Попередня     Головна     Наступна

10. ВИСНОВКИ

Існує небезпека, що цю книгу, побудовану на досить чіткій аргументації та присвячену досить конкретній темі, можуть зрозуміти і потрактувати неправильно. Упевненість у можливості такої небезпеки з’явилася у мене після спроб подати попередні, більш спрощені варіанти цього підходу. З одного боку, простота і невибагливість позиції може спровокувати читача на якісь власні ширші асоціації, які не програмувалися автором. З іншого боку — будь-який новий підхід (а я справді дуже сподіваюся, що мій підхід таки новий) може бути сформульований лише тоді, коли для нього буде встановлено окремі власні рамки. Я вважаю, що новий, оригінальний підхід просто неможливий, якщо користуватися наявним набором старих карт із заяложеної понятійної колоди. Цією колодою грали надто часто, і всі загальнодоступні комбінації її набору неодноразово з’являлися на столі. Отже, щоб зробити якийсь внесок у тему, треба перемалювати всю колоду. Це, звісно, справа досить нудна і скрупульозна. Відкрите зведення нових риштовань допускається в математиці, але не у звичайній прозі. Отже, завдання полягає в тому, щоб ненав’язливо послабити тенета звичних асоціацій і виткати нові на засадах, що будуть зрозумілими і прийнятними в контексті, з якого і випливатиме простий висновок, який не буде банальним повторенням пліснявої мудрості.

Про що не було сказано

Чи справдилися мої наміри — про це можуть сказати лише інші. З власного досвіду знаю, що повною мірою таке вдається дуже рідко. Отже, я хотів би скласти список того, чого я аж ніяк не стверджував і до чого мені аж ніяк не потрібно було звертатися для обгрунтування моїх поглядів.

Я не мав наміру заперечувати той факт, що людство в усі часи організовувалося в групи. Навпаки, люди завжди жили групами.

Зазвичай ці групи існували упродовж тривалого часу. Одним із важливих чинників, які обумовлювали їхню стабільність, була відданість людей цим групам і те, що вони ототожнювали себе з ними. Ця риса людського життя не потребує якогось особливого типу економіки. Зрозуміло, що даний чинник не був єдиним у забезпеченні тривалості існування цих груп. Якщо хтось називає його "патріотизмом", я не мав наміру заперечувати, що певною мірою такий патріотизм є однією з найдавніших складових людського буття. (Визначати його силу порівняно з іншими чинниками ми тут не будемо.)

У цій книзі стверджується, що націоналізм — дуже специфічний різновид патріотизму, який поширюється і стає панівним лише за певних суспільних умов, що фактично панують лише в модерному світі, й ніде більше. Націоналізм — це різновид патріотизму, який має декілька специфічних визначальних рис: він спирається на культурно однорідні одиниці, що формуються на тій культурі, яка прагне перетворитися на високу (писемну); ці одиниці мають бути достатньо великими, щоб утримувати власну освітню систему, яка забезпечує функціонування високої культури; внутрішній поділ на жорстко відокремлені підгрупи має бути мінімальним; населення цих одиниць має бути анонімним, рухливим і мобільним, здатним на безпосереднє спілкування: індивід повинен відчувати належність до спільноти не як член якоїсь складової підгрупи, а в силу спільності культурного стилю. Однорідність, письменність, внутрішня анонімність — ключові риси таких спільнот.

Я не стверджую, що культурний шовінізм загалом відсутній у доіндустріальному світі; йдеться про те, що він не мав політичних обладунків чи амбіцій, характерних для сучасного світу. Я не заперечую, що аграрний світ іноді породжував спільноти, які нагадували сучасні національні держави; йдеться лише про те, що в аграрному світі це траплялося, а в індустріальному світі це повинно відбуватися у більшості випадків.

Я не наполягаю на тому, що навіть у сучасному світі націоналізм — це єдина дієва і непереможна сила. Це не так. Час від часу його перемагає якась інша сила, чи інтерес, чи інерція.

Я не заперечую того, що хтось, перебуваючи у рамках доіндустріальних структур може водночас віддавати належне націоналістичним почуттям. Нація може складатися з племен і водночас відчувати себе нацією у зовнішніх відносинах: найпоказовішими прикладами є сомалійці і курди. Але тепер людина належить до якоїсь національної одиниці просто в силу своєї культурної належності, їй нема потреби доводити своє членство в підструктурі, яка опосередковує її належність до більшої спільноти. Я не претендую на те, що мій підхід може пояснити, чому деякі варіанти націоналізму, передусім представлені постатями Гітлера і Муссоліні, набувають таких винятково агресивних форм. Йдеться лише про те, щоб пояснити причини виникнення і поширення націоналізму.

