Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





6. СОЦІАЛЬНА ЕНТРОПІЯ 1 ТА РІВНІСТЬ В ІНДУСТРІАЛЬНОМУ СУСПІЛЬСТВІ



Перехід від аграрного до індустріального суспільства позначений своєрідною ентропією, сповзанням із чіткої структурованості до систематичної плинності й дифузії. Аграрне суспільство з його відносно стабільними поділом праці, регіональними, родовими, професійними та становими групами має чітко визначену соціальну структуру. Його складові розташовані у певному порядку й послідовності. Його субкультури культивують і зміцнюють ці структурні відмінності, що не ускладнює функціонування всього суспільства. Навпаки суспільство не вважає культурні відмінності принизливими, воно сприймає їх вияви як найбільш бажані та відповідні, воно культивує їх. Повага до них — це суть поведінки, норма.

Індустріальне суспільство є цілком відмінним. Його територіальні та робочі одиниці — тимчасові: їхній склад досить плинний, легко поповнюється новими членами, від яких загалом не вимагається особлива відданість чи демонстрація лояльності. Одне слово, старі структури розпалися і значною мірою їх замінено внутрішньо плинною спільністю, в якій, порівняно з попереднім аграрним суспільством, не так багато справді сталих підгруп. На будь-якому рівні існує мало можливостей для ефективного поєднання окремої особистості та спільноти в цілому. Всеохопна політична спільнота набуває цілком нового і надзвичайно важливого значення, оскільки тепер вона вся пов’язана як з державою, так і з культурними кордонами — в минулому це траплялося рідко. Завдяки розпаду підгруп і масштабному зростанню ролі заснованої на письменності культури найвищого значення набуває нація.



1 Ентропія — початково: фізична величина, що характеризує тепловий стан тіла чи системи тіл. Тепер цей термін широко вживається у філософії і соціальних науках на позначення ступеня невпорядкованості в закритих природних чи соціальних системах. (Прим. перекл.)



Державі доводиться брати на себе утримання величезної суспільної інфраструктури, управління нею (витрати на неї зазвичай сягають ледь не половину прибутку всього суспільства). Освітня система стає важливою складовою цієї інфраструктури, і підтримання єдиного культурно-мовного простору тепер центральним завданням освіти. Спілкування і взаємодія громадян можливі лише в цьому просторі, який збігається з територією держави та його освітньою і культурною системою і який потребує захисту, підтримки і піклування.

Роль культури вже полягає не в тому, щоб усталювати і освячувати структурні відмінності всередині суспільства (навіть якщо залишаються старі або з’являються нові); навпаки, коли трапляється, що такі відмінності посилюють нерівність, це ганьбить відповідне суспільство і є ознакою певних негараздів у системі освіти. Завдання останньої — постачання достойних, відданих і освічених членів суспільства, місце працевлаштування яких не залежатиме від належності до кланів та відданості клановим інтересам; якщо якась частина освітньої системи через певні недоліки або свідомий розрахунок починає продукувати внутрішню культурну нерівність і таким чином дозволяти чи заохочувати дискримінацію, це зазвичай вважається неподобством.





Перепони для ентропії


Усе сказане є лише повторенням основ нашої загальної теорії націоналізму, виклад нашого бачення нової ролі культури в мобільних, освічених, деперсоналізованих суспільствах. Але тепер ми додаємо одне важливе міркування. Ми наголошуємо на тому, що сучасне суспільство потребує ентропійної мобільності та невпорядкованого перерозподілу індивідів. Хоча сила й моральний авторитет підгруп підірвані, люди, як і раніше, поділяються у найрізноманітніший спосіб. Їх можна поділяти на високих і низьких, товстунів і худих, чорнявих і білявих тощо. Способів класифікації не бракує, однак більшість із них не має істотного значення. Це не стосується соціальних і політичних ознак — саме вони є дуже важливими. Спокушуся назвати їх "антиентропійними". Певна ознака стає антиентропійною, якщо в її основу покладено рису, що позначена тенденцією не розподілятися рівномірно навіть упродовж тривалого часу після виникнення індустріального суспільства. У цьому випадку індивіди, які мають зазначену ознаку, концентруються у певному соціальному секторі.

Уявімо собі суспільство, в якому чи то через нещасний випадок, чи то спадково частина громадян має синій колір шкіри; уявімо також, що за тривалий час, протягом якого змінилося чимало поколінь, час, який минув з моменту виникнення нової економічної системи, незважаючи на офіційне проголошення та запровадження політики "Талантам — відкрито шлях", більшість синьошкірих уперто намагається посісти місця або на верхах суспільства, або в його низах; іншими словами, вони вимагають або надто багато, або обмежуються надто малим. У цьому випадку синьошкірість є ознакою антиентропії.

Зауважимо, що можливість для винайдення ознаки, яка у певний момент може стати антиентропійною, існує завжди. Завжди можна сформулювати теорію стосовно тієї чи іншої категорії людей. Однак антиентропійні ознаки, окреслені цією теорією, матимуть вагу лише в тому разі, якщо вони не винайдені штучно, а виглядають достатньо природними, зрозумілими для суспільства. Якщо такі ознаки розподіляються серед членів суспільства нерівномірно — ускладнення гарантовані.

Подальші міркування легко передбачити: антиетропійні ознаки є серйозною проблемою індустріального суспільства. Цілком протилежне можна сказати про суспільство аграрне. Антиентропійні ознаки не лише не вважалися в ньому чимось неприйнятним — воно радо створювало їх, особливо якщо здавалося, що комусь їх бракує від природи. Цьому суспільству пасувало уявлення про те, що певні категорії людей є від природи правителями, інші — рабами; відповідно, вживалися заходи як силові, так і ідеологічні, аби змусити людей прийняти це як даність. Суспільство винаходило досить сумнівні вроджені або набуті ознаки, які повинні мати антиентропійні функції. Представники релігійної верхівки мусульманських племен часто вважаються законними нащадками Пророка; статус деяких центральноазіатських племен визначається ступенем їхньої спорідненості з родом Чингізхана; європейські аристократичні фамілії нерідко вважають себе нащадками певної завойовницької етнічної групи.

Антиентропійні ознаки породжують розлад в індустріальних суспільствах, а іноді — й досить серйозні розколи. Чим відрізняється ця внутрішня суперечливість від тієї, що породжена лише самими культурними відмінностями і проблемами комунікації, які існували на початках індустріального суспільства?

Ці два явища певною мірою споріднені й у чомусь збігаються. Та не менш важливими є відмінності між ними. Неоднаковий доступ до мови і культури економічно і політично розвинутішого центру обмежує можливості представників периферійних культур і спонукає їх та їхніх лідерів до культурного, а згодом і політичного націоналізму — він, безумовно, є антиентропійним чинником. Трудові мігранти, які неспроможні розмовляти навіть діалектним варіантом державної мови, мовою чиновників і підприємців, мають усі шанси опинитися в низах соціальної ієрархії, відповідно, маючи менше можливостей виправити несправедливість, яка зачіпає їх та їхніх дітей. З іншого боку, ця несправедливість виправляється, коли їхня мова (чи радше впорядкована, стандартизована версія одного з їхніх діалектів) стає мовою освіти, чиновництва і комерції в новій незалежній державі — відповідно, їхні культурні ознаки втрачають антиентропійність.

Важливо також мати на увазі, що в нашому уявному випадку вони мають можливість уникнути цієї нерівності, також асимілюючись зі старою панівною мовою і культурою; фактично, багато саме так і робить. У нас немає підстав вважати, що їхня кількість є меншою за кількість тих, хто обрав націоналізм. Звісно, більшість йшла і тим й іншим шляхом, чи то по черзі, чи одночасно 1. Наприклад, багато могли піти шляхом іредентистського націоналізму в ім’я культури, яка не була для них рідною, тобто спочатку асимілювавшись, а потім підхопивши дубину націоналізму в боротьбі за те, щоб їхня нова культура здобула повноцінний статус "високої культури" і власний політичний дах.



