Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





4. ПЕРЕХІД ДО ЕПОХИ НАЦІОНАЛІЗМУ


Отже, найважливіші аргументи сформульовано. Людство неповоротно стало на шлях індустріального суспільства, виробнича система якого базується на постійному розвитку науки і технології. Лише це суспільство здатне забезпечити життєдіяльність нинішнього і майбутнього населення планети, гарантувати той життєвий рівень, який зараз вважається нормальним. Аграрне суспільство вже не розглядається як варіант, оскільки повернення до нього прирікає переважну більшість населення на голодну смерть, не кажучи вже про жахливі, неймовірні злидні для меншості, яка виживе. Отже, не варто обговорювати стосовно сучасності привабливість чи неприйнятність культурних і політичних цінностей аграрної епохи: вони вже належать минулому. Ми не здатні й, мабуть, ніколи не зможемо адекватно усвідомити те розмаїття можливостей, яке пропонує нам індустріальне суспільство; однак деякі з його головних рис цілком піддаються осмисленню. Певний тип культурної однорідності, якої прагне націоналізм, — одна з таких рис, і найкраще, що ми можемо зробити, — примиритися з нею. Не націоналізм нав’язує гомогенність, як стверджує Кедурі 1; радше ця однорідність породжена об’єктивною необхідністю, врешті-решт проявляється у формі націоналізму.



1 Kedourie E. Nationalism. — London, 1960.



Більшість людства переходить до індустріальної епохи від аграрного суспільства. (Невелика меншість, яка здійснює цей перехід безпосередньо від доаграрного стану, не заперечує цього правила, і наші міркування не меншою мірою дотичні до цієї меншості.) Проте соціальний устрій аграрного суспільства взагалі є несприятливим для націоналістичного принципу, для злиття політичних і культурних одиниць, для однорідної культури, що поширюється через школу в межах кожної політичної одиниці. Натомість він, як це було в середньовічній Європі, продукує політичні одиниці, які або менші за культурні, або далеко виходять за їхні межі; лише в окремих випадках, за примхою долі, цей устрій породжує таку династичну державу, кордони якої більш-менш збігаються з мовними і культурними кордонами, як це, наприклад, трапилося на європейському узбережжі Атлантики. (Сумірність при цьому ніколи не була повною. Культура в аграрному суспільстві завжди є набагато різноманітнішою, ніж його імперії, і загалом набагато ширшою, ніж суспільні одиниці, з яких ці імперії складаються.)

Виходячи з цього, ми можемо в рамках нашої моделі зробити висновок, що епоха переходу до індустріального суспільства була також епохою націоналізму, періодом бурхливих зрушень, зміщень політичних і культурних кордонів — усе це, аби задовольнити імператив націоналізму, який уперше дає про себе знати. Оскільки правителі неохоче поступаються своєю територією (і кожна зміна політичного кордону обов’язково означає втрату чогось для когось), оскільки зміна певної культури завжди є дуже болісним процесом, оскільки відбувалася боротьба конкуруючих культур за душі людей так само, як ворогуючі центри політичної влади змагалися за підданих і нові території, — цей перехідний період був приречений на конфлікти і ескалацію насильства. Про це свідчать історичні факти.

Утім, було б недоречно обмежитися лише з’ясуванням наслідків дії націоналістичного імперативу для аграрного суспільства. Індустріальне суспільство не з’являється на сцені волею провидіння. Воно само є продуктом внутрішньої еволюції одного з аграрних суспільств, і ця еволюція також не була позбавлена власних конфліктів. Коли індустріальне суспільство згодом опанувало решту світу, ні ця глобальна колонізація, ні втрата імперських позицій тими, хто посів панівне становище на хвилі індустріального розвитку і згодом втратив його, не відбувалися мирно. Це означає, що в реальній історії наслідки дії націоналізму зазвичай змішуються з іншими наслідками переходу до індустріальної епохи. Хоча націоналізм дійсно є продуктом індустріальної організації суспільства, його не можна вважати єдиним результатом запровадження нового суспільного ладу, отже, доцільно відокремити його від інших наслідків.

