Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
3. КОРОТКА ІСТОРІЯ ЛЮДСТВА
Ми почали з двох базових понять, на яких ґрунтується загальна система наших міркувань: культура і організація. Впродовж історії людства їхнє співвідношення і характер взаємодії радикально змінювалися. Нижче пропонується короткий огляд основних історичних епох саме під цим кутом зору.
Історію людства можна поділити на три головні епохи: збиральницьке, аграрне та індустріальне/наукове суспільство. Триби, або невеликі общини епохи збиральництва, були надто малими, щоб взагалі постало питання про націоналізм. Перемішування груп іноді спричиняло щось на зразок багатокультурності, навіть у невеликих групах (Клод Леві-Строс якось натрапив на таку в джунглях Амазонії), можна також говорити про досить часті міжкультурні контакти. Проте ембріональність політичного проводу і відсутність "високої" (кодифікованої, писемної) культури означали, що проблеми взаємин держави і культури, тобто грунту, на якому виникає націоналізм, просто не існувало. Коли немає ні держави, ні формальної освіти, навряд чи постає питання, яка саме культура спирається на державу через освітню систему.
Щоправда, націоналізм може стати на порядку денному в деяких доаграрних суспільствах у разі, якщо вони доживають до сучасності: кількісна мізерність їхнього населення (порівняно з відповідними розмірами аграрних та індустріальних суспільств) і відносно велика територія розселення уможливлюють поглинання їх чужинцями та включення до складу політичних одиниць, де панують більші етнічні групи. Території їхніх традиційних занять, полювання, рибальства чи збирання нерідко багаті на природні ресурси. В сучасних умовах це іноді стає підставою для висування вимог щодо їхніх прав як корінного населення і навіть визнання цих прав. Щоправда, часто трапляється й таке, що ці права брутально порушують (туарегам, наприклад, важко було б довести свої права на нафтові родовища Сахари, де вони випасали верблюдів); іноді доходить до крайніх випадків, коли таке населення стає об’єктом брутального знищення задля безперешкодної експлуатації природних багатств. Це важлива тема гострих дискусій, предмет уваги гуманітаріїв, сповнених бажання зупинити експлуатацію (а часом і геноцид) слабких етнічних груп; вона є також об’єктом уваги етнографів, які прагнуть зберегти крихти "світу, що зникає". Утім, "націоналізм" у будь-якому вигляді, наближеному до його сучасних форм, не стояв на порядку денному серед народів, що перебували на доаграрному ступені розвитку, — ні до неолітичної революції, коли все людство ще перебувало на цій стадії, ні пізніше, коли племена збирачів збереглися лише в ізольованих частинах світу (Австралія, наприклад) або на окраїнах світу аграрного. Однак тепер націоналізм стає для них актуальним. Рибальські племена за Полярним колом, як у Старому, так і в Новому світі тепер мають організацію і набули "національної" свідомості в опорі, скажімо, російському, або, якщо комусь подобається більше, квебекському вторгненню.
Аграрна епоха є цілком іншою. В її межах відбувається колосальне зростання населення, зумовлене збільшенням можливостей як виробництва, так і зберігання сільськогосподарської продукції. Це, у свою чергу, призводить до величезного урізноманітнення структури професій, складнішого поділу праці і суспільної організації. Поряд зі збільшенням кількості занять і подрібненням спеціалізації в економічній сфері (до сільськогосподарських додаються ремісничі й торгівельні спеціальності) з’являються Червоні і Чорні, великий прошарок фахівців з примусу і насильства, з одного боку, а з іншого — спеціалістів зі служби Божої, Писання, вічного спасіння, лікування, спілкування з надприродними силами. Централізована політична влада (іншими словами — держава), хоча й не перетворюється в аграрному світі на повсюдну форму організації суспільства (декому вдається налагодити управління через ритуальні підгрупи, які мають авторитет, освячений релігією, і підтримувати у такий спосіб баланс влади всередині суспільства), стає найпоширенішою і, можливо, найважливішою формою політичної організації. Ієрархічна будова суспільства стає нормою, тобто можна сказати, що процеси ускладнення структури суспільства і формування його ієрархії розвиваються синхронно.
