Попередня         Ізборник         Головна






ПРО ПОВТОРНЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ ЮРІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО РОКУ 1659


Та Виговський, маючи намір остаточно розправитися з Москвою та вірними їй козаками, не вгавав. Він написав до гетьмана Конецьпольського і доручив йому втихомирити козаків, що збунтувалися. Та гетьманові спершу треба було втихомирювати своїх, оскільки воїнство польське, обурене тим, що їм ось уже кілька років не видають платні, збунтувалося і замкнуло гетьмана Конецьпольського та інших сенаторів у Львові. Солдати вирішили їх убити, а місто пограбувати. Та дізнавшись з часом, що усе військо козацьке повстало проти нього, Виговського, і настановило нового гетьмана, він полишає татар, що розійшлися загонами по містах Великої Русі, і разом з військом польським пробивається до пожежі, сподіваючись загасити іскру, що в пожежі тліла. Проте його сподівання були марними. До його приходу уже всі перейшли на бік московського монарха. А на довершення сірома порубала і його приятелів, тих, що були у Варшаві від імені війська і спостерігали, як король та сенатори присягають бути вірними угоді. Найперший поліг Немирич, здобувши собі плату за вірне слугування угоді, сірома порубала його на шматки. Не залишили у живих і Верещака та Сулиму, що від козацької сторони присягали на вірність разом з поляками.

Хоч і бачив усе те Виговський, він все ж наказав перед усім військом прочитати (вигідну козакам і обом сторонам) присягою скріплену угоду. Однак ніхто не похвалив його за неї. Всі ганили Виговського, що він відступився від православного монарха, від царя-государя. Там його ще й убили б, коли б він не оточив себе добірним польським військом. І здаючись з власної волі фортуні, він відіслав Юрію Хмельницькому булаву та усі клейноди і, здавши гетьманство, сам, немов ошпарений, вирвався з пожежі із заледве тисячею людей і потяг рятувати душу за Буг. Польські частини й собі подалися своєю дорогою до себе додому.

Проте король, як за останню надію хапаючись за козаків і щоб не втратити через недбалість оту допомогу, що так добре прислужилась, знову шле волинського каштеляна і підтверджує згоду на обрання гетьманом Хмельницького. І Хмельниченко, певно сподіваючись здобути у королівської величності різні послуги навзаєм, хоч і вирядив королівського посла з почестями, однак все ж послав до Москви послів і просив іти з військом до Переяслава, а до Потоцького послав вимогу, аби він з військом польським, що його понаводив Виговський, з усього Дніпровського басейну вийшов. А якщо ж він не захоче відходити, то наказав гнати силою.

На це відгукнувся відразу ж переяславський полковник Цюцюра. Бажаючи утвердитись на гетьманство по цей бік, він розпочав із-за Дніпра ляхів гнати. Вибив п'ять корогов у Ніжині, потім у Переяславі, в Чернігові. По всіх містах українських козаки вибили ляхів, а їхнього рейментара Немирича догнали десь за Кабезчою і вбили. Геть всю Україну отак звільнили від ляхів, що їх привів Виговський. А Юрась Хмельницький, разом з кошовим атаманом низового Запоріжжя Сірком, узяв Чигирин, відіслав у Польщу на прохання Виговського його дружину і вдарив чолом його царській величності. Спеціальним указом його царська величність в особі боярина Трубецького затвердила Хмельниченка на гетьманство. Відтоді й почали у Подніпров'ї війни вщухати. І як іще за часів старого Хмельницького так і за Юрка було дозволено людям з усього Подніпров'я і навіть із-за Дністра переселятися на лівий бік у царській землі, убезпечені від нападів ляхів і татар. А ті ж, що не знаходили собі пристанища у Малій Росії, могли їхати собі й далі у Велику Русь. Колись безлюдні землі понад Дінцем та Доном починають густо заселюватись новими містами та селами. Царська величність поділила їх на п'ять полків і настановила полковників у Сумах, Охтирці, Харкові, Ізюмі та в Рибному. Ці полки мали свої суди і свої права та користувалися далі вольностями, що були надані війську запорізькому. Ніби муром цар відгородився від татар цими полками, що складалися з доволі простого люду і водночас військового.







РОЗПОВІДЬ ПРО ПОХІД У ПОЛЬЩУ ШЕРЕМЕТЬЄВА ТА ЮРІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ТА ПРО ТЕ, ЯК ПІД ЧУДНОВИМ ПЕРШОГО ВЗЯЛИ У ТАТАРСЬКУ НЕВОЛЮ



Потім Юрко, син Хмельницького, зібрав у Кодачку раду, на котрій був присутній також і боярин Василь Васильович Шереметьєв. На раді вирішили, що боярин і наказний гетьман Цюцюра підуть на Польщу через Котельно, а Юрій Хмельницький з обома військами йтиме своєю дорогою, трактом Гончарихи, і зійдуться під Львовом. Тут, у Львові, боярин (покладаючи надії на добре і багате спорядження російських сил) похвалявся взяти короля у полон, а Краків-столицю у облогу. Після ради він пустив в авангарді сильний загін кінноти, а піхоті звелів не відставати від неї і наказав прямувати просто на Варшаву. Прийшли вони туди, взяли у полон без ліку шляхти підляської, маєтки їхні пограбували, коронного гетьмана польського так розбили, що той заледве сам з невеликим загоном сховався у Дубно. І як завжди ведеться при таких війнах, запанували на берегах Вісли неспокій та страшенна пустка. Бо з цього боку росіяни та козаки під Люблін наступають, а з другого військо голсацьке та прусацьке не менш безжально Польщу плюндрують.

А тим часом шведський король, що ось уже третє літо воював польське королівство, там же таки, у Польщі, помер. Заради такої причини його сенатори змушені були замиритися з ляхами. Після того як був укладений мир, польський король дістав змогу послати усі свої сили, що були зайняті війною з німцями, від Балтійського моря та з-за Вісли на Україну. До того ж він ще мав за союзника кримського хана. З'єднавшись з ним в умовленому місці, він під Чудновим та Слободищами неждано напав на росіян та козаків, які і сном і духом не відали ні про смерть шведського короля, ні про союз поляків з німцями. Напав, розбив і взяв в осаду. Хмельницький не раз виходив на битву з ляхами і татарами, проте нічого не домігся. Він бачив, що сил у ворога багато, до того ж вони щодень множаться і ніякими зусиллями не будучи в спромозі вирватися з осади, змушений був запросити миру. На той час і Шереметьєв зрозумів уже, що задарма він так покладався на свої сили і відколовся від гетьмана. А найбільше ремствував він на свою пиху. Це своїй пихатості він завдячує, що зараз разом з наказним гетьманом Цюцюрою та з козаками сидить в осаді. А ще за кілька тижнів і хліб вийшов, оскільки він, виходячи з Котельні, наказав знищити усі кінські та людські запаси, собі на шкоду. Проте й ляхи довго не могли тримати в осаді знеможених росіян, бо й самі, подолавши великий перехід з німецької війни, не мали запасів, а голодний дуже не повоюєш. Обидві сторони перебували у великій скруті. І йдучи назустріч побажанням Шереметьєва, ляхи почали переговори. За мирною угодою, що уклали обидві сторони, було вирішено всіх козаків, що були в поході з боярином видати в татарський полон, як плату за послуги, російські війська вивести з Києва, а ввести туди польські. Після укладення миру почали росіяни козаків татарам за хліб, сіль та воду видавати. Цюцюра ж побачив, як все це озлобило козаків, тяжко покаявся і, не бажаючи більше такої неправди терпіти, з великими втратами прорвав татарські лави і прийшов до Хмельницького. Після відходу козаків Шереметьєв, хоч і хотів дотримати усіх статей перемир'я, але зробити цього був не в змозі. Зокрема він не зміг передати полякам Київ, бо князь Боратинський, що стояв там з руською силою, не пустив їх. З цієї причини поляки страшенно розгнівались, атакували Шереметьєва і його самого з усім воїнством віддали татарам у ясир, а собі ж для викупу залишили командирів. Ото так о перемоги плести вінок переможця. Нахвалявся Шереметьєв польського короля в полон взяти і Краків осісти, а натомість і своє воїнство і сам себе занапастив, більше як на двадцять років пішов у кримську неволю.

Підбадьорені цією перемогою, поляки знову забрали під свою владу Україну, за винятком трьох полків — Переяславського, Ніжинського та Чернігівського, над якими наказним гетьманом був Яким Сомко, що вірно тримав сторону царської величності. І хоч на нього часто нападав Гуляницький з ляхами, татарами та козаками, проте він всього з трьома полками міцно стояв проти них і не дозволяв ляхам зайняти навіть стоянки, а там, де вони силою вдерлися і своїх воїнів лишили, там він року 1661 не лише з території вказаних полків, а й з усього Подніпров'я вигнав силу польського короля — і кінноту і піхоту. І сьогобічна Україна так і залишалася під переможною рукою царської величності. І хоч Сомко так і не був обраний на гетьманство, все ж завдяки своїй вірності та завдяки своїм заслугам славився цим іменем. Року 1662 Юрій Хмельницький прийшов з ханом, з козаками та військом польським на Україну і взяв в облогу Переяслав та, майже нічого не добившись, пішов на зимівлю у Ніжин. А вже звідти розіслав хан свої загони на Стародубщину, за Мглин та у міста великоруські. В січні того ж року хан та Хмельницький відступили з цього берега Дніпра, залишивши чималий козацько-татарський загін в Ірклієві. Незабаром на місто напали Григорій Григорович Ромоданівський з гетьманом Сомком, взяли його весною і, перебивши всіх, спалили.

Тоді ж, після свята господнього воскресіння, зібралися козаки на раду у Козельцях, вибрали там гетьманом Сомка і там же присягли на вірність царській величності та новообраному гетьманові. Проте цього сану з немалим усердієм хотіли доскочити й інші. Серед них ніжинський полковник Васюта та Іван Брюховецький, якого самовільно і силою деякі запорізькі козаки хотіли настановити гетьманом. Серед цих трьох, що і думками і пожаданнями поривалися до гетьманства, виділявся Васюта. Одержимий недугою властолюбства, він почав потай помишляти, як би відібрати гетьманство собі. І відшукавши собі потрібну людину, якогось єпископа Мефодія, він оббрехав Сомка у Москві перед його царською величністю, сказав, що нібито Сомко не вірно і несумлінно служить його величності.

А в цей час Хмельницький, що не раз наїздив на Україну, уже вдруге з великою силою прийшов під Переяслав, де якраз тоді з кількома сотнями військового люду перебував Сомко, взяв місто в облогу і скільки моці почав добувати його. Не маючи ніякої надії і спонукувані тільки страхом смерті, обложені відчайдушно оборонялися. Хмельницький був змушений затриматися під містом, аж поки про облогу не дізнався Григорій Григорович Ромоданівський і не вирушив з своєю силою та з Ніжинським полком Сомкові на виручку. Прочувши, що підходить Ромоданівський, Хмельницький відійшов від Переяслава і, не доходячи до Канева, окопався край Дніпра. Сомко вийшов з міста, з'єднався з Ромоданівським і вирушив на Хмельницького. Біля Дніпра вони побачили його стан, щосили вдарили на нього. Хмельницький спершу бився відважно, а коли побачив, що орда кидає його, відступив у свій табір. Женучи його, великоруське та малоруське військо на плечах воїнів Хмельницького увірвалося в табір, здобуло його, забрало припаси, а самого Юрка та його козаків погнало до Дніпра, де багато з них так і загинули, не добігши до води. Тільки німецька піхота, засівши в окопах, відбивалася доти, доки вся не полягла один поверх другого. Хмельницький, втративши двадцять тисяч козаків і поляків та полишивши напризволяще табір, з невеличким загоном заледве втік у Черкаси. Сталося це року від різдва Христового 1662 липня 16. Після повної перемоги над Хмельницьким усе малоруське воїнство побачило, що Яким Сомко вождь хоробрий і в справах військових тямущий. Найбільше ж впадало в око те, що він, не шкодуючи свого здоров'я, за честь і славу його царської величності невідступно і мужньо стоїть. Тому всі стояли на тому, щоб одностайно обрати його гетьманом обох берегів. Проте епіскоп — заздрісник Мефодій — хотів, щоб гетьманов був не Сомко, а Васюта. Він і князя невтомно умовляв, просив, щоб той, наскільки це можна, стояв на заваді сомковому гетьманству. Про ці підступи єпіскопа Сомко, чоловік простодушний, звичайно зовсім не знав і займався своїми військовими справами. Він пішов на той бік Дніпра і, взявши там чималу здобич та полишивши в Каневі полковника Лизогуба, цілим та неушкодженим повернувся додому. Його успіхові позаздрив навіть князь Ромоданівський. Він уже від себе послав за Дніпро свого стольника Приклонського. Той пройшов пів-Дніпра, йому добровільно здалися Черкаси, а він, полишивши там полковником Гамалію, рушив з своїм воїнством далі, вниз по Дніпру до Вужина. Ромоданівський з своїм військом ішов по цей бік Дніпра і теж став табором навпроти Вужина. А тим часом Хмельницький, знову спромігся на татарську підмогу і заледве не відплатив за свою поразку під Переяславом, а простіше кажучи, Полонський з великими зусиллями, долаючи велику скруту, ведучи оборонні бої, заледве дійшов до Дніпра. Тут, на Дніпрі, чимало його ратних людей, скориставшись мілководдям, полишили щойно обладнаний табір і плавом кинулись через ріку, а Хмельницький в цей час скільки мав сили всією навалився на тих, що лишилися в таборі. Побачив це Ромоданівський і з цього боку відкрив артилерійський вогонь по ворогу. Гарматний вогонь змусив недруга відступити. Тільки це дало змогу їм спастися від Хмельницького. Сам же Ромоданівський, не гаючи ні години, з'єднався з Приклонським і знову повернувся на Україну до Лубен і там став табором. А Хмельницький, побачивши, що не сила йому відплатити за поразку під Переяславом, здав сан гетьмана Тетері і, прийнявши послушенство, пішов у монастир.







ГЕТЬМАНСТВО БРЮХОВЕЦЬКОГО


Так діялося на Україні. А на Запоріжжі, своїм звичаєм зібравшися на раду, козаки самовільно проголосили гетьманом Брюховецького і, прагнучи умовити, про нього навіть до власної особи царської величності написали. А по цей бік Дніпра, вдовольняючи чолобитну єпископа Мефодія та Василя Васюти, ніжинського полковника, царська величність повеліла вільним голосуванням кого хочуть обрати на гетьманство. Якраз на цей час Брюховецький прийшов із кількома сотнями козаків із Запоріжжя до Гадяча. Його приязненно прийняв Ромоданівський і доручив володіти Україною до Ромен. Ніжинський полковник Василь Васюта також жадав гетьманства і, відійшовши від Ромен, теж почав діяти через запорожців. І забачивши, що Сомко користуєтся більшою, аніж він, повагою, почав оббріхувати його перед царем. І через своє властолюбство він добився того, що вони обоє стали для Москви підозрілими. А підступний Брюховецький, маючи при собі чимало запорожців, невтомно турбувався про Чорну Раду. Він навіть до царської величності написав і просив дозволу зібрати її. Він був певен, що коли вона збереться, то запорожці піднімуть бунт, заб'ють Сомка і Васюту, а його силою оберуть на гетьмана. Так воно опісля і сталося. Коли окольничий князь Гагін та стольник Кирило Йосипович Хлопов на виконання царського указу рушили на Ніжин, маючи намір провести вибори нового гетьмана, тоді Брюховецький з Гадяча і собі поспішив до них у Батурин і там, доволі довго розмовляючи з ними, настроїв їх прихильно до себе. А водночас він розіслав своїх запорожців у всі міста України і порадив всьому поспільству збиратися в Ніжин, нібито для пограбування міста. Тому не дивно, що туди чимдуж поспішали не тільки козаки, а й селяни. Приїхав туди, скоряючись указові царської пресвітлої величності, також і гетьман Сомко разом з своїми підручними і найзнатнішими козаками. Приїхав і як подобає, воздавши князівському достоїнству належні почесті, вручив себе і всіх своїх полковників та сотників на милість та на ласку царської величності, твердо обіцяючи і надалі свою вірність непорушною зберігати та доручену справу чесно виконувати. Князь не повірив вишуканому вітанню Сомка, хоч і здивувавшись почасти, бо ще перед цим, введений в оману дарунками Брюховецького, почав підозрювати гетьмана та його спільників. А Сомко, хоч і знав, що Чорна рада рідко коли проходить без бунту, все ж кілька разів застеріг князя. Однак князь, маючи в себе досить російського воїнства, не звернув на це уваги і поставив намет царської величності посеред табору, а навкруги, аби посеред малоруського люду не спалахнуло повстання, розставив государеве воїнство. Козакам та сіромі наказав проходити до табору без зброї. Все було зроблено, як він повелів. Та тільки почали читати грамоту царської величності, як відразу ж, ще й не дочекавши поки її прочитають до кінця, з усіх кінців знявся галас, почулися вигуки. Одні кричали гетьманом Брюховецького, інші вимагали в те достоїнство настановити Сомка. А запорожці, затіявши справжню бійку, поламали бунчук Сомка і його самого заледве не вбили. І таки вбили б, коли б він не вислизнув від них через царський намет і не втік, скочивши на коня. Смертним боєм побивши чимало простого люду, а кого й на смерть забивши, запорожці не вдовольнилися втечею Сомка. Вони дещо потрудили ще й князя. А потім посадили Брюховецького на стілець, і проголосили гетьманом. І хоч Сомко опісля і звернувся до князя з докором та сказав, що особисто царській величності напише, як запорожці силою у нього забрали військові відзнаки і вручили їх Брюховецькому, проте нічого не добився, а тільки розгнівав князя. Князь, повелівши доставити у царський намет бунчук та булаву, наказав прибути туди також і Сомкові і Васюті та їхнім прибічникам. Одержавши наказ, вони обоє одразу ж з'явилися до намету і тут же у них забрали коней, одежу та зброю, а їх самих та їхніх людей (у яких теж все забрали) заарештували. Брюховецькому ж, що тут присягнув цареві на вірність, князь особисто, уже вдруге, вручив бунчук та булаву. А в час, коли останньому вручали гетьманські відзнаки, сірома побила чимало знатних козаків та пограбувала їхні маєтки; дісталося також і Сомковому таборові, що перебував під охороною князя і що його розтягнула запорізька голота. І весь оцей нелад, що почався з під'южування Брюховецького, тривав кілька днів, аж поки у людських хатах уже нічого не було виносити. У ті дні не один заможний чоловік полишив свою домівку, замінив пристойну одіж на дрантя і страху ради бідний ховався, де міг, а всі інші жителі, по містах і селах пробуваючи між смертю та життям і знеможені томливим чеканням, кожен думав, до чого приведе оця ненаситна жадоба крові і коли цьому лиху настане кінець. Отак криваво розпочавши своє гетьманування року 1664, Брюховецький вирішив до перших безчинств додати іще зліші согрішення. Знаючи, що Сомко і Васюта не подарують йому і що вони завжди стоятимуть на заваді його гетьманству, він наказав узяти з-під княжого караулу Сомка, а з ним полковників ніжинського, чернігівського та лубенського, взяти їхню полкову старшину і порубати мечами, останніх же полковників оббрехав і відіслав на Москву. А все знатне козацтво зобов'язав, щоб воно роздало запорізькій піхоті шуби та жупани. А провіант та фураж вони у кого прийдеться брали самі, іноді і надміру. Потім призначив своїх полковників, дав їм по сотні запорожців, розіслав їх на постій і наказав добре годувати. На постої вони таке лихо витворяли, що можна було подумати, ніби то не гетьман їх туди поставив, а якийсь спраглий людської крові тиран.