Яскравою ілюстрацією цієї проблеми може бути взаємозв’язок націоналізму і Реформації. Наголос Реформації на письменності та богословському пуризмі, заперечення монополії духовенства (або, як влучно зауважив Вебер, радше універсалізація духовенства, ніж його скасування), піднесення індивідуалізму та її зв’язок з мобільним міським населенням — усе це своєрідні передвісники тих суспільних ознак та настроїв, які згідно з нашою теорією ведуть до епохи націоналізму. Роль протестантизму в народженні індустріального світу — це глибока, складна і суперечлива проблема; отже, ми обмежимося лише окремими побіжними зауваженнями. Однак взаємодія націоналізму і протестантського мислення в тих частинах земної кулі, куди націоналізм та індустріальна культура прийшли пізніше і внаслідок дії зовнішніх чинників, потребує докладнішого розгляду.

Ця взаємодія найвиразніше виявляється в ісламі. Історія культури арабського світу та багатьох інших мусульманських країн упродовж останніх століть — це історія наступу і перемоги реформаторства, своєрідного ісламського протестантизму з його культом священного тексту і, найголовніше, послідовною ворожістю до духовного гендлярства, до місцевих посередників між людиною і Богом (тобто на практиці — між різними групами людей) — рух, який став помітним в ісламі домодерних часів. Відокремити його історію від історії сучасних арабських (та інших) націоналізмів дуже складно. Іслам завжди містив цю внутрішню схильність і потенційну здатність до "реформованої" віри, і відхилився від цього шляху скоріш за все через те, що автономні сільські спільноти потребували адаптованих до їхніх соціальних потреб, персоналізованих, місцевих уособлень святості, необхідних для посередництва. У сучасних умовах його здатність бути більш абстрактною вірою, що охоплює анонімну спільноту вірних, може виявитися з новою силою.

Утім, навіть ті релігії, які нібито не надаються до подібних "протестантських" інтерпретацій, можуть під впливом індустріалізації та націоналізму піти тим самим шляхом. Навряд чи кому спаде на думку шукати подібність між синтоїзмом та, скажімо, англіканством. Однак під час модернізації Японії в синтоїзмі 1 культивувалася строгість, упорядкованість — такі собі елементи квакерства 2 (які, звісно, за великого бажання можна знайти або насадити де-небудь), що супроводжувалося вилученням будь-яких екстатичних елементів та недозволеного особистого доступу до святого 3. Якщо б Давня Греція дожила до модерних часів, діонісійські культи мали б вибирати скромніше вбрання, коли елліни вступили на відповідний шлях розвитку.



1 Синтоїзм (шинто) — загальна назва численних японських обрядів і релігійних приписів, в основі яких — культ предків. З кінця XIX ст. і до 1945 р. синтоїзм вважався державною релігією Японії. (Прим. перекл.)

2 Квакери ("Товариство друзів") — напрям протестантизму, що виник в Англії у середині XVII ст. і перемандрував до США, де й досі існують квакерські общини. (Прим. перекл.)

3 Погляд, висловлений Рональдом Дором.



Поза тим, що існує зв’язок між духом протестантизму і націоналізму, слід згадати і про безпосередні наслідки самої індустріалізації. Про загальні наслідки настання розвинутого індустріального ладу вже йшлося, коли ми розглядали модель такого суспільства, в якій встановлювався зв’язок між індустріальним поділом праці та запровадженням націоналістичного принципу. Однак певні специфічні наслідки ранньої індустріалізації, які зазвичай не є довготривалими, все ж відіграють важливу роль. Початок індустріальної епохи — це демографічний вибух, прискорена урбанізація, міграція робочої сили, а також — економічне і політичне проникнення глобальної економіки та централізованої держави в життя колись відносно більш або менш замкнених спільнот. Це означає, що на місце відносно стабільної вавилонської системи замкнених традиційних аграрних спільнот, відокремлених одна від одної географічно і від верхів соціально, приходить новий Вавилон з новими культурними кордонами, які вже не є стабільними, а перебувають у стані постійного і драматичного руху, які дуже рідко освячуються якою-небудь традицією.

Існує також зв’язок між націоналізмом, колоніалізмом, імперіалізмом та деколонізацією. Виникнення індустріального суспільства у Західній Європі призвело до фактичного підкорення цілого світу європейськими державами та колоністами. Внаслідок цього Африка, Америка, Океанія, величезні частини Азії опинилися під європейським пануванням; частини Азії, яким вдалося уникнути такої долі, підпали під його потужний опосередкований вплив. Таке завоювання світу було безпрецедентним. Зазвичай політична імперія — це винагорода тим, хто присвячує себе війні. Вона створюється суспільствами, які повністю віддаються війні — чи то через те, що організація їхнього племінного життя передбачає обов’язкову військову підготовку, чи то через наявність у них войовничої провідної верстви, чи то через інші подібні причини. Зауважимо, що воєнна експансія є дуже виснажливою і потребує від завойовницьких груп величезних затрат енергії.

