вторгнення йому разом з мамою і сестрою довелося проїхати гітлерівською Німеччиною, добираючись до Англії (їм пощастило — родині було надано спеціальний дозвіл, і це сталося до повної окупації Чехословаччини в березні 1939 p.). Батько здійснив не менш складну подорож — через Польщу та Швецію.

По закінченні школи Е. Ґелнер вступив до коледжу Беліол в Оксфордському університеті. Вибір місця навчання промовляв сам за себе — цей коледж мав славу "найбільш інтелектуального". В 1944 р. він покинув навчання і вступив до чеської бригади, яку було сформовано у складі британської армії. Саме з цією бригадою Е. Ґелнер брав участь у параді переможців у Пльзені та Празі в травні 1945 р. Утім, радість повернення була недовгою: просування Чехословаччини до комуністичного режиму і брутальна депортація судетських німців спонукали його повернутися до Великої Британії. Успішно склавши іспити, Е. Ґелнер отримав стипендію ім. Джона Локка в Оксфорді.

Після Оксфорда Е. Ґелнер переїхав до Единбурзького університету, а відтак — до знаменитої Лондонської школи економіки. Дослідницька біографія Е. Ґелнера розпочалася із захоплення І. Кантом та школою британського емпірицизму. Першим серйозним інтелектуальним випробовуванням стала для нього докторська дисертація, присвячена етнографії берберських гірських племен Атласу (сучасне Марокко). Тут він чи не вперше мав нагоду поєднати теорію з практикою, і саме в цей час захопився методом структурно-функціонального аналізу, який став його інтелектуальним знаряддям на все життя. Не менш важливим для подальшої наукової біографії Ґелнера було те, що дисертацію він писав у жанрі соціальної антропології — "людський чинник" стає однією з провідних тем усіх його подальших досліджень. Більшість біографів Е. Ґелнера відзначають вплив на його творчість одного із засновників соціальної антропології Броніслава Маліновського 1 та методу функціонального емпіризму.

Можливо, іншим важливим моментом, який спричинився до інтелектуального становлення Е. Ґелнера, став семінар із соціології розвитку в Лондонській школі економіки, де він мав нагоду ознайомитися з теоретичними міркуваннями щодо націоналізму — саме тут Ґелнер уперше зіткнувся з цією проблемою, саме тут він заприятелював з видатним дослідником націоналізму Ілі Кедурі, "Націоналізм" якого щойно вийшов друком (1960).

Перша книга Е. Ґелнера "Слова і речі" 2 (’Words and Things’, 1959), присвячена критиці логічного позитивізму, спровокувала скандал — щоправда, це був "скандал у шляхетній родині".



1 Hann C. Gellner on Malinowski: Words and Things in Central Europe // Hall John A., Jarvie Jan (eds.) Op. cit. — P. 45-64.

2 Можливе інше тлумачення — "Слова і явища".



Будучи своєрідним взірцем гострої академічної полеміки, праця спрямовувалася проти тогочасного британського філософського істеблішменту та його богів — пізнього Л. Вітґенштайна та Дж. Л. Остіна, — однак найбільше незадоволення викликало не саме "підривання основ", а тон — їдка іронія, специфічна суміш суто англійського інтелектуального гумору та характерного для слов’янських жартів підтексту (згодом один з коментаторів охарактеризував цей стиль як low humor, але це вже була справа смаків, а не академічних чеснот). Редактор провідного філософського журналу Mind навіть відмовився друкувати рецензію на цю книжку (у персональний спосіб потрактувавши питання свободи академічної думки у вільній країні). Тоді автор передмови до неї, Бертран Рассел, опублікував свій протест у газеті Times, що спровокувало запальну дискусію, яка лише сприяла поширенню інтересу до книги Е. Ґелнера 1.

Перший систематизований виклад поглядів Е. Ґелнера на проблеми націй і націоналізму містився в його наступній книзі "Думка і зміни" (’Thought and Change’, 1965). Якщо раніше він піддав критиці сучасну академічну філософію, то тепер його завданням був виклад своїх поглядів на те, якою вона має бути. Одна з тем — націоналізм (загалом книга — виклад соціально-філософської концепції Е. Ґелнера, і націоналізму присвячено один розділ) — залишилася майже непомітною для більшості коментаторів і критиків. Як зауважив Брендан О’Лірі, це можна пояснити або тим, що тема розчинилася в морі ширших міркувань автора, або тим, що політологи, політичні соціологи і філософи сприйняли її як провінційну варіацію дуже впливової теорії американського соціолога Карла Дойча 2.



1 Hall J. A. Jarvie J. C. The Life and Times of Ernest Gellner // Ibid., pp. 15-16.

2 O’Leary B. On the Nature of Nationalism. An Appraisal of Ernest Gellner’s Writings on Nationalism // Ibid., p. 78. Факт, вартий уваги: Карл Дойч був випускником Празького німецького університету, вважав себе частиною "покоління Масарика", тобто тих, хто виростав на його ідеях. Інтелектуальне коріння теорії Карла Дойча треба шукати в австро-марксизмі.



