Попередня     Головна     Наступна





ЛІТОПИСЕЦЬ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ


Ім’я українського письменника — поета, прозаїка та драматурга, фольклориста, журналіста-публіциста, редактора кількох періодичних видань, культурно-освітнього і громадського діяча Василя Ґренджі-Донського (24.IV.1897, Волове — 25.XI. 1974, Братислава) ще з 20-х років щойно проминулого століття відоме не лише на теренах рідного Закарпаття, але й в усій, нині соборній, Україні 1 та за її рубежами. [1 Відомий словацький літературознавець-україніст Микола Неврлі пригадує, як, навчаючись насампочатку 30-х років у Куп’янській семирічці на Харківщині, вивчав твори В. Ґренджі-Донського за діючим тоді в Україні підручником Миколи Плевако "Хрестоматія нової української літератури" (Дукля. — 1964. — № 4. — С. 95).]

Саме йому, вихідцю із самої гущі народної, судилося, ніби акумулювавши природне тяжіння до рідного коріння видатних своїх краян-попередників Андрія Бачинського, Михайла Лучкая, Василя Довговича, Олександра Духновича та багатьох-багатьох інших, міцно врости в народний грунт, стати істинним речником народу в красному письменстві, пресі та громадських інституціях, безоглядно відстоювати народні інтереси, незважаючи на найлихіші зовнішні обставини, власне благополуччя і навіть реальні загрози фізичного знищення, які поставали на його життєвих гонах.

Своє кредо він чітко сформулював уже в одній із ранніх поезій, видрукуваній у першім числі Маркушевого журналу "Наш рідний край" за 1925 рік:


Люби над все свій рідний край,

Де нас зродила мати.

В чужині долі не шукай,

Тут жити і вмирати, —


та не так сталося, як гадалося. Відколи влітку 1939-го, переслідуваний гортіївським фашистським режимом, він змушений був утекти до Словаччини, йому ввесь свій вік довелося звікувати у Братиславі, але рідному краєві — органічному складнику України — залишився жертовно вірним до останнього свого подиху.

Ця домінанта його ціннісних орієнтацій, якій він ніколи не зрадив, вражаюча працьовитість та повсякчасне відчуття поклику доби 20-х — 30-х років, коли Закарпаття пережило своє національне відродження, активним учасником і будівничим якого він був, зумовили дивовижну багатогранність і обсяжність творчої спадщини, полишеної ним нащадкам.

Титанічним власним трудом за рахунок замозолених особистих коштів та пожертв шанувальників Василя Ґренджі-Донського найповніше зібрання його творів 2 підготувала і випустила в світ дочка Зірка. За її підрахунками, як поет він написав понад 1000 поезій, 13 поем та віршованих оповідей, як прозаїк — понад 50 оповідань, 6 повістей, окрім обсяжної художньої документалістики, як драматург — біля 30 драматичних поем та п’єс, як публіцист — численні статті, репортажі, нариси тощо, з яких їй вдалося зібрати понад 200, як дитячий письменник — окрім віршів, 36 казок, 25 оповідань, 12 п’єс та сценок. Він випустив за життя 32 авторські книги, окрім багаточисленних публікацій у періодиці,3 а наявна (ще неповна) бібліографія його творів складає 793 назви.4

[2 Твори Василя Ґренджі-Донського /Зібрала і впорядкувала Зірка ҐренджаДонська; літературна редакція: проф. д-р Василь Лев. — Т. І—XII. — Вашінггон: Видання Карпатського Союзу, 1981—1992. (XIII том готується до друку).

3 Ґренджа-Донська Зірка. "Ми є лишень короткі епізоди...": Життя і творчість Василя Ґренджі-Донського. — Ужгород: Срібна земля, 1993.

4 Твори Василя Ґренджі-Донського. — Т. XII. — Вашінггон: Видання Карпатського Союзу, 1992.]