1 Colonna F. Instituteurs Algériens, 1883-1993. — Paris, 1975.



Однак є одна надзвичайно важлива особливість, яка відрізняє цей варіант від інших випадків антиентропійності: якщо все це насправді породжене лише комунікативним бар’єром (який однозначно стає також бар’єром економічним і соціальним), існує лише два способи розв’язання проблеми, які ми вже згадували, — націоналізм, асиміляція, або їх поєднання. Проте існують такі форми антиентропійності, соціальні наслідки яких неможливо компенсувати лише подоланням комунікативних бар’єрів і нерівності. Наприклад, коли асиміляція через освіту є неможливою. Тоді справа не лише у наявності комунікативного бар’єра, існують якісь інші. Якщо перший варіант (успішний іредентизм 1) також унеможливлений розташуванням політичних сил, ситуація стає дедалі небезпечнішою.



1 Іредентизм (від італ. irredento — невизволений, незвільнений) — політичний і суспільний рух в Італії наприкінці XIX — на початку XX ст., який вимагав приєднання до Італії прикордонних земель Австро-Угорщини з італійським населенням (Трієст, Трентино та ін.). (Прим. перекл.)



Непридатність до спілкування, комунікації — становище, в яке потрапляють новоприбульці з чужої культури в індустріальних регіонах, — є однією з форм антиентропії (звісно такою, що може бути подолана впродовж життя одного покоління); щоправда, це трапляється не завжди, до того ж не всі види антиентропії пов’язані саме з нею. Ті її варіанти, що виникли не через комунікативні бар’єри і не піддаються лікуванню ні асиміляцією в домінантну групу, ні створенням нової незалежної, окремої барокамери, можна вважати складнішими випадками. Це та проблема, способу розв’язання якої ще не знайдено, і саме вона є однією з найбільших небезпек для індустріального суспільства.

Повернімося до наших вигаданих синьошкірих і уявімо, що з певної причини вони перебувають на низах суспільної ієрархії. Індустріальні суспільства є егалітарними, вони пропонують своїм громадянам широкий вибір соціальних позицій, в тому числі дуже престижних і бажаних. Але егалітаризм цих суспільств виявляється і в тому, що ця система соціальних позицій утворює своєрідний континуум (всередині якого немає помітних внутрішніх розривів) і відповідно — згідно з досить поширеним уявленням, нехай дещо перебільшеним, а все ж близьким до істини — в тому, що існує можливість просуватись як угору, так і вниз; отже, жорсткі бар’єри всередині системи не є природними. Порівняно з будь-яким аграрним суспільством індустріальне є на подив егалітарним, а в розвинутому індустріальному суспільстві відбувається помітне зближення способів життя і скорочення соціальної відстані. Однак у нашому уявному випадку, коли синьошкірі зосереджені в суспільних низах, поєднання специфічної винятковості (синій колір шкіри, безумовно кидається в очі) з нерівномірним, антиентропійним розподілом цієї категорії спричиняє дуже неприємні наслідки.

Можна переконливо стверджувати, що різні народи часто різняться певною мірою своїми природними здібностями. Твердження, що ці здібності абсолютно рівномірно розподілені між ними, було б рівнозначним твердженню про те, що Земля є пласкою. Не менш очевидним є те, що коли доходить до розподілу талантів, соціальні чинники набувають набагато більшої ваги, ніж уроджені здібності. Деякі народи, які впродовж останніх століть вважалися такими, що зробили найбільший внесок у досягнення людства, ще не так давно були відсталими дикунами (хоча важко уявити собі, що їхній генетичний код істотно змінився за короткий період часу між їхнім варварством та всесвітньо-історичною роллю), і це лише підтверджує нашу думку. Ця проблема не варта великої" уваги, оскільки цілком очевидно, що відмінності у здібностях всередині "етнічних" чи "расових" груп є набагато істотнішими, ніж такі самі відмінності між цими групами.

З цього випливає важливий висновок. Синьошкірі зосереджені "в низах", і можна навіть припустити, що їхні здібності загалом нижчі за здібності тих, хто розсіяний серед суспільних верств довільніше. Ніхто не може з упевненістю сказати, спричинено це генетичними особливостями чи має соціальне коріння. Очевидним є те, що всередині синьої спільноти буде багато таких, хто має набагато більші здібності, хто більше відповідає критеріям працездатності, ніж значна кількість представників інших груп населення.

Який розвиток матиме у цьому випадку змодельована нами ситуація? Ототожнення синьошкірості з низьким суспільним становищем породить упередження щодо синіх. Якщо склад тих, що опинилися внизу, визначається різними ознаками (не лише кольором шкіри), тобто там представлені різні типи, упередження щодо них ex hypotesi (за припущенням) не будуть поєднувати з якоюсь специфічною рисою, оскільки з нею не пов’язане і низьке суспільне становище. Однак якщо на дні зосереджені лише сині, цю упередженість серед верств з дещо вищим статусом породжену страхом опинитися внизу, обов’язково пов’язуватимуть з синім кольором шкіри. Фактично, ті несиньошкірі, які перебувають у низах, саме і матимуть особливу схильність до "антисинізму", оскільки єдине, що вони мають, чим можуть пишатись і вперто та шанобливо випинати назовні — це їхній "нормальний" колір шкіри.

Утім, досить багато синіх пробиватимуться вгору, долаючи упередження щодо них. Зосередження синіх у низах матиме лише статистичне значення, і чимало з них (навіть якщо вони представлятимуть меншість синьошкірих) прорвуться вгору впертою працею, здібностям чи завдяки щасливому випадку й посядуть високе становище. Що станеться з ними?

Ми домовилися, що синій колір шкіри не можна змінити. Отже, просування синіх буде досить болісним і непростим. Хоч якими б були їхні особисті чесноти, їхні випадкові знайомі, конкуренти з інших груп (а ми пам’ятаємо, що в мобільному і складному індустріальному суспільстві численні тимчасові, невпорядковані контакти мають велике значення) все одно вважатимуть їх брудними, бідними, ледачими, неграмотними синіми, або ж саме ці властивості ототожнюватимуть з належністю до низів.

За таких умов становище синьошкірого, який пробивається вгору є, мабуть, ненабагато гіршим від становища руританського заробітчанина, але одна важлива відмінність таки існує. Належність до руританської культури можна приховати, синьошкірість — ні. Крім того, ми знаємо, що руританці мають власну батьківщину, корінні землі, де більшість — селяни, які розмовляють руританськими діалектами. Отже, повторимося: руританці мають вибір шляхів: асиміляція з культурою і мовою Мегаломанії або створення незалежної Руританії, де їхній діалект перетвориться на літературну і державну мову. Обидва варіанти успішно практикувалися в різних місцях різними людьми. Згідно з нашим припущенням перший шлях для синьошкірих закритий. Їхня фізична особливість залишатиметься з ними, що б вони не робили. Крім того, культура Мегаломанії є досить давньою, і її традиційний образ не припускає синьошкірості.

Погляньмо на другий шлях — досягнення незалежності. Історія і сучасність дає нам приклади того, що народи, які опинились у становищі синьошкірих, іноді мають власну територію, а іноді — ні. В першому випадку їм доступний принаймні один з "руританських" варіантів, і, якщо дозволяють політичні та воєнні можливості, вони можуть скористатися ним. Якщо ж синьошкірі не мають території, в межах якої вони могли б створити незалежну синю державу, або ця територія з певних причин є надто малою чи непривабливою для повернення синіх з діаспори, їхня доля є справді важкою.