Слід згадати й те, що націоналізм у той час не належав до академічних пріоритетів західного суспільствознавства — ця проблема вважалася інтелектуально непривабливою і малоцікавою. І в самій книзі націоналізму відведено лише один з останніх розділів — навряд чи хтось, як і сам Е. Ґелнер, міг передбачити, що згодом цей розділ перетвориться на одну з найвпливовіших праць з тематики, яка посяде одне з найпочесніших місць у суспільствознавстві.

З середини 1960-х Е. Ґелнер почав цікавитися тим, що відбувалося в країнах "соціалістичного табору" — інтерес цей був спровокований спробами лібералізації політичних систем, побудованих на марксоподібних ідеократіях. Головна тема, яку він виніс з подій "відлиги" кінця 1950-х - 60-х років — можливості та обмеженість реформування комуністичних режимів "зсередини". Після придушення "Празької весни" Е. Ґелнер виявляв значний дослідницький інтерес до комунізму, Радянського Союзу і наукової критики марксизму (розпочатої ще в "Думці і змінах") як системи пізнання та радянської школи етнографії, представленої академіком Ю. Бромлеєм 1.

У 1983 р. з’явилася книга, якій судилося стати класикою жанру — "Нації та націоналізм". Лише англійською мовою до 2001 р. цю працю перевидавали п’ятнадцять разів. Її було перекладено німецькою, французькою, польською, чеською, російською, на іврит. Цікаво, що цього разу ідеї, вперше сформульовані майже двадцять років тому і тепер подані в розгорнутому вигляді, детальніше та з новими нюансами і сюжетами, спровокували свого роду дискусійний бум. Погляди Е. Ґелнера на націоналізм породили численних прихильників і не менш численних опонентів. Очевидно, інтелектуальний попит на тему цього разу був набагато більший: згадаємо, що саме в першій половині 1980-х з’явилися праці Б. Андерсона, Т. Нейрна, Е. Гобсбаума, Дж. Брулі, переклад англійською М. Гроха — рівень інтелектуальної конкуренції у галузі "націології" був дуже високий.



1 Варто пригадати цікавий епізод, про який розповідає Тамара Драгадзе із Школи слов’янських і східноєвропейських досліджень Лондонського університету: "Під час однієї з моїх поїздок до Москви директор Інституту етнографії професор Юліан Бромлей запросив мене до свого імпозантного кабінету. Розмахуючи свіжим російським перекладом "Радянський і дикун" (The Soviet and the Savage, 1974), він сказав мені: "Тамаро, він знайшов наше найслабше і найвразливіше місце. Чому це йому вдалося — тому, що він єврей, чи тому, що він чех? Доки я намагалася подолати обурення від такої постановки питання, я раптом зауважила, що він мені підморгує. "Ну?" — запитав він. — "Просто це — Ернест", — відповіла я" (Tamara Dragadze Ernest Gellner and the Soviet East // Hall John A., Jarvie Jan (eds.) Op. cit. — P. 65.)



Теорія націоналізму в цьому випадку не виникла як відособлена конструкція — вона була і залишилася невід’ємною складовою загальної філософії історії Е. Ґелнера. Як зазначив один з його учнів (але не послідовників) Ентоні Сміт, професор Лондонської школи економіки, Е. Ґелнер був одним з небагатьох, хто сконструював саме теорію, на відміну від різноманітних версій, що претендують на це звання.

Він повертався до цієї проблеми до кінця свого життя — загальна неповна бібліографія праць, в яких Е. Ґелнер звертається до проблем нації та націоналізму, налічує близько вісімдесяти назв, серед них такі, без яких тепер важко уявити ландшафт західної соціальної філософії: знаменита "Плуг, Меч і Книга" (Plough, Sword and Book, 1988) — виклад авторської філософії історії, "Умови свободи" (Conditions of Liberty, 1994) — його аналіз причин загибелі комунізму та погляди на природу громадянського суспільства, "Антропологія і політика" (Anthropology and Politics, 1995) — збірка есе, присвячена відомим постатям соціальної антропології.