Василь Ґренджа-Донський — перший на Закарпатті письменник, який беззастережно ввів материнське українське народне слово у літературу як найважливішу її субстанцію. Його збірки поезій "Квіти з терньом" та "Золоті ключі", що вийшли одна за одною 1923 року, перша з напутнім словом Василя Пачовського, друга — Авґустина Волошина, вразили читача-сучасника прозорістю і зрозумілістю вислову, щирістю почуттів і думок. Його вірші, як представляв їх читачеві В. Пачовський, "говорять красно і щиро що чує серце народу". Так закінчилося на Закарпатті панування моди на літературу "для господинов", творену жахливою сумішшю церковнослов’янської і російської мов та місцевих говірок української мови, перехід частини літераторів на російську. Збіркою "Шляхом терновим", що вийшла наступного року і стала першою книгою на теренах краю, видрукуваною фонетичним правописом, спростовувалися будь-які сумніви про приналежність народного мовлення закарпатців до українського мовного материка.

Цей літературний засів, зрощений на рідній усній народній художній традиції та реаліях тогочасної закарпатської дійсності, впав на благодатний Грунт і уже в 20—30-х роках вивів українське красне письменство Закарпаття з вузьких регіональних рамок на широкі простори загальноукраїнської літератури поезією Юлія Боршоша-Кум’ятського, Зореслава, Івана Колоса, Федора Потушняка, Івана Ірлявського та Федора Коваля, прозою Луки Дем’яна, Олександра Маркуша, Марка Бараболі, Юрія Станинця та Федора Потушняка. А впродовж другої половини тепер уже минулого століття дав такі найпомітніші в художній літературі явища як проза Івана Чендея, Юрія Мейгеша, Федора Зубанича та Дмитра Кешелі, поезія Петра Скунця, Дмитра Креміня і Петра Мідянки, сформував численний загін колоритних постатей трудівників пера, які групуються в Закарпатській організації Національної спілки письменників України.

Народився Василь Ґренджа-Донський на Закарпатті у Воловому (нині Міжгір’я) за часів Австро-Угорщини в типовій верховинській родині тодішнього Марамороського комітату. Він цікавився й гордився своїм родовідним деревом аж до прадіда Степана, діда Олекси та бабусі Параски. Про батька, теж Степана, полишив розлогі теплі спогади в "Автобіографії", у мелодію якої, за висловом Євгена Маланюка, "треба вслухатися": "Батько в мене був дуже гарним. Малим хлопцем я все молився, щоб і в мене були такі сині очі, як і в батька... Бувало, як косить цілий день, і цілісінький день співає, що аж ліси дзвенять ... Його поводження впливало на мене, що й мало наслідки на мій дальший розвій... Він мене занадто любив і всюди за собою тягнув: я був з ним, почавши від третього року, на сінокосах, з ним спав разом на оборозі або отаві, з ним разом і звірів диких відганяв від бараболь чи вівса."5

[5 Твори Василя Ґренджі-Донського. — Т. X. — Вашінгтон: Видання Карпатського Союзу, 1988. — С. 12.]

Матір Олену з давньої волівської родини Скунців, дочку Василя Скунця, тепло споминав усе життя і любив незрадною синівською любов’ю. З родинного гнізда виніс селянську працьовитість і впертість, повагу до народного слова, до свого українського народного коріння.

По шестирічному навчанні й закінченні народної школи у Воловому, Василь Ґренджа не зміг далі вчитися — батько якраз простудився на лісорозробках і відтоді все життя тяжко хворів.

Підлітком одразу ж і розпочав свій трудовий шлях помічником дяка — свого ж учителя в школі Бокотея, — не тільки участю в церковних літургіях, похоронах, навіть самостійних, а й тяжко працював по господарству за харч та куток у хаті. У 1912 р. перейшов працювати листоношею до місцевого поштмістра, теж за харч і притулок в коморі контори. Трудився з п’ятої години ранку, відправляв пошту у віддалені населені пункти, сортував вхідну і вихідну кореспонденцію і розносив листи у селі. У вільні хвилини читав, займався самоосвітою і склав іспити за повний курс тогочасної школи, вивчив угорську мову, без якої тоді, в часах шаленої мадяризації краю, годі було обійтися.