У такому випадку виникають надзвичайно складні соціальні перепони, які важко усунути лише доброю волею, законами або подолати політичним іредентизмом. Ці перепони блокують шлях до культурної однорідності та соціальної ентропії, які в розвинутому індустріальному суспільстві є не лише нормою, а й умовою його нормального, безконфліктного існування. Там, де антиентропійність стає системною, сталою рисою, виникає одна з найбільших небезпек для існування індустріального суспільства. За принципом оберненої пропорційності, в той час, як синє населення не має шансів ані на поступову асиміляцію, ані на незалежність, інші групи можуть мати подвійну перевагу. У федеральній державі народи, на зразок наших уявних руританців, можуть мати автономну Руританію, де їхня мова є офіційною, і водночас — завдяки незначним відмінностям між їхньою та іншими культурами федеральної держави і пристосованості асимільованих руританців — мати всі можливості для безконфліктної, ентропійної адаптації в межах цієї держави. Руританці мають вирішувати, чи варта ця подвійна перевага ціни, яку доводиться сплачувати; йдеться про те, що за цих умов руританський кантон чи федеральна автономна республіка позбавлені повної незалежності. В одних випадках, що збігаються з описаною нами ситуацією, членство у федерації є добровільним, в інших — їх позбавлено права на вибір. Квебек 1 може бути прикладом першої ситуації, Айболенд 2 в Нігерії — прикладом другої.

Відтак виникає питання: які прикмети з реального життя нагадують цю вигадану "синьошкірість"? Генетичні, спадкові ознаки — лише одна із складових "синьошкірості", інші складові, не зумовлені генетично, є не менш істотними. Варто також додати, що не кожна спадкова ознака може спровокувати розкол у суспільстві. Рудих дітей часто цькують у дитинстві, але рудих жінок не менш часто вважають особливо привабливими. Зрештою, в деяких етнічних групах частка рудих є відносно великою, але, незважаючи на це й на деякі народні повір’я, дану ознаку загалом не вважають такою, що призводить до конфліктів чи соціальних проблем.

Певною мірою це можна пояснити за допомогою терміна, який ми вживали раніше. Руде волосся є справжньою ентропійною ознакою, без огляду на її можливу пов’язаність з конкретною етнічною групою. Коли фізичні ознаки, хоча й визначені генетично, не пов’язуються з усталеними історичними чи географічними уявленнями, вони мають ентропійний характер; і навіть коли з ними пов’язані певні соціальні переваги чи негаразди, їх все-таки не розглядають як суспільно значущі. Хіба що в Руанді та Бурунді фізичний зріст специфічним чином, як практично так і ідеологічно, пов’язаний з етнічною належністю та політичним статусом: завойовники-скотарі вищі за місцевих землеробів, а всі вони разом — вищі за пігмеїв 3.



1 Квебек — провінція в Канаді, де переважає франкомовне населення; центр руху франко-канадців за національно-культурну й адміністративну автономію. (Прим. перекл.)

2 Айболенд — південно-східна частина Нігерії, населена народом айбо; область сепаратистського руху в 60-ті роки, який привів до проголошення незалежної Республіки Біафра і громадянської війни в Нігерії в 1966-1969 pp. (Прим. перекл.)

3 Руанда і Бурунді — невеликі держави у Східній Африці. Їх населення складається з трьох соціальних прошарків з відчутними антропологічними відмінностями: скотарської аристократії тутсі, що вирізняється дуже високим зростом; основного землеробського населення хуту і нащадків низькорослих мисливців-збирачів — пігмеїв-тва. (Прим. перекл.)



Але у більшості інших суспільств такий взаємозв’язок є достатньо невиразним, щоб стати суспільно і соціально вагомим. Учні Ітонського коледжу 1 зазвичай вищі на зріст за інших, але це не означає, що караульна гвардія належить до вищого класу.

Фізичні чи спадкові ознаки — це лише одна зі складових "синьошкірості". Якими ж є інші? Суттєвим і надзвичайно важливим фактом є те, що деякі глибоко вкорінені релігійно-культурні звички мають таку силу і сталість, що їх справді можна порівняти з генетичними ознаками. Мова і формальні релігійні доктрини постають не такими стійкими, їх легше позбутися; однак набір внутрішніх цінностей та настанов, який в аграрну епоху зазвичай був пов’язаний з релігією (незалежно від того, наскільки він був вмонтований в офіційну теологію), нерідко стає невід’ємною рисою, а відтак і визначальною ознакою для народів, які є його носіями. Наприклад, у часи, коли Алжир офіційно вважався частиною Франції, асиміляції алжирських робітників-мігрантів не перешкоджали фізичні чи генетичні відмінності між, скажімо, кабілами 2 та селянами південної Франції. Бездонна прірва, яка розділяла ці дві групи, перешкоджаючи асиміляції, була саме культурною, а не фізичною. Коріння конфлікту общин в Ольстері — не в комунікативній сфері, а в ототожненні двох общин 3 з різними ворогуючими культурами, настільки сильному, що його можна порівняти хіба що з фізичними ознаками. Терористичні організації, в яких доктринальна абетка чи набір гасел є чимось на зразок сучасного наївного марксизму, фактично поповнюються винятково за рахунок спільнот, ідентичність яких визначалася релігійною вірою і які й надалі визначаються культурою, пов’язаною з цією вірою.



1 Ітон, Ітонський коледж — один з найпрестижніших і привілейованих середніх навчальних закладів у Великобританії, куди приймаються переважно вихідці з аристократичних сімей. Заснований у 1440 р. в м. Ітон. (Прим. перекл.)

2 Кабіли (від араб. "кабіла" — плем’я) — народ, що живе в гірських північних і Центральних районах Алжиру, чисельністю близько 2,5 млн. чол. Розмовляють мовами берберської групи. Тривалий час опирались арабському впливові; в XIXXX ст. чинили відчайдушний опір французькому колоніальному пануванню в Алжирі. (Прим. перекл.)

3 Мається на увазі тривалий конфлікт між представниками протестантської і католицької громад в Північній Ірландії (Ольстері), який загострився наприкінці 60-х років і спричинив введення в 1972 р. англійських військ для запобігання міжусобним зіткненням. (Прим. перекл.)



Визначна і досить показова подія сталася нещодавно в Югославії: колишні мусульмани Боснії 1 після тривалої боротьби нарешті здобули право під час перепису називати себе мусульманами, заповнюючи графу "національність". Це не означало, що вони залишалися правовірними мусульманами, і тим більше — ототожнювали себе як національність з іншими мусульманами Югославії, наприклад з албанцями Косова. Будучи носіями сербохорватської мови слов’янського походження і мусульманської культури, вони прагнули наголосити на своєму небажанні ототожнювати себе ні з сербами, ні з хорватами (незважаючи на спільну мову), оскільки це означало належність або до православних, або до католиків; що ж до поняття "югослав" — воно було надто абстрактним, загальним і невиразним.



1 Боснія — історична область в Югославії. Тривалий час (до 1878 р.) перебувала під владою Османської імперії. Населення Боснії етнічно близьке до сербів і хорватів, розмовляє сербсько-хорватською мовою, але, на відміну від інших слов’янських народів Югославії, сповідує іслам. У 1970-х роках босняки вибороли для себе офіційну назву — "мусульмани" або "муслимани". Наслідки цього далися взнаки наприкінці 1980-х - на початку і 990-х років, ставши однією з причин розпаду Югославії. (Прим. перекл.)



