Попередня     Головна     Наступна





2. КУЛЬТУРА В АГРАРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ


Серед змін, які відбуваються в аграрну епоху, одна за своїм значенням дорівнює самому утворенню держави: йдеться про виникнення писемності та виокремлення письменних людей в особливий клас чи верству. Не всі аграрні суспільства стають письменними: ще раз перефразовуючи Геґеля, можна сказати: спочатку ніхто не вмів читати; потім дехто навчився грамоті; зрештою, читати можуть усі. Саме так виглядає процес розвитку писемності упродовж трьох епох історії людства. Десь посередині аграрної епохи грамотність є привілеєм небагатьох. Вона є досягненням лише деяких суспільств; і всередині цих суспільств лише частка, а не всі, вміє читати.

Мабуть, писане слово увійшло в історію разом із скарбником та митарем: найдавніші способи записів найчастіше пов’язані з необхідністю обліку. Згодом письмо поширюється на інші сфери — право, торгівлю, управління. Зрештою сам Господь надсилає завіти і заповіді своєму найголовнішому творінню у письмовому вигляді. Теологія, законодавство, судочинство, управління, лікування — усе це множить клас письменних фахівців, який співіснує, але найчастіше — вступає в конкуренцію з неписьменними "позаштатними" волхвами. В аграрних суспільствах письменність посилює розрив між великими та малими традиціями (або культами). Способи і форми організації письменної верстви у великих та писемних культурах урізноманітнюються, відповідно, глибина розколу між великими та малими традиціями також є різною. Це стосується і внутрішньої організації самої письменної верстви та її відносин з державою: ця верства може бути структурованою чи Досить аморфною, може базуватися на системі спадкових взаємин або ж, навпаки, являти собою відкриту гільдію тощо.

Поява писемності, тобто виникнення достатньо стабільної та стандартизованої системи письма, уможливлює процеси накопичення та централізації знання і культурного доробку. Централізадія і кодифікація знання, яку забезпечує освічена письменна верства, і політична централізація, тобто формування держави, — не обов’язково ідуть поруч. Досить часто вони суперечать одне одному; іноді одне підкоряє собі інше; однак найчастіше Червоне і Чорне 1 — люди меча і люди слова — змагаються одне з одним у відокремлених просторах, які не перетинаються.



1 Червоне і Чорне — представники військової і церковної верств. (Прим. перкл.)





Влада і культура в агрописьменному суспільстві


Згадані фундаментальні, специфічні форми поділу праці — централізація влади і централізація культури/пізнання — тісно й специфічним чином пов’язані з типовою соціальною структурою агро-письменного суспільства. Цю взаємодію доцільно розглядати в сукупності, як це показано на схемі 1:


Схема 1.


Стратифіковані, горизонтально відокремлені одна від одної військові, управлінські, духовні та іноді торговельні правлячі верстви





Замкнені латеральні спільноти сільськогосподарськіих виробників



У типовому агрописьменному суспільстві правлячий клас являє собою невелику меншість населення, жорстко відокремлену від переважної більшості безпосередніх сільськогосподарських виробників, селян. Його ідеологія скоріше культивує, ніж приховує /39/ нерівність класів та рівень відокремлення вищих верств від решти. Правляча верства, у свою чергу, поділена на велику кількість більш спеціалізованих прошарків: військові, священики, вище духовенство, адміністрація, бюргери. Деякі з них (наприклад, християнське духовенство) можуть не бути спадковими і поповнюються з кожним новим поколінням, хоча їх формування може безпосередньо залежати від іншої, спадкоємної верстви. Утім, у цьому випадку найважливішим є те, що і для провідної верстви загалом, і для її різноманітних прошарків потребою життя є наголос саме на культурних відмінностях, а не на спільності. Чим більш відмінним у найрізноманітніших аспектах є спосіб життя різних вищих верств, тим менше тертя і непорозумінь у відносинах між ними. Система в цілому культивує горизонтальні культурні бар’єри, і якщо їх бракує, вона винаходить і встановлює їх. Відмінності у походженні та культурі культивуються, щоб узаконити і усталити становище певної верстви. У Тунісі початку XIX ст. 1 провідна верства удавала себе як турків, хоча насправді не розмовляла турецькою мовою і була розмаїтою за походженням, до того ж з домішкою вихідців із нижчих верств.



