Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня         Ізборник         Наступна





Розповідь про те, як Хмельницький після Зборівського миру спробував послати на сейм київського митрополита, та про місце в сенаті



Щойно відійшов Хмельницький із своїми загонами з-під Збарожа, як повиходили з міста на ринок і поляки. Повиходили після дев'яти тижнів облоги, йшли нужденні, худі, схожі на мертву скотину, або як потойбічні привиди. Ледве переставляючи ноги, під вітром качались, хто тримався за кінські стремена, хто за хвіст, вони не помишляли вже про труд люду убогого, не помишляли про курей, гусей, качок, про хату чи м'ясо, а спрагли ковтка води чистої та шматочка хліба. Отак усмирив їх господь, підданних на ноги поставивши, а гордих на землю повернувши. Усмирив та не зовсім, бо, перепочивши, знову зібралися на сейм у Варшаві і всю вину за мир Зборівський почали на короля складати. Одні злословили, що король побратався з ханом, і допікали — «непогано і красно, як брати рідні, жити вкупочці» — інші піднімали на глум той день, коли король, мир укладаючи, став не на сторону ляхів, а на бік козаків. «В цей день, — говорили вони, — возрадуємся та повеселімся, оскільки його сотворив господь», а ще інші написали ось такі вірші:


Змінив король стан, тільки не фортуну,

Приніс звідти смерть, не єдину труну.

Зна вітчизна нині сил твоїх блаженство,

Ось тепер і маєш буйне королівство.


Король бачив своїх лихословців, але терпів, бо спроміж ляхів завжди велика незгода — ні королеві не коряться, ні між собою не можуть дійти згоди і скільки ляхів у Польщі, стільки й рад; кожен хоче, щоб його слово зверху було, тому самі й раду скликають й писанієм її утверждають, а опісля від всього того одмовляються. Отак вони вчинили і із статтями Зборівськими, бо ж під Зборовим і король і увесь синкліт польський поклали підписати мир з козаками (ця угода вище наведена), а опісля вирішили інакше і насамперед відкинули пункт, за яким київський митрополит в королівському синкліті має займати місце поруч із королівським примасом.

Коли ж блаженної пам'яті Силівестр Косів, митрополит київський, приїхав до Варшави, то пішов поговір у синкліті, щоб не давати йому місця в сенаті, оскільки він православний, а найбільше ремствували на короля римські епіскопи і таки наполягли на своєму — не допустити митрополита київського, як православного, зайняти місце серед єпископів римських.

Інші ж твердили, оскільки в синкліті раду радять не духовні, а миряни, то не випадає митрополитові київському в синкліті вести мову про мирські справи, і що саме цим мир та згоду з козаками можна зміцнити і непорушно дотриматись зборівських угод. Прочувши це, єпіскопи римські почали ремствувати і, обурившись зовсім, полишили синкліт. Побачивши усе це, Кисіль, сам родом із давніх панів руських, переказав усе це блаженної пам'яті Силівестру Косову і порадив якнайскоріше повертатися до Києва, бо ще чого доброго ляхи (а вони злопам'ятні) заподіють йому щось. Митрополит київський таки поїхав своєю дорогою, полякам же полишив лихо та заповін на майбутнє велике кровопролиття, що триватиме довгі літа, а ненависть аж до сьогодні.





Розповідь про похід козаків на волохів та про польських комісарів


Коли ж Хмельницький повернувся з-під Зборова, люди руські вітали його і виходили стрічати, радісно називаючи переможцем ляхів та визволителем України з-під шляхетської неволі. Хмельницький (завжди маючи три полки козаків та три тисячі татар, що за здоров'ям його пильнували) щедро обдарував хана і випроводив додому. І це тому, що Хмельницький за короткий час так розбагатів, що всього того багатства поляки за довгі літа зібрати б не могли. Та знаючи, що ляхи щодо нього хитрість замишляють і Зборівських пактів дотримуватись не будуть, мислив про все глибоко, у всі боки погляд кидаючи, добре розумів і хана кримського, який почав переговори з майже переможеним королем, бо побачив, що коли б вони перемогли, козаки з поляками можуть навічно помиритися.

Та хан, розуміючи намір козаків (що хоч і перемагали, все ж на певних умовах, коли б ляхи, перебуваючи у великій скруті, звернулися б до них, — були схильні до згоди і співчували обложеному королю, помазанникові божому, як володареві християнському і шкодують, що не намовили його, аби він назавжди їм плату поклав за те, що вони відкинуться від татар і тим спасуть його від неволі) вдався до хитрості і, випередивши козаків, почав переговори. Він хотів продовження війни, без війни йому б життя було за муку, бо завдяки війні у християнському світі він добре наживався і брав великий ясир. Крім того, перетворивши Польщу на пустиню, він поляків виставив зичливцями, а козаків нелюдами, і, несито прагнучи крові християнської, хитрий бусурман конче вирішив замирити козаків з ляхами і об'єднаними силами рушити війною на Москву і таким чином не лише взяти здобич і ясир, а ще й лишити в дурнях царства Казанське й Астраханське.

Добре відчуваючи все це, Хмельницький задумав дати відсіч ляхам та татарам і як син православ'я відразу ж потай відрядив посланців до монарха-одновірця, великого государя московського, і сповістив його про намір татар та ляхів. Він сподівався, що його царській величності ця звістка буде приємною. Тим більше, що вона прийде після спустошень землі руської, після підписання угоди під Смоленськом з польським королем Владиславом та після того, як господь отак немилосердно козацькими руками втихомирив пихатих ляхів. Сам Хмельницький з козаками в той час також був під Смоленськом разом з королем і з болем у серці стежив за подіями, він відчував, що козакам, одновірцям московським, дуже скоро слід ждати ще більших утисків від ляхів, оскільки в 1634 році польський король під Смоленськом розгромив російського ватага Шейна разом з усім московським військом, полонив гармати і увесь табір. А було, тоді там ще й донських козаків кілька тисяч і німецької піхоти шість тисяч. Ходили вони під орудою Олександра Болеславовича Англіка, під орудою людини, яка добре знала солдатське ремесло і бездоганно могла здобувати міста. Сповнені гніву, поляки тоді рушили походом на Москву, по дорозі взяли в облогу місто Бєлов і тільки, коли турки на прохання Москви послали під Кам'янець-Подільський велике татарсько-турецьке військо під проводом Абаз-паші, це військо було підсилене загонами мултян та волохів, тільки коли постала загроза подвійної війни, тільки тоді вдалося зірвати наступ поляків на Москву. Врешті після того, коли польський коронний гетьман, що стояв на сторожі, разом з своїм військом кварцяним та з козаками прогнали Абаз-пашу за Дунай, цар-государ та король Владислав розпочали переговори про мир. Государ змушений був поступитися і землями, і багатствами, і званнями. Знаючи про все це, Хмельницький послав цареві вість про свої перемоги над ляхами, сподіваючись стати в пригоді його царській величності, оскільки відчував, що і царська величність має цілком досить причин, щоб розірвати нещасливу Смоленську угоду. Крім того, прагнучи якось перепинити підступний намір хана, Хмельницький відрядив гінця ще й до турецького царя, просив допомоги і в нього. Цар турецький гостинно прийняв посланців Хмельницького, послав йому дарунки і наказав мешканцям Силестрії та Дунаю, тим, хто жив під рукою волоських та мултянських господарів, йти на допомогу Хмельницькому. Крім того, вдовольняючи просьбу Хмельницького, турецький володар наказав Василію Лупулу, господарю волоському, віддати свою дочку за сина Хмельницького Тимоша, а якщо ж господар не захоче сам віддати дочку Ірину, то велів зашлюбити її силою. Він чинив це, прагнучи супокою в світі християнському, бо хоч волохи і під його владою перебувають, але всі коряться одному пану-господу і тому хай живуть у спокої та процвітають; та й крім того Русь почала у виправах військових добре процвітати. Недругу ж християнському, хану кримському, бажаючи його війнами міжусобними послабити, він наказав вирушити з Хмельницьким на Волохію, не знаючи, що Хмельницький запрагнув поріднитися з волохами тому, що, на випадок нової війни з ляхами, хоче убезпечити себе з боку Дунаю.

Потім випроводив Гладкого з частиною козацького війська на Полісся, а Носача, Пушкаря та Дорошенка на чолі шеститисячного загону козаків та двадцятитисячного загону татар відрядив за Дністер. Вони переправилися за річку трьома заздалегідь заготовленими мостами і зовсім не відали, заради чого прибули у волоську землю. Неждано прийшов наказ захопити Волохію, йому, на погибель християнам, страшенно зраділи татари, оскільки дістали змогу по саме нікуди брати бранців та людські пожитки. Козаки взяли місто Сороку, а Сочаву для постраху запалили. Бачачи все це, господар молдавський втік із Ясс, своєї столиці, до Хотина і звернувся листовно до польського гетьмана. Він скаржився йому, що Хмельницький з ханом стали табором над Прутом, наїздами спустошують його землю, нівечать її вогнем та мечем, він просив у гетьмана допомоги. Сподіваючись на прихильність поляків, молдавський господар з погордою ставився до послів Хмельницького і відкидав його дружбу. Та гетьман Потоцький відписав так: «Ти що ж не знаєш, що він і мені добре дався взнаки? Це ж він мого сина і його військо геть до єдиного чоловіка знищив. А незабаром і мене самого разом з пальним гетьманом полонив та мало з світу білого не зігнав. Тиждень на гарматі потримавши, обох нас Тугай-бею в неволю подарував. Тільки дякуючи великій ханській милості за великий викуп ми з полону звільнилися, а військо наше все під мечем полягло, увесь табір разом з скарбами у його руки потрапив. Та й потім щастя більше йому, аніж полякам слугувало!» Господар запросив миру і пообіцяв силою видати свою дочку за сина Хмельницького. Бачачи, що забезпечив собі тили та фланги (у турків — прихильністю, у волохів — сватовством, у Москви — спільною вірою) Хмельницький поклався на надію і став ждати, що покаже час.

Невдовзі надійшла звістка про те, як у Варшаві на сеймі ляхи облаяли митрополита київського і не дозволили йому зайняти місце, відведене для нього Зборівською угодою, як відкидали всю угоду і як зібравшися у Варшаві на сейм, ганили статті Зборівського миру та гудили короля і його синкліт, говорили, що ті статті Хмельницький склав, щоб зневажити поляків. Звинувачуючи у всіх смертних гріхах козаків, вони намовляли короля на війну. Прочувши про все це, Хмельницький, хоч і не хотів, почав зміцнювати союз з татарами, не бажаючи мати ворогами і татар і ляхів одразу. Чуючи про нескінченні суперечки ляхів з приводу статей Зборівської угоди, він вирішив звернутися до короля з вимогою непорушно дотримуватися Зборівських угод. Коли ж хто дозволить собі перед королівським маєстатом військо запорізьке ганити, то він, гетьман запорізький разом з військом, на милість королівську здаються і просять допомогти. Посланці Хмельницького зажадали у короля, аби чотири найзнатніші сенатори від імені найяснішого синкліту своєю клятвою скріпили Зборівську угоду і щоб у всьому тому бути певним, хай вони при ньому будуть, як заложники. І хай унію, як начало усього зла, скасують негайно. Хай на Україні не буде ні єдиного костьолу. А благочестиві храми і православний клир хай вільно діють не лише на Україні, а і в короні польській і в Литві, і хай духовенство руське в честі й шані живе нарівні з римським. А для того, щоб поміж народом не учинялась колотнеча, щонайскоріше вся шляхта хай переселяється з України у внутрішню Польщу і хай звільняє від ляхів козацьку землю аж по Горинь, Київ, Бреслав та Чернігів. До того часу, поки цього не буде зроблено, нехай ляхи про мир не помишляють. А Ярема Вишневецький, як великий «захисник» козаків (що тільки лайкою до них звертається) хай теж поклянеться дотримуватися Зборівських угод. Конецьпольський, Калиновський і Любомирський та інші уродзоні хай приходять на Україну, але без збройних загонів, а тільки з слугами та дворовими своїми і хай проживають тут як заложники. Так ми певні будемо, що Річ Посполита дотримає статей пакту.

Прочитали ляхи послання Хмельницького і, хоч відчули гнівність писанія, все ж наказали Гонсіновському відписати стримано, оскільки побоювалися нахвалянь підбадьореного турецькою ласкою гетьмана запорізького, що погрожував розширити межі України до Сяну і Вісли. Багато хто з польських сенаторів, пам'ятаючи перемоги, якими козаки на увесь світ прославилися, розцінювали ті слова як реальну загрозу. У присутності послів тут же було зачитане і послання Киселя з Києва. Він писав, що козаки без ліку йдуть до нього і наполягають скасувати унію та і сам він, воєвода, будучи благочестивим, закликає всіх панів, що під Зборовим укладали мир, аби вони наполягли та добилися скасування унії; краще, каже, тисячам православнаих храмів з римською церквою у злагоді жити, аніж десятку уніятських церков бути приєднаними і служити причиною битв на землі та плюндрування шанованих святинь. Прослухали це писання ляхи і несамовито розгнівалися на Киселя. Вони вважали, що він благочестивий при благочасії, що він за козаками руку тягне і ухвалили на Варшавському сеймі, щоб польські гетьмани, не гаючи часу, рушили до кордонів. Посланцям Хмельницького — Маркевичу, Гурському та Івану Дорошу — дарували шляхетство і відпустили.

Проте саме в цей час вищезгаданий Гладкий уже почав у Поліссі брати міста, села та маєтки шляхтянські. Він уже дійшов до Вишниці, Бобрина та Бреста в Литві і дав сильний бій полякам, у якому загинули Тишкевич та ще й багато хто. Через деякий час поблизу Пінська поляки неждано напали на козаків, розбили Гладкого й увесь його загін. Навесні сюди прийшов полковник, за прозвищем Голота, і повів своїх козаків на Литву, розбив Воловського з литовським військом, але й сам поліг в битві з Гонсіновським та Фалендовським. Пішов на Литву і Пободайло, а за ним Кречовський. Не раз вони сходилися у січі з поляками і врешті-решт були розбиті Радиволом і наклали головами.

А в цей час король вперше надіслав ві_йську запорізькому та Хмельницькому привілеї. Ось вони.


Ми, Ян Казимир, милостію божою король польський та великий князь литовський, руський, пруський, мазовецький, жмудський та інфляндський, смоленський, черніговський та шведський і по спадщині готський король.


Цим привілеєм ми на майбутнє всім, кому знати належить, сповіщаємо. До нас та до Речі Посполитої на з'їзд у Варшаву надійшла супліка від війська нашого запорізького, у котрій через послів нас просили, аби ми наше Зборівське слово привілеями підтвердили. Не зрікаючися свого слова, ми велимо видати їм привілеї, які ось у чому полягають.

Його королівська величність війську своєму запорізькому дозволяє жити за давніми їхніми привілеями і від себе ще новими привілеями жалує. Він запрошує їх до себе та до Речі Посполитої на службу і визначає, що число війська запорізького має сягати сорока тисяч. А впорядкувати реєстр вказаного війська запорізького ми доручаємо гетьманові, доручаємо йому вписати козаків у список, кого він вважає спроможним обстоювати маєтності шляхтянські так само, як і його королівську величність. Реєстр слід укладати почавши з цього боку Дніпра від Димера, Станостая, Коростишева, у Паволочах, Погребищах та Прилуках, у Вінниці та Браславі, а від Браславля до Ямполя і аж до Дністра, ну а від Дністра до Дніпра. З другого боку Дніпра в Острі, Чернігові, Ніжині та Ромнах аж до кордонів московських та до Дніпра. Що ж до інших місць його королівської величності та інших шляхтичів, окрім щойно поІменованих, то в них козаки не можуть бути вільними. Однак і вони, якщо забажають перейти у козацтво, без всяких перепон і опору з боку державців, можуть з усім майном своїм та близькими переселитися на Україну і вписатися до реєстру. Всіх, вписаних до козацтва, їхній повний перелік імен, скріпивши військовою печаткою і своїм підписом, гетьман запорізький повинен ще до літа надіслати нам, щоб тільки ці користувалися вольностями, а всі інші мають підлягати і коритися управителям та державцям його королівської величності. Чигирин має назавжди лишитися при булаві війська запорізького. Це місто його королівська величність передає нинішньому старшому війська запорізького благородному Богдану Хмельницькому, маючи його за свого вірного. А все, що діялось з волі божої під час заворушення ми забуттю віддаємо і забороняємо усьому панству своєму за те помству чинити; крім того, якщо шляхта — чи грецької, чи римської віри — в час війни з якоїсь причини пристала до війська запорізького, то ми, королівська величність, всемилостиво їхній злочин прощаємо і якщо у котрогось з них щось з дідівського добра було взяте, то все те на з'їзді сеймовім відшкодуємо. У землях, що відведені козакам, коронне військо ніколи не буде стояти постояєм і жиди в них ні державцями, ні арендарями, ані мешканцями проживати не будуть. У зв'язку із руїною у короні польській та в князівстві литовськім щодо унії та щодо маєтностей і достатків церковників (що здавна їм належали) і щодо привілеїв їхніх духовних хай вирішує митрополит київський та все духовенство на своєму сеймі і що там ухвалено буде та домовлено буде все те, згідно з волею отця митрополита, його королівська величність з готовністю виконає. Ми за те, щоб кожен безборонна користувався своїми правами та вольностями. Київському митрополиту дозволяємо займати місце в сенаті його королівської величності. Як здавна повелося, його королівська величність буде і далі жалувати достоїнства та посади громадянам шляхетського стану (навіть якщо вони і грецького віросповідання) у Київському, Браславському та Чернігівському воєводствах. В Києві, місті, що здавна має привілейовані школи, а також в інших містах України, ми забороняємо отцям єзуїтам навчати, а також велимо, якщо вони там уже відкрили школи, перенести їх кудись де-інде. Віддаючи все недобре забуттю, ми велимо дотримуватися миру та дружби між громадянами українськими та військом його королівської величності. Цю декларацію нашу на супліку війська запорізького, декларацію про привілеї — ми підтверджуємо і скріпляємо її власноручним підписом та висячою печаткою нашої корони.