Отаке лихо трапилося на Україні, отак невинних людей, а особливо Якима Сомка та Василя Васюту з світу зжили! А Сомко ж був воїном відважним і сміливим, рослий, вродливий і краси надзвичайної, і найважливіше — він був вірним слугою царської величності і радо виконував його волю. Однак і таке рвіння видно злоба перемагає, раз йому довелося життя скінчити, підставивши шию під меч, як уже говорилося, служки Хмельниченкового, заздрісника Брюховецького. Наскільки принадний на зріст і на вроду Сомко можна судити хоча б ось з чого. Коли татарчукові було наказано всіх їх порубати, він, порубавши всіх, підійшов з оголеним мечем до Сомка, подився на нього і з подивом та жалем у голосі запитав: «Невже і цього рубати треба?» І коли почув у відповідь, що цей також має померти, вигукнув: «О нерозумні та немилосердні голови! Та цього чоловіка господь сотворив на подив людям... ви ж, тупоголові, і його не жалієте, смерті віддаєте!» Проте нічого не добився, оскільки Брюховецький, будучи сильно гнівний на них, твердо віддав наказ усіх їх скарати на смерть.

В час цих подій від царської величності приїхав дяк Бачмаков і привіз нове уложеніє щодо козаків та, прочувши, що польський король з великою силою йде на Україну, не зробив нічого і повернувся в Москву.

А невдовзі перед цим паволоцький полковник Іван Попович, забачивши, що ляхи знову запанували на Україні, відмовився від полковництва і вирішив прийняти схиму, стати ченцем. Та придивившись, побачив, які пакості ляхи та жиди творять ієреям, відрікся схими і знову, уже вдруге, став полковником та, погодившись з Сомком, котрий ще був тоді сьогобічним гетьманом, не раз ходив походами на шляхту і не раз розбивав їх впень, аж поки не прогнав з України.

І настільки цей Попович був людиною затятою і хороброю, що коли б Брюховецький не прискорив події і коли б не скарав на смерть Сомка та Васюту, то небезпремінно б він, всупереч незгодам, підкорив би всю Україну під руку його царської величності. Це він, твердо вірячи у підтримку Сомка, знаючи, що той його у біді не залишить, не один раз писав ляхам та татарам славнозвісну козацьку відповідь. І коли уже після смерті Сомка гетьман Тетеря з польською та своєю козацькою силою вийшов супроти нього, він, все ще сподіваючись на підтримку Брюховецького, твердо стояв. Та потім побачив, що дарма ждати підмогу, і, не бажаючи згуби людям, котрі жили на території його полку, він без остраху сам прийшов до гетьмана Тетері і там, оточений всенародною скорботою, смерть прийняв. Воїстину, коли б ці два дружніх чоловіки — Попович та Сомко — ще трошки пожили, то вони перевершили б діяння старого Хмельницького, бо, невтомно займаючися військовою справою, вони не лише ляхів, що спрагли панування на Україні, а і татар, котрі під личиною братерства брали людей у ясир, безжально били, так розбивали, що ті не могли отямитись.

Після того як у Борзні були скарані Сомко, Васюта та їхні сподвижники, Брюховецький від Ніжина пішов на Переяслав, узяв там маєток Сомка і направився на Кременчук; над силу подолавши шлях, він таки добрався до міста, проте взяти його не зміг, бо козаки, що держали в ньому оборону, билися затято. До того ж він дізнався, що польський король Ян Казимир прямує на Україну під Глухів. Тому Брюховецький спалив місто, так і не змігши подолати козаків, що засіли у замку, а сам повернув на Гадяч.

Незабаром чигиринський гетьман Тетеря з ніжинським полковником Гуляницьким та з іншою старшиною козацькою, а також воєводою Чернецьким та з наказним гетьманом подністрянським Богуном разом з військом короля вирушили під Глухів на Ічню. Дорогою вони скоряли міста під свою владу; те місто, що скорялося добровільно, вони не чіпали, тільки ставили свою залогу, а ворожі міста брали силою і всіх людей в цих містах нищили. Те ж саме діяв і король, ідучи своєю дорогою.

Він взяв Остер, але обійшов Ніжин та Батурин (оскільки ці міста мали добрі фортеці і там стояли великоруські державні війська). Ввзяв місто, що прозивалося Салтикова Дівиця, взяв інші міста, а людей тамтешніх одних порубав, а інших віддав у ясир татарам.

Року 1664. Польський король Казимир з усіма силами польськими та німецькими прийшов під Глухів — прикордонне місто — на протязі п'яти тижнів штурмував його, підкопами та гранатами добував. В місті стояв козацький загін на чолі з генеральним суддею Животовським. Він стояв твердо, робив вилазки і чимало ляхів та німців перебив в окопах. Сходивши кілька разів на штурм та чимало війська свого втративши, король повернув у свої землі. Повернув він тому, що татари, які пішли за ясирем у московські землі, взяли язика, від якого дізналися, що Москва зібрала велику силу і що боярин князь Яків Кудакович Черкаський стоїть у Брянську, Князь Куракін в Путивлі, а Григорій Григорович Ромоданівський — в Батурині. Що їхні війська готові до бою. А гетьман Брюховецький на цей час прийшов у Кролевці, взяв добру частину Кролевецького скарбу, а потім, узгодивши свої дії з князем Ромоданівським, обоє повернули в сторону королівського табору. Одержавши ці відомості, загарбники страшенно переполошилися. Татари спішно полишили північні землі, а услід за ними із-під Глухова пішов і король. Забачили королівський відхід обложені козаки, вийшли з міста, навально кинулися в атаку й почали рубати поляків, що ще були під містом, а їхню поклажу грабувати. Опісля князь Ромоданівський та гетьман Брюховецький догнали-таки польське військо у Пироговці і не раз сходилися з ним у січі. І коли б не розлилася Десна та коли б підійшли московські війська, що стояли у Брянську та Путивлі, то і все військо польське розбили б і самого короля б заживо полонили. Однак він все ж зумів невеликим загоном вирватися з-під Глухова в Литву. Пішов і собі добра не зробив, а тільки Україні лиха накоїв — народ збунтував і скруту посіяв, оскільки Брюховецький ті міста, що не змогли королеві опір чинити і здалися, зруйнував.

Того ж року кошовий війська запорізького Сірко (схоже, що на вимогу Виговського) брав Чигирин. Потім, відступивши від нього, якийсь козак Сулимка та голота, що приєдналася до нього, взяли Лисянку та Ставище і попрямували до Білої Церкви, немов би ідучи на з'єднання до Виговського. А вже там Чернецький, маючи на Виговського причину, спершу розгромив Сулимку, а потім його полковник Маховецький звелів і самого Виговського розстріляти, навіть не звернувши уваги на королівський привілей. Отак ганебно та безславно завершилося гетьманування цього руського воєводи та коронного сенатора, який невинно проливав кров людську та не дотримав присяги, що дав монарху.

В той же рік воєвода руський Чернецький обліг у Вужині кошового війська запорізького Сірка. Та Сірко на сьомий день світлого воскресіння господнього вирвався з замку, перебив силу ляхів та, прорвавши з військом облогу, пішов у степ. Тоді Чернецький спалив Бужин та Суботів, а тіла Богдана Хмельницького та його сина Тимоша повикидав з домовин.

А гетьман Тетеря, повернувшись з-під Глухова, став боятися за своє гетьманство. Тому взяв і оббріхав перед королем свого шурина, колишнього гетьмана Юрія Хмельницького, митрополита київського Йосипа Тукальського та Гуляницького. Їх відразу ж взяли і відправили в тюрму в Прусію, у Майборг, де вони відсиділи два роки.

Тоді ж таки, після відступу короля польського з-під Глухова, гетьман Брюховецький зібрав козацькі полки, та ще з Москви дещицю маючи, і пішов до Черкас. Прочув про це гетьман Тетеря і більше не довіряючи чигиринцям, забрав військову казну ще Хмельницьким та іншими гетьманами набрану, забрав клейноди та все добро і переселився у Браславль. Але й звідти, відчуваючи, що все козацтво невдоволене ним і бунтується, перебрався у маєтності, що йому виділив король за зраду государя. Перебрався, забравши з собою всі скарби. А все те, що лишилося після його втечі у Браславлі — гроші, срібло та чимало іншого добра — все те прийшов Сірко з козаками і забрав. Те ж, що Тетеря завіз із собою у Польщу, все те різними хитрими підступами забрали ляхи. Сам же він, зовсім обіднівши, змушений був утікти у Волохію.

Після згаданих подій Брюховецький безбоязненно простував на Чигирин. Та нежданно Чернецький прислав у Чигирин кілька корогов війська і Чигиринці замкнулися в місті та впродовж кількох тижнів стояли мужньо і захищалися, хоч їх невтомно штурмували, обстрілювали з гармат і доволі-таки відчутно дошкуляли. В час осади до оборони Чигирина Тетеря залучив орду. Це змусило Брюховецького зібрати раду в наметі, погодивши свої дії з Сірком, дати відсіч і Тетері, що прийшов з ордою, і війську польському, що сиділо в Чигирині, та прискорено відійти разом з гарматами до своїх основних сил. Оскільки в цей час десь під Каневом Чернецький не раз сходився у бою з гетьманом Тетерею та з татарами, а потім повернув під Білу Церкву, Сірко із своїм загоном пішов і пограбував Тетерин скарб. Потім, минувши ляхів та татар, відступив із своїми козаками та калмиками у Білгородщину. Тм повоював ханські села і повернувся назад. Та Маховський під Саржином перестрів Сірка, напав на його козаків та калмиків і побив. І все ж Сірко з останком свого загону пробився на Україну. А Чернецький віддав Стеблів татарам на ясир. Ставище ж не вдалося взяти. Тут, у Ставищах, Чернецького встрелено в лице і він помер. Після його смерті рейментарем над військом став Яблонський. Він пішов у Білу Церкву, а Брюховецький зимував у Каневі.

Року 1665. Брюховецький найняв тисячу калмиків і послав їх разом з козаками під Білу Церкву у наїзд. З ними Яблонський не раз знатно битву творив. Наостанку вирядив основні сили під орудою Гребенникова в Польщу, а потім і сам, загубивши значну частину свого заслону, знатно минув Білу Церкву і подався в Польщу. Брюховецький також рушив під Білу Церкву та не зробив там нічого, бо його військо збунтувалося і розійшлося по домівках.

Того ж року об'явився гетьманом Опара і проти короля чимало орди привів. Проте татари, поставивши гетьманом тетериного осавула Дорошенка, відправили Опару та його старшину королю. А той їх скарав на смерть.

Того ж року Брюховецький з усією генеральною старшиною та з полковниками їздив у Москву. Його там прийняли милостиво, вшанували званням боярина і віддали йому за жінку когось з царської верхівки, людину знатного роду. Вшанували дворянством і полковників, обдарували щедро і відпустили. Тільки генерального писаря через якісь незгоди з гетьманом заслали в Сибір.

Того ж року якийсь самозванець Децик об'явив себе гетьманом і сплюндрував усе Полісся. Потім його зловили, посадили у Ніжині в темницю, де він і загинув.

В той же рік Дорошенко почав перетягувати Задніпрянські полки з-під царської влади під королівську. Вони довго чинили опір, чекаючи допомоги його царської величності. Особливо вперто стояв Браславль на чолі з своїм старшиною Дроздом. Близько чверті року відбивався, однак городяни не могли протистояти величезним силам польського війська та козаків і вимушені були здатися. Дрозда Дорошенко відвіз до Чигирина, а там наказав вбити. Інші ж, зберігаючи оборонні порядки відійшли за Дніпро до гетьмана Брюховецького. Він їх радо прийняв і дав пристанище за Десною. Оце відтоді і повелося, що кожен берег Дніпра мав свого гетьмана. Один приймав гетьманство з рук царської величності (під його владою було і Запоріжжя), а другий — від короля польського у Чигирині настановлявся.

Року 1666. Дорошенко зібрав у Лисянці на раду всіх своїх начальників. На цій раді вони ухвалили відрядити послів до польського короля з прошенієм, аби він раніше схвалені вольності козацькі підтвердив своєю грамотою, їхнє прохання король з охотою вдовольнив, обдарував посланців і відпустив до Дорошенка у військо.







ПРО ПРИХІД ВОЄВОД У ВСІ МАЛОРУСЬКІ МІСТА


Того ж року після різдва Христового з Москви повернувся щедро обдарований гетьман Брюховецький і привіз з собою у всі головні міста України воєвод великоруських (окрім давніх, оскільки в Києві, в Чернігові, в Переяславі та в Ніжині здавна були воєводи). А саме — в Гадяч, в Полтаву, у Миргород, у Лубни, у Прилуки, у Стародуб, у Новгородок, у Глухів, у Батурин та в інші. А від тих воєвод у менші міста та у приписані їм повіти послані були прикажчики, тоді ж понастановляли ціловальників, тобто присяжних збирачів податків! Вони на торжищах та ярмарках від усякої проданої та купленої речі брали з козаків та селян подать. І так пильно ту справу робили, з таким рвінням, що ні одна копійка повз їхні руки не пройшла. А воєводи, на всій Україні взявши люд під свою владу, на усіх громадян, на все поспільство наклали данину. З кожного плуга брали по вісім восьмачок жита та по п'ять золотих грошей (2,5 копійки), з коня брали півкопи грошей та осьмачку жита.

Навесні того ж року з Москви по всій Україні розіслали спищиків і ті спищики усіх людей у містах та селах переписали. Записали кожного — від художника до найбіднішого, записали скільки у кого синів, хто чим займається, чим промишляє, де торгує, яку землю, заводи та угіддя має. Переписали млини, ставки, винниці, броварні, солодовні, пасіки, хутори. І на все те подать наклали.

А восени того ж року супроти присланих воєвод, з причин їхніх здирств великих та напастей і перепису, збунтувалися козаки. Перед повели Переяславці. Вони вбили полковника Дацка, якого прислав до них Брюховецький і який стояв на сторожі за Богушковою слобідкою, і посеред ночі підійшли під Переяславський замок. Хтось з-поміж переяславських козаків образив воєводу і він, зібравши всіх своїх, сховався в замок і ніяк не давався козакам в руки. Тоді вони спалили місто і один за другим... втікали на той бік Дніпра до Дорошенка. Стали постоєм в Золотоноші. Їх довго пробувало вибити звідти військо малоруське і великоруське. Заради них Дорошенко закликав орду і дав відсіч, змусив і великоросійське і малоруське військо відійти до Переяслава. А його було таки чимало під орудою князя Щербатова. Опісля орда пішла за Ніжин та за Прилуки, забрала там в ясир всі села, оскільки люди там жили безпечно, маючи надію на великоросійське та малоросійське перебуваюче під Золотоношею військо. З тією ж таки ордою Дорошенко виступив і проти Моховського, що став в Україні на зиму на постій і сильно збиткувався над людом. Дорошенко переміг його під Браїловим, самого взяв у полон і майже усіх його воїнів віддав у ясир татарам. Задля цього козаки відреклися від короля.

Року 1667. Царська величність послала на Запоріжжя Косогова з московським військом для оборони запорожців від татар. Це рішення обурило запорожців і вони почали визначати Москві межу. Косогов доповів про все це царській величності і від царя надійшло веління повернутися з військом та гарматами додому. Проте запорожцям цього видалося мало, вони невдоволені були, що на Україні по всіх містах поставлені воєводи, обурювалися податями та даниною і народ підбурювали до непокори, оскільки кожен з людей, або їхні сини, бували на Запоріжжі і розповідали про московські побори. На Україні спалахнули бунти.