У 1984 p. E. Ґелнер переїхав до Кембриджа, де працював професором соціальної антропології аж до виходу на пенсію. У цей період він став одним із засновників Європейської асоціації соціальної антропології, був президентом британського Королівського Інституту антропології. Після падіння комуністичного режиму в Чехословаччині допомагав створювати факультет соціології Центрально-Європейського Університету (який невдовзі перемістився з Праги до Варшави). У 1993-1995 pp. Ґелнер очолював празький Центр досліджень націоналізму цього ж університету, безуспішно намагаючись інсталювати його в Карловий університет чи в Академію Наук. Слід зазначити, що досвід життя в посткомуністичному просторі і друге повернення на батьківщину також супроводжувалися досить суперечливими переживаннями. Е. Ґелнер став свідком того, що він назвав "убивчою вірулентністю націоналізму" (на прикладі Югославії та деяких інших посткомуністичних країн), і це позначилося на його пізніших працях про націоналізм — в них він змушений постійно сходити з теоретичного Олімпу і поринати в хащі того, що зараз називають політичною філософією. Повсякденне життя в новій Чехословаччині і згодом в Чеській республіці (після "цивілізованого розлучення" Чехії і Словаччини в 1993 р.) було для Е. Ґелнера не надто приємним: за свідченням його колег, він не сприймав суспільно-політичної атмосфери, що утворилася в епоху чеського "економічного дива" і правління правоцентристського уряду Вацлава Клауса, атмосфери, яку він в’їдливо охарактеризував як "клаустрофілію".

Наприкінці життя Е. Ґелнер ще раз звернувся до однією з головних тем своєї творчості: в 1994 р. видав збірку есе "Зустрічі з націоналізмом" (Encounters with Nationalism). Він готував до друку свою наступну книгу "Націоналізм під дослідженням: культура і влада", однак побачити її йому не судилося.





Теорія


Загальна схема філософії історії, в рамках якої Е. Ґелнер подає свою теорію, будується на поділі історії людства на три стадії (фази) розвитку: доаграрна, аграрна та індустріальна. Кожній стадії відповідає властивий саме їй домінуючий спосіб виробництва і розподілу — йдеться передусім про економічну систему, характерні для неї суспільно визнані способи примусу, які пов’язуються з наявністю чи відсутністю держави (влади); і нарешті, притаманні переважно їй способи спілкування, соціальної поведінки, світосприйняття — культура і способи пізнання. Отже, у найбільш спрощеному вигляді еволюція і взаємодія економіки, держави (влади) та культури є тим підґрунтям і чинниками, з яких виростає націоналізм.

Націоналізм — це політичний принцип: етнічні, культурні кордони мають збігатися з політичними, тобто державними. Іншими словами, націоналізм вимагає укладення законного шлюбу між національною культурою і національною державою.

На доаграрній стадії історії людства виникнення такого принципу неможливе. Там, де немає держави, не може бути й мови про її законний шлюб з культурою. В агрописьменному суспільстві, де вже є держава, але політичні кордони майже ніколи не збігаються з культурними, націоналізм також не має сенсу.

Суспільство складається з ієрархічно організованих горизонтальних соціальних прошарків на верхніх поверхах і величезної кількості замкнених локальних спільнот аграрних виробників. Система соціальних взаємин в агрописьменних суспільствах є дуже стабільною, будується на культі суспільного статусу — культура і держава освячують цю систему і суворо карають вихід за її межі. Соціальні бар’єри цінуються і культивуються. Економіка аграрного суспільства не потребує значної соціальної мобільності й задовольняється екстенсивним розвитком. Аграрні суспільства мають мальтузіанську природу: виробничі потужності забезпечують лише певну межу споживання, за нею починаються голод, війни за перерозподіл виробничих потужностей і територій. Політична лояльність в агрописьменному суспільстві ґрунтується на відданості господареві, сюзеренові, певній релігії. Мова і культура не належать до чинників, які визначають цю лояльність.

Формування та відтворення соціально адаптованих індивідів відбувається на різних щаблях суспільства або в межах замкнених локальних спільнот — на рівні "низької" культури, не пов’язаної з потребами державної чи культурної організації; або в спеціальних осередках — на рівні "високої" культури, яка переважно є транснаціональною і рідко пов’язана з культурним ареалом певної держави. "Низька" культура — це культура відокремлених місцевих спільнот, це мозаїка місцевих діалектів і субкультур, місцевих традицій, переважно самодостатніх, це мова чи радше мови більшості. "Висока" культура — це мова меншості: це або наднаціональна мова освічених верств, спільна для різних держав, або мова окремих держав, де вона все одно залишається надбанням освіченої, письменної меншості.

Націоналізм з’являється там, де виникає індустріальне суспільство. Економіка цього суспільства виростає з потреби невпинного розвитку і зростання, воно не може існувати без постійного впровадження технологічних інновацій, невпинного обороту капіталів, швидкої зміни у структурі (поділі) праці та перманентного розвитку способів пізнання, які забезпечують інновації. Економіка індустріального суспільства потребує якісно іншого поділу праці: з одного боку, вона не терпить соціальних бар’єрів, що обмежують мобільність, з іншого — дедалі більше потребує професій і спеціальностей, пов’язаних з розумовою працею. Таким чином, заперечення соціальних бар’єрів породжує егалітаризм (як ідеал), зростання частки розумової праці вимагає "семантизації" праці як такої — вона має базуватися не так на застосуванні фізичної сили, як на оперуванні символами, поняттями, знаками тощо, і це, очевидно, змінює вимоги до індивідів.

