Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





24-го лютого 1939


Поволі почав цікавитись Карпатською Україною і чужий капітал. Прибуло багато підприємців із-за кордону і шукають можливості рентабельного уложення свого капіталу. Найбільше цікавиться заграниця нашим деревом, сіллю й овочами. Німці хочуть поставити фабрики на целюлозу. Також у Хусті перебувають заступники великої німецької фірми з Відня і цікавляться концесією на поставлення кілька фабрик для обробки карпатоукраїнських овочів (яблука на мармеляду). Наміряють побудувати велику фабрику м’ясову і м’ясових консерв. Зокрема фірма "Батя" хоче поставити фабрику на вироблювання копит і дерев’яних закаблуків.



* * *


Це факт, що з будуванням державності в перші часи потерпить культурна діяльність. Колись наша "Просвіта" це була ненька, нею ми старались, опікувались, щотижня відбувались засідання, сходини, тут-там і по книжці видали, а тепер наша культурна праця стоїть. Ні одного разу не зробили ми бодай одне засідання, не маємо часу, бо ставили ми основи під нашу державність.

Але годі вже так далі! "Просвіту" мусимо відновити, нехай вона провадить свою діяльність далі. "Просвіта" колись видавала сотні книжок у мільйонових накладах, а цього року не спромоглася на один календар. В бібліотеці мала добру десятку тисяч томів книжок, нею послуговувалася наша публіка, особливо молодь, майже безплатно, сьогодні книжки "Просвіти" припадають порохи по стрихах та скриньках. Мусимо привести це до порядку і впорядкувати бібліотеку.



* * *


Цікаво переглянути світову пресу, що вона пише про наші вибори. Мадярська преса про наші вибори писала подразненим тоном, огірчено і розчаровано. Не віримо, щоб і після цього вимагали плебісцит, бо випав би не в їх користь. Італійська преса мовчить або перебирає статті за підшептом мадярським. Взагалі, Італія зробила українському народові велику кривду... Колись вільна Україна це макарончикам пригадає... Польська преса виливає на нас цілу злість. Пише про терор якихось "волошинівських бандитів", про насильство, хоч заграничні журналісти самі на місці переконалися про чистоту виборів.

Чеська преса про вибори в Карпатській Україні писала холодно і дуже скупо. Виходить, гейби наш успіх чехів занадто болів.

Зате німецька преса відгукнулася дуже широко. БЕРЛІНЕР БЕРЗЕНЦАЙТУНГ пише, що "Боротьба одного народу за самовизначення за останні два десятиріччя ствердила, що Сойм має стати майбутнім репрезентантом державної суверенності Карпатської України..." НАЦІОНАЛЦАЙТУНГ пише, що неділя виборів є історичною датою, бо ж від упадку західноукраїнської державності в 1920 р. відбуваються вперше в одній українській етнографічній частині вибори до власного законодавчого парламенту, що має стати символом державної самостійності. ДОЙЧЕ АЛГЕМАЙНЕ ЦАЙТУНГ присвятила на першій сторінці окрему статтю значенню виборів, протиставляючи стабілізуючому значенню виборчої перемоги перервання поляками останнього залізничного сполучення з Карпатською Україною. ФЕЛЬКІШЕР БЕОБАХТЕР пише таке:

"...Ніхто не може заперечити, що ця сильна участь у виборах випливала тільки з готовості, яку мусимо назвати національним прокиненням українства..." ФРАНКФУРТЕР ЦАЙТУНГ питає, чи Прага чогось навчилася з вирішального виборочого успіху об’єднаної листи Волошина? Остаточно зникне всякий грунт для спроб різного чеського саботажу... МЮНХЕНЕР НОЄСТЕ НАХРІХТЕН: "... вислід виборів є недвозначною відповіддю на спроби празьких централістичних кіл поставити Карпатську Україну наново під чеське панування..." Віденський ФЕЛЬКІШЕР БЕОБАХТЕР обурюється проти мадярської поведінки і способів пропаганди...

Та мадяри свою пропаганду провадять далі. На коротких хвилях радіо роблять скаліченою рутенською мовою спроби перевернути душу нашого американського емігранта. Закликають, щоб емігранти з Карпатської України на зборах домагалися прилучення Карпатської України до Мадярщини...



* * *


Уряд Карпатської України призначив двісті тисяч на будування возової дороги до Лозянського. Півмільйона корон призначив на харчову акцію бідних дітей.

Наші ремісничі учні, що вчаться в Чехії, підпадають найбільше чехізації. Коли вивчаться ремесла, то багато з них залишається там, а решта повертається з покаліченою мовою. Щоб ці учні не почували такої відірваності від рідного краю, як дотепер, наш уряд видаватиме для них і майже задурно посилатиме спеціальний часопис під титулом "Вісті з рідного краю". Редакцію часопису обняв повірений молодий педагог, вибраний посол Сойму Микола Мандзюк.



25-го лютого 1939


Державний секретар німецької меншини в Словаччині, інж. Кармазін, запросив до Братислави на нараду наших людей, представників організацій: від політичних партій — Михайла Тулика, посла Сойму; від "Карпатської Січі" — заступника головного коменданта Івана Романа, а від поліції — директора Юрка Білея.

Сьогодні повернулися вони з Братислави і говорять, що німці їм відкрито заявили, що Словаччина проголосить самостійність, а на осамочену Карпатську Україну будуть нападати мадяри. Завізвав їх, щоб подбали про оборону держави.

Але люди легковажать собі справу і просто не хочуть вірити, щоб мадяри відважилися нападати, коли на нашій границі стоять війська. Врешті, як Німеччина одно слово скаже, мадяри не посміють ногою ступити на нашу землю.



* * *


Степан Клочурак бігає, інтервеніює, впливає, щоб Сойм був скликаний до Рахова. Він, як гуцул, хоче заімпонувати чужим гостям красою Гуцульщини. Змобілізував кілька депутацій, щоб вимагали цього; гуцульські села готові навіть покрити масу видатків, щоб тільки перше відкриття Сойму відбулося в серці Гуцульщини.

Ми розуміємо локальний патріотизм Клочурака, але ми тої думки, що перше історичне засідання Сойму повинно відбутися в столиці краю. В Рахові не було б можливо навіть примістити гостей, а з заграниці прибуде маса людей.

Вже нетерпеливо чекаємо, щоб президент скликав засідання. Але щось там у Празі спекулюють, відтягають скликання Сойму. Закордонна преса подала, що відкриття буде 9-го березня, але наші урядові кола про це не знають нічого. Наш уряд та УНО предложили день скликання на 2-го березня цього року.



* * *


До Хуста прибув американський журналіст, заступник "Асошієйтед Прес" з Нью-Йорка. Переїхав відступлені Мадярщині краї і заявив, що там завмерло все господарське життя. Мадяри настрашили його, що в нас вмре з голоду, і перша ліпша куля вб’є його ізза плота. Американець просто здивований порядком у Карпатській Україні і подостатком харчу і товарів. Це вже другого заграничного журналіста мадяри так підвели. Першим був італієць, що приніс два повні чемодани харчів...



26-го лютого 1939


Може, міністр Ревай і мав правду, коли настоював на тому, щоб за нову столицю не брати Хуст, але Довге. По-перш, що Довге не є так близько границі, по-друге — воно чисто українське село, нема там мадярів і жидів небагато, нема жодних національних меншостей, які роз’їдають кожну державу. Подивіться тільки на вислід виборів: У Довгому 2071 голосів за УНО, а тільки 7 проти, тоді, коли в Хусті за нами голосувало 6208, а вороже поставилось 2122!

Хуст мав би тішитися, що з паршивого містечка, мадярськожидівського гнізда, зробили ми столицю, але Хуст невдячний. Будинки і ціни парцель вже підскочили удесятеро, за помешкання деруть сьому шкіру, всі продукти купуємо за всяку ціну, про працю стараємось; хоч і зима, але безробітних нема в Хусті, а з весни, як почнуть будуватись, Хуст ростиме як на дріжджах... Що тоді хоче Хуст?

Правда, тут повно мадярні. Не так мадяри, як змадяризовані німці, а вони гірші від мадярів. Дуже маленька частина признається німцями, а все решта б’ється в груди за малярство. Мадяри їх "швабами" прозивають, але перевертня не переконаєш.



* * *


Сьогодні відбувся січовий здвиг у Сваляві, на який прибули тисячі січовиків Свалявські українки вишили чудовий шовковий прапор, який посвячено і передано місцевій команді.

Під час самих зборів прибули на кількох тягарових автах чоти вояків. Січовики вже думали про демонстрацію, як вояки почали підкидувати шапки вгору і вигукувати: "Слава Україні!"

Виявилося, що це українські вояки. Вони вимогли у своєї команди, щоб їх пустили на січові збори.



* * *


Мадяри урядово проголосили, що розпустили терористів, і ми вже тішились, що раз і назавжди позбудемося приграничної небезпеки.

До Мадярщини вислали ми найкращого нашого звітодавця Яремчука і той сконстатував, що мадяри розв’язали тільки організацію т. зв. "гунгаристів", які вигрожували февдалам революцією, а терористи у прикордонній полосі гуляють собі далі, тільки деякі одержали відпустку. Правда, від деякого часу не нападають.

Але за те мадяри переводять тайну мобілізацію до п’ятдесят років і підсилюють гарнізони побіля наших границь... Пощо це вони роблять? Може, у зв’язку з подіями в Словаччині? З Братислави приходять вісті, що словаки бажають сепаруватися від федерації.

Робимо запит один одному: що буде з нами, як словаки проголосять самостійність? Рогач твердить, що це найменша проблема — попросимо німецький протекторат. Навіть німці того бажають. Щоб мадяри посміли нас зачіпати?!

Ну, панове, ви знаєте ліпше, пробували між німцями, вели переговори, нехай...

В Ужгороді лишилися такі типи, як знаний п’яниця малорос Ольховський, болгарин Писанський, що походить із Одеси і в Ужгороді працює в літографа Музики; колишній листоноша дефравдантп’яниця Таршовський і відомий мадярон-бандит, управитель доманинської школи — Малець. Ці темні душі роблять доноси на наших людей у мадярських урядах і багато наших попалося до в’язниць, де їх б’ють, катують, чисто за їх українське переконання. Ольховського мадяри вислали навіть до Хуста шпигувати, але наші люди його здемаскували і він попався до "Іванової хати"...



27-го лютого 1939


В Братиславі щось діється. Приходять вісті про заворушення, багато словацьких автономістів втекло до Відня і починає працювати проти федерації. З Відня висилають щодня словацькі авдиції. Вчора вночі спікер віденської словацької авдиції завізвав слухачів сидіти і слідкувати за вістями, бо скоро мають зробити історичне проголошення. Ми з великою нетерпеливістю чекали до третьої години ранку, але нічого не сталося. Здається, відлежено.

Щоденник "Нова Свобода" вже був зложений, як подав мені д-р Комаринський з уряду пропаганди телефонічну вістку, що президент федеративної республіки скликав Сойм Карпатської України на день 2-го березня, в четвер, о годині 17-ій до Хуста.

Хоч прийшлося переламувати цілу сторінку, робимо це з радою душею, щоб читачам (а є їх, слава Богу, десятки тисяч) першим подати цю радісну вістку.

Тішимося, що Прага все-таки респектувала волю і бажання нашого уряду, і президент скликав Сойм на бажаний нами день.



28-го лютого 1939


З вісткою про скликання Сойму на 2-го березня вийшов блямаж. Д-р Комаринський ще не мав у руках урядового повідомлення, коли мені зателефонував подати цю вістку. А ось виходить, що другого березня Сойм не буде скликаний, бо тоді, — твердять з Праги, — відбудуться дуже важні міністерські наради в Празі і заступники центрального уряду не могли б бути присутніми на відкритті нашого Сойму.

Отаке подавання вісток не є солідне, служить тільки для збаламучення населення.

Це скандал, що того дня засідання Сойму не відбудеться. З тієї нагоди замовлено поштові марки, які вже переіначити на інший день неможливо. То значило б: знищити всі вальці і спричинити сімдесят тисяч корон шкоди нашій пошті.

Центральний празький уряд також не ліпший від тутешніх чеських саботажників. Карпатська Україна просить скликати Сойм на 2-го березня, а Прага навмисне — гейби "на труп" (на спротив) — не скликає! Чехи крутять, вертять, щоб віддалювати. Тут можуть наспіти події величезної ваги, ми маємо вибраних послів, а за Бога не можна їх скликати, бо чехи того собі не бажають!

Кажуть, що президент федерації запропонував скликати між днями 6 і 9 березня ц. р. Що в тому правди, не знаю.