Усі ці зауваження не можуть слугувати страхуванням від протилежних прикладів, яке зрештою може звести зміст головної тези до нуля. Ми лише зазначаємо, що в складному світі, на макрорівні інститутів та угруповань дуже рідко доступні й узагалі навряд чи можливі будь-які узагальнення без винятків. Утім, це не означає, що не існує загальних тенденцій, які не можна було б відстежити чи пояснити за допомогою суспільних наук.

Підсумок

У цьому випадку, як і в деяких інших, описуючи явище достатньо виразно, ми наближаємося і до його чіткого пояснення та розуміння. (Можливо, ми тоді, власне, й описуємо речі добре, коли самі розуміємо їх.) Погляньмо на історію національного принципу; або ж порівняймо дві етнографічних карти: одну з донаціоналістичної епохи, іншу — з того часу, коли принцип націоналізму увійшов у повну силу.

Перша карта нагадуватиме картину Кокошки ¹. Ми побачимо таку суміш кольорових плям і точок, що нам важко буде охопити чіткий образ в деталях, хоча він на картині є.

¹ Кокошка Оскар (1886-1980) — австрійський художник-експрєсіоніст. Його картини написані в різко імпульсивній, нервово-напруженій манері з використанням багатства кольорової гами. (Прим. перекл.)

Величезна розмаїтість, різнобарвність і складність — характерні ознаки окремих частин цілого: дрібні соціальні групи, ці атоми, з яких компонується картина, мають складні, невиразні й багатовимірні зв’язки з багатьма культурами: одні пов’язані мовою, інші — панівною релігією, треті — якимось особливим варіантом релігійних вірувань та обрядів, четверті — відданістю певній владі тощо. Коли доходить до того, щоб намалювати картину політичної системи, рівень складності не менший, ніж коли йдеться про культуру. Слухняність і відданість в одній справі і в одній ситуації не обов’язково будуть такими самими, коли йдеться про іншу мету та інший контекст.

Погляньмо тепер на етнографічну та політичну карту сучасного світу. Вона нагадуватиме вже не Кокошку, а радше Модільяні. Тут майже немає напівтонів, малюнок чіткий, його деталі відокремлені одна від іншої, видно, де починається один фрагмент і де закінчується інший, майже без розмитих чи змішаних тонів. Переходячи від карти до реальності, яку вона відображує, ми бачимо, що майже вся політична влада сконцентрована в руках однієї інституції, достатньо великої й достатньо централізованої держави. Загалом кожна така держава визначається певним типом культури, який вона водночас репрезентує і підтримує, одним стилем спілкування, який панує в її кордонах і сталість якого залежить від централізованої освітньої системи. Цією системою опікується держава, що має монополію на легітимізовану культуру майже тією самою, а іноді й більшою мірою, ніж у монополії на легітимізоване насильство.

Якщо ж поглянути на суспільство, контрольоване такою державою, ми побачимо, чому все складається саме так. Його економіка залежить від мобільності та здатності індивідів до спілкування на такому рівні, який забезпечується соціалізацією цих індивідів засобами високої культури, соціалізацією такого рівня, який є недосяжним у попередні часи, коли вона здійснювалась у процесі "навчання на роботі", як частина "науки життя" в межах місцевих спільнот. Такий рівень уможливлюється лише справді масштабною і єдиною освітньою системою. Крім того, економічні умови не дають змоги Цим індивідам бути водночас і солдатами, і громадянами місцевих Дрібних спільнот; вони мають делегувати комусь ці види діяльності, щоб мати можливість виконувати свої основні обов’язки.

Отже, економіка вимагає як нового типу централізованої культури, так і централізованої держави. Культурі потрібна держава. Але й держава, очевидно, не може покладатися на розмиті підгрупи, вона потребує однорідного культурного поля для своєї пастви, коли їй потрібно або підтримувати порядок, або утримувати той мінімальний рівень громадянської свідомості й моралі без яких суспільне життя стає проблематичним. Не спільнота, а культура формулює наявні внутрішні норми. Одне слово, взаємодія сучасної культури і держави є чимось цілком новим і логічно випливає з вимог сучасного економічного життя.

Наша головна теза є дуже простою. Суспільство, яке виробляло їжу, було передусім суспільством, яке давало змогу частині людей не бути виробниками їжі, але більшість людей (крім спільнот паразитарного типу) повинна була працювати у цій сфері. Саме індустріальному суспільству вдалося позбутися такої необхідності.