Отже, така економіка потребує великої кількості індивідів іншого типу — мобільних, здатних змінювати не лише місце проживання, а й професію і статус. Ці індивіди мають сприймати світ як щось рухоме, плинне, таке, що піддається осмисленню і змінам, вони також мають без проблем розуміти і заступати один одного — для цього вони повинні спілкуватися зрозумілою, спільною для всіх, стандартизованою, упорядкованою мовою.

Основою для неї, природно, може бути вже впорядкована мова "високої" культури. Зробити цю мову основою для масового відтворення соціально адаптованих індивідів, які відповідали б цим вимогам, може лише потужна, централізована освітня система.

Створити і утримати потужну централізовану 1 освітню систему, перетворити мову високої культури з мови меншості на мову всіх здатна лише інституція чи група інституцій з потужними організаційними і фінансовими можливостями, з бюрократичним і політичним центром — держава.



1 Термін "централізована" не слід сприймати як натяк на обов’язкову наявність централізованої ієрархії державних органів, що відповідають за освіту. "Централізація" означає стандартизацію базових вимог, освітніх характеристик, що може передбачати наявність відповідних централізованих структур, а може — й ні.



Держава, яка в модерну епоху претендує на політичну, й таким чином, і економічну самостійність, має забезпечити умови для власної економічної конкурентоспроможності — отже, вона повинна створити у своїх межах і умови для соціальної мобільності та масового відтворення соціально адаптованих індивідів. Відповідно, держава повинна взяти під свій протекторат певну високу культуру, без якої неможливі ні відтворення, ні відповідна мобільність. Певна висока культура мусить здобути собі державу, щоб зберегти свій статус і забезпечити собі політичний дах — інакше вона має шанси перетворитися на антикваріат чи асимілюватися. Отже, носії цієї високої культури (яку вони успадкували або винайшли) формулюють ідею нації — певної культурної спільноти, яка має стати спільнотою політичною, а отже, мати власну національну державу. Коло замикається — мовна і культурна однорідність стають економічним імперативом, ідеологічною і політичною вимогою. Кордони держави і культури повинні збігатися, культура і держава мають взяти законний шлюб — націоналізм є тією силою, яка цей шлюб уможливлює.

Націоналізм з’являється на історичній арені в епоху переходу людського суспільства від аграрної до індустріальної епохи, від традиційно-аграрного до модерно-індустріального 1 суспільства, від Аграрії до Індустрії. Саме в цю епоху система ієрархічних соціальних зв’язків і статусних взаємин і бар’єрів, система обмеженої соціальної мобільності і розмаїття взаємно ізольованих локальних діалектів і культур стає перепоною на шляху розвитку індустріальної цивілізації. Виникає вимога культурної гомогенності — сформулювати цю вимогу покликаний націоналізм, реалізувати — національна держава.



1 Терміни "індустрія", "індустріальне суспільство" іноді ототожнюють з капіталізмом та епохою Промислової революції. Е. Гелнер вживає ці терміни у ширшому значенні, включаючи до них "епоху раннього торговельного капіталізму", або, за його власним формулюванням, "ранньої комерціалізації суспільства" — тобто часи, які в сучасній історичній літературі характеризують як "ранньомодерні".



Якщо висока культура, яка стає основою певної нації на момент переходу від донаціональної епохи до національної вже має "власну" державу, що користується мовою цієї культури у сферах управління, обліку, фінансів, військових справ, і впроваджує її як мову шкільництва, виникає ідеальна ситуація, в якій націоналістичний принцип конгруентності культури і держави дотриманий.

Націоналізм — це не вияв природних покликів людської натури, це не винахід європейських мислителів, це не ідеологічна аномалія, це — результат взаємодії глибинних, структурних суспільних чинників. Націоналізм зумовлений об’єктивно, незалежно від суб’єктивної волі й бажань окремих людей. У цьому сенсі для Е. Ґелнера він є закономірним явищем. Конкретні форми, вияви націоналізму, так само, як і виникнення окремих націй, — випадковість. Націоналізм виконує конкретну історичну місію — він творить нації і національні держави. Водночас націоналізм, безперечно, має антропологічні джерела в тому розумінні, що людина є істотою суспільною і не може бути такою без культури. Е. Ґелнер чітко висловлюється щодо генетичних передумов потреби людини в культурі. Людина не може стати людиною без мови, а ширше — без культури.

Хоча виникнення націоналізму і націй Е. Ґелнер пов’язує з глибинними потребами суспільного розвитку, шукаючи причину глобальних суспільних зрушень у соціально-економічних умовах, він наголошує на тому, що об’єктивність націоналізму реалізується в діяльності людей. Звідси він переходить до культурних і політичних потреб. При цьому визнає, що індустріалізації передують зміни в системах пізнання, сприйняття світу, в науці (що досить цікаво з огляду на його тезу про інтелектуальну злиденність самого націоналізму). Ці зміни є передвісниками індустріалізації, зрушень в соціально-економічних умовах (початок останніх припадає на ті часи, коли наука (в широкому сенсі) вже започаткувала переворот у техніці та способах пізнання), саме вони, в кінцевому підсумку, зумовлюють зміни у виробничій сфері.