Призваний в армію, воював на найкровопролитніших фронтах першої світової війни, був тяжко поранений, довго лікувався у

Будапешті, знов воював і як офіцер брав участь в Угорській революції. Ще під час лікування, самостійно навчаючись, склав іспити за два курси Торговельної академії, а по війні — й за третій, останній. Там же відвідував заняття в художньому закладі, відтак на дозвіллі малював і перебравшись в Ужгород, і в останні роки у Братиславі.

Все життя, за винятком короткого періоду Карпатської України, заробляв на хліб нелегкою працею фінансиста. Як банківський працівник розпочав свою кар’єру у Будапешті, продовжив в Ужгороді у Подкарпатському банку, де працював аж до осені 1938-го, як вже й розгорнулися бурхливі події з автономізацією Закарпаття. З осені 1938-го по 16 березня 1939 трудився в ім’я розбудови Карпатської України. Після її окупації Угорщиною був тяжко катований в тюрмі та концтаборах. З лабет смерті його вирвала лише світова громадськість. Коли ж під осінь 1939-го вдалося втекти від переслідувань угорського режиму в Братиславу, відтоді трудився тут бухгалтером на Кінофільмі. Аж нарешті у лютому 1969-го на 72-му році життя, вийшовши на пенсію, з полегшенням зітхнув: "Вже ледве на це чекав, бо вже затяжко мені було працювати, щоднини о п’ятій вставати і день-у-день тягти".6

[6 Ґренджа-Донський Василь. Спогади // Твори Василя Ґренджі-Донського. — Т. X. — С. 319.]

Творив і займався громадською роботою у позаробочий час. І був при тому людиною не кабінетною, захоплювався пішим і велосипедним туризмом, їздив на мотоциклі, у відпустках подорожував, хоча з літнього віку навіть його міцний від природи здоров’ям організм не переніс без наслідків тяжких побоїв і знущань у тюрмі та концтаборах, тож довелося весь час лікуватись.

У травні 1922 року з туги за рідним краєм втечею з Будапешта через Словаччину Василь Ґренджа добрався до Ужгорода, який уже, як і все Закарпаття, перебував у складі Чехословаччини. Влаштувався на роботу й активно включився у громадське і творче життя. Усвідомивши себе сином України, що простяглася від рідних його околиць до Дону, у 1926 р. подав у Міністерство внутрішніх справ Чехословаччини клопотання з проханням змінити прізвище на Ґренджа-Донський. Справа провадилася чотири роки, і 10 грудня 1931 р. прохання було задоволене з видачею відповідного посвідчення віце-губернатора Підкарпатської Руси. Відтоді це прізвище стало офіційним для всієї родини. У 1930 році розійшовся з першою дружиною, з якою одружився ще в Будапешті 1919 р. Вона ніяк не погоджувалася з його українською орієнтацією і бідним у порівнянні з Будапештом побутом в Ужгороді. Старша дочка АлісаЗірка залишилася з ним, молодшу, Ольгу, забрала із собою в Будапешт мати, унеможлививши будь-яке спілкування з батьком, і він вперше домігся зустрічі не з нею, а з її дітьми, своїми внуками, лише в глибокій старості. Одружившись удруге з Марією з родини Рущаків, у дружбі і злагоді прожив з нею до останніх своїх днів, виховуючи дочку та сина Івана, що став талановитим художником. Проживаючи у повоєнний час у Братиславі, всією душею тягнувся до рідного пня, до України, хотів навіть переїхати до Пряшева, де в повоєнний час почала активніше розбудовуватися українська культура місцевого населення, яке до 1919 р. складало етнічну одноцільність з українською людністю історичного Закарпаття. Але чи не з подачі місцевих русофілів, засилля яких там відчувалося ще й на початку 50-х років і які у публікаціях називали його борцем за "Птлер-Україну", його було оголошено українським націоналістом, і письменники, мабуть, настроєні відповідними інстанціями, поставилися до нього вороже. Як одного з творців Карпатської України, яку ще за її існування гостро критикував сам Сталін на XVIII партз’їзді радянських комуністів, В. Ґренджу-Донського чи не на два повних десятиліття було вилучено з літературного процесу забороною друкування його книг.