Усе це не стосується завоювання світу Європою. Його здійснювали країни, які дедалі більше орієнтувалися на промисловість і торгівлю, а не на воєнні машини і орди кочівників, що тимчасово об’єдналися для цього. Воно відбувалося без тотальної участі населення націй-завойовниць. Вислів про те, що англійці створили свою імперію, не помітивши цього, певною мірою може бути застосований і до інших. (Варте пошани те, що англійці так само не надто переймалися і втратою своєї імперії.) Коли Європа встановлювала своє панування у світі, вона зосередилася на інших, нагальніших внутрішніх проблемах. І навіть не продемонструвала народам, які підпадали під її панування, особливої зацікавленості в їхньому завоюванні. Окремі нетипові епізоди брутального, зверхнього колоніалізму та історія раннього завоювання Латинської Америки, спровокованого старою доброю стихійною жадобою, не змінюють загальної картини. Завоювання було незапланованим, це був наслідок економічної і технологічної переваги, а не воєнної стратегії.

Поширення технічних та економічних досягнень призвело до зміни в балансі сил, і в період приблизно між 1905 та 1960 роками ця різнобарвна європейська імперія розпалася. Вкотре зауважимо: не можна ігнорувати специфічні обставини, за яких це відбувалося; навіть якщо базова доктрина націоналізму формулюється загальними, абстрактними засновками, специфічні прояви націоналізму як явища обов’язково визначаються цими обставинами.





Міркування про слабкість націоналізму


Розмови про силу націоналізму можна вважати загальником. Але це суттєва помилка, хоча й цілком зрозуміла, оскільки де б націоналізм не укорінювався, він завжди досить легко перемагав інші сучасні ідеології.

І все ж розгадка таємниці націоналізму не меншою мірою залежить від розуміння його слабкості, ніж від усвідомлення його сили. Саме той собака, що не загавкав, дав Шерлоку Холмсу розгадку таємниці. Потенційних націоналізмів, які так і не "гавкнули", є набагато більше, ніж тих, яким це вдалося, хоча саме ці останні привертають нашу увагу.

Ми вже звертали увагу на дрімотність цього потенційно могутнього чудовиська в доіндустріальну добу. Однак і в епоху націоналізму він також у певному сенсі є вражаюче пасивним. Ми визначили націоналізм у найзагальнішому вигляді як гін до злиття культури і держави, забезпечення культури її власним і лише одним політичним дахом. Поняття культури як таке, що важко піддається формулюванню, залишилося невизначеним. Але хоча б умовно прийнятним критерієм визначення культури, якщо не необхідним, то принаймні достатнім, може бути мова. Дозволимо собі тимчасове припущення, згідно з яким відмінність мов означає відмінність культур (але не обов’язково навпаки).

Якщо ми з цим погоджуємося, принаймні тимчасово, напрошуються певні висновки. Мені доводилося чути, що кількість мов на Землі сягає приблизно 8 тисяч 1.



1 Популярна серед лінгвістів цифра 8000 мов. що начебто існують сьогодні у світі (іноді називають 4-5 тис.), дуже умовна, оскільки при цьому не йдеться про межі між самостійними мовами і діалектами. За такого підходу можна нарахувати близько 2 тис. мов у папуасів Нової Гвінеї і ще близько 2 тис. — австралійських аборигенів.



Ця цифра, буде більшою, якщо додати діалекти. Звернення до "прецеденту" зумовлює цілком законне припущення: якщо певний тип відмінності десь породжує націоналізм, він так само може покликати до життя "потенційний націоналізм" деінде, отже, кількість цих потенційних націоналізмів різко зросте. Наприклад, різні слов’янські, германські та романські мови іноді вважають не більш як діалектами якоїсь однієї мови. Слов’янські мови, наприклад, видаються ближчими між собою, ніж різні форми розмовної арабської, яку вважають єдиною мовою.