Мусульмани Боснії вирішили за краще називати себе "мусульманами" (і нарешті їм це дозволили офіційно), що означало, що вони — босняки, мусульмани слов’янського походження, об’єднані почуттям належності до єдиної етнічної групи, яка хоч і не відрізняється мовою від сербів і хорватів, але має власну релігійну ідентичність, що базується на іншому віросповіданні, нехай і втраченому. Суддя Олівер Вендел Голмс якось зауважив, що для того, аби тебе вважали джентльменом, не обов’язково знати латину чи грецьку, скоріше, для цього їх треба забути. Нині для того, щоб бути боснійським мусульманином, не треба вірити в те, що "нема Бога крім Аллаха і Магомет — пророк Його", радше, треба забути про це.

Момент переходу від релігії до культури, до її поєднання з етнічною свідомістю, а згодом і з державою можна проілюструвати такою розмовою: "Тузенбах: "Ви, мабуть, думаєте: ось, розчулився німець. Але ж я, слово честі, росіянин і німецькою навіть і не розмовляю. Батько мій — православний...".

Незважаючи на своє тевтонське ім’я і походження, барон обстоює свою слов’янську належність з огляду на свою православність.

Усе це мовиться не для того, щоб довести, нібито кожна релігія доіндустріальної епохи намагатиметься перевтілитися в етнічну ідентичність у плавильному котлі індустріальної доби. Це було б нісенітницею. Доіндустріальний світ досить часто має релігій більше, ніж йому треба, як це засвідчує приклад мов і культурних відмінностей. Їх було надто багато, значно більше, ніж кількість етнічних груп і національних держав, які міг би вмістити сучасний світ. Отже, така їх кількість, хоч якими сильними вони були, не мала шансів на виживання (навіть у вигляді етнічних одиниць). Та й зрештою, як і у випадку з мовами, багато з них насправді й не були сильними. Основою нової групової ідентичності в індустріальному світі іноді (в жодному випадку не завжди) ставали розвинуті релігії: підкріплені письмом та підсилені кваліфікованими служителями, вони забезпечували перехід від так би мовити культури-релігії до культури-держави. В аграрному світі висока культура співіснує з низькими культурами і для своєї підтримки потребує церкви (або ж принаймні спеціалізованої верстви фахівців). В індустріальному світі переважають високі культури, однак їм вже потрібна не церква, а держава, при цьому держави потребує колена з них. Це — один із підсумкових висновків стосовно виникнення націоналізму.

Високі культури мають тенденцію перетворюватися на основу нової нації, як приміром, в Алжирі, де ще перед пришестям епохи націоналізму релігія досить виразно відокремлювала всі непривілейовані класи від привілейованих, навіть (чи) особливо тоді, коли непривілейовані не мали жодних інших спільних позитивних рис (таких, наприклад, як спільна мова чи історія). Як зауважував один із перших найвидатніших національних алжирських лідерів Фархад Аббас 1, у цій країні не існувало алжирської нації до початку національного пробудження у XX ст.



1 Аббас Фархад — алжирський політичний й державний діяч, один з керівників Алжирської революції 1954 г. і Фронту національного визволення Алжиру. (Прим. перекл.)



Існувала значно ширша мусульманська спільнота і набір менших локальних спільнот, але не було нічого, що нагадувало б населення сучасної національної одиниці. У цьому випадку фактично народжується нова нація, яка визначається як спільність усіх вірних певного обряду в межах певної території. (У наш час, як у випадку з палестинцями, не релігія, а мова і культура разом зі спільною важкою долею зумовлює подібну кристалізацію.) Для того щоб відігравати формуючу, визначальну роль для нації, певна релігія фактично має повністю змінитися, як це, власне, сталося в Алжирі: в XIX ст. алжирський іслам з його благоговінням перед священними родоводами цілком прагматично збігався з сільськими віруваннями та культами святих, У XX ст. він усе це відкинув і ототожнювався вже з реформованим тлумаченням Святого Письма, заперечуючи законність будь-якого посередництва між людиною і Богом. Культи були основою визначення племен та племінних кордонів; Святе Письмо визначало націю.





Розлами та бар’єри


Ще раз сформулюємо наше вихідне твердження. Індустріалізація породжує мобільне і культурно однорідне суспільство, яке має схильність і спрямованість до егалітаризму — чого загалом не було у попередніх стабільних, стратифікованих, догматичних і абсолютистських аграрних суспільствах. Водночас на початках свого розвитку індустріальне суспільство також породжує кричущу, болісну і дуже виразну нерівність, тим більше виразну, що вона супроводжується смутою, пов’язаною з тим, що менш влаштовані в цей час можуть бути не лише відносно, а й абсолютно знедоленими. За такої ситуації, коли егалітарні очікування співіснують з фактичною нерівністю й зубожінням, а культурна однорідність є вже бажаною і очікуваною, але недосяжною, внутрішня політична напруженість стає потужною і проривається назовні у вигляді символів, діакритичних позначок, що допомагають відокремити правителів від підлеглих, привілейованих від знедолених.

Вона може сфокусуватися в мові або виявитися в надмірній увазі до генетичних, спадкових ознак ("расизм") чи в культурі. У суспільствах, які стали на шлях індустріального розвитку, комунікативна сфера і, відповідно, культура набувають нового і надзвичайного значення — ця тенденція окреслюється виразніше. Комунікативна сфера стає дедалі важливішою через постійне урізноманітнення, взаємозалежність і рухливість виробничого життя, в рамках якого потреба в постійному обміні різноманітною, складною, чіткою інформацією сягає невідомого раніше рівня.

Найчастіше роль виразника невдоволення беруть на себе культури, пов’язані з високою (писемною) релігією. Місцеві, локальні вірування, як і дрібні діалекти, менш придатні для цього. На початках епохи індустріалізації низькі культури, звісно, також можуть перетворитися на колективні символи знедолених і стати засобом їхньої ідентифікації та об’єднання, коли вони постають політично перспективними і особливо — коли їх ототожнюють з численним і більш-менш компактно розселеним населенням. На цій початковій стадії контраст між привілейованими і непривілейованими може мати декілька іпостасей: до нього додається контраст між тими, хто має доступ до нового способу життя та відповідної освіти, і тими, для кого цей доступ обмежений (легкість чи ускладненість спілкування), тобто контраст між високою і низькою культурою.

Це свого роду втрачене покоління, для якого найважливішою ознакою стає брак комунікативних можливостей, оскільки саме ця ознака визначає й посилює об’єктивні відмінності. Згодом, завдяки загальному розвиткові, комунікативний бар’єр знижується, і нерівність зменшується, спільний, узвичаєний індустріальний спосіб життя уможливлює спілкування, навіть понад мовним розмаїттям, найбільшої ваги набувають передусім стабільні, нерівномірно розподілені (антиентропійні) ознаки — генетичні чи культурні. На цьому етапі стає проблематичною трансформація давніх низьких культур у нові високі для перетворення їх на прапор об’єднання тих широких мас знедолених, які раніше не мали жодного способу Для об’єднання; час крайнього зубожіння, неорганізованості, напівголодного існування, повного взаємного відчуження нижчих верств вже минув. Невдоволення тепер уже живиться не так об’єктивно нестерпними умовами (зубожіння стає, як мовилося, відносним 1), як уже не випадковим розподілом деяких виразних і помітних для загалу ознак.



1 Мабуть, ремінісценція з К. Маркса. (Прим. перекл.)



