Попередня     Головна     Наступна

5-го січня 1939

Як тільки прийшли до державної керми в нашій країні ми, завжди старались дати чехам до зрозуміння, що хочемо з ними співпрацювати, потребуємо їхнє фахове знання, вимагаємо тільки лояльности до тої держави, в якій вони живуть і яка їм платить. Та чехи, не тільки що на кожному кроці провадять саботажі, але навіть відкрито агітують. Комендант жандармської станції в Буштині відкрито говорить, що з приходом українського уряду буде населенню гірше...

Колишній міністр Бачинський дальше веде свої інтриги в Празі. Не призначили його міністром то риє, де може...

6-го січня 1939

До Хуста прибув син українського письменника Черкасенка, Віктор. Вже кілька днів ходимо з уряду до уряду, щоби примістити його. Хлопець талановитий, говорить кількома світовими мовами перфектно, якраз годиться до уряду пропаганди. Поборовши труднощі, вдалось мені осягнути, щоб був приділений до мене рівночасно і як адміністратор "Урядового Вістника". Це не тільки рекомпенсата вдячності супроти його батька, з яким ми жили в Ужгороді дружно і який для молоді Карпатської України написав аж десять п’єс, але дійсно хлопець талановитий і працьовитий. Я ним дуже задоволений.

Прибула також сюди якась жінка, видає себе журналісткою, говорить тільки по-німецьки і по-англійськи, але ми відкрили, що вміє також і по-мадярськи, тільки закриває... Нам здається, що це польська шпіонка. Призначаємо до неї молодого Черкасенка, заздалегідь попереджуючи про потрібну обережність. Тих "журналістів", до бісової мами, колись їх любив, але зненавидів, бо страшно влізливі, особливо ті, про яких з певністю можна б твердити, що належать до категорії шпигунів.

Хоч як багато в нас праці в уряді пропаганди, беру тридневу відпустку, і їдемо до Волового на різдвяні свята.

Вечором, ще перед святкуванням, в хаті інспектора Кураха у Воловім прослухали ми промову в радіо прем’єра Волошина.

Найбільші крикуни, волівські мадярони, явні вороги волі нашого народу, які ще в жовтні хотіли мене убити й "поламати кістки українцеві", тепер підходять до мене, в несмачний спосіб підлизуються і говорять про дурні компліменти. Добре знаю, що при першій нагоді зрадять вони нас... Не люблю хамелеонів! Шаную ворога, коли він відкритий.

Вернулися додому до родини, і присіли до святочної вечері. Перше правдиве українське Різдво. Перше свято у свобідній державі, яке підносить душу. А ще тут ціла рідня погромаді! Здається, ще ніколи так не зійшлись, як тепер: моя старенька неня, всі мої брати, теща, брати моєї жінки, сестри, шурини, невістки, зовиці, свекри — всі разом. Все посходилось, як ніколи перед тим. Хто його зна, коли ще так зійдемось...

Святкуємо. Запрошують нас до д-ра Дудикевича, і тут зустрічаюся з окружним комендантом "Січі", д-ром Фігурою. Дружно розмовляємо. Він — і професором мого наймолодшого брата. Тем маємо доволі. Д-р Фігура в цивільному, але зате цілий "іконостас" на грудях: декорації з української війни. Хоробрий старшина колишньої української армії. Тішуся, що повірили його окружною командою. Д-р Дудикевич з молодими співпрацівниками зорганізує Волівщину політично, а д-р Фігура військово.

Вітаємось також зі старим знайомим, д-ром Завальницьким. Він добрий українець і добрий патріот, населення його обожує. Хоч на тілі з ґанчом (горбатий), але героїчна душа і голова здорових ініціатив.

Д-р Фігура намовляє мене, щоб завтра разом поїхали на збори до Майдана.

7-го січня 1939

Приємні різдвяні свята проводимо весело, а тут невесела вістка про новий, поважний інцидент у Мукачеві. Проклятущі мадяри постарались, щоб ми і це Різдво, найбільше наше свято, не могли як слід відсвяткувати.

В день Святвечора біля Росвигова (під Мукачевом) мадярські терористичні банди напали на нашу прикордонну сторожу, і вона відстрілювалась. Але тому, що терористів була хмара, вмішалося і військо з обох сторін, і розпочалась формальна фронтова боротьба. Радіо голосить з Будапешта, що наші гармати розбили в Мукачеві кільканадцять домів, між ними кав’ярню "Чілаг" і міський театр. Ранених багато, мертвих десятки.

Роздумуємо, що тут могло статись? Фактом є, що випровокували мадяри (бо ж вони від місяців нічого іншого не роблять, тільки провокують!). Між військом є чимало наших хлопців, і дуже можливо, що наші терпіли-терпіли, але коли мадяри такі безличні, що нападуть на самий Святий Вечір, то наші сказали: "Зачекайте, ми вам дамо перцю!", — і почали "гатити" з гармат, щоб мадярам відійшла охота робити дальші напади.

Між нашим і мадярським військом велась кількагодинна війна. Наші загнали мадярів аж до самого міста. Але робили це дуже нешиковно, бо в Мукачеві залишили один ушкоджений танк, і мадяри з цього роблять крик на цілу Європу, хоч вони самі розпочали, але мають "корпус делікті" в руках. Від жовтня дотепер напали вони на нашу границю не менше як вісімнадцять разів! Але мають "доказ" у руках проти нас, і з цього буде мати наш уряд неприємність.

* * *

Сіли ми на сани — д-р Дудикевич, д-р Фігура, д-р Завальницький і я — та поїхали до Майдана на збори, які приготовив управитель школи п. Онуляк.

Майдан — Богом і людьми забуте село, бідне, поневолене, нещасне. Всі хати побіля вулиці, в центрі села — жидівські крамниці, всі найкращі землі в руках чужих. Просто диво, як могли селяни Настільки датись використати. Як могла настільки виховзнутись з їх рук прадідівська землиця, найліпша, бо на долині вздовж річки Майданки. Українське населення живе по горбах, не живе, а животіє, бо верховинська земля по беріжках бідна, пісна, зродиться хіба овес і "булі" (картоплі).

Тоді, коли перед тим на збори приходило кілька одиниць (знаємо від місцевих), тепер було тут ціле село: старі і молоді, чоловіки і жінки. Деякі гляділи на нас досить байдуже, але коли рідним словом почули, що ми хочемо, селяни зразу захопились. Д-р Фігура і заступник торунської "Січі" не могли нарікати, зразу вписалося до "Січі" 43-оє людей, самі колишні вояки.

8-го січня 1939

Як можна спокійно святкувати, коли сьогодні голосять новий напад мадярських терористів — цим разом вже під Довгим (біля Ужгорода). Терористи, а також і мадярське військо обстрілювали це село протягом п’ятьох годин. Наслідки: кілька ранених, один тяжко.

Запрошує мене д-р Фігура з д-ром Дудикевичем на нові збори до Вічкового, але жде праця в Хусті. У Воловому сиджу, наче на шпильках.

Повертаюся до Хуста і стрічаю земляка Федора Тацинця; він вже у січовій уніформі старшини. Перед кількома тижнями, під час мого викладу фронтовим воякам на мадярській границі, голоситься до мене, відповідає на промову промовою, дякує в імені всіх вояків. Подобається мені. Він герой, відомий борець, одчайдух ще з процесу Сабова. Світова сенсація була то тоді, як він, учень четвертої кляси учительської семінарії, перед шести-семи роками в Ужгороді стрілив на стовпа мадяронів о. Е. Сабова. Тому україножерові волос з голови не впав (хлопець боронився тим, що вистрілив тільки задля демонстрації), але Тацинця, разом з панею Новаківською, засудив чеський суд на п’ять років тюрми.

[...]

10-го січня 1939

У Севлюші відбулися вчора збори делегатів окружної організації Національної Ради. Таких зборів ми маємо багато, навіть не згадав би, якби не трапився інцидент, що спричинив урядові нову неприємність. Якісь невідомі особи вибили після зборів вікна в польському консулаті. Сам прем’єр Волошин приневолений був телефонічно висловити свій жаль.

Проти Польщі за ті польські терористичні напади обурення величезне, і це цілком можна зрозуміти. Але ми дисципліновані, в нас мусить бути порядок, і ніхто не сміє робити на власну руку.

Це зробили якісь темні елементи. Ми свято переконані, що це зроблено просто на польське або мадярське замовлення, щоб Карпатську Україну дискредитувати перед світом.