1 Туніс наприкінці XVI ст. був завойований турками і включений до складу Османської імперії. З XVIII ст. країною правила місцева династія Хусейнідів, що підкреслювала свою спорідненість з вищою турецькою аристократією. (Прим. перекл.)



Поверхом нижче від цієї горизонтально стратифікованої меншості існує інший світ — світ взаємно відокремлених дрібних спільнот нижчих верств суспільства. Тут ми також бачимо значну культурну диференціацію, але з причин цілком інших. Невеликі селянські спільноти зазвичай живуть ізольованим, замкненим життям, їхня територіальна належність визначається як не політичним тиском, то господарською необхідністю. Навіть якщо населення певної території початково має одну спільну мову — насправді це велика рідкість, — досить швидко культурний розвиток спричиняє появу діалектних та інших відмінностей. Ніхто, або майже ніхто, не зацікавлений у збереженні культурної спільності на цьому поверсі суспільства. Держава цікавиться лише збиранням податків і підтриманням миру і не виявляє інтересу до налагодження спілкування між підлеглими їй спільнотами.

Щоправда, зацікавленою у запровадженні певних спільних культурних норм може бути письменна верства. Деякі її представники ставляться до народних звичаїв зверхньо чи байдуже, інші, прагнучи монополії на священне, на спасіння душі, на право лікування тощо, всіляко поборюють і очорнюють народну культуру та породжених нею волхвів і знахарів. Однак, з огляду на загальні умови, що панують в агрописьменних суспільствах, ці зусилля ніколи не матимуть успіху. У таких суспільств немає засобів, щоб усуспільнити письменність і долучити широкі маси населення до високої культури, реалізуючи таким чином ідеал книжників. Найбільше, чого їм вдається досягти, — це ствердження цього ідеалу у свідомості як поважної, але не надто реалістичної норми, яку шанують і періодично навіть підносять як абсолют, але роблять це здебільшого тоді, коли її не дотримуються.

Утім, мабуть, найголовнішою, найважливішою ознакою агрописьменного суспільства є те, що майже все в ньому суперечить визначено політичних одиниць культурними кордонами.

Іншими словами, якщо б націоналізм і був винайдений у ті часи, його шанси на загальне визнання були б мінімальними. Можна сформулювати це і таким чином: із двох потенційних партнерів — влади і культури, які згідно з теорією націоналізму призначені одне для одного, — жодний не мав якогось помітного взаємного тяжіння в умовах аграрної епохи. Погляньмо на кожного з них окремо.





Культура


Вищим верствам агрописьменного суспільства вигідно всіляко підкреслювати, загострювати, акцентувати увагу на окремих, особливих, виняткових ознаках привілейованих груп. Тенденція мов богослужіння відокремлювати себе від народної мови є вельми потужною: письменність, яка сама по собі створює бар’єр між священиком і простолюдином, поглиблює прірву між ними, коли мова перетворюється не лише на недоступні знаки, а й на незрозумілі звуки.

Створення горизонтальних культурних бар’єрів є не просто привабливим, оскільки відповідає інтересам привілейованих та можновладців; воно також є досить легкодосяжним. Завдяки відносній стабільності агрописьменних суспільств запровадження та дотримання жорсткого поділу населення на стани, касти чи релігійні секти не породжує критичних суперечностей. Навпаки, конкретизуючи, абсолютизуючи, узаконюючи різновиди нерівності суспільство не лише підсилює її, а й робить прийнятною, надаючи їй ореол необхідності, усталеності та природності. Те, що відповідає природі речей і тому є вічним, не може бути ні приниженням особистості, ні чимось нестерпним.

Натомість у мобільному та нестабільному суспільстві підтримання таких соціальних бар’єрів між різними шарами є неймовірно складним завданням. Потужні потоки мобільності завжди розмивають їх. Всупереч тому, що пророкував марксизм, саме доіндустріальне суспільство культивувало горизонтальну диференціацію між спільнотами, тоді як індустріальне зміцнює кордони між націями, а не між класами.

