Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





7. ТИПОЛОГІЯ НАЦІОНАЛІЗМІВ



Комбінуючи у різний спосіб найважливіші чинники, що вплинули на формування сучасного суспільства, ми можемо запропонувати типологію націоналізму. Перший із чинників, який варто вбудувати в цю модель, сконструйовану дедуктивним методом, — це влада. Тут немає потреби гратися в бінарні чи інші побудовані на альтернативах визначення. Не варто, наприклад, говорити про відсутність чи розсіяність централізованої влади в сучасному суспільстві. Сучасні суспільства, за визначенням, є централізованими в тому розумінні, що підтримання порядку — завдання певної центральної інституції чи групи інституцій, що функцію не розчинено в усьому соціумі. Складний поділ праці, взаємодоповнюваність і взаємозалежність, мобільність — ці чинники не дозволяють громадянам водночас бути суб’єктами і об’єктами насильства. Є суспільства, наприклад, традиційно-скотарські, де це має сенс: пастух водночас може бути воїном і нерідко — сенатором, законником і бардом свого племені. Культура суспільства в цілому нібито сфокусована в кожному окремому індивіді як у краплині води, а не розподіляється між ними у різних формах; суспільство, принаймні його чоловіча частина, уникає чіткої спеціалізації. Воно визнає необхідність існування певної частки спеціалістів, але досить часто ставиться до них без поваги.

Те, що може бути добрим для напівкочових скотарів, аж ніяк не підходить сучасному індустріальному суспільству з його складною організацією. Фахівцям, з яких воно, власне, складається, часто бракує часу, навіть для того, щоб добігти з дому до офісу, не кажучи вже про те, щоб вжити запобіжних заходів проти можливого нападу представників конкуруючої фірми, або для того, щоб самим здійснити такий напад. Контрабандисти можуть це робити, але вони не є взірцем сучасної Людини Організації. Бізнес мафіозного зразка розквітає лише там, де незаконність значно ускладнює звернення до офіційних органів правопорядку. Мабуть, перемагає тенденція саме до законного ведення справ. Фактично, члени сучасного суспільства не мають ані практики, ані навичок організації насильства чи опору йому. Деякі групи є винятком з цього правила, зокрема ті, кому доводиться жити у вмираючих міських центрах; крім того, можна пригадати принаймні один приклад багатоукладного економічного суспільства — Ліван — якому, здається, вдалося пережити занепад централізованої влади і зберегти гідні подиву життєздатність і функціональність.

Утім, ці відносно незначні винятки не ставлять під сумнів загальне твердження: у сучасному суспільстві функція підтримання громадського порядку не розчинена рівномірно в усьому суспільстві, що є характерною ознакою сегментованої суспільної організації племінного суспільства, — ця функція зосереджена в руках його частини. Якщо спрощувати, йдеться про те, що одні мають владу, інші — ні. Хтось більше наближений до керівних посад в органах підтримання порядку, ніж інші. Це породжує досить хисткий, але прийнятний поділ на носіїв влади і загал — поділ, який є першою складовою нашої спрощеної моделі сучасного суспільства, яка у комбінації з іншими складовими уможливлює визначення різних типів націоналізму.

Наступним складником є доступ до освіти або до життєздатної сучасної високої культури (вважатимемо їх тотожними поняттями). Ці поняття — освіта, життєздатна сучасна висока культура — також постають досить розпливчастими, але є для нас не менш важливими і корисними. Вони стосуються того набору вмінь і навичок, який уможливлює доступ людини до більшості стандартних професій у сучасному суспільстві, образно кажучи, дає змогу їй вільно дихати в атмосферному шарі певної культури. Це радше довільний набір ознак, аніж їх чіткий перелік — жодна з них, мабуть, не є абсолютно незамінною. Безумовно, грамотність — обов’язковий атрибут, однак у деяких відомих випадках вправні та кмітливі особистості й навіть групи можуть давати собі раду в сучасному світі й без неї, причому досить успішно. Те саме стосується базових арифметичних і технічних навичок та певного, відносно розкутого стилю мислення, якому сприяє міське життя, а не сільський традиційний уклад. Отже, можна сказати так (і це важливо для нашої системи доказів): певні обдаровані особистості чи підгрупи, яким пощастило, можуть іноді опанувати цей мінімальний набір навичок і умінь самотужки, однак широке, повсюдне та ефективне поширення цих якостей потребує добре налагодженої централізованої освітньої системи.

Говорячи про доступ до освіти (саме в цьому сенсі), слід згадати і про альтернативи та різні інші варіанти. Коли йдеться про владу, варіантів немає — в індустріальному суспільстві завжди хтось має доступ до влади, а хтось — ні. Цей факт і буде стартовою смугою для наших міркувань — ситуація, яка передбачає наявність суспільства у достатньо довільний спосіб поділеного на тих, хто має доступ до влади, і на решту, загал. Та коли йдеться про доступ до освіти, то такого наперед визначеного поділу немає. У суспільстві з таким розподілом влади існує чотири різних варіанти доступу до освіти: перший — його мають лише можновладці, і вони користуються цим привілеєм, аби утримати монополію на владу; другий, протилежний варіант — освіта доступна для обох груп; третій — не такий абсурдний, як може здатися на перший погляд, — лише загал (або його частина) має доступ до освіти, а носії влади — ні; четвертий — жодна сторона не має доступу до освіти, або, іншими словами, і суб’єкти, і об’єкти влади є неграмотними і малосвідомими масами, що борсаються, за відомим висловом Маркса, в ідіотизмі сільського життя.

Ці чотири варіанти, сформульовані в рамках нашої теорії (кожний також поділяється на два підваріанти, як це показано в табл. 2) відповідають конкретним історичним ситуаціям. Коли група тих, хто має доступ до влади, приблизно збігається з категорією тих, хто має доступ до освіти як засобу підготовки до життя в нових умовах, йдеться про раннє індустріальне суспільство. Позбавлені доступу до влади і політичних та культурних прав новоприбулі мігранти з села стають безпорадними, опиняючись віч-на-віч з неприродними і незвичними для них ситуаціями та обставинами. Це класичний ранній пролетаріат, описаний Марксом і Енгельсом (вони помилково віднесли його і до пізніших стадій розвитку індустріального суспільства), який згодом відтворювався у "бідонвіллях" країн, що розвиваються.

Другий варіант відповідає епосі зрілого індустріального суспільства (а не хибному уявленню про нього): нерівність у доступі до влади ще велика, однак розрив між культурними, освітніми можливостями, різниця у рівні життя помітно зменшуються. Розшарування має значно м’якші форми, тут уже нема різких контрастів і глибоких якісних відмінностей. Відбувається зближення рівнів життя, соціальна відстань не така вражаюча; доступ до нової освіти — перепустки у нове життя — відкритий на рівних засадах для всіх бажаючих (за винятком носіїв антиентропійних рис).