Поляки разом з мадярами здібні і на найбільші злочини. Не досить було посилати до зубів озброєних терористів, але посилають уже і своїх агентів навіть до "Січі". Через границю перебіжить такий "утікач", або "українець — жертва польського терору", а опісля січова розвідка викриє, що то звичайний собі польський шпигун, диверсант, бандит-терорист, поліційний конфідент або в ліпшому випадку член т. зв. "шляхти загродовей". Вже кількох таких пташків здемаскував спеціальний відділ команди. Але хоч як він стежить оком, хто його зна, чи нема польських шпигунів і в самій середині цієї нашої так важної організації...

Команда переогранізувала й хустських січовиків. Є окрема школа для жіночого відділу, для вишколу підстаршин, організаторів для села. Поділено на сотні і відділи, зокрема в Коші і зокрема в місті. Комендантом хустської сотні призначений поручник Кедюлич. Кедюлич вишколює їх, а я двічі в тижні даю відчит на різні теми, переважно з нашої історії.

* * *

Коляди пройшли добре. Дотепер, звичайно, колядувалося в користь "Просвіти", але цього року маємо ще важливішу організацію— "Січ", що потребує допомоги. Наш уряд, хоч і заступає одну з федеративних держав, живе лише з того, що йому дадуть чехи. Самостійне господарство провадитимемо тільки з початком другого кварталу року, до того часу якось тягнемо. А чехи такій нашій організації як "Січ" сотика не дадуть. То ж нема іншої ради, як провадити грошові збірки.

З чеськими грішми господарять наші ліпше, як зі своїми. Про кожен сотик розчисляться. Відмовлено субвенції навіть таким організаціям як "Просвіта", "Боян" й ін., яким уділювали субсидії й самі чехи. Наш уряд робить так навмисно, щоби чехи не мали до чого чіплятись і не могли нам закинути, що ми розкидаємо гроші. Аж уплине березень, аж будемо господарити своїм власним бюджетом, тоді господаритимемо так, як будемо вважати за найліпше.

[...]

Празький Український університет перенесеться до Хуста ще цього року. Також конче потрібна якась відповідна будова для театру, бо то скандал, що в нашій "столиці" нема де поставити ні одної п’єси.

Та поки вибудуємо кам’яниці, робимо провізорично те, що можемо. Не було куди помістити навіть ті найпотрібніші уряди, то влада дала собі раду іншим способом: вибудувала в Хусті цілі блоки з дерева, щось вісім прегарних дерев’яних будинків підряд, аж любо подивитись. Зима, холодно, а тут тобі неначе з-під землі виростають чудові будинки, сухі, здорові і теплі. Того матеріалу маємо досить, даваймо будувати!

Відомий "русскій" поет Карабелеш залишає русотяпів. Написав і опублікував листа, в якому кається і заявляє, що повертається до народу... Вірити йому? Зробив він це щиро, чи може задля кар’єри, щоб залишитися й надалі професором? Можливо, однак, що нарешті переконався. Він хлопець, як кажуть, "з головою" і талановитий письменник. Поживемо, побачимо...

14-го січня 1939

Маю прецікаву збірку летючок, наших і мадярських, а навіть ті, що принесли польські терористи.

В уряді пропаганди летючки належать до моєї компетенції (ми видали їх дотепер біля тридцять родів). Крім того зібрав я і ворожі (є між ними навіть із ілюстраціями, бо мадяри майстри). Кожну летючку наліпив я на окремий папір, з відповідними поясненнями. Цікаві особливо польські, бо є між ними й такі, що в кишені терориста продіравлені нашими кулями, або відламками ручних гранат. Роблю збірку, щоб відтак подарувати нашому музеєві як документи нашої боротьби за незалежність.

Як мадяри побачили, що маса їх неграмотних летючок залишається без жодних наслідків (ба, деякі викликають сміх), взялися ще до одного роду пропаганди: біля Реміт, в ліску й інде, ночами розкидають пакети (або їх терористи й агітатори переносять через границю). Є це 3 — 4 кг пакунки в грубому папері, з надрукованими мадярськими національними барвами та грубим написом. "Братіям русинам братія мадяри". Таку одну посилку принесли нам селяни з Шарда. Розчиняємо: є там трохи муки, біля півкіла фасолі, четверть кілограма сала, двадцять декаграмів сочевиці, трохи цукру, а навіть 10 декаграмів солі, гейби в нас солі не було... Мадяри двадцять років їдять несолену кашу і нам посилають солі! Ми її стільки маємо, що можемо засипати цілу Мадярщину. І муки маємо, і сочевиці, і цукру, все маємо!

Селяни відносять пакети на жандармську станцію, не приймають. На одному з таких "подарунків" вичитуємо текст, написаний селянською мозолистою рукою:

За мадярську солонину

Не продамо Україну...

За їх цукор, за фасолю

Ми не підем у неволю...

Браво! Правильно! Хай буде благословенна та рука, що це написала і той селянський мозок, що це видумав.

15-го січня 1939

Використовуємо неділю і роз’їжджаємось на провінцію. Мені припало Драгово.

Нещодавно мав виклад голова делімітаційної комісії в Будапешті, д-р Юлій Бращайко, про працю комісії. Місяцями сидять у Будапешті, а про мадярсько-українське розграниччя ще ані мови. Тільки пеажний потяг через забрану територію мав рушити ще десятого ц. м., але мукачівський інцидент все перевернув.

Мадяри мерзнуть, просять палива, але не дістануть від нас, лиш під умовою, що відновлять залізничне пеажне сполучення.

До Відня, а звідти до Берліна поїхали заступники уряду Карпатської України, Степан Клочурак та д-р Микола Долинай.

З достовірних джерел довідуємось, що нашого жандармського стражмістра Василя Гафинця, свідомого українця, мадярська солдатеска закатувала на смерть. Гафинець помагав евакувати Мукачів і під час евакуації пропав. Виходить, що зловили його скриті мадярські терористи на помешканні і опісля передали мадярському війську. Десь у казематах-катівнях неборак Гафинець і загинув.

Один професор Торговельної академії поїхав за речами до мадярського Мункача і там його мадяри арештували, хоч є умова, що урядовці можуть собі зарядження забрати. Але умови писані не для мадярів.

Ще не так давно, бо після інциденту в Мукачеві, мадяри обіцяли, що більше не будуть нападати на нашу територію, а ось цієї ночі, біля Барвінкоша, розпочали перестрілку і зранили двох наших людей.

Приходять подробиці їх нападу в Довгому біля Ужгорода, яке обстрілювали годинами. Команда сторожі вислала двох старшин як парламентарів до мадярів, але в ганебний спосіб мадярське військо дало на них сальву, причому одного з них, хорунжого Гаху, тяжко ранено.

16-го січня 1939

Сьогодні вечором, слухаючи вістей празької радіовисильні, ми остовпіли: президент федерації іменував за третього міністра Карпатської України чеха, генерала Прхалу! Це ж провокація проти нашого населення, це порушення наших автономних прав!

На третього міністра предложила наша влада аж шістьох людей, наших, українців, людей світлого минулого, чесних, характерних. Але злий дух Чехословаччини, нинішній голова міністрів, аграрний лис Беран таки перевів своє насильство і за третього міністра назначив чеха, якраз в ці гарячі часи самими чехами викликаного страшного антагонізму.

Хто то генерал Прхала? Перед світовою війною був учителем руханки в Росії, опісля —поручничина і як такий вступив до чеського легіону. Чеський легіон, ограбивши цілу Росію, повернувся до Чехословаччини з вагонами накраденого золота, між тим і українського, а з ним повернувся і пан Прхала, в ранзі полковника. Згодом Бенеш послав його до Франції, де він скінчив курс офіцерів генерального штабу і авансував на генерала, ставши комендантом XII-ої пішої дивізії в Ужгороді. Опісля був він заступником начальника генерального штабу в Празі, відтак краєвим комендантом словацьких й карпато-українських військових частин чехословацької армії в Кошицях. Прхала є любимчиком Бенеша.

Це іменування викликало між нами величезну констернацію.

17-го січня 1939

Сьогодні в Хусті відбулися величезні демонстраційні збори проти іменування міністром чеха, генерала Прхали. Досить було одної летючки, і збіглось більше як сім тисяч учасників, щоб запротестувати проти нечуваної чеської сваволі.