* * *


Статистичний уряд подав цікаві дані про так важну галузь нашого народного господарства. Із півтретя мільйона овочевих дерев лишилось нам після передачі мадярських околиць 2016 902 дерева, в тому півмільйона сливок і майже мільйон яблунь. Збір винограду мали ми двісті вісім тисяч квінталів, осталось нецілих п’ятдесят чотири, збір вина був 113 474 гектолітрів, в нових границях лише 27 809 гектолітрів.



1-го березня 1939


Наші патріоти в Празі, Брні і Пільзні зібрали на "Карпатську Січ" сто тисяч чеських корон. Закуплено за ту суму сто п’ятдесят повних одностроїв, включно до чобіт, білизни й плащів. Вже й одягнено людей. З уніформою, що мали раніше, маємо три сотні вповні умундированих січовиків у Хусті. Сотні умундирувались без допомоги, купили собі самі однострій, хто тільки мав можливість. На Гуцульщині, в Сваляві, в Березному сотні умундированих січовиків, частинно із власних засобів, частинно з допомоги місцевих українських організацій та збірок.

Аж любо подивитись на це наше сіре військо. Ще коли б так зброї було, а то за ніщо в світі від чехів зброї не видобути.

Та ми озброюємось, як тільки можемо. Ви не вірили б, що багато наших січовиків з приграничних полос пішло і голосилося в Мукачеві й інде тільки через те, щоб від мадярів дістати і перепачкувати зброю, навіть кулемети. Купуємо цілими масами браунінгів та набоїв до них просто з фабрики. Не хочеться вірити, скільки військових рушниць знаходиться по селах ще із світової війни. Люди поховали по стодолах, по хлівах за кізлами, а тепер зброя нам придасться. Але шкода, що нема до них набоїв. Навіть маємо кілька десяток рушниць колишньої російської армії, також без набоїв.



* * *


Пан прем’єр, а також міністр Ревай поінформували провід УНО про політичний стан і їх переговори в Празі. Нічого певного не принесли, пана Прхалу Прага не хоче відкликати і вимагає для нього призначення ресорту.

Наша боротьба з генералом Прхалою є, здається, безприкладною в історії урядів. Шість тижнів тому іменували його міністром, і він ще як міністр не вступив ногою до урядового будинку. Шість тижнів крутимо, вертимо, протестуємо і не можна цієї людини позбутися. Прага невмолима, невпросима, робить з того престиж, але і ми в поганій ситуації, бо в якому світлі показались би ми перед нашим народом, коли б ми попустили і прийняли його всупереч волі цілого народу? Та ж у знамені прхаліади відбувались десятки маніфестацій, в атмосфері протипрхалівщини переводились вибори, і ми поповнили б зраду проти свого народу, коли народові говоримо, що Прхала перейде лиш через наш труп, а самі приймаємо його запанібрата. Мусимо бути консеквентними і витримати до кінця.

Але, доки ще це буде тягнутися, невідомо. Струни натягнені до безконченості, чехи зараз після виборів трохи зніяковіли, перелякались, а тепер знову демонструють своїми кокардами, на вулицях поводяться провокативно. А Прхалу провожають по три панцирні броневики, що вже смішно стає.



2 березня 1939


Місяць тому, чи й більше, команда жандармерії і жандармська школа знаходилася у владному будинку. Будинок, одначе, стає затісний, і команда жандармерії — разом зі школою — перейшла у новий, дерев’яний будинок. Забула, одначе, перенести склад зброї, що була змагазинована в партері будинку.

Новий комендант жандармерії, Вака, поволі все перебирав, списував інвентар і відкрив, що має бути десь магазин із зброєю. Відчинили двері — а склад порожній... Бракує щось 70 рушниць, револьверів і десятки скринь набоїв.

Комендант жандармерії, чех, очевидно біжить до чеха — "міністра" генерала Прхали — поскаржитись, що українці викрали йому цілий арсенал.

Хто вкрав кріси з магазину? Очевидно, нікого не підозрівають, тільки "Січ". Той украв, що найбільше потребує.

[...]

Узнаю тяжке положення уряду, бо про ту крадіж зброї вже знає й Прага... Коли був би комендант жандармерії своя людина, то, поперше, не був би робив жодного крику, бо либонь не пішло до ворожих рук, а по-друге, можна було ту справу затушувати, ніхто був би не знав. Але Вака розтрубів усюди, довідався генерал Прхала, довідались чехи і грозять нашому урядові.

Ох, учимось і дурнями зістанемо ми до смерті! Стократ помститься на нас те, що довіряємо чужинцям. Подивіться тільки: чехи до свого генерального штабу не допускають навіть словака! Там мусить сидіти свій... Французький, німецький, а навіть мадярський офіцер чи урядовець дипломатії не сміє одружитися з чужинкою... А ми такі добродушні, що на українського письменника доноси писав за українську "іреденту"... Пан прем’єр цим разом зробив помилку, посягнув він лівою рукою, коли вибирав цього коменданта жандармерії.



* * *


Були часи, що в Карпатській Україні виходило нараз і по шістнадцять самих тільки українських часописів, між тим багато партійних. Тепер держава в наших руках, але не маємо стільки газет. На перший вид здавалося б, що це занепад, але навпаки. Заникли партії і перестали виходити їх органи. Тепер усе концентрується біля одної партії і її щоденника "Нова Свобода". Колись газетки мали по кількасот передплатників (єдине "Українське Слово" мало біля тисячки), а наша "Нова Свобода" виходить у звичайний день у 8500 примірниках, а в неділю часом і 16000 замало.

Крім щоденника, для селян випускаємо "Карпатську Україну"; редагує її молодий, талановитий журналіст Таркович. Журналістика розвивається і в новій столиці. Націоналістична молодь видає свій орган "Наступ" (д-р Росоха), літературно-мистецька громада випускає журнал "Говерля" (д-р Кандиба), драматична група державного театру видає ілюстрований місячник "Нова Сцена" (брати Шерегії). Виходить також і релігійний місячник "Благовісник" під редакцією письменника Зореслава. В Рахові виходить тижневик "Нація" (д-р Юськів). Уряд видає "Урядовий Вістник", де містяться усі розпорядження влади.

У скорому часі має вийти гумористичний часопис "Прочухан", для карикатур маємо добрих митців. Пластова молодь видаватиме "Молоде Життя", а в Севлюші виходитиме "Вістник з рідного краю", призначений для тих, що живуть поза межами Карпатської України.

Будуємо Карпатську Україну культурно, беремось також і до розбудови господарського життя. Випускаємо газети, журнали, маємо свій державний театр, бібліотеки, культурно-освітні товариства. Цілий ряд письменників, музиків, режисерів напружить свої сили, і скоро здогонимо те, що втратили.

Інженери виготовляють плани, виготовляють прекрасні проекти, як от, наприклад, інж. Коллард виробив план дерев’яних будов в українському стилі... В цілому краї кипить життя муравлиної державотворчої праці. Люди справді засукали рукави, кинулись до праці з оптимізмом, з любов’ю до рідної справи, з витривалістю та захопленням. Добру десятку років отак попрацювати, побачите наслідки!



5-го березня 1939


Чехи зі скликанням нашого Сойму в нечуваний спосіб саботують. Не скликали його на другого березня, то ж скличте його на шостого, чи на дев’ятого, але скликайте! А то на всілякі наші пропозиції — як каменем у воду!



* * *


До Хуста приїхав фільмовий продуцент із Брна, українець д-р Роман Мишкевич, щоб сфільмувати історичне відкриття першого Сойму Карпатської України.

Вітаю його, як старого знайомого. Радиться мене, куди їхати, поки дійде до засідання Сойму, щоб вибрати місце під два фільми, яких зміст мені оповів. Раджу йому їхати на Гуцульщину, і він туди збирається.

Ще перед тим, як ми розпрощались, зробив д-р Мишкевич княжий дар для "Карпатської Січі". Вийняв п’ять тисяч корон і дав на цілі "Січі" до рук заступника головного коменданта Івана Романа.

Сотні вітальних телеграм приходять від українців з цілого світу: Америки, Аргентини, Бразилії, а навіть із Харбіна — то з приводу успішних виборів, то протести проти нарушення чехами наших прав. Українці цілого світу обіцяють нам підтримку, головно матеріальну.



6-го березня 1939


Десь біля полудня поїхав Степан Клочурак до Праги, здається, був визваний туди. Чого він туди поїхав — ніхто не знає, але й не питається. Він і перед тим був тижнями в Празі.

Розв’язка прийшла сама вечором, коли почули ми вісті з празького радіо. Одна вістка впала між нас як бомба. Президент Гаха позбавив Юліяна Ревая виконування міністерських функцій, а міністром господарства назначив Степана Клочурака. Клочурак, як секретар аграрної партії, добре знався з Бераном, лідером чеських, аграрів.

Клочурак став міністром — не біда, свій чоловік, старий український борець, організатор колишнього гуцульського повстання. Він давно мав стати третім міністром. Саме населення подекуди вимагало, посилаючи телеграми, щоб третім міністром був він. Справді тішимось його номінацією.

Але нещастя в тому, що відсунено таку активну людину, рухливого, енергійного, розумного і під кожним оглядом знаменитого провідника як Юліян Ревай! І то ще в час найважливіших переговорів у Німеччині! Тепер зв’язані йому руки, позбавлений можливості виступати від нашої влади урядово.

Ревая чехи не любили, занадто боронив він інтереси Карпатської України проти чеської сваволі. Ще кілька днів тому помандрували з Карпатської України сотні чехів, яких дали ми до диспозиції празького уряду.

Замість чеських службовців до самої тільки пошти прийнято 70 українців та українок, але це ще замало. В пресі появився заклик до колишніх українських резервових вояків-телефоністів, щоби голосилися на поштову службу. Також завізвали ми українців, спеціалістів різних фахів у Чехословаччині, щоби негайно зголошували свої адреси. Візьмемо їх замість чехів.

Це є наша відповідь на прхаліаду, і саме через це чехи так страшно ненавидять міністра Ревая.

Побоюємось, що Клочурак не буде таким радикальним, а нам конче тепер потрібно сильної руки. Мусимо бути такими, інакше не позбудемося чеської опіки, а головно — чеського урядництва. Особливо тепер, коли хочемо привести наш бюджет до рівноваги і зредукувати урядництво.

Та найбільшим нещастям є, що Прхала залишився і далі міністром, а вже просто катастрофою є для нас, що міністерські ресорти розділила Прага сама, незаконно, проти нашої конституції. Розділювання ресортів має перевести голова міністрів, отже прем’єр Волошин. Тут Прага грубо порушила наші права. Президент з паном Бераном полишили Волошина прем’єром і надалі, залишивши йому тільки ресорт шкільництва й судівництва, а найважливіший ресорт — міністерство внутрішніх справ, комунікацію, безпеку, пошту й телеграфи — віддано генералові Прхалі. Розпорядженням нашої влади урегульовано, що ресорт внутрішніх справ належить до прем’єра. А тепер усе те перевернено.



* * *


8-го березня 1939


Засідання Української Національної Ради та Українського Національного Об’єднання триває далі з послами Сойму, які майже в повному числі далися змобілізувати і прибули до Хуста.

Напруження нестерпне, неначе бочка із стрільним порохом, тільки іскру вкинути. Як тільки довідалась наша провінція про усунення міністра Ревая і нового призначення генерала Прхали, то буквально буриться.

Перша Українська Національна Рада видала свій протест, в якому з найбільшим обуренням відсуджує нарушення наших конституційних прав і протестує проти назначення міністром чеха генерала Прхали. Національна Рада звертається до цілого культурного світу з найрішучішим протестом і в імені цілого українського народу вимагає негайного відкликання генерала Прхали з поста міністра, яким може бути тільки українець.

Українське Національне Об’єднання також видало свій протест і опублікувало заяву, що не визнає жодної реконструкції уряду Карпатської України. Це є нарушення конституційного закону нашого краю, і зарядження празького уряду є політичною неможливістю.

По вулицях появилися летючки: "Геть з генералом Прхалою, хочемо українського міністра!"

В редакції на наказ УНО потиснули ми пера, але прокуратор "вибілив" нам цілу газету. Поконфіскував не тільки статті, але й протести і проголошення УНО та Центральної Національної Ради.

Телефонували ми до Праги, що є зі скликанням Сойму, але довірник нашого уряду д-р Шандор відповів, що чехи крутять.

Тут наступають такі важливі події, а Прага саботує!

На засіданні УНО порушено цю справу. Є пропозиції, щоб Сойм скликав голова Української Національної Ради, нашого найвищого політичного форуму. Але рішено ще день — два почекати. На всякий випадок Прагу повідомлено, що коли президент федерації не скличе Сойму, то скличемо його ми самі.



* * *


До Хуста прибув із Америки фільмовий продуцент, українець Каленик Лисюк із сином. Хоче накрутити кілька фільмів. Карпатська Україна тепер у моді, особливо українці захоплюються нею. Є вже рідний куток, хоч поки що і маленький. Пан Лисюк приніс український фільм "Запорожець за Дунаєм", якого незабаром побачимо на екрані.