Видано у Варшаві місяця 12, року 1650, панування королівств наших: польського королівства другий рік, а шведського — третій.


Ян Казимір король.


Генеральний писар Іскоростинський копії цих привілеїв, скріпивши їх військовою печаткою, роздав старшині козацькій. На копіях гетьман власноручно підписався так: Богдан Хмельницький, гетьман його королівської величності війська запорізького. Цей документ у присутності полковника браславського Нечая та генерального осавула Дем'яна Многогрішного і намісника королівського пана Остапа Виговського 8 березня був записаний до Київських реєстрових книг. Невдовзі прийшов стверджувати Зборівську угоду і воєвода київський Кисіль та Брозовський з численною шляхтою. Вони хотіли повернути собі маєтки на Україні, ті, що їх Хмельницький уже роздав своїй старшині, і наполягали, щоб Хмельницький виконував статті Зборівського миру. І якщо він уже почав складати реєстр, то до нього він має занести тільки сорок тисяч козаків. Все це стало відомо поселенцям міст і відразу ж пішов поговір і зросло невдоволення. Козаки з діда-прадіда були не проти того, щоб обмежити реєстр сорока тисячами, а останні нехай ідуть працювати на свого пана, проте інші обурилися і послали до Хмельницького своїх людей. «Ти що ж, гетьмане запорізький, — сказали вони, — підступаєшся від нас? Ні, ти повинен обстоювати нас, як вірних поборників, і не давати ляхам на поталу. Невже ти не розумієш, що ляхи цим перемир'ям хочуть підкупити тебе?» Інші казали так: «Якщо ти погоджуєшся на шляхтянську неволю, то ми іншого гетьмана оберемо, що зуміє за нас постояти». Найбільше ж всим цим були невдоволені Подністрянці та Забужці, ті, хто ходив під командою Нечая. Почув про невдовлення народу Хмельницький і перелякався, що у нього можуть забрати шанобу гетьманську. Він перестав складати реєстр і дозволив бути козаками всім, хто хоче.

Він пильніше став шукати згоди з великим государем, царем та великим князем Олексійом Михайловичем і всі секрети ляхів царю-государю передавав. Великий государ теж був вельми вдоволений тим, що козаки прагнуть приєднатися до московської держави з своїми землями та князівствами. Знайшовши причину, великий государ відрядив князя Олексія Трубецького та Пушкіна до польського короля із скаргою на деяких його сановників, які у своїх писаннях принижують його, государя, і так, як папа римський у писаннях до Владислава (польського короля) іменують його великим князем московським; відомо також, що казнодії польські після костьолу (угоди про унію - пер.) Москву почали до розкольників зараховувати. Виклавши все це, Москва поставила вимогу, щоб всіх тих ксьонздів, які дозволили таку неповагу та книги їхні, було видано Москві разом з Смоленськом та ста тисячами грошей. Якщо ж поляки не приймуть цих умов, то государ грозив війною. Якраз у цей час прибув до поляків посланець від кримського хана, що намовляв ляхів розпочати війну з московською державою. Поляки зраділи цій нагоді (насамперед тому, що трапилася нагода виявити свою прихильність до хана) і дали волю обом гетьманам — Потоцькому і Калиновському. А государевих посланців відпустили невдовзі з відповіддю, що ляхи готові воювати з Москвою. Через цих же послів, роблячи велику послугу великому государеві та заручившись татарською підтримкою, Хмельницький повідомляє цареві про свої сили козацькі і, розділивши військо на 15 полків, пересилає список тільки самих реєстрових козаків (не називаючи вільнохочих і татар, що їх мав без ліку). А в списку тому називає силу кожного полку.


Перший полк — полковник чигиринський Федір Якубозський — нараховує у своєму складі — 3189,

Черкаський (Іван Воронченко) — 2989

Каневсьский (Семен Павицький) — 3120

Корсунський (Лук'ян Мозира) — 3472

Уманський (Іосиф Глух) — 3072

Калницький (Іван Федоренко) — 2046

Київський (Антон Адамович) — 2080

Переяславський (Хведько Лобода) — 2150

Кропив'янський (Хвилон Джеджелій) — 2053

Острянський (Тиміш Носач) — 1958

Миргородський (Максим Гладкий) — 3158

Полтавський (Мартин Пушкаренко) — 2783

Ніжинський (Прокіп Шумейко) — 983

Чернігівський (Мартин Небаба) — 936



А всього тридцять п'ять тисяч вісімдесят чоловік. Водночас до Хмельницького прибув і посланець турецького царя Чаус, передав йому дарунки — жупан, шаблю, стяг і булаву — та радив відступитися від польського короля і перейти на службу до турків. Почув про це Кисіль і не гаючи часу послав свого брата Григорія з Києва у Чигирин. Той умовляв Хмельницького лишатися вірним королеві і не переходити до турків. Та відчуваючи що Хмельницький, невдоволений звірствами ляхів, більше схиляється до турків з сумом повернув у Польщу. А Хмельницький, розгадавши задум кримського хана, (який пішов на замирення з поляками, щоб Хмельницького та Україну віддати у державу до ляхів) вирішив, що йому краще поклонитися царю турецькому, не гнівити його і чекати, що покаже час.






Розповідь про те, з якої причини спалахнула війна під Берестечком


Якось до Хмельницького прибув султан Нерудим і наказав іменем хана йти з ним та з ляхами війною на царя московського; та Хмельницький, не бажаючи піднімати зброю на одновірців, перейшов під цареву руку. Причина ж всього цього така. Молдавський господар, думаючи, як би завадити сватовству Хмельницького, відрядив послів до короля з проханням допомогти йому. Король наказав гетьману Потоцькому, що саме повернувся з татарської неволі, піти з своїм військом під Кам'янець-Подільський і стати на заваді сватовству Хмельницького до господаря. Ляхи, ставши постоєм, почали над людьми велику наругу чинити. Прочув і Хмельницький про Потоцького та про польський постій під Кам'янцем-Подільським і зібрав свої полки ніби-то виконуючи веління султанове йти на Москву, а сам щонайхуткіше дізнався, чому це ляхи йдуть до гетьмана Потоцького і чого вони ловлять на Подністров'ю людей та садять їх на палі, обрізають носи та вуші, четвертують та їхні тіла в чистім полі кидають. Про ці тортури розповіли Хмельницькому оті поодинокі втікачі без вушей та носів, що уникли смерті від рук ляхів. І все це діяли ляхи над православними у мирний час. Прочув про це присутній у козаків посланець татарський і не повірив. Тоді Хмельницький показав втікачів і сказав: «Бачите, що над нами ляхи чинять? Вони хочуть, щоб ми пішли на Москву, а самі нападуть на наші домівки, вогнем сплюндрують наші міста та села, вирубають наших жінок та дітей і витравляють з світу навіть згадку про нас!» Про все це татарський посол сповістив султану, а султан повідомив хану і та війна, що її задумали ляхи і татари, так і не розпочалася.

В свою чергу Хмельницький відрядив Кравченка до гетьмана Потоцького і повелів запитати, чому це в мирний час польське військо збирається на Поділлі, вбиває і грабує мирних людей, хоч і не чути, щоб ворог йшов на польську землю. На це Потоцький відповів: «Ми виконуємо королівський указ. Король повелів нам стати на кордоні і гетьману запорізькому не випадає виказувати подив з цього приводу. Більше того, ми дивуємося, чому це козацьке військо на війну спорядилося. І ще — чому це без королівського наказу козаки молдавські володіння спустошують?» Діставши від Кравченка таку відповідь, Хмельницький промовчав, вирішив зачекати, поки надійдуть татарські загони. Ось так він і царя турецького перетягнув на свій захист і татар утримав, щоб не йшли на державу московську, сам цій державі став потрібним, а проти поляків настроїв і Москву і хана кримського, що все намагався помирити козаків та ляхів і навіть змусив татар йти на них війною. Останній не чекав з боку Хмельницького такої хитрості, він тільки бачив, що ляхи ніяк не можуть козаків подолати і шукають їм погибелі під прикриттям миру. Тому негайно сповістив королеві, що не буде терпіти такої непевності та підступності і тому оголошує війну ляхам. І наказав тоді король Казимир готуватися до війни не лише солдатам-найманцям, а і всьому посполитому рушенію.

Не гаючи часу, він послав Моховського до київського митрополита, аби той умовив козаків скоритися королівському маєстатові, якщо ж вони не скоряться, то погрожував вогнем і мечем знищити Україну. Посланця з писанням короля митрополит відіслав до Хмельницького. А той, прочитавши посланіє, негайно наказав збирати військо козацьке і, зібравши, повелів гнати ляхів з України і вбивати. З-під Забужжя (від Бреславля) він наказав Нечаю іти з полком назустріч ляхам; якраз тоді неподалік знаходився польний гетьман Калиновський; у Красному він дізнався про вихід Нечая і відрядив військо, щоб, не знаючи спокою, шукало козацький загін. Козаки саме святкували м'ясопуст і Нечай напився. Коли ляхи набрели на загін і почали рубати людей, Нечай скочив, спробував організувати опір ворогу, але був поранений в плече, одійшов у замок і там помер. Три дні тримало фортецю військо козацьке і таки відступило, а ляхи сплюндрували її вогнем і мечем. Це було перше нещастя козаків, зумовлене п'янкою.

Хмельницький не зважив на це і наказав Богунові з військом прямувати до Вінниці. А Калиновський в цей час напав і взяв міста Черняхівці, Мурахву, Шаргородок та Ямпіль і сплюндрував їх вогнем та мечем, а ні в чому не повинних людей порубав, опісля ж рушив на Вінницю, бо, прочув, що там перебуває Богун з козацьким загоном. Прийшов гетьман Калиновський до міста, взяв його в облогу; хотів здобути, але Богун перехитрив ляхів. Ще ляхи не дійшли до Вінниці, як він організував засідку і перебив значну частину шляхтянського війська, а потім вийшов з міста і перейшов у монастир неподалік. Переходячи, прорубав лід на річці Буг і притрусив лід снігом. Не чекаючи підступу, поляки кінно пішли на штурм, вирішивши взяти монастир і одразу покінчити з козаками, проломилися й багато потонули. Серед начальників потонули зокрема Кисіль та Тишкевич, чимало ляхів перебили козаки і під час штурму Вінниці, врятувався тільки браславський воєвода. До того ж почули ляхи, що полковник Глух іде козакам на допомогу, вийшли йому назустріч і невідомо чому перелякалися. Одні почали тікати, інші кинулися услід за ними, а треті заходилися вози панські потрошити. Кінень-кінцем кинули обох й, так як під Пилявцями, щодуху подалися навтьоки до Бару, а козаки нежданно-негаданно взяли велику здобич. В місті ж Барі, не маючи запасів, ляхи сильно голодали, не витерпіли й перебралися в Кам'янець. Вже ні звідки вони не сподівалися на допомогу, бо король проголосив посполите рушеніє і всі шляхтичі розпрощалися і дружин вдома покинули, а тут, у війську гетьманівському, не один з них з голоду гинув. Тому гетьман Калиновський змушений був відступити під Сокаль до короля, а молдавський господар ще до цього застерігав ляхів, сповіщав, що Хмельницький посилає на них Богуна з шестидесятитисячним військом та татарами. Під Кам'янцем Богун поляків уже не застав і відрядив за ними в погоню загін Демка. Але поблизу Купчинців ляхи його розбили, особливо дісталося тим, що перейшли переправу. Наклав там головою, зокрема, полковник канівський. Підбадьорені цією битвою, поляки знову повернули до Бугу і тут на них напали татари. Ляхи зрозуміли, що Хмельницький обходить їх з тилу і кинулися вплав через річку. Багато з них потонуло, рідко кому вдалося добратися до королівського табору.




Розповідь про війну Берестецьку


Король, зібравши величезне посполите рушеніє, вийшов з-під Сокаля. На той час у Польщі зовсім не лишилося шляхтичів, вдома були тільки жінки, панни та ксьондзи. Польське військо нараховувало до 300 тисяч чоловік, а Твардовський в другій частині своєї книги на 30 сторінці свідчив, що обидві сторони вивели до бою війська на п'ятсот тисяч чоловік, окрім тих, що лишилися на сторожі величезних таборів. Це ж засвідчує і Пофендорф. Він пише, що ляхи, крім шляхти, взяли на війну кожного сьомого підданого, навчили їх військовій справі і поставили до бою. З усим оцим військом король підійшов до Берестечка, що стояло посеред поля на Волині. Належало воно до володінь Лещинського і стояло над рікою Стир. В Берестечку король дізнався, що Хмельницький уже під Збарожем, а за ним іде хан з своїми татарами, та, щоб переконатися краще, він продовжував ждати вістей про Хмельницького і хана. І тут прибув якийсь жовнір з передового загону (князь Вишневецький з Бестековським вирядив був кілька корогов, а на них напали татари і знищили; тільки одному і вдалося втекти) і розповів, що орда напала на табір шляхти і покосила ляхів, як траву в полі. Насторожені цією звісткою поляки почали готувати табір та військо до бою, татари ж, забачивши величезне польське військо, трошки відійшли і почали ждати приходу основних сил Хмельницького та хана. Після приходу козаків і татар, що надійшли майже водночас, обидві сторони на другий день зранку розпочали велику битву, яка дещо втихла до другого ранку. В четвер козаки й татари нещадно потріпали польські полки, в той день багато ляхів загинуло від ударів мечем та від вогнепльної зброї, чимало полягло славних ротмістрів, зложив голову полковник Стадницький та чимало ще хто, всіх до п'ятисот польських звитяжців і серед них Казановський, Осолінський, Лигоза, Молчицький та інші, а кілька тисяч залишилося на полі і вже ніколи їх не бачили ні жінка, ні діти. Якраз посеред січі зайшла ніч. Неспокійна вона була у поляків, бо король скликав свій синкліт і почав раду радити, як би козакам та татарам відсіч дати та як покраще полки поставити. Не дрімав і Хмельницький. Він поставив свої полки з півночі та півдня, підготував до бою табір, хану доручив пильнувати правий фланг і бойовим строєм рушив на штурм. Та в битві цій ляхи перемогли козаків. Бо сталося якось так, що хан, коли почав вводити свої загони у битву, побачив козаків, які поспішали на поміч з лівого флангу і напоролися на свої гармати, змішалися й дещо відійшли, то хан повернув свої загони назад і полишив козаків самих на себе. Ті, забачивши таке, теж почали відходити до свого табору. Табір же козацький був обладнаний над річкою Плешивою за милю від польського. Хмельницький наказав полковникам і всьому війську вести бій з табору. А сам з Виговським кинувся доганяти хана та вмовляти його. Не піддаючися умовлянням, хан з ордою відмахав без зупинки кільканадцять миль і став на попас під Ожеговцями. Тут Хмельницький заледве умовив його аби відрядив загін прикриття у двадцять тисяч орди, але й цей загін, не дійшовши до обложенців, повернув назад. Хмельницький, пересвідчившись, що хан зрадив його, був змушений з невимовною скорботою за своїм військом покинути орду. При ньому було тільки тридцять козаків, а потім підійшло ще сімдесят з татарського стану. З оцим загоном він відірвався від мурз і, не довіряючи татарам та побоюючись, щоб вони ще й самого його не взяли та не видали полякам, повернув на Любар. Все це тому, що хан не тільки задля добичі та замирення з королем не раз наїздів без всякої причини на його землі, спустошував їх, а також і задля винищення християн. Тому він і зараз навмисне покинув козаків напризволяще і втік з поля бою. Простуючи від Любара, Хмельницький по містах та залогах зібрав тих козаків, котрі через татар не могли пробитися до війська і, назбиравши, підійшов під Паволоч і заходився тиловиків збирати. Водночас чимало люду селянського, побоюючись своїх панів та жовнірів, покозачились і з Хмельницьким відступили на Україну, зібралися у великі загони і вже з їхньої згоди гетьман послав просити татар на допомогу.