Відмінність між цими двома етапами, початковим і пізнім, можна визначити таким чином: на початковій стадії наявна жахлива нерівність між життєвими можливостями заможних людей і голодуючих бідняків — тими, хто вільно плаває в індустріальному басейні, й тими, хто важко навчається цьому мистецтву. Навіть тоді, всупереч твердженням марксизму, конфлікт рідко загострюється і нагнітається безупинно, якщо привілейовані й решта загалу не починають визначатися в "етнічних", культурних термінах. Коли починається це, тоді, власне, й народжується нова нація (чи нації); і це народження відбувається на грунті високої культури або такої, що раніше була низькою. Якщо під рукою немає готової високої культури або її перехоплено іншою конкурентною групою, можна взяти якусь низьку культуру і перетворити її на високу. Це епоха народження (чи так званого відродження) націй, трансформації низьких культур у високі.

Наступний етап відрізняється від попереднього. Це вже не той випадок, коли гостре, зумовлене об’єктивними умовами соціальне невдоволення чи гостра соціальна нерівність шукає першу-ліпшу відмінність з арсеналу старої культури, придатну для переобладнання у новий бар’єр і згодом — для створення нового кордону. Тепер це вже має бути справжня перепона для мобільності та рівності, яка, стримуючи легке самовизначення, породжує новий бар’єр. Ця відмінність є дійсно суттєвою.





Розмаїття варіантів


Звернімося до тих особливих випадків, що потребують спеціального коментаря. Ісламська цивілізація аграрної епохи наочно ілюструє нашу тезу, згідно з якою аграрні суспільства не схильні використовувати культуру для формування політичних одиниць; іншими словами, у них немає потреби ставати націоналістичними. Аморфна верства улемів, які воднораз були вченими, богословами і правниками 1, пануючи у сфері моральних норм і визначаючи стиль життя традиційного мусульманського світу, була трансетнічною і трансполітичною, не прив’язаною ні до жодної держави, ні до "нації" (особливо після розпаду Арабського халіфату з його монополістичним претензіями на створення унікального політичного даху для всієї спільноти правовірних). З іншого боку, народний іслам місцевих культів і священних родоводів був субетнічним і субполітичним (якщо йдеться про великі одиниці, що нагадують історичні та "національні" держави), він обслуговував і зміцнював потужне прагнення місцевих одиниць (племен) до самоуправління та оборони власних інтересів. А тому іслам був внутрішньо поділений на високу і низьку культури, які взаємодіяли одна з одною, перетікали одна в одну, перепліталися й водночас періодично вибухали конфліктами — особливо в тих випадках, коли "будителі" відроджували нібито наявний, давній, справжній гін до високої культури та об’єднували братів по племені в інтересах чистоти крові, процвітання й політичного прогресу. А все ж зміни, що відбувалися в такий спосіб у рамках традиційного устрою, хоч і траплялися досить часто, не зумовлювали жодних глибинних, фундаментальних, структурних зрушень. Змінювалися дійові особи, а основи суспільного устрою залишалися непорушними 2.



1 Keddie N. (ed.) Scholars, Saints and Sufis. — Berkeley, 1972; Gellner E. Muslim Society. — Cambridge, 1981.

2 Ibn Khaldun. The Muqaddimah / Trans. by F. Rosental. — London, 1958.



З наближенням родових мук індустріалізації все змінюється. Ми говорили, що це означає заміну розмаїття локальних низьких культур стандартизованими, кодифікованими, формалізованими високими культурами, заснованими на масовій письменності. Завдяки одній із примх історії ісламське суспільство виявилося ідеально підготовленим до такого розвитку подій. У ньому співіснували як висока, так і низька культури, які мали одну назву. Їх не завжди можна було впевнено розрізнити, тим більше, що час від часу їх свідомо змішували, поєднували одну з другою. В минулому обидві могли бути і насправді були засобом щиросердного прилучення до (однозначно неповторного) ісламу, і це одкровення було абсолютним, безоглядним і остаточним. Іслам не мав єдиної церкви, але ця церква, якої він не мав, була відкритою. В сучасному світі низький або народний варіант ісламу можуть зневажати (і власне часто так і роблять) як спотворений, як такий, що використовується іноземним колонізатором, або взагалі винайдений та нав’язаний ним; високий варіант ісламу стає культурою, довкола якої кристалізується новий націоналізм. Коли мова однієї групи є найбільш наближеною до мови божественного одкровення, цей процес стає надзвичайно легким. Так само він не надто складний у випадках, коли вся нація сповідує іслам і оточена не мусульманськими сусідами (сомалійці, малайці); або коли неоднорідне у мовному відношенні мусульманське населення є об’єктом дискримінації та протиставлене немусульманським привілейованим верхам (Алжир); або тоді, коли нація, що належить до одного з відгалужень ісламу, виступає проти вестернізованого і секуляризованого правлячого класу та іноземців немусульман (Іран).

Унікальність ісламу можна зрозуміти краще, якщо звернутися до нашої загальної теми. В аграрну епоху історії людства хтось уміє читати і більшість не вміє, в індустріальну — вміти читати мусять усі й кожний. В аграрну епоху писемні високі культури співіснують з неписемними низькими, або народними. В перехідний період між двома епохами деякі давні низькі культури стають новими високими культурами; іноді нові високі культури є винаходом, продуктом політичної волі та культурної інженерії, вони створюються на основі окремих елементів, запозичених з давнього минулого, скомпонованих у щось насправді нове, як це сталося, наприклад, в Ізраїлі.

Однак високі культури, що пережили цей перехідний період, перестають бути мовою і особливою ознакою письменної верстви чи двору, натомість вони перетворюються на мову і ознаку "нації", переживаючи при цьому іншу цікаву трансформацію. Коли їх носіями був двір, шляхта або письменна верства, вони були трансетнічними і навіть трансполітичними, досить легко пересувалися куди завгодно, туди, наприклад, де хотіли б створити подібний двір або письменну верству; з іншого боку, вони були жорстко прив’язаними до зазвичай догматичної теологічної доктрини, виробленої певним духовенством і узаконеної певним двором. Подібно до всіх писемних ідеологій аграрної епохи, ці теологічні доктрини мали абсолютистські претензії, проголошуючи від свого імені не лише право на те, що їхні догмати є істиною (що тут такого?), а те, що вони є нормою істини. Водночас вони затято піддавали анафемі всіх єретиків і невірних, які наважувалися хоча б на те, щоб висловити сумнів у неповторності цієї істини, і звинувачували їх у моральному занепаді, розкладі — подібні вислови лунають тепер у смертних вироках середньовічного аграрно-релігійного режиму, що відродився в Ірані. Ці ідеології уподібнюються фортецям — Eine Feste Burg ist mein Gott (надійна фортеця — ось мій Бог), — які зосередили всі запаси води за своїми мурами, не допускаючи до них ворога. Вони не просто утримують монополію на істину (річ цілком банальна) — ні, вони понад усе дбають про монополію на саме джерело, наріжний камінь цієї істини. Ці джерела розташовані на захищеній території, і це головне — ворог не може до них дістатися.

Усе було дуже добре для них і надавало великі переваги в аграрну епоху; тим більше, що їхніми суперниками виступали у найгіршому випадку подібні до них, а зазвичай — слабші, примітивніші народні релігії. Індустріальна епоха грунтується на економічному зростанні. Це, своєю чергою, потребує розвитку знання, який був узвичаєний (і, можливо, значною мірою підсилений) картезіанством та емпіричними вченнями. По суті вони спрямовувалися на подолання абсолютистських претензій існуючих світоглядних систем і прагнули того, щоб усі без винятку твердження перевірялися за допомогою певних нейтральних критеріїв ("досвіду", "розуму"), що перебували поза мурами і бастіонами будь-яких систем вірувань. Це знецінювало абсолютистські претензії останніх, оскільки тепер їм доводилося вклонятися судді, який був незалежним від них. Королем, або принаймні творцем королів стає досвід, факт. Джерела істини відтепер знаходяться на нейтральній території, і ніхто не може претендувати на виняткове володіння ними.