* * *


Шевченківське свято відложено на 15-го березня. Ще не приготовані наші, а хочемо його відсвяткувати величаво, якнайдостойніше. Так і годиться, маємо свою державу! Святкували ми його й дотепер, але ця річниця буде справді величава.



9-го березня 1939


Напруження триває далі. Протести сиплються як із провінції, так і з самої столиці. Голова празького уряду Беран либонь мав заявити, що він з прем’єром Волошином говорив і цей мав погодитись на реконструкцію уряду Карпатської України. Але це брехня. Сам прем’єр Волошин послав президентові Гахові, Беранові, як також і чехословацькому заграничному міністрові Хвальковському телеграфічний протест, в якому підкреслив, то він ніколи не погодився і не погодиться в майбутньому на іменування міністра неукраїнця. А вже найгостріше протестує проти того, що Прага передала генералові Прхалі й ресорт міністерства внутрішніх справ, який має належати голові уряду, як то було урегульовано і заведено давніш. Компетенції має розділювати голова міністрів Карпатської України, а ніколи празький уряд!

Українське Національне Об’єднання також послало всюди свій рішучий протест. Заявило, що стоїть на становищі конституційного закону і веде дальшу боротьбу. У своєму протесті до президента і до голови міністрів Берана підкреслює, що ніколи не погодиться на усунення із карпато-українського уряду міністра Ревая і полишення в ньому генерала Прхали.

Цікаво, що чеська преса пише одним тоном (очевидно з одного джерела), що "реконструкція уряду випливає по-перш із конструкційних передумов (розумій так, що в очах чехів міністр Ревай був "деструктором"— нищителем...), а по-друге, "лояльні відносини до сусідів Польщі й Мадярщини..." Виходить, що причиною цілої дотеперішньої ворожнечі з боку цих держав був... Ревай... Як його відсунеться, то й ворожнеча мине... От, логіка!

Місцеві чехи радіють, що між українцями постав розкол чи якась-то незгода. Думають вони, що існують дві групи: реваївщина і клочураківщина. Але надармо тішаться, не пощастить їм вдарити між нас клин. Наша єдність не нарушена. Ми є за Клочураком, але є ми і за міністром Реваєм, ми є тільки проти генерала Прхали.



* * *


Вже двадцять років, що я журналіст, але в моїй практиці ще не було випадку, щоби двічі конфіскували те саме число газети, а сьогодні це сталося! Прокуратор вибілив мою передовицю п. н. "Заберіть чеських емігрантів". Ми вже були на кінці друкування, як прийшли вояки з детективами і вже раз конфісковані числа щоденника забрали і вдруге. Генерал Прхала наказав сконфіскувати мою статтю ще раз, тепер уже вповні.

Але була купа надрукованих чисел в куті, що вояки не побачили (біля 6000 примірників). Я не дав знищити ці примірники, а переслав січовиками їх до головної команди "Січі", а вже січовики постарались, щоб газета попала в руки українського населення.

Але хтось із чеського персоналу друкарні доніс генералові Прхалі цю "крадіж сконфіскованих газет" і він від сьогодні зарядив, щоб у друкарні доглядали вояки, і без дозволу прхалівських агентів не сміємо пустити машини, аж доки не перейде цензуру. Це утруднює справу випуску, бо друкуємо тисячами, а пани цензори спізнюються.

Ще раз це нам наука, мати всюди своїх людей. Були складачі свої, українці, але панам потрібен "запрацьований персонал", що складався майже з самих чехів, а чехи ще й тут саботують!

(Одно дуже важливе урядове розпорядження про виписання виборів набирав у нас український складач, друкувала його на малій машині німка, що не ознайомлена з кирилицею, і лише так вдалося нам його задержати в тайні.)



10-го березня 1939


На енергійний протест УНО, Національної Ради та сотні інших протестів з цілого краю. Прага гейби пом’якла. Президент Гаха іменував міністром без портфелю д-ра Юлія Бращайка, а державними секретарями судового радника д-ра Юрія Перевузника і д-ра Миколу Долиная.

Празькі централісти думають, що іменуванням цих людей "задоволять" українське населення. Новими міністрами та державними секретарями ми не дамо собі засліпити очі. Ціле населення Карпатської України якнайгостріше протестує проти генерала Прхали і вимагає, щоби він негайно покинув територію Карпатської України, як небажаний чужинець.



* * *


Прага поставила безличну вимогу, щоб усунути і Федора Ревая, позбавити його керівництва в партії УНО. Це хтось штуркав у Празі, намовив празьких централістів поставити цю вимогу. Не досить було одного Ревая — Прага вимагає і голову другого Ревая! Про це телефонічно повідомив також міністр Клочурак, заявляючи, що Прага з цим в’яже скликання Сойму. Поки прем’єр Волошин не відкличе Федора Ревая, до того часу президент федерації Сойму не скличе. Це умова Праги. Клочурак вимагає, щоб за нового керівника УНО був призначений державний секретар Перевузник. Колись в аграрній партії і в газеті "Земля і Воля" вони співпрацювали.



* * *


Приходять непотверджені вісті, що на Словаччині заворушення. В Братиславі вуличні бої, наслідком чого лягло кілька трупів. Це твердять пасажири, що прибули зі Словаччини.

Радіо голосить, що словацьку владу, на чолі з Тісом, президент відкликав, призначив іншу словацьку владу, а Тісо втік до Відня.



* * *


На фонд Всенародного Національного датку вплинуло дотепер сто тисяч корон. Громадянство відгукнулося в краю дуже гарно. З-за кордону ще не вспіли вплинути суми, але вже повідомляють, що у Франції за кілька днів зібрали 85 000 франків. Залишають збірку і переходять наші емігранти в Франції на обов’язкове оподаткування. В Бельгії наші колонії гарно розвинені, звідти прийде також поважна сума. До Америки думаємо когось вислати. Найліпше надавався б міністр Ревай, його знають, і вже самі чехи постаралися, щоб його слава росла, а не впадала.



* * *


З Перечина голосять, що члени словацької Глінкової Гарди переступили нашу границю, обсадили перечинську залізнодорожну станцію і хочуть зайняти залізничну лінію до Ужка під галицькою границею. Що це має значити? Словаки поставили такі аспірації?

Ця лінія одна з найважливіших стратегічних точок. Без огляду на те, що репрезентує величезні мільйони — коли її будували, було то чудом техніки, — але тягнеться вона чисто-українською територією. Не тільки ця, але й далеко на захід — це наші землі, де живе з діда-прадіда двісті тисяч нашого населення! Чого тоді хочуть словаки?

Одначе цей замір словаків наші січові відділи унеможливили, і словаки подалися назад.



11-го березня 1939


Зараз після обіду зійшлись соймові посли на спільне засідання з проводом УНО.

Федір Ревай зреферував про політичну ситуацію останніх 24-ох годин і заявив, що комусь він стоїть на дорозі. Прага зажадала, щоби він уступив з керівництва УНО. Тому, що стоїмо на базі авторитаризму, він добровільно не уступає, але голова Національної Ради, який є рівночасно і головою партії УНО, може його відкликати.

З огляду на те, що Ревай добровільно не схотів резигнувати, секретар прем’єра й УНО Іван Рогач перечитав декрет пана прем’єра Волошина, як голови Національної Ради, яким Федора Ревая звільнено з функції провідника УНО, при повному узнанні його заслуг. Рогач ще й усно пояснив, що пан прем’єр два дні бився з Прагою, пояснював, переконував, але Прага не попускала, і відкликання Федора Ревая Прага в’яже зі скликанням Сойму. Думалося й про те, що Федора затримаємо всупереч Праги, і Сойм скличемо самі, але можуть постати для нас дуже небажані комплікації.

Рівночасно Рогач перечитав другий декрет, яким голова Національної Ради іменує другого керівника УНО, судового радника і державного секретаря д-ра Юрія Перевузника.



* * *


У Словаччині щось діється. Начальник Глінкових Гард Сідор зарядив гостру поготівлю і видає щопівгодини накази. Прокламування словацької самостійності висить у повітрі. А що буде з нами? Чи ми на той випадок приготовані? Наші націоналісти нас запевняють, що в такому разі беруть нас німці в свою опіку. У Відні все приготовано, будемо і ми самостійними. Слухаючи віденські українські та неукраїнські радіоавдиції, інше не можна й думати.



* * *


Вечір — це час надачі радієвих вістей. Не робимо нічого іншого, тільки слідкуємо за світовими подіями, що котяться, наче лавина.

Почули ми з Праги про усунення Федора Ревая. Якось терпко, боляче стало, бо це ж другий наш великий неуспіх, це ж диктують другі.

Також почули ми нову вістку, що Сойм буде скликаний 21-го березня 1939 р. Вже стільки раз нас колотили з подібними вістками, що вже не хочемо вірити їм, доки не побачимо декрету президента республіки.



12-го березня 1939


Новий керівник УНО, державний секретар д-р Перевузник, наказав відвідати його в міністерстві внутрішніх справ.

Тут він мені заявив, що він є призначений веденням міністерства внутрішніх справ. Це потішило мене, що він веде цей ресорт, а не генерал Прхала. Тільки не знаю чи то сталося за згодою генерала, чи без його згоди.

Найперше наказав мені, що від сьогодні щоденник має редагуватися так, щоб прокуратор не мав причини конфіскувати. Не сміємо нападати на генерала Прхалу і на чехів, бо є нечуваним, щоб у своїй державі, так би мовити, державну газету треба конфіскувати.

Я на те відповів, що газета не моя, а партії УНО, і я писав і редагував так, як партія наказала. Врешті, цілий протичеський виступ Реваїв я вповні одобрюю, як також ототожнююся з дотеперішньою радикальною політикою УНО. Коли пан державний секретар, як начальник міністерства внутрішніх справ, бажає назначити іншого шеф-редактора замість мене, то я, як урядовець міністерства, повернуся назад до уряду пропаганди.

Моєї резиґнації однак д-р Перевузник не прийняв, але як керівник Українського Національного об’єднання наказав, щоб я редагував щоденник далі в поміркованому дусі.



* * *


Міністр Клочурак сьогодні сполудні виголосив у празькому радіо першу свою промову як міністр. Його промова була висловом цілком іншої політики, яку провадили ми дотепер: замирення з чехами, "з нашими слов’янськими братами..." Вони нам допоможуть фінансове, для покриття бюджетового недобору одержимо від центральної влади 305 мільйонів без якої-небудь гарантії, чи гіпотекарного покриття. Двадцять мільйонів уже дали, які він несе додому.

Це була промова наскрізь угодова, ми вже бачили, що Беран поніс над нами повну перемогу; колишнє аграрництво добилось до керми і погодилось на прхалівщину.

Серед старшин ОНОКС промова Клочурака викликала величезне огірчення і розчарування.

Один професор, відомий сатирик, запримітив, що двадцять мільйонів готівки — це значить 500 корон на кожне наше село. Чотириста сіл запропастили ми за дурних п’ятсот корон...

А я подумав: воліли б ми їсти сухий хліб і печену бараболю, як терпіти дальше сваволю чеських шовіністів.



* * *


Чехи знову підняли голови. Що ж, генерал Прхала знову "міністром", урядує в Хусті. Плюють вони на розпорядження україн-

ської влади, роблять, що самі хочуть. Вищий урядовець фінансової дирекції пан Црга видав у самій столиці своїм підлеглим наказ: урядувати знову по-чеськи... Чеський поліцай, що забирає хліб українця, відповідає послові українського Сойму інж. Романюкові в безличний спосіб, що по-українськи він говоритиме завтра, а сьогодні говорить по-чеськи...

Гратулюю вам, панове міністри і державні секретарі, до вашого слов’янофільства!



* * *


Неділя. Виходжу на вулицю, обсервую чеські лиця: веселі, щасливі. Поначіплювали кокарди і провокують українців. На станції побили одного інженера, а двом нашим студентам позривали українські відзнаки.

За те українські студенти здорово помстились: зловили собаку, поприв’язували та поначіплювали стяжки чеського трикольору, ще й до хвоста прив’язали невеликий чеський прапор. Переляканий пес біг вулицями. Чехи скаженіли, а наші регочуться, як коні. Весела сценка. Може, трохи несмачна, але хіба ж чехи інше роблять, коли зривають наші відзнаки і топчуть ногами?!. Я є того погляду, що за свинство відплачуймо таким же самим свинством. Дурний той, що, як дістане в одно лице, наставляє й друге. Ні! Візьми каменюку і дай йому так, щоби він оглух, коли тебе зачіпає! Та філософія, що "коли в тебе хтось кине каменем, кинь ти у нього хлібом", і привела нас до того, що над нами кожний чорт смішкується!