Посилання на "прецедент" підказує, що потенційні націоналізми можуть виникати під впливом інших чинників, не лише мовних. Наприклад, існування шотландського націоналізму є безсумнівним. (Здавалося б, це має суперечити моїй моделі.) Але він не переймається мовним питанням (що могло б кинути частину шотландців у обійми ірландського націоналізму, а решту — англійського 1 ) і зосереджується на спільній історії. Однак якщо ми братимемо до уваги ще й додаткові чинники (за умови, що вони не суперечитимуть основним моментам моєї теорії, тобто розглядатимуться як основи для формування однорідної, внутрішньо мобільної культури/політичної спільноти з єдиною освітньою машиною, що обслуговує культуру, контрольовану державою), кількість потенційних націоналізмів буде ще більшою.



1 Тут мається на увазі, що переважна більшість сучасних шотландців втратила свою рідну мову і розмовляє англійською. Лише невелика частина — так звані гели, чи гайлендери ("горці" — близько 100 тис. чол.), що живуть в гірських районах Північної Шотландії, зберігають гельску, або ірську, мову, близьку до ірландської.



Утім, обмежимося цими вісьмома тисячами, про які сказав мені один лінгвіст, цифрою, що дає досить приблизне уявлення про кількість мов, засноване на доволі суб’єктивному трактуванні поняття "мова". Кількість держав у сучасному світі наближається до 200. До цієї цифри можна додати іредентистські націоналізми, які ще не створили держави (і, можливо, ніколи не створять), але змагаються за це, отже, мають законне право належати до діючих, а не потенційних націоналізмів. З іншого боку, треба вилучити з цього набору держави, що з’явилися без націоналістичного благословення, не відповідають націоналістичному критерію політичної легітимності й навіть заперечують його; згадаймо міні-держави, розсіяні по земній кулі, які є рудиментами донаціоналістичної епохи або результатом географічної випадковості чи політичного компромісу. Коли ми зробимо це, гіпотетична цифра буде тією ж, тобто десь у межах 200. Утім, будемо щедрими і збільшимо її учетверо, вдаючи, що кількість реально спроможних націоналізмів сягає 800. Нехай буде так, хоч я вважаю, що це значне перебільшення.

Однак і в цьому випадку ми все одно маємо лише один реальний націоналізм на десять потенційних! 1 Це несподіване співвідношення, яке явно розчарує будь-якого захопленого паннаціоналіста, коли б такий існував, може стати ще більш вражаючим, ящо застосовувати метод "прецеденту" в повному обсязі для визначення кількості потенційних націоналізмів і встановити жорсткий критерій відбору.



1 Навряд чи можна визнати ці підрахунки вповні коректними через дуже погане Уявлення сучасної науки про реальну кількість мов у багатьох районах світу. Мов справді більше, ніж народів, і набагато більше, ніж держав, але навряд чи тут можливі якісь математичні співвідношення.



Який можна зробити висновок? Що за кожним націоналізмом, який вже явив своє потворне обличчя, стоїть ще десять, які лише чекають свого часу? Що усі ці бомбардування, муки, депортації та гірші жахи, які вже довелося пережити людству, ще мають повторюватися десять разів?

Вважаю, що ні. На кожний діючий націоналізм припадає "енна" кількість потенційних, тобто існують групи, об’єднані чи то спільною культурою, успадкованою від аграрного світу, чи то якоюсь іншою системою зв’язків (за принципом "прецеденту"), які могли б мати шанси на створення однорідної індустріальної спільноти, але не вважають за потрібне змагатися за це, які не спромоглися активізувати свій потенційний націоналізм і навіть не робили таких спроб.

Отже, гін до перетворення культурної спільноти на основу державності є, зрештою, не надто потужним. Члени деяких груп насправді відчувають його, але члени більшості груп з подібними запитами — ні.

Щоб зрозуміти це, нам треба повернутися до звинувачень націоналізму в тому, що він уперто нав’язує однорідність населенню, якому не пощастило підпасти під владу отруєних цим націоналізмом правителів. Це припущення грунтується на тому, що традиційні, ідеологічно не інфіковані правителі, наприклад турки-османи, успішно втримували мир та стягували податки, демонструючи при цьому толерантність чи байдужість щодо розмаїття вір і культур, які перебували під їхньою владою. Натомість їхні нащадки, "люди з рушницями", здається, не матимуть спокою, доки не запровадять принцип cuius regio, eius lingua (чия держава — того й мова). Їх не задовольняють лише стягування податків та слухняність. Їхній гін — підкорити душі своїх підданих, їхню культуру і мову.