Відгуком на смерть Сталіна став тепер уже видрукуваний його вірш "Помер", написаний по свіжих слідах:


Не нам сьогодні сумувати,

Нема за ким, нема чого,

Носив ягнята вовк зубатий,

Нарешті понесли й його.

За кров, за сльози, за сваволю

Гукнем за ним оце лишень:

"Нехай земля трясе тобою

Бодай дванадцять раз на день!.. "7


Із облаштуванням у 1922 р. в Ужгороді, Василь Ґренджа-Донський активно включився в громадське життя краю, дбаючи про формування його народного українського обличчя. Ставши членом головного виділу товариства "Просвіта", збирав кошти на спорудження і утримання його Народного дому в Ужгороді, брав участь у багатьох культурницьких заходах, готував знаменитий Всепросвітянський з’їзд в Ужгороді 1937 року, який волею багатотисячного зібрання на площі Корятовича ствердив: "Ми всі тут присягаємо перед Богом і світом, що не зречемося ні крихітки наших національних прав, за свою українську мову і культуру і за правду радше дамо розп’ятись, ніж мали б зрадити свій український нарід!"8

[7 Твори Василя Ґренджі-Донського. — Т. XII. — С. 58. 8 Українське слово. — 1937. — 28 жовтня.]

Зі створенням Пласту, не шкодуючи ні сил, ні часу, виховував підростаюче покоління свідомих українців. Разом з братами Юрієм та Євгеном Шерегіями під час літніх зібрань допомагав пластунам випускати традиційний часопис таборуючих "Таборит". Тісно співробітничав з першим просвітянським театром в Ужгороді, а наприкінці 30-х років з відновленням театрального життя був секретарем Дружества "Нова сцена". У 1935 р. став фундатором і секретарем Спілки письменників та журналістів краю, чітко визначивши її основне завдання — сприяти випуску їх книг. Одразу ж було засновано й видавництво, в якому окремими книгами видрукувано і його поетичну збірку "Тобі, рідний краю" та поему "Червона скала" (1938).

У політичному житті краю В. Ґренджа-Донський — активний член Християнсько-народної партії з 1930 р., а із створенням партії Українське Національне Об’єднання у січні 1939-го — член її проводу та прес-секретар.

Опинившись у Словаччині, в повоєнні роки він активно включився в культурницьку працю серед українців Пряшівщини, від якої підлими доносами його змушено було відійти аж до середини 60-х років, доки стараннями Михайла Мольнара не вийшла поважна книга його вибраних творів "Шляхом терновим" (1964).

До, так би мовити, громадянської реабілітації і повернення в літературне життя В. Ґренджі-Донського, знаючи чим ризикують і яку користь принесуть свідомому українству, доклали значних зусиль патріотично настроєні особистості Словаччини та України. Михайло Мольнар ще до виходу вибраного підготував добірку віршів Ґренджі-Донського і включив їх до першої в Україні антології українських поетів Словаччини "Ластівка з Пряшівщини" (Київ, 1960), яку благословив у світ Максим Рильський. До 65-річчя від дня народження письменника розлогою статтею на сторінках журналу "Дукля" відгукнувся у 1962 році Олекса Мишанич. Наступного року на шпальтах "Дуклі" тепле слово з нагоди 40-річчя поетичного деб’юту оприлюднив видатний український поет Словаччини Іван Мацинський. Завдячуючи подальшим їхнім публікаціям в "Літературній Україні", "Радянському літературознавстві", "Вітчизні" (Мишанич), книзі "Розмова сторіч" (Мацинський), а також працям Миколи Нсврлі, Олени Рудловчак, Василя Микитася, Юрія Бачі, Федора Іванчова, Мілана Бобака, Василя Ґренджу-Донського було прийнято в Спілку письменників Словаччини, на належному рівні відзначено його 70- та 75-річні ювілеї, нагороджено орденом і присвоєно звання "Заслужений митець".