13-го березня 1939


Із Словаччини приходять дальші вісті про заворушення. Але також і в столиці Карпатської України за ворожими кулісами щось робиться. Дармо реконструкція уряду, даремні мирні промови та заяви наших деяких міністрів, генерал Прхала таки пре до військової диктатури. "Словаччина стремить до самостійності — треба здавити. Карпатська Україна бажає вільніше дихнути — положимо їй ніж на горло". Отак думає Прага.

З військових касарень доносять нам наші хлопці, що чехи приділені в окремі відділи, озброєні по зуби і тільки ждуть наказу.

— Зброї, зброї нам давайте! — голосить бідна "Січ", переконує, що буде нещастя лишитись без зброї. — Хоч і з-під землі, але зброю нам давайте!

Але звідки її взяти, коли в нас нема арсеналів?!

Чеське військо в окремих павільйонах касарень, поготівлі. Вночі сподіялись ми нападу. "Відвідини" і вдень можливі, але особливо боїмось ночі.



Ніч з 13-го на 14-го березня 1939


Звечора прийшла тривожна вістка, що мадяри напали на наші границі біля Мукачева і вже зайняли одно село.

Ситуація дуже поважна. Слідкуючи за віденськими вістями та за подіями в Братиславі, сьогодні чи завтра буде проголошена словацька самостійність, а в нас нема зброї! В магазині жандармерії повно рушниць, мусимо їх дістати за всяку ціну. Мадяри вже нападають, а можуть ще й поляки робити напади.

Вночі біля першої години вислала команда ОНОКС делегацію старшин до прем’єра Волошина, а то: заступника головного коменданта Івана Романа, полковника Гузара та Івана Рогача, щоби пан прем’єр видав наказ краєвій команді жандармерії видати зброю. Негайно треба узброїти відділи січовиків і вислати на мадярську границю.

Прем’єра Волошина старшини переконали, і він дав писемний наказ комендантові жандармерії. Листа до підполковника Ваки понесла та сама делегація старшин.

Поки делегація клопоталася у вищих чинників, інспекційний старшина чотар Волянський та чотар Кріс несли наказ до Коша поручникові д-рові Сулятицькому, щоб вислав одну сотню по зброю до владного будинку. Рівночасно вислано зв’язкового до коменданта залізничої сотні поручника інж. Щеснюка, щоб він вислав автобуси під головну команду, які мають відвезти узброєні січові сотні на мадярський фронт.

Ледве делегація старшин залишила хату підполковника Ваки, хтось постарався негайно сповістити генерала Прхалу, що прем’єр видає січовикам зброю.

Ще відділ січовиків не прибув по кріси, а вже поденервовані жандармські стійки крилися за плотами з рушницями, на яких блищали напнуті штики.

Два відділи січовиків із Коша наближались до владного будинку, щоб перебрати зброю. Нараз посипались на них стріли з рушниць і зі скорострілів, причому був тяжко ранений один січовик.

Січовики відстрілювалися з револьверів, накинулися на чеських жандармів і виперли чехів та зайняли будинок, причому був дальший ранений з нашої сторони, а один із чехів.

Інцидент був скоро ліквідований, видано біля сорок крісів і около сто револьверів з набоями. Все те автом відвезено до Коша.

Одно нас цікавить: хто міг так швидко сповістити генерала Прхалу і чехів у місті? Коли о другій годині переходили наші старшини головною вулицею, то з вікон поштового будинку стріляли на них чехи з револьверів...



14-го березня 1939


Скоро зрання, біля 6-ої години, розбудили мене вистріли з рушниць і вибухи гранат. Я відчинив вікно і побачив, що попід паркани та поза хати криються чеські вояки і стріляють на будинок головної команди ОНОКС.

Нашвидко одягнувся і вискочив на вулицю, але наша вулиця була обсаджена чеським військом, пробитись було неможливо. Якраз вулицею бігав молодий Лисюк. Я гукнув на нього, нехай входить до хати, бо вояки його не перепустять, але він заявив, що мусить фільмувати. Він пробіг вулицею і подався на загороди.

З подвір’я кілька хвилин я обсервував, кудою можна би прорватися нивами до міста, як у вікно застукав мій співробітник із редакції Андрій Патрус, колишній "русскій", якого вже я в редакції знайшов як "покаяного". Патрус увійшов до середини і сказав, що по вулицях військо виловлює українців. Коли я його спитав, чому його не зловили, то він показав "русскую" легітимацію, яку виставили були йому попередні хлібодавці — русотяпи. Дякую за таких українців, думаю собі, — і цей при першій ліпшій нагоді зрадить.

Патрус зараз відійшов, а я замкнув браму. Опісля вийшов на двір і переліз паркан, але загородами не можна було перейти, бо якраз туди бігло військо, криючися поза хати. Вернувся я назад до хати і, нічого не кажучи родині, взяв ключ від брами, щоб за всяку ціну дістатися до міста. Якраз відчинив браму, вихилив голову, щоб бачити, чи вулиця чиста, як із протилежного боку вулиці почувся вистріл револьвера, куля пробила дошку, і зарилася в стіну недалеко мене з правого боку. "Ага, це ж було послано мені!" — думаю собі і моментально замкнув браму. [...]

Із сусіднього помешкання увійшов до мене інж. Гончаренко та журналіст Михайло Мухин. То сиділи в хаті, то видивлялись перед дверима на сходах. На руїнах замкової гори чеські вояки бігали як шалені, незабаром з’явилися два тяжкі кулемети і почали свистати кулі, то понад наші хати в сторону команди, то в протилежний бік. Хотів я дістатися до міста і вивідати, що є з нашим урядом, бо був переконаний, що чехи всіх позамикали. Будинок команди добре видно від нас із вікна, але тепер там сама курява, почули ми вистріли з гармат, вибухали гранати.

Нараз чую, гримають у браму; вискочив я з хати. Слабі двері прикладами скоро розбили, і я побачив серед подвір’я чотирьох або п’ятьох вояків. Вже не було часу вскочити за дровітню, я вернувся до помешкання. Думав вискочити через вікно, але на вулиці було також військо. В кишені в мене револьвер і повно набоїв, зразу блисла мені думка боронитись, але це було б рівне з самогубством. Без огляду на перевагу, повно людей у хаті.

Один вояк у шкіряних штанах (виглядав на шофера) з револьвером у руках, а інші узброєні рушницями, вдерлися до спіжарні і лізли на стріху, мовляв, "одтуд нєкдо стржілел... " (звідти хтось стріляв); ті задні тероризували нас. Коли, одначе, там нікого не знайшли, увійшли до кімнати, один видивився на мене від ніг до голови, але не сказав нічого. Відчинили шафу, нічого там не знайшли, опісля відчинили купальню, де були зложені мої книжки. Побачили там мою січову уніформу. Дружина поспіхом у переляку вкинула однострій туди, але забула накрити дечим, або ліпше заховати. Вхопили вони уніформу, як чорти грішну душу, а один прискочив до мене з викриком:

— То є он! — та кинувся на мене.

Вояк у шкіряних штанах посягнув мені в кишеню і витягнув звідти револьвер. Сіпнули мною, і я почув слова: "К велітелі с нім, буде застржелен" (до коменданта з ним, буде застрілений). Мене провадили вулицею Бращайків, кляли, кричали, лаяли, несли мій револьвер і тягнули порохами мій однострій, як "корпус делікті". По дорозі вдаряли мене притоками, але мене якось то не боліло.

Якраз вулицею переходив лікар д-р Мандзюк, і я гукнув на нього і на словака поручника Парчанія, нехай зараз сповістить пана прем’єра Волошина, що мене арештували. На ці слова воячня трохи схаменулась, почувши, що в мене такі знайомства. Вже не кляли і не били мене. Біля гаража "Січі" стояв інспектор фінансової сторожі Кестнер, що мене добре знав із владного будинку, де урядував разом з підполковником Земаном. Та хоч ми з ним були в добрих відносинах, він іронічно усміхнувся зі словами глуму:

— А, то є пан дустойнік січаку... Вояк у шкіряних штанах знову ревів:

— Хітлі йсме го зе збрані в руце... он стржілел на нас... (Зловили ми його зі зброєю в руках... він стріляв на нас).

Вдарили мене ще кілька раз і вели далі. Ми прибули під команду ОНОКС. А тут бачу таке: два або три панцирні авта і танк стріляють немилосердно на будинок. Звідтам відповідають вистрілами, але більше дзвонять шиби вікон, що за кожною сальвою спадають на кам’яний тротуар. Із-під січового будинку тягнуть через вулицю трупа чеського вояка, саджають на авто і відвозять. Перед церквою в ярку вулиці лежить ранений січовик, тяжко стогне і просить рятунку. Біля нього стоять вояки і чеські цивілі та черевиками копають його в ребра і голову.

Мене впроваджують на якесь вузеньке подвір’я, що було напроти будинку ОНОКС, до інших полонених. Зразу прискакують до мене й інші чеські вояки і б’ють, куди попало. Забрали пулярес із грішми, витягають статті, рукописи з кишень, шарпають, поривають і топчуть ногами. Знайшли набої в моїх кишенях, і це була олива на вогонь — страшно тим обурились. Один підстаршина, вимахуючи мені револьвером попід ніс, реве як скажений "застржеліт те!... ", і вдарив мене револьвером у голову, аж зорі мерехтять мені в очах. Б’ють кулаками по голові, по лицях, ударяють притоками крісів у плечі і копають ногами. Шукаючи за набоями, повивертали мені кишені і порвали та повіддирали спідню підшивку кожуха. Той, що взяв від мене гроші, відходить, а другий кинув моєю уніформою об землю.

Я кричу на все горло:

— Злодії, гроші в мене вкрали! Віддайте мені гроші!

Але ті відходять, замість них повертається підстаршина і знов у супроводі кпин та чеських лайок, кілька раз мене вдаряє. Приказано мені тримати руки догори, як інші.

Після того трохи дали мені спокій, і я міг розглянутися. Передо мною образ неймовірний: січовиків роздягнено до сорочки, блюзи поскидані в одну купу під плотом, багато блюз та плащів у ярку, або просто валяється під ногами запорошано та закривавлено. Кишені поперевертані, гроші, годинники, ножики й інші цінні речі військо позакрадало, навіть перстені постягали з пальців... Бідолашні хлопці стоять в чотирьох або п’ятьох рядах кількістю біля п’ятдесят людей, в самих тільки сорочках, кілька з них до пояса голі, з них позривали й сорочки. Буквально мерзнуть: цокотять зубами, аж посиніли із холоду. Тут ще середина березня, досить сильний мороз був уночі, і сніг ще не стопився. Посинілі, голі руки обсипані "гусячою шкірою", напухлі, криваві і брудні. Не в силі тримати рук догори, в’януть і хлянуть, січовики й самі ледве тримаються на ногах. Є між ними сімнадцять-вісімнадцятьрічні молоді хлопці, збиті в страшний спосіб, деяким так спухли голови, що виглядають, неначе після пожалення бджіл. Є між ними кілька наших лемків із Березнянщини, у двох білі, полотняні штани закровавлені вповні. Один сам ранений, а другого покривавив, що впав трупом на нього.

Ранені лежали на землі, було їх десь восьмеро, особливо один лежав під парканом і дуже стогнав.

Вулицею переходить військовий офіцер, дає якісь накази, зразу видно, що комендант цього відділу. На сотника я гукнув по-чеськи:

— Пане капітане, дайте блюзи на цих хлопців, хочете, щоби замерзли на морозі?... Офіцер на це не звертав уваги, і я ще сильніше кричав:

— Капітане, дайте блюзи на хлопців! Капітане, накажіть відвезти ранених!

В цій хвилині накинулись на мене вояки і рушницями так побили мені шию і плечі (особливо ліве рамено), що вповні задеревіла мені ціла ліва рука. Сотник прискочив до мене і вирятував мене словами:

— Не бійте го, діть є то чловєк! (Не бийте його, та ж то людина).

Але воячня, ота чеська голота, скаженими собаками ще все до мене прискакували і вдаряли, не зважаючи на капітана.

Я капітанові сказав, хто я є, і він зарядив, щоб ранених віднесли. Прийшли санітари з ношами, взяли тяжко раненого і понесли, але пізніше принесли мені таку вістку, що раненим кинули серед вулиці об каміння, і він помер на очах мучителів... Я дальше виміг у капітана, щоб січовики одягли блюзи, і він дозволив. Поставився я гостро, щоб вояки звернули закрадені речі, але капітана нагло покликали під будову на переговори, бо прийшла якась делегація від уряду чи що. Січовики такі щасливі, що вдалося бодай трохи поліпшити страшне положення. Словами я їх підбадьорював і заспокоїв.