Це звинувачення ставить все з ніг на голову. Справа не в тому, що націоналізм нав’язує однорідність через якесь тупе прагнення влади; існує об’єктивна потреба в однорідності, яка знаходить вихід у націоналізмі. Справа в тому, що сучасна індустріальна держава може функціонувати лише з мобільним, письменним, культурно стандартизованим, взаємно замінюваним населенням; таким чином, неписьменні, напівголодні люди, висмикнуті з їхніх довічних сільських культурних гетто й кинуті в плавильні котли міст, намагаються прилучитися до тих культурних спільнот, які вже мають або здатні мати власні держави — це дає сподівання на повне культурне громадянство, доступ до початкових шкіл, роботу тощо. Нерідко ці позбавлені коренів, дезорієнтовані люди хитаються між кількома можливостями, знаходячи лише тимчасовий притулок в тому чи іншому культурному подвір’ї.

Проте є варіанти, яких ці люди прагнуть уникнути. Вони не поспішатимуть приєднуватися до тих культурних спільнот, де можна передбачити зверхнє ставлення до себе або те, що ця зверхність буде тривалою. Звісно, бідних новоприбульців зазвичай зневажають. Питання в тому, чи таке ставлення буде постійним і чи така ж доля очікуватиме їхніх дітей. Це залежить від того, чи мають представники цієї новоприбулої й через це менш привілейованої верстви риси, які їх відрізнятимуть і яких вони та їхні нащадки не зможуть позбутися: не так легко позбутися релігійно-культурних звичаїв, укорінених на спадковому рівні.

Ці знедолені жертви ранньої індустріалізації навряд чи спокушалися вибором дуже малих культурних спільнот (мова декількох сіл не пропонувала великих перспектив) або надто розмаїтих чи позбавлених власної писемної традиції чи фахівців з навчання. Їм були потрібні великі культурні спільноти з історичною базою та інтелектуальним потенціалом, здатні поширювати свою культуру.

Неможливо визначити одну чи декілька ознак, наявність яких або гарантуватиме успіх певної культури, будучи для неї своєрідним націоналістичним каталізатором, або прирікатиме її на провал. Масштаб, історія, достатньо компактна територія, дієздатна та енергійна інтелектуальна верства — усе це, звісно, допомагає; але жодна з цих умов окремо не є достатньою, і досить сумнівно, що вони можуть слугувати основою для якихось чітких узагальнюючих прогнозів. Можна передбачити, що націоналістичний принцип буде дієвим; але навряд чи можна передбачити, як саме згрупуються згадані ознаки для його здійснення, можна лише припускати, оскільки це залежить від дуже багатьох історичних обставин.

Націоналізм як такий приречений на перемогу, але це не стосується кожного конкретного націоналізму зокрема. Ми знаємо, що достатньо однорідні культури, кожна зі своїм політичним дахом, політичною системою стають загальною нормою, хоча і з деякими винятками; але ми не можемо передбачити, які саме культури, з якими політичними дахами отримають благословення на успіх. Натомість, досить простий підрахунок кількості культур і потенційних націоналізмів і порівняння отриманої цифри з наявним місцем для повноцінних національних держав доводить, що більшість потенційних націоналізмів мають або зазнати поразки, або взагалі не спробують заявити про себе політично.

Саме це ми й з’ясували. Більшість культур чи потенційних національних груп вступають в епоху націоналізму, не вдаючись до найменших спроб здобути якісь вигоди. Кількість груп, які за принципом "прецеденту" могли б стати націями, визначитися за допомогою критеріїв, які в іншому місці спрацювали у формуванні реальних націй, є величезною. Однак більшість із них смиренно спостерігають (тут не йдеться про окремі особистості), як їхня культура поступово зникає, розчиняючись у ширшій культурі якоїсь нової національної держави. Більшість культур без будь-якого опору перетворилися на порох історії під тиском індустріальної цивілізації. Мовна відмінність гірської Шотландії від решти країни є набагато більшою, ніж культурна відмінність шотландців від решти Об’єднаного Королівства; але не існує північношотландського націоналізму. Те саме стосується марокканських берберів 1. Діалектні та культурні відмінності в Німеччині чи Італії є не менш виразними, ніж відмінності між загальновизнаними германськими і романськими мовами. Мешканці південних регіонів Росії в культурному аспекті відрізняються від населення Півночі, але, на відміну від українців, не вважають цю відмінність національною.