Те саме, але дещо в іншій формі стосується нижчих щаблів суспільства. Навіть там повага до горизонтальних, часом майже непомітних відмінностей, важливих саме для певної місцевості, може бути дуже серйозною. І навіть коли локальна група є внутрішньо більш-менш однорідною, незначною є вірогідність того, що вона поєднуватиме власну самобутню культуру з якимось політичним принципом, думатиме про політичну легітимність своєї культури. Існує чимало очевидних причин, чому за цих обставин така думка була б неприродною і абсурдною в очах тих, кому її намагалися б втлумачити. Локальна культура є майже невидимою. Замкнена спільнота користується мовою, зрозумілою лише у певному контексті, на відміну від відносно позаконтекстуального схоластицизму книжників. Однак сільська говірка (або знакова система, або "внутрішній код") не претендує ні на нормативність, ані на політичну вагу, скоріше — навпаки. Все, що можна зробити за її допомогою, — це визначити, з якого села походить людина, яка заговорила на місцевому ринку.

Одне слово, цей світ породжує багато культур, але його умови зазвичай не сприяють тому, що можна було б назвати культурним Імперіалізмом, тобто прагненням певної культури до панування та поширення свого впливу на всю політичну спільноту. Культура має тенденцію або ділитися горизонтально (на суспільні касти), або вертикально, в рамках дрібних місцевих спільнот. Чинники, які визначають політичні кордони, є цілком відмінними від тих, що окреслюють кордони культурні. Письменні верстви час від часу намагаються розширити зону культури чи, радше, віри, в якій вони цю культуру кодифікували; держави час від часу заохочують хрестові походи, агресії, релігійну експансію. Однак усе це не є повсякденністю, нормою життя аграрного суспільства.

Слід додати, що культури в такому світі розвиваються у дуже складній взаємодії: в багатьох випадках важко з’ясувати "культурне походження" конкретної людини. Гімалайський селянин, наприклад, в різні пори року і в різних ситуаціях може звертатися до священиків, монахів та шаманів різних культів; його каста, клан і мова пов’язують його з різними спільнотами. Носії певної племінної мови не обов’язково вважатимуться членами племені, якщо вони належать "не до тієї" касти. Спосіб життя, заняття, мова, культова практика не завжди збігаються. Економічне і політичне виживання родини може залежати від вправності маніпулювання цими невизначеностями, від здатності тримати напоготові різні варіанти. Її члени можуть бути абсолютно байдужими до чіткого, категоричного самовизначення на зразок сучасних уявних націй, що прагнуть внутрішньої однорідності та зовнішньої автономності. У цьому традиційному середовищі ідеал єдиної домінантної культурної ідентичності не має сенсу. Непальські селяни з гірських регіонів часто пов’язані з різними релігійними обрядами і спілкуються мовою касти, клану чи селища (але не нації) — залежно від обставин. Не має значення, культивується однорідність чи ні. Вона просто не знаходить відгуку.





Держава в аграрному суспільстві


За таких умов культури не здатні забезпечити гін до монохромної однорідності та політичної централізації, за що вони починають жорстку боротьбу пізніше, в епоху націоналізму. Але якою ця проблема постає з погляду держави, або більш загально, політичної одиниці?

Аграрна епоха — це колосальне розмаїття політичних одиниць Умовно їх можна поділити на два класи і розташувати на двох полюсах: з одного боку — це місцеві самоврядні спільноти, з іншого — великі імперії. З одного боку — це міста-держави, рештки родоплемінних общин, селянські общини тощо, які самостійно ведуть власні справи (за вдалим висловом С. Андрескі — з високим коефіцієнтом політичної участі), та поміркованою нерівністю, з іншого — величезні території, контрольовані силою, зосередженою в одному центрі. Найтиповіший варіант, звісно, передбачає поєднання двох принципів: панівна центральна влада співіснує з напівавтономними місцевими спільнотами.