Це поступування Праги обурило ціле українське населення Карпатської України. Чеським нейтралістам ще не було досить науки, Берани і Заїці за всяку ціну хотіли перефорсувати знову русотяпа Бачинського або мадярона Коссея. Коли одначе завдяки рішучості Української Національної Ради цих чехофілів, героїв зрадницького мадяронсько-русотяпського напрямку, не вдалося посадити на міністерське крісло, празький уряд пішов на провокацію.

Заалярмоване громадянство заповнило цілу площу перед Січовою Гостинницею, і з балкона промовляли ми до нього. Федір Ревай і я виступили надзвичайно гостро:

— Двадцять років терпіли ми тут чехів, —сказав Ревай, — і хотіли з ними вийти по-доброму й надалі. Тепер бачимо, що ми зробили зле, треба було показати український кулак, так, як показали словаки, нагнавши панів чехів додому. Нашу доброту Прага вважала слабістю...

Бращайко, Клемпуш, Роман, Кедюлич й інші виступили від Української Національної Ради, від "Січі" й ін. А я в своїй промові підкреслив, що Прхала не тільки чех, але й русотяп, його жінка родовита москалька і в своїх салонах в Ужгороді роками гостила русотяпсько-мадяронську "сметанку".

Народ обурювався, учасників зборів ледве можна було здержати. Часто переривали речників словами якнайбільшого протесту і скандуванням: "Геть міністра чеха!", "Україна — українцям!". "Смерть ворогам нашого народу!" А навіть вигукували: "Геть з чехами!" Тут по-перш почули ми голосні вимоги народу і то цілком оправдані: "Січі зброю, Січі зброю!"

Демонстраційний похід рушив вулицями, співаючи українські пісні, і вже темнілось, як прибули під будинок уряду. На балконі з’явився прем’єр Волошин, міністр Ревай й інші, а д-р Михайло Бращайко запитав учасників, чи після цих подій і протестів може прийти Прхала в Карпатську Україну?

— Ні, ніколи! — звучала відповідь.

Прем’єр Волошин у своїй промові до народу заявив:

— В моєму житті багато прикростей мені заподіяно, але такої перфідії, як тепер з іменуванням міністра-чеха, я ще не пережив...

Збори ухвалили резолюцію, в якій Національна Рада заявляє, що не тільки перед празькою владою, але й перед цілим світом, а головне перед українською суспільністю, своїх прав добровільно не зречеться. Збори домагаються негайного усунення всіх чеських урядовців з Карпатської України на взір словацький і вимагають зліквідування чеської меншини.

Крім того, Національна Рада заслала також телеграми з протестом празькій владі і всім її міністрам.

Чимало зборів перевели ми за останніх шість місяців, але ні одні цим не могли рівнятись.

А чехи аж тепер дістали "роги". Вже не тільки дивились на нас "вовком", але по вулицях провокували, були випадки, що зірвали дівчатам наші відзнаки, і навіть один наш прапор. Всі як один понавішували собі чеські кокарди, навіть чеські вояки, що є проти припису, бо вояк не сміє політикувати. Інсценізували по вулицях бійки, виступи, лайки, і дуже мало бракувало до того, щоб величезне напруження не вибухло кривавими сутичками. Січовикам можна завдячувати, що до того не дійшло. Просто прийшлося здержувати нашу публіку, інакше була б маса роздавила чехів, з якими зустрілась.

18-го січня 1939

Вчора, зараз із зборів, поїхав Федір Ревай до Братислави, де разом з іншими в імені Української Центральної Народної Ради усно й писемно запротестує в голови міністрів Берана проти іменування генерала Прхали третім міністром Карпатської України. Там зустрінуться наші делегати з ним на першому засіданні словацького сойму.

А в Хусті чехи провокують дальше, перед веде їх преса. За вчорашні наші демонстраційні збори військові шофери вантажних авт застрайкували... (Такого ще ніхто не чув, щоб військо страйкувало, це тільки в чехів можливо!) Вантажні самоходи —це тепер наша залізниця. Але нехай собі страйкують, чеський товар возять сюди, а не наш.

Українська Центральна Національна Рада відбула засідання і якнайгостріше запротестувала в Президента Республіки. Чи це поможе, не знаємо. Знаємо тільки одно, що чехи поводяться неможливо. З нами особисто, які так радикально вчора виступили на зборах проти Прхали, перервали чехи знайомства і вже не здоровкаються... Ми, значить, образили міністра, члена влади.

Говоримо: "Чи відкличе його Прага?" Не відкличе, хіба ж він сам подасться в димісію, але цього він не зробить. Він честолюбний, знаємо його з Ужгорода.

Наш уряд і вся Центральна Національна Рада день і ніч в перманенції. Та найкращу відповідь дав наш уряд на це насильство тим, що виписав вибори до Сойму Карпатської України на день 12-го лютого 1939 р. Дехто побоюється, що замало часу, але наше населення вже досить підготоване. Вибори переведемо тільки з одною українською листою.

Що буде, як програємо? Ні, то неможливо! Шістдесят, а може, й сімдесят відсотків голосів безперечно здобудемо, числячи наші сили. Але, може, здобудемо й більше, бо ті, що ще колись вірили Фенцикові й Бродієві, аж тепер побачили, що вони зрадники, що вони продали їх... мадярам. Ті всі будуть у нас, неодмінно підуть з нами, і тому виборів нема що боятись.

Кандидатські листи треба внести найпізніше до полудня 22-го січня. Головою виборчої комісії назначено старшого комісара політ. упр. Петра Калинюка.

19-го січня 1939

Наші чинники дорадились, що мусимо оснувати партію. Національну Раду мусимо залишити такою, якою була дотепер — надпартійною. Вона й надалі буде тим найвищим всенаціональним форумом, як була досі. Міністр Ревай вже давно носився з думкою оснування партії. Статути вже готові.

Міністерство внутрішніх справ цю партію вже й зареєструвало і дозволило оснувати під назвою: Українське Національне Об’єднання, скорочено: УНО.

Проти іменування міністра чеха ціла Карпатська Україна протестує далі. На провінції щодня відбуваються гучні збори. Сьогодні, наприклад, свято Водосвяття, але українське населення замість іти "на Йордан", іде на збори протестувати проти порушення народних прав.

Голосять телефонічно про масові збори в Бичкові — (10 000 учасників), в Тересві (6000), в Драгові (3000), в Рахові (8000), в Ясіню (12 000), в Богдані (7000), в Квасах (4000) і в цілому ряді інших місцевостей, а мотто протестаційних зборів: "Прхали не знаємо і не хочемо знати!", "Чех міністром Карпатської України не буде!"

Чеська преса, підсилена іменуванням міністра чеха, знову починає брехати, наче скажені собаки.

Сполудні чеські шовіністи ходять по вулицях, провокують та очікують генерала Прхалу, якого безправно, в провокативний спосіб накинула Прага Карпатській Україні за міністра. Чехи поначіплювали собі чеські кокарди з трикольором, від самого полудня ходять по вулицях, купчаться, радяться, сміються, іронізують, а навіть накидуються на українців. Біля пошти напали на двох наших хлопців і на кров побили...

Понад вечір прибув до Хуста генерал Прхала і то... в супроводі панцирних авт зі скорострілами... Один броневик спереду, другий ззаду провожають його самохід.

Гарний мені міністр, що мусить мати охорону свого життя, аж настільки!

[...]

Генерал Прхала ночує в будинку військової окружної команди під охороною танків та броньовиків.

20-го січня 1939

Раннім потягом прибуло з Гуцульщини біля вісімдесят ясінських січовиків стерегти уряд. Це більш для демонстрації (а скорше для декорації), ніж для оборони.

Десь около десятої години перед полуднем зателефонували з військової команди, що до будинку уряду приїде генерал Прхала. Це для візити — думаємо собі.

Незадовго наблизився самохід, дивно, без панцирників, але в супроводі кількох офіцерів. Перед головним входом стояла з двох боків мальовнича гуцульська почесна сторожа, а тісно перед дверима січовики в уніформі, озброєні револьверами. Прхала увійшов, гуцули здоровили його своїми топірцями, а січовики піднесенням руки. Він видивився на нас, бо деяких пізнавав ще з Ужгорода, як, наприклад, мене.