Третій (і, на перший погляд, парадоксальний) варіант, в якому носії влади потрапляють у невигідну ситуацію, коли виникає потреба в опануванні нових знань і умінь, не постає чимось незвичайним в історії. У традиційних аграрних суспільствах правляча верства має систему цінностей, в якій перші місця посідають войовничість, здатність до насильства, необмежена влада, розмір маєтку, в якій культивуються неробство і марнотратство і зневажаються педантичність, уміння торгувати, планувати час і гроші, ощадливість, працелюбство і книжне знання. (Як саме деякі з цих чеснот все ж таки опанували провідні суспільні верстви є предметом аналізу однієї з найвідоміших соціологічних розробок — теорії Вебера про походження духу капіталізму.) Як наслідок — ці чесноти властиві передусім певним міським верствам, пов’язаним з торгівлею і орієнтованим на навчання. Більшою чи меншою мірою дані верстви є об’єктом зневаги та періодичного переслідування з боку можновладців. Хоч би як там було, у традиційному устрої ситуація є стабільною. Можуть змінюватися дійові особи, а сцена і декорації залишаються. Працелюбні й ощадливі трударі зазвичай не мають змоги подолати клас споживачів-трутнів, які постійно грабують і навіть убивають їх. (В Індії той, хто мав надлишки, жертвував свої гроші храмам, щоб уникнути поборів).

З утвердженням індустріального ладу, з поширенням ринкових відносин, нових військових та виробничих технологій, колоніальною експансією тощо ця стабільність назавжди відходить у минуле. В новому турбулентному і нестабільному світі найбільшою перевагою та перепусткою до нових джерел багатства і влади стають цінності та орієнтації саме цих торгівельних міських груп, які колись були предметом зневаги, в той час, як старий компенсаторний механізм експропріації втрачає чинність і право на існування 1. Банківська контора стає значно могутнішою за меч. Володіння шпагою само по собі не дуже допомагає в житті.



1 Hirschman Albert О. The Passions and the Interests. — Princeton, 1977. Цілком можливо, що дух індивідуалізму та мобільності існував ще багато століть до настання індустріальної епохи, принаймні в рамках однієї країни. Див.: Macfarlane A. The Origins of English Individualism. — Oxford, 1978. Це не суперечить нашій теорії й навіть може прислужитися розумінню причин досить ранньої появи націоналістичних почуттів у Англії. Уявлення про те, яке місце наша теорія націоналізму посідає в ширшому контексті соціальної філософії, можна скласти з праці: Hall J.A. Diagnoses of Our Time. — London, 1981.



Звісно, старі правителі можуть відчути подих вітру змін і спробувати змінити спосіб соціальної поведінки. Так сталося, зокрема, в Пруссії та Японії. Однак загалом психологічно їм нелегко перебудуватися достатньо швидко (а іноді взагалі зважитися на це), і досить часто вони не встигають зробити це вчасно. Результат можна передбачити: тепер вже їхні піддані, принаймні певна їх частина, мають більше переваг у доступі до нового знання та навичок.

Нарешті, розглянемо четвертий варіант: ані носії влади, ані їхні піддані не мають доступу до необхідного знання та навичок. Це стандартна ситуація для будь-якого закостенілого аграрного суспільства, яке опинилося поза впливами індустріального світу, суспільства, в якому і верхи, і низи замкнулися в місцевих пересудах, ритуалах, алкоголізмі тощо — і ніхто не може й не хоче шукати виходу з цього становища.

Комбінуючи такі ознаки, як нерівність у розподілі влади (це існує завжди) та різні варіанти доступу до освіти, ми змоделювали чотири можливих варіанти ситуацій: рівний доступ, рівна відсутність доступу і нерівний доступ, вигідний або носіям влади, або їхнім підлеглим. Проте ми ще не назвали чинника, який є надзвичайно важливим саме для націоналізму: однорідність і неоднорідність культури.

Термін "культура" в цьому випадку вживається у суто антропологічному сенсі, а не як нормативне визначення: йдеться про спосіб, стиль поведінки і спілкування певної спільноти. Термін "культура" не використовується взагалі у наших міркуваннях в його іншому значенні, як німецький термін Kultur у значенні високої культури або великої традиції, стилю, способу поведінки та спілкування, які вважаються кращими від інших, вважаються нормою, якій повинно б відповідати реальне життя, що, на жаль, трапляється рідко, а також правилами, які зазвичай упорядковуються і кодифікуються окремими особистостями, суспільними авторитетами. Термін "культура" означає культуру в антропологічному, ненормативному значенні; термін Kultur позначає високу культуру. Взаємодія двох типів "культури" є центральною в системі наших міркувань. Високі (нормативні) культури або традиції, які найбільше нас цікавлять, це, звісно, культури писемні. Питання доступу до них постає в нашому викладі як питання доступу до освіти. Словосполучення "доступ до культури" означає лише те, що хтось може бути позбавлений доступу до неї (в антропологічному значенні) не тому, що йому бракує "освіти", а тому, що він належить до іншої культури. Таке пояснення (можливо, занадто педантичне) є дуже важливим для порозуміння.

Для того щоб уникнути плутанини в аргументації, запровадимо поняття розмаїтості культур у його найпростішій формі: як економісти іноді зосереджуються на розгляді одного-двох видів продукту, так і ми припустимо, що наше суспільство є або монокультурним — кожний належить до тієї самої культури (в антропологічному значенні), або, навпаки, в ньому існує дві таких культури, тобто носії влади належать до культури, яка не є культурою решти населення. Ускладнення, що виникають в реальному світі через наявність в одному просторі трьох, чотирьох і більше культур, істотно не впливають на суть аргументації.

Застосовуючи бінарну класифікацію "культурна єдність/культурна двоїстість" до нашої чотиричленної типології, отримуємо вісім можливих ситуацій (табл. 2). Передусім зазначимо, що лінії 1, 3, 5, 7 відповідають ситуаціям, в яких націоналізм, незважаючи на будь-яку нерівність у доступі до влади чи освіти, не має впливу через брак (ex hypothesi) культурної диференціації. Можуть виникати інші конфлікти, і цікавим буде питання, чи вони виникнуть. Наявний історичний матеріал засвідчує, що класи, народжені У ранню індустріальну епоху (не торкатимемося менш різкого, м’якшого розшарування пізніших часів), не втягуються у перманентний, дедалі гостріший конфлікт, якщо культурна відмінність, в її усвідомленні, не є тим спалахом, світло якого дає змогу розрізнити себе і ворога. Очевидно, що 1848 рік, наприклад, був часом широкого і безпосереднього протистояння класів: і Токвіль 1, який засуджував його, і Маркс, який його вітав, добре це розуміли. Однак це протистояння не перейшло крайню межу і не стало неконтрольованим.