Очевидно, що нас передусім цікавить питання: чи є у цьому світі, який складається з одиниць згаданих двох типів, сили, здатні забезпечити злиття культури і політичної спільноти, що є суттю націоналізму? Наша відповідь — НІ. Функціонування локальних спільнот забезпечується системою особистих контактів, ці спільноти не можуть радикально збільшуватися, не перетворюючись на щось цілком відмінне. Відповідно, вони, доповнюючи одна одну, рідко є цілком сумірними з культурою, частиною якої вони є; вони мають власну, характерну вимову та звичаї, але усе це не більш як варіанти ширшої міжкомунікативної культури, яка містить велику кількість інших подібних спільнот. Міста-держави, наприклад, рідко мають свою власну мову. Безсумнівно, грецькі поліси були щодо цього промовистим прикладом. Вони мали чітке уявлення про спільність грецької культури, протиставляючи її варварському світові (при цьому рівень горизонтальної культурної диференціації серед еллінів був досить низький). Але це почуття єдності не набуло істотного політичного втілення навіть на рівні прагнень, не кажучи вже про практичну реалізацію. Коли ж панеллінська Держава все ж таки виникла під керівництвом Македонії, вона дуже швидко переросла в імперію, кордони якої виходили далеко за межі еллінізму 1.



1 Македонська імперія — виникла в північній Греції за правління царя Філіппа II (359-336 pp. до н. е.). Син Філіппа Олександр Македонський (356-323 р. до н.е.) створив світову імперію, яка простяглася від Дунаю до Єгипту і Північної Індії. (Прим. перекл.)



В Давній Греції, незважаючи на свого роду еллінський шовінізм, не могло з’явитися гасло на зразок Ein Reich, Еin Folk, Ein Fuehrer 1.





Типи аграрних правителів


Агрописьменна держава — це тип організації, який існує вже не менш як п’ять тисячоліть. Незважаючи на розмаїтість форм, можна визначити певні загальні риси цього суспільства. Більшість його громадян — виробники сільськогосподарської продукції, які живуть у замкнених спільнотах. Головні відмінні ознаки панівної меншості — спеціалізація у таких сферах, як організація насильства, підтримання порядку, контроль за офіційним світоглядом суспільства, який з часом фіксується на письмі. Військово-письменний панівний клас можна представити за допомогою досить приблизної типології, що ґрунтується на низці парних категорій:


1. Централізовані — Децентралізовані

2. Оскоплені — Спадкові

3. Замкнені — Відкриті

4. Змішані — Спеціалізовані


1. І письменна верства, і військовий клас можуть бути як централізованими, так і децентралізованими. Середньовічна католицька церква є чудовим прикладом вдало централізованої письменної верстви, яка визначала моральний клімат цивілізації. Ісламська улема 2 досягла не меншого, але за умов майже цілковитої відсутності централізованої організації та внутрішньої ієрархії, будучи, принаймні теоретично, відкритим класом. Браміни були водночас і письменною верствою, і закритою кровноспорідненою групою; китайські чиновники — водночас і письменною, і управлінською верствою.



1 Ein Reich, Ein Folk, Ein Fuehrer (одна країна, один народ, один вождь) — офіційне гасло нацистської Німеччини. (Прим. перекл.)

2 Улема, улама — назва прошарку мусульманських богословів, представники якого очолювали ісламську спільноту — умма — в країнах Близького і Середнього Сходу. (Прим. перекл.)




2. З погляду централізованої держави, як про це писав ще Платон, головною небезпекою є перетворення військових чи адміністративних посад на своєрідну спадкову власність певних кровноспоріднених груп, інтереси яких можуть спокушати служилих людей до відхилень від суворого виконання обов’язків і підтримка яких може надати їм надмірну владу.

Існує чимало способів уникнути цієї загрози, але всх їх можна об’єднати одним терміном — "оскоплення". Головна ідея — розірвати кровний, спадковий зв’язок, позбавляючи військового/чиновника/священника чи то предків, чи то потомства або того й того водночас. Можна згадати євнухів, яких позбавляли фізичної можливості продовжувати рід; священиків, привілеї яких залежали від целібату, що було гарантією відмови від офіційного потомства; іноземців, яких запрошували на службу — їхні родичі були досить далеко, і не становили загрози; членів соціально безправних або сегрегованих груп, які були нічим без державної служби. Іншим варіантом був найм "рабів", "государевих людей", які, з одного боку, були наділені владою і привілеями, а з іншого — були "власністю" держави. Вони не мали жодного іншого законного статусу в суспільстві, держава могла будь-якої миті позбавити їх власності й посади, не дотримуючись жодних формальних процедур, унеможливлюючи, таким чином, будь-які зазіхання місцевої чи кровноспорідненої групи, до якої належала служила людина.