Члени нашого уряду, прем’єр Волошин і міністр Ревай, вже були всередині, приготовані, що мають сказати. Наш уряд прийняв Прхалу не як міністра, але як генерала федеративної армії. Прем’єр Волошин привітав його, титулуючи тільки генералом, відтак передав йому листа для голови міністрів Берана і ще й словами генералові вияснив, що він мусить зрозуміти, що серед даних обставин співпраця з ним, як з міністром, не є можлива. Він є чужинцем для нашого народу і не тільки що не є членом нашої нації, але й мови нашої не знає, не знає й місцевих обставин, отже, не може бути міністром.

Генерал Прхала відповів, що й він сам не сподівався таких труднощів, які тут зустрів, але на нього цю місію накинули. Вертається назад до Праги і скаже Беранові, щоб його звільнив.

Поведінка і слова генерала робили враження, що іменували його проти його волі. Дійсно, він уночі вернувся до Праги.

21-го січня 1939

Наша партія готовиться до виборів, приготовляє листу. До кандидатської листи хочемо втягнути й національні меншини, навіть румунів, хоч тут їх ледве сім тисяч душ.

В уряді на коридорі зустрічаю тячівського титулярного реформатського єпископа їжака. Входимо до моєї канцелярії і, вміючи добре по-мадярськи, пробую намовляти його і я, щоб кандидував на нашій листі. Хочемо, щоб і мадяри були заступлені в нашому Соймі. (Після віденського арбітражу зісталося їх щось понад двадцять тисяч).

Але їжак відмовляється, заявляє, що мадяри хочуть з українцями співпрацювати тільки на господарському полі.

Роблю єпископові ще якусь прислугу (виклопочую для нього якийсь дозвіл), і ми, як знайомі, сердечно прощаємось.

Значить: обійдемося без мадярів. Певно з Будапешта їм заборонено.

Міністр Ревай запросив мене від полудня до себе, жартує, я зразу бачу, що щось від мене хоче. (Його натуру тільки ми знаємо, що стоїмо ближче до нього. Він жартом і своєю тактовною поведінкою так вас обкрутить, що нема можливості йому протистати, або відмовити). Заявляє мені, що потрібно деяких впливових осіб взяти на кандидатську листу, і тому одною з тих жертв, що, мають бути викреслені із дотеперішньої, вже ухваленої листи, мушу бути і я...

Так мені жалко, що не попаду до першого, історичного сойму, просто душа болить! Хто то українство будував, як не ми? Моя книжка ("Шляхом терновим") першою була, що вийшла фонетикою в Карпатській Україні ще 1924 року. Ще ані комуністи не перейшли були на фонетику, а я вже за неї розпинався... Мені здається, що це трохи несправедливо...

Ну, що ж... Коли є ще більш заслужені люди, то я уступаю. Почавши від жовтня минулого року я виголосив сотні промов, зорганізував масу осередків, заложив у сорок двох селах місцеві Національні Ради, а ось тепер приходять люди, цілком сірі, невідомі, і задля родинних зв’язків я маю уступити... Болить мене... страшно мене болить, але я про це не говорю. Я ніколи ліктями не пробивав собі дороги, не тиснув збоку, за мене ніхто не інтервеніював. Побачить хто мене, то добре, а ні, то я не пхався.

Пан міністр Ревай не був би Реваєм, коли б не вмів людину заспокоїти. Його слова — гейби якийсь бальзам, пливуть неначе з медом. Він заявив, що далеко важніше призначення має для мене в новооснованій партії: маю бути редактором і перебрати шеф-редакторство щоденника "Нова Свобода".

Іншої ради не було, і я погодився. Як видно, я є для праці, я маю бути тим волом, що вічно тягне ярмо, а синекюри для інших...

Приготовляємось до великої маніфестації, що заповідається величавою, і вона вже розпочалась сьогодні ввечері.

22-го січня 1939

Від самого ранку поїзд за поїздом вбігає, українське населення спішить до столиці на маніфестації. Довжезний ряд селянських возів з близької околиці, вантажні самоходи з дальших сіл, а поїзди з найдальших закутин привозять учасників. Тисячі возів, роверів, авт заповнили бічні вулиці. Сотні, ба тисячі синьо-жовтих прапорів по вулицях, ці дві барви сьогодні домінують. Уніформи, народні одяги з різних околиць по хустських вулицях маком цвітуть. Зразу можна розрізнити з одягу: Гуцульщина, Хустщина, Волівщина, Севлющина і т. д. Навіть із далекої Ужанщини та Середнянщини людей повно. Це ж річниця української соборності, велике свято! Під синьожовтими прапорами маршують із різних напрямків, найбільше від станції, з піснями на устах. Волівщина заступлена сильно; саме тільки Волове послало аж трьома величезними вантажними автами своїх заступників, щось біля двісті людей.

Десята година. Перед катедралею на величезній площі тісно. Біля тридцять тисяч учасників зійшлося з цілої Карпатської України. Це найбільші збори, які я під цими зеленими Карпатами бачив за останнє двадцятиріччя. Колись просвітянські збори в Ужгороді були справді величавими, але сьогоднішні збори — рекорд!

Яка шкода, що наших міністрів немає в Хусті. Було б бажаним, щоб і вони були присутніми, бодай показатися такій імпозантній масі. Але нам приобіцяли, що вони на час повернуться. Через те навмисно і протягаємо.

Десь біля одинадцятої години після Богослужби сформувався величезний похід, замаяли сотні рідних прапорів, і ми перейшли з площі Волошина на головну вулицю. Оркестри заграли українські походові пісні. Старинний хустський замок ще не бачив такого величавого всенародного здвигу! Під звуки маршових пісень легко маршувати; радість, утіха і якась невимовна гордість підносить душу. [...]

Три години тривав похід вулицями нашої столиці, і аж біля чотирнадцятої години розпочались святочні збори на площі. Вже речники промовляли з півтора години, як з’явився прем’єр Волошин, що якраз прибув з подібних зборів у Білках. Від його супроводу довідуюся, що в Білках було також вище 11 000 учасників та що маніфестаційні збори відбулися так само величаво, хіба ж із тою різницею, що на хустських маніфестаціях не вимовилось ні одного разу ім’я Прхали, щоб не забруднити достойність соборницького свята... А в Білках маніфестації перетворилися в протипрхалівські демонстрації. Учасники вигукували: "Геть з чехом міністром, хочемо міністраукраїнця!"

Вже кінчалися збори, як влетіло авто міністра Ревая, що повернувся із великих маніфестаційних зборів у Сваляві. Це колишня твердиня фенциківщини, тепер, ось, часи змінилися, і святкує і Свалява з нами.

Ледве закрили збори, як волівські вантажні авто поспішають назад у дорогу, бо ізяни можуть в темноті наробити якоїсь несподіванки.

Іза, єдина І за, як виродок з-поміж інших українських сіл, робить якийсь чудернацький спротив. Зранку спиняли по дорозі маршуючих, прийшли чутки, що напали на Горівчан, постала між ними бійка, було кілька побитих на обидвох сторонах. Селяни з Нанкова, що взяли напрям на Ізу, мусили вертатися полями, а інші, слабші групи, приневолені були обходити це гадюче гніздо.

Ще ми не встигли сісти до столу, щоб щось закусити, бо від рана нічого не їли, як прийшли тривожні вісті, що волівські вантажні авто лежать у ровах, учасники маніфестаційних зборів побиті на жах, а навіть є мертві...

Біжу на команду жандармерії, звідки вислано поготівлю. З різних джерел довідуюся, що чехами збаламучені ізяни зробили напад на вантажні самоходи. Чеські і чехофільські агітатори ще вчора розагітували Ізу, збирались навіть на демонстрації до Хуста, щоб гучно привітати "русскаво генерала Прхалу". Хочу конче знати, хто вбитий і хто ранений, бо на тих автах і мої рідні брати... Опісля привозять до лічниці раненого Тарковича, брата колеги-редактора, що стратив око... Мертвих нема, але ранених багато, бо вулична бійка тривала довго.

Комендант ізької жандармерії, чех, знав про напад, а навіть є підозріння, що він сам і приготовив. Бо звідки могли мати напасники ручні гранати? Коменданта наша влада зараз і суспендувала і вислала туди слідчу комісію.

Ще не встиг занотувати напад в Ізі, а вже довідуюся про новий злочин чеської сваволі. В Королеві над Тисою чеські жандарми напали на січовиків.

Десь перед тижнем головна команда "Січі" організувала в Королеві новий гарнізон січовиків, біля півсотні люда. Вишколом і командою повірила поручника Свободу.