З іншого боку, марксизм вважає етнічний конфлікт замаскованою формою класового і сповідує ідею, що людство виграє, якщо цю маску буде зірвано, якщо люди побачать реальність, позбудуться націоналістичних пересудів. Це постає як нерозуміння того, чим є ця маска і що насправді ховається під нею. Колись з’явився вислів: "Антисемітизм — це соціалізм дурнів", який прямо не згадували під час процесу над Сланським 2 або під час чисток 1968 р. у Польщі, коли соціалістичний режим розпалював антисемітські настрої 3.



1 Токвіль Алексіс де (1805-1859) — французький історик, політичний діяч. Автор низки відомих праць про систему демократії в Америці, історії французької революції, цікавих подорожніх нотаток про Росію. (Прим. перекл.)

2 Сланський Рудольф (1901-1952) — політичний І державний діяч Чехословаччини, один із засновників і керівників Комуністичної партії Чехословаччини. Генеральний секретар КПЧ (з 1945 p.). У 1952 р. страчений за неправдивим звинуваченням. (Прим. перекл.)

3 Йдеться про офіційну антисемітську кампанію, підняту в 1968 р. у Польщі урядом В. Гомулки, внаслідок якої значна частина польскої інтелігенції єврейського походження змушена була емігрувати з країни. (Прим. перекл.)



Робітники нібито не мають батьківщини; тоді, можливо, вони не мають і рідної культури, яка відрізняє їх від інших робітників, зокрема емігрантів; зрештою, можливо, вони не мають і кольору шкіри. На жаль, робітники зазвичай і справді не надто добре розуміються на цьому, хоча не можна стверджувати, що їм про це мало говорили. Насправді етнічна свідомість з’являється на історичній арені як "націоналізм" саме тоді, коли економічні основи суспільного життя вимагають культурної однорідності (а не безкласовості), а пов’язані з культурою класові відмінності доходять крайньої межі. Якщо класові відмінності не мають етнічного забарвлення, вони залишаються досить терпимими.



Схема 2. Типологія суспільних ситуацій, які або породжують націоналізм, або перешкоджають його розвиткові


В

О

~ В


1 А

А

епоха раннього індустріального розвитку без етнічного каталізатора


2 А

О

Б

О

націоналізм "габсбурзького типу" (поширюється також на схід і південь)

3 А

А

епоха зрілого індустріального розвитку

4 А

Б

класичний ліберальний націоналізм західного зразка

5 А

А

революційна ситуація "декабристського" типу, але без націоналізму

6 А

Б

діаспорний націоналізм

7 А

А

нетипова донаціоналістична ситуація

8 А

Б

типова донаціоналістична ситуація


~ означає заперечення, відсутність; В - влада, О - доступ до сучасної освіти; А і Б — назви окремих культур. Кожний пронумерований рядок демонструє одну з можливих ситуацій. Рядок, який містить А і Б, вказує на ситуацію, за якої дві культури співіснують на одній території; рядок, що містить А і А, означає культурну однорідність у межах однієї території. Якщо А і Б вміщено під О чи В, культурна група, про яку йдеться, має доступ до освіти і влади; якщо їх вміщено під ~О чи ~В — вони такого доступу не мають. Ситуація для кожної групи позначена найближчою О та В над нею.


Рядок 1 відповідає періоду класичного раннього індустріального розвитку, коли і влада, і освіта зосереджені в руках певної частини населення; однак ті, що не мають такого доступу, культурно не відрізняються від привілейованої верстви, відповідно, нічого особливого, принаймні якихось радикальних суперечностей, не виникає. Конфлікти і катаклізми, прогнозовані марксизмом, відсутні. Рядок 3 відповідає періоду пізнього індустріального розвитку, його характерні риси — загальна доступність освіти і відсутність культурних відмінностей; тут ще менше підстав для конфлікту, ніж у ситуації, позначеній рядком 1. Ми ще звернемося до складного і важливого питання про те, чи насправді в період зрілого індустріального суспільства завжди утворюється спільна для всіх культура, для якої на цей час мовні відмінності вже не важливі. Можна було б сказати так: коли люди користуються більш-менш спільними, однаковими системами понять, мабуть, не має істотного значення, за допомогою яких слів ці поняття формулюються. Якщо це так, рядок 3 може характеризувати майбутню всесвітню спільноту, коли індустріальна культура стане вселюдським явищем (якщо це коли-небудь взагалі станеться). Про це ми поговоримо пізніше. Рядок 5 також дає приклад відсутності проблем і конфліктів, пов’язаних з націоналізмом. Йдеться про політично слабкі підгрупи, які водночас мають економічні або освітні привілеї, але, не відрізняючись від загалу, можуть непомітно, як славнозвісний маоїстський партизан 1, плавати в загальному басейні, непомічені ворогом.



1 Натяк на відомий вислів з вибраних праць Мао Цзедуна, де йдеться про червоного партизана, який легко ховається серед населення, наче риба в річці. (Прим. перекл.)



Рядки 7 і 8 подають приклад відсутності націоналістичної проблематики через цілком іншу причину: проблеми доступу до нової високої культури і, отже, доступу до переваг нового рівня життя просто не існує. Такого доступу не має ніхто, тому не постає питання про його вищий чи нижчий ступінь. Звісно це — найважливіший, центральний елемент нашої теорії: націоналізм пов’язаний з доступом до писемної високої культури, належністю до неї, ідентифікації з нею; ця культура сумірна з межами певної політичної одиниці та її населенням і відповідає поділу праці, способу виробництва, на яких базується це суспільство. В рядках 7 і 8 ці чинники відсутні, навіть у вигляді початкового усвідомлення чи прагнення. Тут немає високої культури або якоїсь іншої, що могла б перетворитися на інтегруючий чинник для всього суспільства, який став би передумовою ефективного економічного функціонування цього суспільства. Рядок 7 подає аж два варіанти відсутності націоналізму: по-перше, з причин, про які щойно йшлося, по-друге, через те, що тут бракує культурної диференціації, яка мала б пов’язати з націоналізмом інші проблеми. Для розвинутих аграрних суспільств типовішим є варіант, представлений рядком 8, ніж варіант, наведений у рядку 7: правлячу верству відокремлює належність до іншої культури, яка є ознакою статусу, і це послаблює непевність і напруженість. Рядок 7, представляючи культурну цілісність, є нетиповим для аграрного суспільства.