Використання євнухів було досить поширеною практикою 1. Священики, які дотримувалися целібату, відігравали істотну роль у католицькому світі. Військові бюрократії рабів були помітним явищем у житті ісламських держав після занепаду халіфату. Іноземці часто становили основу елітної придворної гвардії та фінансового апарату імперій.



1 Hopkins K. Conquerors and Slaves. — Cambridge, 1978. — Ch. 4.



Утім, "оскоплення" не було універсальною практикою. Лави китайського чиновництва поповнювалися за рахунок "дворянства", дрібних землевласників; феодальний клас Європи швидко досяг успіху в перетворенні принципу наділення землею за службу на принцип спадкового володіння. Ті еліти, які вибороли формальне право на соціальне самовідтворення і на успадкування своїх посад, можна, на противагу "оскопленим", назвати спадковими.


3. Як відкритість, так і замкненість письменних верств, бюрократій і військових класів мали свої переваги. Європейське Духовенство та китайське чиновництво (так само, як і мусульманська улема) були формально відкритими спільнотами, хоч і поповнювалися передусім за рахунок досить вузького прошарку. В індуїзмі духовна і військова касти — замкнені, відокремлені групи, і їхня взаємна ізольованість, мабуть, є умовою нормального функціонування системи. Це закриті, відокремлені від інших спільноти. В ісламі (за винятком мамелюків 1 та яничарів) ні письменна, ні військова верстви не були об’єктами "оскоплення".



1 Мамлюки, мамелюки — військова каста з невільників тюркського, черкеського і грузинського походження, яка становила гвардію султанів Єгипту в 1171-1250 pp. З 1250 по 1517 р. правили Єгиптом, перетворившись на придворну аристократію і висуваючи зі свого середовища верховних правителів. У 1811 р. були винищені турецьким правителем Єгипту Мухамедом Алі. (Прим. перекл.)




4. Зрештою, правлячий клас може бути або змішаним, тобто поєднувати воєнні та духовні (й, можливо, інші) функції, або ретельно розподіляти їх між спеціалізованими групами. Індуїзм формально відокремив їх. Європейський феодалізм іноді змішував їх, як, наприклад, у середньовічних орденах.

Дослідження конкретно-історичних деталей того, як виникають різноманітні комбінації, обумовлені вибором перелічених альтернатив, могло б бути досить цікавим. Утім, нас у даному разі передусім цікавить інше: що є спільного в усіх цих варіантах? Носії влади перебувають у своєрідному силовому полі між локальними спільнотами, які за своїми масштабами є субнаціональними та горизонтально розшарованим станом чи кастою, які є наднаціональними. Вони віддані верстві, яка значно більше зацікавлена у відокремленні себе від нижчих, аніж у впровадженні своєї культури серед них. Межі цієї верстви є надполітичними, вона досить часто виходить за рамки місцевої політичної спільноти і змагається з державою. Дуже рідко (як у випадку з китайським чиновництвом) межі цієї верстви збігаються з кордонами держави (і саме в цьому випадку вона демонструє щось на зразок націоналізму).

Єдина група, про яку можна було б сказати, що вона здійснює культурну політику, — це письменна верства. Іноді, як у випадку з брамінами, така політика полягає у становленні взаємозалежності та комплементарності між собою та іншими кастами. Вони намагаються зміцнити свою роль перетворенням себе на незамінну верству, і взаємне доповнення, взаємозв’язок брамінів і пастви у цьому випадку є далеким від поширення знань письменної касти, фактично, він заперечує таке поширення. Прагнучи монопольного авторитету в ритуальній сфері, ця верства не бажає, щоб її повторював хтось інший. Її не цікавлять ані щирі лестощі, ні мавпування, хоча вона й провокує їх появу.