Чи означає все це, що націоналізм є, зрештою, неважливим? Або те, що він є суто ідеологічним артефактом, гарячковою вигадкою мислителів, що дивним чином зачарувала деякі надто чутливі нації? Зовсім ні. Такий висновок парадоксальним чином призводить до мовчазного визнання найбільш хибного твердження ідеологів націоналізму: нібито "нації" існують у самій природі речей, що вони лише чекають свого "пробудження" (найулюбленіший образ націоналістів) від жалюгідної сплячки націоналістичним "будителем". Нездатність більшості потенційних націй "прокинутися", відсутність у них глибокої внутрішньої енергії, необхідної для підйому, може й справді дати підставу для висновку, що націоналізм, зрештою, і справді неважливий. Такий висновок у дусі соціальної онтології "націй" лише дає підстави з деяким здивуванням з’ясувати, що окремим націям бракує життєвої сили та енергії, щоб виконати завдання, покладене на них історією.

Однак націоналізм — це не "пробудження" давньої, прихованої, приспаної сили, хоча сам він зображує себе таким. У реальності — це наслідок нової форми суспільної організації, що спирається на внутрішньо єдині високі культури, які ґрунтуються на єдиній системі освіти й захищені власною державою. Іноді він використовує старі культури, трансформуючи їх у процесі становлення, але не може використати їх усіх, оскільки цих культур надто багато. Сучасна життєздатна держава, в основі якої — висока культура, не може бути меншою за певні розміри (якщо вона, звісно, не паразитує на сусідах); але простір для таких держав на Землі обмежений.



1 Бербери Марокко — група споріднених народів (шлех, тамазігт, ріфи та ін.) загальною чисельністю близько 5 млн. чол., які розмовляють мовами берберської групи. Живуть у гірських районах і оазах Сахари. (Прим. перекл.)



Висока частка тих, хто ніколи не прокинеться, хто взагалі відмовляється прокидатися, дає нам підстави заперечувати образ націоналізму, створений ним самим. Націоналізм удає себе природним і універсальним рушієм політичного життя людства, силою, притлумленою лише тривалим, важким і загадковим мороком. Ґеґель сформулював це так: "Нації можуть пройти тривалий історичний шлях, аж доки досягнуть свого призначення — сформуються у держави" 1.



1 Hegel G.W.F. Lectures on the Philosophy of World History. — Cambridge, 1975. — P. 134.



Там само Геґель додає, що додержавний період є також і періодом "доісторичним" (sic!): отже, реальна історія нації починається лише тоді, коли вона має свою державу. Якщо скористатися цією метафорою про нації-"сплячі красуні", які не мають держави і не відчувають її відсутності, як аргументом проти націоналістичної доктрини, то ми фактично визнаємо її соціальну метафізику, що вбачає у націях цеглини, з яких складається людство. Критики націоналізму, які засуджують його, але при цьому мовчазно визнають "природність" націй, будуть непослідовними. Нації як природний, даний Богом спосіб поділу людей, як політична запрограмованість, як доля, що, хай із запізненням, має здійснитися — це міф; націоналізм, який іноді перетворює попередні культури на нації, іноді винаходить їх і часто знищує старі — ось реальність, добра чи погана, і загалом саме та реальність, якої не уникнути.

Однак для нас цей міф неприйнятний. Нації — це не феномен, породжений природою, вони не є політичним варіантом теорії біологічних видів. Так само національні держави не є вищим щаблем заздалегідь запрограмованого розвитку етнічних і культурних груп. У реальності існують культури, які утворюють складні єдності і групи, перетинаються, змішуються одна з одною, мають численні перехідні відтінки; і також існують політичні одиниці різних розмірів і форм. У минулому зазвичай вони не збігалися: в багатьох випадках — з численних вагомих причин. Правителі визначали свою ідентичність, відокремлюючи себе від нижчих поверхів, підлеглі їм мікроспільноти відрізняли себе від подібних їм сусідів.