Перед кількома днями настало одне "непорозуміння" між жандармерією і січовиками. Жандарми супроти українських січовиків поводяться в безличний, агресивний спосіб, а цієї ночі прийшло до зудару.

Як відомо, на пограниччя нападають мадярські терористи, то ж команда гарнізону понаставляла стійки. Вночі ті стійки комендант січовиків поручник Свобода пішов сконтролювати, тим більше, бо розпочалась стрілянина. Свобода думав, що стріляють мадяри, а виявилося, що кілька стрілів на січовиків дали самі місцеві чеські жандарми.

Між комендантом січовиків та жандармською розвідкою прийшло до сварки, поручника Свободу жандарми почали бити і хотіли його арештувати, але на поміч своєму комендантові прийшли січовики, щоб оборонити перед брутальними побоями та арештуванням. Чеські жандарми почали стріляти з кулеметів, а вислід: два тяжко ранені січовики.

[...]

Деякі наші панове, особливо з галицької і наддніпрянської еміграції, що поженилися з чешками, проповідують можливість співпраці з чехами. Так ось тут маєте вашу співпрацю! Чехи були і є запеклі вороги українства. На українську автономну державність вони добровільно не погодяться, хіба ж тоді, коли їм кріси вирвемо із рук!

Тяжко ранених січовиків відвезено до лічниці, але коменданта гарнізону, поручника Свободу чеські жандарми таки арештували і відвели до Хуста в тюрму.

Розслідження розпочато негайно. Суспендовано коменданта жандармської станції (на жаль, тільки суспендовано! Покарають його хіба ж тим, що замість до криміналу, дадуть його в найгіршому випадку до диспозиції Праги...).

На коменданта жандармерії в Королеві призначено нашого жандарма, гуцула Шорбея, якого чехи за його українство із жандармського стану перед роками прогнали.

Події в Королеві та Ізі нас сильно турбують. Чехи дотепер демонстрували кокардами, а тепер, здається, перейшли в наступ. Просто, в нашій державі проти нас провадять і організують напади! Нині-завтра вже вулицею не можна буде перейти перед нападами. Прхаліада розвивається буйно, шалено.

На січовиків чехи дивляться з найбільшою ненавистю. Не маємо, на жаль, ні зброї, ні уніформи, все ж таки "Карпатська Січ" є червоним полотном в їх очах. Без січовиків була б наша влада вповні віддана на їхню ласку й неласку.

Чехи всі однакі. На шпальтах нашої преси появляються лояльні проголошення чеських кар’єристів (і вони думають, що ми їм повіримо!), а тим часом, як я сам бачив і чув на власні вуха, на вулиці підбурюють проти нас чеську воячню.

23-го січня 1939

За бійку в Ізі та за інцидент у Королеві летить краєвий комендант жандармерії, полковник Віт, хоч він був одним з тих чехів, що справді хотіли бути лояльними.

Радникові Павлюхові робимо закид. Колись ми на нього покладали великі надії, але він показався гіршим бюрократом, як були чехи. Ніяк не можна його переконати, що звичайний гуцульський підстаршина, який відбув військову службу, буде ліпшим сторожем порядку, як чеський жандармський стражмістр, що наочно саботує. Павлюх твердить, що чеських жандармів не можна змінити, бо буде анархія... А ось чеські жандарми спричинюють нам напади, як, наприклад, в Ізі, агітують явно, служби своєї не виконують, але за те беруть високі платні. Але дурні параграфогризи цього не бачать! Той гуцул задоволиться половиною тієї платні, може, й не буде таким "фахівцем" (пізніше він виробиться), але буде відданий рідній справі на сто відсотків. Коли чехи творили свою державу, з коминярів наробили старшин, писарі ставали радниками, фабрикували "фахівців" на швидке копито, але не задовольнялись чужинцями... То тільки нашим параграфогризам потрібні тільки "курси" та чорт зна, які дипломи, а тут горить!

Нарікаєте, що не маєте досить фахівців, жандармських, поліційних і військових старшин, своїх державних урядовців та інших, а їх можете мати протягом одного тижня, тільки треба хотіти. Треба стягнути українську еміграцію, зразу маєте людей. Кажете: не мають державного громадянства? Держава у ваших руках, треба їм те громадянство надати, коли так в’яжетесь до параграфів! Ми жодної різниці між українцями не знаємо, нема емігрантів, тільки є українці!

Ще й іншим способом можете мати масу службовців: замкніть школи на кілька місяців або їх зредукуйте чи збийте дві в одну, а надвишку учительства так і пішліть до державних урядів. Але до цього треба смільчаків, а не бюрократів та параграфогризів, що чіпаються до кожної літери закону! До законів придержуйтеся в мирні часи, а не в революції!

Під цим оглядом люблю Юрка Білея, директора поліції. Перед кількома днями, як прхаліада розвинулася до найбільшого ступеня, коли була небезпека, що чехи накинуться на нас, він видав біля п’ятдесят крісів із дирекції поліції січовикам. Грубий чех, шеф одного з відділів, поліційний майор, на ім’я, здається, Цімпріх, з поліційним радником д-ром Флеком накинулись на нього:

— Пане ржедітелі, як сі то пржедставуєте, ві йсте відалі нашу збрань...

— Це моя справа, як поліційний директор, я за те відповідаю, — сказав директор Білей, а закінченням було те, що вчора з поліційного персоналу 75 чехів летить, даємо їх до диспозиції Праги... Замість них зразу взяв Білей 42-ох наших січовиків, озброїв і вони, як помічна поліція, виконують службу першорядно.

Вчора в годині 12-ій минув реченець, коли мали партії предложити свої кандидатські листи. Принесли одну листу "Подкарпатских русинов", що виготовила кліка Бачинського та Коссея, але своєчасно не зложили вони законом приписану кавцію на друки. Крім того, оголошені уповноважені (Дрбал, Волощук й ін.) не знали про те, що їх русотяпи взяли на свою листу. До того, група людей не може внести листи, бо закон знає тільки партію, а партії всі розпущені.

Нову партію ці панове ще не заснували. І так їхньої листи ми не прийняли.

Цікаво вийшло з кавцією групки цих політикантів: дали шість тисяч корон якомусь чолов’язі (колишній секретар аграрної партії, інакше бідолаха, повна хата дітей), що може зроду не бачив стільки грошей вкупі. З утіхи порядно впився, по дорозі загуляв з радості, ідучи до владного будинку на вулиці розпочав бійку, і його відвели у поліцію. Та поки списали протокол, поки виправдався і все те виявилося, що він посланець "русских" із важним призначенням, минув реченець зложення кавції, і він прибув до виборчого комісара кілька годин спізнено.

Принесли два чехи також і іншу листу, що її зложили в Ізі, але спізнились. Панове роблять собі просто комедії, щоб ворожа пропаганда мала причину нападати. Бо чей же серйозно цих "кандидатам лист" брати не можна.

Колись я думав, що наші русотяпи є люди ідейні, а виходить, що то самі авантюрники, кар’єристи, а навіть донощики. Гурток передових "русских" передучора мав недозволені збори, які скликав Коссей та рахівський Штефан на наради. І хоч там було ледве двадцять людей, самих "вибраних", дирекція поліції своєчасно довідалася про ті збори. Просто прийшли "русскіе" і за посади, за гроші продали своїх однодумців... Фе, аж несмачно!

Панове якраз засідали, як до зали вдерлася поліція і панів русотяпів зловила за ковнір. Між ними був і Драгула, отой старий ворог українства, але наші, замість викрутити йому карк, задовольняються дурним проголошенням. Потримали трохи у поліції і пустили. Єдиного Коссея на помешканні, він каже, ще інтернували — та це інтернування таке, що він може ходити на пошту сам і надавати проти нашої влади телеграми до Праги... Не є це інтернування, але скорше січова охорона його хати, щоби саме населення не покінчило з цим зрадником.

Коссей показався боягузом. Від одного січовика нехотячи з кишені випав револьвер на землю, а Коссей так перелякався, що зблід, впав навколішки і просив, благав, щоб не застрілили...

— Ніхто на те й не думає, не потрібно нам вашого життя... Але темницю заслужили б, пане после! — відповів січовик. Та волос з голови Коссейові не впав, хоч поповнює зраду.