Так, нарешті, йому вдалося здійснити й свої заповітні мрії — відвідати Україну, побувати на Закарпатті, видати дві нові свої книги,9 спокійно працювати над твором, якому надавав особливого значення — романом-хронікою "Сини Верховини", в значній мірі автобіографічному, з охопленням подій від року народження автора до сучасності. Несподівана смерть вирвала перо з його рук, і він встиг завершити лише дві його частини, що охоплюють 1897—1921 рр. Зі сторінок роману "перед читачем постає велична панорама життя старої Верховини: побут, звичаї, вірування, класова, національна і релігійна боротьба, прагнення возз’єднатися з усім українським народом, насильна мадяризація, лихварство, вражаючі картини воєнного лихоліття, пробудження до культурного і політичного життя... роман "Сини Верховини" є не тільки художнім, автобіографічним твором, а й цінним джерелом для пізнання соціально-економічного, культурного життя і настроїв закарпатських українців перших десятиліть нинішнього віку".10

Нині роман видрукуваний," але ще не став набутком ширшого читача в Україні, як і цілий ряд інших творів автора, вартих уваги сучасника. Маємо поки що єдине поважне видання вибраних творів письменника, підготоване академіком Олексою Мишаничем у серії "Бібліотека "Карпати", яке вийшло значним тиражем і розійшлося по всій Україні.12

Літературною творчістю Василь Ґренджа-Донський почав займатися 14-літнім підлітком, а перший вірш опублікував у 1912 році в газеті "Неділя", що виходила в Будапешті. У 1928 р. першим з українських письменників Закарпаття прийшов в Україну одразу двома книгами, виданими в Харкові — збіркою поезій "Тернові квіти полонин" та дитячою "Оповідання з карпатських полонин". Сам представився читачеві уже згаданою автобіографією та портретом у поетичній збірці і передав українським степам вітання ріднокраю віршем "Щире привітання шлють ґруні степам". Невдовзі разом з творами інших закарпатських письменників у Харкові була видрукувана добірка його нових віршів, оповідання "Назустріч волі", "Делегація під ворожими штиками", "Нема патронів", "Ділили землю" та нарис "По Закарпаттю".13

[9 Місячні ґруні: Поезії. — Пряшів: СПВ ВУЛ, 1969, 200 с.; Петрик: Повість для молоді. Пряшів: СПВ ВУЛ, 1973. — 154 с.

10 Мишанич О. В. Василь Ґренджа-Донський // Повернення: Літературнокритичні статті і нариси. — К.: АТ "Обереги", 1993. — С. 109—110.

11 Твори Василя Ґренджі-Донського. — Т. VI. Сини Верховини: Історичний автобіографічний роман. — Вашінїтон: Видання Карпатського Союзу, 1986. —400. с.

12 Ґренджа-Донський В. С. Твори. — Ужгород: Карпати, 1991. — 605 с.

13 Ґруні степам: Антологія закарпато-української літератури / Зладив Олександр Бадан. — Харків: Державне вид-во України, 1930. — 188 с. — С. 31—91.]

Його нові поезії, драматичні твори, оповідання та повісті далі друкувалися в газетах та журналах, виходили окремими книгами в Ужгороді, Празі та Львові. Особли-

вою популярністю наприкінці 30-х років користувалася велика поема "Червона скала" та повісті "Петро Петрович" і "Ілько Липей

— карпатський розбійник".