А ті козаки, котрих хан і Хмельницький залишили під Берестечком, у ту ж ніч укріпили свій табір високим валом. На ранок до нього підійшли основні сили поляків з артилерією та обозом. І розгорілась в той день велика битва, чимало люду полягло з обох сторін. Там загинув полковник прилуцький Шкурат. А вночі, побачивши шанці ляхів нагорі, неподалік од табору, козаки напали на облогу, чимало німців перебили і таку бучу зчинили, аж острах взяв ляхів від гуку, що стояв там. Тоді король зібрав сенаторів і почав раду радити — чи добивати козаків штурмом, чи, взявши в облогу, морити їх голодом і силою змусити схилити голови перед королем? Більшість стояла на тому, що не слід губити шляхетської крові заради звитяги над гуньками, сіряками та ряднами. Краще, позбавивши їх покорму, тримати в облозі. І ось тут між посполитим рушенієм та військом кварцяним зчинилася сварка — вони один одного висували наперед у облозі. Та так же ляхи гаряче сперечалися, що про все забули, а козаки скористалися з цього, напали на шанці, що стояли їм на заваді, перебили там силу шляхти і повернулися в табір. За кілька днів вони дізналися, що ні хан, ні Хмельницький так і не повернулися помагати їм, і завели мову про гетьмана та ніяк не могли домовитися, кому булаву та керівництво військом доручити, і вирішили відрядити послів до короля і запросити миру. Посланцями були Криса Переяславець та Петрашенко. Прохаючи миру, вони пропонували зійтися на Зборівських статтях. Та ляхи й не думали про перемир'я, вони забули вже, як самі під Зборовим на краю погибелі були і як козаки, уклавши пакт про свої вольності, короля і його військо живих та здорових відпустили. Ні, ляхи вчинили інакше — наступали щосили. Оскільки у козаків ще була якась віддушина через річку Плешиву, то вони вирішили і її закрити. Збудували міст, біля нього вирили шанці і посадили туди німців. Радилися також, кого б послати на перехват за річку Плешиву. Одні наполягали відрядити на сторожу за Плешиву Вишневецького з п'ятнадцятитисячним загоном добірного війська. Та господь, дбаючи, щоб не всі козаки погинули, вніс різнобій у їхню раду. Дехто з сенаторів заперечив, що якщо за Плешиву піде добірне військо, то козаки, дізнавшись про це, всіма силами наваляться на останніх, переб'ють їх і захоплять табір і буде отдалєніє віддаленим, а перемога переможеним. Прислухалися поляки до цієї ради і наказали на той берег на сторожу вирушати Лянцкоронському на чолі трьохтисячного загону. Тільки після цього король прийняв козацьких посланців і вручив такі умови: «Негайно видати Хмельницького і Виговського. До видачі їх, хай козаки віддадуть у заложники свою старшину. Хай негайно ж складуть зброю і з рук на руки хай передадуть ляхам артилерію. Відтепер козаки ніколи не будуть самі обирати гетьмана, їм його ляхи призначатимуть. Скільки козаків ввести у реєстр, те вирішить сейм. А Зборівські статті відтепер вважати недійсними». На це посланці відповіли: «Хмельницького і Виговського видати згодні, але артилерію і старшину не можемо. І якщо доведеться, то з нею на смерть стоятимемо». З тим і пішли у свій табір (правда Криса у ляхів лишився) і в ту ж ніч, козаки, знаючи, що ляхи поблизу мосту не дуже пильнують себе, нежданно напали на них і, дякуючи вмінню Богуна, силу силенну шляхти перебили. На цей час його козаки вже за свого проводиря мали. І ось зібрав Богун своїх полковників на раду. Думали вони, як би вирватися з осади. Та й крім того вони не зовсім сіромі довіряли, побоювалися, що сірома, піддавшися на шляхтянську намову, заради свого звільнення, може старшину видати. На раді полковники вирішили навести через Плешиву міст, переправити ним на той бік побільше війська, відігнати Лянцкоронського і дати змогу усьому козацтву вийти з облоги. Посеред ночі з возів, з войлоку та опанчі козаки навели три мости через Плешиву, а на ранок тими мостами пішли кінні загони. Побачив їх Лянцкоронський, забачив він, що козацька сила на нього суне, відступився і дав прохід козакам. З-поміж сіроми ніхто нічого не знав про раду і тому в таборі зчинилося сум'яття, всі кинулися до переправи, юрмилися, щоб вибратися на мости, сильно розхитали їх і почали тонути. Сила-силенна люду загинуло в болоті, а ті ж, що перебралися мостами, кинулися врозтіч, хто куди, бігли, поки ляхи давали вільно проходити і поки шляхта спромоглася переправити кілька десятків тисяч вояків і спорядити погоню. Козацький табір повністю опустів і стояв пусткою з артилерією та запасом. На нього напали ляхи, пограбували, а гармати — їх було шістдесят малого калібру та вісімнадцять полкартонів — та дві корогви, що були видані Хмельницькому (одна ще королем Владиславом, коли той задумав був іти війною на турків і коли настановив його рейментарем, а друга була вручена Хмельницькому від імені короля Кисилем, разом з мечем і благословенням на війну патріарха грецького. Той меч вручив йому архєпископ Корінфський) передали королю. А загинуло у тій облозі близько п'ятдесяти тисяч козаків. Все те сталося як кара господня і з волі господа. З тієї волі, яка нікому не подзвітна.

Дехто стверджує, що ніби-то Хмельницький навмисне залишив козацьке військо, оскільки козаки не у всьому його слухалися і вже не хотіли воювати з ляхами. Діялося все те влітку року 1651 впродовж Петрового посту, а на день ради святих апостолів козаки розбіглися і залишили свій табір.





Розповідь про те, що сталося з ляхами під Білою Церквою в 1651 році


Після того, як пограбували табір та перебили тих, що лишилися в ньому, ляхи повернулися у свій стан і на ранок зібрали раду. Почали радитися, як би козаків до ноги винищити. Одні наполягали всім військом прямувати на Україну, але посполите рушеніє виявляло сильне невдоволення. Багато хто вже не хотів іти за козаками, бо на цей час і ляхам добре дісталося, сила їх загинуло з голоду та від надмірної праці, багато з них все ще мерло в дорозі. Тому вирішили, що навздогін за козаками на Україну підуть обидва гетьмани. А король, вирядивши гетьманів, разом з посполитим рушенієм повернувся у Варшаву. Та на цей час сильно ослабло і кварцяне військо, оскільки йшло спустошеним краєм. А Хмельницький тим часом, повернувшися на Україну, знову зібрав п'ятдесят тисяч козаків і сорок тисяч татар на чолі з Карач-мурзою і готувався зустріти ляхів.

Під кінець серпня ляхи прибули під Паволоч. У зв'язку з негодою у них було сила прикростей, та до цих прикростей долучилася ще й печаль. Мали ляхи щонайдостойнішого вождя у себе, мали славного Ієремію Вишневецького і того в цьому поході втратили. Цей Ярема, над силу продовжуючи війну з козаками, отут під Паволоччю і склав свою зброю до ніг смерті. Його смерть шляхтянське військо сприйняло як погану прикмету, відрядило труну з його тілом до отчого краю і почало споряджатися до походу. Хмельницький якраз у цей час стояв на Масловім ставу. Зовсім не відчувалося, що у нього під Берестечком поменшало військо, бо силу козацтва породила зараз супроти ляхів мати козацька. Стояв і пильно стежив за польськими гетьманами. Особливо за Радзивилом, котрий, розбивши Небабу під Лоєвом, а потім і Гаркушу, завітав з Антоном у Київ, сплюндрував вогнем опустілий Поділ, бо козаки і міщани, посідавши на байдаки і добро забравши, Дніпром попрямували на Черкаси, а то іще далі. Пограбував Радзвил Київ і всю здобич під охороною семи корогов на чолі з Андзулом послав до себе. Прочули про здобич козаки, напали на охорону, розметали її і відібрали пограбоване. Дізналися про це польські гетьмани та Радзивил, з'єдналися під Хвастовом і з'єднаними силами рушили на Трилісся, там палили все і геть все повоювали. Хмельницький на цей час підійшов до Ольшанки, а звідти до Білої Церкви, став табором круг міста на обох берегах Росі. Дізналися про табір польські гетьмани, зібрали раду і почали радитися, що чинити. Вони побоювалися, що дуже відірвалися від свого тилу, а тут якраз надходить зима і від непогоди почало сильно знемагати польське військо. Отак порадившись, вони послали Моховського до Хмельницького і вирішили запропонувати йому мир.

Послання гетьманів Хмельницький зачитав своїм полковникам. Ті не заперечували проти миру. Тоді він наказав польським комісарам прибути у Білу Церкву. Вирядили поляки комісарів до козацького табору. Серед них були: воєвода браславський Кисіль, воєвода смоленський Григорій Гребович, підстольник литовський Гонсевський, підсудок браславський Косаковський. І коли проходили вони через табір козацький, то козаки лихими словами їх обзивали, а коли ж вони перед сіромою прочитали статті миру і дійшли до пунктів, де говорилося, що козаки повинні відступитися від татар, де значилося, що війська козацького має бути тільки двадцять тисяч, то хвилею знялося невдоволення, зчинився галас. Козаки кричали: «Оце так ти, гетьмане, миришся з ляхами? Орду зраджуєш і нас хочеш віддати ляхам на муку? Та перш ніж це станеться, сам накладеш головою разом з ляхами!» І обступила сірома з усім військом Білоцерківський замок, вирішила, комісарів і Хмельницького перебити. Побачив Хмельницький таку непокору, вийшов з Виговським та з полковниками до народу і ледве-ледве втихомирив його. На цю хвилину якийсь татарин через отвір у брамі заледве не вби:в стрілою воєводу Киселя. Про це комісари сповістили польських гетьманів, а ті — вони якраз тоді стояли табором під Германівкою — вирішили усім табором іти на виручку. Ще не дійшли гетьмани до Білої Церкви, а вже Хмельницький відпустив комісарів, особисто їх випроводив. Та коли польські посланці проїздили козацьким табором, козаки й татари відразу ж напали на них, пограбували вози з добром і заледве самих їх відпустили живими.

Побачили це польські гетьмани, з усім військом прийшли під Білу Церкву і стали табором на місцині, де ні води, ні фуражу не було для коней. Воду купували вони у козацької сторожі, а пашу — у татар. З табору ляхи навіть носа не могли вихилити і проживали вони у страшенній тисняві, а інші, пішовши за водою чи за травою, втрапляли у руки до татар, якщо не накладали головою. Отоді Хмельницький візьми та й пошли до польських гетьманів двадцять козаків, які, нібито нічого не знаючи, принесли їм Зборівські статті і зажадали підтвердити їх. Наполягали вони, що нехай козацького війська буде сорок тисяч і що козаки й гадки не мають поривати дружбу з татарами. Польські гетьмани вислухали козаків, одпустили, а самі всією силою пішли на козацький табір. Козаки в свою чергу вирушили назустріч ляхам і почалася січа велика, а в січі тій поліг сановитий шляхтич Волович. Назавтра Хмельницький відрядив Рейтарського послом. А той, ніби нічого не знаючи про вчорашню битву, почав схиляти ляхів до миру. А тим часом козаки і татари пробралися в тил, підійшли до самого табору, пройшли через порубку, і щосили вдарили на поляків. З козацького табору в цей же час гримнули з гармат, а татари, обійшовши польські полки, навалились на легку кавалерію, змели її і гнали аж до табору, опісля ж повернули й на військо, що стояло готове до бою і його теж потіснило до самого табору. І так день у день Хмельницький вів переговори про мир, а сам вижидав, коли сили шляхтянські вкрай знесиляться без води і паші.

А тут ще й дощі випали великі і від негоди почала сила польська слабнути, уже не ставало провіянту ні коням, ні війську, сила людей мерла, без ліку лежали хворі в наметах, а ті, що все ще ходили здоровими, тільки й думали, як би вирватися з табору та втекти. Козацьке ж військо і татарське стояло в місцині, де було вдосталь і води і паші. Крім того ляхи добре розуміли, що козацьке військо все зростає й зростає, а польське невпинно знесилюється, тому шляхта прагнули миру ще дужче аніж козаки. І тільки трапилася нагода, що Хмельницький прислав послання з пропозицією про мир, як ляхи відразу ж прислали своїх комісарів і підписали його. Ось статті цієї угоди.


«Військо козацьке має складатися лише з двадцяти тисяч чоловік.

«Козаки можуть проживати лише в Київському воєводстві, та й то лише на королівських землях.

«Ні Браславське, ні Чернігівське воєводство козаків не матимуть.

«Вся сірома віднині знову повинна лишатися у підданстві.

«Ляхи во віки віків не згадуватимуть про бунти.

«Усі прибутки панські панам слід повернути.

«Чигирин залишається за козацькою булавою.

«Віра православна та духовенство повинні бути недоторканими. Хто взяв чи привласнив церковні скарби і пожитки, повинен повернути їх.

«Шляхта, що воювала в козацьких загонах, не позбавляється ні прав, ні гонору.

«Жиди, так як і раніше, знову будуть торгувати на Україні.

«Хана і татар гетьман мусить помирити з королем. Якщо ж хан не захоче з королем у злагоді жити, то козаки повинні порвати з ним.

«Без відома короля козацькому гетьману забороняється вести переговори з зарубіжними монархами.

«Козаки з Крилова, Канева та Черкас матимуть свій суд у Києві».

Погодовши статті миру і взявши заложниками Собєського та Потоцького, Хмельницький разом з полковниками приїхав до коронного гетьмана, привітав його і вони своїми підписами та присягою скріпили угоду про замирення. Воно було нетривке, протрималося як лід, тільки до прийдешнього літа. Проте все ж дозволило і козакам і ляхам повернутися до своїх домівок во здравії.





Розповідь про війну на Ботозі.


Після того як під Білою Церквою було підписано мир з ляхами, Хмельницький дозволив війську польському стати на постій за Дніпром та у Браславському воєводстві. В цих краях розташувався коронний гетьман Калиновський (він став гетьманом тієї ж осені після смерті гетьмана Потоцького, того, що повернувся з татарського полону). На Браславщину він прийшов, маючи універсал Хмельницького. А його брат, теж Калиновський, і теж з універсалом Хмельницького, з військом коронним притаскався зимувати у Ніжин. Дорогою, — йдучи від Сули на Стародубщину за Мглин аж до литовського кордону, — вони скрізь по містах чинили суд та розправу. І цій розправі, скоряючись повелінню Хмельницького, жодне місто не могло противитись. А ляхи почали утискувати люд убогий, почали порядкувати, немов у своїх володіннях — за щонайменшу провину (і потай, і відкрито) нелюдськи катували і вимагали приховані пожитки віддати. Вогнем мучили. І запанували посеред народу туга та горе, і росло невдоволення на гетьмана Хмельницького, який, після того як господь подарував козакам перемогу над ляхами, знову віддав Україну ляхам у неволю і змусив народ український отаку наругу від ляхів терпіти. Чув про все те й Хмельницький, чув і мовчав, ждав на слушну годину, коли можна буде за все те поквитатися, а народу наказав іти з міст, наказав кидати все нажите й рушати на Полтавщину, а також за кордон у Велику Росію і там селитися містами. Ото відтоді і беруть свій початок Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і всі слободи аж до Дону. Заселяли їх козаки. А сам Хмельницький всю ту зиму терпляче чекав, оскільки в зимову годину несила була зібрати військо проти розквартированої у козацькому краї сили польської. До того ж і татари замирилися з ляхами, а до Москви ставилися з неприязню.