Критика і критики


Цілком очевидно, що система узагальнень, яка претендує на теоретичне осмислення такого суперечливого і багатоликого явища, як націоналізм, завжди приречена на критику різних рівнів і спрямувань, особливо тоді, коли невід’ємною рисою інтелектуальної традиції є свобода висловлювань і повага до розмаїття поглядів. Ще до того, як з’явився ґелнерівський opus magnum у цій галузі, його погляди на предмет, викладені в деяких інших працях, вже спровокували досить запальні дискусії. Очевидно, це змусило Ґелнера закінчити "Нації та націоналізм" серією пояснень і чітко сформульованих закликів не спростовувати того, що він не мав на увазі й не казав. Можна припустити, що у такий спосіб Ґелнер намагався уникнути зайвих затрат інтелектуальної енергії. Втім, і без цього було зрозуміло, що його теорія — це той пиріг, в який дуже спокусливо вчепитися зубами. Мабуть, найсильнішою стороною теорії Гелнера є її теоретичність у її граничній віддаленості від конкретики і фактографії — автор дуже рідко посилається на конкретні приклади, уникає хронологій, намагається триматися в межах теоретичної аргументації. Водночас саме це створює благодатний ґрунт для критики методом винятків: цілком зрозуміло, що ця теоретично-пізнавальна конструкція (як і будь-яка інша) не може охопити всього розмаїття реальності, отже, завжди можна навести приклади, які "не збігаються", "заперечують", "спростовують" цю концепцію, але заперечують лише в рамках цих винятків.

Власне, з цього і починала більшість критиків. Найзагальнішим місцем в контраргументації стали приклади винятків: зазвичай пригадують хоча б грецький націоналізм XIX ст. (націоналізм до індустріалізації), націоналістичні рухи Чорної Африки та індійський націоналізм епохи М. К. Ганді (націоналізм без або проти індустріалізації); Британію, Квебек і Північну Європу (індустріалізація без націоналізму чи націоналізм після індустріалізації) та ін. Очевидно, усе це було і є цілком слушним, але водночас є приклади, які підтверджують теорію Е. Ґелнера — цей аргумент, звісно, має присмак софістики, однак про нього слід пам’ятати. Крім того, будь-який із наведених прикладів не виключає ідеї опосередкованої, непрямої взаємодії культури, держави та індустріального розвитку — щоправда, сам Е. Ґелнер на цьому не наголошував. Він спробував розширити свою концепцію ідеєю "часових зон" і "етапів" націоналізму (див. книгу другу "Націоналізм"), однак ця спроба залишилася незавершеною і, очевидно, не надто вдалою. Він також спробував пояснити ситуацію "націоналізму без індустріалізації", акцентуючи, що його трактування індустріалізації є ширшим за те, яке зазвичай ототожнюється з промисловим капіталізмом — йдеться також про ранню комерціалізацію суспільства, отже, й про те, що виникали погляди, варіанти сприйняття світу, способи поведінки, які готували сприятливе суспільно-психологічне, етичне, організаційне підґрунтя для індустріалізації, й водночас отримали потужний стимул для розвитку з її настанням.

Зрештою, згадаємо, що Е. Ґелнер сам досить недвозначно окреслив пізнавальні рамки своєї теорії, сформулювавши типологію ситуацій, що породжують націоналізм, і знамениту метафору про Мегаломанію і Руританію: для нього націоналізм — це передусім ідеологія індустріалізації, що запізнилася, це та система вірувань, яка надихає "новоприбульців" індустріального світу на змагання за право належати до когорти розвинутих націй і держав. Звісно, це в основі програмує низку ситуацій, які виходять за рамки його теорії. Зрештою, річ, мабуть, не в тому, де теорія "спрацьовує", а де ні, коли йдеться про конкретно-історичні ситуації: цінність теоретичного осмислення націоналізму, запропонованого Е. Ґелнером, полягає в його пізнавальному потенціалі — у цьому випадку завжди буде так, що якісь елементи теорії є чинними, якісь — певною мірою, але не цілком, якісь — непридатні взагалі: але в усіх випадках дослідник має стимул до перевірки, зіставлення, а це щоразу спонукає до осмислення і переосмислення вже відомих сюжетів і пошуку нових.