Проста, невибаглива за формою, поезія Василя Ґренджі-Донського несе потужний естетичний заряд. Навіть такий прискіпливий критик як Євген Маланюк мусив визнати, аналізуючи далеко не кращі зразки віршів автора, що "в їх старомодності й наївності, так не властивих нашій добі, пульсує справжнє, безпосереднє чуття, щирість без гриму і фризури. Є вони... правдивою поезією, таким рідким у нас явищем серед десятків книжок з марним псевдонімом: "поезія".14 Підкреслена критиком особливість дуже виразно проступає у автора як поета-пісняра. Це і напрочуд лірична олюднена тихою задумою і схвильованістю в словах поета і мелодії Миколи Аркаса:


Ой, чому біліє біла полонина,

Чом морозить очі світло-білий день,

Чом зима зимою серце придавила,

Ой, чого ж так сумно, чом нема пісень? —


і "Стоїть старий каштан високий" (музика А. Каршка), і "Перший сніг" (музика О. Дутко), і милі дитячо усміхнені "Зозуля в полі", "Біла качка" та "На горбочку" (музика В. Касараба).

Поезія, проза та драматургія Василя Ґренджі-Донського у багатьох своїх тематично-змістових виявах і проблематиці — по суті художній літопис передісторії й давньої історії Карпатської України. Уже в першому його вірші, видрукуваному в часописі "Руська нива" 1922 р. на ввесь зріст постав краянин, русин "великого роду", якого поет благає будь-що вберегти "миле руське слово" — воно ріднить з Руссю-Україною, звідки предки й взяли своє етнічне ім’я. В давню історію XIV століття, коли ужансько-земплинський наджупан Петро Петенько підняв краян на боротьбу проти короля Угорщини Карла Роберта і звернувся по допомогу до кровно спорідненого галицького князя Юрія Львовича, заглиблена одна з кращих повістей "Петро Петрович". Поемою "Червона скала" — твором про події попереднього століття "з високопатріотичною ідеєю — оборони рідної землі та соборності України"15 зачитувалися юні оборонці Карпатської України на Красному полі під Хустом, багато з яких там полягло і над якими по-бестіальному знущалися угорські гонведи.

[14 Маланюк Євген. З закарпатського парнасу // Твори Василя Ґренджі-Донського. — Т. XII. — Вашінпон, 1992. — С. 238.

15 Романенчук Б. Василь Ґренджа-Донський // Твори Василя Ґренджі-Донського. — Т. 1. Шляхом терновим: Поезії. — Друге видання. — Вашінгтон: Видання Карпатського Союзу, 1990. — С. XXII.]

Тема соборності України на повний голос звучить у вірші "Розділили Україну поміж ворогів", видрукуваному 1927 р. в журналі "Наша земля":


На Говерлі, на високій,

З болю хтось завмер,

А на галицьких долинах

Застогнав Дністер...

Гей, ви ниви буковинські,

Вас румун присів...

Розділили Україну

Поміж ворогів!


Коли журнал вийшов у світ, поета засудили на три місяці тюремного ув’язнення, і в день винесення вироку він занотував: "Сьогодні судив Україну чеський суд. Мені теж припало три місяці тюрми, причиною чого стала моя поезія "Розділили Україну поміж ворогів", і хоч як я боронився, викручувався, а також і оборонець мій Юлій Бращайко все можливе зробив, трибунал, що складався з одного чеха-русофіла, одного "русскаго" і одного чеського фашиста, засудив мене за той мій вірш".16 [16 Твори Василя Ґренджі-Донського. — Т. X. — С. 86.]

В багатьох творах письменника відображені сторінки безпосередньої передісторії Карпатської України — Всенародні збори (з’їзд) у Хусті 21 січня 1919 р., який проголосив возз’єднання Закарпаття із соборною Україною, та одне чи не з найунікальніших явищ історії українського державотворення — Гуцульська республіка, перша маленька українська держава за Карпатами, що проіснувала півроку. Тут і вірш "Бій під Сиготом", що кінчається рядками:


Полягли гуцули за рідний Сигіт,

В Сиготі ридання, сваволя і гніт, —


і поезія-балада про підле вбивство за часів Гуцульської республіки місцевим угорцем старости Рахова Івана Попенка — "Смерть Івана Попенка", в основі якої реальний факт. Чимало сторінок з життя Гуцульської республіки відображено в книзі оповідань "Покрив туман співучі ріки" (1928; у другому виданні 1930 р. — "Назустріч волі"). Живі, емоційно наснажені картини знущань угорської солдатні та терористичного охвістя, місцевих мадяронів, над творцями й оборонцями Карпатської України постають з великого циклу тюремних поезій, що писалися в ув’язненні шифром на дрібних папірцях під загрозою смерті.