Проте націоналізм — це не пробудження і самоствердження цих міфічних, нібито природних, іманентно наявних одиниць. Навпаки, це утворення нових одиниць, які, з одного боку, пристосовані до сучасних умов, а з іншого — охоче використовують культурну, історичну та іншу спадщину донаціоналістичного світу як сировину. Ця сила — гін до нових спільнот, що побудовані на нових принципах відповідно до нового поділу праці, — є справді могутньою, хоча й не єдиною в сучасному світі, і її не можна вважати непереборною. У більшості випадків ця сила перемагає, і передусім вона визначає норму легітимності політичних одиниць у сучасному світі: більшість із них має відповідати імперативові націоналізму. Вона визначає загальноприйнятий стандарт, навіть якщо він не перемагає суцільно й повсюдно і трапляються відхилення від норми.

Відповідь на запитання "є націоналізм потужною силою чи ні?" буде досить неоднозначною хоча б тому, що сам націоналізм подає себе як самоствердження всілякої і кожної "нації"; ці начебто реальні спільноти нібито просто існують як такі, як Монблан, з найдавніших часів, задовго до епохи націоналізму. Іронія в тому, що націоналізм є вражаюче слабким саме в межах його власних понять. Більшість потенційних націй, цих "приспаних" окремих спільнот, які могли б претендувати на звання реальних націй, виходячи з критеріїв успіху, що був досягнутий в інших місцях, виявляються нездатними навіть висунути відповідні гасла, не кажучи вже про те, щоб боронити їх чи втілювати в життя. Якщо ж розглядати націоналізм у той спосіб, який суперечить його власному образу і який я саме і вважаю правильним, тоді він справді постає як надзвичайно могутня сила, хоча й не унікальна і не така вже й непереборна.





Дикі та садові культури


Один із варіантів підходу до головного питання може бути таким: культури, як і рослини, поділяються на дикі й культивовані. Дикі види виникають і самовідтворюються стихійно, в процесі повсякденного життя людей. Жодна спільнота не існує без певної системи спілкування та суспільних норм, і дикі види (тобто культури) й відповідні системи відтворюють себе поколіннями, не вдаючись до свідомого планування, контролю, нагляду чи спеціальної підтримки.

Культивовані, або садові, культури у цьому відношенні відрізняються від диких, хоча й виникли саме на їхній основі. Своєю багатогранністю та багатством вони зазвичай завдячують писемності та наявності спеціалізованої верстви фахівців. Втрачаючи ці особливі джерела живлення — інституції, що спеціалізуються на освіті з достатньо численним, кваліфікованим і відданим справі персоналом, — вони можуть загинути. Впродовж аграрної епохи високі культури або великі традиції набули надзвичайної важливості і, хоча тільки в одному сенсі, стали відігравати панівну роль. Хоча вони й не спромоглися на те, щоб охопити все населення чи хоча б його більшість, їм все-таки вдалося нав’язати свій авторитет, навіть якщо вони були недоступні чи незрозумілі (а може, саме тому). Іноді вони зміцнювали централізовану державу, іноді — змагалися з нею. Вони могли також заступати цю державу, коли та занепадала чи розпадалася в часи негараздів і розбрату. Церква або ритуальна система могла заступати місце колишньої чи примарної імперії. Але високі культури загалом не визначали межі політичної одиниці, існують суттєві причини, чому вони були нездатні на це в аграрну епоху.

В індустріальну епоху все змінилося. Панування високих культур набуло цілком іншого змісту. Пов’язані з ними старі доктрини загалом втратили свій вплив, проте набагато реальнішими, впливовішими і більш дієвими стали принесені ними нормативні літературні мови і способи спілкування, які, найголовніше, стали всеосяжними і універсальними для певних суспільств. Іншими словами, буквально всі стали письменними і спілкуються за допомогою впорядкованого коду, чітких "граматичних" (впорядкованих) речень, а не контекстуально обумовлених мугикань і кивань.

Однак висока культура, яка охопила все населення, тепер украй потребує політичної підтримки та допомоги. В аграрну епоху вона часом мала таку підтримку, що підсилювало її, бувало, що вона обходилася без політичного захисту, що, власне, й було однією з її найсильніших ознак. В часи розбрату та анархії, коли володарі втрачали контроль за суспільством, християнські й буддійські монастирі, завійя 1 дервішів і брамінські общини виживали й були здатними певною мірою зберігати високу культуру без підтримки меча.