В усякому разі, розмаїття аргументів pro і contra було таким, що вимагало б окремого дослідження. Найбільш систематичні й упорядковані версії поглядів на теорію націоналізму Е. Ґелнера викладено у двох збірках: одну присвячено соціальній філософії Е. Ґелнера як такій (з окремими розділом про націоналізм) 1, другу — виключно націоналізмові 2. Одна готувалася до друку ще за його життя, і він ще мав змогу відповісти критикам і взяти участь у дискусії, друга стала вже своєрідним пам’ятником авторові, але не його теорії. Зауважимо, що нова хвиля критики і коментарів прийшла як від сучасників Е. Ґелнера, так і від учених нового покоління, і це є найкращим свідченням того, що його теорія і далі збуджує думку й викликає дискусії.

Основні аналітично-пізнавальні "гріхи" Е. Ґелнера, на які звертає увагу більшість коментаторів і критиків, — функціоналізм, інструменталізм, редукціонізм, модернізм.



1 Hall John A., Jarvie Jan (eds.) The Social Philosophy of Ernest Gellner. — Amsterdam Atlanta, GA, 1996.

2 John A. Hall (ed.) The State of the Nation. Ernest Gellner and the Theory of Nationalism. Cambridge, 1998. Ця книга на сьогодні є найкращим і найповнішим оглядом сучасних дискусій довкола теорії Е. Ґелнера.



Брендан О’Лірі, один з найбільш конструктивних і доброзичливих критиків Е. Ґелнера, стверджував, що його теорія є "відверто і безсоромно функціоналістською". Націоналізм у Е. Ґелнера, так само, як і деякі інші ідеології чи суспільні чинники і дійові особи, виконує чітко визначені суспільні функції; у цьому немає нічого хибного, і, як зауважував сам Е. Ґелнер, "функціоналізм — це термін, яким люди нерідко самі позначають свій метод, отже, незрозуміло, чому це має бути ярликом" 1. Очевидно, коли йдеться про функціоналізм у цьому разі, мається на увазі, що теорія хибує на телеологію, тобто пояснює явище через потреби, які воно задовольняє, а це, як визнає Е. Ґелнер, не пасує добрій науці: проблему можна описати, але не можна стверджувати, що вона містить засоби розв’язання, що явище виникає тому, що воно має задовольнити якусь суспільну потребу, тобто є фатально зумовленим, грубо кажучи, що воно є абсолютною необхідністю і з’являється тому, що повинно з’явитися.

Е. Ґелнер заперечив трактування своєї теорії як телеологічної конструкції і спробував довести, що вона є радше каузальною у розумінні причини-дії, а не причини-цілі. "Політичні та економічні чинники, — писав він, — прагнення урядів до більшої влади і гін індивідів до більшого добробуту за певних умов породжують світ з надзвичайно розвинутим поділом праці, нестабільною структурою зайнятості, світ, у якому семантична і комунікативна праця переважає фізичну. Ця ситуація, у свою чергу, вимагає впровадження стандартної, кодифікованої, базованої на масовій грамотності ("високої") мови, коли всі справи ведуться саме цією мовою. І як наслідок — певна частина людей, яка не володіє цією мовою (або не має до неї доступу), потрапляє у становище упослідженого класу, найбільш прийнятний вихід з якого найчастіше шукають у націоналістичній політиці" 2.



1 Gellner Е. Reply to Critics // Hall John A., Jarvie Jan (eds.) The Social Philosophy of Ernest Gellner. — P. 627.

2 Ibid., p. 627-628.



Важко сказати, наскільки ця відповідь була адекватною і достатньою, щоб зняти зауваження щодо телеологічного присмаку в міркуваннях Е. Ґелнера, оскільки межа між каузальністю і телеологією може бути майже невидимою — свого часу це добре продемонстрував класичний марксизм, який Е. Ґелнер так дошкульно критикував. Можливо, прочитання теорії націоналізму Е. Ґелнера залежатиме від того, що саме в ній шукатиме читач: хтось задовольниться "каузальністю", комусь більше до вподоби буде "телеологія" — у будь-якому разі навіть тут знайдеться чимало відтінків сприйняття, які неможливо та й, мабуть, не варто прогнозувати. Зрештою, там, де Е. Ґелнер знаходить причинність, інші можуть вбачати випадковість: професор Лондонської школи економіки Кенет Майноґ, один з його найрадикальніших опонентів, стверджував, що "націоналізм та індустріалізація — це два великих і неточно окреслених рухи, які характерні для життя людства впродовж останніх двох століть. Було б дивно, якби між ними не траплялися союзи місцевого значення. Однак важко побачити в цьому щось більше, ніж збіги та перетинання" 1.

Інструменталізм і пов’язаний з ним редукціонізм зазвичай є ознаками більшості так званих модерністських теорій націоналізму, в певному сенсі вони є їхньою родовою ознакою 2.



1 Minogue К.. Ernest Gellner and the Dangers of Theorising Nationalism // Ibid., p. 121.

2 Модерністські теорії націоналізму досить грунтовно критикували (але не заперечували), зокрема й за редукціонізм, Адріан Гастінгс (Університет Лідс, Велика Британія) та Ентоні Сміт (Лондонська школа економіки): Hastings A. The Construction of Nationhood. Ethnicity, Religion and Nationalism. — Cambridge, 1997; Smith A. D. Nationalism and Modernism. — Oxford, 1998.