24-го січня 1939

Сьогодні на помешканні прем’єра Волошина в колишній хаті Куртяка іменований провід нової партії Українського Національного Об’єднання. Прем’єр, як голова найвищого всенаціонального форуму Української Національної Ради, перечитав і видав декрети функціонерам і всі ми відтак, за словами міністра Ревая, зложили присягу до рук предсідника Національної Ради, прем’єра Волошина.

Провід партії такий:

Голова партії УНО: Федір Ревай;

Заступник голови: Михайло Тулик;

Генеральний секретар: Андрій Ворон;

Секретар: Іван Рогач; Редактор: Василь Ґренджа-Донський;

Референт пропаганди: Д-р Володимир Комаринський;

Контролери: Микола Бабота та д-р Микола Бандусяк;

Члени проводу: Августин Штефан, д-р Михайло Бращайко, Ірина Невицька, Д-р Степан Росоха, інспектор Юрій Пазуханич, д-р Микола Долинай, Степан Клочурак, о. Василь Лар, Дмитро Німчук, Михайло Марущак, о. Дмитро Попович, Іван Клемпуш, д-р М. Гупаловський.

На дальшому засіданні доручено мені обняти редагування щоденника. Я, властиво, мав на думці видавати ілюстрований журнал "Карпатська Україна", готовився до випуску першого числа, зібрав цікаві образки і замовив кліше, але мусив погодитися з бажанням пана міністра Ревая, перепустити цю назву і дозвіл на заснування селянського часопису.

25-го січня 1939

Перебравши редакцію, прошу інж. С. Довгаля, дотеперішнього технічного редактора, щоб зостався, але він за жодну ціну не погоджується. Ну, що ж, приневолені ми обійтись без нього, хоч справді я дуже хотів би, щоб він залишився, але не дається намовити.

Роблю маленьку реорганізацію, нав’язую порваний контакт з організацією "Січ", а навіть дістаю з "Січі" ще двох молодих співпрацівників і засукуємо рукави — працюємо.

Партія УНО випускає заклики, скорше накази. В перші два дні зголосилося до партії біля п’ять тисяч людей. Готовиться до виборів. Приємно почути, що посли не будуть мати жодної платні, а буде це почесна функція, за зворотом готових видатків та дієт у дні засідання.

Запросив мене надрадник д-р Павлюх до своєї канцелярії (він повірений веденням міністерства внутрішніх справ). Просить від мене інформації за колишнього мого шефа, директора Баку, що має стати краєвим комендантом жандармерії.

Я остовпів. Може, ніхто так не знає пана Баку як я, що з ним працював точно чотирнадцять років в одній канцелярії. Директор Бака уважається, так би мовити, зятем пана прем’єра Волошина. Панство Волошинів не мало дітей, то ж і взяли вони на виховання дівчинку-похресницю, донечку о. Фленька, Магдалину. Директор Вака був капітаном чехословацької армії, відіграв деяку роль в 1918 році (був першим, що замаршував із чеським військом до Ужгорода), познайомився з панною Магдою і одружився. Залишив військо і став директором асекураційного товариства "Бескид", інституції, яка своє існування може завдячувати виключно нинішньому прем’єрові Волошинові.

Директора Баку я знаю як запеклого чеського шовініста, прихильника централізму. Правда, він заївся був із легіонерами, мусив покинути військо і трохи нарікав не так на режим, як на саму привілейовану касту легіонерів, але інакше був він один з найбільших чеських шовіністів, хоч відкрито і не виступав вже через Волошина. Але за те всю злість виливав на мене, що, як його бухгалтер, був підкинений під ласку й неласку. Я не можу навіть описати, як ця людина мене, свідомого українця, їла протягом тих довгих років! Та не через мою працю, бо моїм фаховим знанням всі мої попередні шефи були задоволені, але сильно ненавидів мене як безкомпромісового українця. Ненавидів він не тільки мене, але й найбільшого свого добродія, Волошина, якому може завдячувати свій маєток, свою кар’єру (бо він вояк а не фахівець), побираючи і по дві платні нараз. Критикував він Волошина ганебними словами, я не міг слухати, як він ображає, як він ганить культурну, а особливо політичну діяльність Волошина, не раз підло, брутально, словами військового зупака. Не раз хотілось мені піти і оповісти все те найбільше ображеній нашій великій людині.

Коли Волошин записав свій ужгородський поверховий будинок сиротинцеві "Свята Родина", директор Вака, у своїй запеклості чеського егоїста, критикував поступовання Волошина немилосердними словами, що просто описати гидко. Не міг йому простити, що не подарував йому будинок.

Та найбільше обурили мене слова Ваки під час похорону пані Волошинової. Вака тоді назвав Волошина, цього найбільшого сина нашого карпатського народу, ненормальним, а також ненормальною і всю Волошинівську рідню.

Цього я не міг стерпіти і пішов до хати директора Волошина, щоб йому про все розказати. Вже хотів рота розняти, як почув, якими гарними словами вихваляє Волошин директора Баку. 1 я тоді замовк. Пригадав собі приповідку: "Не пхай пальці у двері..." "коли два брати б’ються — не мішайся туди, вони помиряться, а ти залишишся ворогом...", можуть бути політичні справи, що з ними вони не погоджуються, але... рідня є ріднею.

Впродовж чотирнадцятьох років скаржився я на Баку у Волошина тільки один раз, коли справді він мені так допік, що я вже думав про самогубство.

Ваки ніхто на світі не любив, не любив його ні один українець, і ми всі страшно дивувались, як то можливо, що цю, до безконечности фальшиву людину міг любити такий знаменитий психолог, як директор Волошин.

Вака мав одну добру рису і в тім відрізнявся від інших чехів: хоч сам був грошолюбом, щодо чужих грошей був надзвичайно точним, каси мав різні та всі мав у порядку, все було зазначено до найменших деталей. Він був людиною, що, будучи на чолі інституції, заробити не вмів, але затримати сотик — так. До безкрайності ощадний. Ми, урядовці, навіть олівці купували за свої гроші. Він був майстром педантерії, за найменшу дрібницю гриз не тільки нас, але й свою родину, а навіть самого себе. Велике довір’я у Волошина здобув собі тим, що був проти всякої інвестиції. Були плани купувати кам’яницю, оснувати різні підприємства, а він завжди був проти, тримав гроші в банку. Інституція мала до півтора мільйона самої готівки у банках. Інституції згодом попровалювались, доба не була пригожа на інвестиції, отже, виправдала директора Баку. 1 саме через це мав до нього Волошин довір’я.

Але при тому був таким україножером, що на саме тільки слово "українець" червонів, наче буряк, розпалювався. Але це йому не зашкодило, щоб грати подвійну роль: перед нами — україножера, а перед Волошином — великого прихильника українців.

Може, мені хто не повірить, але нехай спитається якраз надрадника Павлюха, який в краєвому уряді в Ужгороді сам бачив проти мене писемний донос директора Ваки. Заскаржив мене в уряді, що я є проти чехів та що проваджу українську іреденту...

Ми боремось за те, щоб жандармерія попалася до українських рук, а тут нещасна протекція, і родинні впливи доводять до того, що шефом української безпеки має стати україножер! Одного чеха прогнали, а другого беруть... Тоді нехай був би залишився полковник Віт, що був першорядним фахівцем!

Надрадник Павлюх і сам є проти Ваки. Але ж його форсують великі впливові особи, хто тоді посміє проти Ваки сказати хоч одне слово?

— Я посмію, — відповів я радникові Павлюхові. Пішов і на засіданні УНО все те повторив судді — д-рові Дуткові, сестрінкові пана прем’єра. Навіть просив його, нехай поговорить і переконає пана прем’єра, що буде нещастям повірити Вакові ведення жандармерії. Жандармів-чехів хочемо замінити нашими, а тут тобі будуть найбільші перешкоди від самої голови.

Д-р Дутка до пана прем’єра стояв найближче, там мешкав, там харчувався. Але чи він говорив про те з паном прем’єром — не знаю. Фактом є, що Вака дістав підвищення, з капітана скочив на підполковника і обняв краєву команду "української" жандармерії...

26-го січня 1939

Набігають телеграфічні і писемні протести від українців цілого світу проти іменування третім міністром чеха генерала Прхалу. Наша провінція буриться. Ані чути не хочуть про Прхалу. Це нашому урядові додає сили провадити боротьбу далі.

Але й вороги не сплять. Русотяпи знайшли собі в Прхалі нову опору. Політичні партії ми розпустили, але мадяроно-русотяпи політикують далі в читальнях "Общества Духновича".