Звернемо увагу ще на одну відмінність між поглядом на світ, поданим у нашій типології, і підходом, який здебільшого пропонує марксизм. Як бачимо, наша модель визнає наявність вертикального конфлікту між різними горизонтальними прошарками, проте цей конфлікт представлений у цілком інший спосіб. Він наявний лише в тих випадках, коли "етнічні" (культурні чи інші визначальні відмінності) помітні і посилюють різницю в доступі до влади та освіти, і найголовніше — коли вони перешкоджають вільному переміщенню людських ресурсів між окресленими соціальними верствами 1.



1 Факт наявності таких виразних розломів у суспільстві визнається автором, який, тим не менш, і надалі вважає себе марксистом. Див.: Nairn T. The Berak-Up of Britain. London, 1977.



Ця модель також доводить, що конфлікт розвивається скоріше на ранній стадії розвитку індустріального суспільства, ніж на пізніших його етапах (з тим застереженням, що без етнічно-культурної диференціації гострий і вибухонебезпечний конфлікт узагалі неможливий). Утім, ця різниця в прогнозі стає ще виразнішою, коли сприймати її як наслідок відмінностей у базових засновках.

На цьому рівні можна визначити принаймні дві найважливіші розбіжності в поглядах. Одна стосується теми, якою багато цікавилися і яку багато коментували критики марксизму: його підхід до питання про соціальне розшарування, спричинене індустріальним розвитком (або, за марксистською термінологією, "капіталізмом"). Згідно з нашою моделлю різка поляризація й соціальна нерівність справді мають місце в епоху раннього індустріального розвитку, однак згодом вони поступово нівелюються за рахунок соціальної мобільності, скорочення соціальної дистанції та зближення рівнів життя. Ніхто не заперечує, що залишається істотна нерівність у сфері власності, але йдеться про те, що тепер це не провокує доленосних суспільних наслідків — ані прихованих, ані явних. Ця нерівність вже не має суттєвого значення.

Набагато важливішим є підхід до самої природи суперечностей в індустріальному суспільстві. Наша модель відрізняється від марксистської тим, що питання про капіталістичну власність взагалі не згадується. Елементами, з яких складається наша модель і на основі яких сформульовано вісім запропонованих ситуацій, є спільність культури, доступ до влади і доступ до освіти. Капітал, власність і багатство ми навмисно не брали до уваги. Ці чинники, яким колись приділялося стільки уваги, поступилися місцем іншому, який визначено як доступ до освіти, що означає доступ до опанування набором умінь, які дозволяють людям давати собі раду в індустріальному суспільстві з його поділом праці. Я вважаю такий підхід цілком слушним. Його часто дотримуються економісти, які сповідають принцип laissez faire (невтручання) стосовно країн, що розвиваються. Надзвичайно бідні верстви (згадаймо хоча б китайських кулі) чудово вправляються з ситуацією, якщо їм Щастить правильно зорієнтуватися, тоді як капітал, що спрямовується на підтримку економічного розвитку, потрапляючи у невідповідні руки, не дає жодного позитивного ефекту. Капітал і капіталізм постають як категорії, яким приділяється надмірна увага.





Розмаїття націоналістичного досвіду


Нашу модель побудовано на основі трьох чинників, кожний з яких є вагомий сам по собі: влада, освіта і спільна культура. З восьми можливих ситуацій, сконструйованих на основі цієї моделі, п’ять не зумовлюють виникнення націоналізму: чотири з них — тому, що немає культурної диференціації, і дві — через те, що питання про доступ до централізованої високої культури взагалі не виникає (один із прикладів, зрозуміло, включено одночасно у дві ситуації). Отже, ми маємо справу з трьома формами націоналізму.

Рядок 2 стосується того, що можна було б назвати класичним габсбурзьким (східно- і південноєвропейським) варіантом націоналізму. Можновладці мають привілей у доступі до централізованої високої культури, яка, звісно, є їхньою рідною культурою, а також до засобів, що дають їм змогу добре пристосовуватися до сучасних умов. Ті, що не мають доступу до влади, не мають і доступу до освіти. Вони, або окремі групи з їхнього складу, пов’язані з народними культурами. Ці останні, якщо докласти серйозних і тривалих зусиль до їхньої стандартизації та пропаганди, можуть перетворитися на нові конкурентоспроможні високі культури, незалежно від того, будуть вони винайденими чи справжніми, закоріненими в людській пам’яті й пов’язаними з історичною політичною одиницею, колись побудованою на основі подібної культури або одного з її варіантів. Таке завдання енергійно й охоче виконують інтелектуали "будителі" певної етнічної групи, і поступово, за сприятливих обставин, ця група створює власну державу, яка підтримує цю новонароджену чи відроджену культуру.

Ситуація, що виникає внаслідок такого перебігу подій, є надзвичайно сприятливою і вигідною для згаданих "будителів", поступово її вигоди можуть стати відчутними і для решти носіїв відповідної культури, хоча не виключено, що вони почувалися б не гірше, будучи асимільованими в культуру попередніх носіїв влади. Ті, хто не належить до нової культури, але живе на території, контрольованій новою державою, самі тепер опиняються перед вибором між асиміляцією, загрозою фізичного знищення чи іредентизмом, змушені або до еміграції, або до переходу на становище незадоволеної меншини. Ця модель відтворюється в різних частинах світу з деякими помітними модифікаціями на зразок так званого "африканського" варіанта (який, звісно, не обмежується Африкою) — він виникає, коли місцеві народні культури неспроможні перетворитися на високі культури новоутворених держав чи то через надмірну чисельність, чи то через внутрішню міжкультурну подрібненість, чи з якихось інших причин.

Ми вже говорили про це у зв’язку з вигаданою Руританією (розділ 5). Тоді я зосереджувався переважно на відмінності між руританським типом (рядок 2) та особливою ситуацією, в яку потрапляють розвинуті індустріальні суспільства, маючи антиентропійні (ті, що стримують мобільність) риси. Йдеться про контраст між перепонами мобільності, які виникають через складності з комунікацією (спілкуванням), та перепонами, що виникають унаслідок складностей з культурною ідентифікацією, або, якщо це більше до вподоби, через легкість визначення нерівності, таврування чи приписування комусь негативного іміджу.

Перепона мобільності, яка виникає внаслідок наполегливого культивування певних ознак упослідженої верстви, є надзвичайно серйозною проблемою, особливо в розвинутих індустріальних суспільствах. Але ця ситуація відрізняється від тієї, яку ми розглядаємо тепер — йдеться про відмінності між рядками 2 і 4. Ситуація, що відповідає рядку 4, є досить цікавою: хтось наділений владою, а хтось: ні. Такому поділу відповідає й культурна відмінність. Однак коли тут йдеться вже про доступ до освіти, помітної різниці між різними групами населення немає. Що ж відбувається тут?