Того ж року гетьман Дорошенко з дружніми йому татарами обліг в Підгайцях коронного гетьмана Яна Собецького, що простував на Україну. Ляхам довелось вельми сутужно. Та коли до татар прийшла звістка, що Сірко із запорізькими козаками гостює в Криму, то орда й Дорошенко нашвидку замирилися з коронним гетьманом. А хан, хоч і перестрів козаків під Перекопом (він там став з тими ордами, що залишалися в Криму), хоч і звів з ними битву та багатьох перебив, все ж не переміг козаків. Козаки перемогли його і змусили спершу відійти, а потім присилувати і втікати. Орда кинулася від

Перекопу рятувати своїх жінок та дітей та спасатися в горах. А козаки більше тижня по Криму гуляли, села палили, Крим пустошили. А взявши чималу здобич, повернулися на Запоріжжя. Саме з причини цього розгрому опісля і орда і Дорошенко підтвердили своє перемир'я з коронним гетьманом.

Того ж року король польський Казимир повелів відпустити з темниці Майборку, пруського міста, Юрія Хмельницького, митрополита Йосипа Тукальського та полковника Гуляницького. Та оскільки через Тетерин наговір їх мали повторно взяти й скарати, то вони, не чекаючи на себе більшої біди, втікли з Польщі на Україну.

Того ж року закінчилася комісія під Смоленськом. Про неї в Москві біля соборної церкви оголошено всьому народу, оскільки ляхи навмисне старанно підбурювали народ. Коли про комісію дійшов слух на обидва береги Дніпра та на Запоріжжя, то можна було сподіватися на приховане і на явне невдоволення та на сум'яття. І козаки, не знаючи, як протидіяти йому, нараяли ще раз від усієї Малої Росії відрядити в Москву послів, аби вони розповіли про загальне невдоволення воєводами по великих містах, а у менших містах та по селах — прикажчиками, на ярмарках та торговищах — збирачами. Аби вони розповіли про невимовні образи та про перепис народу та дітей. А ті побачили, що у Москві великому послу польському, пану Біневському (воєвода чернігівський) усю шляхту, обивателів та люд посполитий — тих, що були взяті в Литві та в Польщі разом з жінками та дітьми і з маєтками — з усієї землі московської збирають та знову ляхам повертають, побачили і доповіли гетьману, що козаки в Москві знищені і що їх незабаром, так само як і литовських та польських невольників, передадуть ляхам. На той час якраз надійшла гетьманові і грамота царської величності, у якій сповіщалося, що боярин із військовим загоном на кількадесят тисяч прийде зимувати на Україну. А оскільки козаки не бачили, чого це те військо має приходити, бо ніяких ворожих дій від суміжних земель та царств не було, то і вся старшина і увесь люд посполитий страшенно переполошилися, думаючи, що військо руське йде Україну віддавати ляхам. Та й не важко було так подумати, оскільки всі чільні міста, не сподіваючись, що Москва зможе отак підступно забрати у козаків вольності, безборонно впустили до себе московських воєвод із загонами. І коли б справді-таки був государевий указ, що Україну віддати ляхам, то його не важко було б і виконати. Для цього воєводам з їхніми загонами треба було вийти з міст, а ляхам увійти в міста і без всяких зусиль ляхи забрали б Україну.

Саме з цієї причини тоді й прийшло на Україну сила запорожців і почали вони з Москвою відкрито чвари заводити та сваритися. А тут ще й Дорошенко, схоже що за намовою ляхів, безперестану писав до Брюховецького і дорікав йому. «Чого це, — писав вік, — на вічний сором та на прокляття собі Брюховецький по всіх містах віддав вільний народ воєводам на поталу. Чого це народ, що недавно звільнився з шляхетського полону, звільнився дерзновенно і мужньо, з великим кровопролиттям, чого цей народ має платити данину з усякого промислу і гнути спину на воєвод, тоді як і ні гетьман, ні полковники, ані козацькі начальники до вольностей люду не мають ніякого діла? Такого нашому народу ще не доводилось переживати! Хто б з попущенія господнього не завойовував Русь, які б монархи не владарювали, завжди на Малій Русі старшина була своя. Ніхто ще силою не насилав своїх старшин. Було, що Гедимин, князь литовський, після перемоги над останніми руськими князями, передав усі руські землі ольшанському князеві Миндовгу і тільки його знав та з ними знався. Але ж останні володарі та обладателі були з місцевого люду і тільки своїм князям королися! Коли ж батьки нинішніх знатних ляхів, не слухаючись своїх королів, забажали на Малу Росію свою владу поширити та побільше з неї собі гараздів витягнути, коли порішили, щоб воєводи, каштеляни та старости були не тутешні і потім прислали козакам і полковників, і сотників-ляхів, то козаки за це польській короні відплатили невідшкодованими збитками та вічним уроном!»

Після богоявлення господнього, піддавшися на Дорошенкову намову, з'їхалася генеральна старшина Брюховецького, з'їхалися його полковники, ті, що були настановлені із запорізького гультяйства, що вийшли з голоти та пошлюбили собі дочок крамарських, а потім самі до крамарства пристали, з'їхалися ті, що тільки й думали про грабунок. Прибули вони на раду і порішили з гетьманом Брюховецьким відступитися від царської величності. Повелів Брюховецький убивати воєвод, хоч сам добровільно прийняв їх у своїх містах. Чуючи наживу та грабунок, з цим наказом вищезгадана генеральна старшина відразу ж погодилася і, роз'їхавшись по своїх полках, почали одних воєвод висилати геть, а інших, що закрилися в містах, брали приступом та убивали. Так в

Ніжині, Чернігові та Переяславі москва закрилася у фортецях, однак запорожці та посполитий люд взяли міста, пограбували їх і вкрай зруйнували.

Раз зважившись на велику справу, на справу, що могла вершитись далеко не його розумом, гетьман та запорожці, що були приведені ним на раду, спокусилися на ще більше, повели до ще більшої руїни. Вони вирядили послів у дві сторони. Стефана Гречаного до Криму, наказали схилити хана до згоди і закликати собі на підмогу, щоб іти війною на Москву. А Григорія Гамалію та канцеляриста Лаврентія Кашпуровича відрядили до царя турецького і повідомили, що приєднуються до його царства з усією Україною. Відрядив гетьман послів, а не відав того, що у війську його вже ніхто не підтримує, окрім тих запорожців, що його возвели на гетьманство. А тут і князь Ромоданівський на весну підступив з московським воїнством під місто Котельву і взяв у ньому в облогу частину козаків. Отоді і ті козаки, які були під орудою Брюховецького, пригадали його неблаговидні дії на гетьманстві, пригадали безумні задуми, його перемінливість та оту нещадність, з якою він Сомка, Васюту та інших відомих полковників, а також чимало порядних жінок (з-посеред них і гадяцьку полковничиху, яку прозвали Гострою, за мізерну провину повелів у Гадячі на очах у всього народу спалити) звів зі світу, і погнушались ним та зі згоди кошового запорізького Сірка послали всі до Дорошенка і покликали його з України також і на Малоросійське гетьманство. Відгукуючись на поклик Малої Росії, Дорошенко прийшов з своїм загоном під Опішню. А в цей час орда у присутності послів Брюховецького, у присутності Гречаного та всіх інших, що прийшли з Брюховецьким, навзаєм присягнули (вже тоді частина татар перейшла до Дорошенка). Підбадьорений татарською присягою і ні від кого, окрім запорожців, не сподіваючись підступів (ні від татар, ні від козаків), Брюховецький з малоросійським і татарським військом кинувся під Котельву на перехват. Він зовсім не знав, що всі козаки його загону перекинулися до недруга. А Дорошенко перестрів Брюховецького (що йшов з малоросійським та татарським загоном до Опішні) десь за милю від Опішні і перегородив йому шлях. Відразу ж козаки пограбували табір Брюховецького, а його самого взяли, привели до Дорошенка і там же, перед Дорошенком, сірома почала бити його смертним боєм, аж поки убила. Отак господь відплатив Брюховецькому за невинну кров

Сомка, інших полковників та за кров знатного товариства, усіх тих, кого він загубив, заступаючи на гетьманування та під час гетьманування, а їхні чини та маєтності роздав запорізькій голоті. Він сподівався на неї. А після його смерті бгато кого із тих його запорожців козаки повбивали. Наостанку ж Дорошенко відіслав до Чигирина і дружину Брюховецького з усім їхнім майном.

Після того ж Дорошенко став гетьманом обох берегів Дніпра, він з усіма козаками та з татарами пішов на князя Ромоданівського під Котельву, відігнав його від Котельви, а обложених звільнив від облоги. Опісля відійшов до Путивля. І отут одержав з Чигирина звістку про якесь безчестя своєї дружини. Тоді він, не знаючи, що Многогрішний є зичливцем Москви, залишає при війську наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного, наказує йому з усіх міст гнати воєвод, аж поки останнього не виженуть, а сам повертається в Чигирин. Після його від'їзду повернулася у Крим і орда.

Після цього, на рождество пресвятої богородиці, князь Ромоданівський підоспів прийти до Ніжина і взяти під захист воєвод. Козаки і Ніжинці не вистояли проти нього. А він наказав своєму воїнству пограбувати місто і спалити. Дорошенко в цей час збирав силу під Сокирною.

Після вбивства Брюховецького запорожці не захотіли бути разом з Дорошенком і запропонували свою дружбу кримському хану. Той їх радо прийняв, погодився з їхньою пропозицією і порадив мати на Запоріжжі свого гетьмана. На той час писарем на Запоріжжі був Суховієнко. Він розумів, що на гетьманський сан, окрім нього, у Запоріжжі людей немає. Тому він склав посланіє і сам пішов посланцем до хана. Хан його прийняв милостиво і, замислившись, виділив султанів з їхніми ордами, а вже вони разом вирядили посланців до Дорошенка, запропонували йому приєднатися до них і рушати на Задніпров'я. Дорошенко, добре розуміючи, що орда більше прихильна до запорожців, аніж до нього, сам не пішов, а послав до гетьмана Суховія та до орди свого брата Григорія з військовим загоном. До них потай втік і Стефан Гречаний з Гадяча; та гадячани посадили його матір та дружину на поганенький віз, вигнали з міста й віддали татарам. А оскільки гетьман запорізький Суховій, брат Дорошенка і татари все ще не укріпилися на Задніпров'ї, то Дем'ян Многогрішний примирився з князем Ромоданівським і відразу ж після змирення князь послав свого сина князя Андрія в наїзд проти татар та запорізьких козаків. Проте татари розбили його під Гайвороном, а самого взяли в полон.

Старий же князь Ромоданівський з боєм відступив і заледве дійшов до Путивля. А козаки й татари повернулися до своїх домівок.

Року 1669. Після відходу Суховія і татар Многогрішний уже без всякої боязні почав заприязнюватись та погоджуватись з Москвою. І хоч був залишений гетьманувати Дорошенком, проте, після його відходу, зібрав грошову компанію (комісію) і присилував міських полковників присягти йому, як гетьманові, змусив їх послати своїх послів до його царської величності і просити його монаршу милість затвердити Многогрішного гетьманом. Цар відразу ж милостиво погодився.

Опісля ж Многогрішний зібрав у Глухові усіх малоросійських полковників, учинив Генеральну раду і від імені Генеральної ради відрядив послів до його царської величності з проханням, аби царська величність прислала в Малу Росію уповноважених осіб і щоб ці особи поновили статті Богдана Хмельницького та виробили нові пункти. Він просив також розслідувати дії колишніх воєвод, які принижували народ і чинили здирство. У відповідь на прошеніє у Глухів з грамотою було прислано князя Ромоданівського. У тій грамоті проголошувалась монарша милість і сповіщалося, що Великий государ усі зради, що мали місце при Виговському, Юрію Хмельницькому та Брюховецькому, всемилостивіше прощає та відпускає і, як монарх християнський, ніколи про них не буде згадувати, а також не буде тримати у своїй державній пам'яті. Ото відтоді заборонено було воєводам пробувати в Малій Росії, окрім Києва, Чернігова та Ніжина, та і цим заборонено було втручатися у малоруські справи і ні під яким приводом не чіпати звичайних громадян. Все це вони мали виконувати під страхом жорстокої кари. Всіма місцевими справами і козаками у Малій Росії мав відати тільки гетьман, а воєвода повинен був пильнувати за своїми служивими людьми. І там же було сказано: «До кожного воєводи, заради чистої правди, гетьман повинен призначити когось із своїх знатних людей комісаром, сам же гетьман підкоряється тільки государеві і служить йому вірно».

Відтепер гетьман і усе військо запорізьке, одержавши від государя велику милість, почали жити під великодержавною монаршою рукою вільно і тихо.

Дорошенко, побачивши, як хитро Многогрішний (він його залишив замість себе наказним гетьманом) позбавив його малоросійського гетьманства і як зневажив, підступом та ошуканством привабив до себе всю старшину Задніпров'я, побачив і послав Портянку з козаками до царя турецького і попросив у нього санджаків. Цар турецький затримав Портянку, а до Дорошенка послав Чауса. Без відома своєї старшини Дорошенко домовився про шеститисячний загін піхоти та про кінну групу, об'єднав їх та вирядив з Чаусом і суддею Білогрудом. І хоч турок, знаючи його зрадливість, довго не приймав Дорошенка, однак все ж прислав своїх санджаків разом з Білогрудом та з своїм Чаусом і наказав сказати, що якщо Дорошенко і його зрадить так, як зрадив польського та угорського королів, то цього йому турок не подарує.

Дізналися про це запорожці, підняли орду і виступили на Дорошенка. Дізнались і поляки, що гетьман з Україною до турків у підданство йде та санджаків просить собі, дізналися й пристали до запорожців та до гетьмана Суховієнка і над річкою Рось у селі Конончі взяли в облогу Дорошенка з Черкаським та Канівським полками та шеститисячним загоном піхоти. І впродовж п'яти тижнів тримали в осаді. Однак Чаус, прийшовши під місто Сороки, направив до султанів двох турок з козаками і наказав їм припинити облогу Дорошенка. Та татари порубали козаків, а Суховієнко посадив турків у темницю. І все ж султани, скоряючись повелінню Чауса, відступили від Дорошенка і пішли в Крим. Суховієнко, здавши гетьманство уманському полковнику Ханенку, пішов на Умань. Услід за ним рушив і Дорошенко, дорогою підкоряючи полки своїй владі. Прийшов під Умань і тут з'єднався з Чаусом, що йшов йому на підмогу з санджаками та з Білгородською ордою. Забачили уманці, що їм несила вистояти, і почали з Дорошенком перетрактації. Вони не впустили Дорошенка у місто, а пообіцяли самі прибути в Чигирин. Відійшовши з-під Умані, Дорошенко направив орди на московське Задніпров'я, а вони, нарвавшись десь під Лохвицею на козацьке військо, набрали ясир і повернули назад. А малоросійське Задніпров'я повністю скорилося владі царської величності та гетьману Многогрішному.

Опісля Ханенко, Суховієнко та Юрій Хмельницький підняли кримську орду та запорожців і виступили проти Дорошенка та проти Білгородської орди. Вони перестріли їх у Стеблеві (на цей час орда підкорялася не хану, а паші силистрийському) і таки дошкульно потріпали.

1 таки доконали б, коли б Дорошенку не прийшов на підмогу Сірко з Білгородськими татарами. Він так навально вдарив, що Кримська орда, а разом з нею і Ханенко і Суховієнко змушені були втікати. Юрія ж Хмельницького, що втікав аж з Умані, зловила Білгородська орда, відвезла до Білгороду і, дякуючи старанням Дорошенка та наговорам, потім його передали у Цареград і там посадили в Єдикуль. А Дорошенко, затримавши орду на зимових становиськах України, задумав був піти з нею на московське Задніпров'я. Та орда, чимало постоявши на виділених їй квартирах та набравши на квартирах ясир, пішла у свої землі. Про все це гетьман Дорошенко поскаржився був турецькому цареві, а той його скаргу повернув на жарт.

Року 1670. Гетьман Дорошенко від свого імені відрядив резидента до царя турецького. Відтепер у турка завжди були козацькі резиденти.

В той же рік повернувся від патріарха царгородського Роман Ракуша, а після нього Браславський і розповіли, що були присутні у церкві, коли святий патріарх проклинав гетьмана Дем'яна Многогрішного. Гадали, що все це зроблено на прохання Дорошенка царем турецьким. Це цар турецький попросив патріарха проклясти Многогрішного за те, що він зрадив Дорошенка і сам став гетьманом. І коли Многогрішний якось ненароком упав і ледве не вбився, то багато хто розцінив, що це справждується патріархове прокляття.

А в цей час Ханенко, ставши кошовим атаманом війська запорізького, почав писати до польського короля Михайла Вишневецького. Король, оскільки Дорошенко зв'язався з тупчином, теж слав послання до Ханенка. Правда король Вишневецький ждав послів і від Дорошенка — на переговори в Острог. Проте Дорошенко зажадав, щоб король дав йому в Чигирин заложниками двох сенаторів. А до гетьмана ніхто не захотів їхати. Тому з переговорів нічого не вийшло.

Тоді ж Дорошенко послав посланців до силистрийського паші і просив його дати орду. Він хотів з нею рушити взимку на Україну. Орда прибула і почала по волостях, що належали Польщі, чинити шкоду і ображати люд. Через деякий час, навесні уже, татари з'єдналися з Дорошенковим братом і стали табором до спасового посту. Гетьман коронний, забачивши, яку велику шкоду чинить орда, відрядив на Запоріжжя королівських послів і попросив Ханенка прийти йому на підмогу до Ладижина.

Ханенко відгукнувся на просьбу короля і прийшов в умовлене місце разом з Сірком, з кількатисячним загоном та з артилерією. Проте татар вони не застали, оскільки коронний гетьман вигнав їх аж у їхні землі.