Санітари повернулися і перев’язували легше ранених, залишаючи їх на місці. Після того вони відійшли, і я побачив, що в куті біля дерев’яної клуні сидить ще один ранений, його рана сильно кривавить. На запит, чому не зголосився у санітарів, він відповів, що не хоче, щоб його чехи перев’язували. Січовики пороздирали якесь рядно і з бідою завили товаришеві рану.

Перед будинком команди "Січі" перестала стрілянина. Я вже думав, що наших вимордували, аж чую, з будинку команди залунала українська пісня. Слава! Наші ще тримаються. Чому не стріляють? — завдаю собі питання, але знаходжу розв’язку: настало свого роду перемир’я.

З будинку виводять і виносять ранених, не ведуть на наше подвір’я, але в інший напрям. Натягаюся понад паркан і бачу, як чехи ударяють кольбами та копають наших ранених в супроводі кпин та насмішків. Вулицею біжить юнак, а за ним навздогін мадярон кричить і показує пальцем:

— Хітнєте го, то є січ... то є січ... панове чехі, то є січ... (зловіть його, панове чехи, то січовик).

Юнак вскочив в одні ворота, і зник. Не знаю, що з ним.

Кілька здорових, полонених січовиків приводять між нас, і чеські вояки знову починають немилосердно бити, особливо одного, просто дивитись не можна. В мені кипить, не в силі втриматись, зірвався я з місця і гукнув на воячню:

— Не бійте того клука! То є ческе грдінстві?! Не стідіте се біті безбранніх?! (Не бийте того хлопця! То є чеське геройство? Не соромно вам бити безборонних?!)

Це була олива на вогонь. Мене знову почали бити рушницями по плечах, один копнув мене в живіт, досить паскудно. Але зараз побачив я на вулиці директора поліції Юрка Білея, що в товаристві капітана зближався до нашого подвір’я. Вони прискорили кроки, і вояки перестали мене бити. Білей повідомив мене, що є заряджено, щоби мене випустили, але я заявив, що лиш так покину це подвір’я, коли випустять й інших полонених тут січовиків, інакше не йду. Або всі разом, або ні один!

Вони відійшли, а під будинком ОНОКС обізвалися знову рушниці. Перестрілка тривала біля четверти години, і почулись крики, сварки, і знову все замовкло.

За яку півгодину прибув міністр внутрішніх справ, державний секретар Перевузник, заступник головного коменданта Іван Роман, Микола Бабота і вже згаданий капітан.

Я звернувся до державного секретаря Перевузника зі скаргою, що вояки закрали від нас гроші, нехай постарається, щоб нам негайно звернули, бо від капітана дармо вимагаємо.

Капітанові було неприємно, мені й самому жалко було його, бо між всіма тими звірюками він показався ще досить людяним, хоч без енергії і респекту. Але інакше не було ради, мусів на нього робити натиск з іншого боку.

Капітан воякам дав наказ негайно звернути забрані речі, а сам зібрався і з Перевузником пішов далі, а мені прийшлось від’їдатися, як від псів, і гостро вимагати повернення речей, бо за крадіж будуть покарані.

Під цю пору якраз із вулиці побачив мене славний український письменник Улас Самчук і загостив на наше подвір’я.

Вояки щось там із кишень понакидали до мого капелюха, але не було там ані сотої частини того, що позакрадали, бо вони кілька раз мінялися і відходили. Не було грошей, не було годинників і не було мого пуляреса з 270 коронами і ключами від редакційного бюрка. Хлопці насмілились, кричали, протестували, вимагали — але закрадених речей не було. Опісля повернувся капітан і витягав речі з кишень вояків, а вони ховалися один поза одного — і втікали. Січовий кухар впізнав одного вояка вже на вулиці, як той пробував вирватися з-під обшуку і вихопив з його кишені біля півтора тисячі корон січових грошей, що були йому попереднього дня січовою інтендантурою передані на харч для січовиків.

Військовий сурмач відтрубів "вогонь" і затрубів воякам на збірку. Нас хотіли провадити до арешту, але повернувся директор Білей і сказав, що ми всі вільні.

Кухар зараз пішов варити обід, а ми з Уласом Самчуком залишилися розділити речі. Хто впізнав свій маєток, зараз і відібрав, зістались тільки такі речі, яким не було власника, і деякі дрібні гроші. До них багато признавалось, але не було можливо сконстатувати, чиї вони властиво є. Була то одна 50-ти коронівка, сімдесят дві корони дрібних монет, один старий пулярес, дві хустини, одно розбите дзеркальце і одна, наскрізь закровавлена, січова шапка, яку я хотів дати опісля до музею.

Січовики в будинку ОНОКС вже перед тим зложили зброю до рук прем’єра Волошина. Ми з Уласом зайшли туди подивитись, але будинок був уже порожній. В кімнатах, на сходах, а також і на подвір’ї були цілі зливи спеченої людської крові і кілька ручних гранат, що не вибухнули. Біля них стояли наші поліцаї і доглядали, щоби хто-небудь не ступив на них, доки не забере їх фаховий піротехнік.

Тому, що моє помешкання було замкнене (дружина з дочкою працювали в українському Червоному Хресті), зайшли ми з Самчуком до пані Станькової, і списали інвентар речей, і протокол обидва підписали.

Якраз виходили, як зустрілися з д-ром Мандзюком, який покликав нас оглянути труп покійного молодого Лисюка, з яким я зрання говорив, як пробіг вулицею попід хату мого помешкання. Жахнувся, як почув, що його нема більше між живими. Двадцятип’ятирічний прегарний юнак, стрункий, рослий, перед тижнем приїхав з батьком з Америки сфільмувати наш Сойм... Перед вісімнадцяти роками виемігрували його батьки з ним, тоді п’ятирічним хлопцем, до Америки. Підростав з бажанням колись повернутися в Україну, і аж тепер прийшла нагода побачити бодай клаптик рідної землі, за якою так тужив...

Д-р Мандзюк, Улас Самчук і я підійшли до трупа нещасного хлопця. Він лежав серед поля на моріжку під плотом загороди, від мого помешкання, може, на яких сто метрів. На руках шкіряні рукавиці, у світлому, весняному плащі та в високих, елегантних чоботах. Лежав обличчям до землі, з носа і рота текла йому кров. Його прошила куля у грудях.

Були здогади, що застрілили його з вікна дерев’яного будинку жандармерії, але це є майже виключено. По-перше, що будівля та була віддалена на яких триста метрів, а по-друге, я сам чув на власні вуха, як за ним гукали чеські вояки, як бігав нашою вулицею. Його мусіли убити ті самі вояки, не тільки убили, але ще й ограбили, як робили зі всіма вбитими й полоненими. З його кишені вкрали шістсот долярів...



* * *


Ходжу поміж людьми, вивідую, нотую, щоб зрекапітулювати події цього трагічного для нас пам’ятного і сумного дня.

Але ходити по вулицях — це великий ризик, особливо для кількох нас, що так радикально поставилися проти чеської сваволі. Чехи виловлюють українців і відводять кудись до арешту, при тому б’ють у страшний спосіб. Ранених січовиків стягають із нош санітарів... Стягають їх і з авт і в нелюдський, нікчемний, огидний спосіб серед дороги добивають...

[...]

Вертаймося назад до подій. Отже: після перебрання виданої командою жандармерії зброї Кіш відходив до касарень, але біля чеської військової команди гарнізону частину одного відділу січовиків на дорозі чехи загородили панцирними автами і полонили.

Цей другий збройний виступ чехів показував на те, що напад швидко розпочнеться. Прийшлося думати по-перш про власну оборону і поки що на фронт січовиків не висилати.

Команда Коша вислала біля сотні січовиків на оборону Головної Команди.

Чехи телефонічно вимагали від Романа звороту зброї, але він відповів, що від чехів він зброю не одержав і не має що звертати. З тим Роман і пішов до пана прем’єра, щоби зреферувати справи і повідомити про цю безличну вимогу.

Як я вже згадав, при інциденті у владній будові був один тяжко ранений, якого віднесено до Січової Гостинниці, а другого, легше раненого, до жіночої домівки. Три години прийшлось телефонувати до державної лічниці в Кривій, щоби прислали санітарне авто, але чеські лікарі й персонал саботували. (Скільки ми перед тим находились, щоб у лічниці помістити наших лікарів-емігрантів і наших доглядачок, але "висока політика" не дозволяла... ) Тяжко ранений потребував негайної операції. З великим спізненням відвезено його.

Думаючи, що інцидент не повториться, деякі старшини в Січовій Гостинниці положилися спати, таки одягненими, деякі пішли до Головної Команди, а деякі на свої помешкання.

Поволі почало зоріти. Чеські військові старшини скорим кроком поспішали до касарень, зразу було видно, що напад висить у повітрі.

Інспекційний старшина чотар Кульчицький та чотар Кріс негайно заалярмували Кіш, і скромні січові сили приготовилися до оборони.

Під цю пору січові сили в столиці Карпатської України були такі:

1. Головна Команда — 7 старшин, 6 підстаршин і біля 100 людей;

2. Січовий Кіш, що розложився за станцією в бараках. Складався з п’яти-шести старшин може двічі стільки підстаршин, а січовиків було чотири сотні, з того тільки половина вишколених, бо інші були недавно в Коші, часто мінялися, взглядно були в робітничих відділах;

3. Залізнична сотня — 2 старшини і біля 60 січовиків;

4. Січова Гостинниця — кілька старшин і десятка січовиків;

5. Січовий гараж — один старшина і рій стрільців;

6. Жіночі касарні — два підстаршини і рій січовиків.

З огляду на те, що пригожого будинку для оборони січовий гараж не мав, переведено його до будинку Головної Команди.

Біля шостої години був помітний рух чеського війська.

В Головній Команді зразу перебирає команду оборони полковник Гузар, і констатує, що оборона Січової Гостинниці не є задовільна. Висилає два відділи різними напрямами для підсилення. Один веде поручник Тацинець, другий Д. Довгопільський. Та поки ще це підсилення дійшло на призначене місце, почулася стрілянина від Гостинниці. Ані Тацинець, ані Довгопільський не можуть дістатись до Гостинниці, зате Довгопільський займає поверхову хату з одного боку площі, а Тацинець з другого, тільки чехи групу останнього розпорошили, і він з рештою відстрілюється з-поза будинків. Група вістуна Мельника стріляє влучно.

На площі перед Січовою Гостинницею два панцирні авто і два танки, повна, польово озброєна сотня чеського війська, крім того, фінанси і жандарми зайняли побічні вулиці. Дула рушниць і скорострілів направлені у вікна та двері Гостинниці.

В Січовій Гостинниці знаходяться такі наші люди: січові лікарі сотник д-р Гуменюк, д-р Волинець, Тарнавський, чотар інж. Кульчицький, пані Кульчицька, пані Михалевич з донечкою, панна Ф. та ще двоє дівчат, гість із Букарешта пан Левицький (що принагідно був у Хусті) і біля 10 — 15 січовиків. Всієї зброї було до десяти револьверів і кілька ручних гранат. Крім цього, в Гостинниці знаходився і німецький консул д-р Гофман з двома-трьома своїми урядовцями та біля тридцяти чужих готелевих гостей.

Німецький консулат займав тут кілька кімнат для урядового поміщення, і також тут мешкали його урядовці.

Зачинену браму розбивають танком, до входу заходить військо, жандарми і фінанси та вдираються горі сходами.

Січовики мають вигіднішу позицію. Вони на поверсі, до них можна добратись тільки сходами, що переходять у закрутину. Січовик Оснач перший почав відстрілюватись, прискочили й інші січовики, стріляючи з револьверів, і військо виперли із сходів. На це по дверях і вікнах загавкали скоростріли з танків і панцирників, і посипались кулі з рушниць. Одні січовики займають оборонні позиції біля вікон, а другі моментально роблять барикади, долі сходами скидають столи, крісла і полиці. За короткий час вузькі сходи настільки забарикадовані, що жодний ворожий доступ не є можливий.

Забарикадуватись, одначе приходилось так нашвидко, що три січовики, які боронили два входи і при впаді чехів подалися на невеличке брудне подвір’я, вже не вспіли вибігти на поверх. Звідси відстрілювались вони на два боки, але багато набоїв не мали.

Одного з них, Лютика, потрапила чеська куля, і він упав трупом на землю. Цього Лютика я добре знав. Був це єдиний син вдови по професорові з Буковини. Перед двома місяцями перебіг границю, його переловили чехи, замкнули до в’язниці і хотіли відіслати назад до Румунії. Це значило п’ять років примусових робіт для хлопця. Я на власну відповідальність вибрав хлопця, вилегітимував — хоч і сам не знав тільки те, що він українець — і послав до "Січі". Того самого дня подібним способом вилегітимував я і співробітника "Нового Часу" Новицького та інших). Опісля ранено й другого, остався тільки один, але в револьвері не мав ні одного набою.