Історична реальність, з якою збігається ця модель, — об’єднавчий націоналізм в Італії та Німеччині XIX ст. Більшість італійців перебувала під владою іноземців, будучи в цьому сенсі політично упослідженою. Більшість німців жила в роздроблених державах, маленьких і слабких за європейськими мірками, неспроможних забезпечити політичний дах загальній німецькій культурі. (У цьому сенсі не менш парадоксальним є те, що багатонаціональна велика держава Австрія намагалася сконструювати щось на зразок такого даху, але викликала цим невдоволення деяких своїх підданих.)

Отже, рівень політичної захищеності італійської та німецької культур був принизливо низьким порівняно з культурами Франції та Англії. Однак, коли йшлося про доступність освіти, ці високі культури забезпечували носіям різних своїх діалектів не гірші можливості. Як італійська, так і німецька були високорозвинутими, стандартизованими літературними мовами. Це були мови літератури високого рівня, розвинутої техніки та етичних норм, мови освіти і науки. Тут не йшлося про комплекс культурної меншовартості. Показники грамотності та освітні стандарти німців майже не відставали (та й чи відставали взагалі?) від подібних показників у французів; так само в італійців — вони цілком достойно витримували порівняння з австрійцями, що панували в Італії. Німецька порівняно з французькою чи італійська порівняно з німецькою мовою австрійців не ототожнювалися з відсталістю культури, отже, їхні носії не відчували потреби у подоланні нерівності в доступі до переваг нового світу. Те, що треба було виправити, — нерівність у розподілі влади і відсутність політичного даху для захисту культури та економіки й інституцій, безпосередньо пов’язаних з нею та покликаних підтримувати її. Рісорджименто 1 та об’єднання Німеччини уможливили подолання цього дисбалансу.

Утім, існує різниця між цим типом об’єднавчого націоналізму, який виступає від імені всебічно розвинутої високої культури, що потребує лише відповідного політичного даху, і класичним габсбурзьким (або ж східно- чи південноєвропейським) націоналізмом. Вона стала об’єктом уваги в блискучому есе покійного професора Джона Пламенаца, яке можна було б назвати "Сумні міркування чорногорця в Оксфорді" 2.



1 Рісорджименто (італ. Відродження) — національно-визвольний рух італійського народу проти австрійського панування, за створення єдиної і незалежної італійської держави (кінець XVIII ст. — 1870). Назва походить від титулу журналу, що виходив у П’ємонті в 1847 р. (Прим. перекл.)

2 Plamenatz J. Two Types of Nationalism // Kamenka E. (ed.) Nationalism, The Nature and Evolution of an Idea. — London, 1973.



Пламенац виділяє два типи націоналізму: "західний" і "східний". Перший — це націоналізм Рісорджименто, об’єднавчий, він є типовим для XIX ст., тісно пов’язаний з ліберальними ідеями; другий — це очевидно без особливих пояснень — представлений націоналізмом із його рідних Балкан. Цілком зрозуміло, що "західний" націоналізм постає у нього відносно лагідним і полірованим, "східний" — відразливим, приреченим на таку роль обставинами, що породили його. (Було б цікаво запитати автора, чи вважав би він ті виразно гострі форми колись відносно лагідного, ліберального і поміркованого "західного" націоналізму, яких той набув у XX ст., лише випадковими відхиленнями, яких можна було б уникнути.)

Логіка міркувань Пламенаца зрозуміла. Відносно поміркований "західний" націоналізм виступав від імені розвинутих високих культур з їхніми узагальненими нормами та чітко визначеними базовими народними культурами: ці високі культури потребували лише незначного пристосування до політичної ситуації та приведення у відповідність з міжнародними кордонами, необхідного для забезпечення стабільного захисту цих культур та їхніх носіїв — тобто того, що вже мали їхні суперники. Для цього вистачило декількох воєнних перемог та копітких і тривалих дипломатичних зусиль. У будь-якому разі кількість розбитих яєць для приготування історичного омлету не була набагато більшою, ніж та, що потрібна для звичайної політичної кухні, яка відповідає загальним політичним умовам і духу часу.

Розглянемо тип націоналізму, який Пламенац назвав "східним". В провадження його принципів, звісно, також вимагало воєнних дій і дипломатичних зусиль в обсязі, не меншому, ніж у випадку із "західним" націоналізмом. Однак на цьому справа не закінчувалася. "Східний" націоналізм не виступав від імені розвинутої, чітко визначеної, кодифікованої високої культури, яка вже визначила лінгвістично свою територію шляхом тривалої та розмаїтої літературної діяльності ще з часів раннього Відродження чи Реформації. Він виступав в обороні високої культури, яка ще перебувала у процесі кристалізації, становлення. Вона намагалася встановити своє панування в умовах жорстоких суперечностей між такими ж культурами, в етнографічному хаосі діалектів, туманних уявлень про історичне чи мовно-генетичне походження в суміші етнічних груп, які щойно починали ототожнювати себе з новонародженими високими культурами. Об’єктивні умови сучасного світу вимагали від них ідентифікації з однією з цих культур. Однак доки цього не сталося, їм бракувало чітко визначеного культурного базису, який мали німці та італійці.

Народи Східної Європи й надалі пов’язані складною структурою кровних, територіальних і релігійних зв’язків. Щоб уніфікувати усе це в рамках єдиного націоналістичного принципу, потрібно було щось більше, ніж декілька битв і дипломатичних заходів. Ситуація вимагала цілеспрямованого, потужного і тривалого культурного будівництва. В багатьох випадках воно передбачало депортації, більш або менш насильницьку асиміляцію, іноді навіть фізичне знищення, і все це — задля встановлення того тісного взаємозв’язку між державою і культурою, який є квінтесенцією націоналізму. Такий спосіб поводження не був наслідком якоїсь особливої жорстокості націоналістів, які іноді вдавалися до згаданих заходів (можна припустити, що ці люди були не гірші й не кращі за інших) — його програмувала логіка ситуації.

Якщо націоналістичний імператив мав реалізовуватися в умовах, які Пламенац охарактеризував як "східні", очевидно, слід було очікувати й відповідних наслідків. Модерне суспільство не може бути побудоване без достатньо повної реалізації націоналістичного принципу, що випливає з нового варіанта поділу праці. Неможливо зупинити гін до індустріального процвітання, коли стають відомими і доступними переваги останнього, а старий устрій уже підірваний назавжди. Звідси — лише один висновок: якщо фортуна буде на вашому боці, якщо вистачить здорового глузду та відданості справі, ціна може зменшитися, однак цілком уникнути плати неможливо.





Націоналізм діаспори


Аналіз відмінностей між рядками 2 і 4 певною мірою перегукується з поділом на "західний" і "східний" націоналізм, запропонованим Пламенацом, однак ми претендуємо на те, що наша схема має певні переваги. Передусім, тут не йдеться про те, що згадані відмінності мають історично випадковий характер — вони випливають з певної гіпотетичної моделі, яку побудовано з урахуванням певних простих фундаментальних чинників. Це надає переваги принаймні тим, хто, як і я, вважає, що варто хоча б спробувати побудувати таку модель.