Величезний масив творчої спадщини В. Ґренджі-Донського складає його публіцистика, у своїй основній масі нині мало відома не тільки читачеві, але й науковцям. Своє публіцистичне перо він відточував паралельно з письменницьким. Журналістські матеріали — репортажі, статті, нариси, фейлетони, інтерв’ю, рецензії, етнографічні замальовки, — як і поезії, він друкував у пресі, починаючи з 1922 р.

У 1923 р. був редактором газети "Русин" в Ужгороді, тривалий час опісля редагував літературний додаток до тижневика "Українське слово" _ "Слово". Створив і редагував найпопулярніший на Закарпатті у довоєнний час суспільно-політичний і літературнохудожній журнал "Наша земля" (1926—1928). За часів Карпатської України був редактором "Урядового вістника", у найбільш напружений період розбудови Карпатської України редагував паралельно і її щоденну газету "Нова свобода". Його зацікавленість і вболівання за стан крайової преси початку 1939 року лягли рядками на сторінках поданого в цій книзі "Щоденника" — він радіє, що інформаційний простір дедалі ширшає побільшенням тиражу "Нової свободи" — у будні друкується у 8,5 тисячі примірників, а у вихідні й 16-ти тисяч не вистачає, для селян виходить газета "Карпатська Україна", для молоді — "Наступ", літературна юнь видає журнал "Говерля", драмтеатр випускає ілюстрований щомісячник "Нова сцена", а поет Зореслав — релігійний щомісячник "Благовісник", систематично виходить "Урядовий вістник", в Рахові видається тижневик "Нація". У планах — випуск гумористичного журналу "Прочухан", часопису пластової молоді "Молоде життя", для краян, що живуть поза його межами — "Вістник рідного краю".

Про злободенність, спрямованість і публіцистичний заряд журналістських матеріалів Ґренджі-Донського свідчать уже заголовки його публікацій: "Одбий цапу роги, а цап чолом!" (Руська нива.

— 1923. — 3 травня), "Національний обов’язок" (Свобода. — 1922.

— 17 грудня), "Нужда, голод, темрява і ... чехізація. Ровером по Закарпаттю" ("Наша земля. — 1928. — Ч. 7. С. 1—10), "Кривавий Великдень у Бичкові" (Свобода. — 1930. — 23 квітня), "Нечуваний голод на Волівщині" (Українське слово. — 1934. — 2 серпня).

Багато його матеріалів присвячено проблематиці побуту, звичаїв, освіти, культури та мистецтва. У сукупності публіцистика Ґренджі-Донського є важливим джерелом пізнання суспільної атмосфери та змагань за становлення й утвердження українського Закарпаття після тисячолітнього чужоземного панування.

"Щастя і горе Карпатської України" та "Мої спогади" займають у творчому доробку В. Ґренджі-Донського особливе місце. При усіх їх жанрових відмінностях і часовій розбіжності, вони об’єднують тяглість вкрай важливого періоду історії Закарпаття — роки його національного відродження впродовж ледь неповного двадцятиліття, яке увінчалося проголошенням державності Карпатської України як кровинки соборної України.

Дилогія "Щастя і горе Карпатської України", охоплюючи всього кількамісячний часовий відтинок (7 жовтня 1938 — серпень 1939), сприймається в кожній із часових точок як широка панорама з переднім і наступним, і все дальшими просторовими планами, і око може вихоплювати то той, то інший. Будучи в епіцентрі початків проголошення автомонії Закарпаття, він роз’їжджав не тільки по Ужгороду — по всьому краю, спілкувався і обмінювався інформацією з однодумцями, бачив своїми очима, що чинять супротивники, слухав радіо. Ще більше інформації виходило на нього, коли почав працювати в Міністерстві пропаганди, редагувати "Урядовий вістник" та "Нову свободу". Але навіть перебуваючи в тюрмі та концтаборах, в умовах закритого простору ця панорамність не щезає, тільки притлумлюється, стіни ніби розпрозорюються інформацією з волі. І він, як і раніше, бачить Бичків і Торунь, Братиславу, Будапешт і Берлін. Інколи в ув’язненні домінує або й стає єдиним найближчий план.