Водночас польський король Михайло Вишневецький послав під Кашшків війську запорізькому булаву, бунчук, корогву та литаври і дав згоду, аби військо запорізьке вільно обирало собі гетьмана. Тоді військо зібралося на раду і обрало гетьманом Михайла Ханенка. З обранням погодився і коронний гетьман. Новообраному гетьману польський король дав грамоту, у якій наказував гетьману та війську запорізькому, згідно з Гадяцькими пактами, вільно, як своєю власною, володіти землею аж по Случ. В свою чергу і коронні гетьмани, не порушуючи Гадяцьких пактів, залишили все своє військо для захисту України і розмістили його у фортецях та замках — Могилівському, Браславському, Немирівському, Ладиженському та Рашківському — під орудою рейментаря пана Візицаря та комендантів, а чільне командування вручили гетьману запорізькому Ханенку. І все те військо польське, ставши на постій у замках, вдовольнялося тільки королівською платнею і тихо та мирно поводилося з людьми.

Року 1672. Після богоявлення господнього Дорошенко з ордою та з своїм військом напав на Україну. Проте ніде не міг добути жодного міста. Тоді він попалив посади і, повертаючись до Чигирина, залишив полк в Умані. Та Уманці перебили полковника Жеребила та його старшину, вигнали з міста піхоту, а самі імені королівському через гетьмана Ханенка поклонилися і передали їм місто.

Тоді ж, взимку, на средопостіє, радилися генеральна старшина з писарем Карпом Мокрієвичем. Вони побачили що нібито гетьман Дем'ян Гнатович Многрішний зрадив цареві, напали на нього опівночі у Батуринському замку, спіймали в ліжку, зв'язали, отак зв'язаного поклали на віз, накрили кожами й одвезли у Москву. Вони побоювалися, що його можуть відбити, оскільки у гетьмана було чимало новобранців на постої та полковників-свояків по містах. Проте, дізнавшись про арешт, одні з них повтікали, а інших переловили і відіслали разом з жінками та братами у Москву на вічне проживання.

Цей гетьман об'єднав усю Україну, замирив її; він добився у царській величності прощення за проступки гетьманів-попередників та за проступки Брюховецького; він. добився, що ці проступки навіть не будуть згадувати, він домігся підтвердження давніх вольностей, а також утвердив нові (щоб не було воєвод у Малоросії) і ось якої подяки діждався від своїх підручних.

Дорошенко ж, бачачи, що його звідусіль витісняють і не бажаючи гетьманства загубити, невтомно просив турецького царя допомогти. А чого турецький цар може бажати християнам?! Він зібрав своє військо, наказав ханові та Дорошенку приєднатися до нього і прийшов під Кам'янець. Польських військ він там не застав. А на лихо у цейхгаузі загорівся порох, зірвався і розніс вщент частину замку. Тому мешканці, тижнів зо два витримавши облогу, змушені були 18 серпня здати Кам'янець туркові. Готуючись до його приїзду, супостати забрали зі склепів і вивезли за місто мерців. А оскільки по місту стояла грязь і куди не кинь було болото, то вони дорогу вслали церковними іконами. І по іконах цих турок та його підручний, безбожний Дорошенко, навіть серцем не знітившись, в'їхали у Кам'янець. Саме тоді найбільший костьол кам'янецький, його прозивали Фара, для турецького царя перебрали на мечеть. Опісля ж і всі інші церкви та костьоли переробили на мечеті, а хрести і дзвони, всі до останнього, повикидали геть: А вже з-під Кам'янця цар турецький послав свого візира, хана та Дорошенка з усім військом на Львів. Дорогою це військо опустошало міста та села і забирало людей у ясир. Кілька раз турки штурмували Львів. Та Львів вистояв, відбувся викупом. Татари ж у цей час загонами ходили на Підгір'я. Прочувши про напад, коменданти Ладижеського, Могильовського та інших замків, а також рейментари війська польського, що були під орудою Ханенка, дружно вирушили в Польщу до короля. Цар же турецький полишив турецьку залогу у Кам'янці, а у Межибожі, в Барі та в інших містах поставив своїх начальників. Опісля ж, взявши з польського короля данину та приєднавши собі усю Подільську землю, замирився з Польщею. В цей час спіймав Дорошенко наказного Ханенкового гетьмана, відвіз його у Чигирин і там скарав на смерть. Однак білоцерківський комендант не погодився із замиренням короля з турками і не пустив турків у Білоцерківський замок.

У Кам'янцю ж та русь, що лишилася, добилася у турків дозволу залишити три церкви (вірмени добилися — одну) і там, у тих церквах, докладаючи великих зусиль, молилися та обряди справляли.







ГЕТЬМАНСТВО ІВАНА САМОЙЛОВИЧА



Року 1672. Виконуючи повеління його царської величності Олексія Михайловича в Козацьку-Діброву, що між Путивлем та Конотопом, з'їхалося усе військо запорізьке і тут, у Козацькій-Діброві, на раді у червні місяці вільним голосуванням обрало гетьманом Івана Самойловича. Спостерігачами на вибори царська величність прислала боярина та воєводу білгородського намісника князя Григорія Григоровича Ромоданівського, думного дворянина і намісника Мединського, Івана Івановича Ржевського та дяка Ахванасія Тишликова. На тій раді всі присягли на вірність його царській величності та його государевим діткам — великим государям, благородним царевичам та великим князям Федору Олексійовичу, Івану Олексійовичу та іншим. Порішили на тій раді, що гетьман з військом запорізьким навічно служитиме його царській величності і буде користуватися тими вольностями та правами, які були даровані Богдану Хмельницькому та іншим гетьманам і усьому війську запорізькому та у Глухівських статтях. Тоді ж, ще не обравши гетьмана, поклонилася цареві уся генеральна старшина, обозний Петро Забіла, два судді — Іван Самойлович та Іван Домонтович — писар Карпо Мокрієвич і полковники з усією військовою старшиною, сотники і все військо запорізьке і просили прочитати перед військом запорізьким договір, що його уклали посли — від царської величності князь Юрій Григорович Долгорукий з товаришами, а від імені королівської величності повноважний посол Ян Гнєнський, воєвода холмський, з товаришами. Просили прочитати, бо після згаданої комісії посеред малоруського народу різні слухи пішли, не раз поширювані усно і листовно тими ляхами, що працювали в ній. Згідно з цими слухами, нібито царська величність Малу Росію з військом запорізьким та Київ поклала знову повернути ляхам в рабське ярмо, і нібито ляхи мають вивезти з Києва мощі святих та розвести по Польщі, і нібито козаків примусять відшкодувати взяті в час воєн у Польщі та в костьолах скарби, апарати та майно. І хіба ж перелічиш, скільки шкідливих вістей пішло від ляхів. Все це тому так сталося, що наших козацьких послів не пустили на ту комісію. А вони, знаючи про кожну ухвалу комісії, не допустили б аби старшина і народ повірили у той шляхетський поговір. Але щоб виконати задумане (пустити поговір), ляхи не допустили в комісію козаків.

А зробили це ще й для того, щоб все, що хотіли без особливих зусиль можна було домогтися у вашої царської величності, оскільки у цей час посилали на Україну нібито до знайомих своїх листи і невтомно застерігали — поклоніться королю добровільно, поки вас не віддали силоміць. Цього підступу гетьман Брюховецький не зумів розгадати, а тут ще долучилися й обіди війську запорізькому і тому він змушений був зрадити його царській величності. На все це від царської величності ми одержали таку його монаршу милостиву відповідь: «Правда, що уповноважені обох монархів — московського і польського — уклали і підписали окремі статті договору. Підписання ж останніх відкладено до року 7184 (1674). Однак оскільки королівська величність уже порушила багато пунктів договору, ми, наша царська величність, поклали ніколи Київ не віддавати, і вас усіх, полковників, що перебувають по цей бік Дніпра, обіцяємо тримати під своєю високодержавною рукою та від спадкоємців своїх будемо вимагати, щоб вони поважали права та вольності ваші та Глухівські статті. Живіть вільно і без всякого страху».

Після того як зачитали цю відповідь монаршу, гетьманом обрали Самойловича. А він, ставши гетьманом, почав царській величності вірно і ревно служити. Скорив по всій Малій Росії сваволю і об'єднав люд думкою вірно царю служити. З часом почав і Задніпровських, неситих на людську кров володарів, вождів та своєвольців упокорювати — кого ласкою кликав на другий бік Дніпра, давав посаду та засоби до життя і тим під царську руку скоряв, кого втихомирював, погрожуючи монаршими силами. Однак невдовзі і проти нього виступили, як проти Многогрішного. Виступили стародубівський полковник Рославець та Симеон Адамович, ніжинський протопоп. Останній перебував у государя в такій милості, що без його слова не те що гетьман та полковники, а навіть воєводи нічого не чинили. Саме вони й виступили проти Самойловича. Та не будучи спроможними підшукати правдивих, вагомих причин почали діяти інакше. Рославець почав проситися на Москву, почав добиватися, щоб його полк забрали з-під оруди гетьмана, а увели в число частин, що підкоряються Москві, отак як військові з Сум. Та обидва на гетьманівську скаргу були викликані до військового суду. І там же, на суді, після того як було доведено їхній злий умисел, присудили їм смерть. Проте гетьман, не бажаючи смерті, вислав їх на вічне поселення у Сибір. А ніжинського протопопа, що не захотів на виконання указу духовного суду стати простим ченцем, розстригли і віддали до мирського суду. Там його під час допитів побили і він признався, що з полковниками (з стародубським — Рославцем, з прилуцьким — Лазарем, з переяславським — Дмитришком та іншими) справді важили на життя та здров'я гетьмана, їх кинули в темницю, опечатали маєтки, а маєтності забрано.

Року 1673. Разом з господарями волоським та мунтянським пішли походом на Хотин сім турецьких пашів, а восьмий Каплун-паша, ідучи на Польщу, попрямував на Цоцору. Польський король Михайло Вишневецький, що саме отруївся і лежав хворий, вирядив супроти них з польськими та литовськими військами коронного гетьмана Яна Собєцького. Він дуже швидко знайшов турецький табір, і відразу ж господарі волоський та мунтянський кинули турок і перейшли до поляків. А вже на другий день польські війська Собєцького пішли на турецькі окопи і наголову розбили сорок тисяч турок. Після цієї перемоги польський гетьман взяв Хотин, захопив там величезну здобич і пішов до Цоцори на Каплун-пашу. Проте Каплун-паша, не чекаючи недруга, втік за Дунай. А польське військо стало постоєм на волоській землі, в Хотині ж, Яссах, Сочаві та в інших містах поставили залоги з німецької піхоти. Після поразки турки виділили кожному татаринові по два червінці і наслали орду під орудою ханського сина на Білгородщину. Татари напали і, після того як волоський та мунтянський господарі зрадили шляхту, прогнали ляхів з усіх міст, тільки піхота залишилась в Сочавському та Хотинському замках, та й там взимку чимало перемерло війська польського від голоду та холоду.

Того ж року кошовий запорізький Сірко з козаками та калмиками несподівано напав на Крим, а потім на Білгородщину і наробив там чимало шкоди. Проте й татари, за зраду волохів, немилосердно грабували край, так плюндрували, що навіть родовиті волоські панове, аби не втрапити у татарську неволю, змушені були втікати у чужі краї.

Року 1674. Боярин князь Григорій Григорович Ромоданівський та Петро Дмитрович Шкуратов з'єдналися з гетьманом запорізьким Іваном Самойловичем і рушили дружно на Чигирин. Проте тамтешнього гетьмана Дорошенка, що закрився в Чигирині, взяти не змогли, відступили і потягли до Черкас. Черкаси, завдяки генеральному обозному Дорошенка Івану Гулаку, в січні місяці першого числа замирилися. Тоді, залишивши кілька полків у Черкасах, вони подалися на Канів. Проте і Канівці, в особі Якова Лизогуба, теж замирилися. Побачив гетьман Дорошенко, що такі сильні міста над Дніпром піддалися гетьманові Самойловичу і став побоюватися також і за Корсунь. Тому послав з Чигирина сім полків на чолі з полковниками: корсунським — Михайлом Солов'єм, торговицьким — Єфимієм, уманським — Григорієм Білогрудом, браславським — Григорієм Дорошенком, подільським та могилівським — Євстафієм Гоголем, калницьким — Андрієм та з паволоцьким — Андрієм Дорошенком. А наказним гетьманом у цих полках настановив Григорія Гамалію. Сам же, закрившись у Чигирині, послав за ордою. Орда прийшла. Дорогою ж, минаючи Рашків, почали глум чинити. Тоді горожани прогнали її з міста, а потім змушені були, як відкупне, зібрати татарам шість тисяч злотих. А потім орда з братом Дорошенка пішла на Богуслав і там напала на москву та на гетьмана, проте так дістали, що заледве самі в Лисянку повтікали. Та лисянські мешканці перебили їх, а татарську старшину та Дорошенкового брата видали гетьману Самойловичу. Інший же брат Дорошенка разом із своєю компанією втік. Ото так усі міста та полки задніпровські, окрім Чигирина та Паволочі. завдяки Якову Петровичу Улизьку (генеральний суддя Дорошенка) та завдяки полковникові корсуньському Михайлові Солов'ю поклонилися царській величності та гетьману Самойловичу. Приблизно тоді ж і гетьман Ханенко, що був настановлений королем Вишневецьким і котрий від нього одержав булаву та бунчук, відразу ж після смерті короля, передав свою владу Івану Самойловичу. Цьому дозволили деякий час проживати у Києві. Через деякий час боярин Ромоданівський, доручивши командування частиною великоруського війська синові Андрієві, а гетьман Самойлович, залишивши наказним гетьманом Івана Лисенка, вирушили під Переяслав. Прибули вони туди і там, разом з Дорошенковим суддею Улизьком, з корсуньським полковником Солов'єм та з іншими, а також з малоросійською генеральною старшиною, полковниками та з сіромою зібрали в Переяславі вільну загальну раду перед боярином Ромоданівським і обрали єдиним гетьманом обох берегів Дніпра і аж до Дністра Івана Самойловича. А в цей час гетьман Дорошенко, замкнувшись з сердюками у Чигирині, чекав на турецьку та татарську підмогу. І хоч посилав Івана Мазепу в Переяслав до боярина Ромоданівського та до гетьмана Самойловича на раду і просив надіслати до Чигирина собі на заміну яку-небудь великоруську особу, що і було зроблено, проте не вдовольнившись дворянином, що прибув від імені його царської величності, Дорошенко відіслав його назад до Переяслава з проханням відкласти раду до літа, щоб він за цей час зміг здати гетьманування Самойловичу. А тим часом закликав орду на чолі з трьома султанами і разом з ними, з сердюками, з компанією та з чемерисами в квітні місяці вийшов з Чигирина, взяв навколишні міста, попалив їх, а міські залоги, що були полишені гетьманом Самойловичем, і людей у містах з їхніми жінками та дітьми повіддавав орді. Після цього повернувся у Чигирин, а орда з добрим християнським ясирем — у Крим. З цієї причини гетьман Самойлович в травні місяці вирядив під Смілу переяславського полковника Дмитришка, поставивши його наказним гетьманом над двадцятитисячним загоном козаків та придавши йому два полки росіян і п'ятнадцять гармат. Дмитришко прийшов під Смілу і став зі своїм військом. Тоді ж таки Дорошенкові на підмогу вийшов з Криму якийсь султан з двадцятитисячною ордою. Вони умовилися з Андрієм Дорошенком розбити Дмитришка під Смілою. Взяли сердюків, компанею та чемерисів і підібралися потай до війська та, не доходячи до Дмитришка, несподівано напоролися під Орловцем на полки, що випадково перебували там (Гадяцький, Уманський, Торговицький). Напоролися і Андрій Дорошенко та султан усією своєю силою вдарили на них. Проте, хвала господу, атаковані довгий час, мужньо відбивалися та так, що орда і Дорошенко не спромоглися щось вдіяти з ними. А тим часом Дмитришко почув стрілянину і, не гаючи й хвилини, поспішав з кінним загоном у бій і так накрив татар та Дорошенка під Ташликом, що вони своїм трупом густо вкрили поле на чотири милі навкруги. А багатьох татар та козаків живцем взяли. Після отакої Дорошенкової неправди боярин Ромоданівський та гетьман Самойлович розважно порадилися і рушили з своїми загонами під Чигирин і стали з боку Черкас та Затясминської. Це цією дорогою Дорошенко в Крим та через Гоголя у Цареград слав жагучі прохання про підмогу і таки підняв уже повторно турецького султана та хана на війну. Проте вони у всіх містах (аж до Дністра) застали людей безбоязнених, тому що боярин Ромоданівський та гетьман Самойлович зуміли запевнити їх своїми листами, щоб вони чекали на государеве військо і бились безбоязненно.







РОЗПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЯК ТУРКИ ВЗЯЛИ УМАНЬ, ЛАДИЖИН ТА ІНШІ УКРАЇНСЬКІ МІСТА


Потім боярин та гетьман, які уже впродовж кількох тижнів брали Чигирин, дізналися, що турки великими силами прийшли на Україну. Тоді вони вирядили Дмитришка з військовим загоном на перехват до Мурашка, якого турки взяли в облогу у Ладижині. В дорозі Дмитришко дізнався, що турки уже взяли Стену, Бар, Підгайці, Мажибож, Ладижин та Умань і що хан з усією своєю силою поспішає до Чигирина на підмогу Дорошенкові. Тому він облишив Мурашка і повернув назад до Канева. Князь Ромоданівський та гетьман Самойлович, не зумівши взяти Чигирин, повернулися до Дніпра. А хан, не заставши їх під Чигирином, разом з Дорошенком кинулися навздогін і мчали їх до самого Дніпра, проте даремно, оскільки російські війська за одні сутки геть всі перейшли через Дніпро. Після того як відступила сильна російська армія, котра не лише не допомогла Умані, Ладижину та іншим містам проти турок стояти, а ще й полишила міста у Подніпров'ї татарам на ясир, відступила тільки почула, що супроти неї іде хан та Дорошенко, і з усього Задніпров'я просто втекла. Після цього з остраху кинулися розбігатися люди навіть з фортечних міст; вони полишали храми господні, добрі військові припаси, будинки, повні всякого добра, і кидалися у світ на божу ласку. З усіх цих міст, вартих згадки, для прикладу назву лише Лисянку. Не раз і не два вона давала відсіч ворогу. Так вона вистояла проти Чернецького (воєводи руських земель) з гетьманом Тетерею, що облягли її великими пішими та кінними силами і ордою, що прийшла їм на підмогу. Шістнадцять тижнів брали вони її, добували гранатами та гарматами і не взяли. Вистояла вона і проти волошина Кастанного, який прийшов під Лисянку з шеститисячним військом і хотів її взяти миром, а потім думав пограбувати. Люди прогнали його з ганьбою і безчестям. Вистояла вона і проти гетьмана Суховія, що з величезною ордою прийшов на Україну, і перед яким усі українські міста просто тремтіли. Його вона також не впустила у місто. А того 1674 року 16 серпня побачивши, як таке сильне військо од якогось там ординця за Дніпро відходить, того ж року і вони змушені були залишити добре підготоване для оборони місто, змушені були залишити військові припаси, церковну утвар і домашній скарб та, страхом подолавши жаль, ніким не спонукувані, розбіглися хто куди. Хан та Дорошенко, повертаючись від Дніпра та поплюндрувавши збезлюднілі міста та села, опісля також побачили опустілим те знамените й багатолюдне місто Лисянку. Побачили і зраділи. Бо ж ніколи раніше хан з татарами не дозволяв собі навіть глянути зблизька на нього. А зараз він безбоязненно увійшов туди, зруйнував і спалив. Така ж доля спіткала через деякий час Стеблів та інші міста. А ще до цього турецький султан послав візира свого намісника добувати Ладижин, у якому сидів Мурашко з п'ятитисячним загоном козаків. Його послав туди гетьман Самойлович і наказав захищати місто. І Мурашко захищав. Він відбив одинадцять приступів, перебив силу турків. Та коли під місто підійшов сам турецький султан, місто впало. А сталося це через зраду. В Ладижині були козаки гетьмана Дорошенка та подільського полковника Гоголя. Сам же Дорошенко та Гоголь підійшли до міста з турецьким військом. Вони й намовили своїх до перемир'я. Побачив Мурашко зраду і, здавшись на бога, зі своїм загоном відійшов у фортецю. А турок, викликавши з міста усю старшину для присяги, побачив, що Мурашко займає замок і що місто лишилося без старшин, усією силою, забувши про присягу, напав на безборонних мешканців і почав їх немилосердно рубати мечем та палити місто разом з дітьми і жінками. Тих же, що зуміли врятуватися від вогню, він брав у полон. Як християни, воїни шеститисячного загону Мурашка, що закрилися у фортеці, скільки було в їхній змозі, нападали на турків і боронили люд. Проте мало чим допомогли — турки весь люд перебили. Потім турок почав і замок брати. Протягом двох тижнів безперестанку штурмували його. Мурашко ж не раз робив вилазки і силу ворога перебив. Знеможений щоденною ратною роботою та нестерпною спрагою, він все ж не склав зброю. Турок жодного козака живцев не взяв. Один за другим всі вони полягли.

Розпашілий від християнської крові, того ж року турок пішов під Умань, послав у місто дванадцять своїх пашів і почав схиляти городян до замирення. Та уманці, вже знаючи, що з своїм замиренням зробив турок у Ладижені, і покладаючи надію на численний люд, що втік сюди з навколишніх міст і сіл (а сюди прибули і люди Торжка з своїми городянами та селянами), розбили загони пашів і впродовж кількох тижнів давали знатну відсіч туркам. Та підкопами і їх здолали. Однак і подолані вони чинили опір та захищалися на фортечних мурах і по вулицях билися просто навкулачки. Був в Умані і Дорошенко, було при ньому військо православне і вони з острахом дивилися як по вулицях біжить кров. А її було досить, бо всі уманські християни мужньо вмирали під ударами меча. Там же, в Умані, турки відрізали в убитих християн голови і за кожну голову брали в паші по червінцю. А були голови, з яких здерли шкіру та набили соломою, висушили й відвезли під Ладижин до цісаря. У тих же міст, що піддалися туркам, вони взяли викуп синами та дочками й побусурманили їх.

Після скорення Умані турок повернувся на свої землі, а Дорошенко полишив орду. З нею Дорошенко пройшов Україну і всіх, хто піддався царській величності, нищив. Якщо хтось зумів приховати щось від війська, у тих зараз брав усе катуванням і платив татарам. А своїй піхоті, не маючи чим платити, наказав грабувати купців у дорозі.

Року 1675. І почали Задніпряни свою землю кидати і переходити в Малу Росію до гетьмана Самойловича. Гетьман, скоряючи сваволю, приймав їх гостинно; начальних потішав чинами, аби вони перебуваючи у Задніпров'ї не губили християн (разом з турками і татарами, що служать Дорошенку).

Того ж року піхота Дорошенка перейшла на службу до короля Собєцького. Король взяв їх до двору, видав одіж і плату. А орда, побоюючись, щоб чого доброго ще й Дорошенко не замирився з королем, прийшла йому на . підмогу, оскільки король, після того як султан залишив Бар, Рашків та Могильов, вигнав турок з України і за думав приєднати її до себе. Проте не завершив задуманого. Полишивши у взятих містах комендантів, він змушений був поїхати в Краків на коронацію. Князь же Ромоданівський та гетьман Самойлович послали загін під Чигирин в наїзд. Він підняв усіх жителів Корсуня і разом з полковником переселив за Дніпро в Малу Росію. Опісля ляхи спалили місто разом з церквами. Останній же наїзд не дав нічого. Проте Дорошенко замирився із запорожцями та з їхнім кошовим Сірком і вони обоє присягли на підданство царській величності, а щоб переконати у щирості вчинку, він відіслав своїх турецьких яничарів під охороною тестя на Москву. А сам, прагнучи стати малоросійським гетьманом, почав підкупляти запорожців, почав схиляти на свій бік старшину Самойловича, підбурював їх проти гетьмана і радив вчинити так, як це було за Сомка та Брюховецького — зібрати чорну раду і обрати його гетьманом. Проте мало хто пристав на це. Зрозумівши ж опісля, що гетьманом в Малій Росії йому не бути, він знову почав намовляти турка та орду. Проте турок, гнівний за своїх яничар, відмовився допомагати йому. І полишений сам на себе, він зібрав півторатисячний загін своєвольної піхоти і ходив з ним по Україні та брав плату з міст і сіл, що ще лишилися вірними йому. Та на всі сторони манив своєю приязню.

Року 1676. Царська величність побачила, що Дорошенко зичливими листами тільки приховує свою брехливість та підступність. І аби він чого злого не вчинив через свою злобу, то государ спорядив великоруське і малоруське військо та смоленську шляхту на чолі з князем Ромоданівським та з гетьманом Самойловичем під Чигирин. Спершу облягли його загоном на тисячу двісті возів. Той поїзд так оперізав Чигирин, що ні одна жива душа з навколишніх міст не могла проникнути до Чигирина. Дорошенко, перебуваючи в осаді з самими тільки чигиринцями, злякався і почав трактувати з князем Ромоданівським та з гетьманом Самойловичем. Він вимагав, щоб вони заприсяглися зберегти йому життя. Ті погодились. Тоді він вийшов з міста, вклонився боярину і гетьману, здав Самойловичу гетьманство, а заразом булаву та бунчук, потім вивів з міста найманців і здав місто та артилерію, їхнє місце зайняло військо великоруське і малоруське на чолі з чернігівським полковником Василем Бурковським, у місті вони знайшли чимало гармат і силу пороху. А Дорошенку переможці повеліли їхати у малоросійське місто Сосницю на проживання. Отакою неоплаканою ганьбою та зруйнуванням України завершилося гетьманування Дорошенка. Він змусив в остраху жити і поляків. Бо привів на Україну турецького султана, а той, загарбавши Подолію та Україну, переніс межу своєї імперії аж до Коростишева та під Львів.

Тоді ж таки турецький паша Каплун виступив з величезним військом спуроти не готового до війни короля Собєцького. І король, хоч і дав-таки добру битву, проте, втрапивши в облогу та переживши велику скруту, змушений був все ж замиритися з турком. Давши тридцять тисяч червінців викупу, він поступився Поділлям та Україною аж до Коростишева і змушений був згодитися і з іншими вимогами турків.






ГЕТЬМАНСТВО ГОГОЛЯ НА ЗАДНІПРОВ'Ї


Євстафій Гоголь гетьманувати почав так. Оскільки все Поділля і вся Україна перебувала під турецькою владою, то король польський призначив подільського полковника Євстафія Гоголя козацьким гетьманом, визначивши йому у Димері постій і розквартирував його загін на Поліссі та в Литві. Одіж та плату виділив з королівського скарбу.

Року 1677. Султан турецький, що після замирення з польським королем взяв під свою руку Поділ та Україну, побачив, як великоросіяни та гетьман малоросійський взяли Дорошенка, побачив, як вони переманюють людей разом з усією старшиною за Дніпро, як селять їх на пустельних землях аж до Дону, побачив, як там виростають міста та села, як росіяни та запорізькі козаки взяли Чигирин, побачив і почав побоюватися, щоб чого доброго все це не завадило йому.


Як випустили Хмельницького гетьманом на Україну.

Вирішивши якось завадити вказаним діям росіян та гетьмана Самойловича, він випустив з темниці Юрія Хмельницького, дав йому князівський титул і, щоб сіять неспокій, наказав писатися князем руським та гетьманом запорізьким. Потім вирядив на Сороку, звелів набрати собі військо по Задністров'ю і поселити слободи на опустілих українських землях. А також наказав йому взяти своє військо, взяти турецьку і татарську силу, що ходила під орудою паші Ібраїма та хана кримського і вирушати на старинне чільне місто козацьке — Чигирин. А взявши його, іти далі — на Київ. І десь в останніх числах червня турецькі і татарські сили, а з ними також Юрко Хмельницький прийшли до Чигирина і впродовж чотирьох тижнів брали його усією силою і усіма способами — і приступами, і підкопами, і гранатами, і безперервним обстрілом. Штурмували і вдень і вночі. Проте великоросіяни і козаки стояли твердо. Не раз робили вилазки і перебил тисячі турок. Коли ж турки дізналися, що сили царської величності під проводом князя Ромоданівського та гетьман малоросійський Самойлович з козаками ідуть Чигирину на підмогу, то ще завзятіше почали штурмувати місто, штурмували без передишки і вдень і вночі, не даючи обложеним отямитись та прагнучи взяти його до приходу підмоги.

Проте боярин Ромоданівський та гетьман Самойлович дуже скоро добралися до Дніпра і, не гаючи часу, потай вислали до Чигирина півтори тисячі піхоти та полк москви, які з божою допомогою пробилися крізь ординські лави і увійшли в місто до обложених. В свою чергу турки і татари всіляко заважали великоросійським та малоросійським військам перебратися через Дніпро. Тоді козаки опівночі на човнах перебралися на другий бік ріки, викопали окопи, до яких почало перебиратися усе військо, і почали з гармат хана і турок від Дніпра відбивати та шанці боронити. Два дні точилася битва велика. У цій битві загинув ханський син. Через деякий час турки вже побачили основні сили Великої та Малої Росії під Чигирином. Крім того їм стало відомо, що в нивах поблизу Дніпра з великою силою став табором і князь Голицин. А Чигирин, як не брав його турок, все стоїть. Чотири тижні він ходив на приступи (уже кілька разів козаки турок з валу врукопашну відбивали), чотири підкопи зробив, а міста так і не взяв. Перелякався сильно, бо щось і орда не дуже зичливо до турок була настроєна, і 29 серпня відступив від міста. Після відходу турецького війська, великоруські та малоруські сили заходилися лагодити Чигирин та його замок, що були таки добре попсовані підкопами та турецькими гарматами. Вони лагодили стіни, закидали шанці. А в Черкасах, Медведівці, Жаботині, Мошнах, Драбівці, що їх взяв був турок, знову поставили свої залоги. На завершення залишили в Чигирині полковника Кравченка з козаками та Москвою, а тамтешню старшину і корінних козаків, оскільки Самойлович не довіряв їм, переселили на Задніпров'я і поселили навічно там. А султан всіх тих пашів, що втікли з-під Чигирина, наказав скарати насмерть. Такої долі не уник би і хан, коли б не втік у черкаські землі. Тоді турок нового хана прислав у Крим. Юрія ж Хмельницького винили менше. Йому повеліли на наступне літо знову готуватися в похід на Чигирин та Київ.

Року 1678. На всеїдну неділю орда стала кошем під Рославлем і таки чимало лиха людям накоїла у Переяславськім повіті.


Аренда на горілку у Малій Росії.

Того ж року, щоб було чим платити піхоті та кінному війську, а також тому, що перейшло від Гоголя, гетьман Самойлович по всій Малій Росії увів аренду на горілку.

Тоді ж таки весною військові сили його царської величності під командою царевича Косимовського та князя Ромоданівського і добрячий-таки загін на чолі з гетьманом Самойловичем вийшли і, з'єднавшися 10 травня, прийшли до Дніпра на Бужинську пристань. Вони хотіли знову іти на Чигирин, оскільки турок, маючи намір поквитатися за минулорічні свої втрати та за минулорічну ганьбу, знову вислав великі татарські і турецькі загони на чолі з візирем Мустафою та з силою пашів і прямував під Чигирин. Прийшли вони туди 8 червня і почали штурмувати місто. Брали приступами, обстрілом, гарматами та підкопами. Брали всяким промислом не один день. Нудилися будь-що свого наміру доскочити. Проте військо великоруське під орудою благорозумного командира Івана Івановича Ржевського та військо запорізьке на чолі з ловким у справах ратних вождем Григорієм Григоровичем Коровченком відважно стріляло ворога з міських мурів і хоробро відбивало. Не раз на вилазки ходило і в шанцях силу яничарів перебило, а живих начальників та рядових ловило, їхній мужності та дерзновенності навіть турки дивувалися. А війська великоруські та малоруські, що прийшли на перехват на чолі з боярином та гетьманом стали під Бужином біля перевозу і почали чекати на князя Булата з калмиками та на донських козаків. Дізнався про підмогу ворог і став і собі підстерігати її. Кілька тижнів турки і татари невперемінку стерегли. Та незабаром калмики прийшли. Відразу ж після приходу калмиків військо рушило на Чигирин. Супроти нього на Вітрову річку з артилерією та величезним військовим загоном виступив паша Каплун. Тут, на річці, на переправі, зійшлися вони і вели страшну битву, аж поки обидва табори не покрила ніч. На ранок росіяни та козаки переправили табір, прийшли під гору, а турки відкрили по них згори артилерійську стрілянину і стріляли так, що отам, в пеклі страшного бою, змусили їх перебувати аж до ночі. Опівночі вдалося-таки вирядити чернігівського полковника Бурковського, придавши йому чимало москалів, до Чигирина. Та вони, ще не дійшовши до гори, перелякалися і, переполошені стріляниною, страшенно збудоражили турок, а ті ще дужче почали палити з гармат по козацькому табору. Отак цілий день ведучи страшенну битву, вони знову змушені були нидіти ніч. А на ранок, в суботу, росіяни та козаки лавами пішли на турка, вибили його з гори і захопили двадцять сім гармат з різними риштунками. Це страшенно перелякало турок. Та військо не пішло услід. Тоді турки огляділися на козацьку погоню, повернулися і почали її гнати, рубаючи в чистому полі москалів та козаків, і отак аж до табору. Проте один московський полковник, обкидавшись рогатками, не без знатної відваги утримався на горі. Отоді до нього підтягнули усе військо, увесь табір і знову цілий день билися. Побачив турок, що проти нього стоїть велика сила, страшенно перелякався, перейшов за Тясмин, а всі мости за собою попалив. А великоруські та малоруські війська підступили під Чигирин, стали під бором коло озера і, жодного промислу не чинячи, цілий тиждень стояли. Турок за цей час підбадьорився і ще старанніше почав штурмувати місто. І хоч гетьман послав у Чигирин свіжі сили, проте вони ще не звиклися з підкопами і вельми їх боялися. А ті, що призвичаїлися до всіх штурмів турецьких — козаки гадяцького полку та інші — і що увесь час сиділи в облозі, ті прийшли у гетьманський табір до своїх родичів у гості. І ось в п'ятницю, якраз біля оцих свіжих сил у місті підкопу було вирвано дірку, а гранатою вбито чигиринського воєводу Ржевського, чоловіка справного і військового.

Чигирин взято. Опісля ж, 10 серпня в неділю, в полудень, коли військо у таборі напилося і, повернувшися в місто, після обозу заснуло, тоді під містом було зірвано кілька підкопів. Військо, що щойно прийшло в місто, побачило турок, проте не кинулося на підкопні проломи (як те завжди робили звичні до цієї справи козаки, коли турок в проломі рубали, проломи ж закидали мішками з землею), а кинулося з міста навтьоки, стовпилося на мосту, обломалося і почало тонути. Ті ж, які тікали греблею, навіть самі дивувалися, що їх старшина ніяк не може повернути назад. Тоді загинуло кілька тисяч козаків. Тільки козацька піхота, що була під горою за церквою, та москалі в замку боронилися до самої ночі. Тих козаків, що ще якось залишалися в місті і за містом, коло Тясмина і за Тясмином, турки до вечора рубали, нікого в живих не залишали. Проте сердюки до ночі боронили перехід на греблі. Коли ж настала ніч і коли до них підійшли москалі, вони в гармати вшерть понабивали пороху, підпалили замок і з козаками, що були під горою, через турецьке військо, яке саме перейшло Тясмин і приєдналося до своїх, пішли напролом. І прорвалися, оскільки турків на той час полонив панічний жах. Бо вони побачили, як гармати, набиті порохом, та порохові запаси замку почали рватися і, освітивши все небо, почали з страшенним тріском піднімати замок і падати на табір.