Утім, є ще одна перевага: цей "конструктивістський" підхід дає змогу ідентифікувати третій варіант націоналізму, який Пламенац не взяв до уваги. Він з’являється як результат подальшого зіставлення тих самих елементів. Цей третій варіант можна охарактеризувати як націоналізм діаспори, і, як засвідчує історія, це насправді дуже специфічний і вагомий тип націоналізму.

Ми наголошували на тому, що традиційне аграрне суспільство використовує культуру передусім для того, щоб відрізнити привілейовані групи, наголошуючи на їхній винятковості та праві на владу, підсилюючи їхню харизму й мінімізуючи небезпеку порушення статусу. Якщо правителі розмовляють однією мовою чи діалектом, особливим чином вбираються та дотримуються певного стилю поведінки, то намагання представників підлеглих верств вдатися до таких самих комунікативних шаблонів сприймалося б як порушення норм чи навіть щось гірше. Це було б нахабством, lése-majesté (образою величності), блюзнірством і святотатством або ж просто чимось кумедним, об’єктом глузування. Глузування — могутнє знаряддя. Воно є найпотужнішим засобом покарання, проти якого раціональні міркування безсилі, навіть тоді (а можливо, саме тоді), коли вирок оголошується найменш кваліфікованим суддею. Утім, не виключається і застосування інших, жорстокіших покарань.

Однак для суспільної та соціальної ідентифікації й відокремлення непривілейованих, знедолених груп так само використовуються культурні та етнічні ознаки. Причому в соціальному сенсі суспільству дуже важливо мати такі групи. Ми вже говорили про те, що в доіндустріальних суспільствах бюрократичні функції найкраще виконували євнухи, священики, невільники та іноземці. Поставити на ключову посаду вільнонародженого громадянина місцевого походження було б дуже небезпечно. Занадто великим був ризик, що він стане постійним об’єктом тиску і спокус з боку місцевих груп і родичів, які намагалися б використовувати його посаду для власних потреб. Так само і він міг би спиратися на них, щоб зміцнювати свої позиції. Лише в сучасному суспільстві кожний стає водночас і мамелюком, і службовцем, здатним виконувати обов’язки чиновника, — потреба в кастрації (фізичній чи соціальній) зникає. Тепер цінується та вважається прийнятним те, що було б політично неприйнятним в аграрному суспільстві, воно стає загальною нормою. У цьому сенсі ми всі тепер оскоплені й стандартно благонадійні. Держава може довіряти нам виконання обов’язків, не перетворюючи нас на євнухів, священиків, рабів чи мамелюків.

Утім, необхідність заповнення номенклатури посад в адміністративних структурах була не єдиною підставою існування верстви парій в аграрному суспільстві. Бюрократії безправних — не єдина форма обмеження повноправної участі в людському житті, а посада — не єдине джерело суспільної влади. Чаклунство, ковальська справа, фінанси, елітарні військові підрозділи, інші види особливих умінь, а за певних обставин будь-який важливий вид спеціалізації — містять небезпеку надмірного зосередження влади в руках того, хто володіє цим знанням. Один із способів нейтралізації такої небезпеки — визнання права якоїсь гільдії чи касти на монопольне володіння певною спеціальністю і встановлення правила, згідно з яким відповідна суспільна ніша може бути зайнята лише однією групою. Ця група повинна мати чіткі культурні ознаки, вона не користуватиметься суспільною повагою й не матиме повного доступу до важелів політичної влади і засобів примусу.

Показовий приклад посад, які зазвичай було небезпечно віддавати до рук місцевих повноправних громадян і тому на них призначали іноземців — придворна гвардія та скарбники. Оперування великими сумами грошей передбачає значний обсяг влади, і буде набагато краще, якщо її зосереджено в руках людини, яка не має доступу до вищої влади і почестей, не має права вимагати покори. У традиційному устрої групи, які обіймають ці посади, змирилися з таким становищем, вважаючи за краще зосереджуватися на його перевагах, аніж на недоліках та принизливих моментах. Таким є світ, в якому вони народились, отже, у них нема великого вибору.

Іноді декому з них доводиться надмірно страждати, однак загалом існує певний баланс між принадами і вадами їхнього становища.

Ситуація докорінно змінюється в мобільному, анонімному централізованому масовому суспільстві. Ці зміни передусім стосуються тих груп населення, які зосереджуються у сфері грошового обігу, торгівлі й загалом міських професій. З поширенням мобільності та нестабільності номенклатури спеціальностей стає нереальним утримання монополії певної культурної групи на певний вид діяльності. Коли така значна кількість членів суспільства претендує на ці не надто виснажливі й, за визначенням, прибуткові професії (якщо вони не є об’єктом конфіскацій), навряд чи вдасться зберегти їх лише для якоїсь однієї групи, а тим більше для групи з певними особливими ознаками.

Водночас ці спеціалізовані групи, які колись були об’єктом сегрегації, тепер, коли йдеться про те, щоб пристосуватися до нового способу життя, мають очевидні й помітні переваги. Їхня звичка до міського укладу, призвичаєність до раціональних розрахунків, комерційна жилка, високий рівень грамотності й, можливо, належність до кодифікованої релігії — усе це дає їм набагато більше шансів знайти своє місце в новому устрої, ніж старому правлячому класу чи селянству.

Нерідко суспільствознавці, навіть учені такого рівня, як Макс Вебер, твердять про наявність подвійних стандартів у таких малих груп: внутрішніх, яких дотримуються всередині групи, і зовнішніх — менш зобов’язуючих і аморальних — для решти. Зрозуміло, що вони справді мають такий подвійний стандарт, але зміст його цілком інший. Їхні взаємини із зовнішнім світом раніше будувалися на виконанні певних специфічних функцій чи постачанні специфічних товарів. Їхня репутація і достаток повністю залежали від сумлінності у виконанні обов’язків, а їхня професійна сумлінність була добре відомою. Це помітно відрізнялося від моральних настанов у зовнішньому світі, де акт продажу товару був чимось більшим за звичайний гендель. Тут сторони були також родичами або одноплемінниками, союзниками або ворогами тощо. Отже, угода не обмежувалася продажем саме цього товару саме за цією ціною. Це завжди був розрахунок на додаткові переваги або пересторога Щодо можливого обману. Обидві сторони розраховували на значно триваліші стосунки і зобов’язання, отже, намагалися привнести щось більше. З іншого боку, якщо вони були незадоволені результатами угоди, виникала загроза іншим зв’язкам і взаєминам, тому, щоб запобігти висловленню цього невдоволення, вдавалися до такого аргумента, як сила.