Воно піднесло поділ праці на новий безпрецедентний рівень, однак найважливіше те, що воно породило новий вид поділу праці, той, що вимагає від людей здатності переходити від одного виду професійної діяльності до іншого навіть упродовж життя однієї людини, не кажучи вже про різні покоління. Їм потрібна спільна культура, і саме розвинута писемна висока культура. Вона вимагає від них здатності спілкуватися між собою і з новоприбулими незалежно від контексту і не лише віч-на-віч, а опосередковано, за допомогою стандартних засобів комунікації. Усе це — мобільність, комунікабельність, високий ступінь спеціалізації — породжується невгамовною спрагою індустріального суспільства до постійного зростання і добробуту, яка змушує його суспільні одиниці бути великими і культурно однорідними. Утримання такої високої (тобто писемної) культури потребує захисту держави, централізованого інституту чи групи інститутів, які спеціалізуються на підтриманні порядку та законності й здатні накопичувати і розподіляти ресурси, потрібні як для підтримання високої культури, так і для поширення її серед населення — таке досягнення було неможливе і незбагненне в доіндустріальному світі.

Високі культури індустріальної епохи відрізняються від високих культур аграрної доби багатьма важливими і чітко визначеними параметрами. Аграрні високі культури були витвором меншості, привілейованих фахівців, вони відрізнялися від роздроблених, некодифікованих народних культур більшості і прагнули панувати над ними. Ці високі культури породжували письменну верству, яка рідко ототожнювала себе з однією політичною одиницею чи лінгвістично відмежованим простором певної народної культури. Навпаки, вона прагнула бути надетнічною і надполітичною. Її представники часто трималися мертвої або архаїчної мови і не мали жодного бажання пов’язувати її з мовою повсякденного чи господарського життя. Їхня нечисленність й спрямованість на політичне панування були їхньою суттю; можливо, тоді суттю аграрного суспільства було те, що більшість його населення складалася з виробників їжі, які не мали доступу ні до влади, ні до високої культури. Ця верства була пов’язана не так з державою і світською культурою, як з релігією і церквою. В Китаї висока культура, пов’язана більше з етичною системою та державним чиновництвом, ніж з релігією і церквою, була в цьому відношенні (але тільки в цьому) винятком і своєрідним прототипом сучасного взаємозв’язку між державою і культурою. Там висока культура співіснувала й надалі співіснує з розмаїттям діалектів.

Натомість висока культура індустріальної епохи, хоч би якою була її історія, вже більше не пов’язана з релігією і церквою. Для її утримання потрібні ресурси держави, сумірної з суспільством, а не ресурси церкви, яка є надбудовою над ним. Економіка, побудована на принципі зростання і на постійному оновленні знання, не буде серйозно узалежнювати свою культурну машину (без якої вона не може існувати) від якоїсь релігійної доктрини, що швидко застаріває й нерідко стає просто пережитком.

Отже, культура потребує підтримки саме як культура, а не як канал поширення релігії чи додаток до неї. Суспільство поклоняється собі чи власній культурі безпосередньо, а не крізь туман релігії. Виникнення націоналізму є зовнішньою ознакою переходу від одного типу високої культури до іншого. Втім, хоч би як ми трактували цю складну і фундаментальну проблему, очевидно, що зародження індустріального світу було в якийсь спосіб тісно пов’язане з протестантизмом, що мав дуже важливі риси, характерні для цього новонародженого світу, риси, які також спричинилися до зародження націоналізму. Наголос на письменності та самостійному опануванні священних текстів, унітарианство без духовенства і монополії на священне, індивідуалізм, який перетворив кожну людину на власного священика і духівника, незалежного від інших у спілкуванні з Богом, — усе це було предтечею анонімного, індивідуалістичного, масового суспільства, позбавленого жорстких внутрішніх бар’єрів, у якому переважає відносно рівний доступ до високої культури, до норм якої всі долучаються самостійно, через письменність, без посередництва привілейованих фахівців. Рівний доступ до слова Божого вимостив шлях для рівного доступу до високої культури. Грамотність перестає бути спеціальністю, фахом — вона стає передумовою для набуття будь-якої спеціальності в суспільстві, де кожний є фахівцем. У такому суспільстві людина стає лояльною передусім до того, що забезпечує грамотність і політичний захист для неї. Рівний доступ віруючих до Бога поступово перетворюється на рівний доступ невіруючих до освіти і культури.

Таким постає сучасний світ протегованих державою, однорідних, всеохопних культур, в яких статус не має істотного значення, натомість на передній план виходить мобільність, завдяки якій забезпечується повсюдне проникнення і панування єдиної високорозвинутої високої культури. У словах Вебера про витоки сучасного світу є глибока іронія: він виник тому, що певні люди надто серйозно сприйняли своє покликання — це, власне, і породило світ, в якому вже немає жорстко визначеного покликання, де існують спеціальності, але вони стають тимчасовими і варіативними, не вимагаючи незмінної відданості їм, де визначальним є етап освіти, що формує свідомість особистості, пов’язаний з виробленням не спеціальних, особливих навичок, а загальних, типових знань і умінь, яких потребує одна спільна висока культура, яка визначає "націю". Саме тоді й лише тоді така нація і культура стає природною суспільною одиницею, яка не може нормально жити без власної політичної оболонки — держави.

Попередня     Головна     Наступна