Збір інформації, а в ув’язненні і її фіксація, не раз загрожували йому смертю. І від мадяронів та русофілів в Ужгороді, від чехів у Хусті, угорських терористів у Тячеві, Кривій, Хусті, угорських жандармів у Варюлопоші. Збирав, незважаючи на загрози, аби донести до читача.

Щоденник "Щастя і горе Карпатської України", зберігаючи за формою щирість і відвертість простого побутового нотування щоденних подій, сповнений суспільно важливим змістом. Писався не для власного вжитку, про що йдеться і на його сторінках. Він замислений як літературний, публіцистично забарвлений твір для оприлюднення. Автор щоденника чітко усвідомлював свою роль хронікера надзвичайно важливих подій і доконечну необхідність їх точної фіксації, як сам зазначає, "для майбутнього історика". Твір справді став нині чільним джерелом, без якого не може обійтися дослідник історії Закарпаття цього періоду. 17 Та ще важливіше, аби дати можливість ознайомитися з твором широкому колу сучасників, від яких події тих років були приховані або подавалися у вкрай сфальсифікованому вигляді.

[17 Див.: Вегеш М. М., Задорожний В. Є. Велич і трагедія Карпатської України. — Ужгород, 1993. — 82 с.; Вегеш М. М. Історичні дослідження. Історія Карпатської України (1938—1939): У двох томах. — Т. І—II. — Ужгород.: Колір-принт, 2000. — 312 с. 282 с.; Федака С. Д. Труди і дні Карпатської України: Хроніка подій. — Ужгород, 1998. — 68 с.]

За охопленням дійсності "Мої спогади" значно розширюють часові рамки щоденника, у деякій мірі повторюючи хронологічний зріз Карпатської України, який є центральним і у спогадах, але узагальнюючи фактаж, вносячи нові нюанси. Як і у щоденнику, як правило, тут автор торкається лише тих подій і фактів, що безпосередньо потрапили в поле його зору, але користується й сторонньою достовірною інформацією. Спогади вражають і документальністю, але насамперед живим, безпосереднім образом автора, що постає зі сторінок людиною високоморальною, принциповою за будь-яких лихих обставин, відданою народним інтересам. Твір доносить до читача й актуалізує в його уяві надзвичайно важливий відрізок минулого, спонукає до порівнянь із сьогоденням, допомагає розібратися у неоднозначних процесах нинішнього українського державотворення.

За рядками цього художньо-документального літопису Карпатської України вирізьблюється ваблива постать з діда-прадіда корінного закарпатця, плоть од плоті рідного народу, який все життя сповідував українську ідею, творив українську державу на рідних теренах, палко любив Україну і ніколи їй не зрадив. Подвиг в ім’я батька й України здійснила і його кровинка, дочка Зірка, збираючи по всіх усюдах, упорядковуючи, передруковуючи й готуючи в світ його творчу спадщину, зоставлену для прийдешніх поколінь. Вона зізнається: "Працюючи довгі роки з виданням книжок, я завжди мала глибоку віру в душі, що колись хтось на рідній землі поета перевидасть його твори в той чи другий спосіб. Ця віра завжди додавала мені все більше охоти до моєї праці".18

[18 Із листа Зірки Ґренджі-Донської Данилюк до В. І. Ільницького від 26 грудня 2001 р.]

Висловлюємо при цьому щиру вдячність за її люб’язну згоду на безгонорарне перевидання творів її батька у цій книзі. Тепер з ними вперше познайомиться ширший читач України.


Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ

Дмитро ФЕДАКА










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.