Це суто інтелектуальний, доктринальний аспект складної, неосяжної для нас уповні історії, через яку високі абсолютистські культури аграрної епохи мусять притінювати свій абсолютизм і віддавати свої джерела істини під нейтральний громадський контроль. Одне слово, ціна за перетворення цих високих культур з мови лише письменної верстви на мову цілих територіальних націй — їхня секуляризація. Вони приховують свої претензії на абсолютне знання і не мають статусу доктрини. Як виняток можна згадати Іспанію, де надзвичайно довго протримався націоналістичний режим, який використав для творення образу нації абсолютистські амбіції католицизму. На початках лібералізації часів Франко несміливі спроби узаконення публічного протестантського богослужіння наразилися на спротив, в основі якого була ідея, що це підважуватиме іспанську єдність та національну свідомість. Абсолютна доктрина для всіх і висока культура для деяких стають абсолютною культурою для всіх і доктриною для декого. Церква, якщо вона прагне охопити все суспільство, має поступитися монополією, розчинитися в цьому суспільстві. Велика Традиція змушена відкинути свою давню доктрину, якщо вона хоче стати всеосяжною і універсальною культурою.

Мова вибраних стає мовою загалу, а віра колись обов’язкова для усіх, стає чимось формальним, несерйозним, даниною традиції для декого. Це спільна доля всіх високих культур, яким вдалося пережити велику трансформацію. Класичний приклад ПівнічноСхідної Європи свідчить, що процес відбувається у два етапи: Реформація об’єднує мову богослужіння з народною, універсалізуючи письменно-богословську верству; Просвітництво секуляризує як цю верству, так і мову, що стає вже загальнонаціональною, не замкненою на доктрину чи клас.

Цікаво уявити собі, що сталося б, якби індустріалізація і все, що з нею пов’язане, почалася в Західній Європі в епоху пізнього середньовіччя, до виникнення літератур, заснованих на народній мові, й усього того, чому судилося згодом стати основою різноманітних національних високих культур. Перспективу, очевидно, мав би очолений письменно-богословською верствою латинський або, можливо, романський націоналізм, на противагу локальнішим націоналізмам, які поступово формувалися б, секуляризуючи вже не високу культуру трансполітичної письменної верстви, а напівдуховну, напівсвітську придворну культуру. Якщо б це сталося раніше, панроманський націоналізм мав би не меншу вагу, ніж панславізм XIX ст. чи панарабський націоналізм XX ст., які також ґрунтувалися на спільних високих церковних культурах, що співіснували з величезним розмаїттям на низькому, народному рівні.

Саме так, в умовах одночасних численних трансформацій, живе іслам. Будучи найбільш протестантським з усіх монотеїстичних релігій, він увесь час реформується (можна було б назвати його перманентною Реформацією). Одна з його багатьох реформацій збіглася з приходом модерного арабського націоналізму, і їх досить важко відокремити одне від одного. Виникнення нації та перемога реформаторського руху постають як складові єдиного процесу. Розпад старих місцевих і родоплемінних структур, жахливі привиди яких іноді можуть зберігатися як кістяк нових централізованих політичних структур, супроводжується ліквідацією культів місцевих святих, що узаконювали локальні міні-спільноти, та пришестям унітарної реформованої індивідуалізованої теології, яка давала кожному віруючому можливість без посередників спілкуватися і з єдиним Богом, і з єдиною, великою, анонімною спільнотою — усе це, власне, і становить націоналістичну парадигму.

Інші високі культури здійснюють такий перехід ціною відмови від своїх давніх доктринальних настанов. Сукупність задавнених доктрин стає в епоху епістемологій суцільним абсурдом — з колишньої переваги вони перетворюються на тягар. Їх легко позбавляються або перетворюють на символи, що мають засвідчувати зв’язок спільноти з минулим, її тяглість — при цьому їхній реальний доктринальний зміст просто замовчується.

Іслам — інший випадок. Він був своєрідним дволиким Янусом аграрної епохи. Одним обличчям він був повернутий до розмаїтих У релігійному і соціальному відношенні сільських груп, іншим — до більш вибагливих, освічених, витончених міських книжників. Скажемо більше, у цьому варіанті він був достатньо рафінованою, стрункою та унітарною догмою, щоб утриматись у сучасну епоху, коли химери, принесені її суперниками у Північне Середземномор’я, стали неприйнятними і мало-помалу, без зайвого галасу, усуваються звідси. На півдні Середземномор’я цей процес не потребує димової завіси — тут він фактично вже відбувся, відкрито, в ім’я очищення істинної віри від дурних, відсталих, можливо, нав’язаних іноземними недоброзичливцями забобонів і пересудів. Янус втратив один із своїх ликів. Таким чином, у мусульманському світі, принаймні в його арабській частині (включно з протоарабськими націями, які вважають себе саме мусульманами), націоналізм, який будується на єдиній деперсоніфікованій територіальній спільноті, не лише не скасовує, а й охоче використовує специфічні доктрини, що раніше були здобутком лише письменної верстви. Ідеал улеми, принаймні всередині територіальних націй, стає ближчим до реальності, ніж в часи родоплемінної роздробленості.

Доктринальна стрункість, простота, жорстка унітарність, майже цілковита відсутність інтелектуальних надлишків — усе це сприяло успішнішому, ніж інших, доктринально вишуканіших вірувань, пристосуванню ісламу до сучасних умов. Утім, може виникнути запитання, чому ж тоді інша аграрна ідеологія, конфуціанство 1, не адаптувалася ще краще?



1 Конфуціанство — релігійне і морально-етичне вчення, яке виникло в Китаї у VI ст. до н. е. і отримало назву за іменем свого засновника — філософа Конфуція (Кунцзи, 551-479 pp. до н.е.). (Прим. перекл.)



Ця релігійна система ще більшою мірою ґрунтувалася на моральних нормах, прагненні до впорядкованості та ієрархії і значно менше переймалася теологічною чи космологічною догмою. Можливо, жорстка й послідовна унітарність у цьому випадку є дієвішою, ніж доктринальна байдужість у поєднанні із дотриманням моральних норм. Моральні та політичні норми агрописьменних суспільств постають не зовсім споживними для сучасного смаку. Можливо, тому конфуціанство, принаймні в оригіналі, неприйнятне для сучасного суспільства.

Натомість непорушний унітаризм ісламу разом із певною запрограмованою неоднозначністю його конкретних моральних і політичних настанов уможливлює ситуацію, за якої одна й та сама віра легітимізує як традиціоналістські устрої в Саудівській Аравії та Північній Нігерії, так і радикальні режими в Лівії, Південному Ємені чи Алжирі. Шамани від політики тепер можуть удосконалювати свій жаргон у жорстких богословських рамках, тасуючи карти політичного моралізаторства у вигідний їм спосіб, звісно, не афішуючи цього. Унітаризм, відмова (часом досить болісна) від принад духовного посередництва і послуг посередників виводить за дужки інтелектуальні трансформації віри, що колись регулювала порядок успадкування верблюдів, а тепер дозволяє чи забороняє націоналізацію нафтових родовищ.

Якщо унікальність ісламу полягає в тому, що він уможливлює використання доіндустріальної великої традиції письменної верстви як загальнонаціональної мови і єдиної віри новоствореної спільноти, то націоналізм багатьох африканських держав на південь від Сахари може бути цікавим як приклад протилежної крайності: він часто не лише не адаптує і не створює нові локальні високі культури (це було б досить важко, оскільки тут часто немає власної писемності), а й відмовляється від того, щоб підносити давню місцеву народну культуру до рівня нової, освяченої політично писемної культури — як це робив європейський націоналізм. Натомість він використовує чужу, європейську високу культуру. Цей регіон є найкращим і найбільшим експериментальним майданчиком, де перевіряється сумісність політики великих держав з принципом націоналізму, який вимагає, щоб політичні та етнічні кордони збігалися: тут політичні кордони суперечать цьому принципу майже повсюдно. Чорна Африка успадкувала від колоніального періоду чимало кордонів, позначених без будь-якої уваги до місцевих культурних чи етнічних кордонів, загалом, без найменшого знання про них.