Перевага ділових відносин з тими, з ким не можна було разом їсти, одружуватися, вступати в політичні чи військові союзи, полягала також у тому, що обидві сторони могли зосереджуватися на раціональному підрахунку вигоди конкретної угоди й очікувати саме того, на що вони розраховували, не більше і не менше. Очевидно, що всередині цих окремих груп відносини також були багатовимірними, а угоди не завжди суто діловими і, отже, не завжди чесними. Однак у ширшому зовнішньому світі той, хто не мав поважного статусу, цінував контракт. Ті, хто мав суспільний статус і повинен був шанувати відповідні права та обов’язки, був позбавлений свободи, необхідної для гендлювання і укладання ділових контрактів. Суспільний статус і шана позбавляли людину вибору, вимагаючи від неї виконання надто великої кількості зобов’язань і правил. Недоступність такого статусу давала людині можливість обирати діло за уподобанням, шукати найвигідніший варіант угоди і виконувати її.

Отже, ми визнаємо, що малі групи мали цей подвійний стандарт, але в сенсі, цілком протилежному тому, який зазвичай вкладається в це поняття. Для тих, хто не входив до їхнього складу, вони демонстрували надійність, яка була очікуваним, сутнісним елементом сучасних, спрощених відносин. Проте всередині групи ділові відносини мали таку неоднозначність, яка в сучасному баченні сприймалася б як корупція. Звісно, у масовому, мобільному й анонімному суспільстві одноразові, однотипні ділові угоди стають загальною нормою, а не специфічною рисою відносин особливих груп.

В умовах модерного розвитку старі спеціалізовані малі групи нарешті отримують раніше недоступні для них права, але водночас втрачають свою монополію і винятковість. Їхній багаж — знання, навички, уміння — дає їм переваги в нових умовах економічної свободи для всіх. Проте він містить традицію політичного безсилля й браку права на суспільний самозахист. Це, власне, було їхньою платою за право першості на певний вид занять: вони мали погодитися на власне політичне і воєнне безсилля для того, щоб отримати дозвіл на володіння засобами, які могли б стати надзвичайно потужними і небезпечними в інших руках. Утім, і без такої традиції політична і збройна слабкість такої групи випливали з її статусу меншості й нерідко були наслідком розпорошення представників цієї групи між різними містами, відсутності компактної, придатної для захисту територіальної бази. Можна пригадати декілька таких груп з тривалою діаспорною, міською традицією і статусом меншин, які блискуче давали собі раду в економічній сфері: передусім це євреї, греки, вірмени і парси 1. Інші групи опинилися в подібному становищі лише внаслідок недавніх міграцій і завдяки новим можливостям (зокрема освітнім), що відкрилися і стали доступними лише в сучасну епоху. Тут можна загадати іммігрантські спільноти китайців та індійців чи народ айбо в Нігерії. Жахливі й трагічні наслідки поєднання в сучасних умовах економічної вищості та культурної окремішності з політичною та військовою слабкістю добре відомі, щоб згадувати про них іще раз. Набір варіантів тут — від геноциду до вигнання. Іноді вдається дотримуватися хисткої рівноваги. Головна проблема полягає в тому, що центральна влада опиняється в цілком іншій ситуації, коли їй доводиться мати справу з розмаїттям спокус і впливів, які радикально відрізняються від тих, що мали вагу в епоху аграрного поділу праці. Тоді в принципі не йшлося про те, що кожний може стати освіченим, мобільним, фахівцем чи бізнесменом; інакше хто мав би обробляти землю?


Коли Адам орав, а Єва пряла,

Хто був тоді бізнесменом? 2



1 Парси (парсі) — замкнута етноконфесійна група в Західній Індії та Пакистані (близько 40 тис. осіб), нащадки персів-зороастрійців, які переселилися в Індію з Ірану в VII-X ст. н.е. (Прим. перекл.)

2 Парафраз англійського народного вірша часів Столітньої війни: Коли Адам орав, а Єва пряла, Хто був тоді дворянином? (Прим. перекл.)



Що ж, дехто таки був. Але вони не становили більшості й не вважалися нормою. Майже суцільно обуржуазнене суспільство було немислимим.

Більшість населення не прагнула статусу меншини, який у будь-якому варіанті був своєрідним тавром. Правителів цілком влаштовувала наявність цього багатого джерела надходжень — беззахисної, економічно спроможної групи, прив’язаної до них саме цією старанно виплеканою і регламентованою беззахисністю.

Однак тепер національний "прогрес" вимагає, щоб буквально кожний рухався у напрямку, що колись був запрограмований лише для малої сегрегованої групи. Колись держава була зацікавлена у захисті малої групи, яку завдяки цьому легко було доїти. Тепер держава більше зацікавлена е тому, щоб позбавити цю меншість її економічної монополії. Заможність і винятковість такої групи дає державі досить великий кредит довіри і співчуття з боку значної кількості населення, коли вона вдається до пограбування та переслідувань цієї меншості. Саме так і трапляється: на догоду більшості організовується приємне (не для його жертв, звісно), захоплююче видовище принижень групи, яка колись викликала заздрість цієї більшості. Право на таке задоволення отримують не лише ті, хто привласнив майно і можливості ізгоїв, а значно більша кількість людей, що, безумовно, бере до уваги держава, здійснюючи таку привабливу й прибуткову для неї політику.

За цих обставин мала група опиняється перед вибором, подібним до того, який мусили зробити згадані нами руританські трудові мігранти (хоч умови вже були цілком іншими). Вона може асимілюватися. Іноді вся група або переважна її частина успішно розчиняється в більшості. Інший варіант — вона зрікається своєї особливої спеціалізації та статусу і створює власну державу, яка стає на захист вже нової, загальної, реформованої національної культури. У такому разі для розсіяного міського населення головна проблема — територіальна база. Руританські селяни, звісно, саме як селяни мали таки базу, яка згодом стала б королівством Руританія, а потім — Руританською Соціалістичною Народною Республікою. Але що мала робити міська, професійно спеціалізована, розпорошена група, слабко або зовсім не пов’язана з селом?

Для такого націоналізму віднайдення території був першочерговою, і, можливо, найголовнішою проблемою. Елліни спочатку думали не так про вихід з Османської імперії, як про зміну її внутрішньої ієрархії та захоплення влади і відродження у такий спосіб Візантії. Перше грецьке повстання 1 відбулося не в Греції, а на території сучасної Румунії, там, де греки були меншиною, яка, між іншим, досить непогано давала собі раду в межах османської системи. Сучасна Південна Греція стала територіальною базою руху значно пізніше.