В аграрну епоху держава представлена у досить великій кількості суспільств, так само як і культурна диференціація: отже, для народів цієї епохи вже постає питання про взаємини між політичною владою і культурою. Іншими словами, виникає проблема націоналізму: створюються надзвичайно сприятливі передумови для того, щоб хто-небудь висунув теорію, згідно з якою легітимною політичною одиницею є тільки така, що охоплює всіх представників певної культури і нікого крім них. Спрощуючи це до рівня гасла — Руританія для руританців! Руританці — єднайтеся у священній батьківщині! І не дозволимо чужинцям, неруританцям, витоптувати нашу святу землю (дозволимо тут оселитися хіба що невеликій кількості чемних гостей, які не забувають, що вони в гостях, і не обіймають ключових посад).
Отже, виникає ситуація, коли поява такої теорії стає можливою: наявні ідеї, потрібні для її оформлення; актуалізується проблема природи легітимної політичної одиниці та влади, проблема, яка може породжувати націоналізм. В ужиток входить письмо, відповідно, виникає ідея кодифікації культури, її норм і їх поширення через формальну освіту. Отже, виникає можливість появи націоналістів. Однак, хоч і не можна сказати, що націоналістів не було зовсім, навряд чи можна стверджувати, що вони голосно заявляють про себе. Чому?
Основою аграрних суспільств є виробництво сільськогосподарської продукції і відносно стала технологія. Це буквальне визначення аграрного суспільства. Всередині нього, крім поділу на державні і бездержавні спільноти, існує поділ на спільноти неписьменні і письменні. Останні, можна сказати, здатні зберігати і накопичувати не лише продукти споживання, а й ідеї. Точніше, вони мають у своєму розпорядженні особливо потужні технології для зберігання ідей — на відміну від інших суспільств, здатних "заморожувати" ідеї або якісь окремі фрагменти без письма, в ритуальних формулах, що закріплюють певні способи сприйняття дійсності і поведінки та унормовують їх.
Технологічна усталеність чи застійність аграрного суспільства — надзвичайно важливий чинник. Вона означає, що не слід сподіватися будь-яких радикальних зрушень в обсягах виробництва: зростання можливе лише за рахунок посилення експлуатації однієї з базових складових системи виробництва — землі або робочої сили, — а це обов’язково вступатиме у суперечність із "законом зменшення прибутків". Спрощено — аграрне суспільство має межу в нарощуванні обсягів виробництва, яка визначається усталеністю технології та обмеженістю місцевих ресурсів, доступних цій технології. Існує верхня межа у зростанні виробництва, але такої межі нема у прирості населення. Це мальтузіанське суспільство. Головний наслідок: боротьба за ресурси та робочу силу в такому суспільстві є грою з нульовим результатом. Здобуток одного завжди буде пропорційною втратою іншого.
Аграрні суспільства необхідно є мальтузіанськими. Потреба у трудових та військових ресурсах змушує їх цінувати зростання населення, принаймні чоловічого; технологічна усталеність обмежує продуктивність. Разом ці чинники призводять до того, що власне й уславило Мальтуса: стабільне зростання населення разом з нестабільним зростанням виробництва (якщо воно наявне взагалі) означають, що суспільство завжди стоїть за крок від межі, за якою воно буде нездатним прогодувати всіх своїх членів; періодично, чи то внаслідок неврожаю чи через соціальні негаразди, воно переживає голод.
Голод не б’є наосліп. В аграрному суспільстві люди голодують відповідно до статусу. Аграрне суспільство є системою виробництва і зберігання продуктів; зерносховища і пункти розподілу охороняються, а те, що в них зберігається, розподіляється відповідно до ранжиру. В Північній Африці місцевою назвою однієї з держав була чи залишається Магзен — слово, корінь якого той самий, що й слова "магазин". Термін досить красномовний — уряд контролює розподіл, держава — це головний розподільник.
За таких умов поведінка будь-якої особи чи групи націлена передусім на утвердження власного статусу, а не на підвищення продуктивності. Ваш суспільний статус, пов’язані з ним привілеї та норми розподілу — ось що визначає вашу долю. Надто великий приріст виробництва провокує лише грабунок чи податковий тиск. Іноді прибуток понад норму, якщо його приховати, посилює безпеку власника та поліпшує його становище. Але це рідкість. Частіше ж не багатство торує дорогу до влади, а влада до багатства. Як казали у середньовічній Іспанії, війна є швидшим і почеснішим шляхом до багатства, ніж торгівля. Цей вислів має силу в усіх аграрних суспільствах.