А потім гетьман, хоч і змирився з татарами, та все ж про їхню зраду пам'ятаючи і знаючи, що вони тільки й помишляють, як би вчинити посеред християн велике кровопролиття, все ж побоювався, аби вони у ту лиху годину чого доброго ще й його ляхам не видали, побоювався, бо й своїм не зовсім довіряв. Тому й видавав себе польським зичливцем і не одного козака по неправедній скарзі шляхетській наказав у кайдани кувати та до рук ляхів віддавати, а кого й на горло карав і все те робив, аби лиху годину переждати та шляхетську удачу спіймати. І дочекався таки жаданого славного часу. Пустив поголос, що з наказу султана скоро накаже війську на Москву вирушати. Ляхам, що не розуміли його хитрості, це було на руку. Та, коли до Хмельницького підійшли татарські загони, він, замість рушати війною на Москву, послав до молдавського воєводи гінця з вимогою віддати дочку за сина Тимоша, як вже було домовлено. А якщо ж той не схоче віддати, то він, Хмельницький, з стотисячним військом завітає до нього у гості.

І напав страх на воєводу й на волохів і сказали вони господарю: «Чого це заради одніє однісінької дочки твоєї наша земля має перетворитися на пустку? Після першого приходу Богданового і Ясси і інші міста в попелі лежали, а зараз, коли він завітає уже втретє, то й ми ні за що, ні про що маємо гинути. Якщо ти не вдовольниш бажання Хмельницького, то ми самі заради свого життя та цілості земель наших, тебе і твою родину змушені будемо видати». І не знаючи, що діяти, господар відрядив гінця до короля і просив його якось завадити тому весіллю. І наказав король гетьману Калиновському не пускати сина Хмельницького на весілля до господаря. На виконання цього наказу Калиновський прийшов і став з військом польським на Батозі (у нього було три тисячі піхоти, шість тисяч кінноти, не рахуючи охотного війська) став, заступив дорогу і не дозволив Хмельниченку іти до волохів за дочкою господаря. А крім того Калиновський послав гінців до війська польського, що стояло постоєм у Ніжині та в інших містах задніпрянських, і наказав, не гаючи часу, поспішати до гетьманського стану. Діставши наказа, ті відразу ж вирушили і дорогою несказанно кривдили люд.

Хмельницький, зробивши вигляд ніби простує до Дністра, листовно звернувся до Калиновського: «Чому ти, — писав він, — заступаєш синові дорогу? Ти ж знаєш, що він їде до волохів. Чи може од весільних бояр яке зло ляхам прилучилося? Шануючи весільний звичай, те зло він у серці не триматиме». Розуміючи, що цей лист є хистрістю і зневагою до них, ляхи готувалися до кривавого весілля. Тільки не знали — де Хмельницький. Брату Калиновського, що саме за Дніпром ішов і що дозволив своєму війську чинити над козацтвом наругу, Хмельницький теж послав дарунок — коня. Він остриг йому хвіст та гриву, наказав з остриженого волосся зсукати мотузок і все те подарував Калиновському, давши цим знати, що за кривди відплатить. Коли ж до польського стану підійшли татари, шляхта вивела їм назустріч свої полки, полишивши позад безборонний табір, і розпочала бій. Та татари тільки заманули ляхів подалі от табору. Цим скористалися козаки, напали на нього, легко увірвалися всередину. Коли татари побачили, що козаки в таборі, то повернули коней і вдарили на польське військо. Ляхи перелякалися. Одні кинулися тікати в сторону, та їм, спаливши табір, перепинили дорогу козаки. Інші ж кинулися до переправи, до Бугу. Майже кожен рицар вдарився в ноги, а татари жали ляхів, немов траву. І тільки гетьман Калиновський і Приємський та староста красноетавський Собеський з піхотою стояли мужньо. Проте й вони полягли від меча у чистому полі, а тих, що повтікали, поспільство витягувало з боліт і нещадно нищило. Самому гетьману Калиновському якийсь татарин відтяв голову і, насадивши на списа, привіз до Хмельницького та Нарудин-султана. Самуїл, син Калиновського, теж щодуху тікав від козаків та звалився у Бубнівці з мосту і потонув.

Чимало панів у тій битві головами наклали, чимало татари в полон забрали, але і їх Хмельницький наказав порубати, щоб не обтяжувати татар у прийдешніх битвах та походах. Хмельницький сповна вирішив відплатити ляхам за Берестецьку поразку та за наругу над козаками і ні одного не помилував, всіх порішив на Батозі. Те ж саме у містах чинило і поспільство — панів та старост, що до своїх маєтностей поз'їздилися, всіх перебили. Серед них убили і урядника Соснівського разом з жінкою та двома дітьми, що якраз у Конотопоському замку перебували. Убили і в криницю, що в Конотопському замку, на день Троїці повкидали. Того ж року на воздвиженіє Хреста чесного якось незвичайно криниця наповнилась вщерть водою (а сама криниця заглибшки так саженів з десять) і всі оті тіла спливли. А коли ті тіла забрали з води, то вода, прямо на очах у людей спала до звичайного рівня. Тіла ті, цілі-цілісінькі, мешканці Конотопу в одній могилі поховали.

Після цієї битви Хмельницький попрямував на Кам'янець-Подільський, а татари, розсипавшись загонами, чимало невинного люду в неволю забрали і на свої землі повернули. Коли в Польщі дізналися про поразку, геть всі перелякалися невимовним страхом. Вважали, що настали такі ж часи, як і після Корсунської перемоги над ляхами і спішно почали готуватися за Віслу на Гданськ та до Поморських берегів утікати.

А Хмельницький повернувся у Чигирин, випроводив свого сина Тимоша на весілля до молдавського господаря, а для супроводу виділив дванадцятитисячний загін козаків. Коли вони підійшли до Ясс, їх зустрів двірник господаря, а також сам молдавський воєвода з боярами і, дозволивши себе поцілувати, повів гостей у столицю. Там почали гуляти весілля. Панна воєводівна, виказуючи свою прихильність до Хмельниченка і доводячи, що охотою заміж іде, наказала своїм дружкам на весіллі співати руські пісні. А на Польщу, що саме переживала згадане горе, на довершення нещасть повстали ще і свої сини. Сенатор Родзивіл, якого звільнили з канцелярії, втік у шведську землю і звідти листовно звернувся до Хмельницького, закликаючи його мужньо стояти проти ляхів, оскільки король шведський теж задумав вирушити на допомогу козакам і цим листом їх до звитяги спонукає.





Розповідь про Жванецьку війну, яка була року 1653


На завершення Хмельницький відрядив до короля послів з листом, у якому скаржився на гетьмана Калиновського і на поляків, що були разом з ним. Він писав про те, що вони боронили синові його йти до волоського господаря на весілля, що в дорозі боронили користуватися землею, травою і водою, чого ні добрим, ні злим не боронив навіть сам господь. Син його разом з своїми боярами ішов повз табір польський і за все, що там трапилось поміж ними, він, Хмельницький, за себе і за весільних людей просить пробачити. Ляхи відчули, що Хмельницький, не криючись, глумиться над ними і порішили на посланіє не відповідати. Козаки-посланці повернулися від короля ні з чим. Хмельницький знову послав до короля посланців з проханням вибачити пригоду з погромом шляхетського табору його боярами, оскільки така річ не раз трапляється на весіллі і обіцяв, що своєю вірною службою у майбутньому віддячить королю, тільки нехай поляки все ж пришлють до нього комісарів. І прислав король до нього Зацвиліховського та Чорного, котрих Хмельницький знав ще з битви на Мерлі, з такою умовою. Якщо Хмельницький справді хоче зажити королівської милості та прощення, то нехай він насамперед від татар одступиться, а крім того нехай він одного з своїх синів віддасть ляхам заложником. Така відповідь вкрай розгнівила Хмельницького, він схопився за меч і відказав: «Віднині нехай поляки не лихословлять! Я знаю, що ви всіляко зичите і шукаєте мені згубу. Тому я не можу порвати з татарами. Не можу віддати заложником і сина. Бо один з них нещодавно женився і йому не випадає жінку лишати, а другий — ще дитина. Відривати його від батьків — неможливо. І починати треба ось звідки: насамперед нехай король своєю клятвою ствердить Зборівську угоду, її ми своїм мечем пишемо до сьогодні».

Почувши цю відповідь, комісари повернули з Чигирина ні з чим.

Коли ж пішли комісари, Хмельницький, дбаючи про добробут та цілісність України, послав гінців до царя турецького і запропонував прийняти Україну та Польшу у вічне підданство, а йому вислати на підмогу військо. За це сильно розгнівались на нього деякі полковники українські а з-поміж них полковник миргородський Гладкий. Він та Гуляницький і Хмелецький ганили гетьмана.

Казали, що він зле робить, відриваючи Україну від миру християнського і віддаючи люд вільний та його віру турку на поталу. Не стерпів Хмельницький цього поговору і наказав відрубати Гладкому голову, Хмелецького зарубав у Наволочі, і тільки Гуляницький сховався десь у монастирі. Почув король про розбрат і відрядив на Україну Чернецького з воїнством. Чернецький, прийшовши в Україну, спалив спершу Іллинці, потім Липовець, Погребище і ще багато сіл. Дізнався пр все це Хмельницький і відразу ж послав назустріч полякам Богуна з загоном. І коли той стояв у Монастирищі, Чернецький підійшов до них і взяв у облогу. В битві, яка відбулася тут, поліг сотник Дрозденський, та немало полягло і серед війська польського. Самому Чернецькому куля з мушкета наскрізь щоку пронизала. А Богун, відібравши кілька сот добрих козаків, нарядив їх у татарську одежу і наказав напасти на поляків з боку поля. Накинулися ці на поляків з гуком татарським, а ті подумали, що це татари прийшли козакам на підмогу і не тільки від Монастирищ відступили, а й з України повтікали, полишивши козакам обоз і все майно. А між тим у ці дні помер київський воєвода Адам Кисіль, чоловік благочестивий і великий поборник греко-руської віри. Він був приємний у мові, і здавна прихильний до України, походив з давнього і славного роду Святолда, який року 1128 був гетьманом на Русі.

Того ж року Тиміш Хмельниченко ходив з козацьким військом на волохів. Причиною походу було ось що. Радул, мултянський воєвода, разом з угорським князем Ракочі послали військо у Волохію і прогнали Тимошевого тестя з волоського господарства. Тому Тиміш (який нібито ще в час свого весілля казав, що ми через Отоманську Порту підкупимо мултявського господаря та приймемо його під свою державу і хай начувається угорський князь) взяв сім тисяч козаків та їхнього полковника Миколу Федоренка, прийшов у Ясси, застав там недругів, порубав мултянське та мадьярське воїнство і знову посадив свого тестя на господарство.

Опісля ж Радул та Ракочі знову набрали сили, знову прогнали з волоського господарства Тимоша та воєводу Василя. Тиміш з тещею своєю, волоською господаркою, та козаками закрилися у Сочавській фортеці, їх довго брали Радул та Ракочі і поляки, і немало люду полягло там з обох сторін.

Потім так було угодно господу, що Тимоша вцілено в ногу з гармати і він помер. Після його смерті запанувала незгода серед козаків. Одні хотіли віддати Сочаву мадьярам, інші — виказували готовність стояти насмерть. Та господиня, відкинувши жіночу слабість, стояла мужньо. Вона зуміла умовити всіх стояти міцно. Та врешті-решт обложені, побачивши, що допомоги їм ждати ні від кого, змушені були здатися і, замирившись, передали Сочаву з усіма маєтностями полякам та уграм. А самі, взявши тіло Хмельниченка, з миром попрямували на Україну. В дорозі вони зв'язали ротмистра Могельницького, що хотів їх вести до короля, і віддали його Хмельницькому. Дізнався Хмельницький про синову смерть і вирішив відплатити ляхам. Коли зібрав велику силу, пустив слух, що ніби нічого не знає ні про загин сина, ні про штурм Сочави, і що нібито вирушає туди своїм на виручку. Цією хитрістю він заманив короля та поляків під Жванець. Місцина то була вельми бідна і чекав Хмельницький немало, поки поляки почнуть потерпати з голоду та від морозів. А король, вирішивши перепинити шлях у Волохію, став біля Жванця, ні сном, ні духом не відаючи де Хмельницький. Ось тоді Хмельницький разом з ханом і. підійшли до польського війська і так облягли його, що поляки не могли з табору й голови виткнути. Почався голод серед поляків (з п'ятнадцяти тисяч піших залишилося тільки чотири), чимало кінних та піших і від меча загинуло. Побачив король, що сутужно йому, почав хана просити і згоду обіцяти, хай тільки він припинить битву. Проте хан, аж поки йому не заплатять за труди і поки Зборівських статей козків клятвою король не підтвердить, не хотів меч у піхви вкладати. Тоді поляки здалися на ласку переможців, з усим погодилися і, давши ханові заложниками двох сенаторів — Лянцкоронського, воєводу руського, та Олесницького, підкоморія сандомирського, — самі заледве з вушами повернулися у Польщу. Так проходила битва під Жванцем. Отак потерпіли поляки, отак десятикрат знесли вони горя та збитків за оту перемогу над козаками під Берестечком.







Розповідь про те, чому Хмельницький пішов у підданство до росіян та про війну Дрижипольську року 1654


Хан, взявши у короля під Жванцем двох сенаторів у заставу на викуп, повернув до Криму. Та все ж він лишився невдовлений здобиччю і розіслав загони у польські землі. Роз'їхалися вони від Прип'яті, Піни та далі без числа та ліку брали бідний люд у ясир. Як розповідають, тільки шляхтянських родин з жонами та дітьми було забрано в полон п'ять тисяч, а скільки дівчат та молодиць втрапило до рук бусурманів!? О, скільки горя, сліз та розпуки було там, того людська мова розповісти безсила! Там глумилися над жінками, розтлівали дівчат, немилосердно в'язали, морили голодом та спрагою. Там кожен бачив смерть видиму, переживав жах невимовний. А найгірше випало Косаковському, до яких на весілля з'їхалося багато шляхти, сватів та панянок шляхтянських з музикою. Всіх їх, просто у весільному вбранні, погнали в татарську неволю. Сам же хан по дорозі до Криму чимало лиха заподіяв і Україні — села та міста одні винищив, а інші в полон забрав. Це він хотів козакам дошкулити і примусити їх разом іти війною на Москву і тим самим Москву настроїти проти України, а вже разом з нею, від трьох сторін ставши, татари та поляки замишляли остаточно розправитися з Україною. А вже потім, зговорившись, татари та поляки задумали і Москву покорити та знищити це богом змоцоване царство, а своє, Астраханське, у щонайвищу привести могутність. Та бог, перепиняючи хитрість підступних, усе повернув і зробив так, як вважав за потрібне і як було ухвалено на раді господній. Та, власне, й раніше Хмельницький знав, куди вернуть татари, що вони більше своєї користі пильнують, а не зичать добра християнам, бо всі племена агарянські за своїх ісконних ворогів мають. До того ж Хмельницькому давно стало відомо, що хан дав королеві слово Україну підкорити Польщі. Тому, порадившись із своїми полковниками, він відрядив послом Григорія Гуляницького до великого государя царя Олексія Михайловича і сповістив його про свій намір, а опісля спорядив повноважних послів і вже після цих відвідин його царська величність направила до Хмельницького та до всього війська запорізького свого приближеного боярина та дворецького Василя Бутурліна з численною делегацією бояр, стольників та дворян. Він був призначений великим послом і мав виробити постанову, на яких умовах та при яких вольностях можуть проживати козаки під рукою його царської величності. Заради цього сам Хмельницький з генеральними особами та з полковниками, та з полковою старшиною — сотниками й отаманами — на богоявлення господнє зїхалися у Переяслав і там раду радили. На ній усі полковники та військо їхнє порішили бути під єдиновірним монархом під його величністю царем московським, а не під королем польським, королем римського віросповідання, а також всі ухвалили відмовитись від дружби з татарами. Скріплюючи це рішення, гетьман Хмельницький з усіма своїми генералами, полковниками та з усім військом у січні 1654 року дали присягу і прийняли надзвичайно пишні дарунки царськими соболями та іншим крамом. У цей же день були прийняті полкові знамена і стольники разом з приданими їм козаками роз'їхалися по усіх містах і там уся міська старшина, люди духовного сану, козаки та поспільство також дали присягу на вірність. При чому на всій Україні по обох берегах Дніпра кожен з охотою присягав. Весь народ радів радістю великою, бо всі були певні, що під рукою єдновірного монарха можна буде жити тихо, спокійно.

З божою допомогою та при сприянні усього малоруського народу, закінчивши переговори, та вирядивши з належними почестями великих послів його царської величності, Хмельницький наказав підготувати від свого імені та від імені усього війська спеціальну грамоту, що адресувалася царській величності. Ось вона.


Копія з листа до государя, царя та великого князя всеросійського Олексія Михайловича від Богдана Хмельницького, гетьмана запорізького.


Лист переданий посланцями — генеральним суддею Самійлом Богдановичем та переяславським полковником Павлом Тетерею і товаришами.


Після монаршого титулу йде:

Богдан Хмельницький, гетьман запорізький, та все військо запорізьке низько до землі б'є чолом.