А в понеділок зранку, ще не сходило сонце, великоруське та малоруське військо, долаючи напади турок і татар, повернуло до Дніпра і за два дні пройшло всього дві милі. У вівторок окопалося поблизу Дніпра. Услід за ними з усіма своїми силами приспіли візир, хан та Юрій Хмельницький. Оступили і невтомно, витрачаючи страшенні зусилля, вдень та вночі йдучи на приступ, впродовж тижня штурмували боярина і гетьмана. Отут, навчені вправністю свого вождя, вправністю гетьмана запорізького Івана Самойловича, козаки таку битву дали туркам, якої на протязі усього віку ще ніхто не бачив. У цій битві не тільки силу силенну турків було перебито, а навіть під самим візирем двох коней було забито. Козаки ж не лише оружно, а й врукопаш з турками билися. Бо турки, прагнучи ще більшої слави, наступали так, щоб взяти табір разом з вождем. Проте з божою допомогою спромоглися лише на невідшкодовані втрати і змушені були від наших військ відступити на Чигирин. Відходили швидко. Тільки на третій день, коли переправляли обозні тяжари, уповільнили рух і пішли в свою землю лише з третиною своїх бусурманських сил. Про все це, читачу, ти можеш детальніше дізнатися в Синопсисі Київському. Ото тоді, після того, коли в час прориву взяли у таборі верблюдів з опудалами та порожні намети, тоді козаки зрозуміли, що турки, аби створити видимість великої сили і заради того, щоб росіяни та козаки побільше набоїв вистріляли, ставили порожні намети та верблюдів сідлали опудалами.

Коли Юрій Хмельницький побачив, що турки, повергаючи все на дорозі, рушили додому, то попросив у них невелику частину легких своєвільних людей (турок і татар) і разом з Яненком пішов на Канев, спалив його, людей вирубав, а в церкві монастирській мурованій люд подушили вогнем. Ті ж, що вціліли, присягнули Хмельницькому і здалися. Так здалися і інші міста — Черкаси, Мошни, Корсунь, Жаботин. Вони поклонилися Хмельницькому і залишились під турецькою владою. Потім поляки відступили з Калмика, Немирова, Іллінець, Жорниш: і Хмельницький в Немирові, а Яненко в Корсуні ставши з татарами, свої залоги по містах залишили. Хмельницький тоді писався з турецької ласки князем руським та гетьманом запорізьким.






ГЕТЬМАНСТВО ЯНЕНКА ЗА ДНІПРОМ


Року 1679. Яненко оголосив себе гетьманом, закликав численні Білгородські орди і з-за Дніпра прийшов під Козелець, ба навіть по саму Носівку вони села повибирали. А відразу ж за ними і Кримські орди, очолені чотирма султанами, та Хмельницький пішли на Черкаси та на Малу Росію землі розоряти. Тільки сніги великі їм стали на заваді і їхні загони добралися до Яблунівки та до Лукомля. Прочувши ж, що проти них стоїть уже напоготові військо, що воно вже рушає від Ірклієва та від Миргорода, вони кинулися назад, гублячи силу коней і татарського люду. Після того, як вони відійшли, гетьман Самойлович послав свого сина Семена за Дніпро. Від нього втік з Корсуня Яненко, а гетьманович Семен Корсунь, Мошни, Драбівку, Черкаси та Жаботин з усім людом на свій бік Дніпра переправив.

Того ж року у Гродно проходив вальний сейм. На нього навіть папа прислав свого представника і всіляко спонукав, аби король та Річ Посполита розірвала з турками мир, а замирилася з царською величністю та з усим християнством. Він обіцяв з своєї казни виділити кошти на військо. Говорив, що турок на той час, пожерши силу християнства, страшенно збагатився і що зараз треба все християнство об'єднати і не давати турку далі поширюватись.

Того ж року велике військо ходило на Київ. Про це дивися у Київському Синопсисі.

В той же рік турецькі війська змурували Казикерман і Тавань; а москва та козаки, очолені кошовим Іваном Сірком, ходили руйнувати ті міста, і перед турком запорожці з січі в луги дніпровські тікали.

Року 1680. На початку року вийшов хан з ордою, став біля Мерла і на тридцять миль навкіл у московьских слободах почав юрмами людей в ясир брати.

Того ж року весною, в день св. Миколи, а потім на св. Трійцю Білгородська орда забрала силу людей поблизу Києва.

В той же рік велике військо московське під проводом князів Голицина та Ромоданівського прийшло під Путивль і поглядало на турка, дивилося, що ще він супроти християнства затіватиме. До них їздив гетьман Самойлович з старшиною і радилися, як примиритися з турком.

Того ж року турки, не чекаючи сейму, що до нього ляхи відкладали визначення кордону, взяли й розмежували Поділля. Все за Стрий до Чорткова та Трембовля підгорнули під себе і кордон означили мідними стовпами.

Року 1683. Польський король Ян Собєцький розірвав мир з турками, оскільки турок пішов на цісаря християнського і підкорив всю землю угорську, а потім візир прийшов до стольного міста цісарського Відня і там добре-таки його добував. Навіть цісар, після того як кілька разів сходився з турками в битві, змушений був відступити з міста, поїхати і найняти солдатів-найманціз, а потім знову організувати відсіч. Заради загальної християнської справи, заради звільнення того християнського міста, туди з власної охоти ходило чимало і козаків. Там козакам знатно заплатили. Коли ж польський король Ян Собєцький з військом польським підійшов до Відня, то вони так силу турецьку розбили, що сам візир, залишивши напризволяще табір, гармати і намети, з невеличким загоном заледве втік. Услід за ним було послано погоню. Вона безбоязненно заходила у перше-ліпше місто, не боялася відсічі і руйнувала та пустошила його.




ГЕТЬМАНСТВО КУМИЦЬКОГО ЗА ДНІПРОМ


Року 1684. Король Собєцький в Немятові (Немирові) поставив запорізьким гетьманом Куницького, а той з дозволу короля настановив у всіх Задніпровських полкових містах полковників та сотників і, прийнявши з відома короля під козацькі корогви посполитих людей, пішов у Білгородщину, коло Тагина спалив посад і чимало всякого лиха накоїв татарській землі. Та коли син хана з ордами почав наступати на нього, він, не сподіваючись відбитись, з невеличким загоном втік з війська. Військо ж відбилося від татар і без нього, гетьмана, повернулося ціле і неушкоджене і вбило Куницького.




ГЕТЬМАНСТВО ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАКА МОГИЛИ ЗА ДНІПРОМ


Опісля в Немирові гетьманом настановили запорізького козака Могилу. А він повиганяв турок з міст навкруги Кам'янця і там свої залоги поставив. Потім чимало козаків з обох берегів Дніпра пішли на службу до цісаря. Цісар же в Угорщині разом з Текелієм, вождем мадярським, розбили кількох турецьких пашів, землю ж волоську на цю годину ляхи, татари та козаки вкрай спустошили.

Того ж року гетьман запорізький Іван Самойлович з відома їхньої царської величності проклав польсько-руський кордон — по річку Сож, від Гомеля аж до Рославля. Потім у містах залишив свої залоги, а окреслені волості передав у відання Стародубівського полку.

Року 1685. Після того як цісар та поляки розбили турецьке військо, взяли п'ятсот гармат та міста Буду, Решич та Стрикон, поляки вертали додому. В дорозі їх перестріли турки і татари, намертво осадили. Коронний гетьман, не маючи сил вирватись з осади, дозволив татарам пограбувати Волинь, а людей тамтешніх забрати в ясир.

Того ж року турків розбили на морі венети на фриційці і стало у тій частині туркам дуже тісно.

Року 1686. Польський король та їхня царська величність уклали Вічний Мир, його в Яворові підписав і скріпив присягою Шеремет. За цим договором поляки зобов'язувалися не допоминатися України та Смоленська. З цим погодився також і цісар і, зі згоди папи, підтвердив угоду. Тільки з умовою, щоб росіяни розрівали мир з турками і рушили з своїми та козацькими силами на Крим і відбили в татар охоту ходити на цісаря та ляхів. Відразу ж Косогов з російським військом вирушив у похід. Він зимував нижче Запоріжжя.

Року 1687. Під Перекоп з великоруським військом ходив Василь Васильович Голицин. З ним у цій компанії був також і гетьман Самойлович з шістдесятитисячним загоном мушкетерів добірного війська козацького. А оскільки татари підпалили в степу траву і випалили її пожаром, то військо змушене було відступити від Кунської річки. З голоду почали мерти коні та люди. Тоді, добравшись до Коломака, 23 червня, генеральна старшина та полковники взяли свого гетьмана і віддали Голицину під караул. Отак і закінчилося гетьманування Самойловича.





ГЕТЬМАНСТВО МАЗЕПИ В МАЛІЙ РОСІЇ


Після того як Самойловича взяли під арешт, 25 червня на гетьманування настановили Івана Мазепу. Мазепа, взявши владу, невдовзі послав за Дніпро за гетьманичем Григорієм, який в цей час перебував там і успішно воював татар. Без всякого спротиву взяли його, потім відвезли у Сивськ і там відрубали на пласі голову. А його брата Якова, генерала смоленського, що був зятем Швайковського, заслали в Сибір. Все це було справою рук підступного Мазепи.

Року 1688. Росіяни та козаки збудували місто Самару.

Того ж року цісар розбив турецьке місто і взяв сербську столицю Бєлград, взяв Соленик та інші міста. А козаки спалили увесь Очаківський посад і забрали людей.

Року 1689. Рано навесні Василь Васильович Голицин та гетьман Мазепа і бояри Шейн, Долгорукий, Змійов, Шереметов та Шепельов уже вдруге ходили з російським військом у Крим. Вирушили так рано, що уже в квітні місяці добралися всіма основними силами і обозом до Самари і, відпочивши там таки добре та привівши в порядок обоз, з божою допомогою до святої трійці підійшли під Перекоп. В час походу татари не раз нападали на табір, проте кожного разу великоруське та малоруське військо давали їм відсіч і відбивало. Одного разу навальним нальотом вони таки пробилися в табір, Сумському та Охтирському полкам заподіяли відчутної шкоди в людях та возах, проте сердюки гетьмана, що саме нагодилися на цей час, боєм вигнали татар з обозу. Потім татари побачили, що таку велику силу їм не сила утримати, повтікали у Крим і почали хитрувати. Коли наші війська з своїми окопами почали під Перекоп підступати, тоді татари запросили миру, пообіцяли великому боярину викуп і обдурили його. Вони насипали в бурдюк, замість червінців, ремінців, а зверху прикрили їх справжніми грішми і дали Голицину. Тоді військо, що добралося до Криму з такими труднощами і з охотою добуло славу та здобич, змушене було неохоче виступати, на чім світ лаючи гетьмана. Гетьман змушений був виїхати до війська і вимовляти свою невинність та лагідними словами угомоняти воїнів. Опісля Мазепу та полковників покликали в Москву, там царі Іван та Петро Олексійовичі щедро обдарували їх і тримали гостями від дня святого пророка Іллі до покрови святої богородиці. А в цей час там за зраду скарали бояр, а Голицина заслали в Сибір.

Року 1690. Козацьке військо ходило під Очаків, де попалило посади та чимало лиха накоїло татарам. Відтоді у нове місто Самару почали ходити на сторожу полками поперемінно. Кожен полк сторожував чверть року.

Року 1692. Орди Кримські та Білгородські взимку взяли в полон людей навкіл Домонтова та прочувши, що козацьке військо на чолі з гетьманом стоїть напоготові, повернули назад. За ними аж за Дніпро погнався осаул Гамалія з немалим кінним загоном та так і не догнав. Однак градське військо та компанея пішли під Очаків, спалили посад, взяли ясир і повернули назад.

Того ж року Мазепин канцелярист Петрик утік на Запоріжжя, а звідти в Крим. Навесні взяв підняв орду і запорожців, прийшов на Полтавщину, почав її пустошити та міста скоряти під свою руку. Та варто було Мазепі зібрати малоруські полки і виступити проти орди та Петрика, як вони відразу ж покинули Малоросію і втекли в Крим.

Року 1693. Взимку ханський син та Петрик з ордами прийшли під Полтаву. Проте заставши там гетьмана Мазепу і військо напоготові, побоялися і, небагато лиха окіл Полтави накоївши, безуспішно повернулося в свої краї.





ЧОМУ ПОВСТАВ ПАЛІЙ



Після того як польський король, зі згоди та з відома папи і цісаря, замирився з російським монархом і коли поклали вони силами усіх християнських монархів воювати турка і татар, тоді багато хто із малоросійських та запорожських звитяжців зібрали собі охочих козаків і, ставши ватагами, тобто полковниками, з власної волі подалися на бусурман, стали на захист християн та їхніх кордонів. Вони нишпорили степами по обох берегах

Дніпра, кормилися м'ясом дичини, переховувалися і піджидали татарські загони, які гнали ясир з Польщі та Росії у Крим та в Білоградщину. Нападали на них, розбивали, забирали коней і зброю, а християн — жінок і чоловіків — відпускали у свої землі і супроводжували в дорозі додому. Тим козакам, що добровільно несли службу у широких і безмежних степах, має завдячувати все християнство і з подивом має говорити про них. Бо й справді у тих диких та широких степах не має ні доріжки, ні сліду, як у морі. Однак ватаги добре знали шлях і ходили там немов добре схоженою дорогою. Ходили з великою опаскою, аби їх не могли виявити татари, по кілька місяців не палили вогню і тільки раз на день їли. Їли толокно та потовчені сухарі. Не даючи своїм коням навіть іржати, вони немов дика звірина ховалися по тернах та в комишах і з великою опаскою, то з'їжджаючись то роз'їжджаючись, верстали свою путь. У тих безмежних та диких степах вони відшукували дорогу вдень по сонцю, по високих гірських кряжах та могилах, а вночі — по зорях, вітрах та річках. Отак ходячи, вони видивлялись татар, неждано нападали на них і невеликими загонами величезні купи їхні розбивали, християн звільняли та додому відпускали, а самих турок і татар відвозили в Москву або в Польщу до короля, їх там приймали і добре обдарувавши, по доброті монаршій і шануючи вольності всього війська запорізького на Запоріжжя в Малу Росію відпускали.

З-посеред тих вільноохочих запорізьких ватагів або охочих полковників виділявся Семен Палій, що був родом з Борзни. Він одружився на Задніпров'ї у Фастові і, тримаючи при собі військо вільноохочих, не тільки не допускав, щоб татари Польщу та Росію воювали і опустошали, але й сам ходив і свої загони посилав на села татарські — на Бучаки, в Білгородщину та на Очаків — і руйнував їх. Коли ж супроти нього виходили татари, то він мужньо і щасливо ось уже на протязі кільканадцяти років побивав їх, побивав з великою користю для корони польської та для всього християнства. Втихомиривши Задніпров'я, і пообсаджувавши численні міста своїми залогами, він жив як удільний пан. його вільно-охоче військо стояло постоєм на Поліссі аж до кордону з Литвою і збирало на його користь десятину з пасік, з продукту та з усякого прибутку по всьому Задніпров'ю, навіть аж біля Дністра та Случі. Супроти нього не раз ходили походами Кримські та Білгородські татари, ведучи з собою як підмогу яничар. Вони підходили навіть до Фастова (де була резиденція Палія), хотіли тут його взяти. Проте він так їх побивав і проганяв, що навіть одного разу щонайголовнішого султана живцем взяв. Потім татари вирішили замиритися з ним і почали обдаровувати багатими дарунками. А ляхи, забувши оті тяжкі спустошення, що їх накоїли татари, забувши тих, завдяки чиєму військовому промислу і чиєю мужністю вони звільнилися від тієї напасті і деякий час в тиші та супокої жили, забулися про все те, і заздрячи своєму визволителю, підступом напали на нього, взяли і в темницю у місто Майборок відіслали. Просидівши там доволі довго, він сів прямо в кайданах на коня, якого зумисне підвели йому, і втік до свого війська. Тоді коронний гетьман послав з кварцяним військом, з німецькою та польською піхотою рейментара. Усім загоном при артилерії та гранатах вони підступили до Фастова. Та Палій не вислав своє військо зустрічати ворога, а сховав його в лісах, сам замкнувся у Фастові. Коли ж поляки пішли на місто, тоді те військо, що було сховане, вдарило на них з поля, а сам Палій з міста напав на шляхетські окопи і так всипав ляхам, що вони заледве в таборі утрималися. Не зволікаючи, вони замирилися з Палієм і понесли ганьбу у свою землю. Опісля Палій завжди відчував ворожість польського панства та маючи приязнь царської величності та польського короля, жив не тужив, владарював над усім Задніпров'ям аж до Дністра та Случі, владарював немов гетьман, проте гетьмном не був. Був тільки полковником, щонайпершим серед усіх полковників і щонайвідважнішим у всіх битвах. А гетьманом на Задніпров'ї був Самусь.