Ця промовиста і значуща настанова виразно відображена у системі цінностей аграрних суспільств. Якщо узагальнювати, можна сказати так: тут зневажають працю і культивують честь, шляхетність. Що таке шляхетність? Культ соціального статусу, агресивності та вправності у насильстві і залякуванні. Це ті чесноти, які найбільше цінують правлячі класи аграрних суспільств. З цих груп складається "шляхта" — сам термін досить виразно окреслює як належність до певної статусної групи, так і наявність цінностей, узагальнених поняттям "шляхетність". Часто згадані цінності "червоних" у різний спосіб сполучаються з цінностями "чорних". Насильство, яке є панівним принципом аграрних суспільств, потребує системи взаємозв’язків, яка у свою чергу, залежить від принципів її легітимації — треба знати, з ким можна об’єднуватися. Насильство є ефективним, якщо його суб’єкти чітко визначені й здатні об’єднуватися в банди, де внутрішня ієрархія є чіткою і зрозумілою. Ритуальне і доктринальне забезпечення цих принципів легітимного членства та провідництва потребує фахівців — кліриків, — і в такий спосіб в аграрному світі розподіляється влада між "червоними" і "чорними". Суспільна філософія Просвітництва XVIII ст. була запереченням цього світу: пригадаємо сумнозвісний афоризм з її арсеналу — останній король, повішений на кишках останнього попа. Просвітництво дало адекватну характеристику засадничих ознак світу, який воно відкидало; помилковим було уявлення, що цей світ з його гнобленням та пересудами є результатом людських глупств і браку "освіченості". Монархи, повішені на кишках попів, можливо, картина приваблива, однак само по собі це дійство не скасовує аграрний світ з його системою цінностей та ілюзій. Ця система укорінена в самій побудові аграрного світу, а не в людській неосвіченості, принаймні, не лише у ній самій.
Таким чином, аграрне суспільство замикається в якомусь зачарованому колі, і важко собі уявити, як можна його розірвати (насправді це таки сталося, однак ніхто впевнено не може сказати, як саме). Аграрний устрій накидає певні цінності, які обмежують нововведення і зростання продуктивності; це усталює патову ситуацію, яка диктує певні цінності, це, у свою чергу... Виходу з цього кола немає. (Точніше, він є, але знайти його вдалося лише раз, якимось дивом).
Усе це нас цікавить лише під кутом зору наслідків для взаємин між організацією і культурою. Аграрне суспільство має тенденцію до ієрархічної організації, де кожний прошарок та його члени ревно охороняє своє суспільне становище та пов’язані з ним привілеї, завзято відокремлюючи себе від нижчих прошарків, які при кожній нагоді на ці привілеї зазіхають. Найнижчі чисельні верстви цього суспільства, виробники сільськогосподарської продукції, також поділені на окремі сільські спільноти. Пересування між ними утруднене, оскільки селяни силою закону чи іншою силою загалом прив’язані до землі. Це дає змогу підтримувати порядок і забезпечувати необхідний прибуток: якщо б Селянам дозволяли шукати кращої долі в добрішого пана, цей суспільний лад було б порушено. У Західній Європі полегшення кріпосного права було пов’язане з нестачею робочих рук, що виникла внаслідок епідемій чорної віспи, — аби заохотити своїх підданих залишатися на місці, дворянство змушене було поводитися з ними лагідніше.
Цінності аграрного суспільства назагал є антиегалітарними. Воно прагне перебільшувати нерівність і приховувати соціальну мобільність, тоді як наше суспільство прагне протилежного. Можна сказати, що в суспільному розвитку діє жорсткий закон: чим складніше і "розвинутіше" суспільство, тим більш воно антиегалітарне 1. Це триває до пришестя модерності, яка через певні причини, про які йтиметься далі, несе із собою протилежні тенденції, якраз і породжує націоналізм.