Вже скільки літ ми, Богдан Хмельницький, гетьман війська запорізького, та все військо запорізьке, повсякчас боремося з ляхами і з божою допомогою їхні наїзди відбиваємо і спеціальними грамотами та через посланців наших, б'ючи чолом перед царем, твоєю царською величністю, просимо твою світлість прийняти нас під єдиновірну дужу та високу руку твоєї царської величності. І тепер господь незвіданими своїми долями звершив обидві ці справи — у наших ворогів, ляхів, пиху збив і добру раду царському серцю подав. Ревнуючи за вірою православною, твоя царська величність зжалилась над церквами та над святими місцями та над народом єдиновірним і зволив нас, Богдана Хмельницького гетьмана запорізького та все військо запорізьке і єдиноплемінних росіян, під свою дужу та високу царську руку милостиво прийняти. І коли приближений твоєї царської величності боярин та намісник тверський Василь Васильович Бутурлін, окольничий та намісник муромський Іван Васильович Олеферов та думський дяк Ларивон Дмитрович Лопоухін з наказу твоєї царської величності приїхали до нас і грамоту твою привезли і безмежну милість царську нам сповістили та знамена військові і дарунки твоєї царської величності передали та довгі розмови про всякі справи повели з нами, то цим невимовна нас обрадували. І тоді ми, Богдан Хмельницький, гетьман війська запорізького і все військо запорізьке і увесь народ, у містах, містечках та селах начальство і сірома (з доброї, воістину вільної спонуки та ідучи за бажанням нашим і без лукавства у серці) присягнули тобі, великому государеві, цареві та великому князеві Олексію Михайловичу, всієї Русі самодержцю, присягнули твоїй царській величності на вірність і ніякісінької зради не помишляючи щодо царів навколишніх, що хотіли нас собі підкорити, ми, помишляючи про них, як про невірних, дружно одного тебе, благочестивого великого государя і царя нашого, обрали, возлюбили і всім серцем своїм, силою та помислами приєдналися до твоєї царської величності.

І тому благонадійна дерзаємо думати, що коли що проситимемо у тебе, великого государя царя нашого, у твоєї царської величності, то безмежно віримо, що одержимо, як у тому запевняв нас згаданий приближений твоєї царської величності боярин та його товариші і у тій певності нас утвердив. Тому посланців наших — суддю військового Самуїла Богдановича та полковника переяславського Павла Тетерю з їхніми товаришами — до пресвітлого лику твоєї царської величності виряджаємо з цією грамотою і просимо, аби ти, твоя царська величність, їм свої праведні очі показав та своє вухо милостиво прихилив і наші прохання вислухав. І все те, про що вони почнуть просити, ти, твоя царська величність, вислухай їх милостиво і нас, — Богдана Хмельницького, гетьмана війська запорізького з усім народом руським, з духовним та мирським людом, що перебуває у різних станах та твоєї монаршої милості жадає — порадуй. Наші статути, привілеї та всякі свободи і маєтності люду мирського та духовного, що їх вони мали з давніх давен, ще від князівських часів та від панів благочестивих і від королів польських, і які вони в землях руських стверджували, заради яких ми з діда-прадіда свою кров проливали і які ми нині маємо, і від яких відступитися не збираємося навіть під страхом смерті, і зараз заради цих прав лицем до землі припадаємо і щонайпокірніше просимо тебе, твоя царська величність, своїми грамотами закріпити усе те навічно. Бо твоя воля нам була обіцяна наближеним твоєї царської величності боярином та його товаришами. Вони говорили, що великий государ нас буде краще жалувати, аніж королі польські та князі давні, тільки ви чолом бийте та служіть вірно.

І вдруге, і втретє лицем до землі припадаємо і твою царську величність молимо, аби ти підтвердив грамотами усе, що просимо, і щоб ми надалі одержували все, що будемо просити у тебе, твоєї царської величності, у великого государя нашого. І щоб ми, Богдан Хмельницький, гетьман війська запорізького і все військо запорізьке і народ руський, що живе у різних станах, радувались твоїй безмежній щедрості і щоб тобі, великому государеві, твоїй царській величності всіляко сприяли і, щиро слугуючи, на ворогів ополчались та щоб заради тебе кров свою проливали і, під єдиним богом і під єдиним сонцем ходячи, щоб тобі благочестивому монарху, твоїй царській величності служили від роду й до роду во віки віків. А твою царську величність в свою чергу просимо хай ми під покровом крила твого продуваємо, як орлине гніздо під крилом орла, просимо прикрити нас, вірних твоїх підданих, своєю милістю і просимо захистити своїми збройними монаршими силами від своїх ворогів і боронити та у своїй милості тримати іще та іще просимо.

Багато чого в грамоті не написано, про те все тобі, великому государю, твоїй царській величності повідають посланці наші. Ми ж, передаючи себе во віки віків невимовній та великій твоїй милості, господа бога молимо, аби Ваша царська величність на щонайясніших престолах пресвітлого царства російського многолєтствував та благополучно довгоденствував і усіх земних царів щоб мав собі за піврічних. Нехай так буде від нині і во віки віків. Писано в Чигирині, місяця лютого у 17 день 1654 року. А внизу підпис: Вашій царській величності безпосередні піддані і щонайвірніші слуги Богдан Хмельницький, гетьман з військом Вашої царської величності запорізьким.

Великий государ милостиво прийняв послів Хмельницького — і суддю генерального Самійла Богдановича і полковника переяславського Павла Тетерю — і дав всьому війську малоруському свою монаршу грамоту (з підвішеною печаткою) на всякі вольності козацькі. Цю грамоту ствердив на чотирнадцять пунктів. Ось вони.

«Козаки з своїми вольностями та маєтностями мають своє право. Ні бояри, ні воєводи, ні стольники, що проживатимуть тільки в Києві та Переяславі, у їхні справи не втручаються. Козаків може судити тільки своє товариство та своя старшина — де є три козаки, то третього судять двоє.

«Козацькі маєтки та їхні землі нікому не вільно відбирати. Прибутками з маєтків вільно можуть користуватися не лише козаки, а і, після їхньої смерті, їхні дружини та їхні діти. Діти та жінки їхні користуються волею, як і їхні батьки та предки, і ніхто ні в чому не може порушити права, що віддавна надані руськими князями та польськими королями людям духовним та мирянам.

«Київський митрополит та все малоросійське духовенство прийматиме благословення святого патріарха московського, але святий патріарх московський у їхні права втручатися не буде.

«По всіх містах від малорсійського народу у магістраті повинні бути війти бургомістри, райці, члени та інші чиновники, котрі мають керувати трудовим людом і повинні збирати з-посеред нього (окрім козаків) побори на государя грішми та хлібом. Ці побори вони мають здавати в Києві та Переяславі.

«Тими поборами має порядкувати не лише воєвода, а також і малоруські чиновники. Вони мають право відраховувати гроші на шістдесят тисяч козаків по три карбованці щорічно.

«Гетьманові покласти платню у тисячу золотих червінців щорічно і віддати йому у підданство Чигирин та Чигиринський повіт.

«Старшині генеральній та полковникам, старшині полковій та сотникам і хорунжим теж покласти річну плату згідно з чином.

«На утримання артилерії, гармашів та артилерійської прислуги виділити місто Корсунь з повітом.

«Гетьману, аби не мати збитків та не мати витрат, забороняється і приймати послів з навколишніх держав і посилати їх туди. За винятком випадків, коли царська величність звелить гетьманові вирядити послів у ту чи іншу державу.

«Гетьманові забороняється мати справу з кримським ханом (за винятком торговельних). Це для того, аби татари та ногайські кочівники не нападали на Малоросію з війкою і не плюндрували її та людей у ясир не брали.

«Якщо ж так трапиться, що з господньої волі помре гетьман, то козаки, шануючи давні звичаї, з-поміж себе оберуть нового і повідомлять про це його царській величності. А царська величність накаже йому стати перед своїм найяснішим зором і пожалує гетьманові булаву та знамена і спеціальною монаршою грамотою затвердить його на гетьманування».


На всі пункти і гетьманові, і старшині, і всьому війську його царською величністю були видані на вічні часи привілеї, скріплені висячою царською печаткою. Були визначені також права та повинності трудового люду, описані звичайні повинності на користь царської величності та права і вольності кожної людини.

Дізнавшись про те, що Хмельницький і все військо запорізьке перейшли у підданство до царя-государя, король і хан поклали іти на Москву та на козаків з мечем та з вогнем. Цей задум Хмельницький довів до відома великого государя. Тоді великий государ наказав своїм московським силам на чолі з боярином Срібним та Хованським виступати на литовські землі, а боярина Василя Васильовича Бутурліна з великою силою надіслав до гетьмана Хмельницького. В свою чергу і гетьман Хмельницький від свого війська посилає до царської величності під Смоленськ Ніжинський та Чернігівський полки, а з ними дозволяє іти всім, хто хоче з інших полків. І охотників стільки назбиралося, що їх поділили на вісім полків.

Над цим військом настановили наказним гетьманом Івана Золотаренка, дали йому булаву та бунчук і гармат чимало й наказали, щоб від свого імені послав під Смоленськ до царської величності із загоном котрогось із довірених старших, а щоб сам став на перехваті поблизу Гомеля та Бихова і щоб не пускав жовнірів іти на Смоленськ на царські війська. Прийшов Золотаренко під Гомель, застав у Гомелі чимало жовнірів литовських, осадив їх, а до його царської величності під Смоленськ випровадив свого брата. Там, під Смоленськом, козаки не раз відвагу виявляли, у час приступів по драбинах аж на мури вибиралися і на мурах під німецькими та польськими мечами лягали, не один і в місто вривався і вже там головами накладали, Забачивши козацьку відвагу на власні очі, цар-государ вельми козаків уподобав і наказав прийти під Смоленськ на побачення ще й самому наказному гетьманові Івану Золотаренку. А гетьман Іван Золотаренко взяв Гомель, Новий Бихів та інші численні міста під себе підгорнув і військом козацьким осадив (окрім Старого Бихова), так ото він у Новому Бихові полишив усе своє спорядження та запаси і військо, а сам з чималою групою козаків попрямував під Смоленськ до його царської величності.

Незабаром було взято й Смоленськ. Його царська величність після перемоги відпустив Глібовича, воєводу смоленського, з польськими жовнірами у Литву, а в Смоленську полишив своїх людей і пішов зимувати у Вязьму, оскільки у Москві була морова пошесть. Наказного ж гетьмана Золотаренка його царська величність обдарував і відпустив, він з козаками зимував у Новому Бихові. Незабаром під Бихов притяг і гетьман литовський Радзивіл і спробував взяти Золотаренка та, зазнавши великих втрат і облгіши своїми загонами Старий Бихов, повернув на Литву. Хмельницький в цей час з своїм та московським військом стояв під Фастовом. Сюди і було прислано жалування козакам. Видали його золотими копійками, кожна з яких заважувала на чвертку червонного золота. Тоді ж було видано і мідні копійки, що цінувалися нарівні із срібними, а також биті таляри з царською печаткою.

А через деякий час сам государ із своїм воїнством пішов далі на Литву і на підмогу собі взяв Золотаренка. Назустріч государевому війську вийшов Радзивіл і під Шиловом над Березиною дав бій. І ото як вітер розганяє куряву, ото так московські сили розігнали Радзивила з Литвою. Розігнали і стерли, заледве тільки сам Радзивил зміг утекти. Ото відтоді великий государ, здобувши понад двісті міст литовських та Вітебськ і Вільно повоювавши і повернувшися на свій царський престол, почав підписуватися Великої, Малої та Білої Русі самодержець.

Золотаренко ж з козаками, при государеві пробуваючи, взяли тоді у Литві велику здобич і пішли, підступили під Старий Бихов, облягли його. І тут під Биховом на двобій з ляхами виїхав сам гетьман Золотаренко, його в ногу влучила куля з мушкета і він тут же, під Биховом і помер. Його тіло переправили до Корсуня. В час похорону при знаменитій відправі у церкві св. Миколи, яку сам Золотаренко будував, укупі з ченцями, з попами та разом з народом і мертвим тілом та церква згоріла.

А на вкраїні полковник Богун вирішив піддурити поляків і послав гінця до польного гетьмана, наказавши сказати, ніби з своїм військом хоче до ляхів перекинутися. Все це він діяв для того, щоб ляхи з невеликою силою прийшли до нього, а він, скориставшись цим, переб'є їх і дасть змогу Хмельницькому зібрати докупи свої та московські сили. Так все і сталося. Польний гетьман прийшов під Межибож, став табором і послав до Богуна дізнатися, що той думає робити. А Богун якраз чекав на свій загін і хотів виступати проти гетьмана. Побачив це гетьман, якнайскоріше зібрав воєдино польські сили і рушив на Калник, але не знайшов там Богуна. Тоді він кинувся навздогін за ним на Умань. Прийшов до міста, щосили ударив і нічого не добився. Тільки втратив там значну частину свого війська і з соромом відступив.

В цей же час польський король уклав братерський союз з кримським ханом, послав йому в дарунок сто тисяч злотих і закликав його на допомогу супроти козаків та москви. Проте посланці не застали хана в живих. Розповідають, що нібито хан мав бранку з України і що нібито та бранка завжди подавала йому вино і що вона, Хмельницьким підмовлена, підсипала у вино отруту. Однак і після смерті хана Іслам-гирея татари прийшли на Україну з новим ханом Мелин-Гиреєм, прийшли на підмогу до ляхів і повоювали Україну. Проти них Хмельницький вислав наказного гетьмана Томиленка, проте татари та ляхи розбили його. А полковники браславський — Зелінський, вінницький — Богун та придністрянський — Гоголь увійшли в Умань і тут, в Умані, їх намертво облягли поляки й татари. Проте, почувши, що Хмельницький з козаками та з москвою іде своїм на виручку, полишивши Умань, направили супроти нього всі польські і татарські сили; між Ставищами та Охматовим в чистому Колі обступили і не дали з'єднатися йому ні з яким військом. Неждано сильно вдарили, увірвалися у козацький табір, ось-ось ляхи мали вже й артилерію козацьку захопити, та козаки вистояли. Вони повиймали оглоблі з саней і так почали бити татар і ляхів, що трупами шляхти, немов валом, табір свой обклали. Точилася у той день велика битва аж поки ніч мороком все укрила і дозволила воїнам від звитяжної роботи перепочити. Втрапило тоді козацьке військо у велику скруту, оскільки ні води, ні дров, ні коням паші не було, а був тільки лютий мороз та сила снігу та й той з кров'ю змішаний, бо полягло у той день в чистому полі понад п'ятнадцять тисяч людей.

А на ранок, тільки-тільки засіріло, знову заходилися ляхи й татари битися з козаками, точилася запекла битва цілий день і падали з обох сторін від меча та вогню, немов трава, воїни без ліку і вже знемагали обидві сторони і не були спроможні битися, як знову зайшла ніч. Хто може перерахувати усіх полеглих тоді? Хто не здригнеться, забачивши, як у лютий мороз тече потоком кров? Однак здолали козаки ляхів. Від піхоти шляхтянської вже мало що залишилося, оскільки ляхи всією силою навалилися на Хмельницького і татар підкупом та намовляннями до бою навертали. Вони сподівалися, що якщо зараз Хмеля, коли він ще не з'єднався з усім козацьким військом, розбити та в полон взяти, то цим можна й війну покінчити. Та Хмельницький побачив назавтра, як щільно облягли його поляки, й татари, добре укріпив свій стан і пройнявшись нечуваною відвагою, прорвався через польське військо і добрався до московських загонів, що стояли неподалік. І вже не сила була ляхам перепинити Хмельницького. Він добрався до Білої Церкви, звідти до Охматова, звільнив там піхоту на чолі з Пушкаренком, з'єднався з ним, попрямував на Буки і там приєднав до себе п'ять козацьких полків. А коли до нього підійшли ще й козаки з Умані, він вирішив був іти слідом за ляхами, та побачивши, що ті пішли у свої землі, полишив цю думку і розмістив своє військо на постій, щоб відбути великий піст.

Татари ж, ради полону, підмовляли поляків іти до Дніпра. Та ляхи, знесилені у битвах з козаками, уже не мали сили до походу і тому дозволили татарам брати в полон люд українский як винагороду за підмогу. Та ж чи випадало отак чинити, чи ж не образили вони тим господа? Бо відомо, що повинну голову і меч не січе, а тим більше не випадає бусурманам людьми християнськими за послугу платити. Немилосердним та підступним вчинком так ляхи спротивились, що потім козаки, на бій ідучи, воліли краще полягти від меча, аніж повірити ляхам і їм піддатися.