Чехи стріляли розривними кулями "дум-дум". Чеські рушниці, скоростріли сікли Січову Гостинницю. З вітрин злітали пляшки, лікери і дорогі вина шнурами стікали долі полицями.



* * *


Оборонці відстрілювалися з вікон. По одному січовикові стерегло добре забарикадовані сходи. Німецький консул і готелеві гості скривалися в коридорі, що пробігав серединою поверху, критий з усіх боків готелевими покоями.

Ручні гранати особливо придались. Від ранку до самого полудня тривав бій. Чехи не були в силі зломити відпір.

Німецький консул кілька раз старався говорити з генералом Прхалою, але чеські поштові службовці вилучили телефон.

Стрілянина то переставала, то знову розпочиналась. Чехи грозили, що всіх вимордують, як січовики не піддадуться. Пробували кілька раз переломитись, але барикади були певні і тут-там дзявкнув револьвер.

Десь біля полудня прибув від прем’єра Волошина посол Тулик, що хоче з німецьким консулом говорити. Ледве він пробився поміж військо і кулі; січовики його впустили. Тулик консула просив, щоби негайно сповістив Берлін, що в Хусті робиться. Але телефон був вилучений. Правда, консул мав у одному чемодані зарядження радіовисильні на ультракороткі хвилі, відчинив він куфер і готов був закликати Відень чи Берлін, але не було електрики — чехи постаралися випняти і струм.

Крім того, приніс Тулик наказ прем’єра січовикам зложити зброю. Довго переконував він аргументом мадярського наступу. Січовики довго вагались, і лише тоді погодились капітулювати, як чеські офіцери запевнили старшинським словом чести, що ні одному з оборонців волос із голови не спаде.

— Ідемо спільно проти мадярів, — говорили чехи.

На це січовики зложили тих кілька револьверів, якими півдня боронилися супроти сотні війська, одного танка і двох панцирників з тяжкими кулеметами... Зложили зброю не до чеських рук, тільки до рук посла Тулика, що прийшов як посланець самого прем’єра Волошина.

Як видно, вага офіцерського слова в цих офіцерів не існувала. Тих кілька галицьких хлопців-оборонців, коли вони вже були безборонні, чехи побили в брутальний спосіб, ув’язнили і кудись повели...



* * *


Події в Гостинниці записав я так, як мені оповідав частинно інж. К., частинно Тарнавський. В помешканні прем’єра Волошина ловлю самого коменданта героїчної оборони Головної Команди, полковника Гузара.

Його висока постать завжди була мені імпонуючою, — тепер просто його обожую. Хоч він ходить у цивільному одязі, зразу видно, що вояк. Палає ненавистю проти ворогів, його спокійне, зрівноважене обличчя є виразом хороброї душі, ті тверді риси віддзеркалюють безмежну, незастрашиму відвагу... Збираємось до Головної Команди ще раз оглянути.

Бере мене попід руку, але нагло пускає, бо я порядно йойкнув і кривлячися закричав... До лівої руки не можна доторкнутись, побите рамено опухло... Перед півгодиною пані Самчукова тягнула мене до лікаря, але хто має охоту і час іти тепер на рентген?..

З розмови полковника реконструюю бій, доповнюючи й іншими відомостями та подіями, які бачив на власні очі.

Коли почулася стрілянина від Січової Гостинниці, невелика залога поверхового будинку Головної Команди вже знала, що чеське військо наступає. Донесли це зв’язкові і стежі січовиків.

В будинку знаходилося біля ста людей, між тим шість старшин (полковник Гузар, поручник Чорний, чотарі: Кріс, інж. М., Граб і К.); трохи більше підстаршин (аспіранти Орлович, Дужий, Д., булавний Васильчук, десятник Ярмалюк, вістун Мельник й деякі інші).

Пальної зброї трохи було, але всім не вистачало. Військових крісів не було більше двадцять і, може, двічі стільки револьверів; набоїв також обмаль. Але були там величезні скрині американських дарунків з одягами, що перед кількома днями прибули з Америки, і мали бути розділені. Ці скрині особливо пригодились, і січовики забарикадували ними входи, коридори і сходи.

Сам будинок не є боронений, стоїть на розі двох вулиць, до іншого будинку прибудований тільки з північного боку.

Незабаром затарахкотіли скоростріли по вікнах, і посипалися шиби. Чеське військо оточило будинок, стріляють не тільки з рушниць і легких скорострілів із-за парканів та сусідніх будинків, але також і з танків і панцирників, пустили тяжкі кулемети. Січовики відстрілюються, бороняться ручними гранатами. Є кілька ранених, а навіть мертві. Січовики боронять позиції, стоять мужньо, відважно на своїх місцях. Смілі не лишень старшини і добре підготовлені підстаршини, але хоробро поводяться і ті січовики, що ніколи вояками не були. Стріляють доцільно, бо нема куль пускати в повітря.

Чеське військо бачить, що так швидко не займе будинок. Починають стріляти розривними кулями "дум-дум"... і це не помагає, січовики не здаються. Підтягають міномети і легкі гармати і починають обстрілювати будинок. Мури колишнього шкільного поверхового будинку досить сильні, але тріщать. В кімнатах експльодують гранати. Ручні і гарматні відламки гранат заглиблюються до стін, сиплеться штукатурка, дим, курява, до того придавлений стогін нових ранених... Тяжко ранених відносять до бічної кімнати, де їм дають першу поміч. Легше ранені своїх ран ані не запримічують, воюють далі. Обпорошені, брудні, криваві, стоять на своїх місцях, боронячи позицію, яка їм була призначена: вікна, коридор чи сходи.

Нова градова хвиля куль із скорострілів, але січовики стрілами відповідають лиш тоді, коли та куля не паде намарно.

Рано від шостої майже до дев’ятої години стояв будинок Головної Команди під страшним вогнем безперестанку.

На першому поверсі були приватні помешкання. Місяцями клопоталась команда, щоби віддалити з будинку небажаних локаторів, особливо одного чеського співмешканця, але за жодну ціну не можна було його позбутися.

До цих мешкань вели вузенькі сходи, що крутились до північної брами, яку боронив невеликий відділ січовиків. Але діставши вогонь з двох боків, група січовиків не могла вдержатись, і їх чехи полонили.

Зробилася одна тактична помилка, а саме та, що не зайняли цих приватних помешкань заздалегідь. Також не зробила того і та група січовиків, що боронила північну брамку. Зайняли їх чехи і таким чином вдерлися до будинку Головної Команди на перший поверх.

Оборона була загрожена досить поважно. З близькості кілька метрів чехи оборонців засипали ручними гранатами, а навіть витягнули скоростріл на сходи, і сікли в неможливий спосіб. Герой із світової та українсько-польської війни, булавний Васильчук показався надзвичайно відважним: на чолі кількох січовиків, рушницями та револьверами випер чехів із коридору, а навіть ловив ручні гранати, що зразу не вибухали і кидав назад на чехів, де гранати експльодували, спричинивши чехам поважні страти.

У відповідь на це було нове, шалене обстрілювання, головно із східної сторони, але й це не помогло. І тоді чеські боягузи поповнили щось таке, що викликає найбільшу огиду: привели з долини двох полонених січовиків (братів Німців) і таскали їх перед собою, щоб бути критими перед кулями...

Ні один борець на світі не захищався грудьми насильно приволоченого полоненого!

Але січовики мали більше розуму, як ті чеські "лицарі" собі думали. Як випхали їх на коридор перед дула наших рушниць і револьверів, січовики моментально кинули собою на землю, і до чехів посипалися градом наші стріли... Наші знову виперли чехів із коридору. На це чехи відкрили страшний вогонь із усіх боків, особливо від двору. Скорострілами, мінометами, а навіть гарматами били безпощадно. Січовики і цим разом стріляли лиш тоді, як бачили і добре поцілили у чеську голову.

В цьому бою дістав смертельну рану знаменитий борець, булавний Васильчук, що згинув від чеської кулі при обороні коридору.

Зараз після цього від прем’єра прийшов із білою перев’язкою і прапорчиком парламентар, щоб зложити зброю. Полковник Гузар, як комендант оборони, заявив, що ворогам зброю січовики не зложать. Але чи то є справді бажанням нашої влади і чи не є то чеська провокація — вислано до прем’єра Волошина двох офіцерів. Настало якесь перемир’я і чехи приобіцяли, що дозволять винести до десяти тяжко ранених і позбирати убитих.

Не встигли січовики показатися з своїми раненими товаришами з будинку, як оточила їх чеська воячня і виливали свою злість ударами рушниць, копанням і волоченням по болоті за волосся. Годі описати ті побої і те знущання, яке припало бідним хлопцям, що вже тоді були без зброї. Били здорових і били ранених, декілька з них випустило свого духа в руках мучителів — їх просто убили чехи кольбами та черевиками серед дороги. А котрих не забили під будинком, то добили їх чехи-цивілі по дорозі, куди їх волочили...

Збитих, змасакрованих січовиків відвели до в’язниці. Що вони ще дістали по дорозі — можете собі уявити. Є свідки, що бачили, як деяких били так, що вони втратили пам’ять, і їх тягли, мов здохлятину... Криваві, пошарпані, побиті, в декого голова була так збита, що виглядала наче синій гарбуз, навіть й очей не було видно.

Чехи думали, що в будинку ледве хто зістався і тепер задумали взяти його легким коштом. Один чеський підстаршина блискавкою вдерся і вискочив на барикади з револьвером, за ним сунулися й інші, але моментально покотився трупом, і другі чехи відступили взад.

Чехи зробили крик, що українці порушили перемир’я, але порушили його самі чехи, катуючи безборонних ранених січовиків і тих, що несли ранених, а також вдиралися чехи до будинку, супроти застереження, що кожний замір нового нападу чи підступу січовики не змовчать.

На це знову розпочалась шалена стрілянина, подібна до попередніх. Стріляли зо всіх боків, більше як півгодини.

Делегація від прем’єра не вернулася, зате прийшов міністр внутрішніх справ Перевузник, директор поліції Білей, посол Тулик і інші з наказом самого прем’єра Волошина зложити зброю йому. Вислано й другу старшинську делегацію до прем’єра тим більше, що перша не вернулася. Дійсно, прем’єр настоював на тому, щоби зложити зброю на його руки.

З тяжкою душею прощалися січовики з своєю зброєю, добре знали, що тепер видані на ласку й неласку гнобителя. Але бажання рідної влади було для січовика — наказом.

Зложили вони рушниці й револьвери до рук самої нашої влади, на помешканні прем’єра Волошина.

Без огляду на приречення, що якщо зложать січовики зброю, то нікому нічого не станеться, обеззброєних і в цивільне переодягнених січовиків чехи при допомозі мадярів і жидів виловлювали, по-перш били, а потім арештували і відводили на невідомі місця.



* * *


Не радо ходжу по вулицях (видаю себе на небезпеку нового арештування), але хочу бачити, хочу знати і все мати записане. Цей день не сміє впасти в забуття! Великий український народ може ще колись цей день чехам пригадати!

Говорю з січовиком із групи поручника Дударева. Його групу разом з комендантом чехи при боях полонили, тільки кільком січовикам вдалося висмикнутись із перстеня.

Оповідає мені про бої, що відбулися в Коші і які він міг добре обсервувати з горбка, вийшовши туди з бараків із другою сотнею. Бої ті відбулись більш-менш так.

Цілий Січовий Кіш був захоплений здобуттям зброї, яку вночі вдалося видістати від команди жандармерії на наказ прем’єра Волошина. Цією зброєю озброїли вони першу сотню, що була вповні умундирована. Січовики нетерпеливо чекали, коли прийде черга й на інших дістати рушниці.

Але замість дістати ще зброї — забрали від Коша ще й ту, що була. Та не тільки зброю, але й людей. Головна Команда відкомандувала до міста цілу першу сотню, що була прекрасно вишколена, а тепер ще й озброєна.

Зрання біля шостої години — тривога. Січовики не дуже дивувалися тому, бо від тижня Кіш був стало в поготівлі. Але цей новий алярм був інший: влітають зв’язкові, падуть накази, роздають револьвери та набої. За кілька хвилин увесь Кіш стоїть у збірці. Один із найкращих січових старшин, комендант Коша поручник д-р Степан Сулятицький швидким темпом робить новий розподіл — формує першу сотню, а потім другу, і вони відходять з бараків, залишаючи все інше своє майно в бараках (як куфри, валізки з одягом, книжки, прилади тощо). Після того мала сформуватись і третя сотня, а тут вбігає стежа, що від головної вулиці — наближається чеське військо. На це обидві сотні займають невеличкий горбок, що протягався зараз від бараків на схід.