1 Lenski G. Power and Privilege: A Theory of Social Stratification. — New York 1966. — P. 43.
Аграрне суспільство заохочує культурну диференціацію. Вона забезпечує його життєві функції. Аграрне суспільство побудоване на складній системі суспільних рангів, і для нього дуже важливо, щоб вони були чітко окреслені, внутрішньо і зовнішньо впорядковані. Якщо суспільний статус ясно прочитується в усіх його зовнішніх проявах — способі поведінки, вимові, споживанні їжі, рухах, дозволених межах споживання тощо, — це усуває неясність і зменшує тертя. Якщо статус людини і пов’язані з ним права та обов’язки стають частиною її душі і предметом її гордості, це також зміцнює суспільну дисципліну. У класичному варіанті суспільної теорії аграрного суспільства — платонівскій "Республіці" — моральність визначається саме в цих термінах: вона полягає в тому, щоб кожен елемент ієрархічної соціальної структури виконував властиву йому функцію, а не якусь іншу.
Тут ми підходимо до головного узагальнення стосовно ролі культури в аграрному суспільстві: її головна функція полягає у зміцненні, освяченні, відтворенні того, що чітко окреслене і законне: йдеться про ієрархічну статусну систему суспільного устрою. (Латеральні відмінності між безпосередніми виробниками відіграють дещо відмінну роль у прив’язуванні їх до відповідних спільнот). Отже, якщо саме в цьому полягає головна роль культури в цьому суспільстві, вона не може водночас виконувати цілком відмінну функцію — визначати кордони політичної спільноти.
Саме тому націоналізм, який твердить, що легітимна політична одиниця твориться анонімною масою членів однієї культури, не може нормально діяти в аграрному суспільстві. Він суперечить головному системному принципу цього суспільства, статусній ієрархії, відображеній у культурі. Воно не мобільне і не знеособлене, воно прописує своїх членів до їхніх "місць", межі яких окреслено культурними особливостями. В рамках аграрного суспільства спільність культури не утворює політичного зв’язку: досить часто культурні відмінності є виявом соціальної взаємодоповнюваності та взаємозалежності. За цих умов культурні відмінності часто працюють на політичну єдність цілого. Типова політична одиниця аграрної епохи зазвичай охоплює площу або меншу за культурний ареал — міста-держави, сільські общини, племінні сегменти, — або набагато більшу — культурно змішані імперії не мають жодних мотивів, аби обмежувати своє розширення, коли доходить до діла з мовними чи культурними кордонами (про які вони часто взагалі не здогадуються і які їх, власне, не цікавлять). Найтиповіша політична одиниця аграрної епохи зазвичай прагне спиратися на обидва принципи: трансетнічна імперія охоплює субетнічні спільноти, використовуючи їх для впливу, збирання податків та представництва своїх інтересів.
Типові форми насильства і агресії були не стільки між- скільки внутрішньокультурними. Феодальні усобиці відбувалися між кланами, що належали до ширшої спільної культури, аристократи принципово викликали на дуель лише людину рівного звання. Коли конфлікт виходить за межі локальної групи, він зазвичай не має культурно-мовних ознак, навіть якщо вже трапляється поза їхніми рамками. Суперечки і протистояння серед селян стосуються місцевих ресурсів, відповідно, противники часто належать до однієї культури. Є щось неприродне в тому, щоб люди з різних географічних територій, які не мають реальних спільних чи протилежних інтересів, раптом почали б групуватися просто в ім’я спільності мови: така ідея, цілком відсутня в аграрному світі, виникає вже в модерні часи. Марксисти наполягають на тому, що "насправді" конфлікт виникає між класами, але хоча це і трапляється іноді, за особливих обставин (передусім у частково комерціалізованих містах-державах, блискуча література яких надто потужно вплинула на європейське бачення історії і спричинила його піддатливість до марксизму), проте загалом це не відповідає дійсності. Марксисти можуть врятувати свою теорію від спростування її фактами, пропонуючи свій варіант "пробудження": там, де націоналісти знаходять сплячі нації, марксисти говорять про приспані класи. Класи "в собі" мають стати класами "для себе" ще перед тим, як давній прихований конфлікт стане очевидним для його учасників. Подібно до націоналістів марксисти вважали себе будителями: просто вони мали власну сплячу красуню. Дюркгайм, який вбачав у відмінностях між людьми шлях до їхньої взаємодоповнюваності, до миру і співіснування, а не до конфлікту, був ближчий до істини, ніж Маркс, хоча він помилився, змішуючи компліментарність розвинутих аграрних цивілізацій з індустріальною.