Про похід Хмельницького у польські землі навесні 1655 року


Коли господь небесний виплекав травицю на службу людям та скотині, зібрав Хмельницький воїнство і з'єднав свої сили з силами його царської величності російської, що були очолені проводирем Василем Васильовичем Бутурліним, і вдвох вони пішли на Кам'янець-Подільський, а звідти попрямували до Львова. Мешканці того міста, не маючи спромоги до бою стати з військом государевим, смиренно надіслали прохання зглянутися. Шануючи людей благочестивих, Хмельницький вирішив не силувати боєм Львів і, взявши з міста викуп, рушив уже сам на Замостя, а Данила Виговського з московським та козацьким військом спорядив на Люблін. Москалі та козаки взяли приступом те місто і набрали там чимало добра та коштовностей, а москва взяла ще й часточку від дерева з хреста господнього. І аж поки не прийшло військо з-під Любліна, Хмельницький і боярин Василь Васильович Бутурлін чотири тижні стояли під Замостям, готуючись брати його. Проте і мешканці Замостя дали викуп. Тим часом козаки і москва пустошили польські землі за Віслою і військо польське, очолене обома гетьманами під Гродном таким же робом як і під Ботогою розбили і, вертаючи звідти, велику здобич везли на Вкраїну. А коли дійшли до Озерної, то стріли хана з його силою, що поспішав ляхам на допомогу, стріли і дали битву. Та нічого не досяг хан з татарами у цій битві. Тому татари до переговорів вдалися. Взяв Хмельницький кількох султанів до себе заложниками, а сам з нечисленним загоном прийшов до хана. Увійшов у нечестивий стан татарський і побачив хана, що сидів долі, оточений всією силою татарською. Як ведеться, привітав Хмельницький хана і дав у дар ханові злото-срібну збрую, оздоблену коштовними каменями. Та нечестивий кинув той дарунок на землю і безглуздо заволав: «Чого це ти поєднався з Москвою? Не бійсь тоді не шукав її допомоги, коли ярмо шляхетської неволі рабське з своєї шиї скидав? З нами єднався і перемагав силу польську! Ту силу, що під владою їхніх королів Жигмонта та Владислава, які нещодавно почали титулуватися королями польськими, шведьськими, готськими, вандальскими та нещодавно обраним царем московським, ту силу, що страшною була не лише навколишнім царствам, а й самому цісарю римському!» Та Хмельницького аж ніяк не збентежив той гнів і він незалежно і мужньо відповів так: «А ти пригадай, як я прислав із Січі до покійного хана людей і просив допомогу не в самого хана, а тільки виділити охочих! Чи зглянувся він на моє прохання? Ні! Він прислав одного-єдиного мурзу Тугай-бея з нечисленним загоном. І тільки потім, нюхом чуючи здобич та на моє щастя покладаючись, він почав допомагати. Бо побачив, що козацьке військо під моїм проводом та з допомогою незначної частки орди в час першої битви під Жовтими Водами розбило генерала та каштеляна польського з гусарами та силу родовитої шляхти в полон взяло! А потім того ж місяця під Корсунем, розбивши чимало полків польських, двох гетьманів заживо ми полонили! А потім знову ж таки під Нестерваром та Барами ми билися і з ганьбою примусили ляхів здати міста. І того ж літа під Пилявцями, з допомогою одного тільки чотиритисячного загону орди на чолі з мурзою Кара-баєм, ми своїми власне силами перемогли уже втретє і новопризначених нарешті гетьманів Доминіка та Фірлея, які вели з собою добірне кварцяне шестидесятитисячне військо, і всякий інший дворовий люд та слуг, що до війни на конях і збройно були споряджені, всі вони пишно хизувалися в поході, було їх втроє більше від кварцяного війська і всіх їх ми з допомогою господа бога впень розбили і прогнали. А обоз того війська, що нараховував близько ста тисяч окованих залізом возів, навантажених всяким добром, не рахуючи інших скарбів без ліку, ми розграбили. Це там ми добули силу добра, золота, срібла, міді, олова, пороху та всяких інших військових припасів. І чи знайдеться на світі людина, яка могла б підрахувати ту здобич? Тільки тоді хан, спонукуваний заздрістю, без мого прохання з усією ордою прийшов під Зборів. Неждано побачивши його непроханого, я вже тоді зрозумів, яке лихо спіткало мир хрещений, та тоді я боявся вирядити його, щоб крім ляхів ще й татар не мати за ворогів. І та поміч ваша вам самим більше з руки, оскільки і на морі, і на Дніпрі тепер можете вільно плавати, а не так як раніше, коли козаків остерігалися і ноги туди не ставали! Та й крім того, вдовольняючи прохання ваші, я дозволив вам за кількадесят поприщ (стадій) від Перекопу на нашій же таки українській землі ради безпечності вашої Ослам-місто поставити і задобряв вас добром всяким! Завдяки добру тому, орда спромоглася, замість шкір, зодягтися в злототканії шати, в позолочену збрую коней спорядити та сагайдаки оздоблені зодягти. Проте й після цього ви не полишили підступно проти нас помишляти, бо і після цілого ряду вдалих для нас битв, коли ми намертво під Жванцем облягли короля польського, ви потай від мене обіцянками намовляли козаків, щоб вам з облоги віддали короля живого! Чого вони щоправда, бога побоюючись, не зробили. Це ж ви спершу між собою поклали не обездолювати вкрай помазанника божого, а тільки продовжити облогу і примусити непокірних йому, тих, що знемагали в осаді, не боронити вольностей руським царствам та козакам, а тільки змусити їх підписати ці вольності. Коли б все це тоді сталося, то отам би настав край і війні і міста і села, і люди в них цілими б лишилися! Та ви, знаючи це, знаючи, що без міжусобиць, без громадянської війни вам не можна буде по двічі на літо ходити на Польщу і отарами, немов безсловесну скотину, брати в ясир християн, ви не раз підступами зривали бажане перемир'я і все це заради своєї бусурманської вигоди! А коли і траплялося так, що переможені ляхи просили миру, то ви, не чекаючи нас, проголошували що і нині хочете і перше хотіли з ними у мирі та дружбі жити і що не зважуєтесь тільки козаків злити, щоб не шкодили вам, і що нам, як християнам з християнами, слід помиритися. Ви цими запобігливими словами себе ставили вище, а нас принижували, виставляли людьми без милосердя. Озлоблені ляхи не могли розгледіти під покровом миру своєї погибелі, не розуміли, що можуть обійтися і без бусурманської приязні. Для цього досить присягти козакам та слова дотримувати і тим оберегти своє королівство від занепаду. Все це було нам під силу, а не татарам. Та, перебуваючи у відчаї, вони раді були і підступному миру. А ви за такий мир радо брали, окрім всього іншого, по сто тисяч злотих та дозвіл кілька міст пограбувати та всіх людей там у ясир забрати. Ви там взяли заложниками кількох сенаторів, а короля та його воїнство з облоги звільнили і вільно додому пустили! А на заміну вимагали, щоб, замирившись з нами, ляхи об'єднаними силами виступили на Москву.

Заради Астрахані та Казані ви завжди так помишляли, а ляхи вам без надобності. Бо коли б ви справді заради їхньої користі того миру пильнували, то не йшли б на них війною без всякої причини, не збагачувалися б за їхній рахунок, не брали б у ясир людей та скотину, не чинили б підступний мир і під його б прикриттям не видурювали у короля його маєтності та з його дозволу не гнали б безборонно на тугу та погибель усе християнство, скільки руки ваші захоплять. А потім з мирними запобіганнями та радістю ви йшли додому, знаючи, що ваші підступи безкарними залишаться. Ми не раз бачили цю пихату сліпоту ляхів і тільки з наріканням зітхали.

І якщо перераховувати все те зло, що ви творили і нам і ляхам, то не вистачило б ні часу, ні слів. Та щоб не стояти перед тобою, боягузом, я не назву нічого, а тільки одне — Берестечко. Пригадай, як ти разом зі мною виступив проти короля та всієї Польщі, що зібрали військо на триста тисяч чоловік. Перший день ми добре билися, прогнали їх з поля битви. На другий день ми також взяли верх над королівськими силами, й не рахуючи кільканадцяти тисяч родовитого воїнства, ми до п'ятисот чоловік полковників та командирів порішили, а останні повтікали. На третій день ми знову пішли на бій (тоді хан повинен був правий фланг тримати). І почали вже перемагати. Ми вже майже в руках тримали перемогу. І тут хан, без всякої на те причини, забувши про воїнський сором, на нашу погибель, з усім воїнством хоробро аж до Криму втік. Я його старався зупинити, полишив оточених козаків і змушений був щодуху за ним гнатися і не так уже й далеко догнав його, коли просив, щоб повернувся, коли соромом звитяжця і ганебним жіночим острахом усовіщав. Це ж тоді він силу мого воїнства, я вже не рахую припасів, занапастив. Хіба все те можна оцінити? Це ж він тоді за один день всі мої перемоги звів нанівець. Ось яка ваша татарська приязнь, ось яка дружба! Це ж через ханську підступність ми тоді змушені були з ляхами замиритися і на козацьку згубу в Україну їх пустити. І ми раді, що господь, давши нам силу знести часи скорботи, допоміг нам незабаром все те своєю відвагою виправити, допоміг відплатити ляхам та вигнати їх з України».

Вислухав хан кримський цю довгу відповідь Хмельницького та, хоч і скорений явною правдою був, все ж, не зважаючи на розумні слова благорозумного та мужнього воїна, вирішив проти рожна перти і вже не прямо, а по-іншому розпочавши бесіду, мовив: «Щось не зважувався ти, Хмельницький, такі дерзновенні слова говорити мому попереднику, померлому ханові. Наша ж кротість до велеречія тебе спонукає!»

Хмельницький відповів: «А нащо говорити там, де треба діяти? Навіщо говорити там, де треба міру знати? Твій попередник, покійний хан, мене нечинованого так шанував, що на моє прохання дати на підмогу чотири тисячі воїнів навіть не відповів. А зараз ти до мене, до людини, яку обрав вождем мужній і численний народ, до людини, яка у всьому рівна тобі, пробуєш говорити, як до свого підлеглого».

Хан відказав: «Так, мені треба на тебе гніватись, оскільки ти весь час докоряєш нам і ганиш нас. Немов би ми не з польським воїнством та німцями воюємо, а жінок та дітей в час жнив ловимо і з ними змагаємось. І знову ж таки наговорюєш на нас, нібито ми навмисне Русь губимо, послабити її хочемо. А ми такого і в помислах не маємо. Ми всього-навсього, йдучи за радою свого милосердя та вдовольняючи прохання ваше, прийшли боронити вас від глуму. Боронити як вільний народ від ляхів, які до того ж є й нашими ворогами».

На різку ханову відповідь Хмельницький відповів ще різкіше: «Словам хановим можна було б і повірити, коли б не ясно було, чому він так говорить. Ще тоді, коли я взяв у полон двох гетьманів, а хан, взявши за них силу дарунків, повернув їх королеві, ще тоді і не раз він силував мене разом з ляхами йти на Москву, йти війною на одновірця нашого монарха московського. Заради цього він і мурзу Нерудина з загоном прислав. А той, коли я й не сподівався на напад, нежданно на мене напав у Черкасах і погрожував живцем ляхам передати, якщо не скорюся задуму вашому. Ще тоді ваша злоба до народу малоросійського проступила явно, ще тоді, коли ви, вертаючи з Польщі через Україну до Криму, коли ми з вами перебували в мирі, ви міст і сіл наших без ліку спалили, а людей одних в полон забрали, а інших до рук смерті віддали. Звідси кожному ясно, що і російському народу ви те ж саме замишляєте вчинити, що вчинили з прадідами племені нашого хазарами, а після них з половцями та печенігами. Винищивши їх у численних та жорстоких битвах, ви їх землі забрали і ще й до сьогодні в Криму на їхній землі проживаєте. Отак ви використовуєте найменший привід, щоб маєтки православні випатрошити, люд православний винищити, а своє татарське плем'я зміцнити та утвердити. Всьому цьому є докази. Ось ти зараз без всякої на те причини, а тільки заради користі, тільки тому, щоб тобі ляхи заплатили сто тисяч, ідеш походом, воюєш і разом з людьми своїми шкодиш монарху нашому самодержавцю російському».

Зачувши цю відповідь і забачивши, що Хмельницький все ще не кінчає, хан вирішив урвати його і налякати: «Ти що не чув про непереможні та безмежні числом сили татарські, що межують з Москвою? Та тільки скажем, відразу ж вони подадуть нам руку допомоги! Чого ти вовтузишся? Чого не думаєш, кого залишив і до кого приєднався!? Чи може сила московська сильніша, аніж раніше, коли нею керували князі руські, польські, угорські, моравські, німецькі та всякі інші, що їх татари під проводом Батия змели і понад півтораста років Києвом та російськими землями володіли!?»

Хмельницький відказав: «Що? Погорда твоя, хане, запаморочила тобі голову так, що ти й отямитись не можеш? Чи може ти мислиш мене, немов хлопчика малого настрахати? Я добре знаю, що ні сибірське, ні казанське, ні астраханське ,ні ухвинське, ні касимівське, ні рязанське ханства та й інші, звідки сила татарська йшла на війну, допомогти тобі не можуть, бо самі несуть ярмо покори московському самодержавію. Інші ж татари, що проживають далеко, тільки заради прихотей ваших своїх домівок не покинуть. Ну, коли ти вже згадав і Батия щонайславнішого і щонайголовнішого вождя вашого, то подумай також і про те, що битва це немов меч двосічний, яким можна і в один і в дугий бік рубати. Батий здобув, а Мамай втратив, оскільки за здобутком завжди втрата простує».

Досить довго отак вів розмову хан, та не маючи чого більше казати, відпустив Хмельницького, пригрозивши, що незабаром примусить поважати татарську силу. Потім зачекав своїх мурз, що пробували заложниками у козацькому стані, і пішов. А російські полки разом з козаками, взявши у ляхів добру здобич і прославивши себе перемогами над поляками і татарами, також повернулись додому.

Після цих подій, повернувшись на Україну в Чигирин, Хмельницький деякий час переждав, упорядкував разом з боярином його царські пресвітлої величності Василем Бутурліним деякі військові справи. А потім вирядив згаданого боярина з шаною та почестями за Дніпро і відразу ж в 1656 році зібрав своїх генералів та полковників на раду, і запропонував з їхньої спільної згоди написати до царської пресвітлої величності, до блаженної пам'яті Олексія Михайловича. В тому листі він насамперед дякував царській величності за те, що його величність взяла під свою руку землі на обох берегах Дніпра. Далі зичив благочестивому монарху якнайскорішого приєднаня нових земель до тих, що належали ще монарховому прародителю. А воднораз просив, щоб, зостаючись під його царської пресвітлої величності десницею, він дозволив їм завжди проживати згідно з своїми вольностями та свободами. Написавши отак те посланіє, Хмельницький запропонував також додати там іще таке: «Оскільки з Польщею мають намір воювати ще три вишукані народи — шведи, пруси та мадьяри, за чим нам всіляко треба пильнувати, щоб чого доброго хто-небудь із нас до когось із них не приєднався, то треба якнайскоріше докласти зусиль і не чекати доки Польщу спіткає якесь лихо, і закріпити все те, що нашою мужністю і нашою кров'ю здобуте. Не гаючи часу, з відома та за повелінням царської пресвітлої величності, треба відрядити своїх послів до королівської величності польської, нехай звідти вишлють комісарів, аби ми могли достеменно визначити малоросійський кордон. Його слід прокласти так, як він означений на цих картах польськими сенаторами М'ясковським та Кисилем — від гирла Дніпра до верхів'їв Дністра, а від верхів'їв Дністра до верхів'їв Горині, від Горині до Прип'яті і через Прип'ять до Бихова, від Бихова через Дніпро понад рікою Сож до Смоленського повіту під Рославль; а також від Чорного моря від гирла Дністра на Очаків до лиману, щоб Дніпром та Дністром вільно могли виходити в море малоросійські торгові люди».

На тій же раді були визначені також і межі, де вільно могли ходити з своїми кочовиськами кримські татари. Вони пролягли по Очаківському урочищу між Дніпром та Міусом, поблизу Молочних місць.