Великі надії покладаємо на протести за границею. Чеська преса обурена тим, що Національна Рада послала телеграфічний протест за кордон. "А-Зет" пише: "Билі учінені покуси прженест туто вец на мезінародні форум але тито покуси се нездаржілі" (були спроби перенести цю справу на міжнародний форум, але ці спроби не вдалися).

Міністерство внутрішніх справ повне ворожого елемента. Майже всі референти, шефи відділів, а навіть секретарки — це запеклі русотяпи, мадярони, україножери. А всю ту зграю терпить наш віцеміністр Павлюх. Питаємось, як то можливо, що не повикидає ворогів із такого важного міністерства? Але Павлюх є тієї думки, що в міністерстві є вони бодай "під оком".

— А позбутися їх не можна? — питаємо.

— На жаль, ні, є вони дефінітивними урядовцями... врешті, що скаже світ?...

— Ні, коли ви маєте такі аргументи,то терпіть їх. Але ж вони явно саботують, не полагоджують прохання, українцям не хочуть видати навіть ті громадянства, що були їм уділені колись самою Прагою.

— Мені здається, що коли наша державність провалиться, то один з її гробокопателів буде надрадник Павлюх... є він добрий українець і адміністратор, кажуть, непоганий... та він не революціонер. Дав йому Господь розум, але скоротив на іншому боці: уділив йому дуже малу порцію смілості і цивільної відваги.

27-го січня 1939

Кандидатська листа вже відома. Складається вона з таких осіб:

1. Августин Волошин, прем’єр-міністр, Хуст;

2. Юліян Ревай, міністр, Хуст;

3. Д-р Юлій Бращайко, адвокат, Хуст;

4. Д-р Михайло Бращайко, публічний нотар, Хуст;

5. Іван Грига, господар, Великі Верецькі;

6. о. Адальберт Довбак, духівник, Ізки;

7. Д-р Микола Долинай, лікар, Хуст;

8. Д-р Мілош Дрбал, адвокат, Хуст (за чехів);

9. Д-р Августин Дутка, суддя, Хуст;

10. Іван Ігнатко, господар, Білки;

11. Д-р Володимир Комаринський, адвокат, Хуст;

12. Іван Качала, залізничник, Перечин;

13. Василь Клемпуш, торговець, Ясіня;

14. Степан Клочурак, урядовець, Хуст;

15. Василь Лацанич, учитель, Великий Березний;

16. Микола Мандзюк, учитель, Севлюш;

17. Михайло Марушак, господар, Великий Бичків;

18. Інж. Леонід Романюк, урядовець, Хуст;

19. Грігоріє Мойш, намісник, Біла Церков (за румунів);

20. Дмитро Німчук, директор, Хуст;

21. Інж. Ернест Ольдофреді, Хуст (за німців);

22. Юрій Пазуханич, інспектор, Хуст;

23. Іван Перевузник, господар, Середнє;

24. Петро Попович, господар, Великі Лучки;

25. Федір Ревай, директор друкарні, Хуст;

26. Д-р Микола Різдорфер, лікар, Свалява;

27. Д-р Степан Росоха, урядовець, Хуст;

28. о. Юрій Станинець, парох, Вонігово;

29. Василь Шобей, господар, Вільхівці;

30. Августин Штефан, начальник міністерства шкільництва, Хуст;

31 о. Кирило Феделеш, катехит, Білки;

32. Михайло Тулик, редактор, Хуст.

Ось перед нами список майбутніх послів Сойму Карпатської України. Всі вони будуть вибрані, бо тільки ця одна партія іде до виборів. Є це люди чесні, патріоти і, безперечно, є з них велика більшість дуже заслужених. Але всупереч усьому тому, цей вибір людей досить нещасливий. Коли б сказав це я, то можна б мене підозрівати в необ’єктивності через те, що мене нема між ними. Але твердять це люди такі, що є на листі кандидатів. Як видно, вибір цей ішов нашвидко, поспіхом, хоч його кілька разів змінювали. Бралось огляд на приятельство, на рідню, на кума чи свата, а це завжди було нашим нещастям. Можна сказати, що дві колишні партії — клерикальна і соціал-демократична — досить гарно там заступлені.

Але слабо заступлені тут наші молоді націоналісти, а вже хто, як не вони, допомогли вибудувати нашу державність.

[...]

На перший погляд б’є в вічі, що з-поміж 32-ох послів є там аж п’ять греко-католицьких священиків, а нема ані одного православного, тоді, коли майже третина цілого населення є православна. А більш як половина всіх православних — це ж свідомі українці. Як вони думають притягнути православних до урни?

Навіщо треба було брати на листу такого о. Довбака? Хто за нього чув дотепер? Або такий Качала... або Шобей... або Попович... цим не хочу сказати, що селян не треба було брати, але оминулось справді таких, що могли потягнути цілу околицю, а взялося людей й меншого калібру. Хіба ж не було відоміших і більше заслужених?

Майбутній Сойм має розв’язати чимало питань, має ухвалити низку конче потрібних законів політичного, культурного, фінансового і господарського характеру — а нема тут спеціалістів.

Громаду актуальних питань, як ревізію і остаточне переведення тієї земельної реформи, що вже від двадцятьох років тягнеться, підвищення рівня скотарства, раціоналізацію польового господарства, лісової економії, будування доріг, усунення культурних недостатків, фінансові вимоги супроти федерації і різні-прерізні фахові справи прийдеться не тільки обговорювати, але й рішати. А не буде тут не то що порядної комісії, але не знайдеться навіть один фаховий референт між панами послами. Але зате вчительство (якого є всього-навсього біля двох тисяч на півмільйона населення) заступлено аж шістьома послами!

А вже просто гріх, що не взято на листу бодай одного пряшівчанина, що, хоч мав би громадянство Карпатської України, міг би репрезентувати наших українців на Словаччині, числом до двісті тисяч душ, які душею тягнуть до нас, хочуть (як не тепер, то колись) належати до Карпатської України.

Припустім, що не дивилися ані на професії, на релігії, ані на політичні групи, тільки на особи відповідно до заслуг. Але тоді забули про одну віддану людину світлого характеру і величезних заслуг, а то про інспектора Гриця з Берегова, що тепер мешкає в Березному. Колись зорганізував Берегівщину, а тепер на його плечах вся політично-освідомлююча праця і в Березнянщині. Його хата — це друга Національна Рада. Він міг був би заступати в Соймі і Пряшівську Україну...

Та листа вже оголошена, тепер вже нема іншої ради, як прийняти її так, як вона є.

28-го січня 1939

Шеф пропаганди д-р Комаринський наказав писати "славословія" нашим кандидатам. Я за свою бідну редакторську голову берусь, звідки маю все те написати, як я маю "кадити", не знаючи минулого більше третини кандидатів!

— Видвигнути заслуги хоч і з-під землі! — дає наказ шеф преси, що звик послуговуватись короткими словами наказів.

— А коли тих заслуг нема? — ризикую я питанням.

— А фантазія навіщо здалась? — відповідає д-р Комаринський і я починаю писати в пресі статті під назвою "Наші кандидати". З більшістю кандидатів не маю проблем, це ж старі і добре відомі борці. Нічого не приходиться перебільшувати, заслуги ті люди мають, і я починаю бути гордий на наш майбутній історичний Сойм.

29-го січня 1939

Готовимось до виборів, на агітацію маємо замало часу, всі роз’їжджаємось на провінцію. Забув про спричинену мені кривду, кидаюсь у новий вир політичної боротьби. Найрадше виїхав би на тиждень-два, але в мене щоденник на голові, це теж агітація, ще й яка!

Все ж таки, сьогодні неділя, їдемо з Федором Реваєм до Великого Березного на збори.

Дорога страшно розбита, Федір проклинає інженера Саната, начальника публічних праць у міністерстві господарства за поганий стан доріг. Але що ж він може зробити, коли тяжкі військові вантажівки все розіб’ють. Цілий кадр робітників працює, одного дня направлять, а другого дня вже видно нові ями... це шлях не для такого сильного руху як тепер, під час нашого трагічного беззалізниччя!

Хоч як ми гнали, підштуркували бідного шофера, на збори до Березного прибули майже на кінець. Не було часу ані рук помити від бруду подорожі. Просто з авта на трибуну.

Збори були надзвичайно імпозантні, провадились вони в сфері протипрхалівської бурі, але і в сфері передвиборчої агітації.