Тепер, коли перед високою культурою стоїть набагато масштабніше і складніше завдання, вона не може обійтися без політичної інфраструктури. Як зауважує персонаж роману "Для міс Блендіш нема орхідей" 2, кожна дівчина повинна мати чоловіка, і бажано — власного; кожна висока культура тепер потребує держави, бажано — власної.



1 Завійя — мусульманські общини. (Прим. перекл.)

2 "Нема орхідей для міс Блендіш" — роман американського письменника Дж. Хадлі Труса (перше видання — 1931 р.), надзвичайно популярний у 30-40-ві роки XX ст. (Прим. перекл.)



Не кожна дика культура може стати садовою, і ті, що не мають серйозних перспектив для цього, зазвичай виходять з гри без боротьби; вони не породжують націоналізму. Ті, що сподіваються на краще, або, якщо не вдаватися до антропоморфізмів, носії яких дають їм надію на краще майбутнє, починають боротьбу між собою за наявне населення та державний простір. Так виникає один із різновидів націоналістичного чи етнічного конфлікту. Там, де існуючі політичні кордони не збігаються з кордонами старих чи таких, що формуються, культур, які мають власні політичні амбіції й не здатні співіснувати, виникає інший варіант конфлікту, вельми характерний для епохи націоналізму.

Змальовуючи ситуацію, до ботанічної метафори додамо іншу. Людину аграрної епохи можна порівняти з тими біологічними видами, що здатні виживати в природному оточенні. Індустріальна людина — це штучно створений або виведений вид, який вже не здатний нормально дихати природним повітрям, він може існувати лише в новій, штучно створеній атмосфері — інформативному просторі. Саме тому вона живе у спеціально створених одиницях із штучно встановленими межами, у чомусь на зразок колосального акваріума чи барокамери. Але ці барокамери треба будувати і забезпечувати їхню діяльність. Повітря чи рідина, необхідні для життєдіяльності, до кожного з цих гігантських резервуарів не подається автоматично. Воно потребує цілої фабрики. Її назва — національна освітня та комунікативна системи. Єдина особа, яка здатна ефективно підтримувати та захищати її — це держава.

У принципі, можна уявити такий собі єдиний культурно-освітній акваріум для всієї земної кулі, який утримується єдиною політичною владою і освітньою системою. Можливо, колись так воно і буде. Тим часом, з вагомих причин, які ми аналізуватимемо далі, всесвітнім стандартом є мережа автономних барокамер чи акваріумів, кожний з яких живиться власними, такими, що не піддаються заміні, повітряними сумішами. Вони мають багато спільного. Формули животворного середовища у високорозвинутих індустріальних акваріумах дуже подібні за типом, хоча до них включено чимало відносно незначних елементів, що навмисно випинаються як ознаки окремішності.

Існують досить вагомі й очевидні передумови цього нового варіанта різноманітності, до яких ми звернемося пізніше. Індустріальна епоха успадкувала від попередньої як політичні одиниці, так і культури — високі й низькі. Немає жодної причини, щоб вони всі раптом злилися в єдину спільноту, але існують суттєві причини, щоб цього не сталося: індустріалізм, тобто тип виробництва чи поділу праці, який перетворює на необхідність ці однорідні барокамери, не приходить одночасно і в один спосіб в усі частини світу. Неодночасність його прибуття дуже ефективно поділяє людство на групи, що змагаються між собою. Розбіжність у часі пришестя індустріалізму в різних спільнотах відчувалася надзвичайно гостро саме у тих випадках, коли спільноти під його впливом адаптували культурні, генетичні та інші подібні відмінності, що дісталися у спадок від аграрного світу. Початок "розвитку" стає визначальним діакритичним знаком 1, культурні відмінності, успадковані від аграрного світу в процесі цього розвитку, використовуються як перепустка в новий світ.

Індустріалізація розгорталася поетапно і в різних умовах, тому вона породжувала нових і нових суперників, з новими надбаннями і втратами, яких треба було досягти чи уникнути. Месії та дослідники індустріальної епохи — як праві, так і ліві — часто пророкували пришестя ери інтернаціоналізму: сталося інакше — настала епоха націоналізму.



1 Діакритичні знаки — особливі додаткові символи (крапки, рисочки і т. д.) у системах письма деяких мов над чи під літерами, які змінюють їх звучання чи означають пропущені на письмі звуки. (Прим. перекл.)












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.