САМУСЕВЕ ГЕТЬМАНСТВО НА ЗАДНІПРОВ'Ї



Після Могили король Собєцький настановив в Задніпров'ї гетьманом Самуся. Він видав йому привілей на гетьманство та на вольності, вручив військові клейноди — бунчук та булаву — і поклав з папського скарбу плату за службу. Оскільки саме тоді папа намовив християнських монархів стати на турка і на свій кошт наймав війська. Прийнявши гетьманство, Самусь зробив своєю резиденцією Вінницю на Придністров'ї. Коли ляхи, обурюючись Палієм, направили супроти нього та супроти його полковників рейментара Рустича з польським військом і коли разом з тим військом пішли родовиті панове, аби повернути на Україні свої маєтності, то Палій вирішив не йти на ляхів. Він передав своє військо гетьману Самусю. А гетьман Самусь з полковниками Абазиним та Іскрою й іншими пішов зустрічати польського рейментара Рустича. Зустрів його під Бердичевим, розбив, загнав у Манжелівський замок, а потім і в замку дістав. Тоді рейментар Рустич полишив напризволяще своє військо, а табір віддав козакам у здобич та, спустившись з муру, скочив на приготованого коня і втік, з великим риском рятуючи життя.

Після отих неладів та незгод жили всі полковники задніпровські, а також Палій в тиші та супокої, визнаючи над собою гетьманське верховенство Мазепи. Однак на підмову ляхів, Мазепа почав проти Палія замишляти. І після численних образ таки приписав йому зраду, арештував, віддав москалям під караул, а опісля заслав у Сибір. Отак і закінчилася Палієва влада у Задніпров'ї. А гетьман Самусь здав Мазепі задніпровське гетьманство — передав і булаву, і бунчук, і королівські привілеї, — а сам вдовольнився богуславським полковництвом. Та після того як Мазепа зрадив, государ Петро Олексійович наказав викликати Палія з Сибіру і виявив до нього свою щиру монаршу увагу. Палій дожив до старості і удостоївся бачити перемогу царської величності над шведами під Полтавою. В час битви, уже немічний, підтримуваний з обох сторін, він сидів верхи на коні і проїжджаючи бойовими порядками, підбадьорював військо, закликав гнати переможеного ворога без оглядки, кликав бити шведів, аж поки зовсім не знесиляться і не запросять у росіян пощади.

Року 1694. Несподівано на масляну налетіли орди на Переяславщину і заподіяли селам великого лиха. Тоді козацьке військо — Київський та Переяславський полки та компанея — на чолі з Палієм і собі пішли походом, напали на Очаків, спустошили його, перебили до останньої людини кілька корогов турецького війська, а триста чоловік бранців з корогвами пригнали в Батурин. Гетьман Мазепа тоді ж таки послав чернігівського полковника Якова Лизогуба з двадцятитисячним загоном на Бучаки. Полковник пустошив татарські села, набрав коней і ясиру, взяв здобич і цілий-цілісінький повернувся додому. Це було якраз тоді, коли всі татарські сили пішли в похід проти цісаря на підмогу турецькому цареві.

Тоді ж таки і Запорожці ходили на Перекоп. На Гнилому морі вони брали вежі, взяли вісім гармат, здобич та ясиру набрали, а потім, вертаючи від Неруди, кілька разів знатно сходилися в битві з султаном, побили його і цілі-цілісінькі повернулися до коша.

Року 1695. Взимку орди взяли язика під Кропивною і дізналися, що гетьман Мазепа з малоросійським військом перебуває на Україні. Тоді вони налетіли на польські землі, безбожно опустошили їх. А навесні спалили Львівське передмістя, сам гетьман Яблуновський заледве встиг вскочити до Львова, у повітах заподіяли великої шкоди.

Тоді ж таки великий государ всеросійський, цар Петро Олексійович сушею та Доном ходив з військом під Азов. Кілька тижнів пробував здобути місто, проте самого Азова таки не взяв, а здобув тільки каланчу. Залишив у тій вежі під Азовом військо на зиму, нагромадив у Черкаську військові припаси, а сам повернувся зимувати в Москву.

Тоді ж таки, влітку, Борис Петрович Шереметов разом з полками Білгородським, Путивльським, Сівським та Слободським, а також гетьман Мазепа разом з усіма малоросійськими, компанейськими та сердюцькими полками, з козаками низового війська запорізького, що були з ними під проводом свого кошового, взяли над Дніпром чотири турецькі фортеці з каменя змуровані, взяли якраз на Спасів м'ясопуст, а градоначальників з їхніми жінками та з дітьми в яничар полонили, їхні всі скарби, а також гарматні і військові турецькі припаси забрали та поділили і у Велику та в Малу Росію спровадили. Міста ж Казикерман, Муберек та Аслам зрівняли з землею. І тільки на Таванському острові залишили мурований замок Тавань чи Муштрит, розширили та укріпили земляний вал в ньому і поставили залогу з великоруського, малоруського та низового запорізького війська. Ще думали були піти під Очаків. Проте військо зголодніло і тому цей намір облишили.

Року 1696. У лютому хан, маючи намір поквитатися за Казикерман та інші турецькі міста, з великою татарською силою та з Петриком пішов на малоруські міста. Він почав плюндрувати Палтавщину, Миргородщину, дійшов до Говтви і над рікою Пслом напав на Гадяцький полк, якраз у місцевості, що непридатна для оборони. Правда, з великими втратами для себе, він таки потріпав козаків, однак все ж полку не здолав, оскільки козаки билися відважно і відчайдушно. Їхній полковник Михайло Борохович таки зумів вивести полк разом з гарматами і обозом до Говтви і, там, укріпившись, вони відбили напад. До того ж миргородський полковник Данило Апостол і полтавський полковник Павло Герцик підоспіли йому на підмогу з горішньої частини Говтви і вже разом вони всю татарську силу відбили і знищили. Після бою, розпавшися на невеличкі загони та везучи свою шкоду, орди потім не скоро зважилися ступити в Малу Росію. А коли ж вони ще прочули, що гетьман з малоросійським військом підійшов до Лохвиці, що Борис Петрович Шереметов з великоросами вийшов з Білгороду, а тоді ще й самі побачили неподалік од Сорочинець у поході Шереметову дивізію калмиків, то чимдуж пішли назад. Та оскільки якраз на той час наступила весна, сніги розтали і почалося половоддя, а татари, чуючи погоню за собою, чимдуж почали перебиратися через річки, то чимало їх там і потонуло — білгородських у Дніпрі, а кримських — на Ворсклі.

Після відходу татар гетьман Мазепа доручив гадяцькому полковнику Михайлу Бороховичу, переяславському полковнику Івану Мировичу та київському полковнику Кості Макієвському доставити усіх казикерманських турків разом з їхнім верховодою у Москву. Доставили вони їх і, одержавши великі почесті та щедро обдаровані царською величністю, незабаром повернулися додому, оскільки треба було готуватися до повторного походу на Азов.

Того ж року, після смерті царя Івана Олексійовича, — цар-государ Петро Олексійович повторно вирушив на Азов. Він ішов з великими силами, мав на озброєнні дивні різні німецькі штуковини військові, гармати з гранатами та з незліченними припасами тощо. Наказав він також виділити для цієї компанії і п'ятнадцять тисяч малоросійського війська. На виконання цього наказу гетьман Мазепа якнайскоріше спорядив козацький загін на п'ятнадцять тисяч, а наказним гетьманом загону настановив чернігівського полковника Якова Лизогуба. З ним разом послав полковників — гадяцького Михайла Бороховича, прилуцького Дмитра Горленка та лубенського Леонтія Свічку, а також придав їм Федьків полк компанеї та сердюцький полк Кожуховського. Цей загін, роблячи скорі переходи, прибув під Азов якраз у Петрів піст і був поставлений за Азовом від Дону, з боку моря і з боку Кубанської орди. Поставивши свій табір понад самісіньким Доном, він перерізав комунікацію між польовим татарським військом та азовськими обложенцями. Саме цим шляхом обложенці тримали зв'язок, поповняли запаси і приводили підмогу якраз в оту прогалину на суші та на воді. В свою чергу царська величність стала суднами в гирлі Дону і не пустила турок, що морем прийшли з своїм флотом. Коли ж татари побачили, що, всупереч сподіванню, їм перекрили отой потаємний вільний прохід до обложенців, то відразу ж почали щодень усією силою своєю нападати на козацький табір. Вони хотіли, узявши турок з кораблів, хоча б кінно прорватися до Азова і допомогти йому. Проте хоробрість та пильність козаків стала їм на заваді. Наостанку турки з Азову посеред ночі змогли проїхати водою і дали про себе знати польовій орді, а орда — туркам на кораблях. Проте козаки проїзд цей побачили і поставили над рікою ще сильнішу сторожу і все-таки не дали обложенцям ні вість послати, ні про скруту передати.

І хоч кілька разів турки з міста робили вилазки, хоч орди нападали з поля на козацький табір і дошкуляли, все ж козаки з божою допомогою, не чекаючи різних там німецьких підкопів та штурмів, що мали розпочатися за кілька тижнів, спонукувані своєю давньою жагою, через вал Азовський зухвало зав'язали з турками великий бій. Протягом дня, посеред пекельної стрілянини, вони звалювалися на ворога і являли вірність царській величності та зневагу до невірних. Вони билися до темноти, непохибно стріляли, нещадно вбивали і, немов снопи, відважно скакали на вал, вони не лише у турків зброю ламали, не лише їхні корогви хапали, не лише канати на палі закидали і ті палі з міського валу вивертали та робили пролом до міста, а ще й один одного спонукали кинутися в той пролом, заохочували увірватися до міста. Посеред отакого марсового весілля багатьом була миліша смерть, а не життя. Турки, не будучи спроможні зброєю вибити козаків, почали кидати лантухи з порохом (до лантуху сипали порох і підпалювали) та опікати їх. Проте й цим нічого не добилися. Тоді вони взяли і понад валом, з боку міста, викопали глибокий рів. Це на випадок, якщо козаки прорвуться в місто, то щоб вони в той рів попадали. Проте й рів не допоміг, оскільки козаки вночі взяли турецький блокгауз, перетягли звідти у свої шанці чотири гармати та різний дріб'язок прихопили. Назавтра все це побачили жителі Азову, побачили турки і тільки дивилися, що козаки, сповнившися ще більшою відвагою, знову збираються великими гуртами і, не шкодуючи життя, навіть не підкріпившись сніданком, знову йдуть на місто, аби ще більший напад вчинити. Ось уже перед його царською величністю стоять начальники і просять дзоволу послужити йому, а матір свою Малу Росію, що у своєму лоні їх виносила, прославити. Цар дозволив. І, забувши про життя, козаки подерлися на міські стіни. Забачивши козаків, і знаючи, що то йде їхня вкрай розпашіла конечна погибель, турки запросили миру. І царська величність погодилась замиритися.

Цією послугою війська малоросійського царська пресвітла величність була страшенно вдоволена і не тільки до свого столу, що був вельми багато споряджений, запросила наказного гетьмана та полоквників і всю старшину, не тільки знатне товариство частувала, а також і до табору малоросійського стільки прислала наїдків і напитків, що їх козаки не те що спожити чи з собою забрати не могли, а навіть і перепродати всіх не були спроможні. Крім того государ видав для сіроми п'ятнадцять тисяч карбованців грошей, а кожному знатному козакові та сотникам видав по п'ятнадцять червінців. Наказного ж гетьмана та всіх полковників щедро обдарував і з великою приязню відпустив додому. На доказ про вищезгадані події подаю тут грамоту царської величності до патріарха московського (копія).


Всесятому кир архимандриту божою ласкою архиєпископу московському і всієї Росії та усіх північних країв патріархові, у святому дусі батькові нашому та богомольцеві, глибокого спокою та твердого стоянія во благочестивій церкві христовій східній здоров'я та довгих літ, а заразом і душевного спасіння у господа бога, що його на трійцю славимо, щиросердно сподобитися зичимо.

У раніше писаних наших листах я вже доволі старанно писав вашому святительству про цілісність здоров'я нашого та про наші військові справи. Зараз же повідомляємо, що з ласки превеликого Христа бога нашого, якого на трійцю славимо, дякуючи клопотам пресвятої богоматері діви Марії та дякуючи молитвам усіх святих ми дійшли до радісного полегшення всіх наших зусиль і дійшли ось як. За нашим повелінням, стараннями і сумлінно-відданими зусиллями боярина нашого та воєводи старшого полку Олексія Семеновича Шейна великоруські та малоруські наші війська облягли Азов. Ведучи облогу, наші війська звідусюди підвели вал до ворожої канави, потім закидали її, зарівняли і своїм валом перейшли через рів і підійшли до валу ворога так, що майже з'єднали їх, уже доводилося землю перекидати через ворожий вал у місто і вже з ворогом ніяк було битися, окрім як врукопашну. І ось 17 липня цього року, у п'ятницю, малоруські наші війська, що їм доля судила також взяти участь у тій роботі (ними орудує наказний гетьман Яків Лизогуб, людина вишукана і у військовій справі знаюча) випередили підкоп ворожого блокгаузу. Вони добралися до нього і там, відважно змагаючись з ворогом, запанували. Потім, діждавши ночі, вивезли з того блокгаузу чотири гармати. А в суботу 18 числа вранці ворог побачив, як наші малоруські війська ідуть на приступ, на здобич, побачив свою погибель і замахав шапками та опустив корогви. Він вислав від себе для переговорів двох знаючих людей і попросив, щоб ми осаженим подарували життя та відпустили з жінками і дітьми. На знак щирості і правдивості своїх слів ворог залишив заложниками двох атаманів та передали німця Якова, котрий минулого року зрадив нам, утік до них в Азов і побасурманився. 19 числа, в неділю, о другій годині дня азовці здали місто нашому боярину та старшому полку воєводі Олексію Семеновичу Шейну, здали з корогвами, гарматами, з пороховою казною і з усім, що в ньому було. Усіх же їх, разом з жінками та дітьми, ми відпустили на волю, випроводивши вниз Доном до річки Кагамлик і аби їх, осаджених, згідно з словом нашим відпустити та оберегти цілими від малоросійського війська, ми наказали видати з нашої казни для рядових козаків п'ятнадцять тисяч карбованців, а полковій старшині і сотникам, усьому знатному товариству по п'ятнадцять червоних золотих, а наказного гетьмана і полковників ми одарили окремо. Двадцятого ж числа, згідно з відомостями, усіх людей, що вийшли з Азову (в тому числі комонників), ми відвезли на турецькі кораблі, що стояли супроти наших суден. Після цього турецькі кораблі попливли далеко, а їхні комонники розбіглися на чайках.

Отак нашому господу богу, що творить дивні чудеса з власної волі, за його святе й невимовне милосердя до роду християнського ми радо в сльозах вдячності чинимо молебен і про цю молитву сповіщаємо ваше святитальство в дусі святім батька нашого і богомольця та просимо, щоб ви за таке незмірне боже милосердя соборно і келейно молебен справили та помолилися за наше здоров'я та за благополуччя всього війська».


Опісля царська величність, повернувшись з-під Азова, повеліла гетьманові Мазепі прибути в Рибне до себе. Бо ж після того, як царська величність з військами вирушила до Азову, гетьман Мазепа та боярин Шеремет рушили з своїм військом на Коломак проти кримського хана, що стояв там з ордами і не пускав государеві війська до Криму. Стали вони там і робили наїзди на татар (один наїзд на чолі з Плюкою супостат взяв) і чекали аж поки господь не дарував перемогу над бусурманом. І коли Мазепа прийхав в Рибне до царської величності, то государ його прийняв з приязню, і, обдарувавши, через кілька днів відпустив.

Року 1697. Турецький візир, що минулого літа ходив на перехват до Азова і котрий там нічого не добився, з усією своєю дивізією зазимував у Криму. Тут він дізнався про російські задуми і відразу ж вирядив піше і кінне військо, щоб якнайшвидше поставити в Асламграді залогу, а сам на кораблях підступив до Тавані. Тоді боярин Яків Федорович Долгорукий та гетьман Мазепа з великоруським та малоруським військом припливли по Дніпру туди ж таки на суднах-фуртаках, що їх поробив собі кожен полк. Вони облишили свій намір відбудувати взяті у турків міста — Казикерман та інші — і таким робом тягнути до Очакова, а почали раду радити, як би самим від турків вирватись, та як у містах такі залоги поставити, щоб їх не взяв ворог. Турки, звичні до морської справи, і тому їх повсякчас більшало: вони підходили з суші та з моря, а у своїх військах уже вийшов хліб та й крім того вони ще не призвичаїлись до морського бою. Тому вирішили у містах полишити великоруське, малоруське та запорізьке військо, залишити їм свої запаси хліба та провіанту, а самим з основними силами вертати в Росію. Після відходу основних сил турки почали відчайдушно щодень штурмувати Тавань, а також Казикерман. Та візир, бажаючи якось применшити свою минулорічну ганьбу під Азовом, сподівався хоч тих, що лишилися, здолати, сподівався їх хоч хитрістю взяти і на протязі чотирьох з половиною тижнів кожен божий день ішов на приступ і силу-силенну своїх турків поклав. Тисяч п'ять гранат він закинув у місто, при самій воді якоюсь дивною штуковиною підкоп робив, а коли все ж ніяким способом не зміг взяти обложенців, не зміг здолати їхньої відваги, з сумом переживаючи втрати у людях, почав їх спонукати до штурму ще й платою, не лише тією, що її його цісар виділив, а й від себе ще обіцяв нагороду. А наостанку вдався до хитрості — почав підмовляти обложених здать йому місто. «Оскільки, — казав, — у вас казну, і порохову, і грошову наші гранати спалили і таки доброго завдали вам клопоту, оскільки ваш гетьман вас тут на загин полишив, та й до того ж ви супроти нашої кавалерії не вистоїте, то краще здайте місто. А ми вас з усіма вашими гараздами куди вам треба своїми суднами та кіньми відвеземо та ще кожному по п'ять талярів грішми дамо». Козаки на те не спокусилися, а на бій турка викликаючи, з віри бусурманської кепкували. Забачивши отаку нездоланну дерзновенність в обложенців, забачивши їхню рішучість стояти та не піддаватися на спокуси, турок змушений був на свою ганьбу та сором і з великим людським уроном відступити. А козаки, позбавившись врешті від нездоланної вимушеної облоги, воздали хвалу Всевишньому господу, приписуючи втечу бусурман на карб везучості великого монарха государя-царя Петра Олексійовича.