Після зборів ми зараз виїхали і пізно вночі прибули до Хуста.

А тут нова неприємна несподіванка: із суботи на неділю улаштували румуни в Марамороському Сиготі забаву, на яку запросили і заступників нашого уряду.

Воювати з цілим світом нараз не можна, досить, що б’ємося з польськими, мадярськими терористами та з чехами. З румунами живемо дружно. Єдина Румунія підтримувала нас в найтяжчі часи тим, що продавала нам бензин та нафту, а особливо кукурудзу для нашого верховинського населення. Поляки навіть мости понищили, щоб мати причину відмовити транспорт. Проти румунів ми не виказали ні одного злого слова, щоб не зачіпати та не робити собі дальших ворогів. Ставляться вони коректно, нема причини зачіпати сусіда, тим більше в ці гарячі для нас часи.

Як тоді не піти на їхню забаву? Нема причини відмовити.

Тому, що члени нашого уряду — наші міністри — були перешкоджені, послали замість себе заступників в особі шефа пропаганди д-ра Комаринського, що поїхав із дружиною, та начальника Президії Влади, старшого комісара політичної управи д-ра Миколу Лацанича.

Із забави верталися вони понад рано у великому урядовому авті. За Тячевом, на румунському боці, авто розбилось, а подорожні в страшний спосіб потовклися. Д-р Комаринський та його пані порозбивали голови так, що треба було рани зашивати. Д-р Лацанич зломив ногу у самому стегні, і мучать його незносимі болі. Як причину катастрофи подають поганий стан румунських доріг: на дорозі заломився під ними дерев’яний міст, що був підігнилий. Більш як правдоподібно, що і шофер забавлявся і був необережним, женучи швидко, забуваючи про стан румунських доріг, що добре відомі кожному.

30-го січня 1939

Міністра Юліяна Ревая вислали до Праги, нехай там робить, що може. Хай переконає чехів про нерозумність їх політики з Прхалою. Хай вивідає, що на те скажуть німці, як вони ставляться до справи, та ж запротестували ми і в них.

Тим часом передвиборча агітація провадиться повним темпом. Пишемо статті, випускаємо летючки і розповсюджуємо між народом у великому числі. Появилась летючка ілюстрована — роботи Михалевича. Боялись ми, що сконфіскують, але якось пройшла. Летючка зображає Архистратига Михаїла із січовою шапкою на голові, як пробиває зміюку. Вона під кінськими копитами вертиться і здихає, а там далі написано: "Прх... прх... прх..." Значить: голосуванням наш народ уб’є і позбудеться прхалівських гадюк...

Видали заклик до просвітян, учительства, до греко-католицького священичого стану, залізничників і членів інших наших організацій, що можуть мати впливи на виборців.

В канцеляріях УНО працюють завзято і ніч, і день — майже безперестанку. Там цілий штаб. На плечі директора канцелярії Е. Шерегія спадає вся адміністративно-організаційна праця, плакати, заклики; статті фабрикує український письменик Улас Самчук, якого також запрягли до чорної роботи. Генеральний секретар Ворон та популярний Іван Рогач як не при телефоні, то з публікою має діло. Одні кур’єри відходять, другі приїжджають, по друки, по плакати та інструкції. Секретарі, підсекретарі. студентерія при праці, як було в Ужгороді у жовтнево-листопадових переворотових часах. Неначе бджоли в вулику. Телефони дзвонять, пишучі машини цокотять, гук, гамір, сварки, інструкції, накази.

Та не тільки в УНО — у нас у редакції подібно. Від ранніх годин до півночі працюємо, знаємо тепер, що за свій народ працюємо. Люди пишуть, фабрикують і розношують плакати, летючки, видумують гасла і способи агітації.

Найкраще гасло приніс д-р Комаринський. Чи він його сам видумав, чи хтось інший — все одно, а факт, що воно було нове, цікаве й оригінальне: змагання за білий прапор. Котра громада віддасть принаймні 98 відсотків всіх важних голосів за партію УНО, має право на громадській будові вивісити білий прапор.

31-го січня 1939

До пізньої ночі тривало засідання УНО. Попризначували та найменували окружних провідників партії, обговорили інструкції та ухвалили правильник. Майбутнім послам попризначували округи, і послали їх кожного в свою околицю на цілі два тижні.

Вороги не сплять також. Зачуваємо, що мадяри вислали на нашу територію кількасот вишколених агітаторів. Друкують неграмотні летючки в Мукачеві і перепачковують до нас ночами через кордон.

У краю русотяпи та мадярони пустили вістку, що наш уряд погодився з генералом Прхалою та що він вже й урядує в одній будові з Волошином. УНО мусило аж випустити пересторогу проти провокаторів.

Передучора УНО дало мені наказ проти Прхали "потиснути перо". Я справді пустив гострі статті, але сьогодні сконфіскували мені число. Коли я спитався про причину, сказано мені, що надходить перший день місяця, мусимо для платень урядовців "витиснути" від чехів грошей і тому на кілька днів боротьбу припиняємо. Це називається автономія!

Ну, але чей же колись дочекаємось свого бюджету і своєї господарки, щоб не животіти з чеської ласки.

1-го лютого 1939

Знову приходиться мені описати пригоди з інженером Ліневичем, що так яскраво характеризують запопадливість цього одчайдуха.

Було воно десь перед тижнем, чи двома. З міністерства шкільництва принесли мені до редакції "Урядового Вістника" підписаний рукопис розпорядження, приблизно такого змісту, що викладовою мовою в школах Карпатської України є відтепер мова українська (малоруська).

Рукопис стояв у мене на столі. Ліневич навідав мене, якось глипнув і побачив там слово у дужках "малоруська". Вимагав категорично, щоб я слово "малоруська" зараз викреслив. Я йому відповів, що це не є стаття, щоб можна лиш так собі змінювати, але це розпорядження міністерства, кожне слово має свою вагу, і що я це не можу зробити без відповідного референта, який то розпорядження виготовив. Ліневич сердито відійшов, ще й дверима бухнув у своїй злості.

Я почав роздумувати. Справді, Ліневич має правду, то слово до тексту не годиться. Взяв я рукопис, пішов до самого віце-міністра, начальника шкільництва Августина Штефана, я з його дозволом то слово вичеркнув, а рукопис відтак дав до друку.

Повертаюся до міністерства, і вже кличе мене через свого секретаря прем’єр Волошин:

— Те слово мусить звідти зникнути, — наказує він.

Я його запевнив, що це вже зроблене. Повертаюся до канцелярії, а тут вже телефонують з канцелярії міністра Ревая, що із шкільного розпорядження слово "малоруський" мусить зникнути. Я відповів, що рукопис давно виправлений.

Другого дня напав на мене серед дороги Федір Ревай за те саме, а третього дня прийшла двочленна делегація з Національної Ради, щоб слово "малоруський" зараз викинути. Ледве заспокоїв я Національну Раду, як уже кличуть мене до канцелярії УНО і як найгостріше наказано мені вилишити слово "малоруський". Дармо я запевняв, що вже перед трьома днями виправив я рукопис, не хотіли повірити, аж пішов до друкарні і приніс їм готове число з розпорядженням без слова "малоруський".

Триклятущий Ліневич, думаючи, що я то слово не хотів викинути, підбурив проти мене цілу владу, поодиноких міністрів, Національну Раду та УНО і зорганізував цілу вулицю, кого тільки не стрінув. Днями той чоловік лазив по урядах та людях, замість запитатися мене прямо, як стоїть справа. Цілий тиждень у мене інтервеніювали та погрожували, і мені прийшлось просто відбиватись, лаятись та доказувати, що все направлено.

Отакий то Ліневич, що був би виграв рекорд запеклости та запопадливості...

2-го лютого 1939

Православних конче мусимо притягнути, але не знаємо, як направити хибу, що нікого з православного священства не взяли на листу кандидатів.

Комусь упало на гадку, що є тут Михайло Тулик, старий борець за православіє. Це єдиний наш рятунок.

Тулик зараз авансує на провідника православних. Ми також відкрили, що й інж. Романюк православний, а також і Шобей, — отже вже маємо трьох. Ці люди групуються в комітет, зараз скликають збори православних священиків, видають заклик, який підписує щось біля двадцятьох православних священиків. Слава Богові, ситуація якось з бідою врятована.

Попередня     Головна     Наступна