Як одну з найбільш цікавих і вражаючих рис постколоніальної історії Африки можна згадати майже цілковиту відсутність або ж слабкість і невиразність націоналістичних, іредентистських амбіцій і намагань виправити це. Спроби позбавити європейські мови статусу державних або привести міждержавні кордони у відповідність з етнічними були дуже слабкими і спорадичними. Чим це пояснюється? Невже націоналізм у Чорній Африці так і не став потужною силою?

Ми вже зауважували, що існує відмінність між "раннім" націоналізмом з його нерозвинутою комунікативною системою (додатковою перепоною для маргіналізованого населення, що складається з вихідців із сільських регіонів, є недоступність панівної високої культури, що загострює невдоволення іншими, "об’єктивними" перепонами) та "пізнім" націоналізмом, який породжується іншими, не комунікативними бар’єрами. В цьому контексті очевидно, що африканський націоналізм належить до пізнішого, або антиентропійного, типу. Тут ми не побачимо робітників-мігрантів, які наражаються біля фабричних воріт на лайку майстра, що розмовляє іншою мовою; тут ми маємо інтелектуалів, здатних до вільного спілкування, але позбавлених реальної влади лише на підставі однієї спільної ознаки — кольору шкіри. Їх об’єднує не спільна культура, а спільна знедоленість. Явища, пов’язані з іншими типами раннього націоналізму з нерозвинутою комунікативною системою, звісно, також не виключаються, і нерідко вони є не менш важливими. Зокрема, причина конфлікту в Південній Африці — у становищі африканського промислового пролетаріату, і роль міських низів у піднесенні Нкруми 1 була істотною.



1 Нкрума Кваме (1909-1972) — діяч африканського національно-визвольного руху, засновник і перший президент Республіки Гана (з 1957 р.) У 1966 р. був скинутий в результаті воєнного перевороту, останні роки жив у Гвінеї. (Прим. перекл.)



Європейське панування зумовило досить типову для Африки ситуацію: було створено політичні одиниці з ефективною системою управління та адміністрацією, що контролювала і підтримувала мир у межах просторих і чітко визначених стабільних територій. Цей спосіб управління був, за визначенням, гранично антиентропійним. Правителі і частина їхнього оточення були білими, решта належала до чорних. Не могло бути нічого простішого й виразнішого за це. Досить рідко зустрічається політична система, принцип організації якої був би настільки легко зрозумілим.

У традиційному аграрному світі це виглядало б як безумовна перевага, ідеальний спосіб, щоб уникнути невизначеності статусних відносин, негараздів, узагалі всього, що пов’язується з неясністю у розподілі влади. Це було б чудовим аргументом на користь стабільності і життєздатності системи. Цей принцип не був для Африки чужим, деякі місцеві політичні структури впроваджували окремі його варіанти. Азанде’, наприклад, представляли завойовницьку аристократію, яка панувала над іншими етнічними групами. Аристократія фулані 2 панувала у багатьох містах-державах Північної Нігерії.



1 Азанде — народ, що проживає на півночі Заїру і в прикордонних районах Судану та Центрально-Африканської Республіки (близько 3 млн. чол.). (Прим. перекл.)

2 Фулані (фульбе, пель) — скотарський народ, широко розселений у країнах Західної та Центральної Африки - Нігерії, Гвінеї, Сенегалі, Малі, Камеруні та ін., загальною чисельністю близько 20 млн. чол. (Прим. перекл.)



Але це вже не був традиційний аграрний устрій. Європейці в Африці подекуди ставилися з повагою до місцевих традицій і визнавали їхню владу, але вони прийшли сюди, щоб установити той тип суспільства, який орієнтувався на ринок, торгівлю, освіту ("цивілізацію") — тобто те, що мало стати індустріальним суспільством. Однак в силу тих причин, яким ми приділили достатньо уваги, щоб не повертатися до них ще раз, індустріальне суспільство, або суспільство, яке стало на шлях індустріалізації, є несумісним з антиентропійними інституціями. І саме тут ми навели надзвичайно чіткий, виразний приклад цього! Це не той випадок, до якого ми зверталися раніше, говорячи про "синьошкірих", у надмірній кількості зосереджених у нижчих верствах суспільства, про європейський іредентистський націоналізм. Тут ми маємо справу з невеликою кількістю білих, які керують величезними, іноді колосальними масами чорного населення. Націоналізм, що народжується у цій ситуації, був просто з’єднанням за допомогою нового адміністративного механізму усіх чорних, усіх тих, хто не був білошкірим, на певній історично випадковій території.

Після здобуття незалежності у боротьбі за контроль над новоутвореними державами противники зазвичай спиралися на ту чи іншу традиційну етнічну групу. Власне тому й вражає стабільність кордонів, довільно прокреслених колонізаторами без всякої поваги до етнічного принципу, і непорушність позицій колонізаторських мов як мов державної бюрократії та школи. Можливо, зараз ще зарано розмірковувати над тим, як саме ці суспільства прийдуть до внутрішньої єдності, мобільності та стандартизованої загальної освіти — чи вони й надалі користуватимуться мовами колонізаторів, чи в якийсь момент вони наважаться на складності культурної трансформації, модернізуючи і впроваджуючи одну з місцевих мов. Піонером такого процесу став Алжир, з його надзвичайно болісною "арабізацією" — нав’язуванням панування чужої літературної мови над місцевими арабськими і берберськими діалектами 1. Повернення до місцевих мов у Чорній Африці стримується не лише зручністю іноземної мови з її підручниками та виходом на міжнародний рівень чи традиційною прив’язаністю до неї частини місцевої еліти, а й надзвичайною подрібненістю місцевих діалектів, значно масштабнішою, ніж у Європі; варто пам’ятати й про те, що вибір однієї з місцевих мов може стати викликом носіям інших, конкурентних мов, а такі загалом складають більшість, часом переважну.

Саме через ці обставини найвигідніші умови для розвитку власного, успішного націоналізму мали ті африканські етнічні групи, які створили високі писемні культури, долучившись до світових релігій, ісламу та християнства. Найкращі приклади того, що можна було б назвати класичним націоналізмом, дає нам Африканський Ріг 2, регіон, в якому боротьба між цими двома віровченнями тривала без вирішальної перемоги жодної з них. Як кажуть, бури насправді відрізнялися від своїх ворогів — банту, з якими вони змагалися за Південну Африку, лише тим, що мали Біблію, колесо і рушницю.



1 Roberts H. The Unforeseen Development of the Kabyle Question in Contemporary Algeria // Government and Opposition. — 1982. — Vol. XVII. — №3. Новонароджений кабільський націоналізм цікавий тим, що він с вираженням почуттів колишнього дрібного селянина, який благополучно пережив міграцію до міста і не втратив зв’язків із селом. Те ж саме можна сказати про басків. Див.: Heiberg M. Insiders/outsiders: Basque nationalism // European Journal of Sociology. XVI. — 1975. — №2.

2 Африканський Ріг — прийнята в літературі назва північно-східного кінця Африки. Область багатовікових конфліктів між християнськими (амгара та ін.) і мусульманськими (сомалі, афара та ін.) народами. (Прим. перекл.)