В інших випадках, наприклад в ісламі, письменна верства час від часу також вдається до місіонерства, особливо серед тих братів по вірі, які мають схильність до хитань. Тут не існує жорстких настанов щодо того, хто саме має молитися, хто воювати, а хто працювати. Релігія дозволяє кожному згідно з його здібностями та енергією робити те чи інше або все разом. (Цей прихований егалітаризм уможливив успішну адаптацію ісламу в сучасному світі.) Отже, не існує формальних чи теологічних перепон для здійснення місіонерської культурної політики "до останнього". Однак на практиці проблема існує: якщо насправді кожний має право на вивчення і трактування законів шаріату чи Корану, то хто доглядатиме баранів, кіз та верблюдів? У деяких частинах Сахари існують племена, які за міжплемінною домовленістю вважаються Народом Корану. Насправді йдеться лише про те, що саме з них зазвичай набирають служителів культу. Це не означає, що всі вони стають фаховими служителями Аллаха. Більшість і надалі воює і працює. Єдиними спільнотами, в яких значна частина дорослих чоловіків мала своїм обов’язком лише вивчення Закону, були деякі єврейські общини у Східній Європі. Однак це був дуже специфічний і крайній випадок, до того ж ці общини були частиною ширшого і значно складнішого суспільства.

Отже, внаслідок глибоких, вагомих та непереборних причин письменні верстви в агрописьменних суспільствах не здатні поглинути й підкорити собі ціле суспільство. Іноді це суперечить їхнім власним правилам, іноді цьому перешкоджають зовнішні обставини; зрештою, зовнішні обставини загалом і є тією цілком достатньою та ефективною перепоною, навіть якщо правила й не суперечать згаданим прагненням.

Спроба насадження на всіх рівнях суспільства єдиної письменної верстви та однорідної культури з єдиними нормами, кодифікованими у письмі, за аграрного ладу була б лише утопією. Навіть якщо така програма і міститься у деяких богословських Доктринах, її ніколи не змогли б реалізувати, оскільки це неможливо — немає ресурсів.

Однак що буде, коли письменна верства одного дня таки стане майже суцільною, охопить усе суспільство — і не внаслідок героїчного і чудотворного внутрішнього джихаду самої письменної верстви, а в результаті дії набагато потужніших, глибоких суспільних сил, шляхом трансформації поділу праці, процесів виробництва і пізнання? Відповідь на це запитання й усвідомлення природи такої трансформації є надзвичайно важливим для розуміння націоналізму.

Слід також зауважити, що в аграрному ладі лише частина елітних верств і далеко не в усіх суспільствах є об’єктом систематичного "оскоплення". І навіть коли ця практика є сталою, дуже важко (як і передбачав Платон) дотримуватися її вічно. Охорона, мамелюки чи яничари — не важливо, чиновники чи пребендарії 1 — усі вони втрачають первинну "незайманість", у них з’являються інтереси, зв’язки та послідовники, вони піддаються спокусі слави, багатства та збереження цих набутків. Людина аграрного суспільства зроблена з металу, який піддається корозії 2. її нащадок, людина індустріального світу, вироблений з більш стійкого, хоч і не абсолютно чистого, металу. Що трапляється, коли приходить суспільний лад, за якого письменна верства стає універсальною, коли письменність перетворюється із спеціальності на передумову набуття спеціальності, коли фактично всі заняття перестають бути спадковими? Що відбувається, коли соціальне "оскоплення" стає майже повсюдним і дуже успішним, коли кожна людина стає мамелюком за визначенням, який змушений виконувати свій службовий обов’язок без огляду на родинні зв’язки? В епоху суцільної письменності та "мамлюкізму" відносини культури і держави істотно змінюються. Висока культура охоплює все суспільство, визначає його межі і потребує підтримки держави. Саме в цьому полягає таємниця націоналізму.



1 Пребенда — в системі феодальної держави винагорода представникам знаті чи придворної бюрократії у вигляді грошових прибутків або натуральної продукції з певного господарства чи території, наданої їм для управління. (Прим. перекл.)

2 Можливо, алюзія на Платона, у якого різні суспільні верстви в "Державі" були нібито зроблені із золота, срібла і бронзи. (Прим. перекл.)

















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.