Попередня     Головна     Наступна





10. "КОРІННЯ" І РОЗУМ



Література першою виступила проти раціоналізму Просвітництва. Холодний подих раціоналістичного світогляду уразив все, навіть таке почуття, як любов, і це вже було зазіхання на те, що ми цінуємо найбільше. Найвидатніший представник холодної раціоналістичності Просвітництва — Кант — визначав любов як різновид усвідомленого морального обов’язку. Це цілком відповідало його власній філософській системі: почуттями не можна керувати, вони не можуть бути частиною наших чеснот і нашої ідентичності, отже, любов як вимога християнської моралі (якої він дотримувався, вважаючи її ненауковою формою власних поглядів) не належить лише до сфери почуттів. Почуття не можуть вважатися вартісними складовими нашої людської суті. Контрольований нами моральний обов’язок, побудований на визнанні універсальних законів, — ось що може бути нашою справжньою ідентичністю.

Фрідріх Шіллер, видатний представник Романтизму, іронізував з цього приводу, зазначаючи, що визнання морального обов’язку самим Кантом стосовно його друга знецінюється тим, що це спричиняється саме почуттям.

Можна було б припустити, що звинувачення в сухому раціоналізмі, у підпорядкуванні почуттів холодному розуму не стосуються іншого представника Просвітництва — Девіда Г’юма. Він вважав почуття основою людської мотивації та моралі. Звісно, не згадати про Г’юма не можна: Просвітництво досягло своїх інтелектуальних вершин не лише в Кенігсберзі, а й в Единбурзі. Проте приклад Г’юма скоріше підтверджує, ніж заперечує наші міркування.

Безперечно, він справді вважав почуття основою моралі та дії. Однак постає питання: які саме почуття покладено в основу моралі? За Г’юмом, це почуття безстороннього спостерігача, вони не опосередковані його власною позицією чи смаками. (Такий метод визначення справедливості тверджень, як "вуаль необізнаності", який подають як нове наукове відкриття, насправді має досить давнє походження.) У цьому варіанті Просвітництва, згідно з яким людина є більшою мірою продуктом почуттів, ніж розуму, також міститься універсалізм, відсторонення від місцевого, специфічного.

Зрештою, звернімося до двох головних моментів, які є основними у протистоянні Просвітництва і Романтизму: там, де перший наголошує на розумі та вселюдськості, другий підносить почуття і своєрідність, передусім культурну. Ці взаємні заперечення, звісно, були тісно пов’язані: якщо настанови розуму універсальні (чинні для всіх, завжди і повсюдно), стосунок до конкретних спільнот, "культур", які породжені спільністю почуттів, поділяють лише члени спільнот, незрозумілий тим, хто до цих спільнот не належить. Почуття не породжуються раціональними причинами, а розум, якщо він взагалі в цьому разі має значення, є універсальним явищем. Раціональність, розумна обумовленість не можуть бути способом визначення належності до ексклюзивного клубу, почуття — може. На відміну від братерства всіх людей, що його підносило Просвітництво, нації є ексклюзивними клубами. В основі членства тут — почуття, почасти тому, що лише воно сумірне з їхньою окремішністю, почасти тому, що воно дає життєву силу, робить життя барвистим. Найбільший закид Романтизму стосовно Просвітництва — це те, що холодний, безкровний раціоналізм та універсалізм останнього позбавляв його життєвості, тепла і чуттєвості.

Саме тому перший протест проти Просвітництва прозвучав у літературі романтиків, обурених вторгненням холодного розуму в такі сфери, як кохання і сексуальність. Утім, Романтизм не обмежився літературою та особистим життям, він перекинувся на науку, поширив свій вплив зі сфери персонального на політичне життя. Цей процес тривав майже чверть століття, в часи революційних і наполеонівських воєн: він розпочався культом розуму, а завершився містичним культом Імператора та воєнних авантюр, цілком у дусі принципу "мистецтво задля мистецтва". В епоху еппиі (добропорядної посередності), що запанувала після Реставрації, романтики кохалися в ностальгії за блискучими часами, які вони втратили, і нарікали на безбарвну, нудну повсякденність, яку вони отримали.

Поширення Романтизму з літератури на сферу науки породило таку визначну постать, як Гердер. На його думку, людство — це не механічна множина індивідів, важливою ознакою яких є універсальний розум, тим часом як просторово-часові неповторні ознаки є нібито неважливими. Людство складається з націй/культур, суть і цінність яких — саме у їхній самобутності. Цінність і чесноти людських істот визначаються не тим, що у них є спільного, а тим, що відрізняє одні спільноти від інших. Реальну вагу і значення має саме ця розмаїтість і культурна своєрідність.