Року 1698. Навесні боярин Долгорукий та гетьман Мазепа знову пішли з військами на південь, укріпили Казикерман і Тавань і, давши кілька боїв татарам, повернули додому.

Того ж року царська величність повернулася з німецьких земель і звеліла гетьману Мазепі приїхати до нього у Воронеж. Там він на річці Дон будував морські кораблі. Повернувся звідти гетьман щедро обдарований.

Року 1699. З государем всеросійським царем Петром Олексійовичем турки замирилися на тридцять років, а з цісарем та іншими християнськими монархами — на двадцять п'ять.

Року 1700. Війська малоруські нікуди не ходили походами і лишалися вдома. Тоді тільки-тільки почало хилитися на війну зі шведами.

Року 1701. Цар-государ Петро Олексійович пішов війною на шведське місто Ругодєв. З ним у цьому поході був наказним гетьманом полтавський полковник Іскра, правда малоросійським військом більше командував племінник Мазепи — Обидовський. З ласки божої тут невдача великою удачею для росіян обернулась, бо шведський король, залишившися після перемоги, злегковажив і, зневажливо поставившись до війни з росіянами, пішов у Польщу. А царська величність скористалася цим і увесь берег Балтійського моря, з провінціями та добре укріпленими портовими містами, короні російській завоювала.

Того ж року Галицький полк під проводом полковника Бороховича та кілька тисяч запорожців ходили під Псков давати відсіч шведам.

Того ж року до Пскова вирушив був і Мазепа з усім військом та з артилерією. По згаданому тракту він повелів мостити мости. Потім на вконання указу царської величності вирядив туди двадцятитисячний загін миргородського полковника Данила Апостола, а сам з-під Могильова разом з артилерією повернувся додому.

Тоді ж таки Гадяцького полку козаки з-під Пскова з Рєпіним ходили під Ригу.

Водночас миргородський полковник, після того як прибув з своїм козацьким військом до Пскова, вирушив з сином Шереметова Михайлом Борисовичем під Гордев (Юрев) Лівонський і там поколошматили шведа. Тут загинув малоросійський полковник Пашковський.

Року 1702. Під Бихов Мазепа послав наказним гетьманом над малоросійськими полками стародубського полковника Миклашевського. Там він з'єднався з польським військом на чолі з рейментарем Халецьким. Вони не раз ходили на приступ, чимало тоді люду з обох сторін загинуло, проте місто здалося. З нього прямо до малоросійського війська вийшов з своїми людьми Бєлцикевич, а в місто натомість увійшов Халецький із своїм загоном. А Бєлцикевича козаки взяли і доставили в Батурин до гетьмана. Через деякий час, на прохання литовських панів, Мазепа вдруге послав до Бихова охоче козацьке військо під проводом Радича. Тоді на Бихов наступали шведські роти.

Року 1703. Мазепа послав козачий загін на чолі з лубенським суддею Кичкаревським за Волгу до Шеремета, бо там збунтувалися башкири.

Року 1704. Гетьман Мазепа з малоросійським військом до самої осені стояв спершу на Переп'ятисі, а потім під Любарем. Це тоді, коли швед вступив у Польщу і гнав з королівства короля Августа другого. Він там грабував костьоли і шляхту. Якраз тоді у Львові він забрав скарби костольні та шляхетські в сокальському кляшторі.

Року 1705. Мазепа з малоросійським військом ходив у Польщу і був у Замості. Потім розквартирував військо по Польщі і взимку вже послав чернігівського полковника з його полком та з гадяцьким і танською компанею на цісарський кордон, в Спиське князівство. Там вони полковника списького — князя — убили, а полк його розграбували. Тоді ж таки Мазепа з Бродів взимку пішов на Мінськ.

Року 1706. Шведи вбили стародубського полковника Міклашевського. А переяславський полковник Іван Мирович з усим полком втрапив у неволю до шведів.

Року 1708. Сам цар-государ Петро Олексійович заклав Печерську фортецю. Після процесії він своїми руками клав на фундамент дернини.

Року 1709. Мазепа зрадив, а Івана Скоропадського з указу царської величності за давнім звичаєм вільними голосами козаки обрали на гетьманство. Його затвердив і булаву та військову печатку дав сам цар-государ Петро Олексійович, що на той час разом з синклітом своїм перебував у Глухові власною монаршою особою, оскільки всі військові клейноди Мазепа забрав з собою, ідучи до шведа.





ПЕРЕЛІК ГЕТЬМАНІВ ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО МАЛОЇ РОСІЇ, ЩО БУЛИ ЩЕ ПЕРЕД ХМЕЛЬНИЦЬКИМ


1. Року 1506 гетьманом війська запорізького був Прецслав Лянцкоронський, людина з сенаторського роду. Він багато разів щасливо воював з козаками землю турецьку.

В часи цього гетьмана, за польського короля Жигмонта першого, за вислуги козакам виділено землю коло Дніпра (вона була відбита в 1340 р. польським королем Казимиром першим у руських землях) і даровано їм всякі вольності.

2. Гетьман запорізький Дмитро, князь Вишневецький.

3. Гетьман запорізький Євстафій, князь Ружинський.

4. Року 1534 гетьманом запорізьким був якийсь козак Венжик Хмельницький. Він побив орди під Заславом на Волині.

5. Року 1574 гетьманом запорізьким був Свирговський. Після того як здобув сорок перемог у битвах, загинув у Волохії від турок.

6. Року 1576 гетьманом запорізьким був Богданко. Він ходив на Крим.

7. Року 1577 гетьманом запорізьким був Підкова. Потім став волоським господарем.

8. Року 1577 гетьманом запорізьким був Шах.

9. Гетьман запорізький Скалозуб загинув на морі в битві з турками. Року 1593 гетьманом запорізьким був Косинський.

10. Року 1597 гетьманом запорізьким був Наливайко.

11. Гетьмана запорізького Кушку живцем взято в турецький полон.

12. Року 1620 гетьманом запорізьким був Бородавка.

13. Року 1621 гетьманом запорізьким в Малій Росії був Петро Конашевич-Сагайдачний. Цей помер своєю смертю.

14. Року 1628 гетьман запорізький Тарас бив ляхів під Переяславом і розбив їхні обози.

15. Року 1637 гетьманом запорізьким був Павлюк. На Кумейках він бився з ляхами.

16. Року 1638 гетьманом запорізьким був Остряниця. Разом з Гунею вони перемогли ляхів на річці Старійці.

17. Року 1639 запорізьким гетьманом проголосив себе Півтора-Кожуха. На Мерлі був прогнаний ляхами.

18. Року 1640 запорізьким гетьманом був Булук. Після нього ляхи скасували запорізьке гетьманство і прислали козакам замість гетьмана комісарів та проводирів своєї шляхетської віри та породи. А ці, пильнуючи за сво'їм зиском, так пригнітили козаків, що ті, окрім жінки, нічого в хаті не мали.

19. Року 1647 Хмельницькому, що збунтувався, ляхи повернули запорізьке гетьманство. Того року, 7 грудня рокований на смерть, Хмельницький втік на Запороги.




ГЕТЬМАНСТВО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ТА ЙОГО ВІЙСЬКОВІ ДІЇ


20. Року 1648. Хмельницький прибув на Запоріжжя, наказав забити Барабаша і, приєднавши до свого його військо, 2 травня того ж року проголосив себе гетьманом. На Жовтих Водах убив каштелянича та генерала гетьманича Стефана Потоцького і козацького комісара, розбив гусарів та польське військо, полонив Шемберка, Сапігу та знатних полковників.

Того ж року 16 травня вдруге розбив польське військо під Корсунем, заживо полонив гетьманів коронного Потоцького та польного Калиновського з усім панством, а польські обози пограбував.

Жаліблива супліка Хмельницького до польського короля Владислава про взяття Нестерова.

7 вересня уже втретє того року, тепер під Пилявцями, Хмельницький розбив польське військо, що було очолене гетьманами Доміником та Фирлеєм та йшло супроти гетьмана. Тут він взяв сто тисяч кованих фур з усякою поклажею. Що там було добра всякого — суконь, дорогого столового посуду, галантереї, коней та ридванів — щоб підрахувати всю оту здобич, то на землі не знайшлося б жодної людини, на те здатної. Це тому, що польські пани думали, ніби за них воюватимуть дворові жовніри, до цього приучені, а самі вони мають тільки за собою дивитися, мають гуляти та на презентах свою можність показувати. І коли вирушили в дорогу, то вони й гадки не мали про недалеку біду.

Про похід Хмельницького до Львова і Замостя.

Про послів з дарунками та з привілеями від новообраного польського короля Казимира до Хмельницького та про повернення Хмельницького з-під Замостя.

Про послів звідусюди до Хмельницького.

Звернення М'ясковського до Хмельницького.

Про перемогу козаків над ляхами під Збарожем та Зборовом.

Лист короля до хана і відповідь хана.

Про перемир'я під Зборовим та Зборівська угода.

Про поїздку київського митрополита на сейм.

Про похід козаків на волохів та про звістку, яку дав Хмельницький росіянам стосовно намірів ляхів і татар.

Привілеї, що їх дав король війську запорізькому після Зборівської перемоги.

Про похід Гладкого у Полісся та про різні битви, що їх вели там козаки.

Причина війни Берестецької.

Про війну Берестецьку та про втечу хана з поля бою і про поразку козаків.

Про дії Хмельницького під Білою Церквою супроти гетьманів польських. Його дозвіл перебиратися з-за Дніпра і йти на поселення у Полтавщину. Ці поселення поклали початок слободам на кордонах з Росією.

Про перемогу козаків над ляхами на Батозі і про похід сина Хмельницького на весілля до волоського господаря.

Про Жванецьку війну, про похід козаків на волохів, про смерть Тимоша Хмельниченка з вини угорців та волохів.

Про те, як козаки облягли короля Казимира і його військо під Жванцем.

Як Хмельницький піддався великому государеві царю всеросійському.

Про те, як Хмельницький вирядив козацькі полки на чолі з наказним гетьманом Золотаренком під Смоленськ та Вільно великому государю на підмогу.

Про війну Хмельницького супроти ляхів і татар на Дрижиполі.

Про похід Хмельницького з росіянами на Львів, про взяття Любліна, про розгром польських гетьманів під Гродно.

Про неприємні переговори з кримським ханом.

Про похід козацького війська під проводом київського полковника Антона за Віслу на прохання шведа та Ракочі та про взяття Кракова і Варшави.

Прохання короля та примаса корони польської до Хмельницького, у якому вони схиляють його припинити ворожнечу і як сина вітчизни, що з його вини спустошена, просять звільнити Польщу від шведів та мадьярів.

Про гнів турецького султана та цісаря римського, що Хмельницький возз'єднався з росіянами і тим показав приклад полякам.

Проголошення гетьманом Юрія Хмельниченка ще за недугування старшого Хмельницького та про його смерть року 1657, серпня 17 після того, як він щасливо виграв війну у самого короля польського та у його гетьманів, виграв битву над князем мадьярським Ракочі та господарем мултянським Радуле під Сочавою та в Сочаві і над волоським господарем Василем Лупулом (ще до сватовства, двічі а також у хана кримського МенгліТирея разом з усім військом коронним — вперше між Ставищами та Охматовим, а вдруге на Озірній.




НАЗВИ ПОЛКОВИХ МІСТ ТА ІМЕНА ПОЛКОВНИКІВ З ОБОХ БЕРЕГІВ ДНІПРА, ЩО ВІДОМІ НА ЧАС ХМЕЛЬНИЦЬКОГО


Крім тих, що належать до інших народів, крім польських підданих, що своєю охотою воювали, крім кошового (з військом низовим запорізьким та його полковників). Це ті, що числились у реєстрі Хмельницького.

1. Полкове та сотенне місто Чигирин. Полковником у ньому до гетьманства був Хмельницький, а після нього Якубовський.

2. Полкове місто Корсунь, а в ньому полковник Мороз.

3. Полкове місто Канів, а в ньому полковник Кутак.

4. Полкове місто Черкаси, а в ньому полковник Воронченко.

5. Місто Біла Церква, а в ньому полковник Гира.

6. Місто Паволоч, а в ньому полковник Андрій Дорошенко.

7. Місто Лисянка, а в ньому полковник.....

8. Місто Торговиця, а в ньому полковник Євфимій. 9. Місто Умань, а в ньому полковник Стьопка (Степка).

10. Місто Браслав, а в ньому полковник Данило Нечай.

11. Місто Вінниця, а в ньому полковник Богун.

12. Місто Могиліа-Подільський, а в ньому полковник Євстафій Гоголь.

13. Місто Калник, а в ньому полковник Остап.

14. Місто Животов, а в ньому полковник.....

15. Місто Кам'янець-Подільський, а в ньому полковник Зеленський.

16. Місто Київ, а в ньому полковник Антон Адамович.

17. Місто Переяслав, а в ньому полковник Лобода.

18. Місто Арклієв, а в ньому полковник

19. Місто Кропивна, а в ньому полковник Филон.

20. Місто Миргород, а в ньому полковник Максим Гладкий.

21. Місто Полтава, а в ньому полковник Мартин Пушкаренко.

22. Місто Зіньків, а в ньому полковник Василь Шиман.

23. Місто Гадяч, а в ньому полковник Бурляй.

24. Місто Лубни, а в ньому полковник Степан Шамлицький.

25. Місто Прилуки, а в ньому полковник Шкурат.

26. Місто Ічень, а в ньому полковник ....

27. Місто Ніжин, а в ньому полковник Шумейко.

28. Місто Вустр, а в ньому полковник Тиміш Носач.

29. Місто Чернігів, а в ньому полковник Мартин Небаба.

30. Місто Сосниця, а в ньому полковник Леонтій Рукашка.

31. Місто Стародуб, а в ньому полковник Григорій Карпович Коробка.

32. Місто Бихів, а в ньому полковник Данило, брат Виговського.

33. Місто Обручов, а в ньому полковник Голота, а опісля Подобайло.

34. Місто Туров, а в ньому полковник Кость Виговський.





РЕЄСТР ГЕТЬМАНІВ, ЩО БУЛИ ПІСЛЯ СМЕРТІ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ТА ВОЄННИХ ДІЙ В ЧАС ЇХНЬОГО ГЕТЬМАНУВАННЯ.



1. Юрій Хмельницький гетьман обох берегів Дніпра.

2. Іван Виговський гетьман обох берегів Дніпра. Про війну Пушкаря проти Виговського за зраду.

3. Гетьман Іскра, не встигнувши повернутися з Москви в Лохвицю до Ромоданівського, був забитий під Псковом.

4. Гетьман Іван Силка.

5. Гетьман Іван Безпалий. Про війну Виговського проти великоросіян під Конотопом.

Про бунт козаків проти Виговського за зраду росіянам та про відібрання гетьманства.

Про повторне гетьманство Юрія Хмельницького та про затвердження його гетьманом послами польського короля.

Про повторне переселення уже Юрієм народу за Дніпро для поселення на Україні у Слободських полках.

6. Гетьман Цюцюра.

Про взяття в полон татарами Шеремета під Чудновим.

7. Про гетьманство Якима Сомка.

8. Василь Васюта Золотаренко, що назвався гетьманом.

9. Гетьман задніпровський Іван Тетеря.

10. Гетьман обох берегів Дніпра Іван Брюховецький. Про те, як Брюховецький стратив Сомка, Васюту та багатьох знатних козаків.

Про похід короля Казимира під Глухів.

11. Гетьман Опара.

12. Гетьман задніпрянський Петро Дорошенко.

13. Гетьман задніпрянський Децик.

14. Гетьман обох берегів Дем'ян Многогрішний.

15. Гетьман задніпрянський Суховій.

16. Польський король Михайло Вишневецький, згідно з Гадяцьким пактом, подтвердив гетьманом задніпровським Михайла Ханенка та дав свої привілеї на вольності та землю козацьку.

Про те, як турки взяли Кам'янець-Подільський, а потім Ладижин, Межибожжя, Умань та інші міста.

17. Гетьман обох берегів Дніпра Іван Самойлович. Про те, як Дорошенко здав задніпрянське гетьманство Самойловичу.

18. Про те, як король польський Собєцький поставив гетьманом на Задніпров'ї Євстафія Гоголя.

Про те, як Юрась Хмельниченко втретє, уже турецьким царем, був поставлений князем руським та гетьманом запорізьким.

Про перший та другий похід під Чигирин.

19. Гетьманом задніпрянським об'явився Яненко.

20. Польський король настановив гетьманом задніпрянським Кумицького.

21. На Задніпров'ї гетьманом поставлено запорізького козака Могилу.

22. Гетьманство Драгинича.

Перший похід Василя Голицина та гетьмана Самойловича під Перекоп.

23. Гетьман обох берегів Дніпра Іван Мазепа. Другий похід боярина Голицина та гетьмана Мазепи під Перекоп.

24. Петрика, що перекинувся до татар, татари настановили були гетьманом.

25. Польський король Ян Собєцький настановив гетьманом Самуся. Дав йому булаву, бунчук та привілеї на гетьманство. Ту булаву, бунчук і гетьманство він потім здав під Хвастовим Мазепі.

Про взяття Казикермана.

Про взяття Азова.

Про прихід турків під Тавань та Казикерман.

Про похід козаків під Руголів, Псков та Ригу.

Про похід гетьмана Мазепи з козацьким військом у Польщу.

Про те, як після зради Мазепи, гетьманом поставлено Івана Скоропадського.






Попередня         Ізборник         Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.