Закінчивши раду і ухваливши на тому, кожен повернувся додому. Повернувся до себе в Чигирин (тоді перше місто на Україні) і Хмельницький. Там він спокійно собі проживав, уже сам не ходив ні на які битви, а тільки на прохання шведів та Ракочі послав Антона Адамовича, полковника київського, і визначені та охочі полки їм на допомогу. Вони за Віслою з'єдналися з шведським та угорським воїнством, взяли обидві столиці польського королівства — Краків та Варшаву — що ще зовсім недавно (яке щастя підступне) іншими краями та землями володіли, а тоді, в покорі перебуваючи, самі собі не могли дати ради. Це в цих містах немов би задумавши озолотити свого ворога, вони впродовж віків громадили незайманими скарби — монастирські, сенаторські, шляхетські та й самі королівські. Там зберігалися їхні корони, щонайкоштовніша одіж. І все те, окрім корони, яку забрав якийсь сенатор, все те дісталося в руки супостату. Потім, залишивши у столицях генерала Вехра та гетьмана угорського із загонами, військо пішло вниз за течією Вісли і взяло боєм не одну фортецю, не одне прекрасне і пребагате місто. Отак вони всю землю аж до пруських кордонів повоювали. І тоді, після того як король польський, що нещодавно на свою ганьбу і свій сором втік до цісаря, після того як він повернувся до себе у Польщу, тоді він прийшов в Гніздино до примаса корони польської, до архиєпископа гнездинського, і почав раду радити. Думали вони, як би умовити Хмельницького, що його вони за розумного мали (бо він-таки й був розумний), як би його на свій бік перетягнути, щоб він, добре поквитавшися за свої обіди, стямився і подав згинулій вітчизні своїй руку допомоги. Це ж з його наїздів бере початок цей занепад і нині, як видно, королівство по жеребку буде поділене між шведами та мадьярами. «Марна справа, говорив король, наймати військо італійське чи французьке, коли можна, можливо й задарма, свого підданного попросити, наскільки це імовірно помислити, щоб він, той хто стільки лиха завдав Польщі, щоб він і зарадив йому».

До думки короля радо пристав примас і вони, написавши до Хмельницького, доручили одному благородному чоловіку доставити це посланіє. Прочитав Хмельницький те писаніє і хоч явно не виказував того, все ж у душі співчував Польщі і сказав, що, наскільки це буде у його змозі, він допоможе, але сили військової виділити ляхам він не тільки не може а й ту силу, що помагала Ракочі, відкличе, оскільки вона може видати його слово. А тим часом поляки дізналися, що їхній король знаходиться у Польщі і почали, як бджоли до матки, полишивши і шведів і Ракочі, з'їжджатися до нього; збиралися потихеньку, потім ще й татар закликали на допомогу і незабаром зібрали не таке вже й погане військо. Та крім того до короля на підмогу від цісаря прибули ще й два генерали з п'ятнадцятитисячним загоном (Гостерфельд і Зуза). Забачив усе те Антон, київський полковник, і ніби з остраху порушити указ Хмельницького, полишив за Віслою

Ракочі, а сам з своїм козацьким загоном повернувся на Україну до Хмельницького, везучи з собою здобич, добуту у ляхів.

Після від'їзду Антона від Ракочі поляки почали з успіхом наїздити на шведів та Ракочі; почали сили набиратися і до давньої могутності повертати. Не раз вони сходилися у січі зі шведами та з Ракочі й перемагали їх. Бачачи все це, Ракочі з сумом звертався до Хмельницького, говорив про свою скруту і просив допомоги. Прочитали його лист Хмельницькому і знітився благорозумний вождь, не знав, що діяти — шкода було і вкрай зруйнованої Польщі і не хотілося відкрито поривати з Ракочі. Тому затаївши у серці хитрість, він вирішив обом догодити: вирядив свого сина Юрася з численним загоном нібито на підмогу Ракочі, а йому повелів якнайдовше баритися в дорозі і чекати, доки надійде звістка, чим все це між ними скінчилося. І Юрась виконав батькову волю. Він прийшов на Ташлик і стояв там, аж доки не надійшла звістка, що поляки після тривалих боїв перемогли шведів і вигнали їх з Польщі. Ракочі також впень розбили і, коли він тікав у свої землі, в дорозі так в облогу взяли, що він змушений був з ганьбою та соромом викупитись з облоги, давши Польщі за всю заподіяну шкоду кілька діжок золота, і лише після цього з невеличкою дружиною спромігся повернутися в свою країну.

Коли Хмельницький перебував у Чигирині, йому стало відомо, що цісар християнський та цар турецький, що раніше всіляко виявляв свою прихильність, так проти нього озлобилися, що не лише йому, а і всій Україні почали погрожувати і звинувачувати його ось у чому. Король польський ще живий, а ти сенаторам, що входять до його ради і схильні на польське королівство обрати московського царя, не те що подумав, а і охоче дерзнув порадити, аби вони, міжусобиць не починаючи та чвар не чинячи, у цю тривожну годину наступником скиптру польського обрали государя московського. Прочули про цю пораду цісар християнський та султан турецький і з острахом почали вельми сумувати, що якщо отак об'єднаються народи багаті на залізо та хліб, то вони вельми їхнім краям стануть небезпечні. Бажаючи якось зарадити грядущому лиху, цісар листовно, а султан турецький через своє знаряддя, хана кримського, без утоми погрожували Хмельницькому і вимагали, щоб він або своє приєднання до царя московського скасував, або ж, коли він цього не вчинить, то з ним, як з предводителем буч усяких та з постійним недругом супокою, обидва згадані монархи разом почнуть воювати і воюватимуть так, що й згадки від козаків не залишиться. Вони міцно стоять на тому, що приєднання Хмельницького до Московської держави є приводом і для Польщі одноголосно посадити государя російського на польське королівське крісло.

Хмельницький розумів, наскільки небезпечними є щойнонаведені пропозиції і глибоко опечалився, бо не хотів ламати своєї присяги на вірність, яка його совістю була скріплена, і не зважувався перечити таким могутнім недругам. Схоже на те, що з цієї причини занедужав та відчув, що близиться до своєї смертної години. І час від часу усе більше знемагаючи, він наказав написати на обидва береги Дніпра по всій Малій Росії, а також на Ташлик до сина, щоб усі генерали та полковники зі своєю старшиною їхали в Чигирин на раду. А прибути наказав до великого свята, дня преображенія господнього. Виконуючи волю вождя свого, генерали, полковники та їхня старшина дружньо прибули в призначене місце і годину. Тяжко хворий Хмельницький почув, що приїхали його сподвижники і, підтримуваний з обох сторін двома чоловіками, вийшов до них. При його появі полковники та генерали, що зібралися на раду, дружньо встали. І віддали шану славетному вождеві. І коли він зайняв своє місце, то повів таку мову: «Коли б кому-небудь, хто не знає про наші звитяги, я захотів розповісти про все зроблене, то для цього б у мене зараз було б досить часу і слів при моєму здоров'ї. Та зараз, коли хочу звернутися до вас, думаю, що марна справа говорити про все те, що відоме вам не гірше мене самого. Знаєте і доволі добре знаєте, скільки мук, знущань, плюндрувань щодень зносила віками оплакана наша вітчизна, а найприкріше для нас те, як страшенно терпіла наша мати церква православна, що була позбавлена усіх обрядів і стогнала, пригнічена римською єрессю, мовчала, аж поки бог своєю милістю, як колись Ізраїлю у Єгипті не подав свою благодатну руку допомоги і дозволив їй до свого первісного благочиння повернутися. Ви добре знаєте, скільки довелося нам знести лиха, прикростей, скільки довелося праці докласти, скількома смертями заплатити заради звільнення православної церкви та вітчизни нашої від рабського ярма, від ляхів. Всього цього ми добилися завдяки вашій сподвижницькій мужності під моїм успішним проводом. Зараз же, оскільки моєму господу так угодно, щоб я, немічний тілом і знемагаючи духом, перебував на порозі смерті та не був у спромозі підняти тягар керівництва, зараз я вам, панове і друзі мої бойові та щирі, за вірність вашу, за довіру та за гетьманство наостанок вирішив щиро подякувати». Все це він проказав зі сльозами до присутніх, що теж не могли сліз утримати, а далі продовжив: «Бог відає, чиє це нещастя, що не дозволив господь цю війну як подобає закінчити і вашу волю на віки утвердити, Син же мій Юрко ще малий, йому не під силу такий тягар підняти та і, наскільки я розумію, багато з вас його не захочуть гетьманом мати. Проте я сьогодні хочу знати, кого ви після моєї смерті оберете гетьманом і кому будуть вручені знамено царської пресвітлої величності, булава гетьманська, бунчук, печатка та гармати з усіма припасами?»

Вся старшина мовчала. Жоден не відповів на його питання. Тоді Хмельницький сам почав називати, почав вказувати на присутніх полковників. Антон київський? Полковник переяславський Тетеренко? Полковник полтавський Пушкар? Може Іван Виговський, котрий при мені писарем був і на справі військовій знається, може військом керувати? Прізвище за прізвищем називав Хмельницький і всіх відкидало товариство. Аж поки не закричало одностайно, що тільки твого сина волимо на гетьмана.

«За твої, кричали вони, труди, за твої послуги війську запорізькому, за звільнення наше з-під ярма польського, за те, що уславив нас перед усім світом і зробив вольним народом, нам, після смерті твоєї, випадає не забувати про твій рід. Тому нікого, окрім твого сина Юрка, ми не хочемо мати за гетьмана. То нічого, що він не вийшов літами. Ми приставимо до нього начальників літніх, що добре тямлять у військовій справі, хай вони його деякий час своєю радою наставляють».

Тільки тоді, коли всі козаки поклали на цьому та до того ж ще й Хмельницького невідступно про це просили, тільки тоді гетьман погодився. І на цій же раді, вручивши синові військові клейноди, почав по-батьківському його повчати. Він говорив, аби син його на цьому тимчасовому господарюванні, був добрим проводирем, щоб кожному віддавав належне, щоб не дуже прив'язувався до багатих, щоб не зневажав убогих, щоб до всіх з однаковою шанобою ставився. Особливо ж наказував, аби він завжди шанував бога і, виконуючи його заповіти, вірно служив царській пресвітлій величності. І так як і він, раз присягнувши на вірність, щоб ніколи не дозволяв собі ламати присягу. Бо все те, що буде зроблене проти, на твою ж таки голову і впаде. Отак настановивши свого сина, новообраного гетьмана, старший Хмельницький відпустив старшину, разом відрядив і Юрка на Ташлик і зовсім-зовсім ослаб. Так занеміг, що заледве міг слово промовити. А через деякий час зовсім зліг і 15 серпня 1657 року опівдні, в день успєнія божої матері, помер в Чигирині.

Це була людина воістину варта звання гетьмана. Він не боявся біди, у найтяжчому становищі не втрачав голови, не боявся найтяжчої роботи, був міцний духом; з однаковою мужністю зносив мороз і спеку, їв і пив не скільки хотів, а скільки можна було, ні вдень, ні вночі не знемагав від безсоння, а коли справи і труд воїна зморювали його, то він спав невеличку крихту часу і спав не на коштовних ліжках, а в постелі, що до лиця воїну. Лягаючи спати, не думав, як би знайти тихий куточок, а вкладався посеред військового гамору; одягався він так як і всі інші, мав коней та зброю не набагато кращу, ніж в інших. Не раз його бачили, як, укрившись військовим плащем, знеможений, він спав посеред сторожі. Він завжди першим кидався в бій і останній повертався з битви. Маючи ці та до цих подібні достоїнства, зовсім не дивно, що він став переможцем та пострахом для ляхів, а мирянам припав до душі, бо, відійшовши від військових справ та ученій, повністю зайнявся собою. У його воїнства все так було злагоджено, що коли б він не пощадив (про це мовилось уже), то зовсім би міг знищити Польщу.

Коли в день успєнія пресвятої діви помер Хмельницький (як сказано), то на його похорони зібралися усі генерали, усі полковники, уся старшина та їх люди. З плачем, з голосінням віддаючи усі військові почесті, перевезли його тіло з Чигирина у Суботів і там у мурованій церкві, що на його кошт поставлена, у неділю за день перед Семеном поховали. А потім над могилою вождя свого плакали-плакали і розійшлися кожен до себе.

Деякі правда уперто твердять, що то поляки, не маючи сили інакше Хмельницького умертвити, вирішили його отруїти. А вчинили те так. Намовили якось родовитого юнака притворитись, ніби він хоче одружитися на дочці Хмельницького. Той погодився, поїхав у Чигирин і одружився. А в день від'їзду, коли Хмельницький випроводжав молоде подружжя, підніс своєму тестю філіжанку горілки (а туди всипав яд, що уповільнено діє) і запропонував випити за здоров'я своєї панни. І сам випив чарку, налиту із схожої пляшки. Та йому, що випив неотруєну горілку, нічого не сталося, а нещасний Хмельницький від цієї проклятої прихильності втратив життя. Цьому можна повірити, оскільки після смерті тестя, цей підступний зять ніколи не показувався на Україні.






РОЗПОВІДЬ ПРО ПЕРШІ ДІЇ ЮРІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПІСЛЯ СМЕРТІ БАТЬКА


Після тужного похорону щонайпочеснішого вождя Богдана Хмельницького багато приближених, спонукуваних хворобою властолюбія, нараяли новонастановленому гетьману молодому Хмельницькому, щоб він, не прагнучи до зверхності над багато старшими від нього людьми, що противне і вдачі його і не достойне його, щоб він відмовився від гетьманства і, посилаючись на неповноліття, перед усім воїнством поклав клейноди. Юрій Хмельницький погодився. Тоді відразу ж кожен зокрема почав збирати своїх однодумців до двору старого гетьмана і кого дарами та грішми, кого обіцянками почали на свій бік перетягувати. Незабаром зібралось велике число народу. Побачив їх Юрій Хмельницький і, наспіх тими хитрюгами умовлений, вийшов з дому й щонайперше подякував присутнім за чин, який вони дали йому, шануючи батька. Потім сказав про неспроможність у його літа керувати такою силою народу, повідомив, що він зрікається наданої йому влади і, поклавши перед прибулими бунчук та булаву, повернувся в свою господу. Скоріше наслідуючи слово Хмельницького, а не вчинок, склали свої повноваження й інші генеральні особи — Виговсьський — писарство, Носач — обозництво, посилаючись на те, що їм не з руки займатися забарною військовою справою. Споглядаючи все, що діялось, військо запорізьке стояло вражене і не знало, що діяти. А потім ізолювало всіх, хто чигав на булаву, і дружно кинулося до господи, в яку пішов Хмельницький, за ними з остраху нехотя пішли останні. Привели на раду Хмельницького, який ішов неохоче, опирався. Тут, на раді, пригадавши заслуги батька (ті заслуги, що їх заперечували Виговський, Носач та іже з ними), йому вручили військові клейноди і нарекли гетьманом. Зважаючи ж на неповноліття, настановили над ним (згідно з тим словом, яке вони дали небіжчику Хмельницькому) опікунів — обозного Носача, суддю Григорія Лісницького та генерального писаря Івана Виговського. Їм наказали порядкувати у військових округах аж поки молодий гетьман змужніє. Тут же, на цій раді ухвалили, що коли доведеться до бою ставати, то військові клейноди з двору та з рук Хмельницького буде брати Виговський, а повернувшись додому, знову ж йому в руки повернути їх повинен. Від цієї честі Виговський притворно відмовлявся, однак, несучи в душі отруту хитрості, все ж вирішив скористатися гетьманською владою. До товариства, що зібралося тоді, він мовив улесливо: «Добре, а як же тоді, маючи при собі печатку та клейноди, як же я маю себе іменувати?» І між іншими міркуваннями, прагнучи це питання виділити, він, немов би ненароком, і з щонайвірнішою покорою, недбало (як про справу, не варту уваги) відповів, що добре було б, аби йому в час походу дозволили титулуватися так: «Іван Виговський на цей час гетьман війська запорізького». Простий та нерозсудливий народ легко дозволив йому і він відразу ж, приховавши злість, віддав у науку молодого Хмельницького. Сам же, забувши про те, скільки покійний Хмельницький добра йому зробив, коли не лише з полону його звільнив, а й багатою людиною вчинив, вшанував чималим чином, зробив своїм родичем. Забувши все це, Виговський забрався в скарбницю гетьмана і взяв з неї понад міліон грошей. А потім до беззаконня почав беззаконня додавати, до вкрадених грошей вирішив додати ще й булаву та клейноди. Маючи їх при собі та не повертаючи до двору Хмельницького, як те, згідно із словом, треба було зробити, він почав набирати у військо польських воїнів та драгунів і разом з послом польським, по прозвищу Бенєвський, почав якесь зло супроти царської величності затівати. Прочув про те зло полтавський полковник Пушкар і детально написав про все до самої його царської величності. У відповідь на цей лист цар прислав з Москви на Україну боярина Богдана Матвійовича Хитрого, котрий, будучи підкуплений багатими посулами Виговського, зібрав військову раду і, як малолітнього, позбавив Юрія Хмельницького гетьманства і настановив гетьманом всеросійського ворога Виговського. Вирішивши супротивитись ворожій для війська запорізького ухвалі, полковник полтавський Пушкар з двадцятитисячним козацьким загоном прийшов під Переяслав, маючи на думці не допустити прихованого ворога Івана Виговського, ляха за подобою і за нутром, до гетьманського стану. Дізнався про намір Пушкаря Виговський, пішов до Хитрого і з хитрістю, якій позаздрити можна, почав намовляти того, аби перепинив Пушкаря. Боярин, що вже давно був підкуплений Виговським, послухався і, на прохання Виговського, пішов аж до Лубен і, знайшовши там Пушкаря, ласкою, і жалуванням, і указом царської величності почав намовляти полковника повернути назад. Пушкар підкорився, не розпочав громадянської війни, тільки кинув віщі слова: «Ще побачите, який вогонь запалає з тієї іскри!»