Романтизм майже ідеально був пристосований для того, аби забезпечити націоналізм мовою і власним стилем. Власне, так і сталося. Якщо б торговельний та/чи промисловий капіталізм (індустріалізм) призвели до утворення всесвітнього плавильного котла та універсального людства, як пророкували марксизм і лібералізм, філософія Просвітництва могла б стати ідеальним ідеологічним обґрунтуванням цього. Однак з певних причин (які ми розглянули) цього не сталося: принаймні, досі гін до однорідності, до Gleichschaltung породжує не одну всесвітню культуру, а обмежену кількість внутрішньо стандартизованих, зовнішньо різнорідних "національних" культур. Ці культури визначають і творять нації: і це зовсім не те, що проповідують націоналісти, — нібито нації, які існували раніше, змагаються за ствердження та незалежність "їхньої" культури. Саме культури "містять" і творять нації; на початках цього процесу націй не існує. Високі культури та однорідність заступають низькі культури та розмаїтість — цей факт набуває політичного значення: так звані "нації" є його політичним виявом.

Гердерівський культ колективної самобутності та розмаїтості спочатку був досить поміркованим і не мав ознак пізнішої агресивності. Він лише підносив і культивував розмаїтість та заперечував ідею знеособлення людства за якоюсь однією моделлю — версальською чи манчестерською: він заперечував як французький культурний імперіалізм, який заполонив двори та аристократичні доми Європи, так і британську торговельну експансію і голий прагматизм. (Освальд Шпенглер стверджував, що під час наполеонівського панування в континентальній Європі французькі армії фактично слугували знаряддям поширення британських ідей. Можна припустити, що імператорська гвардія не усвідомлювал що вона діє в інтересах Адама Сміта і Девіда Г’юма.) За цих умов спокійний, неафектований гердерівский культ народної культури та розмаїтості був явно привабливим.

Згодом Романтизм у гуманітарних студіях і науці отримав нового потужного союзника — дарвінізм. Теорія, згідно з якою людина — лише біологічна істота, яка здобуває собі місце під Сонцем у жорстокій боротьбі за виживання в процесі відбору, спричинила серйозні філософські та політичні наслідки. Якщо людина — це лише різновид тваринного світу, якими аргументами можна підтвердити її зазіхання на відмінність від цього світу? Чим можна довести її претензії на те, що вона має таку унікальну рису, як розум? (Деякі мислителі Просвітництва також спокушалися цими питаннями, але їм бракувало біологічних даних, щоб сформулювати їх.) Може, так званий розум — це лише один із засобів задоволення інстинктів? Якщо саме жорстока боротьба за виживання є засобом розвитку, чому не вважати її незмінною передумовою досконалості, фізичного здоров’я і справжньої самореалізації? Подібні ідеї сформулював Ніцше, поєднавши традицію літературного Романтизму з реальними або вигаданими даними біології.

Таке поєднання гердерівського культу самобутньої спільноти з дарвінізмом у дусі романтичного Ніцше створило вибухову суміш. Спільнота набувала не лише культурної, а й біологічної самобутності: вона мала не лише захищати власний культурний ареал, а й стверджуватися політично, і агресивність тут була не засобом, а метою, оскільки ставала вираженням і передумовою справжньої життєвої сили. Натомість блідий універсалізм Просвітництва був вираженням дрібничкової мудрості слабких, світським варіантом підстаркуватої релігії слабкодухих; він був наслідком патології та її виявом.

Цей заклик — природне продовження декількох фундаментальних здобутків європейської думки та етики (передусім натуралізму Просвітництва і романтичного культу агресії та неспокою) — збігся в часі з піком економічних злиднів і негараздів, породжених промисловим капіталізмом. Це був колосальний тектонічний зсув, спрямований проти цих злиднів і універсалістської ідеології, яка прагнула їх узаконити, повернення до старих войовничих цінностей аграрного суспільства, до ситуації, коли добробут пов’язується із землею, з життєвим простором (Lebensraum). За таких умов заклик націоналізму ставав надзвичайно потужним. У першій половині XX ст. спостерігалась одночасна взаємодія всіх цих чинників, передусім у політичній сфері. Саме цим можна пояснити найвищу вірулентність націоналізму в цей період.














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.