Цікаво, що в цьому відношенні Е. Ґеллнер знову-таки нагадує марксистський варіант прочитання історії явища. Пояснення природи і генези явища передусім соціально-економічними чинниками, причому досить специфічними, на думку багатьох критиків, залишає за межами аналізу інші чинники: політичні (держава, міжнародні відносини), соціально-психологічні, особистісні та ін. Е. Ґелнер погодився з тим, що його теорія не повністю бере до уваги деякі з названих чинників, приміром роль централізованої держави в генезі націоналізму. Однак він заперечив наявність вульгарно-матеріалістичної логіки у своїй теорії: соціально-економічні чинники розглядаються у нього лише в контексті їх взаємодії та взаємопов’язаності з культурними, соціально- та індивідуально-психологічними. Як справедливо зауважив В. Лісовий, з поглядів Е. Ґелнера іноді роблять справжню карикатуру на редукціонізм 1 — мабуть, це той випадок, коли разом з водою з ванни вихлюпують дитину. Якщо добиратися до "ядра" теорії і знаходити там самі лише соціально-економічні чинники, чи не означатиме це сприйняття теорії лише через один її базовий постулат і, отже, гріх редукціонізму? Куди при цьому подіти міркування Е. Ґелнера про культуру, зрушення в індивідуальному світосприйнятті, його дискусію про Г. Геґеля та І. Канта, його наголошування на ролі науки?

Очевидно, не варто приписувати теорії Е. Ґелнера чеснот, яких вона не має, — цілком зрозуміло, що універсальних теорій в суспільствознавстві поки що ніхто не висунув. Будь-яка теорія, що претендувала на універсальність, перетворювалася на суспільну або наукову релігію з відповідними наслідками для самої себе і для суспільства — згадаймо хоча б пригоди К. Маркса в Росії. Теорія Е. Ґелнера не може пояснити всього про націоналізм, але, гадається, її автор і не ставив перед собою такого завдання. Це одна з версій пояснення: струнка, інтелектуально витончена, багатоаспектна і надзвичайно впливова. Тепер уже просто неможливо уявити собі проблемне поле досліджень націоналізму без Е. Ґелнера, так само, як неможливо зрозуміти націоналізм лише "за Ґелнером".






Ґелнер і Україна


Визнаючи певну банальність самої постановки питання, слід погодитися, що уникнути цієї теми неможливо. Український читач явно не перевантажений працями такого рівня і впливу, присвяченими націоналізму 2, — явище дуже цікаве з огляду на рівень пізнавального попиту.

Українське суспільствознавство в цій галузі (теорії нації і націоналізму) може вкотре опинитися в ситуації, коли йому доведеться "винаходити велосипед", в той час як на цьому "велосипеді" ще до Другої світової війни їздили деякі українські дослідники — згадаймо хоча б О. Бочковського чи В. Старосольского, С. Рудницького та І. Лисяка-Рудницького.

З іншого боку, цей штучний дефіцит і ще не подолана ситуація інтелектуального провінціалізму можуть призвести до гіпертрофованого сприйняття (як позитивного, так і негативного) тих нечисленних зразків, які доходять до українського читача, — він може або уподібнитися тому персонажу, головним джерелом пізнання якого була стара енциклопедія: коли він висловлювався, всі його родичі знали, до якої літери він дійшов; або наполягати на "своїй мудрості" та "інтуїтивному знанні".



1 Це зауваження сформульоване у приватній бесіді.

2 Полиця відомих авторові цих рядків перекладних видань про теорії націоналізму складається з таких праць: Сміт Е. Національна ідентичність. — К., 1994; Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998; Андерсон Б. Уявлені спільноти. — К., 2001; Націоналізм. Антологія. — К., 1999. Варто згадати також книгу, присвячену загальному огляду теорій націїта націоналізму: Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. — К., 1999.



Існує й інша пастка. Р. Шпорлюк згадує цікаві міркування І. Берліна, якими той ділився зі своїми студентами наприкінці 1950-х років: у демократичних, ліберальних західних суспільствах періодично з’являються наукові теорії (чи такі, що претендують на науковість), які залежно від їхньої якості залишають (чи ні) слід у науці, суспільній свідомості. Елементи цих теорій запроваджуються в інтелектуальний обіг, стають складовою загального культурного поступу. В суспільствах, які не мають відносно тривалої демократичної чи ліберальної традиції, де переважає ідеологічний і світоглядний монотеїзм, де є звичка до панування певної духовної традиції, наукова теорія може перетворитися на символ віри, на універсальне мірило усіх і всього. В Україні, яка щойно позбулася моноідеологічних універсальних конструкцій, де в суспільствознавстві утворилася свого роду методологічна порожнеча, яка де швидко, а де повільно заповнюється модними і не дуже теоріями і теоретичними імітаціями, поки що існує небезпека перетворення тієї чи іншої привабливої теорії (такої, наприклад, як ґелнерівська) на певний науковий стандарт — хоча, можливо, це перебільшення. З огляду на інтелектуальну стрункість, логічність та пізнавальну функціональність ґелнерівської версії і явний брак представництва інших варіантів теоретичного осмислення проблеми можна очікувати появи "ґелнеристів", передусім з числа тих учених, які належать до "модерністського" спрямування. Єдине, що заспокоює, — їхня прогнозована нечисленність з огляду на суцільне панування примордіалістських і переніалістських версій національної історії в сучасному українському інтелектуальному просторі.