РОЗПОВІДЬ ПРО ГЕТЬМАНУВАННЯ ВИГОВСЬКОГО ТА ПРО ЙОГО НЕПРАВІ ДІЇ


Після того як з допомогою Хитрого Пушкар повернувся в Полтаву, Виговський уже зовсім безпечно утвердився на гетьмануванні. Спершу він зробив вигляд, що з власної волі і нібито добровільно з'явився до царської величності. А потім став супостатом і явним зрадником. Деякий час він за всякими послугами царю приховував свою ворожість. Так він потай сповістив його царську величність, що ляхи й раніше не дотримувались і зараз не дотримують слова, котре дали московському монарху і задумали відректися від нього, вирішили йти на Москву війною, а на допомогу собі покликали Ракочі та хана кримського. Провістив Виговський усе це царській величності та ще й дописав, що якщо ближчим часом цар не спроможеться перебити ту справжню підступність ляхів то чого доброго той лукавий задум вони здійснять. І що король своєї підступності доти дотримуватися буде, поки не збере стільки війська, що вже зможе з тими силами московським протистояти. Оцими лукавими і добровільними доносами Виговський так прокрався у довіру до государя, що з часом навіть брехня його за правду вважалася. У відповідь на донос Виговського царська величність відразу ж вирядила повноважених послів своїх у Польщу і наказала, щоб поляки, згідно з домовленістю, вільне загальне обрання государя московського на польське королівство підтвердили. Ляхи з почестями прийняли послів, привітали їх, вдовольнили їхні вимоги і вирядили, а до великого государя написали, аби царська величність не втрачала надії і благоволила трошки зачекати, доки вони закінчать війну зі шведами та прусами. А тим часом вирядили ляхи послів також і на Україну до гетьмана Виговського, вони підтвердили згоду з його обранням на гетьмана і, аби він був до поляків прихильний, пообіцяли, що усі пункти, які прислав на сейм Хмельницький через своїх посланців Немирича та Сулиму, усі ті пункти навічно будуть скріплені присягою самої королівської величності і чотирьох найсановитіших сенаторів. Виговський затримав посланців і, бажаючи, щоб уже вирішеній зраді не було перепон, послав два полки — Ніжинський та Стародубський — воювати свого ворога і вірного царській величності слугу Пушкаря. Проте згадані два полки не захотіли розпочинати війну-міжусобицю і кожен пішов до себе додому. Почув про це Виговський і не довіряючи й іншим українським полкам та побоюючись, щоб і вони не пішли за прикладом перших та не вчинили всупереч його волі, послав на Пушкаря свої затяжні корогви. Пушкар зустрів їх неподалік від Полтави і так зробив, що заледве хто-небудь з них був у спромозі втікати до гетьмана. А Виговський, нічого не знаючи про недалекий розгром свого воїнства, ще при початку тієї незгоди, написав до царської величності і в тому писанії оббрехав невинного Пушкаря, писав, ніби він з ляхами змовився виступити проти государя московкого, а заразом, прагнучи приховати свою зраду, у тім же писанні не раз клявся, що поки світу буде, поки житимуть Польша і Україна, завжди козаки з ляхами воюватимуть. У Москві повірили цьому брехливому листу і наказали Пушкаря взяти, як зрадника.

Коли все оце діялося в Москві та на Україні, поляки зібрали у Польщі у Варшаві великий сейм, на якому головував найвищий коронний маршалок Гнінський. Він узяв під свій захист відому угоду Хмельницького, ту саму, яку вони до цього відкидали та всіляко ганили, і почав міркувати, чи мали козаки підстави розпочинати війну з ляхами. І після тривалих суперечок, що їх вели сенатори та посполита шляхта, одностайно поклали, що аби замиритися з козаками, третя Річ Посполита повинна мати нові порядки. В ній православні — як мирські, так і духовні — повинні мати таку ж шану, як і католики. У цій постанові єпіскопи польські, а найбільше архиєпіскоп гнєздинський погоджувались з усим, за винятком одного — вони не могли змиритися, щоб київський митрополит ходив у шанобі, яка б була рівною їхній. З приводу цього вони навіть написали до папи римського. Однак їхнє заперечення не було взяте до уваги, оскільки військовий неспокій у Польщі та пустошення іншими шляхами не можна було перепинити. Пункти, схвалені там, потім були підтверджені під Гадячем у присутності Немирича, Верещаги та Сулими, які були спостерігачами на сеймі.

Пункти пакту з козаками.


Нехай унії не буде зовсім, ляхи ж нехай при своїй, а русь при своїй лишаються вірі.

Нехай митрополит київський та чотири руських владики займають у сенаті місце за архиєпископом гнєздинським.

Нехай козацтва буде не більше і не менше шестидесяти тисяч.

Нехай гетьман Великого князівства руського українського навічно буде чільним київським воєводою та генералом.

Сенаторів корони Польської будемо обирати не лише з середовища католиків, а і з-поміж руських.

Нехай церкви та монастирі з усіма своїми прибутками лишаються незайманими і нехай не скоряються мирській владі.

Русь матиме свою академію, свою документацію та канцелярії і не лише польських, а й руських навчителів.

Усі злочини та наїзди, які мали місце в часи минулої війни ще за життя Хмельницького і які по правді, а не притворно даровані і навіки забуті, так і повинні лишатися дарованими і забутими. Якщо ж хто чинитиме інакше, це може призвести до війни.

Ніяких податей короні польській не давати, а також ніяких військових загонів не приймати на терені, що перебуває під владою гетьмана на обох берегах України.

Якщо ж гетьман український захоче кого-небудь з своїх обдарувати шляхтянством, то те король за клопотанням гетьмана має затвердити. А щоб гетьман зараз і на потім завжди мав сто чоловік у шляхтянському сані, то король згоден уже зараз згадану сотню затвердити і видати відповідні клейноди.

Коронному війську назавжди заборонити постій на Україні, за винятком випадків, коли їх скрута до цього змусить. Проте й тоді гетьман малоруський повинен командувати ним і владу над ним мати. Козацьким же полкам вільно можна стояти у всіх володіннях короля, духовенства та сенаторів.

Дозволити гетьману українському карбувати гроші і використовувати їх для розрахунків з воїнством.

У всіх, навіть у щонайпотрібніших для корони польської справах, ляхи повинні радитись з козаками і повинні пильнувати, як відкрити дорогу до Чорного моря по Дніпру.

Коли ж цар московський почне війну з поляками, то козаки в цю війну втручатись не будуть. Якщо ж він з Україною щось задумає вчинити, то поляки її повинні всіляко захищати.

Тим же з ляхів, хто у козаків буде служити, слід зберегти чини і звання.

За зраду забирати маєтки у королівську казну і з реєстрових книг імена зрадників викреслювати.

Гетьманові заборонити шукати протекції за кордоном. Нехай він відчує себе всього лише як вірнопідданий королівства польського.

Надалі слід зберігати і приязнь з кримським ханом і не ображати маєстату государя московського і цим самим дати змогу козакам повернутися до своїх домівок.

А оскільки гетьман з військом запорізьким та з виділеними воєводствами, як вільний до вільних, як рівний до рівних, добровільно приєднується до корони польської, то його королівська милість та Річ Посполита дозволяють гетьманові народу руського мати суди гетьманського трибуналу там, де він захоче. І нехай печатарі, маршалки, підскарбії та інші довірені офіціальні особи того суду будить рівні у правах з коронними.

Чигиринський повіт, як і раніше, нехай залишається при булаві.


Під усіма вищенаведеними пунктами підписалися польські сенатори та сам король а потім, як серед монархів ведеться, пункти були скріплені присягою обох сторін.

Після закінчення сейму у Варшаві роз'їхалися поляки по домівках, а вдома багато хто, заздрячи щастю козацькому, почали ремствувати, що все написали тільки на козацьку честь. «Задарма, — говорили вони, — обидві палати (і сенатори польські і посполите шляхетство) тратили час, якщо пішли за своєю недолею і якщо, хоч самому небу всупереч, не змогли вчинити інакше. Навіщо козакам ота похвала, якщо вони своєї свободи ні у кого не просили, і ні золотом, ані упаданням при дворі, ані лукавством не здобули, а здобували мужністю та відвагою. Тому вони її й мають. І зовсім їм не шкодить те, що ми їх мужиками іменуємо, бо й македоняни спершу були звичайними хліборобами, та і римляни від пастухів пішли і турки з розбою добилися он якого панування. Та й наші прабатьки не від початку віку були шляхтичами, а здобули своє шляхтянство кров'ю та мужністю. Це їм, козакам, на радість справдилися віші слова Стефана Баторія, який казав, що «ще буде колись з оцих хлопців своя і вільна Річ Посполита», її ми на свої очі побачили.

Зваблений ствердженими ляхами пактами і нібито наляканий ханськими погрозами, щоб відступитися від держави московської, легковажний Виговський, одержимий недугою владолюбства та удільного владарювання, відрядив своїх послів до Варшави і запропонував порвати угоду, укладену Богданом Хмельницьким з великим государем, та обіцяв у всьому бути дружнім з поляками. Отак, потай ладнаючи зраду царської пресвітлої величності, Виговський об'єднався з польським та татарським щонайдобірнішим воїнством і вирушив супроти Пушкаря на Полтаву, оскільки його посланці ніяк не могли полковника підкорити, а разом з воїнством і сам задумав піти, сподіваючись, що приводом до походу може служити неприязнь полковника та його ворожість до дій гетьмана. Раніше він, хоч і посилав силу супроти Пушкаря, проте не міг добитися успіху. Так послав господаря гадяцького Тимоша із загоном сербів, то між Куземитим та Опочитим їх розбив Пушкар, а самого господаря зловив у селах гадяцьких на річці Груні, закував у кайдани і під сильною охороною переслав Калантаєву у Росію. Те ж сталося і з Богуном. Він уцілів у згаданому бою і з уцілілими сербами безбоязненно повертався до свого майбутнього проводиря, коли на нього несподівано напали і впень розбили.

Не маючи сили (як уже сказано) своїми посланцями Пушкаря упокорити, Виговський сам з воїнством притягнув під Полтаву. Супроти нього Пушкар вирішив іти з Полтави напролом і, вийшовши з численним загоном, неждано напав на окопи і не лише табір та артилерію, а й булаву гетьманську захопив. Охоплений страхом, Виговський скочив на коня і кинувся у татарський стан. Там; він застав орду у повній бойовій готовності. Спішно привів її своїм на підмогу, вони перетяли дорогу, що вела на' Полтаву, і стали на перехваті. А Пушкарів загін, перелякавшися татар, був розбитий Виговським. У цій січі, рубаючись разом з своїми воїнами, загинув і Пушкар. А його воїнство, забачивши смерть свого начальника, вкрай переполошилось і кинулось втікати до міста. Ворог догнав їх, нещадно порубав, а Полтаву спалив.

Перемігши Пушкаря, полтавського полковника і вірнопідданного царської пресвітлої величності, Виговський усією силою пройшов під Зіньків, де замкнувся його недруг наказний гетьман по імені Силка, з численним загоном. Брав він Зіньків десь чотири тижні, брав по-всякому і з усякими хитростями та не зміг добути, оскільки Силка — людина хоробра і до бою добре привчена. Тоді Виговський уже не як воїн, а як злодій і підступник, заприсягнув Силці, що випустить його з облоги цілим і неушкодженим. Взяв Зіньків, а самого Силку закував у кайдани і потім не тільки це місто, а й Гадяч, Веприк, Рашівку, Лютенку, Сорочинці, Ковалівку, Баранівку, Обухів, Багачку, Устивицю, Яреськи, Шишак, Бурки, Хомутор, Миргород, Безпальчинці та велике число інших міст та сіл віддав татарам на пограбування та на ясир.

Коли Виговський штурмував у Зінькові Силку, до Гадяча підійшов ніжинський полковник Григорій Гуляницький і, побачивши, що силою місто йому не взяти, пішов на хитрість і підступом увірвався до міста, почав грабувати. Козаки ж, що перебували у тамошній фортеці, не стерпіли глуму, зжалілись над містом — несподівано напали на загін Гуляницького і, добре потріпавши його, прогнали з міста геть.

Про безчинства Виговського на Україні дізналась царська величність і послала супроти нього великоруське воїнство, двадцятитисячний загін на чолі з боярином Григорієм Григоровичем Ромоданівським. При ньому було і кілька прикордонних козацьких полків, вірних його царській величності. Вели їх тоді гетьман Іван Безпалий, кошовий низового війська запорізького Барабаш та осавул на прозвище Вороник. Все те воїнство, розгніване безчинствами Івана Виговського, нещадно повелося з людьми, що його руку тримали і низку міст спалило, а саме: Лубни, Пирятин, Чорнухи та багато інших. Рушивши ж звідти, у Варві облягли однодумця Виговського ніжинського полковника Гуляницького, кілька тижнів пробували взяти його та так і не спромоглися добути. А оскільки вже підходила зима і настав час неспідручний для облоги, царської величності військо відійшло від Варви і пішло на зимівлю. Боярин Ромоданівський зимував у Лохвиці, а гетьман Іван Безпалий усю зиму пробув у Ромнах.

Гуляницького повторно облягли росіяни уже в Конотопі. Виговський приховував до цього моменту свою зраду. Він говорив, що змушений воювати, бо змушений своїх супротивників (як Пушкар та інші) у покорі тримати і супроти своєї волі він іде на те, щоб з новонабраними польськими та татарськими силами плюндрувати свої міста і села. Однак проти царської величності він руки не підносить. А що стосується Кам'яної, містечка руського, що він обліг її, то це пояснюється тим, що він прочув ніби там, у кам'янського воєводи, переховується гетьманська булава, Пушкарем під Полтавою взята. І той воєвода, на безчестя гетьманові, булаву не хоче повернути. Та його прихована підступність і зрада все ж стали явними. Будучи цілком задоволений тим, що на сеймі у Варшаві король та чотири сенатори за монаршим звичаєм затвердили, а потім з обох сторін скріпили присягою угоду, Виговський, уже не криючись, як недруг, пішов на Конотоп на перехват. Він вирішив не пускати росіян до Гуляницького. Росіяни, забачивши, що Виговський разом з ляхами і татарами наступає супроти них і дізнавшись, що король своєю присягою ствердив угоду, вибрали з-поміж себе кінних і під орудою Ромоданівського та князя Трубецького вирядили їх назустріч Виговському. Загін мав розітнути його з ордою. Та всупереч сподіванню, орда уже з'єдналася з гетьманом. З'єднався з ним також і численний польський табір на чолі з коронним гетьманом. Зійшовшись з ними у полі, росіяни довго билися та, ніякої допомоги не маючи, були змушені, після відходу проводиря, загинути геть усі. Опісля, під Путивлем, Виговський розбив останніх і визволив Гуляницького з облоги у Конотопі. Потім напустив татарські загони далеко в Москву.

Невдоволений Юрко Хмельницький не стерпів, вирядив свого слугу Брюховецького до війська запорізького і поскаржився йому, що Виговський силоміць видрав з його рук гетьманство, на яке його обрало військо і благословив батько.

Прочули про безчинства Виговського також і козаки по той бік Дніпра, прочули Подністряни і Забужці. Дізналися вони, що гетьман Виговський замирився з поляками, що татари пограбували Полтавщину, Миргородщину, Лубенщину, а людей у неволю погнали. Що Виговський убив полтавського полковника Пушкаря, котрий держав сторону царської величності, а військо його розбив, що він зламав угоду з царською величністю, якій присягнув Хмельницький і тепер разом з поляками і татарами воює проти монарха. І пам'ятаючи заповідь Богдана Хмельницького, котрий, викриваючи потаємні помисли татар, застерігав, що татари помишляють помиритися з ляхами, аби об'єднаними силами рушити на Москву, скорити її і потім козаків усіх винищити, а своє царство Астраханське відновити. Пам'ятаючи про все це, вони зібралися у Браславі і одностайно — і знатні козаки і сірома — настановили собі гетьманом Юрія Хмельницького.





Попередня         Ізборник         Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.