Раптом почалася не тільки із напряму головної вулиці, але й від станції шалена стрілянина. Стріляють також і тяжкими кулеметами із замкової гори. З десяти-двадцяти критих місць градом сиплються кулі із легких скорострілів так, що не можна голови показати. Тарахкотять також тяжкі скоростріли з панцирників і танків із шосе, опісля під їх охороною чеське військо підтяглося під самі бараки. А в бараках залишився один старшина чотар Юрків, кілька підстаршин і січовиків на одну сотню, що тепер опинилися в найбільшій небезпеці. Втеча була неможлива, бо перехід стояв під найбільшим вогнем кулеметів та ручних гранат, які видали на січовиків чехи із-за мурів сусіднього будинку, до якого вони добилися.

Стріляють також із заходу. Кіш дістав, отже, вогонь із трьох боків. На превелике нещастя, супроти наймодернішої зброї чеського війська в цілому Коші крісів так мало, що на пальцях двох рук їх полічити. На триста людей, може, до десяти крісів. Револьверами озброєно хіба ж півсотні людей (як уже згадано, найліпше озброєна сотня була відіслана до міста для оборони Головної Команди). Набоїв також скупо. А чехи сиплють кулями як дурні.

Це дуже нерівний бій. З такою малою кількістю пальної зброї годі воювати з танками, панцирниками, легкими і тяжкими кулеметами, не згадуючи про те, що самого чеського війська було двічі тільки, як січовиків. Всі вони першорядно озброєні крісами, набоями й ручними гранатами.

А все ж таки з тими кількома крісами, револьверами, одною автоматичною пістолею і, може, тридцяти ручними гранатами січовики вели з чеським військом бій, що тривав повні чотири години! А ті січовики, що мали щастя мати кріси в руках — це ж були митці у стрілянні! Особливо ті, що залишилися в бараках, бились надзвичайно відважно. З горбка можна було приглядатись, як найкращі стрільці вилізли на дах бараків і звідти, криючись поза комини, стріляли аж на диво влучно і кидали ручними гранатами, що досягали чеські ряди і робили своє. Одним із таких холоднокровних борців був підстаршина Євчук, що довго здержував чеську навалу. Нарешті, бідний, покотився і він трупом і згинув геройською смертю.

Чехи і тут вживали розривних куль "дум-дум", як і всюди.

Під охороною панцирників чеське військо посувалося вперед, а навіть здавалося, що хочуть січовиків оточити від сходу. Не було іншої ради, як здавати досить добрі позиції на горбочку, щоб не опинитися в перстені. Бо хоч січовики набоїв щадили, амуніція виходила, а нової не було звідки взяти.

Поволі одинцем січовики ярами відступали в напрям Тиси, розбивалися на менші групи і, скриваючись поза кущі вербнику, побережжям добивалися до велятинського мосту, щоби перейти на лівий берег Тиси та поки що скритися в горах. Деякі групки — нерозважно, чи з примусу — кидалися в Тису і кілька січовиків утопилося.

Кошовому вдалося врятувати біля шістдесяти січовиків, щоби не попасти в чеський полон. Він ішов з ними в напрямі Велятина. Останнім вирвався булавний Ф. з двадцятьма січовиками, догнав і приєднався до групи кошового. Поручника Дударева, чотаря Юркова і біля сто січовиків чехи полонили і зайняли бараки. Що було в бараках вартісне, вони позакрадали, куфри порозбивали, понищили дочиста. Одяг, білизну й інші речі як не порозкрадали, то подерли, і потовкли на дрібні шматки... Полонених били, катували, і почалось і тут знущання та ув’язнення.

А другі лицарі-січовики напоїли своєю кров’ю українську землю і покрили своїми молодими трупами притисянську долину... А тих трупів було багато...



* * *


А тепер опишу найбільші подвиги групи одчайдушних хлопцівсічовиків, що в шестигодинному бою із стократною перевагою людей і модерної зброї вдержали свою позицію і були останніми, що зложили зброю... Не чехам, але до рук своєї команди, зглядно рідної влади — ліпше кажучи, команда вирвала їм насилу зброю із рук...

Це була група із шести відважних хлопців із мистецької громади "Летюча Естрада", яка своїми виступами місяцями несла національну культуру в села Карпатської України. Це був ударний рій мистецької громади, що не тільки на сцені, але і зі зброєю в руках мав стати у хвилі загрози до оборони всенародних інтересів.

Спершу ударний рій не мав відповідної зброї, але згодом серед тижня гострого поготівля придбав собі для кожного члена набоїв, а навіть шоломи. Ударний рій мав підроблені ключі катедри на площі Волошина, щоби в разі небезпеки зайняти дві вежі і звідти боронити Головну Команду.

Але наказ із Головної Команди звучав так, щоб ударний рій подався на допомогу туди, звідки почує перші стріли.

В цьому разі, стріли було чути від Січової Гостинниці. Рій біг із свого помешкання на розі вулиці Духновича і Толстого гусаком, положивши чеську військову стійку трупом, в напрям Гостинниці, але площа була зайнята військом. Стояли там не тільки по зуби озброєні військові відділи в числі біля двісті вояків, але також і жандарми та члени фінансової сторожі. Побачивши січовиків, пустили в них скоростріл, але вони крізь град куль вскочили в одну браму, звідси дали кілька вистрілів, моментально перебігають подвір’ям у вузеньку вуличку, що вела до шосе.

Головною вулицею пройти неможливо: там кілька панцирних авт і танків, під мурами ховаються першорядно озброєні чеські "хоробрі швейки"... Нема часу довго надумуватися. Провідник гурту Д. Д. постановляє вдертися до поверхової кам’яниці. Рій зайняв перший поверх, в паніці залишене приватне помешкання, що складалося з чотирьох кімнат.

Хлопці займають позиції: один стереже сходи, а другі з вікон розпочинають сальву, але кожним разом з іншого місця, перебігаючи з одної кімнати до другої, щоби чехи не могли вгадати їхню кількість. Справді, стріляючи завжди з іншого місця виглядало, неначе в кам’яниці забарикадувалось півсотні, а не півроя...

Чехи почали засипати будинок кулями з рушниць та з легких і тяжких кулеметів. Стріляють з вікон протилежних будинків, стріляють із-за мурів, але особливо сиплються кулі з тяжких скорострілів із панцирників, що підійшли з площі та бічних вулиць під самий будинок.

Більш як годину обстрілюють вони об’єкт і вже стріляють не тільки розривними кулями "дум-дум", але гатять також і мінами та гримають із гармат меншого калібру. В помешканні експльодують гранати, розривні кулі і відламки гранат нищать помешкання, пір’я з подушок літає в повітрі, апарати, прилади, склянки, судина, пляшки — все те гримить і розлітається на дрібні куски. Вапно і кусні цегол змішане з варенням, з книжками та склом. По стінах понищені картини, половина з них лежить на підлозі.

Хлопці набоїв мали подостатком. Стріляють влучно, звалюють із ніг десятки чеських вояків на площі. На будинку позиція оборонців досить можлива: вузькі сходи, вікна здолини боронені перед ручними гранатами широким балконом (ручні гранати з великої віддалі не можна вкинути, врешті чеські вояки з-під мурів ані не відважились вийти, а коли вийшли, то ховались за плечі жінок...); з південного боку вела вузенька вуличка, куди панцирників не завезти (бо чехи тільки із-за панцира відважаться стріляти з вулиці), а також з тієї сторони ані кулеметів їм не поставити.

Але чехи знайшли собі інше місце: дзвіницю католицької церкви, куди вони винесли тяжкі кулемети. Було трохи віддалено, але тим безпечніше для чехів. З вежі католицької церкви дістали січовики страшний кулеметний вогонь, чехи не щадили кулями.

Тяжко раненим паде провідник ударного роя Д. Д., кров вибухає, нема чим завити порядно, ледве з трудом завивають йому рану рядном та папером, але кров стало пересякає. Чуючи втому, пролягає на підлозі.

На коридорі чути крик. Видно, чехи задумали таки добитися від сходів. Коли б у чехів трохи хоробрості, то легко могли з цього боку взяти вже раніш, але вони ані не спробували. Як видно, вже наскучило їм вичікування і рішились на напад з цього боку.

Ранений провідник нагло зривається з місця і, хоч як було йому тяжко, диригує і товариші забарикадували двері: підпирають їх перекиненою шафою, машиною до шиття, ліжками та іншим. Після цього січовики входять до дальшої кімнати і вичікують. На площі панцирників нема, чеське військо гейби кудись зникло. Тільки у брамі будинку під сходами якийсь гомін, мов на ярмарку.

Що робиться під цю пору на помешканні прем’єра Волошина — оповідає мені дальший очевидець.

Гавкання кулеметів і стріли з гармат трохи затихли. Незабаром одинадцята година. На помешканні прем’єра Волошина, крім нього, є міністр Клочурак, державні секретарі д-р Микола Долинай і Перевузник, Бращайки, чеський полковник генерального штабу Лукас, краєвий комендант жандармерії підполковник Вака, заступник головного коменданта "Січі" Іван Роман, директор поліції Білей, брати Дутки, надрадники д-р Кочерган та д-р Стебельський, д-р Росоха, Тарнавський, Рогач та інші.

Полковник Лукас, як та гадюка, з хитрими очима Мефіста, в’ється поміж переляканими. Видно, що хтось його сюди послав, якусь місію сповняє, з чийогось то припоручення він агітує між нашими провідниками...

Лукас агітує, під’юджує проти "Січі", переконує, старається доказувати, що не чехи спровокували... та що єдина тут винувата "Карпатська Січ"... Вака йому притакує.

— Пан міністр Прхала завжди бажав і бажає добра Подкарпатскей Руси... (улюблена назва Карпатської України чехів і чехізаторів).

Мадяри переступили границі і напирають на наші села. Лукас пропонує, щоб січовики зложили зброю, тоді і чеське військо піде проти мадярів... Українці і чехи разом — безперечно здержать мадярський наступ.

Деякі запитують: чого ж її складати, коли і так її потрібно брати назад, коли прийдеться іти на фронт? Чи нема тут підступу, щоб обеззброїти єдину організацію, на яку могла українська влада опертись?... Але Лукас заперечує. Чехи перестрашені і хочуть бачити добру волю. Чехи обіцяють боронити спільну Батьківщину...

Всіх міністрів, отже владу Карпатської України і більшість присутніх, Лукасові вдалося переконати. Чей же полковник генерального штабу запевнює, чого ж тоді не вірити?

Прем’єр Волошин висилає до Головної Команди "Карпатська Січ" парламентаря під білим прапорцем з наказом зложити зброю.

Потрібно вислати і до Січової Гостинниці парламентаря. Було б бажаним вислати самого заступника головного коменданта Романа, але він відмовляється, кажучи, що він в уніформі. Справді, військового кордону на площі в січовому однострої ніхто не перейшов.

Голоситься посол М. Тулик добровільно і через небезпеки добивається до Січової Гостинниці.

Після зусилля Туликові вдалося намовити оборонців Гостинниці до капітуляції. Повертаючи звідти довідався він, що один невеликий гурт січовиків зайняв поверховий дім на розі вулиць, обстрілює цілу площу, і з ним чеське військо з рушницями і кулеметами з панцирників не може собі дати ради... Чехи вже задумали виконати чортівське діло: підмінувати і пустити в повітря перший поверх, причому безперечно знайдуть смерть ці одчайдушні хлопці...

Січова Гостинниця зложила зброю, але Головна Команда відмовляється.

Комендант оборони Головної Команди, легендарний герой полковник Гузар за згодою всіх хоробрих оборонців-січовиків відповідає, що до рук чеських гнобителів січовики зброї не зложать.

На помешканні прем’єра нова нарада... Як не хочуть зброї зложити чехам, то нехай зложать її на руки прем’єра...

Це вже не бажання, але наказ влади, який несе в супроводі директора поліції сам міністр внутрішніх справ Юрко Перевузник...

Посол Тулик заступає владу — несе відважним хлопцям наказ, з яким і сам не погоджується. Але рішено так, і його треба виконати.

Тулик входить до будинку, на коридорі вже маса вояків, жандармів, а один цивіль, чех — як пізніше виявилось, урядовець пошти, щось викрикує, вимахуючи при тому руками. Нараз із середини мешкання вилітає куля з рушниці якогось січовика просто в груди чеха, він моментально валиться і на руках Тулика конає...

— Хлопці, не стріляйте! Тут я, висланець української влади... Зложіть зброю, це наказ уряду.

Січовики зажадали гасла, якого посол Тулик, зрозуміло, не знав. Та поки він хлопцям це вияснив і їх переконав, до нього приступили чеські вояки і дали йому ультиматум: якщо січовики не зложать зброї протягом п’ятьох хвилин, то за чеха положать Тулика трупом...

— Хлопці, відчиняйте, а то я загину за того чеха, що ви його вбили, — звучало благання Тулика. Але звідти повторювали тільки одно:

— Гасло, гасло нам дайте!