Можна передбачити принаймні декілька найбільш загальних варіантів прочитання Гелнера в українському контексті. Перший — спроба безпосереднього монтажу української історії (історії в широкому значенні цього слова) в рамках його теорії. В такому разі "підводним каменем" буде вже згаданий редукціонізм і цілковита залежність таких конструкцій від інтелектуальної витривалості базової теорії. Другий — ідентифікація тих епізодів і явищ історії України, які збігаються з певними його міркуваннями і пропозиціями — і тут можна потрапити в обійми есенціалізму або ж надмірно широкого трактування окремих елементів теорії і висмикування їх із цілком конкретної пізнавальної структури. Третій — взагалі не брати до уваги цю теорію, особливо якщо живитися переважно принадами примордіалізму. І, зрештою, можна спробувати ідентифікувати окремі базові положення цієї теорії, що можуть спричинитися до пояснення тих чи інших сторінок української історії, які загалом "прочитуються" так само, як подібні сюжети в історіях інших країн.

Цілком зрозуміло, що ці варіанти є спрощенням, яке окреслює можливі тенденції, але не програмує реальних реакцій. Кожний прочитає Е. Ґелнера у свій спосіб і, можливо, що потенціал його теорії міститься не в тому, що написано, а в тому, що не написано, в тому, що спровокує переосмислення власних і групових стереотипів, дасть змогу розширити теоретичну перспективу й усвідомити місце України саме в європейському і світовому контекстах. У цьому сенсі варто звернутися до найближчого і доступного для нас досвіду прочитання Е. Ґелнера та інтелектуальних наслідків цього процесу: читачеві може бути цікаво переглянути присвячене "ґелнерівським впливам" есе Р. Шпорлюка — його книга "Комунізм і націоналізм" (яку також перекладено українською) є в певному сенсі саме наслідком творчого прочитання Е. Ґелнера. Це саме той випадок, коли прочитано не тільки те, що написано, а й те, чого не написано 1.



1 Див.: Шпорлюк Р. Ернест Ґеллнер та історія націоналізму // Критика. — 1998. — Ч. 3 (5).



Раніше йшлося лише про те, як Е. Ґелнера можуть прочитати історики, бо автор передмови належить саме до цього цеху. Фахівці в галузях політичних наук, соціальної філософії, етнології та етнографії, літературознавства та лінгвістики тощо, очевидно, знайдуть свої сюжети і підходи у прочитанні Е. Ґелнера — насмілюся стверджувати, що чим далі вони вийдуть за межі ґелнерівських міркувань, тим краще.

Оскільки переважна більшість українських суспільствознавців безпосередньо чи опосередковано працює на реалізацію "національного проекту" в Україні (це запрограмовано суспільною і пізнавальною ситуацією, яку, до речі, так елегантно описав наш герой), можна сказати, що Е. Ґелнер буде явно на часі. Він видається напрочуд сучасним в Україні. Як, наприклад, не спокуситися ідеєю про освітню систему і культуру як головні важелі модернізації — чи не варто було б нагадати про це тим, хто приймає рішення нагорі? Або реалізація "національного проекту" в сучасній Україні з огляду на роль стандартизованої мови. Таких прикладів можна наводити багато. Головний підсумок, "за Ґелнером", якщо вже йдеться про політичне просвітництво — без національної культури і національної держави вхід у модерний світ закритий, і ті, хто цього не розуміє, приречені залишатися мешканцями Руританії у складі Мегаломанії. Утім, не варто перетворювати Е. Ґелнера на джерело для ідеологічних проповідей — будь-яка ідея спрацює лише там, де її прагнуть почути.

Хочеться сподіватися, що Е. Ґелнер не перетвориться в Україні на інтелектуальну моду, чи на джерело зручних і влучних цитат, чи на об’єкт скороспілих і неякісних інтерпретацій, як це іноді трапляється в наші дні. Є надія, що в сучасному українському суспільствознавстві вже сформувався нехай невеликий, але достатньо помітний загін фахівців, які будуть вдумливими, критичними і творчими читачами Е. Ґелнера. Пропоновані тут праці — передусім для них.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.