Найвідоміший і найдраматичніший приклад переможного діаспорного націоналізму — Ізраїль. За висловом Г’ю Тревора-Ропера, це також "останній з найменш типових європейський націоналізм" 2 (Йдеться про те, що він розв’язав проблему Європи і створив проблему в Азії, масштаб якої ізраїльтяни щойно тепер почали розуміти.) Єврейська релігія діаспори зазіхала на Єрусалим; опинившись у Єрусалимі, напівсвітський сіонізм використовував задавнені соціалістичні чи народницькі кліше Європи XIX ст. Двохтисячолітня історія позбавила євреїв територіальної основи як такої, передусім в землі Ізраїльській, перетворивши їх на високоспеціалізований прошарок, розпорошений у структурах інших суспільств. Вони не були тим внутрішньо збалансованим населенням, яке могло б стати основою більш-менш самодостатньої економічно сучасної держави, geschlossener Handelstaat (самодостатньої торгівельної держави). Однак саме така надзвичайна трансформація відбулася під впливом переслідувань, що розпочались у Східній Європі й поширилися на весь континент в часи Голокосту. Картина цих переслідувань є найпоказовішим прикладом того, яка доля може спіткати культурно визначені, економічно привілейовані й політично беззахисні спільноти в нові часи, коли епоха традиційного, органічного поділу праці та спеціалізованих груп відійшла у минуле.



1 Йдеться про грецьке національне повстання проти турецького панування (1821-1829), у результаті якого в 1822 р. було проголошено незалежність Греції. Повстання почалося навесні 1821 р. на території румунської частини Молдавії, яка належала Туреччині, під проводом таємної грецької організації "Феліке Гетерія", створеної в Одесі у 1814 р. (Прим. перекл.)

2 Trevor-Roper H. Jewish and other Nationalism. — London, 1962.



Трансформація, що відбулася в Ізраїлі, суперечила світовій тенденції: частина міського, високоосвіченого, рафінованого, космополітичного населення повернулася на становище сільських замкнених спільнот. Нормальний націоналізм рухається в протилежному напрямку, перетворюючи селян на міських жителів. У цьому випадку виникла справжня потреба у створенні певної кількості сурогатного селянства та ще й з певними визначальними ознаками племінного устрою: одиниці, з яких складалася місцева організація, виконували водночас виробничі й військові функції. Перетворення міських жителів на таких селян-одноплемінників, звісно, було нелегким завданням, і ці штучні селяни-солдати являли собою щось на зразок світського чернецького ордену. Очевидно, що це потребувало і певної ідеології — внаслідок збігу історичних обставин виникла досить споживна суміш соціалізму й народництва, яка здобула популярність у тому інтелектуальному середовищі, з якого цей орден вербував своїх вірних. Такі риси, як орієнтація на сільський спосіб життя, общинність, колективізм, робили цю ідеологію надзвичайно дієздатною. Питання про те, чи насправді сучасна людина добре почувається в кібуцах, як цього сподівалися автори ідеї, поки що залишається без відповіді. Але як спосіб ефективного заселення землі представниками урбанізованих буржуазних верств, захисту в часи воєнної кризи за допомогою мінімальних ресурсів — кібуци довели свою виняткову й безпрецедентну життєздатність.

Соціальна трансформація, культурне відродження, здобуття території та боротьба з природною ворожнечею тих, хто претендував на цю територію раніше, — типові гострі проблеми, з якими доводиться мати справу діаспорному націоналізму. Вони менш гострі у народів, яким вдалося утримати певну частину історичної території. Втім, проблеми, що постають перед культурою діаспори, яка відмовилася від націоналізму, є не менш загрозливими і трагічними, ніж у випадку, коли вона стає на його шлях. Можна стверджувати, що саме крайня небезпека асиміляції дає прихильникам націоналістичного вибору найсерйозніші аргументи.

Небезпечність ситуації, в якій опиняються діаспори, що відмовляються від націоналізму, і той факт, що цю ситуацію породжують загальні умови переходу від аграрного до індустріального суспільства, свідчать про те, що було б помилкою розглядати націоналізм діаспори як приклад, що заперечує нашу теорію націоналізму: "грецький і вірменський націоналізм виникли серед народів, які назагал були багатшими і більш прилаштованими до основ економічного прогресу сучасної Європи, ніж їхні османські мусульманські правителі" 1.

На прикладі Руританії ми доводили, що економічно і політично упосліджене населення було здатне на культурне самовизначення, і саме тому воно рухалося до націоналізму. Однак нестерпність становища, в якому з початком індустріальної епохи опиняються культурно самодостатні й не знедолені економічно (навіть навпаки) групи, полягає саме в політичній безправності, спричиненій їхнім статусом меншини, — усе це випливає з тих самих визначених нами загальних передумов і веде до тих самих висновків, хоча й особливим шляхом. Зосереджуватися лише на економічній упослідженості, яка є надзвичайно важливою в більшості типових випадків, означало б спотворити наш підхід. Індустріальний устрій потребує однорідності всередині політичних одиниць, достатньої для забезпечення належної мобільності й для того, щоб запобігти поєднанню "етнічного" як з перевагами, так і з упослідженістю — економічною чи політичною.



1 Kedourie Е. (ed.) Nationalism in Asia and Africa. — London, 1970. — P. 20. В іншому місці цієї збірки (с. 132) професор Кедурі заперечує теорію, згідно з якою соціальна організація індустріальних суспільств потребує культурної однорідності: "Великі промислові підприємства створюються і розквітають у багатомовних суспільствах: Чехія і Сполучені Штати у дев’ятнадцятому столітті; Гонг-Конг, Ізраїль, французький Алжир, Індія, Цейлон і Малайя — в двадцятому".

.Ми ніколи не стверджували, що велика промисловість може виникнути лише в суспільстві, яке вже стало культурно однорідним. Згідно з нашою теорією, коли індустріальна економіка виникає в культурно розмаїтому суспільстві (або навіть коли у ньому з’являються її перші провісники), тоді виникають тертя, які породжуватимуть націоналізм. За винятком Гонг-Конгу, населення якого складається з китайців, що не бажають жити під сучасним режимом, що панує в Китаї (і де сам принцип формування спільноти виключає іредентизм), жодна країна зі списку Кедурі аж ніяк не є запереченням нашої теорії, навпаки - кожна є її ілюстрацією, даючи парадигмальні приклади запропонованої моделі. Чехія була джерелом прикладів націоналістичної практики і теорії як у чехів, так і у німців; освітня система Сполучених Штатів була спрямована на перетворення розмаїтого емігрантського населення на однорідне, що збігалося з бажанням цього населення. Решта країн, що згадувалися, можуть слугувати ілюстрацією історії націоналізму, іноді в крайніх і трагічних його формах. В Індії справді культурна однорідність іноді співіснує з розмаїттям діалектів: індуси Розмовляють однією мовою", навіть коли вони розмовляють різними мовами. Але наша теорія не виключає і такий варіант.


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.