Нетерпеливі чехи вже рушниці наставляють на посла Тулика. Він зорієнтувався і на все горло почав кричати:

— Не смієте мене вбити, я парламентар влади! Мене післав сам полковник Лукас... Це ім’я в чехів багато значило. Туликові вдалося вирватися з-під рушниць, але чехи грозили, що якщо за десять хвилин січовики не здадуться, пустять у повітря цілу кам’яницю, яку підмінували, або газами їх видушать... Тут може на січовиків вплинути тільки сама січова команда. Вже всюди січовики зложили зброю — і в Гостинниці, і в Головній Команді, і сам Кіш здався, одиноко цей рій "Летючої Естради" тримав заняту ним позицію.

Тулик, вертаючися назад, замітив, що жид благає старшин, щоб не висадили будинок у повітря, бо пропаде йому крамниця в будинку.

На помешканні прем’єра Волошина Тулик просто силою витягнув заступника головного коменданта Романа і вони, в супроводі січового лікаря сотника д-ра Гуменюка, повернулися до цих відважних хлопців.

Перед їх очима одначе показався вже інший образ: у дверях були дві діри, одна, здавалося, гейби вистрілена скорострілом, а друга повстала тим, що відбили поштову скриньку на листи. Крізь ті діри чеське військо перед хвилиною вкинуло газові гранати, які якраз тепер вибухнули з великим гуком, — раз одна, а потім друга. Роман, Тулик і д-р Гуменюк аж остовпіли. Європейські держави одна з одною умови заключають і обіцяють при війнах не вживати газу, а ось тут, модерно озброєне регулярне військо газами хоче видушити шестеро хлопців, що зброєю боронили Батьківщину перед сваволею!

Кімнати, коридор і сходи миттю заповнились синім димом, що дер, рвав і пік у носі, в очах і горлі. З коридорів всі відступали, як Роман з Туликом так і чехи, бо дим давив горло, роз’їдав очі, а легені рвав неначе живе м’ясо кліщами... Дармо вони на хлопців гукають, січовики не відзиваються, тільки стогнуть і страшенно кашляють.

Вийшли на площу і звідти почали гукати. Хлопці неначе п’яні підходили до вікон найдальшої кімнати, притискаючи до уст хустинки та рукави, натираючи очі і кашляючи. Вікна були всі порозбивані, протяг виносив стовпи синьої куряви і хлопці висунули голови, щоби провітритись, але кашель ще все їх мордував. Вояки схопили рушниці, щоб знов у них стріляти, але Тулик прискочив і заявив, що вони зложать зброю.

Висунув бліде обличчя і тяжко ранений провідник Д. і Роман гукнув на нього:

— Хлопці, негайно скласти зброю! Нікому нічого не станеться, військові старшини заручили вільний вихід із будинку. Хлопці вагаються.

— Пане коменданте, здати зброю — значить: чекати ласки від клятого ворога! — Але Роман перериває, не терпить спротив, наказ короткий, але рішучий:

— Зложити зброю!

— Січовик привик до дисципліни. Хлопці підходять до входу і рушницю за рушницею віддають у руки коменданта Романа, цей подає Туликові, а той чехам.

Відчинились двері. Замість старшинами зарученої недоторкальності чеське військо почало збиткувати і в жахливий спосіб бити обеззброєних січовиків. Б’ють їх рушницями, прикладами, вдаряють руками і копають ногами, а чеські старшини стоять і регочуться. Кілька ударів дістав і Роман. Обеззброєних хлопців волочать містом і хто тільки не хоче, той не б’є. Знущаються, смішкуються, кленуть і б’ють, прискакуючи з багнетами, чуть-чуть зараз поб’ють на смерть. Раненого волочать, немов здохлятину, вдаряють по голові і по зранених грудях. Одного січовика вояк прикладом так ударив в уста, що всі зуби виплював із рота.

До безтями побитих хлопців заволочили на військову команду міста, знов їх молотять і вкидають до якоїсь стодоли — імпровізованої в’язниці, де тяжко ранений Д. тратить притомність.

Нещасні хлопці, не полягли під час боїв, тут їх чехи на смерть замордують. Хоч би знав імена цього героїчного роя, щоб на вічну славу записати на папір подвиги шістьох одчайдушних борців, які сміло можуть твердити, що в семигодинному завзятому бою з стократною перевагою їх не перемогли... Знайомі січовики могли мені подати тільки чотири імена, а то: Д. Довгопільський, Циганчук, Іван Патрус і Дячук.

Бідні наші хлопці, сидять тепер по в’язницях або порозбігались, хто куди міг, щоби скритися від чехів, які полюють на них, неначе на звірину.

Бічною вулицею доходжу до жіночої січової домівки. Тут також були тяжкі бої, про це свідчать зливи крові, аж на двох місцях. Сусіди говорять, що раненого січовика чехи і тут домордували...

Все порозбивано, понищено, поперевертано, змішано і... розкрадено. Січові лікарі задумують у жіночій домівці зробити тимчасову амбулаторію для ранених. Лікуватимуть їх наші лікарі, бо чехилікарі не хотять дати лікарської помочі січовикам. От, наприклад, такий бандит, як директор лічниці в Кривій — д-р Весели, — відмовив дати опіку тяжко раненим січовикам, як їх привезено до лічниці серед великих мук. їх треба було негайно оперувати, а він, у своїй скаженій ненависті до українців, не тільки що відмовився оперувати, але навіть іншим лікарям заборонив їх перев’язувати... Багато з них повмирали серед великих мук.

Обставини помстились тепер за те, що наші владні чинники не приймали до лічниць наших лікарів-емігрантів і не повикидали таку дрянь, як цей лікар!

В міському домі, таки серед подвір’я, наскидано 12 трупів убитих січовиків. Крім того є ще й на подвір’ї дирекції поліції шість убитих. Це члени тієї бідної січової помічної поліції, що виконували службу цієї сумної днини на вулицях Хуста. їх чеська солдатеска постріляла просто серед вулиці, як псів.

Зустрічаю січового лікаря д-ра Волинця. Сумний і пригноблений. Він і сам брав участь у боях (у Січовій Гостинниці), опісля перев’язував ранених. Але до ув’язнених ранених годі добитись, чехи не впускають лікаря, а є між ними і тяжко ранені, що потребують негайної лікарської помочі. Як не інше, то бодай перев’язати рани, але чехи — звірі, а не люди!

— Докторе, скільки маємо убитих у бараках (Січовий Кіш)? — питаю, але він замість відповіді лише рукою махнув.

На мій повторений запит довідуюся, що в Січовому Коші більше як сорок трупів... Так, отже, разом з тими, що лежать на подвір’ї міського дому і дирекції поліції, буде біля шістдесят убитих...

Це білянс брутального нападу чеського регулярного війська!



Того ж дня, о тринадцятій годині.


Сидимо в помешканні прем’єра Волошина. Напроти мене інспектор чеської фінансової сторожі Кестнер, той сам, що зрання мордував січовиків і знущався наді мною.

Найрадше дав би йому в морду або застрілив би, як собаку! Але інтерес рідної держави вимагає стриманості, та ж відкрито говориться, що йдемо разом на фронт проти мадярів...

Сполудні радіо голосить світову сенсацію: Федеративна республіка чехів, словаків та українців розпалася. Словацький сойм у Братиславі рішив відірватися від чехів і проголосив Словаччину самостійною державою. Утворився новий уряд під головуванням д-ра Тісо, що утік був до Німеччини. Його заступником є д-р Тука, якого чехи засудили були на 15 років тюрми за державну зраду.

Чеська республіка розлетілась, і цим закінчено чеське панування і в Карпатській Україні!

Двадцятирічна чеська голосна "демократія", якою вони так гордилися і на яку вони так радо покликувалися, не була іншим, як засобом колонізації і насильної денаціоналізації. Та ж навіть своєю правдивою назвою не мали ми права користатись!

"Найкультурніші слов’яни" показались озвірілими дикунами, і закінчили своє двадцятирічне панування епілогом дуже кривавим, що його не забудуть і наші правнуки.

Чехословацька республіка розлетілась. Ми її розвалили? Ні, знищили її самі, чехи, що пригноблювали не тільки нас, але і словаків. Словаки проголосили самостійність, і Карпатська Україна опинилася в повітрі, сама, одинока, як слаба билина в полі. Можливо, що на рішення словацького сойму вплинули, або його прискорили, і події в Хусті, але аналогічно і в Братиславі були заворушення і впало кілька трупів. Чехи і на Словаччині хотіли завести військову диктатуру, тільки словаки показались сильнішими.

Як уряд так УНО, Національна Рада і всі наші соймові посли радяться цілий день. Питаю наших молодих, голосних крайньо-правих націоналістів: мадяри наступають, що буде з Карпатською Україною? Вони із самозапевненням твердять, що великий німецький народ з нами, трактує нас як союзників...

— Проголосимо незалежність під охоронними крилами Німеччини... — говорять. Ввечорі зійшлися ми на нові наради до владної будови. Тут побачив я Федора Ревая, випущеного з-перед півгодини із в’язниці. Зрання, ще перед нападом, витягли його прхалівці з ліжка, ведучи вулицями як злочинця, а навіть збили.

Привітали ми також і Химинця, якому чехи вибили чотири зуби прикладом... Мої співробітники-січовики з редакції, В. Сабадюк та В. Павлюк, побиті до непізнання. Під очима синці, голови спухли, на обличчі на кількох місцях рани до живого м’яса...

Соймові посли з міністрами та членами УНО та УНЦР спільно засідають, а під будинком тисячі народу чекають на проголошення. Прем’єр Волошин, як голова Національної Ради, скликає Сойм на завтра, то є 15-го березня 1939 року о 16-ій годині. Більшість послів знаходиться вже в Хусті, а других закликають телеграфічно і по радіо.

Влада виголосила мобілізацію, бо мадяри наступають далі. Всі колишні старшини, підстаршини і вислужені вояки повинні негайно голоситися в Хусті в Головній Січовій Команді для оборони рідного краю.

Генерала Сватека у Сваляві найменовано головним комендантом усіх збройних сил Карпатської України. Прем’єр Волошин сповістив його телефонічно — особисто. Генерал відповів, що назначення приймає і постарається, щоб оборонити країну.

Десь біля шостої години вечором з балкона владної будови проголосив прем’єр Волошин повну самостійність і суверенність Карпатської України, що завтрашній Сойм потвердить. Це проголошення маси народу прийняли з великим захопленням. Багато з учасників маніфестантів було з побитим обличчям та підв’язаними руками, як жертви нинішньої чеської озвірілості. Мало бракувало до того, щоб цей вимучений, збитий люд не накинувся на дотеперішніх своїх гнобителів і криваво помстився за сьогоднішній день... Але в нас мусить бути порядок, і ніхто не сміє зводити особисті порахунки на власну руку.

Думаємо, що, може, чехи хоч тепер прийшли до розуму і чей же і їм також важний цей куток, де собі за дві десятки років розкошували та поробили теплі кубелечка. Хочуть з нами жити у згоді, то повинні йти разом з нами проганяти мадярів. Це ж вони святочно обіцяють нам цілий день.

Маршові ряди маніфестують вулицями Хуста. Всюди втіха, невимовна радість, аби тільки німці не завели.

Тим часом прем’єр Волошин і по радіо повідомив населення Карпатської України про те, що наслідком рішення словацького сойму і проголошення Словаччини самостійною державою, була змінена загранична ситуація Карпатської України. Наш Сойм зійдеться завтра і офіційно вирішить суверенність нашої держави. Але вже і до остаточного рішення Сойму наша влада і Національна Рада вже тепер проголошує нашу незалежність. Повідомляє, що утворився новий уряд, а його склад такий:

прем’єр — Августин Волошин;

міністр внутрішніх справ — Юрій Перевузник;

міністр заграничних справ — Юліян Ревай;

міністр військових і господарських справ — Степан Клочурак;

фінанси й комунікація — д-р Юлій Бращайко;

здоров’я і соціальна опіка — д-р Микола Долинай.

Уряд Карпатської України рішив звернутися просто до Берліна, а також за посередництвом хустського німецького консулату, і просити протекторат Німеччини.

Найважливіша річ тепер — оборона держави. З Відня і з Берліна неофіційні круги повідомляють, що все впорядку, лише витримати. Генерал Сватек є першорядний стратег і проти нас незаангажований, може повести оборону. Він не тільки здержить мадярів, але й нажене їх далеко поза арбітражну лінію. Армія озброєна наймодернішою зброєю, переведемо мобілізацію вислужених вояків і створимо залізні полки. Як буде потрібно, то всі підемо, бо нам дорогий цей рідний куток.

З легкою душею розійшлися ми з нарад додому. Будинки Головної Команди і Січової Гостинниці розбиті — січову старшину ми розібрали до себе. В мене ночує Тарнавський.

Після тижня напруження нервів, поготівлі і боротьби — це перша ніч, що спимо спокійно.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.