На просторах Африканського Рогу і амгара і сомалійці мали як рушницю, так і Біблію (її різні варіанти, які суперечили один одному) і зовсім не цікавилися колесом. Кожна з цих етнічних груп користувалася цими зразками культурного устаткування, забезпечуючи собі зв’язок із загалом масштабніших світових цивілізацій, які також постійно користувалися ними і вдосконалювали їх. І сомалійці, і амгара володіли цими засобами державного будівництва. Сомалійці скомпонували декілька типових мусульманських утворень, побудованих на міській торгівлі та сільських племінних зв’язках, поєднаних певним релігійним персонажем; амгара створили в Ефіопії єдиний справді показовий зразок африканського феодалізму, аморфну імперію з місцевими правителями, об’єднаними національною церквою.

Централізаторський потенціал рушниці і Біблії уможливив політичне панування цих двох етнічних груп у великому регіоні попри те, що жодна з них не домінувала чисельно. Інші етнічні групи, що були позбавлені згаданих переваг, не могли конкурувати з ними, хоча й були набагато численнішими (зокрема оромо, більше відомі як галла). В 70-ті роки XX ст., в період короткочасного успішного вторгнення в Ефіопію, сомалійцям було вигідно представляти оромо чимось на зразок аморфного населення, доетнічної сировини, яка очікує перетворення її або на амгара, або на сомалійців чи то через примху політичної фортуни, чи то шляхом релігійного посвячення. Якщо б до цього дійшло, це мало б бути підставою їхньої "сомалізаці’ї". Оромо в цій версії виглядали такою собі спільністю Адамів і Єв, які ще не скуштували яблука етнічності і задовольнялися лише фіговим листочком доісторичної організації. Якщо б їм судилося розчинитися в державі амгара, їхні вожді перетворилися б на місцеву бюрократію і поступово стали б християнами і амгара; у випадку перемоги Сомалі їхня ісламізація під гаслами культів великих місцевих святих поступово призвела б до сомалізаці’ї. Сомалі зазнала поразки, але перспективи опору пануванню амгара на Африканському Розі головним чином пов’язані з пожвавленням різноманітних фронтів національного визволення всередині ефіопської імперії, включно з оромо, які, будучи найчисельнішою групою також стають і найвизначнішою; отже, зараз ми маємо дедалі менше шансів вбачати в них докультурну, доетнічну сировину.

Якщо тюрма народів існувала коли-небудь, то імперія амгара була саме нею. 1974 p., коли було повалено старий імператорський дім 1, нові правителі поспішно проголосили, як і слід було від них очікувати, рівність етнічних груп та свободу вибору для них у вирішенні своєї долі.



1 Хайле-Селассіс (1892-1975) — останній імператор Ефіопії (1930-1974). Скинутий в результаті військового перевороту (1974), здійсненого молодими офіцерами марксистської орієнтації. (Прим. перекл.)



Досить швидко слідом за цими пречудовими ліберальними гаслами прийшло систематичне знищення інтелектуалів з не амгарських груп. Хоч і сумно, але, якщо йшлося про те щоб запобігти розвиткові опозиційних націоналістичних рухів в імперії, це була напрочуд раціональна політика 1.



1 Див.: Lewis I. The Western Somali Liberation Front (WSLF) and the legacy of Sheikh Hussein of Bale // Tubiana J. (ed.) Modern Ethiopia. — Rotterdam, 1980. Див. також: Lewis I. M. (ed.) Nationalism and Selfdetermination in the Horn of Africa. — Indiana, 1973.



Коротко кажучи, ці два потужних і на даний час панівних націоналізми ілюструють перевагу наявності старої високої культури, яка колись була безцінним початковим внеском у формування держави, а зараз також стала вкрай необхідною для започаткування процесу політизації етнічності. В кожному з наведених випадків межі певної етнічної групи, її власної релігії і території збігаються — і це значно сприяє самовизначенню.

Сомалійці (так само як і курди) також являють цікавий приклад змішування старого родоплемінного принципу, базованого на соціальній структурі, з новим, знеособленим націоналізмом, який будується на спільності культури. Почуття кланових зв’язків є надзвичайно сильним (хоча вони самі і згадки про них офіційно засуджуються і забороняються) і розуміння його природи є надзвичайно важливим для розуміння внутрішньої політики. Я вважаю, що це не суперечить нашій теорії, згідно з якою належність сучасної людини до спільної писемної культури ("нації") є наслідком розпаду старих структур, які колись були джерелом ідентичності людини, її гідності і матеріальної забезпеченості, — тепер для всього цього він потребує освіти. Сомалійці мають спільну культуру, яка, маючи і власну державу (що вже є реальним фактом), може забезпечити кожному сомалійцю доступ до працевлаштування в державних структурах. Життєві шанси і самопочуття кожного окремого сомалійця у власній державі, яка збудована на його культурі, очевидно, набагато кращі, ніж в будь-якій іншій державі з іншою культурою. Це не заважає сомалійцям дотримуватися патріархальних скотарських звичаїв, інтересів, зафіксованих у скотарському звичаєвому праві, і підтримувати взаємовигідні зв’язки з родичами за принципом, який ще не відійшов зовсім у минуле в сучасному політичному житті: "ти мені — я тобі".

Підсумуємо все це: у більшості випадків заклик до нової, заснованої на освіті етнічності, має свої "за" і "проти". З одного боку є спокуса нових перспектив у сфері зайнятості, з іншого — пересторога щодо розпаду старих родових груп, які гарантували безпеку і захист. Приклад сомалійців є дуже показовим, але він не єдиний. Тривкість скотарства і певних видів трудової міграції чи усталених торговельних зв’язків можуть бути підставою виживання великої родової організації в сучасному світі. Коли це трапляється, ми стаємо свідками протиставлення племінної відданості структурі та національної відданості культурі (і писемній культурі як її складовій). Але дуже важко уявити собі виникнення нового світу за умов повсюдного збереження жорстких структурних зв’язків на рівні міні-груп. Великі історії успішного економічного розвитку — це історії суспільств, чиє багатство і могутність є дороговказом для людства на шляху до нового способу життя. Загальний перехід до модерності відбувався на основі розпаду різноманітних дрібних місцевих утворень та приходу на їхнє місце мобільних, анонімних, писемних культур. Саме це та загальна умова, яка надає націоналізмові статусу повсюдної норми, і їй не суперечить та обставина, що подекуди трапляється змішування двох типів лояльності, використання родинних зв’язків для перехідної, паразитарної, часткової адаптації до нового устрою. Сучасна промисловість може бути патерналістською і сповідувати непотизм на своїх верхах, але вона не в змозі формувати свої виробничі одиниці на родинних чи територіальних принципах, як це відбувалося в рамках родоплемінного суспільства.

Змальовуючи відмінність між націоналізмом, опосередкованим культурою, і родоплемінним устроєм, опосередкованим структурою, я прагнув лише чіткості аналітичного розрізнення між двома об’єктивно зумовленими типами організації; цей поділ не варто змішувати з релятивістським чи суто емоційним протиставленням "мого" націоналізму "його" трайбалізмові. У такому випадку це була б лише мова вихваляння або осуду, за допомогою якої один потенційний націоналізм поборює інший, в якій слова "Я — патріот, ти — націоналіст, він — трайбаліст" залишатимуться пустопорожніми, хто б їх не промовляв. В цьому сенсі будь-який націоналізм — це той самий трайбалізм чи будь-який інший різновид групової ідентичності, який завдяки щасливому випадкові, чи завдяки цілеспрямованим зусиллям, чи через збіг обставин перетворився в сучасних умовах на реальну силу. Зрозуміти, що це саме націоналізм можна лише ex post factum. Трайбалізм ніколи не здобуде перемогу як такий хоча б тому, що коли це трапиться, його визнаватимуть саме як націоналізм, який ніхто вже не наважиться назвати трайбалізмом.


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.