Насправді історія не зводиться ні до класового, ні до національного протистояння. Впродовж усієї історії люди воювали, ненавиділи і вбивали одне одного, не надто зважаючи на мову, расу чи етнічні ознаки, віру чи колір шкіри. Дискримінації щодо вибору об’єктів для вбивства чи експлуатації не було. Ознаки того, що конфлікт є класовим чи національним, нав’язування класового чи культурного критерію у виборі союзників — це з’являється лише за особливих обставин, які діють у нашому сучасному світі. Формулювання принципу, побудованого на абстрактній категорії як підстави для конфлікту, вимога, щоб суперники могли ототожнити себе з якимось загальним поняттям (тобто "нацією"), є чимось специфічним. Назагал людям байдуже, кого ненавидіти.
Усе це не означає, що культура не має політичного значення — хоча зазвичай вона більше окреслює вертикальні статусні межі, ніж латеральні територіальні кордони. Іноді культура майже невидима: наприклад, деякі берберські племена дотримуються "арабської" версії про своє походження, яка поєднує їх з Близьким Сходом і навіть біблійними легендами і Кораном. При цьому ніхто не цікавиться питанням, чому б це прибульцям з Близького Сходу треба було перетворитися на цілком нову мовну групу, коли вони оселились у Північній Африці. Міфи, які зіставляють ідентичність з генеалогіями, просто не згадуються, коли йдеться про те, що для нас є безперечним етнографічним фактом. Культура і мова майже невидимі, і в будь-якому разі їх не беруть до уваги у процесі творення образу, який має визначити місце певної групи у ширшому оточенні і породити чи бодай уможливити її політичну лояльність. Зауважимо, що це є відмінною рисою в центральному Марокко, тоді як у сусідньому південному Тунісі мовно-культурна межа (між берберськими і арабськими діалектами) стає видимою — тут вона обумовлена релігією (берберська мова ототожнюється з поверненням до єресей минулого).
В інші часи культура вже цілком зрима, вона навіть може стати об’єктом поклоніння. Навряд чи хто стане заперечувати, що давні греки були шовіністами в культурному сенсі, що вони були цілком упевнені у своїй культурній самобутності та вищості. Але це не спричинило прагнень до політичного єднання, яке згодом було нав’язане македонцями, що перебували на периферії еллінського світу. Можна шукати коріння націоналізму в давньому Ізраїлі, де засадничо (в основі своїй) унікальне і потенційно універсальне божество стало, принаймні тимчасово, патроном для культурно означеної окремішної клієнтури 1.
Якщо дивитися на епоху, більш наближену до нового часу, можна було б стверджувати, що гуситський рух XV ст. був свого роду чеським націоналізмом, хоча цей випадок є досить суперечливим з огляду на те, що межа між гуситами і католиками перетинала мовний кордон між Богемією і Моравією. Можна припустити, що певні суспільні риси аграрного світу — бюрократична централізація (чи то в китайській імперії, чи то в обох частинах Римської) — могли спричинитися до чогось на зразок культурної гомогенізації, якої потребував націоналізм. Очевидно, що бюрократична централізація Просвіченого Абсолютизму XVIII ст. підготувала ґрунт для націоналізму 2. Так само релігійні рухи "протестантського зразка", які обстоювали універсалізацію духовенства і прямий доступ до божественного через Святе Письмо, мали схильність ідентифікувати себе з культурою, нехай такою, що узаконювалася зв’язком з вірою та шляхом до спасіння. Утім, ці різноманітні винятки залишаються нетиповими і не суперечать узагальненню, згідно з яким в аграрному світі назагал культурна подібність не стає чинником політичного єднання, а політична спільність не потребує культурної спільності. Одного дня все мало стати інакше.
1 Cruise O’Brien C. God Land: Reflections on Religion and Nationalism. — London: Harvard University Press, 1988. — Ch. 1.
2 Mann M. The emergence of modern European nationalism // Hall J. A. Jarvie I. C. (eds) Transition to Modernity: Essays on Power, Wealth and Belief. — Cambridge, 1992.
